Головні суперечності процесів глобалізації та регіоналізації
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
1. Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції та глобалізації. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції
2. Характеристика процесів глобалізації та регіоналізації
3. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової економіки та їх оцінка.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Глобалізація є поняттям загального характеру. Вона відображає обмін товарами, послугами капіталом та робочою силою, який виходить за межі державних кордонів і з 60-их років набув форм постійного та неухильного зростаючого міжнародного переплетення національних економік. У цей період глобалізація проявила себе головним чином у перманентності темпів зростання світової торгівлі та валового внутрішнього продукту всіх розвинутих країн.
Розвитку глобалізації сприяють різноманітні фактори. Суттєвим є технічний прогрес, вплив якого може бути розглянутий на прикладі транспорту та техніки зв`язку, які сприяють зниженню витрат на здійснення трансакцій. Серед економічних факторів мають бути виділені поступове зниження обмежень у торгівлі товарами, чому особливо сприяють принципи Світової Організації Торгівлі, та лібералізація ринку капіталу на основі запровадження та поширення конвертованості національних валют.
В області фінансових послуг ідея глобалізації виражає також тенденцію до злиття традиційно розділених ринкових сегментів (наприклад, ринки кредитних ресурсів та капіталу внаслідок сепурітізації, тобто використання заставного права). Регіоналізацію, як правило, розглядають на рівні максимум двох дійсностей – процесів і функцій.
1. Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції та глобалізації. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції
Одним із факторів, що визначають основні шляхи та напрямки роз витку світового господарства, є утворення міжнародних інтеграційних угрупувань, які забезпечують узгоджений розвиток і взаємодоповнення регіонів та держав, інтенсифікують процеси виробництва в окремих країнах, дають змогу ефективніше використовувати всі наявні резерви розподілу інвестицій та всі види капіталу.
Міжнародні економічні інтеграції — це високий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, за яких процес господарсько-політичного об'єднання країн відбувається на основі міжнародного по ділу праці та здійсненні узгодженої міждержавної торгівельно-економічної політики.
Основними факторами, які забезпечують динамічний розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції, є:
— економічний розвиток країн та регіонів в умовах нерівномірного розподілу природних умов та природних ресурсів;
— закономірності науково-технічного прогресу;
— тенденції демографічних факторів розвитку;
— необхідність розв'язання глобальних проблем людства (енергетична, продовольча, економічна, екологічна, безпеки, використання Світового океану і т.д.);
— розвиток транспортно-комунікаційних мереж.
Інтеграційні процеси в останні роки охопили практично всі континенти і субконтиненти та призвели до утворення багаточисельних регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, більшість з яких проголошує своєю кінцевою метою вихід на інтеграційну стадію економічного співробітництва. Всього в світі нараховується близько 20 міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу, які охоплюють основні регіони і континенти земної кулі.
Як відомо, інтеграції, в як вищої і порівняно нової форми міждер жавної економічної взаємодії, історично й організаційно передують декілька етапів, які послідовно проходять держави, що вступають у процес тісної економічної взаємодії.
До основних теоретично обґрунтованих і практично апробованих форм міжнародної економічної інтеграції відносяться:
1. Зона вільної торгівлі — найпростіша форма інтеграції. У такій зоні діє особливий пільговий торговельний режим для країн — учасниць за рахунок відміни торгових обмежень, перш за все, внутрішнього мита. Держави-учасниці залишаються окремими митними територіями і не втрачають права самостійного визначення режиму економічних відносин з третіми країнами (права на відміну чи введення нових тарифів або інших обмежень, на підписання торгово-економічних договорів і угод). Саме тому між країнами — учасницями зони вільної торгівлі зберігаються митні кордони і пости, які контролюють походження товарів, що перетинають їх державний кордон і ніби відсікають від пільгового перевезення ту їх частину, яка завозиться із третіх країн.
Прикладом такої зони можуть бути: ПАУВТ (NAFTA — Noth American Free Trade Agreement) — Північноамериканська угода про вільну торгівлю між США та Канадою, ЄАВТ — Європейська Асоціація вільної торгівлі, утворена в 1960 році. З 1 січня 1995 року після вступу трьох із семи країн-членів ЄАВТ у ЄС в її складі залишаються чотири країни: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія і Швейцарія. Всі вони на дають перевагу практиці укладання двосторонніх економічних договорів та угод з будь-якими державами світу й їх угрупуваннями, в тому числі і з Європейським Союзом (ЄС).
