Характеристика системи державних фiнансiв України

Arial

-A A A+

Вступ

На сьогодні державні фінанси України опосередковують майже 70% від усіх фінансових ресурсів і містять різні фінансові інституції, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. Державні фінанси охоплюють державний бюджет, централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення, фінанси підприємств і організацій державної власності, державний кредит, державне страхування.

Усі ланки державних фінансів мають власну сферу функціонування, однак вони тісно пов’язані між собою. Основу державних фінансів становлять фінанси підприємств державної власності. Тут створюється понад 55% від валового внутрішнього продукту, який є головним об’єктом фінансових відносин. За умов розвитку ринкової економіки частка державного сектора зменшуватиметься, однак ще тривалий час цьому сектору належатиме визначальна роль у процесах розподілу й перерозподілу, що здійснюються за допомогою фінансів.

Правову основу державних фінансів становлять Конституція України, Закони України «Про бюджетну систему України», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про систему оподаткування в Україні» та інші законодавчі акти з питань оподаткування, витрачання бюджетних коштів тощо.

1. Система державних фінансів

Державні фінанси — складова частина фінансової системи держави, її центральна підсистема, через яку здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток. Вона має свої особливі принципи організації та функціонування. Це зумовлено функціями й роллю держави в регулюванні й забезпеченні економічних, соціальних і демократичних засад життя населення й створенні сприятливих умов для діяльності виробничих і невиробничих структур [5, с. 61].

Фінанси виникли та упродовж тривалого часу розвивалися як система мобілізації коштів, матеріальних і фінансових ресурсів для потреб правлячої еліти різних форм державних утворень і оборони своєї території. Для зазначених цілей запроваджувалися різні форми податків, зборів і платежів. Використання їх не підлягало жодному контролю з боку населення, тому протягом майже шести століть під поняттям «фінанси» у свідомості людей відкладалися різні форми зиску й несправедливого зменшення доходів населення.

Виникнення та розвиток фінансів пов’язано з існуванням держави й товарно-грошових відносин. Фінанси досягли свого найвищого розвитку в XIX ст., коли функції держави значно розширилися й удосконалилися, а товарно-грошові відносини зайняли панівне становище в економічних системах. Фінанси стали універсальним і дуже активним елементом економічного життя. Центральне місце в фінансовому житті держави посідає бюджет. Набули високого розвитку методи й форми мобілізації коштів та розподілу їх для задоволення потреб населення, вдосконалення й розширення виробничих процесів у державі.

Наприкінці XVIII ст. в результаті посилення демократичних засад з’являється фінансове й насамперед бюджетне право. Мобілізація та використання фінансових ресурсів набувають правової основи, стають об’єктом контролю з боку парламенту та інших законодавчих структур. Дані про державні фінанси оприлюднюються. Щодо питань мобілізації та використання державних фінансів ведеться жорстока боротьба між правлячими колами й різними соціальними групами населення. За цих умов набула розвитку й відокремилася в самостійну галузь знань фінансова наука.

У цей період розширюються межі державних фінансів. Держава стає власником великої кількості майна, галузей економіки, землі, природних багатств. Вона бере на себе зобов’язання із забезпечення низки соціальних потреб населення. Практично кожний громадянин стає пов’язаний з державними фінансами.

Сфера фінансової діяльності кожного члена суспільства значно розширюється в умовах ринкової економіки. З огляду на це зростає потреба в спеціальних знаннях, вмінні правильно оцінювати явища й процеси в галузі фінансів, які відбуваються в державі. На сьогодні фінанси слід розглядати насамперед як економічну категорію, що відображає процеси, пов’язані із створенням, розподілом і використанням фондів фінансових ресурсів.

Форми мобілізації ресурсів можуть бути різними. Так, держава мобілізує фінансові ресурси для своїх потреб у формі податків, зборів і платежів. Витрачаються ці ресурси через асигнування на різні заходи загальнодержавного значення, тобто на оборону, забезпечення громадського порядку, утворення органів влади й управління, збереження довкілля, надання громадянам безплатних послуг у сфері освіти, медичної допомоги, оволодіння професією, а також грошових виплат у формі допомоги [8, с. 94].

