Ідейні джерела ісламу

Вступ.

1. Коран як основне джерело ісламу.

2. Інші джерела мусульманського віровчення і права.

3. Головні культові приписи ісламу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Основні джерела ісламу: Коран — священна книга мусульман, в якій зафіксовані ідеї та принципи віровчення Мугаммада; Сунна — зібрання текстів («хадісів»), які містять висловлювання пророка Мугаммада щодо норм права, звичаїв, правил поведінки.

Основне кредо ісламу (шахада): «Немає нікого гідного поклоніння, крім Бога, і Мугаммад — пророк його». Аллаг — у перекладі з арабської позначає "цей Бог", це також є одним з Його імен, яких взагалі є 99. Такі як Милостивий, Милосердний, Той, що Дає, Забирає, Вибачає, Карає і так далі. Основні напрями в ісламі: ортодоксальний — сунізм і опозиційний — шиїзм.

Іслам одна з трьох ( нарівні з буддизмом і християнством ) так званих світових релігій, що має своїх прихильників практично на всіх континентах і в більшості країн світу. Мусульмани складають переважну більшість населення багатьох країн Азії і Африки. Іслам є ідеологічною системою, що впливає значний чином і на міжнародну політику.

У сучасному розумінні іслам – це і релігія, і держава, внаслідок активного втручання релігії в державні справи. Але розглянемо історичне коріння цього явища.

"Іслам" в перекладі з арабського означає покірність, "мусульманство" ( від арабського " муслим " ) – що віддав себе Алаху.

Засновником ісламу є арабський " пророк " Мухамед (Мухаммед або Магомет), значення якого на загальні долі людства важко переоцінити, тому на цій історичній особистості треба зупинитися особливо.

1. Коран як основне джерело ісламу

Коран. Найважливішим джерелом шаріата вважається Коран (від араб. "яскраво-червоний-куран" — "читання вголос", "повчання") – священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, вимовлених Мухамедом між 610 і 632 рр. Дослідники знаходять в Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і із звичаїв доісламскої Аравії.

Спочатку пророчі прозріння передавалися в общині усно, по пам'яті. Деякі з них віруючі записували з власній ініціативи поки, нарешті, в Медіне по вказівці Мухамеда не стали вестися систематичні записи. Канонізування змісту Корану і складання остаточної редакції сталося при халіфє Аліфі (644-656 рр.). Коран наказує арабам покинути "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значущість визначається таким чином: "Отже, ми ниспослали його як арабський судебник".

Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов'язків.

Велика частина положень Корану носить казуальний харктер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях.

Отже, Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання[5, c. 142-144].

Мусульмани вважають, що Коран є буквальним словом Бога; він є центральним релігійним текстом Ісламу.

Мусульмани вважають, що вірші Корану були повідомлені Мухаммеду Аллахом через янгола Гавриїла в багатьох випадках між 610 і його смертю 6 липня 632. Коран записали соратники (Сахаби) Мухаммеда, поки він був живий, хоча головний метод передачі був усний. І склав в часі Абу Бекр, перший халіф, і був стандартизований в часі Усманом, третім халіфом. Коран в його фактичній формі загалом розглядається академічними дослідниками, записаний зі слів, Мухаммеда, тому пошук варіантів в Західній академії не знайшов ніяких відмінностей над великим значенням слів і історично дискусія над вмістом Корану ніколи не ставала головним пунктом.

Коран ділиться на 114 сур, або розділів, які об'єднані, містять 6,236 аятів або віршів. Хронологічно раніші сури, винайдені в Мецці, перш за все стурбовані етичними і духовними темами. Пізніші Меддинські сури здебільшого обговорюють соціальні і моральні проблеми, доречні для ісламського суспільства. Коран більш стурбований моральним кодексом, ніж законна інструкція, і вважається "Записником ісламських принципів і значень". Ісламські адвокати консультуються с записами життя Мухаммеда, що наповнюють Коран, так і допомагають з його тлумаченням. Наука коментаря Корану і тлумачення відома, як тафсир.

Основу Корану складають перші проповіді Мухаммада (мекканської та мединського періодів), що були записані його секретарями писцями. Після смерті Мухаммада його сподвижники Абу-Бакр та Омар доручили секретарю пророка Зейду зібрати записи писців в єдину книгу (повний текст Корану — Сухуф). Остаточно Коран був відредагований спеціальною комісією та канонізований (Мусхаф) при халіфі Османі (644-656 рр.). Подібно до Біблії, Коран представляє собою зібрання релігійно-побутових правил, приписів, законив, легенд і переказів, що були поширені як серед арабів, так і запозичених у інших народів.

