Гора Арарат — географічні особливості

Вступ

Актуальність теми. Вивчення гори Арарат є досить цікавим, оскільки з нею пов’язана біблійна легенда про ковчег, крім того ця тема майже ніким не досліджувалась.

Гора Арарат — вулканічний масив, що лежить по правому березі середньо течії ріки Аракс (Туреччина, біля границі з Вірменією).

Складається із двох  конусів погаслих вулканів, що злилися основами: Великого Арарату (вірменська назва — Масис, турецьке — Бююк-Агри-Даг) — висота 5165 м і Малого Арарату — висота 3925 м, розділених Сардар-Булакською сідловиною. Основа обох Араратів має близько 130 км в окружності. Складений кайнозойськими базальтами. Схили пустельні, утворені вивітряні лавовими потоками. Великий Арарат від 4250 м і вище покритий вічними снігами.

У масиві є близько 30 льодовиків (самий великий — льодовик святого Якова, довжиною більше 2 км). До 1840 на Арараті стояв монастир Св. Якова, знищений у результаті землетрусу.

Відповідно до Біблії до вершини гори Арарат пристав ковчег, що врятував від всесвітнього потопу Ноя, а Ной, вийшовши з ковчега, викинув зіпсовані запаси зерна й виявив виноградну лозу, поклавши тим самим початок пивоварству й виноробству.

Мета роботи – дослідити географічне розташування та особливості будови гори Арарат.

1. Теоретична частина

1.1. Географічні дані про г.Арарат

Гора Арарат, що піднімається на 5137 м, є найвищою  крапкою сучасної Туреччини. Цей дрімаючий вулкан, вершина якого покрита снігом, розташований на північному сході Туреччини, в 16 км на захід від Ірану й в 32 км до півдня від Вірменії. Арарат не має кратера, і виверження цієї гори ніколи не були зареєстровані. Однак у липні 1840 року відбулося коливання гори від землетрусу, що зруйнував каплицю, монастир і село, що колись розташовувалася на схилі Арарату. До південно-сходу від основного піка розташована Мала Гора Арарат висотою 3896 м. Між цими двома вершинами простирається плоска височина.

У древні часи гора Арарат розташовувалася на території, що історично й географічно вважається частиною Вірменії, але протягом  декількох століть вона входила до складу Турецької Оттоманської Імперії. Гора Арарат була також частиною території Карса й Ардахана, окупованих Росією в 1878 р. В 1918 г, після першої Світової війни ця місцевість стала частиною першої республіки Вірменія, але життя її була недовгої, і незабаром територія була приєднана до Радянського Союзу. Відповідно до Карського договору 1923 року, ця територія була розділена між Туреччиною й СРСР, причому нові границі приєднали Арарат до Туреччини. Однак друга республіка Вірменія, що виникла після розпаду СРСР в 1991 році, не визнала цього договору.

Арарат, на вершині якого повинен нібито перебувати Ноєв ковчег, от уже майже дві тисячі років фігурує в християнському віровченні, а в іудейській вірі — і того більше. Ще раніше про нього згадується в релігійних переказах Вавилонського царства й Шумерської держави, у яких замість Ноя приводилося ім’я Ут-Напиштим. В ісламських легендах також увічнений Ной (по-арабски Нух) і його величезний ковчег-корабель, однак знов-таки без хоча б приблизної вказівки місця його стоянки в горах, що тут називається Аль- Джуд (вершини), під ними маються на увазі й Арарат, і дві інші гори на території Близького Сходу. Біблія представляє нам приблизні відомості про місце знаходження ковчега: «… ковчег зупинився на Араратських горах».

Мандрівники, які сторіччями  робили вояжі на конях, мулах або з караванами верблюдів у Центральну Азію або назад, неодноразово проїжджали біля Арарату й потім розповідали, що бачили ковчег поблизу від вершини гори, або ж таємниче натякали на свої наміри відшукати цей корабель-ковчег. Вони навіть затверджували, що з уламків ковчега виготовлялися амулети для захисту від недуг, нещасть, отрути і безмовної любові.

Починаючи приблизно з 1800 року, групи горесходців із квадрантами, висотомірами, а пізніше й з фотокамерами, забиралися на Арарат. Справжні залишки величезного Ноєва ковчега ці експедиції не виявили, але знайшли величезні кораблеподібні відбитки — сліди в льодовиках і біля самої вершини гори помітили, прикриті льодом, масивні стовпчасті утворення, схожі на обтесані руками людини дерев’яні балки. При цьому усе більше затверджувалася думка, що ковчег поступово сповз по схилу гори й розвалився на численні уламки, які тепер, імовірно, умерзнули в один з льодовиків, що покривають Арарат.