В економічному житті фінанси є досить складним явищем. За їх допомогою держава перерозподіляє значну частину валового внутрішнього продукту, який є головним об’єктом фінансових відносин. З огляду на це фінанси слід розглядати як систему відносин, що склалася в суспільстві в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту. З одного боку, суб’єктом цих відносин є держава, а з другого — населення й підприємницькі структури.

Держава для виконання своїх функцій повинна мати у своєму розпорядженні певну величину фінансових ресурсів, що створюються в її народногосподарському комплексі. З цією метою вона здійснює свою фінансову діяльність шляхом законодавчого визначення форм мобілізації доходів і витрат із метою досягнення економічного й соціального прогресу в державі.

Державні фінанси — головна ланка фінансової системи держави. Вона опосередковує майже 80% усіх фінансових ресурсів і містить різноманітні фінансові інститути, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. Державні фінанси охоплюють: сукупність усіх бюджетів держави; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте і майнове страхування [8, с. 95].

Усі ланки державних фінансів мають власну сферу функціонування, проте вони тісно пов’язані між собою. Основу державних фінансів становлять фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності. Тут створюється понад 90% валового національного продукту, який є головним об’єктом фінансових процесів. За умов становлення ринкової економіки частка державного сектора зменшуватиметься, однак ще тривалий час цьому секторові належатиме вирішальна роль у процесах розподілу й перерозподілу, здійснюваного за допомогою фінансів.

Сукупність усіх бюджетів держави складає її бюджетну систему. Принципи побудови бюджетної системи регулюються бюджетним законодавством і залежать насамперед від адміністративно-територіального поділу в державі. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі. У більшості країн світу зведений або консолідований бюджет держави включає всі ланки бюджетної системи. Зведений бюджет України включає державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети.

Державному бюджету належить центральне місце в системі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет — дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави.

Централізовані та децентралізовані фонди України цільового призначення включають Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні фонди місцевих органів самоврядування. Вони певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають виключно цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди є новою складовою державних фінансів України, що перебуває на стадії становлення [5, с. 63].

Державний кредит є заборгованістю держави перед своїми громадянами та господарськими структурами. Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави та регулюється законодавством. Великий борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь. Він лягає тягарем на видаткову частину бюджету, оскільки потребує витрат на обслуговування боргу.

Державне майнове й особисте страхування є одним із методів створення страхових фондів для збереження майна громадян і господарських структур. Держава є страховиком і розпорядником страхових фондів.

2. Призначення і роль державних фінансів

Головне призначення державних фінансів — за допомогою різних фінансових інституцій сприяти успішному економічному й соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Це досягається завдяки методам і формам мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх для розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населення, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Сукупність зазначених форм і методів дістала назву фінансового механізму системи управління в державі. Від того, наскільки він досконалий, залежать темпи економічного й соціального розвитку, добробут громадян. Важливе значення має й те, який обсяг фінансових ресурсів від їхньої загальної кількості, що створюються у державі, вона залучає в своє розпорядження й на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не забезпечують повної характеристики ефективності функціонування державних фінансів.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об’єктивні причини. До них належить зокрема, структурна перебудова економіки, боротьба з монополізмом, захист навколишнього середовища, оборона, правопорядок, захист тих громадян, які на ринку входять до числа споживачів — інваліди, діти, престарілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров’я тощо. Виходячи з цього, держава будує свою фінансову політику, головним завданням якої є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів із метою прискорення зростання матеріального виробництва й добробуту населення. Для побудови такої моделі треба визначити рівень втручання держави у господарську діяльність виробничих структур і рівень зобов’язань держави в питаннях соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою [1, с. 176].

Слід ураховувати, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів призводить до негативних наслідків, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і забезпечити його ефективне виконання. Однак зниження централізації при високому рівні державної власності зумовлює безгосподарність і різні перекоси в розподілі та використанні фінансових ресурсів, і врешті — фінансовий розлад у державі.

Потрібна також оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні населення. Якщо держава надмірно втручається в перерозподіл частки населення у валовому внутрішньому продукті, це усуває стимули до праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас невтручання держави в цей процес або значне їх скорочення також має негативні наслідки — стримує розвиток освіти, науки, призводить до зубожіння деяких верств населення тощо.

Перерозподільчі процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, — це явище макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як мобілізуються ресурси, якими каналами та в якій формі відбувається їхній рух, на яких засадах вони виділяються й використовуються [1, с. 177].

