Готовність населення України до політичних компромісів

Помаранчева революція дала переконливу відповідь на фундаментальне питання: чи здатна українська нація побудувати сучасну самостійну демократичну державу? Вихід мільйонів людей на Майдан Незалежності, на вулиці й площі по всій країні, їх патріотизм і толерантність, мирний і гідний характер протесту, повага до верховенства права довели – українська нація відбулася. У момент крайнього драматизму і напруження політичної боротьби дві частини суспільства з різними поглядами піднялися до згоди заради цілісності й незалежності України. Її громадяни виявили відповідальність і здатність демократичним шляхом визначати свою долю і долю своєї країни.

Майдан змусив самих українських громадян по-новому побачити себе і свою країну, її історію і майбутнє. 2005 рік став роком переоцінки поглядів. І цей процес триває.

До осені 2004 року чи не єдиними наочними підставами для оптимізму в оцінці майбутнього України були тривалість незалежності та збереження цілісності Української держави. За всю новітню історію Українська держава ніколи не існувала так довго. Влада Української Народної Республіки (Центральної Ради та Директорії) проіснувала два роки, Українська держава гетьмана Скоропадського та Західно-Українська Народна Республіка – по 7 місяців кожна[5].

Факт тривалого збереження стабільності в Україні можна пояснити лише волею переважної більшості громадян жити у незалежній Українській державі. 14 років незалежності засвідчили – результати референдуму 1 грудня 1991 року були не випадковістю. Процес формування української політичної нації тривав, хоча й відбувався у дуже непростих умовах.

У 1990 році Дойче Банк опублікував експертний прогноз „Радянський Союз: на роздоріжжі”, у якому українські можливості після набуття незалежності оцінювались серед 15 республік як найвищі[5]. На жаль, цей прогноз не справдився, як і багато інших сподівань на швидкі позитивні зміни.

Натомість Україна продемонструвала рекордний рівень інфляції (1993 рік), найбільший у Центральній і Східній Європі тіньовий сектор економіки, посіла передостаннє місце в Європі за оплатою праці (2004 рік). Суха статистика передає всю глибину економічної і соціальної кризи в Україні в 1990-1999 роках: падіння майже вдвічі ВВП, скорочення тривалості життя, зменшення чисельності населення, зростання рівня злочинності[5].

За ці роки в країні сформувався кланово-олігархічний політичний режим, який взяв курс на послідовне згортання демократії.

На негативному економічному і політичному тлі до листопада 2004 року у публічних дискусіях домінувала теза про незавершеність та запізнілість формування української нації. Тривогу викликали: звуження поля використання української мови, нерозвиненість загальнонаціональної історичної пам'яті на тлі стійкості міфів, успадкованих від радянського періоду, істотні регіональні відмінності у поглядах на майбутнє України та брак загальнонаціонального консенсусу щодо її зовнішньої орієнтації, небажання багатьох жителів ідентифікувати себе з Українською державою, відносно слабкий рівень національної самосвідомості та патріотизму.

У крайніх випадках говорилось про загрозу розколу України, про непереборні культурно-цивілізаційні відмінності між Сходом і Заходом, врешті-решт – про неможливість для України стати сучасною національною державою. Часто ці твердження, а іноді й прямі спроби розпалити протистояння за мовною, конфесійною чи політичною ознакою, переслідували конкретну політичну мету. Гра на культурних відмінностях стала звичним інструментом політичних технологій у періоди виборів[5]. І дуже часто ні влада, ні суспільство не демонстрували належної протидії загрозам розколу.

З точки зору наукового історичного аналізу песимістичні оцінки стану української нації, часто політично мотивовані, не мали достатніх підстав. Події осені 2004 року переконливо продемонстрували їх хибність. Але і до цього Україна не раз, хоч, може, і не так переконливо, демонструвала достатню зрілість національного організму і міцність своїх державних інституцій.

За весь період незалежності розбіжності всередині українського суспільства, навіть у момент найвищого протистояння, ніколи не переростали у відкритий конфлікт, не створювали безпосередньої загрози цілісності держави. Протистояння завжди мали тенденцію поступатися загальнонаціональним консенсусам і компромісам.