Віра в існування цього древнього корабля на вершині Арарату або на якій-небудь іншій високій горі могла стати відбиттям однієї із древніх легенд, що донесли до нас відомості про подію. Якщо розглядати Арарат з навколишніх його долин і з передгір’їв, то, маючи гарну уяву, у складках гірського рельєфу неважко помітити подовжений овальний об’єкт у глибині ущелини, або не зовсім ясну, темну прямокутну пляму в льодах льодовиків. Однак багато дослідників, що стверджували, особливо в останні два сторіччя, що вони бачили на Арараті корабель, у деяких випадках забиралися високо в гори й виявлялися, як вони затверджували, у безпосередній близькості від ковчега, більша частина якого похована під льодом льодовика.

Сама думка про те, що якийсь корабель багато тисячоріч перебуває на вершині високої гори, зовсім не позбавлена здорового глузду. Насамперед  ми повинні погодитися, у якійсь мірі, з теорією про всесвітню грандіозну повінь — потоп, що бушував над рівнинами й гірськими вершинами нашої планети й розмивав уламки знищеної цивілізації. І ковчег на Арараті при цій  циклопічній водній навалі міг залишитися в більш-менш  сохранному стані, так само, як і інші  кораблі, що рятувалися, про які говориться в древніх легендах, що оповідають про деякі епізоди життя людей у доісторичні часи. Це може бути реальністю тим більше, що історія про всесвітній потоп так само поширена по всій Землі, як і історія про одну вибрану людину, що разом зі своєю дружиною, рідними й близькими людьми, а також із тваринами й рослинами, урятувався на кораблі, і це дало можливість відновити життя на Землі, спустошеної після страшної повені.

Але незважаючи на те, що така незвичайна всесвітня подія стала незабутнім для тих, хто його бачив, і в наступних поколінь не викликає сумнівів, легенди про надзвичайно великий дерев’яний корабель, що пережив за тисячоріччя цілі цивілізації, не здаються абсолютно правдоподібними. Адже деревина, залізо, мідь, цегли й інші будівельні матеріали, за винятком величезних скельних брил, із часом  руйнуються, і як у такому випадку може зберегти дерев’яний корабель на вершині гори свій пізнаваний зовнішній вигляд? На це питання можна відповісти, видимо, тільки так: тому що цей корабель було заморожено в льоді льодовика.

На вершині Арарату в льодовику між двома піками гори в глибоких шарах його крижаних потоків, що повільно спускаються по схилах, досить холодно, щоб зберігся дерев’яний корабель, споруджений з товстих колод, які, як згадується в повідомленнях, що прийшли із глибини тисячоріч, «просмолені були ретельно зовні й усередині». У повідомленнях людей, що підіймались на гори, і пілотів літаків про свої візуальні спостереження за кораблеподібним об’єктом, що вони помітили на Арараті, завжди говориться про частини корабля, покритих суцільним панциром з льоду, або про сліди в межах льодовика, що нагадують обриси корабля, що відповідають розмірам ковчега, наведеним у Біблії: «…триста ліктів довжиною, п’ятдесят ліктів шириною й тридцять ліктів висотою».

Таким чином, можна стверджувати, що «шанси» для ковчега в основному залежать від кліматичних умов. Приблизно кожні двадцять років в Араратському горном масиві мали місце винятково теплі періоди. Крім того, щороку  в серпні й початку вересня буває дуже пекуче, і саме в ці періоди чомусь з’являються повідомлення про виявлення на горі слідів великого корабля. Так що, коли корабель покритий льодом, він не може піддаватися вивітрюванню й гниттю так само, як цілий ряд відомих ученим екземплярів вимерлих тварин: сибірських мамонтів або саблезубих тигрів і інших ссавців із плейстоценової епохи, знайдених на Алясці й у Північній Канаді. При витягу з льодового полону вони були в повній цілості, навіть у шлунках ще перебувала свіжа неперетравлена їжа.

1.2. Ноїв ковчег та гора Арарат

На перший погляд, місце причалу Ноєва ковчега зазначена дуже точно: найвища гора Вірменського нагір’я — Арарат, чудовий пятитисячник на самому сході Туреччини. Турки поетично називають його Агри Даги — горя страждань і в існування ковчега вірять не менше, ніж християни, з тією тільки різницею, що   людей, що залишили ковчег, і тварин благословив не Господь, а Аллах. З його вершини, покритої вічними льодами, відкривається вид відразу на три держави: Туреччину, Вірменію й Іран.