За умов ринку головною формою мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави є податки, збори й відрахування. Визначення об’єкта оподаткування або обчислення платежів, передбачених пільг, ставок податків і платежів, строків сплати, відповідальності за несвоєчасну сплату є механізмом впливу на економічні та соціальні процеси, як й окреслює роль фінансів на мікрорівні.

При використанні ресурсів держава визначає метод фінансування витрат — пряме бюджетне фінансування, бюджетне кредитування або самофінансування. Ринкова економіка передбачає залучення коштів через випуск акцій, облігацій, різних кредитних зобов’язань. Це форма реалізації ролі фінансів у господарському механізмі держави.

Аналізуючи бюджетні дані різних країн, можна сказати, що ресурси, які перебувають у розпорядженні держави, значно більші в країнах із перехідною економікою, ніж у країнах з економікою ринкового типу. Наприклад, наприкінці 80-х років частка видатків усіх рівнів державного управління у ВВП європейських країн із перехідною економікою в середньому становила приблизно 55%. Однак ці частки не досить значні, якщо їх зіставити із аналогічними показниками низки промислово розвинутих країн із досконалими системами соціального забезпечення. Наприклад, у 1998 р. частка видатків усіх урядових рівнів у ВВП Нідерландів, Норвегії й Швеції становила приблизно 60%, а щодо Австрії, Бельгії, Ірландії та Люксембургу вона перевищувала 50 % [1, с. 180].

Склад і напрямки використання державних видатків визначаються характером досить різноманітних функцій держави До складу видатків, пов’язаних із політичними функціями держави, належать: утримання армії; державного апарату управління і влади; посольств; консульств; сплата внесків до міжнародних організацій тощо. Вони становлять від 3 до 10% від внутрішнього валового продукту і від 10 до 25% від загальної суми державних видатків розвинутих країн. До складу видатків, пов’язаних з економічними функціями держави, входять державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу й державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність тощо [1, с. 180].

Держава перетворилася на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу.

За допомогою видатків на капіталовкладення, які становлять від 5 до 30% від загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє використанню темпів оновлення капіталу й економічного зростання.

Багато нових видів продукції й навіть цілих галузей промисловості виникли завдяки безпосередній фінансовій підтримці держави. Сфера державної інвестиційної діяльності значна, вона охоплює в провідних промислово розвинутих країнах світу від 5 до 20% від валових капіталовкладень. Загальновизнано, що державні інвестиції й субсидії приватним особам та промисловості сприяють поліпшенню можливостей виробництва та зростанню національного добробуту [1, с. 181].

Слід наголосити й на досить великому впливі видатків на економіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функціонування державних видатків сприяє розвиткові внутрішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави й у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Збільшився експорт державного капіталу, ще вагомішим стало його місце в загальному обсязі капіталу, що експортується. Зросла роль держави як гаранта вивозу приватного позикового капіталу. Через численні державні компанії й організації, на які покладені функції страхування експортних кредитів, вона певною мірою контролює його формування і рух. Значна частина експорту кредитується державою на пільгових умовах, експортери товарів та послуг користуються досить широким колом вивізних премій. Таким чином, державні видатки стали одним із головних інструментів концентрації та централізації капіталу, збільшення нагромаджень у національній економіці. Загалом у країнах з розвинутою ринковою економікою видатки, зумовлені економічними функціями держави, становлять від 10 до 15% від валового продукту і від 20 до 35% від загальної суми державних видатків. Для порівняння: в Україні такі видатки становили в 1999 р. відповідно 16,76 і 20,3%. Ці фінансові ресурси беруть безпосередню участь у процесі розширеного відтворення, постійно перетворюються в самозростаючу вартість — капітал. Соціальні функції держави втілюються шляхом забезпечення мінімального прожиткового рівня найвразливішим категоріям населення, сприяння розвитку освіти, культури, охорони здоров’я і довкілля. Загалом видатки на соціальні потреби становлять від 20% до 35% від загального обсягу державних витрат у більшості країн світу [1, с. 182].

