Характеристика приватної освіти в сучасній Україні
Категорія (предмет): ПедагогікаВступ.
1. Державне регулювання розвитку приватного сектора системи освіти України: сучасний стан дослідження проблеми.
2. Приватний сектор вищої освіти в Україні: стан і перспективи.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Стрімкий прогрес виробничих технологій, комп'ютеризація та інформатизація суспільства, зміни в економічній політиці держави, становлення ринкових відносин та конкурентності вимагають відновлення престижу освіти. Адже багато нинішніх випускників шкіл не визначаються належним рівнем національної свідомості, достатньою життєвою компетентністю, необхідною комп'ютерною грамотністю, умінням набувати нової інформації, знанням іноземних мов. Отже, пріоритетом нинішньої освіти повинен стати учень, а навчально-виховний процес повинен бути особистісно-зорієнтованим.
У 1991 році з’явилися середні загальноосвітні навчальні заклади недержавної форми власності. Першими з них у Києві та Україні стали ліцей «Гранд» (початкова назва — «Феномен») і гімназія «Гармонія». Завдяки підтримці з боку столичної влади та міського управління освіти мережа загальноосвітніх приватних закладів постійно розширювалася. Зараз вона налічує 44 заклади (12 гімназій, шість ліцеїв, шість шкіл-дитячих садків, чотири початкових школи, дев’ять середніх загальноосвітніх і три спеціалізовані школи, чотири навчально-виховні комплекси). Загалом у них виховується 4060 учнів. Нині приватні навчальні заклади не фінансуються з міського й державного бюджетів (до 1997 року таке фінансування було). З метою економії коштів у період економічної кризи його припинили. Це дало змогу державі, наприклад, лише протягом 2006 року в освітянській сфері столиці заощадити 11,7 млн грн.
Одначе подібна економія, в свою чергу, призвела до значного зростання плати за навчання у приватних освітніх закладах. До речі, вартість навчання в приватних школах розподілена так: 90 відсотків — до 1 тис. грн на місяць, 3 відсотки — понад 1 тис. у. о. і 7 відсотків — до 600 грн. Варто зазначити, що батьки учнів приватних шкіл як платники податків двічі сплачують за освіту та навчання своїх чад. Проте навіть за цих умов серед учнів названих закладів є діти з незахищених родин, котрі потребують особливого освітнього середовища: 2 відсотки — з особливими потребами та інваліди, 5 відсотків — сироти й напівсироти, 25 відсотків — обдаровані діти і 20 відсотків — навчаються безкоштовно або мають пільги.
1. Державне регулювання розвитку приватного сектора системи освіти України: сучасний стан дослідження проблеми
Наукові дослідження проблем державного управління освітою і, зокрема, спрямовані на підвищення ефективності державного регулювання розвитку приватного сектора системи освіти потребують передусім ретельного аналізу напрацювань науки державного управління, філософських, педагогічних, соціологічних, психологічних наук і т.д., що становлять теоретико-методологічну базу вироблення державної політики в галузі освіти, відповідного державного регулювання розвитку системи освіти та механізмів його реалізації. На сучасному етапі розвитку державного управління освітою в Україні актуальність даної проблематики є очевидною. Це зумовлено потребою кардинального оновлення вітчизняної системи освіти на принципово нових методологічних засадах.
Безумовно, велике методологічне значення при проведенні досліджень у галузі державного управління освітою мають праці таких учених, як Ю.М. Алексеев, В.П.Андрущенко, В.Ю.Биков, Г.А.Дмитренко, І.А.Зязюн, К.В.Корсак, В.Г.Кремень, С.В.Крисюк, Т.О.Лукіна, В.І.Луговий, В.К.Майборода, С.В.Майборода, Н.Р.Ниж-ник, В.С.Пікельна, Н.Г.Протасова, О.Я.Савченко та ін., в яких висвітлюються різні теоретичні і практичні аспекти державного управління освітою; Є.С.Березняка, М.М.Дарманського, Л.М.Калініної, І.Л.Лікарчука та ін., що звертаються до проблеми діяльності регіональних органів управління освітою; В.І.Бондаря, В.І.Маслова, В.П.Гончарової, П.І.Даниленко, В.М.Зоц, М.П.Легкого, Н.М.Островерхової, Є.М.Павлютенкова, В.С.Пікельної та ін., що розкривають проблеми вдосконалення системи управління школою; Л.М. Карамушки, Н.Л.Коломінського, С.Д.Максименка та ін., в працях яких досліджуються психологічні аспекти управління освітою.