Перші відомості про виявлення Ноєва ковчега з’явилися задовго до Різдва Христова. Про цю знахідку писав вавилонський історик Берос, Йосип Флавій згадував неї у своїх Іудейських стародавностях». А в XV столітті Марко Поло затверджував, що залишки Ноєва ковчега «дотепер » видні на схилі гори Арарат. В 1840 році мир потрясла звістка про те, що на Арараті знайдені залишки корабля з біблійними параметрами: 300 ліктів у довжину, 50 завширшки , 30 у висоту, тобто  відповідно 150. 25 і 15 метрів. В 1916 році група російських льотчиків, що робили іспитовий рейс, побачила на схилі Арарату обрису гігантського корабля. Глибоко віруючий монарх Микола ІІ відправив до знахідки військовий загін в 150 чоловік. До ковчега добиралися два тижні. Знайшли, сфотографували, описали й навіть з’ясували, з якого дерева він був зроблений. Жаль, що в ході революції всі ці документи були втрачені.

Якщо цей корабель на горі увесь час покритий снігом і льодом, необхідні широкі спеціальні дослідження, проведення яких особливо складно, тому що гірська вершина таїть у собі, на думку жителів навколишніх селищ, небезпека для тих, хто сходить на гору, що полягає в тім, що надприродні сили охороняють Арарат від спроб людей розшукати Ноїв ковчег. Цей «захист» проявляється в різних стихійних лихах: лавинах, раптових каменепадах, найсильніших ураганах у безпосередній близькості від вершини.

В XІХ столітті з’явилося кілька повідомлень про залишки ковчега, а турки розповідали, що навіть побували усередині корабля, що мав відсіки, більшість із яких було заповнено льодом.

Одне із самих цікавих свідчень про ковчег було отримано в 1916 році, коли російський авіатор Росковицький випадково побачив ковчег, пролітаючи біля вершини гори. У тім році було потепління, сніги на Арараті танули більше звичайного й ковчег проступив ясніше. Росковицький доповів про свою знахідку своєму начальникові, що повторив обліт гори разом з авіатором, а потім послав повідомлення про побачене російському уряду. Імператор Микола ІІ повелів послати на Арарат офіційну експедицію, що після багатьох труднощів у зв’язку з непогодою й сніжними обвалами все-таки  досягла мети й знайшла ковчег, приблизно в тім же виді й положенні, як його пізніше знайшла Фернан Наварра. Російському імператорському уряду був посланий докладний звіт про результати експедиції, але за цей час у Росії відбулася революція й звіт десь «загубився» (або був нарочито замовчаний або знищений). Кілька років через, перебуваючи вже в еміграції, Росковицький відкрив цю історію, але його розповідь була піддана сумніву й навіть осміянню, тому що він уже не відповідав духу часу.

Місцевих жителів пошуки ковчега зовсім не дивують. Вони стверджують, що після землетрусу 1948 року корабель буквально «видавило» із землі й зараз він піднімається над нею приблизно на два метри.

В 1953 році американець Джордж Грін з вертольота зробив трохи досить чітких фотознімків західного схилу Арарату. На них виразно видний силует гігантського судна. Побачене відразу  нарекли Араратською аномалією й прийнялися з’ясовувати її походження. З тих пор практично кожне десятиліття сенсаційна новина про знаходження ковчега знову облітає світ.

Тільки Наваррі, через ще кілька десятиліть, удалося своїми знімками й науковими дослідженнями наочно підтвердити існування ковчега. Після нього на Арарат піднімалося ще кілька експедицій, що приносили нові свідчення й шматки обшивання. Сходження тривали до середини 70- х років, коли турецький уряд остаточно заборонив підйом на гору.

2. Аналітична частина. Географічні особливості г.Арарат

Розглянемо більш детально географічні особливості г.Арарат. Як ми з’ясували в попередньому розділі, найбільш знаменитим природним символом Вірменії є гора Арарат, легендарний причал Ноєва ковчега. Арарат розташований на півшляху між  озером Ван, на південно-заході, у Турецькій Вірменії, озером Севан, на північному сході, у Республіці Вірменії. Північна й східна сторони гірського масиву Арарат здіймаються із багатого алювіального ґрунту долини ріки Аракс, що тече там на висоті 3000- 2500 футів над рівнем моря. На південно-заході Араратський масив спускається на плато Баязит, що перебуває на границі між Іраном і Туреччиною на висоті 4500 футів над рівнем моря. До північно-заходу від Арарату перевал висотою 7000 футів з’єднує його з довгою вулканічною гірською грядою, що тягнеться далі в Малу Азію.