Україна у найкритичніші моменти свого політичного розвитку (проголошення незалежності, прийняття Конституції, вибори 2004 р.) робить вибір на користь водночас і незалежності, і демократії. Це вигідно відрізняє її від більшості посткомуністичних країн, розвиток яких подібно до України позначений мовно-етнічно-релігійними поділами у суспільстві. Багато з них, на відміну від України, шукають шлях до внутрішньої стабільності через встановлення авторитарних режимів та обмеження демократії.

Є серйозні підстави стверджувати, що посткомуністичний розвиток України виявляє певні глибинні й довготривалі тенденції, що склалися задовго до розпаду СРСР. У нових умовах вони працюють на зміцнення України як національної держави. Порівняння процесів новітньої української історії з процесами у сусідніх країнах підтверджує принципову „нормальність” розвитку української нації[2, с. 41].

Констатація відносної політичної стабільності України не означає, що творення української нації є безпроблемним. Проблеми є, і дуже серйозні. Однак вони не є нерозв'язними. Подібні складні періоди пройшли або проходять більшість сучасних європейських націй. Ми бачимо їх у наших сусідів на пострадянському просторі, включно з сучасною Росією.

Україна є молодою державою, якими були США та Італія в 1800-х роках, Польща, Угорщина і Чехословаччина у 1920-1930-х роках. В історично-порівняльному контексті український приклад дає підстави для поміркованого, але обґрунтованого оптимізму. Українське суспільство демонструє нехай повільну, але незворотну тенденцію до досягнення загальнонаціонального консенсусу з найбільш фундаментальних питань, що визначають майбутнє країни. Вже зараз чітко окреслилися базові пункти загальнонаціональної згоди[2, с. 42].

Перше. Міцне, попри усі коливання суспільної думки, переконання, що Україна повинна залишатися незалежною державою, самостійною у внутрішній і зовнішній політиці.

Друге. Небажання розколу України, навіть на тлі реально існуючих регіональних відмінностей, домінування думки, що внутрішнього розлому слід уникати за будь-яку ціну.

Третє. Відмова більшості громадян України голосувати за партії і політиків, які пропонують екстремальні варіанти розв'язання національних проблем (крайні проросійські чи українські націоналістичні сили, крайні праві чи крайні ліві угруповання)[2, с. 42].

Без загальнонаціональної згоди щодо цих пунктів неможливим був би опір громадян політичним та виборчим маніпуляціям попередньої влади, що переростали у справжні інформаційні війни проти власного народу. Така згода вирізняє Україну від багатьох інших посткомуністичних держав.

На користь оптимістичних оцінок майбутнього України свідчить і загальний історично-порівняльний аналіз. За останні двісті років не зафіксовано жодного випадку загибелі національної держави, що постала у результаті внутрішнього реформування чи розпаду старих імперій. Навпаки, кінець ХХ ст. продемонстрував реалізацію практично усіх національних проектів у Центральній і Східній Європі, багато з яких були вперше проголошені за 150-200 років до того. Україна, безперечно, не є винятком поміж них.

Що робить формування модерної української нації особливим, але зовсім не унікальним – це його геополітичний контекст. Цей процес відбувався під час зникнення давніх великих центрів, таких як Київська Русь, Монгольська, Візантійська, Османська, Священна Римська, Шведська імперії та Річ Посполита у X-XVIII ст. У ХХ ст. на творення сучасної України суттєво вплинули розпад Російської, Австро-Угорської, Німецької імперій, крах нацизму і, звичайно, розпад СРСР. Брак стабільних державних утворень у цій частині світу неодноразово провокував тогочасні імперські „наддержави” до намагання утвердити своє домінування. Центральна і Східна Європа взагалі, а Україна зокрема, не раз ставали тереном великого протистояння. Досвід багатьох експансій і воєн, зокрема Першої і Другої світових, засвідчив, що контроль над українськими природними та людськими ресурсами був важливим фактором перемоги. З точки зору формування української нації цей факт означав, що воно відбувалося у несприятливих умовах політичних репресій та асиміляційного тиску, у «вогні воєн і революцій»[2, с. 43].