Коран складається зі 114 глав — сур ("рядків"), сури поділяються на вірши — аяти ("знамення"). Коран починається із сури "Аль-Фатіха" (араб. — "та, що відкриває"), яка складається з 7 аятів — ця сура вважається головною молитвою мусульман. Далі сури розташовані за розміром — кожна подальша сура менша за попередню , найбільша сура складається з 2866 а найменша — з трьох аятів[9, c. 112-113].

Слово Коран має значення "декламація". Коли мусульмани говорять абстрактно про "Коран", вони зазвичай мають на увазі священне писання, яке декламується арабською мовою замість надрукованої роботи або будь-якого перекладу. Для мусульман, Коран досконалий тільки, в оригінальній арабській мові; переклади обов'язково недостатні із-за відмінностей мови, помилковості перекладачів, і неможливості збереження оригінального інспірованого стилю. Переклади тому розцінюються тільки як коментарі Корану, або "інтерпретацію його значення", не як Коран безпосередньо[2, c. 95].

2. Інші джерела мусульманського віровчення і права

Сунна. Іншим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна ( "священний переказ"), що складається з численних розповідей (хадісів) про думки і вчинки самого Мухамеда. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і т.ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухамеда, причому, на відміну від суннітів, шиіти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників.

Таким чином, "Сунна посланця Алаха" (повна назва Сунни) — зведення текстів, що описують життя Мухамеда, його слова і справи, а в широкому значенні — збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни – важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй — один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.

Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.

Коран і суна — джерела, на основі положень яких були встановлені норми шаріату і фікху.

Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульманських юристів, які розробляли питання права з урахуванням релігійно-моральних орієнтирів ісламу[10, c. 184-186].

Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права.

В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;

2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.

Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусульманської общини". Нарівні з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріата. Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідфів.

Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріата виводилася з вказівки Мухамеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає"[4, c. 179-181].

Велика роль Іджми в розвитку шаріата полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфата створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фєтва – рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.

Кияс.Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликає гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс – рішення правових справ. Згідно киясу правило, встановлене в Корані, Сунні або Іджмі, може бути застосовано до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріата в цілому ряді моментів від теологічного нальоту.

Але в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і зброєю відвертого свавілля. Найбільш широко ций метод був обгрунтований Абу Ханіфом і його послідовниками ханіфатами.

Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не війшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але що не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому признавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, підкорених внаслідок арабського завоювання або ж що зазнали в більш пізній час впливу мусульманського права (арати), зокрема у народів, що населяють нашу країну.

Княс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету[8, c. 117-119].

На відміну від романo-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою, метод побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.

Фірмани, кануни. І нарешті, похідним від шаріата джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфов – фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони – кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріата і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням[3, c. 267-268].

3. Головні культові приписи ісламу

Головні культові приписи ісламу сформульовані у вигляді п'яти "столпів віри" — (аркан-ад-дін):

1. Аш — шахада. Сповідання віри — промова Сімволу віри (тричи промовлена шахада у присутності свідків вважається актом прийняття ісламу).

2. Намаз (салят). Кожний мусульманин повинен п'ять раз на добу здійснити намаз — молитву. Перша молитва твориться на світанку, друга — полуденна, третя — у другій половині дня до заходу сонця, четверта — коли сонце сідає за обрій, п'ята — на початку ночі. Сигнал до молитви подають змінарету муадзіни. Кожна молитва здійснюється відповідно до ретельно опрацьованого ритуалу. Перед молитвою правовірний повинен здійснити омовіння, обряд очищення. Молитва твориться обличчям до Кааби (цей напрямок зветься кібла). В мечеті напрямок на Каабу позначається спеціальною нішею в стіні — міхраб. Особливим святковим днем є п'ятниця, в цей день мусульмани збираються у мечеті для колективної молитви та проповеді.

3. Саум (ураза) — мусульманський піст в місяць рамазан. Протягом цього місяця правовірний мусульманин не має права від сходу до заходу сонця вживати їжу, пити, курити тютюн та і. З настанням темряви заборони відміняються але забороняється надмірність. Від посту звільняються хворі, вагітні жінки, малі діти, мандрівники та воїни на війні. Існують також різні добровільні пости.

4. Закят — обов'язковий податок на користь мусульман, що потребують допомоги, стягнення якого передбачено Кораном і регламентовано Шаріатом. Спочатку був добровольною милостинею, потім почав тлумачитисьяк обов'язок для очищення гріхів. Крім обов'язкового податку в ісламі існує добровільна пожертва — садака.