З Араратского гірського масиву здіймають два піки, їхні основи зливаються на висоті 8800 футів, їхні вершини перебувають один від одної на відстані в сім миль. Великий Арарат — це потужна широкоплеча громада, більше схожа на купол, ніж на конус. Малий Арарат — елегантний пірамідальний конус, рівні круті, правильні схили якого сходяться в доволі гострий пік.

Північний і західний схили Великого Арарату покриті блискучими  полями зернистого льоду, фірну. На північно-східній стороні його по дну великої ущелини, спрямованого в саме серце гори,тісниться льодовик. Лінія вічних снігів починається на надзвичайно великій висоті приблизно 14 000 футів. Це пов’язане з дуже вбогою кількістю  дощів, що випадають, висхідними потоками сухого повітря з долини ріки Аракс. І Великий, і Малий Арарат складені з вулканічних порід, в основному андезитів і пироксенових андезитів, з деяких часток обсидидіана. У Середньовіччі  схили в підніжжя Арарату були покриті лісами, однак нині вони зовсім голі й суворі.

Сьогодні гора Арарат перебуває в межах Турецької Республіки. А на території Республіки Вірменії, до північно-заходу від Єревана, обрій прикрашає могутній кряж Алагез (Арагац). Ця велика група погаслих вулканів простягнулося на сорок миль, на захід від озера Севан до припливу Араксу, Арпачая. Над північним краєм Аракської долини Алагез піднімається на 13 410 футів, гострі сніжні ікла його розрушеного кратера володарюють над цієї, росіянці, стороною Вірменії. на його нижніх схилах перебуває всесвітньо відома Бюраканська астрофізична обсерваторія, якою керував учений зі світовим ім’ям академік У.А Амбарцумян.

Майже дві третій території історичної Вірменії зайняті високими горами, на  вершинах яких лежать вічні сніги, двома більшими озерами й безліч ущелин. Так що місцевості ці практично непридатні для постійного проживання людей. Вірменські рівнини забезпечують життя лише невеликому числу кочівників і їхніх черід. Хоча сумарна площа Вірменії дорівнюють Уельсу й Англії, узятим разом, населення її ніколи не перевищувала 5- 6 мільйонів чоловік.

У роки радянської влади на території Республіки Вірменії розвилися промисловість й сучасне сільське господарство, але Турецька Вірменія залишається згодом  масового знищення вірменів занедбаної й марної.

Як ми вже згадували, найдавніше (крім шумеро-біблійних) згадувань про зупинку ковчега на горі Арарат приводиться у вірменському епосі. Таке твердження втримується й у замітках Марко Поло (13 ст.), у яких, перетинаючи область цієї гори, він записав переказ про те, що саме до її вершини причалив Ноїв ковчег.

В 1866 р. сходження на цю гору зробив англієць Брайс. Ковчега він не знайшов, але на висоті 5 км виявив дерев’яний брус «явно оброблений рукою людини». Учасники наступних трьох експедицій кінця 19 ст. стверджували, що вони бачили фрагменти цього корабля.

Уперше в наш час про якийсь феномен, розповів в американському журналі «Нью Еден» в1939 р., що емігрував у США, який був російський льотчик лейтенант Расковицький. Він стверджував, що в 1916 р., роблячи розвідувальний політ, виявив Ноїв ковчег на південно-західному схилі Великого Арарату, на висоті приблизно 5000 метрів (повна висота гори 5165 метрів) і доповів про це рапортом по команді.

Трохи пізніше вийшла книга Бейліца «Загублений корабель Ноя». У ній повідомляється, що ще в 1902 і в 1905 р. турецький вірмен, Георгій Хагопян, двічі був на горі й особисто бачив залишки ковчега в льодах Арарату.

В1943 р. ці залишки виявив   американський офіцер, що служив в Ірані Е.Девіс: «Разом із двома місцевими супутниками, через три дні підйому, на вершині Воскресіння я побачив … уламки судна. Воно було триповерховим. Корма зруйнована… Про побачений я повідомив керівництво», — розповів він.

