Гуманістична концепція особистості

Вступ

Особливості концепції особистості

Гуманістичні підходи до розгляду особистості

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблема особистості — одна з центральних у курсі психології. Про її складність та багатогранність свідчить навіть той факт, що сьогодні існує понад 50 визначень поняття “особистість”. За теоретичною і практичною значущістю вона належить до однієї з фундаментальних проблем. Проектування і діагностика особистості, визначення оптимальних умов і найефективніших шляхів її формування неможливі без знання структури особистості та закономірностей її становлення й розвитку.

Слово “особистість” походить від латинського persona, що означає ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого у Стародавньому Римі. Вона втілювала ім’я, індивідуальні права і привілеї, які передають у спадок. У вітчизняній психології найвідоміші дослідження в галузі особистості пов’язані з теоретичними працями школи Л. Виготського. Великий внесок у розробку цієї проблеми зробили російські та українські вчені Г. Костюк, О. Леонтьєв, Л. Божович, А. Петровський, О. Асмолов, зарубіжні психологи Г. Айзенк, Р. Кеттел, Г. Олпорт. Кожна людина — це насамперед індивід, біологічний організм, що існує самостійно (від лат. іndіvіduum — неподільний, той, що існує самостійно).

Коли говорять про властивості людини як індивіда, то мають на увазі її природні ознаки, які дають змогу їй бути живим організмом, представником homo sapіens. Індивід — це поняття, яке визначає належність живої істоти до людського роду. Головною характеристикою властивостей індивіда є їх переважаюча залежність від спадковості. Перехід філогенії в онтогенію є початком індивіда. Новонароджена дитина є тільки індивід. Але ще в ранньому дитинстві індивід включається в певну історичну систему суспільних відносин, бере участь у колективній праці, спілкується з людьми і стає суспільною, соціальною істотою, тобто особистістю.

1. Особливості концепції особистості

У сучасному суспільстві предметом соціології особистості є два взаємозалежні напрями пізнання: соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Перший напрям відображає онтологічний, а другий — гносеологічний аспекти. Предметний бік соціології особистості інтегрує пізнавальні можливості як усього комплексу наук про людину та суспільство (антропологія, медицина, психологія, етика, педагогіка, генетика та ін.), так і досягнення літератури, мистецтва, релігії.

Існують широкий та обмежений погляди на предмет соціології особистості, розуміння якого суттєво позначається на баченні та характері об'єктів вивчення. Маючи дуже давню і досі мало досліджену історію, світова соціологія особистості своїм об'єктом вважає проблеми всеосяжної природи людського буття, притаманні людині загальні риси у межах функціонування груп, колективів, держав та інших соціальних спільнот, специфічні особливості виробничої, наукової, культурної та інших видів діяльності, а також окремі ознаки становлення і змін. Отже, об'єкти соціології особистості розкривають проблеми пізнання її суті на чотирьох рівнях — універсальному, загальному, особливому та окремому. До найактуальніших завдань сучасної соціології особистості належать дослідження процесів формування світогляду та світосприйняття, сфери свідомої та підсвідомої діяльності, механізмів нормотворення та мотивації діяльності, засобів виховання та самовиховання, методів управління та самоуправління, впливів ролей, мети, віри, сенсу та інших цінностей на характер існування.

Вирішуючи ці завдання, соціологія особистості виконує світоглядну, пізнавальну, управлінську, виховну, педагогічну, дослідницьку, художньо-мистецьку, культурно-освітню, інформаційну, просвітницьку та багато інших функцій, які охоплюють практично усі найважливіші аспекти буття людини у сферах праці, дозвілля та духовної діяльності. До вище означених слід віднести також ідеологічну та політичну функції, які за радянських часів набули недоброї слави, коли обмежене розуміння предмета редукувало (звужувало) уявлення про особистість до суб'єкта класової боротьби. Більшості наукових праць тих часів притаманне деформоване бачення функцій соціології особистості ідеологічно та політичне спотвореними уявленнями про засоби її формування та виховання. У них сфера стосунків особистості замикається на колективістськи орієнтованих трудових відносинах.

Починаючи з Демокріта, який порівнював людину з малим світом («мікрокосмом»), і до сьогоднішніх часів проблема особистості є особливо актуальною. Розуміння її сутності -, одне з найскладніших, неоднозначних питань сучасності. Уявлення про особистість — своєрідне свідчення теоретичної зрілості дослідника, пробний камінь його професійної компетентності. Адже від розуміння соціальної суті особистості залежить гнучкість поглядів і дій.