2. Митний союз — це угода двох або кількох держав, якою встановлюється режим вільної торгівлі та передбачається усунення внутрішніх тарифів і встановлення спільного зовнішнього тарифу. Митний союз, зберігаючи національні митні органи, передбачає єдність митної території, однаковий торговий режим у ставленні до третіх країн, включаючи загальні митні тарифи, єдині заходи нетарифного регулювання, уніфіковану систему прямих і непрямих податків та однотипність методів управління народним господарством. Угоди такого типу діяли в Європейському Економічному Співтоваристві у 1968 році. Нині таким прикладом можуть бути Андська група, КАРИ КОМ — Співтовариство та спільний ринок країн Карибського басейну.
3. Зона преференційної торгівлі — це зона з особливим пільговим торгівельним режимом, коли дві або кілька країн знижують взаємні тарифи на імпортні товари, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами, здійснюють пільгове кредитування і страхування зовнішньоторговельних операцій, надають фінансову та технічну допомогу. Наприклад, Японія в межах програми Всеохоплюючої системи преференцій надає пільговий режим країнам, що розвиваються.
4. Спільний ринок — складніша форма міждержавної інтеграційної взаємодії, яка включає умови вільної торгівлі, митного союзу та забезпечує вільне переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів і формує дійсно спільний повноцінний ринковий простір (звідси і назва — "спільний ринок"). Прикладом створення спільного ринку є Європейський Союз.
5. Валютний союз — найскладніша форма інтеграції; передбачає проведення країнами єдиної валютно-фінансової політики: введення в обіг єдиної валюти, створення єдиного емісійного центру — банку. На стадії еволюції до повного економічного, політичного і валютного союзу знаходиться Європейська Спільнота.
6. Політичний союз — вищий ступінь регіональної інтеграції, який передбачає перетворення єдиного ринкового простору в цілісне економічне і політичне утворення. Фактично — це виникнення нового багатонаціонального суб'єкта світогосподарських і міжнародних політичних відносин, який виступає від імені всіх учасників цього союзу.
Основними напрямками розвитку інтеграційних процесів слід вважати:
— поступове усунення митних та фінансових бар'єрів;
— забезпечення країнам, які увійшли до інтеграційного угрупування "прозорості" кордонів;
— створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів.
Підкреслимо, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю державних органів ряду країн.
Таким чином, економічна інтеграція означає злиття національних господарств кількох країн і утворення великих інтернаціональних економічних комплексів.
2. Характеристика процесів глобалізації та регіоналізації
Вихідним пунктом аналізу глобалізації є посилка, що вона означає прогресуючий розподіл праці у світовому масштабі, який вже досяг достатньо високого рівня. Це виявляється у посиленні конкуренції на товарних ринках в міру того, як стимулюється міжнародний торговий обмін завдяки проведенню політики лібералізації торгівлі. Разом з тим важливого значення набуває конкуренція за рухомі фактори виробництва. Зокрема, зростає міжнародна конкуренція за приватний страховий капітал (risikokapital). До того ж мікроелектронна революція має своїм наслідком постійне зниження витрат на інформацію та трансакції, які знову ж таки сприяють підвищеній мобільності капіталу та посиленому трансферту технологій. У кінцевому рахунку, є значно більше можливості членувати виробничі процеси та переносити окремі ступені виробництва на інші місця розташування, де виявилися вищі порівняльні витратні переваги.