В 1952 р. французький учений Фернан Наварра піднявся на висоту 4200 м. і наткнувся на корабель довжиною в 150 м., що перебуває під льодом

В 1959 р., льотчик турецьких ВВС А.Куртис кілька разів облетів і сфотографував «щось», що сильно нагадує Ковчег.

В 1969 р. група вчених з Американського інституту досліджень Арктики, у складі 25 чоловік піднялися на Арарат і повернулися зі зразками деревини знайдених на горі колод.

В 1989 р., після декількох підйомів на Арарат, про те, що він бачив Ноїв корабель, заявив американський астронавт, учасник польоту на Місяць Дж.Ірвін.

В1992 р. італійський дослідник Т.Палего, після шести експедицій, пред’явив фотографії, де в льоді на висоті 4600 м. чітко видні дві тріщини довжиною по 133 м на відстані 22,5 м друг від друга. «Це Ноєв ковчег. Його розміри збігаються з біблійними», — заявив Палего.

В 1995 р. американський учений П.Тейлор обвинуватив Міністерство оборони в тім, що воно приховує фотографії ковчега, отримані ще в1949 р. і домігся їхньої публікації. На фото, на висоті близько 5000 метрів, дійсно був видний не природний об’єкт, розміри якого становили приблизно 150х25 метрів, тобто практично збігалися з наведеними в Біблії розмірами ковчега. Нарешті, в 2003 році на Арараті побувала група російських журналістів. Вони зняли більше восьми годинний унікальний відеоматеріал. За словами керівника групи Андрія Полякова, їм удалося зняти залишки за формою що нагадувало величезний корабель, а також величезні камені з отворами, що нагадують пристосування, які в стародавності використовувалися для балансування судна.

Так чи інакше, але сьогодні практично всі не сумніваються в тім, що Ноєв ковчег дійсно зупинився на горі Великого Арарату, значно більш ніж у тисячі кілометрів від південної Месопотамії.

Висновки

Арарат — це священна гора, пов’язана з легендою про Ноя, чий ковчег зробив тут зупинку під час великого потопу. Сьогодні в горах проживають  курди, що кочують, що переганяють череди корів і овець між долинами й гірськими пасовищами. За біблійною легендою, на Арараті нібито зупинився ковчег (судно) «праведника Ноя», що єдиний з своєю родиною і представниками всього тваринного світу врятувався від «всесвітнього потопу». Однак в біблійні часи, та довгий час пізніше Араратом звалася місцевість Вірменського Тавру та південна околиця Вірменського нагір’я в цілому. Ще Мовсес Хоренаці використовує назву Арарат саме в такому значенні, а гору, яку зараз так йменують називає Масісом.

У Вірменії Арарат уважається символом, внаслідок чого гора зображена на гербі Вірменії й Вірменської РСР.

Розглядаючи будову гори Арарат, ми з’ясували, що Висота Масиса над рівнем моря становить 5 137 м. Це найвища  гора у світі по відносній висоті. Відстань від підніжжя до вершини дорівнює 4365 м. Сиса — 3 927 м. Гори розташовані в 11 кілометрах одна від одної, відстань між їхніми вершинами становить 25 км. Погаслі вулкани розділені Сардар-Булакською сідловиною.

Основа обох Араратоів має близько 130 км в окружності. Складений з кайнозойських базальтів. Схили пустельні, утворені вивітреними лавовими потоками. Великий Арарат від 4 250 м і вище покритий вічними снігами.

У масиві є близько 30 льодовиків (самий великий — льодовик святого Якова, довжиною більше 2 км).

Список використаної літератури

1. Арарат — библейская гора: Електронний ресурс — http://www.rusadventures.ru/articles/501.aspx
2. Будагян, Э. Чудо творения-Арарат [Текст] / Эмма Будагян // Наука и религия. — 2005. — № 4. — С. 36-40
3. Загадка Арарата: Електронний ресурс — http://meganauka.com/zagadki/382-zagadka-ararata.html
4. Кравченко В. Арарат: сквозь запретную зону [Текст] / В.Кравченко // Вокруг света. — 2000. — № 5. — С. 10-17
5. Опарин, И. Арарат : Самая значительная вершина Армянского нагорья / Игорь Опарин // Смена. — 2004. — № 7. — С. 4-9
6. Сафонов В. Три рассказа. Из цикла «Гора Арарат» [Текст] / Вадим Сафонов // Москва. — 1998. — № 2. — С. 3-10