Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії

Вступ.

1. Елліністична філософія.

Висновки.

Вступ.

2. Римська філософія.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Аристотелем закінчується класичний період у розвитку античної грецької філософії. В епоху еллінізму (IV ст. до н.е.) її інтерес зосереджується в основному на окремій людині. Це проявилось і в гедонізмі кіренаїків, який протистояв аскетизму і космополітизму кініків — "собачій філософії", і в епікуризмі, що сенсом людського життя вважав щастя, яке можливе лише за відсутності страждань і душевних тривог, що забезпечується задоволенням бажань і насолодами; і в стоїцизмі, який утверджував ідею певної фатальної залежності людини від долі і найвищої мети, а умову щастя вбачав у житті в згоді з розумом і добродійністю, в смиренності і покорі, у пануванні над своїми пристрастями. Свобода, в розумінні стоїків, — надбання і привілеї еліти, обранців суспільства, а не мас. Добро і зло багато в чому залежить від нас самих, а добродійне і розумне життя підлягає божественному закону і досягається вправами. А це доступно тільки мудрецю, який вищий від особистого блага: для нього свобода і необхідність співпадають.

1. Елліністична філософія

Елліністична духовна атмосфера соціальної, психологічної нестабільності породжує потребу в різних містичних обрядах, віру в магію, астрологію, поширення містерій. Східні релігійні традиції відповідають цим запитам своїм глибоким містицизмом, підвищеною роллю екстазу в обрядовості. Не менш потрібен новоствореній рабовласницькій імперській державності притаманний східним релігійним традиціям культ царської особи. Елліністичні правителі ретельно підтримували що запозичену в східних деспотій іще Александром Македонським традицію. Александрові ще доводилося переборювати опір греків незвичному для них обожненню живої людини. Проте надалі воно стало нормою релігійної свідомості еллінського світу, поєднавши давньосхідні погляди на божественність царської влади з грецьким культом героїв та ойкістів (засновників міста), які в міфологічному уявленні греків були причетні до олімпійських богів.

На відміну від релігії, де найбільше відчувався вплив Сходу, у філософії періоду еллінізму цілком панувала грецька традиція. Афіни й далі залишаються головним і найбільшим центром філософської думки. Існують філософські школи зі своїми традиціями, вчителями й послідовниками, а також і критиками. Філософія стає професією.

Зберігши традиції попередників, елліністична філософія змінює центр своєї уваги. Відображаючи основні соціально-психологічні та світоглядні зміни свого часу, вона дедалі більше орієнтується на проблему індивіда, на його спроби звільнитися від влади тоталітаризованого суспільства, на пошуки засад найвищого людського блага. Етична проблематика стає головною. Школи стоїків та епікурейців розмірковують над проблемою людського щастя й шукають засобів його досягти. Відправною точкою у вирішенні моральних проблем стає світовідчуття самотньої, не впевненої в завтрашньому дні людини, яка усвідомлює неможливість вплинути на перебіг подій, безсила перед необмеженою центральною владою пізньоантичного суспільства, і якій можна допомогти, тільки звільнивши її від влади зовнішнього світу, передусім від його політики[2, c. 103-104].

Епікур в етичному вченні обґрунтовує свободу індивіда як незалежність, «відхиляння» від усього зовнішнього. Помірність, розумність задоволень і жадань, доброчесність визначають міру блаженства людського життя в цій своєрідній негативній свободі В епікуреїзмі доброчесність і щастя невіддільні одне від одного: щастя — мета, а доброчесність — засіб досягти особистого щастя.

За стоїчними уявленнями, у світі панує сувора невблаганна необхідність. Із наперед визначеного перебігу подій несила вирватися за жодних обставин. Однак людина, наділена розумом і здатна збагнути невідворотність долі, здобуває свободу у свідомому підкоренні їй (фізичному й душевному). Мужність і розсудливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності, своєї доброчесності дають змогу досягти незворушності, рівноваги й несхитності духу, які і є щастям, блаженством. Для стоїків щастя — нагорода за доброчесність.