Трагічний історичний досвід залишив помітний відбиток в національному бутті. Результатом стали «білі плями» і травми історичної пам'яті, високий рівень асиміляцій, сильні регіональні відмінності як результат перебування українських територій під різними політичними режимами. Ці проблеми мають глибоке історичне коріння. Нереалістично чекати, що вони будуть подолані у найближчому майбутньому.

Однак після розпаду СРСР скінчилося велике геополітичне протистояння на теренах Центральної і Східної Європи. Зникли передумови для посилення історично-культурних відмінностей всередині української нації. Тому є всі підстави сподіватися, що з плином часу ці відмінності поступово нівелюватимуться, як це відбувається у багатьох європейських країнах. Напевно, регіональні особливості завжди будуть притаманні Україні, але ризиків для цілісності держави і нації вони вже не створюватимуть.

Особливість України полягає не просто в тому, що вона була об’єктом протистояння водночас кількох національних проектів (польського «від моря до моря», російського «від Карпат і Константинополя до Камчатки», німецького – «так далеко, як звучить німецька мова» тощо). Її історична специфіка полягає в іншому. Практично не було жодного клаптика української етнічної території, до якої б не висували претензії інші націоналізми. Такої ситуації не було у російському, німецькому чи польському випадках, хоча білоруський, чеський чи словацький приклади засвідчують, що досвід України не є унікальним[3, с. 31].

Ситуація значно спростилася після другої світової війни, коли сформувалися нинішні державні кордони України і європейські кордони в цілому. Проект розширення Європейського Союзу відкрив нові виміри для розвитку наших європейських сусідів, спрямував їх національні прагнення в нове русло. Найбільш вражаючим результатом нової системи цінностей стало досягнення українсько-польського національного примирення. Для розвитку Центральної і Східної Європи воно має не меншу вагу, ніж німецько-французьке примирення для її Західної частини.

Розпад Радянського Союзу поклав кінець російсько-радянському проекту, хоча його наслідки, залишки є відчутними і зараз (поширеність «радянської ідентичності», популярність певних радянських символів і осіб). За нинішніх умов процес розвитку української політичної нації позиціонується стосовно російського національного проекту.

Великим історичним шансом для України є те, що свідомістю переважної більшості її громадян українсько-російські взаємини не сприймаються як непримиренно-антагоністичні. Результатом цього стала відсутність в Україні політично значущих сил, які б ставили собі за мету приєднання частини українських земель до Росії. Проте це не означає, що в Україні чи поза нею немає і не буде партій та рухів, що намагатимуться надати російсько-українським стосункам антагоністичного характеру. Однак вони не матимуть шансу на політичну мобілізацію значної частини українського суспільства.

Зміни в Україні і навколо неї, що відбулися після Другої світової війни, а особливо за останні п'ятнадцять років, відкрили нові можливості для творення модерної української нації, що базується не на етнічній, а на політичній моделі.

Лише незначна кількість європейських держав є етнічно однорідними. Більшість становлять країни, де національні меншини складають не менше ніж 15% населення. Україна належить до таких країн. Таким чином, нормою є політична нація, яка консолідує навколо етнічного ядра усіх громадян, що проживають на даній території, незалежно від мовних, конфесійних та етнічних особливостей.

Суспільство і влада мають твердо стояти на політичній моделі націотворення. Визначеність у цьому питанні дуже важлива, бо Україна є історичною спадкоємицею кількох традицій.

Одна з них виробилася в українському національному русі у XIX ст. Вона проголошувала етнічну модель, ототожнюючи українську націю головним чином з українським селянством («народом») – єдиною і в той же час найчисленнішою соціальною групою, яка не піддалася асиміляції.

Крах цієї моделі під час національно-визвольних змагань 1914-1923 рр. призвів до ідеї побудови нації за територіальним принципом. Згідно з нею українську націю складають всі, хто проживає в Україні, незалежно від етнічного і соціального походження, і є лояльними до ідеї української держави[3, с. 32]. Протистояння прихильників двох моделей становило один з головних сюжетів в українському національному житті.

