Характеристика класичної політичної економії

Категорія (предмет): Економічна теорія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Варіанти класичної політичної економії

2. Зародження та розвиток класичної економії

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічна наука є однією з найдавніших. Її предмет намагалися окреслити давньогрецькі філософи Аристотель і Ксенофонт (430-350 рр. до н.е.) — давньогрецький письменник і історик, вперше застосував термін «економія». Аристотель (384-320 рр. до н.е.) — давньогрецький філософ і вчений. Вперше пов'язав економіку з виробництвом, розглядаючи її як господарську діяльність, пов'язані з виробництвом необхідних для життя матеріальних благ. у IV-III ст. до н.е. Глибокий інтерес до економічної теорії зумовлений тим, що вона вивчає проблеми вирішальної є сфери життя суспільства-виробництва економічних благ, обміну, розподілу та споживання національного багатства в матеріальній та нематеріальній формах, економічні потреби, інтереси й цілі людини, а також закони, які управляють цими процесами і втілюються в раціональній економічній політиці держави.

Наукові дискусії про предмет економічної теорії тривають дотепер. Очевидно, що без з'ясування предмета економічної теорії, найважливіших об'єктів її вивчення та функції неможливе розуміння загальних основ економічного розвитку

Економічна теорія як фундаментальна наука безперервно розвивається формуються нові наукові школи та напрями досліджень, набувають логічної довершеності економічні концепції. Особливих якісних змін набувають теоретичні дослідження економічного життя суспільства на етапі трансформаційних перетворень, виникає потреба у необхідності підготувати суб'єктів господарювання та суспільство в цілому до нових умов економічної співпраці.

В свою чергу, політична економія як наука досліджує і розкриває економічну анатомію суспільства, її категорії, закони функціонування і розвитку. Будучи суспільною дисципліною, в її предметі особливе місце посідають характер і соціальний зміст зв'язків і відносин, в які вступають люди в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільно корисних благ, соціально-економічний статус окремої людини, соціальних груп і класів у цьому процесі.

Існує розгалужена система наук, які вивчають економічне життя суспільства. До них відносяться фундаментальні (теоретичні) економічні науки, зокрема економічна теорія, котрі є науками про загальні Ц принципи і закони економічного розвитку, та окремі галузеві (прикладні) економічні науки, які застосовують ці загальні принципи, закони, методи дослідження по відношенню до окремих особливих Ч об'єктів, мають свій особливий предмет вивчення.

Курс економічної теорії повинні вивчати всі фахівці, втому числі, а може і в першу чергу, правознавці. Справа в тім, що немає в суспільстві жодної сфери життя, жодної професії, де людина могла б відчути себе незалежною від світу економіки, змогла б дозволити собі нехтувати н законами. Недарма у давні часи вчені, які намагалися у наукових цілях уявити таку вільну від економіки людину, могли це зробити лише у образі Робінзона Крузо — єдиного мешканця безлюдного острова.

Я вважаю, що кожний із фахівців, що вступають у світ економіки, ставлять перед собою різні завдання. Але загальні, фундаментальні відомості про устрій цього захоплюючого світу потрібні всім на зразок загальних уявлень про теорію держави та права. Актуальність оволодіння економічними знаннями зв'язана перш за все з тим, що прошарки суспільних відносин — економічні та правові, тісно зв'язані між собою, останні відчувають на собі активний вплив перших, а фундаментальні економічні знання дозволяють їм знайти відповіді у широких діапазонах проблем — від питання про причинний зв'язок між змінами в економічних відносинах і відповідних необхідних реформах правових систем до пошуку закономірностей появи раціональних форм та методів юридичної діяльності в нових умовах..

1. Варіанти класичної політичної економії

Деякі сучасні вітчизняні історики-економісти намагаються по-новому вирішити давнє питання про значні відмінності економічних концепцій представників класичної політекономії. Певне уявлення про таку спробу дають наведені нижче порівняння уривків з кількох новітніх підручників історії економічних вчень у зіставленні з марксовим підходом до цієї проблеми.

К. Маркс

У А. Сміта політична економія розвинулася в певну цілісність, охоплювана нею сфера набула певних завершених обрисів, через що Сей міг викласти її банально-систематично в шкільному підручнику. Сам Сміт з великою наївністю обертається у постійній суперечності. З одного боку, він простежує внутрішній зв'язок економічних категорій, або приховану структуру буржуазної економічної системи. З другого боку, він ставить поряд з цим зв'язок, як він даний зовнішньо в явищах конкуренції.