Здійснений аналіз змісту літературних джерел показує, що, певною мірою умовно, можна виділити наступні напрями здійснених досліджень. По-перше, це дослідження історичного напряму, що включає виникнення та розвиток приватних навчальних закладів у дореволюційний період та в контексті новітньої історії України. Другий напрям — дослідження науковцями приватної освіти як самостійного соціального інституту, сутності феномену приватного навчального закладу. Третій напрям досліджень відображено у працях, що містять окремі аспекти державного регулювання діяльності приватного сектора системи освіти. Четвертий напрям становлять дослідження психолого-педагогічних проблем управління приватними школами.
Одну з перших спроб дати короткий нарис історії становлення сучасної приватної вищої школи, характеризуючи її як процес, протягом якого "нова форма освіти, по-перше, створювала себе як об'єктивна необхідність в трансформації суспільства до ринкових відносин, впливаючи й на державні форми освіти, а, по-друге, самоорганізовувалась, утверджувала на конкурентних засадах необхідний рівень кваліфікованої освіти", зробив І.І.Тимошенко. У статті [21] автор виокремлює наступні чотири етапи становлення приватної вищої освіти в Україні:
Перший етап охоплює 1990 -1992 pp., коли на основі законів "Про підприємництво в Українській РСР", "Про підприємства", "Про освіту" виникли перші приватні заклади у формі малих підприємств та товариств з обмеженою відпові-дальністю, причому ліцензування освітньої діяльності чинним законодавством не передбачалось.
Другий етап охоплює 1992 — квітень 1994 pp., коли вперше були запроваджені акредитація (1992 р.) та ліцензування (1993 p.) BH3.
Третій етап квітень 1994 — квітень 1996 pp., коли законодавчими актами та нормативними актами Кабінету Міністрів України був конкретизований порядок створення, реорганізації й ліквідації навчально-виховних закладів, видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення освітньої діяльності. Цей час дослідник характеризує як "складний і напружений" етап "гострої боротьби за виживання і визнання недержавної освіти як складової єдиного простору національної освіти" [21, с 82].
З квітня 1996 р. почався четвертий етап, пов'язаний з діяльністю Державної акредитаційної комісії (ДАК).
І.І.Тимошенко відзначає, що протягом короткої сучасної історії розвитку зазнавало змін і ставлення держави до нової форми освіти: від протистояння до уважного освоєння позитивного і конструктивного контролю.
В.В.Астахов звертає увагу на дещо інші етапи становлення [1, с 37-43]; не заперечуючи такої періодизації, Б.Кольоров відзначає, що перші три етапи мало чим відрізняються один від одного, "оскільки весь цей час на державному рівні тривав пошук найефективніших норм функціонування приватного сектора освіти", "формувалась найбільш раціональна і прийнятна для сучасних умов система акредитації та ліцензування ВНЗ" [13, с 9].
Приватна освіта розглядається як самостійний соціальний інститут зі своїми соціальними нормами та призначенням, специфічними формами і методами функціонування, відповідною структурою управління та фінансування.