На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представники античної філософи здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин — душі й тіла. Душа належить до світу безтілесних богів-ідей, а її прихід у тутешній світ є наслідком «падіння». Аристотель, навпаки, стверджував про взаємозалежність душі й тіла. Вельми цікаво розгортає уявлення Платона про «світову душу» Плотін. Згідно з його теорією душа єдина за своєю сутністю і тільки на рівні окремих явищ нібито розпадається на індивідуальні душі.

Пізньоантична містика зводить уявлення про людину до вчення про Першолюдину як богоподібну істоту. Відповідно вся сенсова структура космосу розглядається вже як явище вторинне, тобто цінність людини порівняно з космосом зростає. Наступна хвиля біблійного переосмислення стосунків між Богом і людиною як пересічних протиріч між Богом і світом призвела, з одного боку, до підкорення, а з часом і до пригнічення однією волею (Бога) іншої волі (людини), а з іншого — протиставила тіло душі.

Згодом цей багато в чому штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до безсоромного використання людини як інструмента чи засобу в досягненні мети окремих соціальних структур. Щодо цього досить переконливо звучить визначення людини як «тварини, що виробляє засоби» (a tool makіng anіmal), авторство якого належить американському вченому-просвітнику, державному діячеві Бенджаміну Франкліну (1706-1790).

Започатковане епохою Відродження нове бачення людини як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський та ін.) досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали із вчення Р. Декарта пре існування двох протилежних субстанцій — мислячої та протяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчення існування людини (cogіo ego sum) було покладено в основу уявлень про тіло як машину, що має спільну природу в людини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідомістю. Саме цей підхід на довгі роки ніби затиснув дослідників у псевдотеоретичних лещатах так званої «психофізичної проблеми», яка з часом набула дещо модифікованої, а по суті також збоченої «біосоціальної проблеми».

За нових часів та сучасності основні концепції особистості втілились у працях І. Канта, Г.-В.-Ф. Регеля, А. Бергсона, Ф. Щцше, А. Шопегауера, У. Штерна, Т. Рібо, К. Ясперса, О. Лазурського, Л. Виготського, В. Бехтєрєва, 3. Фрейда, А.. Адлера, К.-Г. Юнга, Е. Фромма та ін. Але це не зашкодило фахівцям у цій галузі віднести поняття «особистість» до найменш точно визначених, хоча сьогодні налічується понад п'ятдесят таких визначень. Певне розуміння особистості відображає наукову спеціалізацію дослідника, рівень його уявлень про соціальний зміст цього питання. Так, багато фахівців психологічного спрямування стверджують, що пріоритетна роль у пізнанні особистості належить психології. Залежно від орієнтації вчених поняття «особистість» розкривається переважно у трьох основних аспектах:

1. Як щось ціле, висновок або єдність окремих ідей, відчуттів, потягів, цілей, мотивів, вольових актів, установок та інших ознак.

2. Як утворення, яке зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адаптацію і виживання.

3. Як щось унікальне, неповторне, найцінніше, найвище в природі та соціальному бутті.

Визнаючи цінність людської особистості, неприпустимість обмежень щодо пізнання її засобами лише однієї наукової дисципліни, більшість дослідників акцентує увагу на соціальній сутності буття, на взаємозалежності особистості й соціального устрою суспільства. Однак такий підхід нерідко призводить до повного розчинення унікального духовного складу окремої людини в узагальнених соціальних утвореннях.

Подолавши вузькоспеціальний підхід до уявлень про особистість, сучасна наука тлумачить це поняття, беручи до уваги взаємостосунки соціуму як чогось цілого і особистості як не менш цілого і неподільного.

Існуюча суперечність у поглядах на сутність особистості та соціальних реалій зумовлена багатьма причинами, визначальними серед яких є ототожнення принципово різних аспектів пізнання особистості. Це стосується передусім необхідності відокремлення онто- та гносеологічних аспектів пізнання сутності особистості та структурних рівнів її організації.

Онтологічний аспект, розкриваючи суть особистості, відповідає на питання, що відрізняє особистість від інших об'єктів та суб'єктів соціального буття. Соціологічний підхід до цієї проблеми потребує визначення таких тісно пов'язаних з розумінням суті особистості понять, як «індивід», «індивідуальність», «особа», «людина». Найзагальніше пізнавальне навантаження несе поняття «людина», яке відображає уявлення про сучасне людство на планетарному рівні. Коли йдеться про людину взагалі, кожен розуміє, що це якісно новий ступінь розвитку природи стосовно світу рослин і тварин, що сучасна людина значно відрізняється від неандертальців і кроманьйонців. Водночас сучасні люди дуже різняться залежно від місця проживання, укладу, господарювання, кольору шкіри, освіченості та багатьох інших ознак. Крім того, сучасна людина не може зупинити об'єктивних процесів становлення і змін, притаманних їй будь-яких морфологічних, психофізіологічних чи соціальних ознак, тобто майбутнє може суттєво поліпшити або, навпаки, погіршити уявлення про людину. Таким чином, саме людина є тим невід'ємним елементом будь-якої соціальної клітини, безліч форм яких і забезпечує здатність людству відтворювати себе як цілісність, зберігати і надалі розвивати якості, необхідні для існування в постійно змінюваних умовах.