Наступники Сміта можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях і незмінно розглядати А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи вони приєднуються до езотеричної чи екзотеричної частини його творів або ж, як це буває майже завжди, плутають і ту, і іншу.

Я. С. Ядгаров

Поняття "вульгарна політична економія", яке ввів у науковий оборот головним чином К. Маркс, значною мірою пов'язане з теорією факторів виробництва Ж. Б. Сея. Цю теорію, як і теорію витрат Т. Мальтуса, К. Маркс вважав апологетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататорських прошарків капіталістичного суспільства.

Вважаючи не всі доводи К. Маркса з цього приводу беззаперечними, думається, один із них в інтерпретації Ш. Жіда і Ш. Ріста є цілком правомірним, а саме: «Безперечно, необхідність ясності викладу інколи спонукала Ж. Б. Сея «ковзати по поверхні» важливих проблем, замість того, щоб заглибитися в них. В його руках політична економія часто стає надто простою. Неясність Сміта часто плідна для розуму, а ясність Сея не дає йому ніякого стимулу".

П. І. Юхименко, А. А. Ільєнко

Саме поняття "вульгарна політична економія", яке ввів у науковий оборот К. Маркс, значною мірою пов'язане з теорією факторів виробництва Ж. Б. Сея. Цю теорію, як і теорію витрат Т. Мальтуса, К. Маркс назвав апологетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататорського прошарку капіталістичного суспільства. Вважаючи не всі доводи К. Маркса з цього приводу беззаперечними, гадаємо, що деякі з них мають підставу. Безперечно, необхідність ясності викладу інколи спонукала Ж. Б. Сея «ковзати по поверхні» важливих проблем, замість того, щоб заглибитися в них.

Протиставлення К. Марксом "езотеричного" (аналітичного, абстрактно-дедуктивного) і "екзотеричного" (описового) методів дослідження, "глибинних" (прихованих) і "поверхових" (реальних, безпосередніх) форм та економічних категорій, "класичного" і "вульгарного" підходів до аналізу економіки виявилися з наукової точки зору мало плідними. Вони критикуються представниками сучасної історико-економічної науки. Приміром, проф. М. Блауг вважає, що Марксові звинувачення на адресу "вульгарних буржуазних економістів" ґрунтуються на елементарному нерозрізненні поведінки, яка визначається станом цін з погляду індивідуумів, і цінами, які визначаються поведінкою агентів на ринку. Вся проблема теорії досконалої конкуренції, як підкреслює М. Блауг, полягає в тому, щоб проаналізувати цілком об'єктивний результат суто суб'єктивних дій та реакцій. На думку вченого, немає нічого "поверхового" в тому, щоб підняти покрив об'єктивної детермінованості аби розпізнати "вихідну" суб'єктивну мотивацію і переконання, що започатковують весь процес.

Відлуння марксових протиставлень докочуються навіть до нашого часу, повторювані в працях сучасних авторів. Не важко, наприклад, помітити, що Я. С. Ядгаров, П. І. Юхименко та А. А.Ільєнко більш ніж століття по тому фактично відтворюють висловлювання відомих французьких істориків економічних вчень Ш. Жіда та Ш. Ріста, щоправда, як і раніше, залишається нез'ясованим, чому "туманність" викладу обумовлює необхідність заглиблюватися в проблему, а "ясність" його — лише "ковзати по поверхні"?!

Однак суть проблеми зовсім не в цьому. На наш погляд, вона полягає в подоланні залишкового неправильного протиставлення методів дослідження (зокрема, абстрактно-дедуктивного, аналітичного і описового, як відповідно "наукового" і "ненаукового"), в переосмисленні питання про національні варіанти класичної політекономії та в розробленні критеріїв, за якими відносити економістів нової хвилі (Ж. Б. Сея, Т. Р. Мальтуса, Н. У. Сеніора, Ф. Бастіа, Дж. С. Мілля та ін.) до представників класичної економічної теорії.