Звертаючись до аналізу сутності приватних навчальних закладів як нового явища в системі освіти, вчені О.Л.Сидоренко і В.В.Астахова [2, с. 34-37] відзначають, що приватні ВНЗ мають низку принципових відмінностей від державних, а саме:
• в соціальних функціях, які проявляються в тому, що державні навчальні заклади виконують замовлення держави, перебуваючи між вимогами суспільної ефективності і необхідністю формування повноцінної особистості, а приватні — замовлення суспільства, здійснюючи, з одного боку, права батьків, а, з другого, педагогічне право незалежних суб'єктів освіти (приватних навчальних закладів), сприяючи тим самим становленню громадянського суспільства;
• у способах фінансування і формах оподаткування: приватні ВНЗ в Україні перебувають на повному самофінансуванні (за рахунок оплати за навчання, надання різноманітних освітніх послуг поза навчальним процесом, роботи зі спонсорами, з міжнародними фондами тощо), маючи при цьому дискримінаційне оподаткування, оскільки здійснюючи освітню діяльність, сплачують податок і з доходу, і з прибутку як комерційні підприємства. У цьому плані державні ВНЗ в Україні мають незрівнянні фінансові переваги перед приватними;
• у максимально високому рівні відповідальності приватного ВНЗ за результати своєї праці, оскільки ці нові навчальні заклади кожним своїм кроком мусять доводити право на існування поруч із гігантами вищої освіти, власну необхідність і корисність для суспільства;
• у специфічному мікрокліматі, що панує у приватних ВНЗ, атмосфері взаємоповаги, взаєморозуміння та взаємодопомоги, готовності і викладачів, і студентів працювати на основі співробітництва і партнерства, що сприяє формуванню громадянської позиції, патріотизму, моральних принципів та ідеалів.
Визначаючи становлення приватного сектора одним з важливих напрямів реформування вищої освіти в Україні, В.Журавсъкий у статті [9, с 6] відзначає такі переваги приватних навчальних закладів:
• можливість швидкого реагування на попит ринку праці;
• оперативне впровадження до навчального процесу нових дисциплін;
• залучення до роботи найбільш кваліфікованих викладачів за рахунок запровадження диференційованої оплати праці;
• оперативна апробація нових педагогічних технологій.
Підкреслюючи деякі існуючі недоліки державного регулювання функціонування вищої освіти, автор особливо наголошує на необхідності запровадження такої моделі фінансування освітньої галузі, яка має забезпечити конкурсний розподіл коштів державного бюджету, базуючись не на підпорядкуванні ВНЗ, а на якості навчання та ефективності використання ресурсів. Одним з механізмів вирівнювання умов діяльності ВНЗ усіх форм власності вчений вважає перенесення акценту з фінансування навчальних закладів на фінансування студентів.
Оцінюючи діяльність приватних ВНЗ, наголошуючи на її важливому суспільному значенні, дослідники привертають увагу до певних недоліків та негативних проявів, що притаманні деяким навчальним закладам, а саме:
• засновники частини приватних закладів на перше місце ставлять не розвиток і вдосконалення навчального процесу, а особисте збагачення;
• волюнтаризм, зловживання владою власників, що має прояв у призначенні на керівні посади некомпетентних осіб, надмірному, некваліфікованому втручанні у навчальний процес та фінансові справи, безпідставному звільненні частини викладачів і співробітників;
• "подвійна бухгалтерія" фінансових надходжень і витрат, до якої вдаються власники окремих приватних вищих навчальних закладів;
• невиправдане захоплення надмірною рекламою, вихвалянням своїх навчальних заюіадів із застосуванням неофіційних назв "Український Гарвард", "Українська Сорбонна", "Український Оксфорд" тощо (Т.В.Фініков [23, с 153]);
• орієнтація на дешеві комерційні дисципліни, що не забезпечує справжньої фундаментальної вищої освіти, а лише вузькопрофільну підготовку (К.В.Корсак [14, с 116]);
• безвідповідальність перед слухачами за наслідки навчання і виконання зобов’язань щодо видачі документів про освіту державного зразка (Р.А.Ільясов, Н.Р.Нижнж [6, с 372]).
Погоджуючись з існуванням зазначених негативних фактів, вважаємо за необхідне зазначити, що: значною мірою подібні недоліки притаманні, на жаль, і деяким державним закладам освіти; більшість подібних приватних навчальних закладів припинили свою діяльність, оскільки подібна характеристика діяльності унеможливлює розвиток молодого навчального закладу, викликає недовіру споживачів освітніх послуг і, як наслідок, веде до неминучого банкрутства.