Відображення інтенсифікації торгівлі та мобільності капіталу треба убачати в тому, що порівняльні фактори виробничої нерухомості потрапляють під тиск пристосування. Роль глобалізації у цьому процесі визначається теоремою Стольпера-Самуельсона (Stolper-Samuelson). Її зміст формулюється наступним чином: збільшення відносної ціни товару дає можливість (у разі виробництва цього товару) підвищувати ціну фактору, який інтенсивно використовувався, та понижувати її на той фактор, який не використовувався інтенсивно [ s.63]. Відповідно до цього правила спричиняє необхідність у відносному зменшенні витрат порівняльно бідного фактора виробництва, якщо посилюється міжнародний розподіл праці. У розвинутих країнах таке відбувається значною мірою з мало кваліфікованою робочою силою, якщо країни з низькими доходами розширюють пропорцію працемістких продуктів і зменшують відносні ціни цих товарів. Якщо міжнародному вирівнюванню цін по факторах виробництва є перешкоди, погіршуються шанси надання роботи малокваліфікованим громадянам у індустріальних країнах. Що торкається держав з низькими доходами, то їм відкриває глобалізація, навпаки, можливість для більшої зайнятості та вищої реальної заробітної плати.
Можливості подальшого розвитку міжнародного розподілу праці можна уявити, якщо розглянути показники епіричного обліку. Так, за даними ГАТТ останні 30 років світова торгівля розширювалася сильніше ніж світове виробництво. У наш час відзначаються величезне піднесення іноземних прямих інвестицій (ПІ). Потік ПІ перевершив зростання торгівлі приблизно трьох-чотирьохкратно. Іноземні ПІ добре документуються і поряд з торгівлею можуть використовуватися як один із найважливіших механізмів оцінки форсування глобалізації має і інші шляхисвого просування. Поряд з участю у іноземній властності, на що частіше звертається увага, вони набагато різноманітніші. Наприклад: видача ліцензій, переробка продуктів у відповідних економічних зонах, так звана “OFFSHORE PROCESSING”, довгострокові договірні зобов`язання між постачальниками і споживачами різної юрисдикції, а також підприємницькі альянси стратегічного характеру (особливо з метою спільної організації наукових досліджень і технічного розвитку).
Вибір шляхів глобалізації залежить від багатьох чинників. За електичною теорією іноземних ПІ, що розвинуті Dunning`om, підкреслюється особливе значення стимулів інтернаціоналізації мультиспекторах і у відмінних виробничих процесах виявляються оптимальним різні стратегії. Іноземні ПІ можуть бути особливо доцільними тоді, коли йдеться про іноваційні виробництва, а підприємство специфічні маркетингові переваги, якими не хотіло би поступитися іншим. Стратегічні форми кооперації підприємств поширюються перш за все у сфері досліджень та розвитку. Зате традиційні інструменти типу видачі ліцензій та трансанції на переробку давальницької сировини можуть знайти використання у стандартизованих виробництвах.
В економічній літературі відзначається, що різні варіанти здані взаємно доповнюватися і глобалізація прискорюється одночасно різними шляхами. Однак це не означає, що для кожної з країн певні варіанти мають однакове значення. Навпаки, країни з різною факторною оснащеністю (відповідно і з профілем спеціалізації, який по-різному формується) відповідають різним інтересам у глобалізаційних стратегіях мультінаціональних підприємств. Зрозуміло, підприємницькі можливості вибору можуть обмежуватися інтервенціями політико-економічного характеру. Так, довший час у країнах, що розвиваються, заборонялося перевищувати участь іноземного капіталу у власності вітчизняних підприємств. Тоді потенційні іноземні інвестори звернулися до використання другорядних стратегій глобалізації. Сувора реалізація призводить народ до того, що вкладання капіталу мультинаціональним підприємством у відповідній країні повністю втарчає сенс.
Під регіоналізацією розуміють взаємні зовнішньо-торгівельні привілеї двох або більше країн. Про регіоналізацію не говориться, якщо певна мала країна приєднується до валютної і зовнішньоторговельної політики великої країни (Ліхтенштейн — Швейцарія, Сан Маріно — Італія, Монако — Франція). Регіоналізація може полягати у префекційному миті, митному союзі, торгівельних прифекціях типу квот, спеціальному обслуговуванні валютної політики і спільних систем платіжного обліку з іншими країнами. У сучасних умовах регіоналізм у все більшій мірі проявляється у створені економічно інтегрованих просторів. Щодо оцінки, то найбільш обережні фахівці рахують, щоб вважати регіоналізм свого роду піонером або гальмівним черевиком, треба вичекати.
Найбільшим торговим блоком світу є Європейський Союз (ЄС). Він нараховує 15 держав-членів з загальною чисельністю населення близько 870 млн. мільйонів. На терені ЄС утворився Єдиний ринок, який усунув усі бар`єри на шляху вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталу.