Поняття «індивід» допомагає глибше зрозуміти ознаки, за якими людина відрізняється від інших живих істот. На соціальному рівні загальне поняття «людина» конкретизується через уявлення про конкретну людину, тобто індивіда певного зросту, статі, маси, віку, освіти та інших предметних ознак.

Ще чіткіше деталізує соціальні ознаки окремого індивіда поняття «індивідуальність», яке відображає особливості всієї сукупності соціально-побутових, соціально-економічних, соціально-правових, соціально-етнічних та інших ознак суб'єкта. Виявляється індивідуальність окремої людини через рівень її здібностей, здатність освоювати світ і змінювати себе. У сфері професійної діяльності, наприклад, індивідуальність виявляється через прихильність людини до вибору тієї чи іншої спеціальності. У сфері пізнання вона реалізує потенціал своїх здібностей у галузі точних або гуманітарних наук.

Кожна людина індивідуальна за сукупністю належних їй морфогенетичних, психофізіологічних та інших ознак, які на соціальному рівні є предметне вираженими. Так, окремі риси характеру, темпераменту, пам'яті, сприйняття та інші психологічні особливості залежно від соціального середовища по-різному розвиваються та виявляються: якщо в середні віки людей, наділених феноменологічними здібностями, здебільшого спалювали на вогнищі, то нині діяльність екстрасенсів, гіпнотизерів, чаклунів, пророків та інших екстраординарних індивідуальностей розцінюється суспільством більш розважливо.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур — груп, колективів, організацій, рухів, партій, Інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі верстви населення в життєдіяльності суспільства. Реалізація людиною своїх індивідуальних якостей у системі зв'язків між різними компонентами соціальних структур відображає її місце серед інших людей, погляди на себе і світ, ставлення до себе, наміри та ін. Цей загальний стан особи у соціальному середовищі характеризує соціальний статус конкретної людини.

Сутність людини у широкому соціальному контексті відображає поняття «особистість», у якому сконцентровані риси єдності та протиріч між «мікрокосмом» особи кожного окремого індивіда і потенційними можливостями індивідуальностей відтворювати і змінювати не тільки себе, але й увесь світ. Тобто поняття особистості — це своєрідний барометр соціальної зрілості суспільства, в якому кожна людина може реалізовувати себе більш-менш повно, надто вузько чи досить широко, вільно, активно і творчо чи, навпаки, — підневільне і пасивно, нагадуючи при цьому гвинтик якогось механізму.

Безвідносного поняття «особистість» існувати не може, бо сутність людини завжди «прив'язана» до того чи іншого рівня розвитку суспільства, який відображає характер виробничих процесів та стосунків між людьми, тип політичного устрою держави і ставлення до культурних цінностей. Особистість, таким чином, безпосередньо і водночас опосередковано бере участь у житті як окремих клітин суспільства (сім'я, навчальні, трудові, наукові колективи, рухи, партії, організації), так і соціального універсуму загалом, бо так чи інакше наслідки діяльності окремої особи чи їх спільнот позначаються на стані соцієтальних (глобальних) процесів життєдіяльності людства.

Загальні уявлення про світогляд, статус, соціальну роль особистості, про вплив на життя людини процесів пам'яті, темпераменту і стилів мислення потребують розкриття гносеологічних аспектів. Взагалі гносеологічний підхід дає змогу розглядати особистість як соціальний суб'єкт, який перебуває у різних фазах, на різних етапах, стадіях та рівнях становлення і змін. Зокрема, життєвий шлях особистості слід розподіляти на такі відрізки, які багато в чому коригуються з віком людини. Досить стисло основні етапи життя можуть бути розкриті через уявлення про дитинство, юність, зрілість і старість. Детальніше етапи становлення і змін особистості розгортаються наступним чином: немовля, дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, похилий вік і старість.

Певна річ, світосприйняття дитини чи підлітка суттєво відрізняється від бачення світу зрілими людьми. Не менш суттєва залежність цінностей і поведінки людей від низки об'єктивних чинників, детермінуючих процеси формування особистості: вояк чи робітник принципово інакше оцінюватимуть одне й те саме явище, ніж проповідник чи науковець і, певна річ, інакше діятимуть.