Проблеми становлення приватної освіти в Україні відображені і в працях зарубіжних авторів. На особливу увагу заслуговують праці американського політолога, соціолога професора Дж.Стетара, зокрема, монографія "Оновлення та реформа вищої школи: приватна вища освіта в Україні у 1991 — 1996 pp." [25], що містить комплексний аналіз дослідження приватної освіти нашої країни зазначеного періоду порівняно з аналогічними процесами в інших країнах. Автор робить наступні вражаючі висновки:
• український уряд не мав чіткої політики щодо вищої освіти взагалі, не кажучи вже про її приватний сектор;
• були встановлені майже 70% оподаткування всіх грошових надходжень, що у кілька разів перевищувало світові стандарти та суперечило міжнародним нормам політики заохочення приватної освіти;
• видання Міністерством освіти і науки низки суперечливих, заплутаних вказівок та інструкцій, несприятливих для розвитку вищої освіти взагалі і приват-ної зокрема;
• демонстрація представниками державних закладів відверто негативного ставлення до приватних навчальних закладів, особливо під час їх акредитації та різних перевірок тощо.
Таким чином, дослідник робить висновок про те, що приватний сектор в Україні народжується і розвивається у "ворожому оточенні".
Аналізуючи проблеми, що виникають у процесі управління приватними школами, Л.Калініна [11] встановлює, що кожна приватна школа розробляє власну концепцію, ставить мету і завдання, визначає пріоритетний напрям роботи на пев-ний період часу, зокрема, на експериментальний. Шляхом анкетування дослідником виявлено, що до таких напрямів респондентами зараховано:
• формування педагогічного колективу з високим рівнем професійної компетентності;
• забезпечення розвитку творчого потенціалу кожного вчителя;
• підвищення професійної активності вчителів та її стимулювання;
• забезпечення морально-етичного та психофізіологічного мікроклімату в школі;
• створення духовного та культурно-освітнього середовища закладу освіти;
• навчально-матеріальне та науково-методичне забезпечення навчально-виховного процесу;
• забезпечення комфортних умов для розвитку навчального та творчого потенціалу кожного учня в різних видах діяльності;
• забезпечення наступності та безперервності освіти і самоосвіти на всіх ступенях навчання учнів;
• формування демократичного стилю взаємовідносин у педколективі та управління ним;
• розробка і впровадження новітніх технологій навчання та управління діяльністю шкільного колективу;
• розробка ефективної взаємодії школи з сім'єю та громадськими організаціями.
Автор вказує також на проблеми, які мають загальний характер і потребують розв'язання на державному чи регіональному рівнях. До них належать: державне фінансування виконання державного компоненту середньої освіти, відміна орендної плати за приміщення, встановлення нормативно-правової бази функціонування приватного закладу освіти, усунення бюрократії при оформленні документів на відведення землі під територію школи, удосконалення системи оподаткування закладів, незабезпеченість підручниками, методичною та художньою літературою, навчальними програмами [11, с 101].
У ст. [12] Л.Карамушка до основних проблем, які виникають у процесі уп-равління приватними школами, зараховують такі:
• розробка Концепції діяльності та розвитку приватної школи;
• визначення стратегії взаємодії приватних шкіл з іншими освітніми закладами;
• проведення науково обґрунтованого добору керівників та педагогічних працівників приватних шкіл;
• розробка основних методів та форм роботи працівників приватних шкіл з батьками [12, с 65].
2. Приватний сектор вищої освіти в Україні: стан і перспективи
Прикметою освітнього простору нашої держави дав феномен приватної вищої освіти. Процес становлення і розвитку більшості приватних навчальних закладів — це не ідилічна гармонія одно-векторного руху, а шлях проб і помилок, гірких втрат і перемог. Як справедливо зазначив академік В.Г. Кремень, вектор руху приватної вищої освіти в Україні визначався дією трьох головних відносно автономних соціокультурних потоків:
- по-перше, об'єктивно Історично обумовленою специфікою українського державотворення;
- по-друге, поворотом суспільства до демократії, ринкових відносин і приватності як фундаментальної цінності;
- по-третє, відродженням традицій приватної і громадської ініціативи в галузі освіти [4].
Приватна вища освіта, як складне соціокультурне явище, стала предметом дослідження вітчизняних педагогів, істориків, соціологів, психологів. Ми маємо на увазі монографії ІА Добрянського і В.В. Постолатія [2], В.М. Огаренка [7], О А Сидоренка [11], ряд колективних монографій за участю В.П. Андрущенка, В.І. Астахової, К.В. Астахової, Б.І. Корольова, К.В. Корсака, О.О. Романовського та ін. [6; 8; 9].