За соціально-економічним змістом ця група видатків є частиною вартості робочої сили й безпосередньо зумовлена необхідністю її відтворення. Розвиток науково-технічної революції впливає не лише на засоби виробництва, а й на робочу силу, об’єктивно зумовлює підвищення вимог до її професійної підготовки. Зростають продуктивна сила праці й вартість товару — «робоча сила». З огляду на це питання про роль освіти в підвищенні темпів розвитку економіки дедалі більше привертає увагу зарубіжних вчених, з’являється новий термін — «інвестиції в людину». Витрати на освіту, формування нового типу робітника, який має достатній рівень загальної та спеціальної професійної підготовки, розглядаються нині як одна з форм капіталовкладень, що дає прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави. За даними американського економіста Т. Шульца, майже третина національного доходу США одержується завдяки підвищенню рівня освіти.

Щодо видатків на науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, то сучасна держава перетворилася на головного організатора и інвестора наукових досліджень. За державний кошт у країнах Заходу фінансується від 15 до 65% витрат на ці потреби. Широке фінансування наукових досліджень та їхнє впровадження у виробництво — якісно новий елемент державного господарювання, що сприяє інтенсифікації виробництва й підвищенню його ефективності. Існує пряма залежність між темпами економічного зростання й видатками держави на науку У провідних країнах світу на наукові дослідження й розробки спрямовується від 2,5 до майже 4% від валового внутрішнього продукту [1, с. 183].

3. Правові й організаційні засади державних фінансів

Правове регулювання фінансових процесів, що виникають при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави в сфері фінансів мають ґрунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які в конкретний період поширюється дія правової норми; забезпечують права й обов’язки .юридичних і фізичних осіб щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів; є підґрунтям для вжиття відповідних заходів щодо виконання правових норм.

Суб’єктами фінансових правових відносин є держава, громадяни й підприємницькі структури. Усі фінансово-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Вони можуть припинятися також у випадках, встановлених законом, наприклад, у разі сплати платежів, використання передбачених асигнувань тощо.

Правові норми, що регулюють фінансові відносини, становлять систему фінансового права, яка ґрунтується на конституції держави. Так, Конституцією України передбачено, що кожний громадянин зобов’язаний сплачувати податки й збори в порядку й розмірах, встановлених законом. Громадяни повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Конституцією передбачено, що до повноважень Верховної Ради України належить затвердження державного бюджету України, ухвалення рішень щодо звіту його виконання. Виключно законами України визначаються: державний бюджет і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори; засади створення й функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього й зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види й типи [7, с. 28].

Окремі статті Конституції присвячуються бюджетній системі. Так, Конституцією України передбачено, що бюджетна система України будується на засадах справедливого й не упередженого розподілу суспільного багатства між громадянами й територіальними громадами. Виключно Законом «Про Державний бюджет України» визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Регулярні звіти про доходи й видатки державного бюджету України мають бути оприлюдненні. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період із І січня до 31 грудня, а за виняткових обставин — на інший період.

Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект Закону «Про Державний бюджет України» на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання державного бюджету України поточного року. Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання державного бюджету України. Поданий звіт має бути оприлюднений. Контроль за використанням коштів державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата [7, с. 29].

Конституцією України на Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади покладено завдання проведення фінансової, цінової та податкової політики. Він також розробляє проект Закону «Про Державний бюджет України» і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України державного бюджету України, подає до Верховної Ради України звіт про його виконання.

Аналогічні положення щодо державних фінансів мають місце в конституціях майже усіх країн світу, а в деяких із них державним фінансам відведено цілі розділи. На основі конституції приймається низка законів, що регулюють окремі сфери фінансових відносин. Це насамперед Закони «Про бюджетну систему України», «Про систему оподаткування України» та ін. [7, с. 29].

Від імені держави організаційну роботу щодо виконання чинного законодавства здійснюють фінансові органи. Систему фінансових органів очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становище держави, розробку й реалізацію фінансової політики. Для оперативного керівництва створюється колегія, яку затверджує Кабінет Міністрів України. На Міністерство фінансів покладені такі основні функції:

— підготовка проекту державного бюджету України, подання його до Кабінету Міністрів, а після схвалення від імені уряду — до Верховної Ради;

— організація виконання бюджетів, підготовка звіту про його виконання й подання звіту на затвердження до Верховної Ради;

— розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів з фінансових питань;

— обґрунтування основних положень фінансової політики держави й подання на розгляд уряду й парламенту України концепції бюджетної та податкової політики;

— розгляд і реалізація управлінських рішень, пов’язаних із використанням фінансових ресурсів;

— здійснення контролю за дотриманням фінансового законодавства всіма органами управління;

— керівництво оперативною роботою фінансових органів різних рівнів;

— контроль, ревізія, перевірка фінансово-господарської діяльності всіх державних організацій, установ і підприємств [1, с. 195]. Фінансові органи державної адміністрації, а також виконкомів місцевих рад базового рівня виконують свої функції відповідно до чинного законодавства.