Однією з перших спроб вирішення проблеми була класифікація класичного напряму економічної теорії, запропонована І. В. Вернадським в його праці "Нарис історії політичної економії" (1858). Український вчений розрізняв три головні групи (школи) класики:

а) спекулятивну, чи умоглядну, яка розвивала теорію здебільшого на основі умоглядності;

б) промислову, яка прагнула використати фактори суспільного життя на підтвердження положень А. Сміта (вона найбільше сприяла популяризації науки);

в) еклектичну, яка найменше захоплювалась авторитетом А. Сміта, прагнула сформувати теоретичні положення та висновки на основі різних даних, як отриманих від шкіл, так і запозичених з дійсності.

Учений досить детально персоніфікував кожну із виокремлених трьох груп. Наприклад, до еклектичної він, окрім деяких іноземних вчених, ввів професорів Т. Ф. Степанова (Харківський університет) та О. І. Бутовського.

У подальшому історики економічної думки ґрунтовно не вивчали питання про відмінності в поглядах представників різних груп (шкіл) політичної економії. Певним поступом у цьому напрямі був підручник "Історія економічних вчень" за редакцією Л. Я. Корнійчук та Н. О. Татаренко (1999). Вони визнають і висвітлюють "переосмислення" класичних доктрин, сформульованих А. Смітом — Д. Рікардо, їх прихильниками першої половини ХІХ ст. Віднесення багатьох економістів цього періоду до класичної політекономії обґрунтовано непорушністю основ догми класиків і використання ними різних підходів для доведення прогресивності капіталізму, невичерпності його саморегулюючого потенціалу. Проте в ході розгляду проблем автори підручника вступають у певну суперечність з власними судженнями, зауважуючи, що погляди економістів нової хвилі "не зовсім вписувалися в рамки класичних уявлень". Зважаючи на це, правомірним, на нашу думку, могло б бути виділення "ортодоксального" і "неортодоксального" напрямів класичної політекономії.

Історики економічної думки ХІХ — початку ХХ ст. (серед них і вітчизняні — В. Ф. Левитський, М. І. Туган-Барановський, О. І. Чупров та ін.) пішли плідним шляхом виділення класичної політичної економії в різних країнах — Англії, Франції, США, Німеччині, тобто фактично національних варіантів класики, і пошуку спільного та відмінного між ними.

Спроби класифікувати і встановити відмінності в поглядах представників класичного напряму однієї й тієї самої країни не завжди були вдалими. Приміром, професор Павійського університету Л. Косса (Італія) хибно вважав "цілковитою помилкою" віднесення до представників класичної політичної економії так званих оптимістів або фрітредерів (Ф. Бастіа, А. Бодрільяра та багатьох інших — у Франції, Г. Ч. Кері — у США).

Відмінність між школами фізіократів і А. Сміта, з одного боку, і фрітредерів — з іншого, професор Московського університету О. І. Чупров (1842-1908) вбачав у тому, що школа фрітредерів (Р. Кобден, Дж. Брайт, Ф. Бастіа та ін.) доводила до крайніх висновків учення про невтручання держави в господарське життя. Основою такого твердження були положення фізіократів та А. Сміта, але їх висновок не був таким безумовним і, скоріше, мав вид вимоги, ніж практичної програми.

Висновок

Традицію виділення та розгляду класичної політичної економії в Німеччині, характерну для вчених ХІХ ст., сучасна вітчизняна історико-економічна наука втратила, дотепер остаточно не подолавши помилковий марксистський підхід, згідно з яким, на відміну від Англії та Франції, які пережили етап класичної політекономії, буржуазна політична економія Німеччини від самого початку формувалася як "вульгарна".

Одна з проблем обґрунтування національних варіантів класики (як, до речі, і варіантів інших напрямів, наприклад, маржиналізму, кейнсіанства тощо) полягає в подоланні все ще поширеної, нездоланої традиції розміщення поряд, в одній площині, загального і специфічного. Насправді концепції, що з'являються в одній країні, наукове товариство іншої країни засвоює, трансформує або висуває альтернативні теорії. Це обумовлюється історичними та соціально-економічними умовами розвитку, культурними традиціями, менталітетом нації, політичним становищем та багатьма іншими специфічними факторами. Виявлення загальних і національно специфічних моментів у економічній науці дає змогу краще зрозуміти процес її становлення та подальшого розвитку як у цілому, так і в окремих країнах.

2. Зародження та розвиток класичної економії

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХП ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, Що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.

Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К.Маркс писав: «…під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізме. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

На зміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв'язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Теза про вульгарний характер післярікардіанської політичної економії набула широкого розвитку в усій так званій марксистській літературі.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів.