Особливо вагомий внесок у розробку концептуальних основ діяльності приватних ВНЗ зробила В.І. Астахова, засновник і ректор одного з перших приватних навчальних закладів, — Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія». Творча лабораторія професора В.І. Астахової — провідний науковий центр України з названої проблематики.
Очевидно, що систематичний і системний моніторинг стану потужного сектору системи вищої освіти – приватних вищих навчальних закладів — необхідний як у практичному, так і теоретичному планах. Його наявність дала можливість своєчасно скорегувати практику, внести зміни в стратегію розвитку конкретного ВНЗ.
Аналіз згаданих наукових публікацій свідчить про наявність двох типів оцінки стану вищої освіти:
— систему оцінки закладів освіти державними структурами (міністерствами, комітетами та ін.);
— систему оцінки вищої освіти, засновану на внутрішньому аналізі, самооцінці вищих навчальних закладів, котра спрямовує розвиток ВНЗ в бік підвищення ефективності їх діяльності.
Оцінки Міністерства освіти і науки України прямо корелюють з державною акредитацією, розподілом фінансових ресурсів тощо. Натомість незалежні громадські організації зазвичай проводять оцінку, виходячи з думки викладачів і студентів. Слід констатувати, що на сьогодні ще не склалася виважена, комплексна методика порівняльного аналізу і ухвалення рішень щодо результатів експертизи, не створена ієрархічно впорядкована багаторівнева інформаційна система. Разом із тим, перші серйозні наукові дослідження є. Так А.Гуржій, В.Гапон, розробляючи методологічні основи оцінювання і прогнозування розвитку вищої освіти в Україні, пропонують порівняння сучасного стану, ретроспектив і тенденцій розвитку системи вищої освіти здійснювати на основі функціонального підходу за такими кваліфікаційними характеристиками: принципи сучасної освіти; структура мережі ВНЗ; особливості прийому; форми контролю знань; забезпечення якої і процедури акредитації; система міжнародного переведення зарахованих дисциплін і визнання освітніх кваліфікацій; оптимізація навчального процесу; система оплати за навчання; система підтримки студентів; система допомоги при навчанні за кордоном і працевлаштування; підходи до фінансування в епоху масового навчання, підвищення ролі позабюджетних засобів; здійснення реформ в освіті [1; 12].
Через відсутність в офіційній статистиці докладних даних стосовно сектору приватних вищих навчальних закладів, ми в наших дослідженнях стану і перспектив розвитку вітчизняної приватної вищої освіти виходимо з таких основних показників, як мережа ВНЗ, контингент студентів, прийом студентів до ВНЗ та випуск фахівців, кадрові ресурси вищих навчальних закладів.
Вважаємо, що аналіз та узагальнення даних (див. таблиці 1 і 2) за такими напрямами дають можливість визначити загальні тенденції розвитку державних і приватних ВНЗ.
За типами навчальних закладів приватний сектор складають 35 університетів, 9 академій, 69 інститутів.
Найпотужнішими визнаються Міжнародна академія управління персоналом (МАУП), Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», Європейський університет, Харківський гуманітарний університет «Народна українська академія», Інститут економіки та права «Крок».
Мережа приватних ВНЗ характеризується «тяжінням» до традиційних університетських центрів: у Києві, Харкові, Львові, Донецьку зосереджено 52 відсотки загальної кількості ВНЗ. У двох регіонах (Чернігівська, Сумська області) приватних вищих навчальних закладів немає.
Кожен четвертий приватний вищий навчальний заклад має відокремлені структурні підрозділи (філіали, представництва, навчально-консультативні центри тощо). Є підстави стверджувати, що найближчим часом через демографічну ситуацію, певну зміну державної політики щодо функціонування приватного сектору вищої освіти в т.ч. філіалів, мережа приватних ВНЗ може зазнати змін (у бік зменшення кількості приватних ВНЗ).
На сьогодні склався оптимальний розподіл сфер діяльності між секторами вищої освіти — державним і приватним.
За останні десять років невпинно зростала чисельність студентів ВНЗ III-IV рівнів акредитації. Так, наприклад, з 1995/96 н. р. по 2005/06 н.р. їх чисельність збільшилася на 1281030 осіб, або на 238,8%.