Але два головних ідеологи національного руху, «народник» Михайло Драгоманов і «державник» В’ячеслав Липинський, сходилися в головному: українська нація є результатом європейського цивілізаційного процесу. На думку Драгоманова, «найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до 18 ст. [себто поки нею не запанувала Росія] була більш зв'язана з Західною Европою, і хоч з проволокою, завдяки татарам, то все ж ішла разом з Західньою Европою в суспільному і культурному процесі». З точки зору Липинського, «основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем'я, не віра… а інший, витворений віками устрій політичний, інший… метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства»[2, с. 43].

Особливо важливим для осмислення шляху України був період Другої світової війни, коли помітна частина українського національного руху обрала політичну модель української нації. Важливими були і спроби національного руху апелювати до радянської моделі, що декларувала свій політичний характер (багатонаціональний радянський народ), хоча на практиці здійснювала політику жорсткої асиміляції.

Вибір на користь політичної нації був характерним для українського дисидентського руху та опозиційного руху в часи «перебудови».

Можна припустити, що політична стабільність України після розпаду СРСР до певної міри була результатом компромісу політичних сил, що успадкували радянську та дисидентську традиції. За всієї їх антагоністичності вони пропагували політичну модель нації. Проте після 1994 р. політичний режим став на шлях ідеологічних маніпуляцій. З обох традицій одні символи та історичні постаті підносилися, інші – замовчувалися. Відмова на державному рівні від системних оцінок минулого на тлі поглиблення політичної кризи та згортання демократії викликала недовіру у суспільстві. Процес осмислення історичного досвіду і вибору національної моделі гальмувався на користь політичній кон’юнктурі. Сучасна Україна шляхом діалогу і компромісу має реалізувати демократичну модель національного розвитку, орієнтовану на тривалу перспективу.

Протистояння між прихильниками різних моделей української нації унаочнюється у питанні про статус російської і української мов. Великим шансом України є те, що в її україномовному і російськомовному середовищі більшість складають прихильники національного консенсусу. Іншу історичну можливість відкриває той факт, що в Україні існує досить міцне і сконсолідоване українське етнічне ядро. Російськомовні громадяни України здебільшого не є росіянами, як це не спростовують крайні українські та російські націоналістичні сили.

Для більшості російськомовних українців російська мовна складова їх ідентичності не є підставою для їхньої політичної окремішності. В сучасній Україні немає протистояння між українською і російською національними ідеями. Натомість відбувається пошук взаємоприйнятного вибору між двома різними моделями всередині однієї української нації.

У сучасній Україні діє чітко виражена і досить стабільна тенденція до формування української політичної нації навколо етнічного ядра. Ключовим питанням є те, як складуться стосунки між цим ядром і тією частиною населення, яке до нього не належить, але яке пов'язує своє майбутнє з Україною. Майбутнє української нації великою мірою залежатиме від здатності політичних сил та інтелектуальної еліти консолідувати навколо українського ядра всіх українських громадян. Елементарна політична відповідальність вимагає від національних лідерів припинити спекуляції на тому, що розділяє українське суспільство на частини і робить їх дуже різними.

Помаранчева революція створила нові можливості для національної консолідації, проте виникли й нові загрози.

Широкі можливості відкриваються завдяки новій конфігурації у стосунках між україномовними і російськомовними громадянами України. Попередній владі не вдалося представити українську опозицію лише як виразників українського етнічного ядра або навіть як носіїв крайнього українського націоналізму. „Старий режим” не зміг і позиціонувати себе як захисника інтересів російськомовного електорату[2, с.44].

2004 рік засвідчив, що в Україні розширилася зона згоди між різними соціальними, мовними та етнічними групами. Тому тактика розколу України на два табори та маніпулювання етнічним чинником могла призвести лише до обмежених результатів. Значну роль зіграла і відмова демократичної опозиції від націоналістичної риторики і зроблений нею наголос на спільності інтересів абсолютної більшості українських громадян. Глибоко символічне значення мали виступи зі сцени Майдану, які зламали старі стереотипні образи української та російської мови. Завдяки Майдану українська мова набула загальнонаціональної гідності, в якій їй довго відмовляли. Російська мова на Майдані зазвучала як мова демократії, яка зрозуміла усім.

Треба усвідомлювати, що наслідком Помаранчевої революції стала певна мобілізація тієї частини російськомовного населення на Сході і Півдні України, яка відчуває себе травмованою поразкою свого кандидата на президентських виборах.