4. Організація фінансової діяльності держави

Основна проблема структурної побудови системи державних фінансів — установлення оптимального співвідношення між її рівнями.

З одного боку, рівень загальнодержавної централізації має бути таким, щоб надійно забезпечувати загальнонаціональні інтереси. Брак коштів у центральних органів влади й управління підриває їх фінансову, а відтак і політичну силу, звужує можливості їх впливу, що може негативно позначатись на країні в цілому.

З іншого боку, рівень загальнодержавної централізації не може підривати фінансової бази регіонів. Місцеві органи влади й управління потребують достатньо фінансових стимулів для ефективної діяльності. Якщо цього немає, місцева влада перетворюється у звичайних виконавців, які тільки отримують кошти, а не заробляють їх самостійно.

Функціонування сфери державних фінансів характеризується такими фінансовими категоріями: державні доходи, державні видатки, державний кредит.

Державні доходи — це сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на централізовані й децентралізовані. Централізовані концентруються в бюджеті держави і фондах цільового призначення. За методами мобілізації вони поділяються на податкові, позикові, надходження від державного майна та угідь. Децентралізовані доходи розміщуються на державних підприємствах. У свою чергу, частина з них може централізуватись (і централізується) в бюджеті та фондах цільового призначення. При цьому держава стосовно своїх підприємств може застосовувати як податковий метод мобілізації коштів, так і пряме вилучення частини доходів [2, с. 244].

Метод взаємовідносин держави зі своїми підприємствами визначається характером економічної системи. В умовах адміністративної економіки переважає пряме вилучення доходів. У ринковій економіці державні підприємства, перебуваючи у ринковому середовищі, будують свої взаємовідносини з державою на загальноприйнятих податкових засадах.

Основне призначення системи державних доходів — створення надійної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави.

Державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення державних доходів вони також поділяються на централізовані (з бюджету і фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні видатки і видатки на розвиток. В окремих випадках це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: інвестиції, бюджетні кредити, державні дотації, субсидії і виплати, кошторисне фінансування. Відповідно до цільового призначення видатки класифікуються за статтями витрат, наприклад, капітальні вкладення, капітальний ремонт, оплата праці, послуг, матеріалів та ін. [2, с. 246]

Система державних видатків призначена забезпечити раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів. Вона характеризує державну політику фінансового забезпечення та соціально-економічного розвитку країни.

Державний кредит характеризує залучення коштів державою на позиковій основі. В окремих випадках держава може бути кредитором (при наданні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов’язань підприємств своєї країни. Кошти, що мобілізуються з допомогою державного кредиту, надходять до бюджету. Вони можуть використовуватись як знеособлено через бюджетні видатки, так і на конкретні проекти — при випуску цільових позик.

Фінансова діяльність держави ґрунтується на принципово інших засадах, ніж у підприємств, і характеризується досить простою, на перший погляд, схемою.

З одного боку, це спрощує її, оскільки не існує проблем мобілізації фінансових ресурсів, їх розміщення та забезпечення отримання доходів від їх використання — це завдання підприємницьких структур. Натомість держава встановлює і законодавчо фіксує систему і порядок формування своїх доходів. Але, з іншого боку, це ставить фінансову діяльність держави у пряму залежність від результатів діяльності суб’єктів господарювання, адже основою формування її доходів є перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб. При цьому обсяги доходів держави залежать від двох чинників — обсягів виробленого ВВП і налагодженості механізму вилучення його певної частини на формування державних доходів [2, с. 248].

Безумовно, основним чинником, що забезпечує стабільність фінансової діяльності держави, є обсяг виробленого ВВП, адже якщо він обмежений, то ніякий механізм не забезпечить достатності доходів, необхідних для фінансування державних видатків. Така залежність держави від результативності функціонування економіки дуже важлива — вона змушує державу всебічно сприяти її розвитку.