Відповідно зросла відносна чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення, яка досягла середньоєвропейського рівня. Абсолютний приріст склав 261,1%.
Контингент студентів приватних ВНЗ зріс із 42,3 тис. осіб у 1995/96 н.р. до 341947 осіб у 2005/06 н.р. і складає 15,5% загального контингенту.
Простежуються сталі протилежні тенденції, які впливатимуть на чисельний склад студентів: зменшення кількості випускників загальноосвітніх шкіл, з одного боку, та збільшення числа тих, хто хоче бути студентом. Крім цього дослідники вказують на велику групу тих, хто має актуалізовані освітні потреби, таких 2-3 тис. осіб. Очевидно, що приватні ВНЗ будуть боротися за кожного абітурієнта, цілеспрямовано працювати на кінцевий результат — якісну освіту.
Одним із найголовніших факторів, які впливають на якість освіти, є професорсько-викладацький склад.
Таким чином, можемо зробити висновки.
В Україні завершився інтенсивний період створення приватних вищих навчальних закладів. Вони органічно доповнили історичну мережу ВНЗ, розширили можливості доступу до освіти, конкурують на ринку освітніх послуг з державними закладами.
Більшість приватних ВНЗ мають потужну матеріальну базу, кваліфікований викладацький склад. У приватних ВНЗ навчається майже 16 відсотків загальної чисельності студентів. Перспективи подальшого розвитку приватного сектору вищої освіти прямо корелюють із загальною соціально-політичною ситуацією в країні, здатністю конкретного вищого навчального закладу розробити та реалізувати стратегію і тактику, спрямовану на продукування якісної освіти
Висновки
Отже, системний аналіз змісту наукової літератури з проблем функціонування приватного сектора системи освіти в Україні та, зокрема, державного регулювання його діяльності дозволяє зробити наступні висновки:
1. Становлення приватного сектора системи освіти є невід'ємною складовою процесів реформування системи освіти України. Водночас слід зазначити, що державне регулювання діяльності приватних навчальних закладів в Україні відбувалося "навздогін" розвитку приватного сектора системи освіти, що можна оцінювати як порушення принципу випереджаючого стану в державному управлінні.
2. З часів появи перших приватних навчальних закладів (а значною мірою й досі) розробці теоретико-методологічних засад реформування системи освіти і, зокрема, загальної середньої освіти та державного регулювання розвитку її приватного сектора заважає низка негативних чинників і, передусім, таких як: консерватизм мислення; заполітизованість і заідеологізованість системи освіти; відсутність системи моніторингу якості освіти; відсутність адекватної інформації про стан та тенденції розвитку зарубіжних освітніх систем; упереджене ставлення чималої частини вітчизняних дослідників до наукових здобутків західних методологічних шкіл та результатів їх практичної діяльності; тенденція перенесення уваги науковців з проблем середньої освіти на вишу, нестача фундаментальних наукових робіт, присвячених даній проблемі, педагогічного та управлінського досвіду, що пояснюється значною перервою у функціонуванні приватного сектора системи освіти в радянський період.
3. Сьогодні в галузі освіти, як і в інших сферах суспільного життя України, складається нова управлінська ситуація, спричинена різними факторами, в тому числі появою приватних структур. У свою чергу, це вимагає оновлення цілей, принципів, методів, а також змісту управління освітянською галуззю, визначення нових функцій для управлінських органів різних рівнів, становлення нової культури управління.
4. У сучасній науковій літературі визначеної нами проблематики знайшли відображення деякі аспекти державного регулювання діяльності приватного сектора системи освіти, проте ця проблема ще не має достатнього науково-теоретичного обґрунтування, а у сфері загальної середньої освіти ставиться вперше.
Список використаної літератури
1. Астахов В.В. Правовое регулирование функционирования в Украине высших учебных заведений, основанных на негосударственной форме собственности: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. — X., 1999. — 185 с.
2. Астахова ВИ. Место и роль приватных вузов в украинской национальной системе образования // Вчені записки ХГІ "НУА". — 2000. — Т. 6. — С. 27-45.