Цінності та інтереси в процесі самореалізації дозволяють людині не лише певним чином спрямовувати свою діяльність, але й здійснювати вибір та вимір своєї життєвої позиції, а також організовувати самозбереження, самозбагачення і саморозвиток особистості протягом усього життєвого шляху.

Відповідний вибір життєвої позиції є одночасно процесом утвердження нових і руйнування старих життєвих умов. У процесах вибору через форми вибору інтереси та потреби сприяють перетворенню усього багатства об’єктивного світу в індивідуально-особистісні цінності, соціальні взаємостосунки.

В процесі самореалізації особистості відбувається не лише гармонізація особистісних і суспільних інтересів, відбувається і гуманізація особистісної свідомості та самосвідомості, формується почуття патріотизму, прив’язаність людини до батьківщини, оточуючих людей. Відірваність, відкинутість людини від світу своєї культури, світу національної культури, що асоціюється у неї з її батьківщиною, веде особистість до маргіналізації. Тільки всесторонній розвиток нашої держави як правової і гуманної з високим рівнем життя кожного громадянина є нині однією з умов, що сприяють розвитку особистості, її інтересів, ідеалів, цінностей, її повної самореалізації.

2. Гуманістичні підходи до розгляду особистості

Гуманістична психологія розглядає особистість як унікальну цілісну систему, відкриту до самоактуалізації, притаманної тільки людині. Засновник гуманістичної психології К. Роджерс (1902—1987 pp.) у створенні своєї теорії особистості виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. При цьому важливим компонентом структури особистості, за К. Роджерсом, є «Я-концепція». Вона формується у процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції поведінки людини й може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). Наскільки людина задоволена життям, наскільки вона відчуває щастя від життя залежить від того, якою мірою її досвід, її «реальне Я» та «ідеальне Я» співвідносяться між собою. Якщо реальний життєвий досвід суперечить «Я-концепції», що склалася, то виникає неконгруентність (невідповідність) між уявленням про себе та актуальним досвідом. Водночас найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості — її відкритість для досвіду, гнучкість, удосконалення людського Я.

Поняття "особистість" широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихідним є поняття "людина". Людина — це біологічна істота, наділена, на відміну від інших тварин, свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина — істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям "індивід".

Поняття "особистість" більш вузьке ніж поняття "людина". Коли ми говоримо про особистість, ми маємо на увазі суспільну сутність і соціальні функції індивіда. Особистість — системна соціальна характеристика індивіда, в якій відображається предметна діяльність та спілкування, тобто сукупність суспільних відносин, в які включений індивід.

Інший яскравий представник гуманістичної психології А. Маслоу (1908—1970 pp.) висунув концепцію цілісного підходу до людини. Згідно з його вченням, основна потреба людини — це потреба в самоактуалізації, реалізації потенційних можливостей людини, її здібностей і талантів. У зв'язку з цим учений запропонував класифікацію потреб і взаємозв'язків між ними, побудувавши своєрідну ієрархію, у якій вищі запити не виступають на перший план, поки не задоволені нижчі потреби. Отже, за А. Маслоу, усі потреби утворюють ієрархічну структуру, що, як домінанта, визначає поведінку людини.

Основні положення гуманістичної психології стосовно особистості можна сформулювати таким чином: людину слід вивчати тільки в її цілісності; кожен індивід є унікальним, саме тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення; головною психологічною реальністю є переживання людиною світу й себе в ньому; життя особистості має розглядатися як єдиний процес становлення й буття людини; індивід є активною, творчою особою; людина володіє потенціями до безперервного розвитку й самореалізації; особистість наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.

Особистість кожної людини наділена, характерними тільки для неї рисами і особливостями, ямі утворюють її індивідуальність, тобто ті психологічні особливості людини, що складають її своєрідність, її відмінність від інших людей. Індивідуальність особистості проявляється в рисах характеру, темпераменті, звичках, переважаючих інтересах, якостях пізнавальних процесів, у здібностях, в індивідуальному стилі діяльності. Утворюючи єдність, дефініції «особистість» та «індивідуальність» водночас не є тотожними: якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних стосунків, вони виявляються несуттєвими для оцінки особистості індивіда, не мають умов для розвитку; в ролі особистісних виступають тільки ті індивідуальні риси, що найбільш «втягнені» у відповідну соціальну діяльність.