Президент України Віктор Ющенко не раз наголошував, що він є Президентом усіх українців. Дуже важливо, щоб цей посил був якнайшвидше наповнений реальною стратегією і ефективною урядовою політикою, сприйнятими в усіх регіонах країни.

2005 рік відкрив новий етап у процесі сучасного націотворення, який потребує адекватної оцінки.

З одного боку, маємо певні довготривалі історичні тенденції, які в нових умовах діють на користь зміцнення України як стабільної національної держави. З іншого – українська влада й українське суспільство стоять перед проблемами, які породжені новою політичною кон’юнктурою і які становлять серйозні виклики для дальшої консолідації.

В Україні залишається значний простір для компромісу – нового суспільного договору. Всі чинники, що впливають на формування національного консенсусу, важко передбачити і проаналізувати. Ними можуть стати і вибори до Верховної Ради, і здійснення політичної реформи, і нові ціни на російський газ, і перемоги спортсменів чи успіх артистів. Політичні, економічні, соціальні й гуманітарні стратегії держави мають спрямовуватися не лише на досягнення короткострокових цілей, а працювати на перспективу, зміцнення єдності держави та національну консолідацію.

Державні інституції, політики та інтелектуальна еліта повинні щонайменше виконати дві умови. По-перше, найактивніше творити історичні нарративи, публічні ритуали тощо, які б позиціонували російськомовних громадян України в якості повноправної складової української нації. По-друге, активно виводити регіональні, мовні, конфесійні та етнічні особливості зі сфери політичних маніпуляцій і переводити їх у площину відкритого загальнонаціонального діалогу.

Проблемні для нації питання мають всі підстави бути розв’язаними у широкому діалозі, якщо кожна сторона відмовиться від риторики політичного переможця чи власника монополії на істину. Різні групи суспільства вже неодноразово демонстрували свою готовність до численних поступок заради загальнонаціональної консолідації, а не заради національної одноманітності.

Така консолідація є абсолютно необхідною з точки зору демократизації країни, утвердження ринкової економіки, покращення якості життя, реалізації європейського вибору України. Шлях до демократії і ринку через творення нації — тернистий шлях, проте інших історія не знає. Цим шляхом пройшли всі народи, які називають себе європейськими. Ним ідуть наші сусіди, з якими нас пов’язує багато спільних сторінок історії. Цей шлях відкритий перед нацією, до якої ми належимо.

Готовність іти на компроміси є зворотнім боком уміння визначати пріоритети. Обидві ці якості однаково важливі для дієвої демократичної системи. Абсурдно очікувати від будь-якого уряду, – чи то Ющенка, чи Ґергарда Шредера, чи Джорджа Буша-молодшого, – що він усе робитиме добре й буде всім для всіх. У цьому сенсі спад революційного запалу є добрим для України. Тепер, коли сподівання на негайну трансформацію України в Швейцарію розбито, українці мають запитати себе, що треба зробити спершу та що треба зробити потім. Хоч як українців обурює корупція, найближчим часом вона не зникне. Погляньмо на Італію чи Китай (подивімося, зрештою, на Бушеву адміністрацію!), чиї приклади підказують також, що корупція не обов’язково стане на заваді економічному зростанню. Якщо Єхануров зможе добитися для України статусу країни з ринковою економікою, заохотити приватизацію та провести Україну до СОТ – а всі ці цілі є досяжними, попри їхню жахливу занудність і нереволюційність, – Україна зробить величезний крок, щоби приєднатися до світу. А чи ж не в приєднанні до світу й був сенс Помаранчевої революції?[5]

Хоч Україну важко назвати зрілою демократичною державою, сьогодні це радикально інакша країна, ніж вона була тільки рік тому. Помаранчева революція виявилася поворотним моментом. Системна траєкторія України змістилася від чимдалі авторитарнішого напряму до ще недосконало, але змістово демократичного.

Нині громадянське суспільство та медії в Україні здорові, відкриті політичні дебати стали вже звичною річчю, прозорість зросла, демократичні інститути працюють. Україна й далі є економічно злиденна та скорумпована – і політичне безладдя не конче сприятиме реформам, – але вона аж ніяк не є авторитарною державою зі схильним до диктатури керманичем і пасивним населенням, як у Росії. Насправді постійна критика Ющенка й Тимошенко, яку вільно висловлюють у медіях ті чи ті групи громадянського суспільства, студенти й політичні діячі, свідчить про утвердження демократичних норм і зразків поведінки.