З позицій підпорядкованості фінансування видатків надходженню доходів дуже важливим є налагодженість механізму формування державних доходів. Саме тому у фінансовій системі кожної країни така велика увага приділяється податковій службі, яка повинна забезпечити повне, регулярне і стабільне надходження податків та обов’язкових платежів, що є основою системи державних доходів. При цьому дуже важливим чинником є податкова дисципліна і свідомість. Система державних фінансів характеризується досить розгалуженими грошовими потоками, які поділяються на зовнішні — з іншими суб’єктами розподільних відносин та іншими сферами і ланками фінансової системи, і внутрішні — між окремими ланками державних фінансів [2, с. 248].

Внутрішні відносини в системі державних фінансів, що відображаються у грошових потоках, складаються між бюджетом і фондами цільового призначення. Водночас ці відносини є швидше винятком із правил, оскільки цільові фонди створюються саме з метою певного відокремлення частини доходів. Прикладом таких відносин є перерахування з бюджету до пенсійного фонду на виплату пенсій військовослужбовцям та інвалідам з дитинства. Перерахування коштів цільових фондів до бюджету має винятковий характер [2, с. 249].

У системі зовнішніх відносин сфери державних фінансів пріоритетними є взаємовідносини з юридичними і фізичними особами. Це, з одного боку, сплата податків та інших обов’язкових платежів до бюджету, купівля державних цінних паперів, внески в цільові фонди, з іншого — асигнування і виплати з бюджету і цільових фондів, повернення боргів та виплата процентів за позиками. Через бюджет забезпечуються міжнародні фінансові відносини держави — платежі до міжнародних організацій і фінансових інституцій та надходження від них. Тимчасово вільні кошти бюджету, і насамперед цільових фондів, можуть розміщуватись на фінансовому ринку, внаслідок чого формуються відповідні доходи.

Висновки

Державні фінанси – це система грошових фондів, зосереджених в руках держави і призначених для виконання притаманних їй функцій, а також форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. Державні фінанси включають бюджет, фонди цільового призначення і державний кредит.

Як економічна категорія бюджет відображає відносини щодо формування на загальнодержавному і регіональних рівнях централізованих фондів, призначених для реалізації функцій держави.

Як фінансовий план бюджет являє собою розпис доходів і видатків держави, який затверджується органами законодавчої і представницької влади у вигляді закону. Як фінансовий план бюджет відображає економічну, соціальну, військову, міжнародну політику держави.

В Україні бюджет як фінансовий план має певні відмінності від бюджету як економічної категорії, оскільки до нього включаються фонди цільового призначення.

Стан бюджету як фінансового плану характеризується трьома показниками: рівновага доходів і видатків; перевищення доходів над видатками; бюджетний дефіцит — перевищення видатків над постійними доходами (податки та податкові доходи бюджету). За наявності бюджетного дефіциту встановлюються джерела його покриття (державні позики, емісія грошей).

Державний кредит характеризує відносини, в яких держава виступає гарантом або позичальником. Мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту або в окремий фонд, призначений для інвестицій при випуску цільових позик.

Фінанси державного сектора економіки включають ті ж відносини, що і фінанси будь-якого суб’єкта господарювання. Вони регулюються державою як у формі законів, так і у формі державного управління.

Список використаних джерел

Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 608 с.
Ковальчук С.В. Фінанси / С.В. Ковальчук, І.В. Форкун. – Л.: Новий Світ-2000, 2006. – 568 с.
Кудряшов В. П. Фінанси: Навчальний посібник. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
Лезебник Л. Л. Сутність та компоненти фінансової політики //Фінанси України. — 2006. — № 1. — С. 63 — 66
Ляшенко Ю. Фінансова діяльність держави: цілі, засоби, результати //Фінанси України. — 2009. — № 6. — С.61-66
Оспіщев В.І. Фінанси. – К. : Знання, 2008. – 366 с.
Опарін В. Фінансова система України (теоретико-методологічні аспекти): монографія. – К.: КНЕУ, 2005. – 91 с.
Стеців Л. П. Фінанси: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2007. — 235, с.
Фінанси: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2006. — 415, с.