Індивідуальні особливості людини ніяк не проявляються доти, поки не стануть необхідністю в системі міжособистісних стосунків, суб'єктом яких виступить дана людина як особистість. Таким чином, індивідуальність — лише одна з характеристик особистості людини. У психології є твердження, що індивідуальність — це складна сукупність рівнів (В. Мерлін). Виокремлюють такі ієрархічні рівні великої системи інтегральної індивідуальності:

• система індивідуальних властивостей організму (підсистеми: біохімічна; загальносоматична, властивості нервової системи);

• система індивідуальних психічних властивостей (підсистеми: психодинамічна, властивості темпераменту, психічні властивості особистості);

• система соціально-психологічних індивідуальних властивостей (підсистеми: соціальні ролі в соціальній групі та колективі, соціальні ролі в соціально-історичних спільнотах).

З організацією соціуму людина вийшла на новий рівень досконалості, потрапила в нову площину існування. Вона почала домінувати над світом природи, використовувати в повній мірі її енергетичні джерела, її сировинну базу. Пройшло декілька тисячоліть, і людина прямо на очах історії змінила образ планети, трансформувавши біосферу в сферу активності розуму – ноосферу.

Виявлення особистісних характеристик діяльності людини, визначення реального місця її життєдіяльності в історичному процесі тісно пов’язано з формуванням дійсно гармонійно розвинутої людини, що завжди має співвідноситись із загальнолюдським духовним досвідом, який концентрується в таких історично сформованих сферах духовної діяльності як філософія, наука, культура, мораль, мистецтво і т. п.

Самореалізація особистості на основі дослідження цінностей, інтересів та потреб переконливо свідчить про необхідність вивчення основних закономірностей суб’єктивності особистості, проблем удосконалення, активності людини, процесу самореалізації як внутрішньої мети та критерію розвитку особистості.

Тому проблема цінності постає скоріше як безумовно актуальна: вона охоплює сферу внутрішнього духовного життя кожної особистості і, разом з тим, вимагає розв’язання у загальній суспільно-легітимованій формі, оскільки зосереджує у собі не тільки силу усіх невирішених людством питань, що воно звертає в першу чергу до себе, але й несе конкретно-історичний тягар, утворений наслідками від спроб радикально вирішити цю проблему.

Висновки

Єдність у людині різних ознак і суперечливих складових частин її суті потребують розуміння того, що особистість одночасно є і ціле, і лише частина цілого, виступає носієм добрих, прогресивних рис і злих сил, відживаючих тенденцій. Так, одна і та сама людина може бути доброю, розумною, чуйною, кваліфікованим працівником, активним провідником певних ідей, залишаючися водночас заповзятим противником нових технологій, засобів виробництва, жорстокою і невдячною до своїх батьків, носієм підступних, злих намірів.

Спроби розкрити механізми формування особистості, специфіки її дій обмежувались останнім часом уявленнями про ролі, які людина виконує залежно від обставин, віку, освіти і культурного розвитку. Так званий рольовий підхід багато в чому допомагає глибше зрозуміти багатогранність і полі-функціональність особистості. Однак уявлень про різні ролі, які виконує особистість, вкрай недостатньо, щоб зрозуміти все розмаїття соціальних засобів, ознак і чинників, які безпосередньо пов'язані з принципами і формами її структурної будови.

Особистість — це людина, яка живе і діє в певних суспільно-історичних умовах, посідає певне місце в суспільстві і характеризується свідомістю. В особистості немовби концентруються особливості суспільства, основні його риси. Тому зрозуміти життя особистості можна тільки розглядаючи її в конкретних суспільних умовах, в діяльності та стосунках з іншими людьми, аналізуючи її соціальний статус та місце в суспільних відносинах. Відповідаючи на запитання “Чи всі люди є особистостями?”, ми стверджуємо, що всі особистості — це індивіди, але не кожний індивід може стати особистістю.

Список використаної літератури

1. Бандурка О. Основи психології і педагогіки: Підручник/ Олександр Бандурка, Валентина Тюріна, Олена Федоренко,; МВС Україи, Нац. ун-т внутр. справ. — Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. — 334 с.

2. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.

3. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.

4. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.

5. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.

6. Психологія: З викладом основ психології релігії/ Під ред. Юзефа Макселона. — Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу: Вид. відділ "Свічадо", 1998. — 319 с.

7. Серьожникова Р. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник/ Раїса Серьожникова, Надія Пархоменко, Лада Яковицька,; М-во освіти і науки України, Донецький нац. технічний ун-т . — К.: Центр навчальної літератури, 2003; К.: Академвидав, 2003. — 242 с.

8. Степанов О. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник/ Олександр Степанов, Михайло Фіцула,. — К.: Академвидав, 2002; К.: Академвидав, 2003. — 502 с.

9. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 214 с.