Найважливішим у Помаранчевій революції було не те, що вона змінила український уряд, а те, що вона змінила Україну.

По-перше, революція наелектризувала різні опозиційні сили та сформувала з них громадянське суспільство, засноване на множинності неурядових організацій, студентських груп, церков, бізнесових структур та інтелектуалів. Хоч увага світу була зосереджена на сотнях тисяч учасників демонстрацій на вулицях Києва, численні протести по всіх містах України були не менш важливі. Коли наприкінці 2004 року зрушення завершилося, не залишалося сумніву, що Україна має демократичних громадян, готових завзято й у мирний спосіб боротися за свої права.

По-друге, не менш важливим за зрушення громадянського суспільства було те, що всі політичні інститути України – президент, парламент, Верховний Суд і партії – впродовж кризи грали, дотримуючись демократичних правил. Навіть Янукович після поразки в переголосуванні другого туру виборів 27 грудня звернувся до Центральної виборчої комісії та Верховного Суду, щоб оскаржити Ющенкову перемогу [5]. Україна за Кучми набула формально демократичних правил гри, але під час революції стало зрозуміло, що вони починають функціонувати як справжні демократичні інститути.

По-третє, для значної частини української молоді Помаранчева революція стала досвідом сформування, яким був, скажімо, 1968 рік у Сполучених Штатах, Франції та Німеччині. Так само, як масові походи й мирні демонстрації 1968 року змінили тисячі молодих американців, французів та німців, Помаранчева революція сформує покоління молодих людей, через яких вплине на культуру й змінить звички, мислення та ментальність мільйонів.

І по-четверте, для населення України загалом Помаранчева революція створила національний міт – визначальний момент, що встановлює певну сукупність ідеалів, супроти яких можна оцінювати всі політичні дії. Як 1776 рік для американців, 1789 для французів, 1968 для поколінь юних бунтівників у Сполучених Штатах, Франції та Німеччині й 1980 для поляків, 2004 рік репрезентує різкий розрив із минулим та прорив до нового майбуття для народу України. Вперше за історію модерної України українських політиків можна зіставити з безумовно прогресивним стандартом. Так само, як критики Ющенка й Тимошенко звинувачують їх у зраді Помаранчевої революції, критики їхніх наступників оцінюватимуть їхні дії в світлі цього ідеалу[1, с. 5].

Найважливішою спадщиною Помаранчевої революції може бути саме перетворення пасивного населення на свідомих громадян. Населення України здобуло силу, якої вже не зможуть відняти його вибрані провідники – незалежно від того, хто вони будуть і що їм удасться чи не вдасться зробити. З огляду на це, здатність і готовність українців критикувати й демістифікувати Ющенка є свідченням їхнього зростання в політичній силі.

Тому-то майбутнє України є світлим. Країна буде демократичною і з часом все прозорішою, а прозорість у тривалій перспективі є найкращою протиотрутою від корупції. Країна також зростатиме в багатстві, оскільки лишень свідомі громадяни здатні користатися з економічних нагод і збагачуватися на власний розсуд. На шляху вперед випадатиме чимало політичних та економічних криз; однак навіть попри це для демократичної України немає дороги назад.

Список використаних джерел

1. Віламова Н. Хай живе Компроміс // Віче. – 2007. – № 9-10. – С. 4-8.
2. Герасимчук С. Подолати синдром компромісності, або ще раз про багатовекторність, національну ідею і кризу самоідентифікації та їхній вплив на зовнішню політику // Політика і час. – 2007. – № 12. – С. 41-45.
3. Матвієнко К. Країна Україна і держава Україна: Взаєморозуміння? Компроміс? Конфлікт? Громадянське суспільство в Україні має добре вкорінені традиції // Профспілки України. – 2008. – № 2. С. 30-33.
4. Соціологія: Підручник / Ред. Віктор Городяненко. – 3-те вид., перероб. і доп. – К.: Академія, 2006. – 542 с.