Європейський Союз утворено в грудні 1991 року, коли голови держав і урядів 12 країн-учасниць зібралися на Європейську Раду у Маастріхті (Нідерланди). Договір, що заснував Європейське Економічне Співтовариство, з 1 січня замінено Договором про Європейський Союз. Він включає громадянство союзу, економічний і валютний союз та політичний союз.
Згідно Договору про Європейський Союз всі громадяни держав-членів є громадянами Союзу. Керівництво стратегічними напрямками економічної політики країн-учасниць і Співтовариства здійснює Рада Міністрів, яка також слідує за розвитком економіки кожної держави — члена Співтовариства. Передбачення створення з 1 січня 1999 року Європейського валютного союзу складатиме введення єдиної валюти (євро) та організацію Єдиного Центрального Банку. Політичний союз забезпечує проведення загальної зовнішньої політики та політику у галузі безпеки.
Основні досягнення в діяльності ЄС, який продовжує діяльність ЄЕС, полягають у слідуючому. По-перше, він зміг зберегти міцний мир між своїми учасниками після Століть збройних конфліктів. По-друге, демократичні підходи до досягнення поставлених цілей дозволяють зберегти національні та регіональні особливості країн — учасниць.
Успіх західноєвропейської інтеграції за цілком зрозумілими причинами не може не турбувати їхніх конкурентів. Перш за все торкається США, які в останній час роблять у все більшій мірі ставку на приоритетну співпрацю з сусідами по контракту поряд з всебічним економічним і політичним співробітництвом з країнами гигантського басейну Тихого океану. В порядку здійснення цих ідей був підготовлений і укладений договір про Південноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), що набрав силу з 1 січня 1994 р. НАФТА об’єднала три країни — США, Мексику і канаду з величезною за європейськимим масштабами теріторією, з населенням у 370 млн. чоловік та досить потужним, особливо завдяки США, економічним потенціалом.
Розвиток регіоналізму привів до створення різного роду економічних союзів на всіх континентах. Серед них можна назвати Союз Незалежних держав (СНД) на Євроазіатському просторі; Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ); організацію Азіатсько- Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС); торговий пакт “Меркосур”, що укладений Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм з метою утворення митного союзу та “зони вільної торгівлі”; Асоціацію країн Південо-Східної Азії (АСЕАН); Організацію економічного співробітництва центральноазіатських держав (ОЕС-ЕКЮ).
У сучасних умовах існує єдиний міжнародний економічний простір, до якого доцільно інтегруватися Україні — Європейський Союз. Про це свідчать такі аргументи:
По-перше, Україна традиційно має міцні зв”язки з країнами цього регіону (особливо з Німеччиною), що зумовлено їхнім географічним положенням.
По-друге, Україна має багато спільного з країнами Європейського Союзу, особливо відносно культури. До того ж в останні роки сталися великі зміни у правовій системі та державному управлінні, які суттєво знівелювали відмінності між Україною та ЄС.
По-третє, Європейський Союз є єдиним регіоном, що динамічно розвивається та інтегрується у міжнародну економіку, у якому всі економічні одиниці повинні пройти важливий етап пристосування один до одного внаслідок змін, що відбулися і відбуватимуться за Маастріською угодою, особливо після створення Єдиного Ринку та завершення акцій щодо формування Європейської Валютної Системи. Аналогічні процеси відбуваються в Україні, яка створила вперше і запровадила національну валюту і, як нова держава, має дилему партнерства у світовій економіці та політиці.
По-четверте, західні країни не зацікавлені у формуванні в Європі іншого регіонального об`єднання на зразок Європейського Союзу, яке може виникнути на терені колишнього Радянського Союзу.
По-п`яте, Україна є державою з поліетнічним складом населення. На її території проживають представники понад ста національностей. Питома вага національних менших в населенні України становить 27%, що дорівнює 14 млн. осіб. Серед них є представники всіх корінних національностей країн Європейського Союзу. В той же час за межами України проживає понад 12 млн. українців і велика кількість колишніх громадян України, а в самій Україні поширюються міграційні процеси. Інтеграція України і ЄС вирішила б багато проблем, пов`язаних із задоволенням потреб національних меншин в Україні й української діаспори — в Європі.