5. Хаджж — поломництво до Мекки, яке зобов'язаний, хоч раз у житті здійснити кожний мусульманин. Хаджж здійснюється протягом дванадцятого місяця за місячним календарем (зулхіджа). Поклоніння під час хаджжу здійснюють головним святиням ісламу — храму Кааби та гробниці Мухаммеда в Медіні.Той хто здійснив паломництво отримує почесне звання — хаджі і має право носити зелену чалму.

Шостим "неписаним" столпом віри — є джихад (газават) — священна війна за віру. Це не обов'язково війна з невірними (аль-кафірун), джихадом може бути боротьба за міцність особистої віри.

Крім цих обов'язкових приписів в ісламі є інші елементи культу. Крім поклонінню храму Кааби мусульмани поклоняються іншим святим місцям — мазарам. Мазари — це різноманітні гробниці, місця поховання мусульманських святих тощо.

Отже, основні положення ісламу викладені в священній книзі мусульман — Корані ("ал-Куран" — "читання вголос, напам'ять". Як інші світові релігії іслам є релігією об'явлення. За мусульманським переказом зміст Корану був переданий Мухаммаду через архангела Джебраїла. Обранець Аллаха — пророк (набі) до самої смерті отримував божі об'влення у вигляді коранічних аятів ( "аят" з арабської перекладається як "знамення"). Вважається, що Коран — це копія книги яка знаходиться на сьомому небі[1, c. 341-343].

Висновки

Отже, підводячи підсумки роботи хочу узагальнити: детально розглянуто процес виникнення і формування ісламу, приділена велика увага батькові "релігії покірних" – пророку Мухамеду, представлена загальна характеристика шаріата і розглянуті основні його джерела.

На прикінці, повернемось до пророка Мухамеда. У переказі про його нічну поїздку в Ієрусалім розровідається, як в "будинку поклоніння" пророку після молитви були запропоновані три чаші: одна з медом, інша з вином і третя з молоком,- і він вибрав з них останню. Між язичницькою чуттєвістю (мед) і християнською духовністю (вино) іслам дійсно є здоров'я і тверезе молоко: своїми загальнодоступними догматами і заповідями він живить народи, що покликані до історичної дії, але не зрозуміли вищих ідеалів людства.

Коран написаний римованою прозою. Мусульмани вважають, що об'явлення було зроблено арабською мовою і тому Коран не можна перекладати на інші мови. Структура Корану незмінна, незалежно від видання Коран має однакову кількість сторінок.

Зміст Корану можна умовно поділити на три частини: космологічні та космогонічні уяви; опис життя пророків; релігійно-етичні норми та приписи.

Космологія (вчення про світобудову) та космогонія (вчення про походження світу) Корана майже не відрізняються від біблійних. Згідно з мусульманським віровченням Аллах створив світ за шість днів.

Близько чверті Корану — це сказання про пророків. Багато з цих легенд є дещо зміненими міфами, запозиченеми з Біблії та Талмуда. Так у Корані розповідається про Ноя (нух), Авраама ( Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусу), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Ісу), Марію (Маріам) та ін.

Моральні настанови викладені в Корані спрямовані на виховання у людини релігійного почуття, схиляння перед Аллахом, бажання догодити Аллахові, не викликати його гніву, досягти райського блаженства на небесах.

Пізніше з'явилась Сунна ("сунна" — звичай, приклад)- збірка хадисів — розповідей про життя, вчинки та висловлювання Мухаммада та його найближчих сподвижників. Хадиси слугують зразком і витоком відомостей для всього мусульманського загалу та для кожного мусульманина зокрема про те, яка поведінка чи думка до вподоби Аллаху. Чотири канонічні збірки сунни були укладені в ІХ ст.

Ще пізніше було створено тлумачення Корану — Тафсир.

На основі Корану та Сунни було складено важливу частину релігійно-культової системи ісламу — Шаріату (араб. шаріа — "вірний шлях") — зведення норм моралі, права, культурних настанов, що регулюють всю суспільне та особисте життя мусульман. Шаріат формувався протягом двох віків і відповідає потребам феодального суспільства. Основні догмати ісламу складались поступово на основі священного писання та священного переказу. Серед основних догматів ісламу потрібно назвати такі: 1) вчення про єдинобожжя; 2) віра у божу справедливість та правосуддя Аллаха; 3) визнання об'явлень божих, всіх його пророків та пророчу місію Мухаммеда; 4) віра в ангелів; 5) віра у воскресіння, Судний день та потойбічний світ; 6) вчення про визначеність (приреченість); 7) вчення про верховну владу (імамат).

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорненький,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД "Професіонал", 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.