У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначення її хронологічних меж. Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.. Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті XIX ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

Подальший розвиток і формування в розвинутих країнах основ ринкової економіки демонстрували, що державне втручання в економічну діяльність не є єдиним засобом протидії перешкодам в зростанні національного багатства та досягнення узгодженості у взаємозв’язках господарюючих суб’єктів як на внутрішньому, так і зовнішніх ринках.

Тому, як зазначив П. Самуельсон, витіснення "доіндустріальних умов" системою "вільного приватного підприємництва", сприяюче розкладанню меркантилізму, стало одночасно вихідним пунктом приходу умов "повної Laissez faire".

Слід видмітити, що з кінця 17-го і на початку 18 століття ця ідея перетворилась на девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу виникає нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше назвуть класичною політичною економією.

Класична школа розпочала рішучу боротьбу з протекціонізмом, що пропагували меркантилісти.

Вона використовувала найновітніші методологічні досягнення науки тієї епохи, розгорнувши дійсно фундаментальні теоретичні дослідження. Її представники протиставили емпіризму меркантилістської системи професіоналізм, який, за словами того ж П. Самуельсона, не дозволяв тепер "радникам короля" запевняти своїх монархів у тому, що збільшення багатства країни пов’язане зі встановленням державного контролю над економікою, у тому числі зі стримуванням імпорту і заохоченням експорту та тисячею інших "детальних розпоряджень".

Класики, на відміну від меркантилістів, по суті, заново сформулювали предмет та метод економічної теорії.

Так, зрослий ступінь мануфактуризації економіки (потім і індустріалізації) обумовив висування на перший план підприємців, що були зайняті в промисловому виробництві. Це відтіснило на другий план капітал, зайнятий у торгівлі, грошовому обігу та позичкових операціях.

В період меркантилізму, завдяки А. Монкретьєну, назва "політична економія" сприймалась вже як наука про державне господарство або економіку національних держав, що керуються монархами.

В період "класичної школи" політична економія стала дійсно науковою дисципліною, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції.

При цьому слід відмітити, що термін "класична політична економія" ввів до наукової лексики К. Маркс. Він високо оцінював надбання цієї школи і вважав, що класики, особливо А. Сміт та Д. Рікардо зовсім не допускали ні апологетики, ні поверхневого аналізу економічних явищ. На його думку, "класична школа" "досліджувала виробничі відносини буржуазного суспільства. Це положення не заперечував і М. Кондратьєв, який вважав, що у вченні "класиків" мова йшла про аналіз умов вільної господарської діяльності тільки капіталізму.

Далі необхідно зауважити, що "класична школа" є подальшим розвитком економічної думки і перш за все меркантилізму. Тому ці дві теорії мають певні загальні риси і певні відмінності.

Висновок

Нині не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартості чи організації ефективного функціонування господарства. Лише діалектичне поєднання їх дає можливість розкрити економічну теорію в усій її багатогранності. Одвічним є питання, як забезпечити зростання суспільного багатства та його використання в інтересах тих, хто його створює.

Отже, предметом політичної економіки в економічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.

Висновки

Класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багатства — процес виробництва. По-друге, економічна наука стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалася описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвитку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробництва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної школи, яка має вагомі доробки в з'ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку.

Список використаної літератури

Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с англ. М., 1994. С. 248, 249.
Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с фр. М., 1995. С. 362.
Історія економічних учень ( За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. К., 1999. С. 175.
Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер. с англ. С. 55, 85.
Ковальчук В. М., Сарай М. І. Історія світової економічної думки. Тернопіль, 1996. С. 76; Нестеренко О. П. Цит. праця. С. 34-35.
Мануйлов А. А. Понятие ценности по учению экономистов классической школы (Смит, Рикардо и их ближайшие последователи). М., 1901. С. 6.
Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 13. С. 36.
Маркс К. Капітал. Т.1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 23. С. 611.
Маркс К. Теорії додаткової вартості // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 26, ч. 2. С. 164-165.
Нестеренко О. П. Історія економічних вчень. К., 1998. С. 32.
Ойкен В. Основы национальной экономии: Пер. с нем. М., 1996. С. 310.
Юхименко П. І., Ільєнко А. А. Історія економічних учень. Київ — Біла Церква, 1999. С. 45.
Ядгаров Я. С. История экономических учений. 2-е изд. М., 1997. С. 84, 223.