3. Бірченко О. В. Оптимізація професійного самовизначення випускників вищих навчальних закладів України в умовах становлення ринку праці: Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.06 / Харківський національний ун-т ім.В.Н.Казаріна. — X., 2002. — 18 с
4. Бірюкова М.В. Вища школа регіону як об'єкт соціального прогнозу: Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.06 / Харківський держ. ун-т. — X., 1999. — 18 с
5. Дікова-Фаворська О.М. Особливості формування особистості майбутнього спеціаліста в умовах інституціоналізації приватної освіти: Дне… канд. соціол. наук: 22.00.06. -X., 1999. — 192 с.
6. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Від-пов. ред. проф. Н.Р.Нижник. — К.: Вид-во УАДУ 1997. — 448 с
7'. Добрянський І.А., Постолатій В.В. Громадська та приватна ініціатива в розвитку освіти України (кінець XIX — початок XX ст.) / Кіровоградський ін-т регіон, упр. та економіки. — Кіровоград, 1998. — 143 с
8. Жарая С.Б. Управління системою вищих навчальних закладів недержавної форми власності в Україні: Дне… канд. наук з держ. управління: 25.00.05. — К., 1998. — 169 с
9. Журавський В. Два сектори освіти — одна мета // Вища освіта України. — 2003. -№ 1. -С. 5-7.
10. Загальноосвітні заклади приватної форми власності в системі освіти України / Ред. Б.Г.Чижевський. — О.: Вид-во "Імідж-прес", 1999. — 95 с
11.КалінінаЛ. Проблеми управління приватними школами //Дир. шк. Україна. -1999. -№ 7. — С. 99-106.
12. КарамушкаЛ. Приватна школа: Актуальні проблеми психології управління /7 Дир. шк. Україна. — 1999. — № 6. — С. 65-72.
13. Кольоров Б. Недержавний сектор освіти в Україні: проблеми становлення і роз-витку // Вища освіта України. — 2003. — № 1. — С 8-14.
14. Корсак К.В. Приватний сектор світової вищої освіти у вирі суперечливих тенден-цій//Вища освіта України. — 2003. -№ 1. — С. 111-117.
15. Огаренко В.М. Розвиток недержавної вищої школи в Україні (кінець 80-х — 2001 pp.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. — Запоріжжя, 2001. — 227 с
16. Очкасова М.П. Особенности развития приватного высшего образования в Украине: социологический анализ: Дис… канд. социол. наук: 22.00.06. — X., 2001. — 172 с.
17. Радченко О.Є. Дослідження визначення приватного загальноосвітнього навчаль-ного закладу в системі освіти України в контексті сучасних наукових підходів // 36. наук, пр. НАДУ. — К.: Вид-во НАДУ, 2004. — Вип. 2. — С 341-350.
18. Резанова И.О. Інститут недержавної освіти як чинник формування особистості (соціально-філософський аспект): Дис… канд. філос. наук: 09.00.03. — Запоріжжя, 1999. -184 с.
19. Сидоренко О.Л. Приватна вища школа як соціальний інститут: особливості ста-новлення та розвитку в Україні: Дис… д-ра соціол. наук: 22.00.03. — X., 2001. — 382 с
20. СтетарДж. Оновлення та реформа вищої освіти: приватна вища освіта в Україні у 1991-1996 pp.: Монографія. — К., 1996. — 32 с
21. Тимошенко LI. Розвиток приватної освіти в Україні: основні підсумки і перспективи // Приватное образование в посттоталитарном обществе: первые итоги, проблемы, перспективы: Прогр. и материалы междунар. семинара лидеров приват, образования. — X., 1999. — С. 80-84.
22. Удовицька Т. А. Громадські і приватні вищі навчальні заклади в Україні (наприкінці XIX — на початку XX ст.): Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. — X., 2002. — 192 с
23. Фініков ТВ. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна. — К.: Таксон, 2002. -176 с
24. Цуканова Т.О. Організаційно-педагогічні засади управління загальноосвітніми навчальними закладами приватної форми власності: Дис. канд. пед. наук: 25.00.05. — К., 1999.-220 с.
25. Шиян О.М. Соціальний статус навчальних закладів приватної форми власності в Україні: Дис. канд. соціол. наук: 22.00.04. — К., 2002. — 165 с