По-шосте, Європейський Союз зараз перебуває на піднесенні і має притягальну силу. Це переконує, що народи України в даний час висловилися б за вступ до Європейського Союзу. Тобто, нині існує історичний шанс до об`єднання України з Європейським Союзом.
3. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової економіки та їх оцінка
Вперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито у статті Т.Левітта, опублікованій у “Гарвард бізнес рев'ю” у 1983 р. він позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими мультинаціональними корпораціями (МНК).Ширшого значення новий термін набув у Гарвардській школі бізнесу, і головним популяризатором терміна став консультант цієї школи японець К.Оме, який опублікував у 1990 р. книгу “Світ без кордонів”. Вважаючи, що світова економіка віднині визначається взаємозалежністю трьох центрів “тріади” (ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих держав став безглуздим, у ролі ж сильних акторів на економічній сцені виступають “глобальні форми”.
Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро- і макроекономічному. Як і будь-які інші процеси у ринковій економіці, все найістотніше починає розвиватися і розвивається насамперед на рівні самостійних господарюючих суб'єктів. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки із своїми зарубіжними партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси та синдикати.
Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є насамперед загальна стратегічна орієнтація компаній, глобальна за характером – чи то орієнтація на ринки збуту у всьому світі, чи то на такі ж джерела постачання, а також на розміщення виробництва у різних країнах. Цей перелік основних економічних рушійних сил глобалізації на мікрорівні відображає переважаючу послідовність у розвитку даного процесу: збут – постачання – виробництво.
На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають відповідні реакції з боку держав. Головний (хоча і не єдиний і неоднонаправлений) зміст таких реакцій полягає у понятті “лібералізація”.
Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто скорочення чи усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається на протязі останніх десятиліть.
На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала інтернаціонаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їх стрімкий розвиток відбувається якраз в останні десятиріччя. Злиття, взаємні купівлі реальних активів чи часток капіталу – характерна риса глобальної стратегії.
Глобальні ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до утворення великих груп, що об'єднують промислові, торгові і фінансові компанії. Результатом глобальних стратегій стає формування інтегрованої міжнародної торгово-індустріальної системи, у порівнянні з якою національні території та держави іноді виступають як другорядні величини. Справді, річні обсяги продаж деяких ТНК – величини одного порядку у порівнянні з обсягами ВНП деяких країн.
Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних процесів у межах окремих угрупувань країн.
Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових організацій. У другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття виник “новий регіоналізм”. Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими.
Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через використання регіональними блоками практики активного нетарифного регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт, що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим недоліком є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може служити угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу.
Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними. Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об'єктивне та абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного суспільства та науково-технічного прогресу.
Висновки
Отже, в ході написання роботи можна зробити наступні висновки.
Регіоналізація – 1) розвиток, укріплення економічних, політичних та інших зв’язків між областями або державами, що входять до одного регіону; виникнення регіональних об’єднань держав. Формами регіоналізації є утворення митних союзів, торговельних преференцій на зразок квот, здійснення спільної валютної політики і системи платіжного обліку з іншими країнами і т.ін. На сучасному етапі регіоналізація виявляється у створенні економічно інтегрованих просторів;
2) специфічність, розмаїття напрямків регіональної політики, що проводиться в окремих регіонах, яке пов’язане з їхніми особливостями;
3) те ж саме, що районування;
4) зовнішньоторговельні привілеї двох країн.
В умовах глобалізації та регіоналізації держава, що претендує на статус регіонального або субрегіонального лідера, мусить мати чітку далекосяжну геостратегію щодо «свого» регіону. Відсутність такої стратегії, її нечіткість можуть негативно вплинути на рівень національної безпеки країни.
Глобалізація — процес розповсюдження інформаційних технологій, продуктів і систем по всьому світі, що несе за собою економічну і культурну інтеграцію. Прибічники цього процесу вбачають в ньому можливість подальшого процесу за умови розвитку глобального інформаційного суспільства. Опоненти попереджають про небезпеку глобалізації для національних культурних традицій та поглиблення соціальної нерівності.
Список використаної літератури
1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.
5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.
6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.