Звільнення людини від влади зовнішнього світу (в Епікура — завдяки втечі від нього, у стоїків — через безумовну покору йому) є морально досконалим життям і головною чеснотою мудрих. У цьому відмінність філософії елліністичного періоду від класичної філософії, що орієнтувала особу на інтереси поліса й суспільну справедливість.

Водночас із цими провідними школами елліністичної пори існувала також заснована Пірроном школа скептиків. Оскільки, вважали скептики, людські почуття недосконалі, будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе. Жодної проблеми не можна розв'язати, бо протилежні твердження однаковою мірою сумнівні. Отже, найправильнішим буде взагалі уникати будь-яких категоричних суджень про світ.

Скептицизм, індивідуалізм філософської думки, так само як і переживання містицизму в релігії, — ознаки кризових явищ в елліністичному світі, що не минали навіть у найсприятливіші для розвитку культури часи.

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки завдяки плідному синтезові наукових досягнень Стародавнього Сходу та грецького раціонального методу пізнання. Наука виокремилася з філософії з її всеохопним світосприйманням.

Центрами розвитку науки стали засновані Александром Македонським міста. Тією ж мірою, якою елліністична філософія пов'язана з Афінами, вся елліністична наука прямо чи опосередковано пов'язана зі столицею елліністичного Єгипту Александрією — містом, названим на честь його засновника. Покровителями наук були вже перші Птолемеї. Створений Птолемеєм І Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою. Вчених, що мешкали й працювали тут, утримувала держава. Матеріальна база наукових досліджень зростала також завдяки меценатству, яке стало дуже престижним[5, c. 84-86].

До наукових надбань елліністичної пори належить видатна праця Евкліда «Початки», синтез математичних знань стародавнього світу, праці Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики, праці засновника тригонометрії Аполлонія з Перги.

Завдяки походам Александра Македонського дістали поштовх до розвитку астрономія та географія. Розширення географічних уявлень греків і знайомство з вавилонськими астрономічними центрами в цих походах зумовили низку наукових відкриттів. Арістарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму. Хоч і не визнана в античності й середньовіччі, вона була першою в астрономічній науці здогадкою про будову сонячної системи. Ератосфен, дійшовши висновку про кулястість Землі, досить точно виміряв довжину її кола. Дікеарх склав карту тогочасного світу й вирахував висоту багатьох гір Греції.

Розширилося пізнання природи та людини. В період еллінізму Арістофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Триває накопичення медичних знань, особливо завдяки анатомічним дослідженням (Ерасистрат, Герофіл).

Епопея Александра Македонського дала матеріал для розвитку історичної науки. Для елліністичного періоду характерне співіснування двох типів історичних досліджень. Багата мемуаристика того часу за своєю формою більше скидається на художню літературу, ніж на наукове дослідження, їй притаманні штучна драматизація подій, використання риторичних засобів викладу, розрахованих на емоційну реакцію читача, вихваляння особистих заслуг можновладців. Як приклад можна навести праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Філарха. Водночас було чимало історичних праць, у яких історичні події подано точно і об'єктивно: так описав історію походів Александра Македонського Птолемей І, Ієронім із Кардії — боротьбу діадохів.

Особливе наукове досягнення елліністичної культури — поява грецької філології. Утримання величезної кількості текстів Александрійської бібліотеки потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики текстів, встановлення авторської, канонічної редакції, граматичних коментарів, з'ясування авторства, часу написання тощо.

Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Арістофан Візантійський, Аристарх Самофракійський та ін. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови[8, c. 114-116].

Висновки

Період еллінізму в античній Греції розпочинається в останній третині IV століття до нашої ери й закінчується в останніх десятиліттях І століття до нашої ери, коли країну завоювали римляни. Це епоха воєнної, економічної та культурної експансії еллінського світу на схід. Культурі цього періоду притаманний синкретизм, наслідок взаємодії еллінської та місцевих культурних традицій. Початок еллінізмові поклала діяльність Александра Македонського, який за своє коротке, але видатне життя встиг створити новий світ.

У II столітті до нашої ери склалася філологічна школа при Пергамській бібліотеці (засновник — Кратет із Малла), яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу. Александрійці уславилися своїми коментарями до Гомера, Гесіода, загалом до грецької поезії.

Характерні риси мистецтва еллінізму — світськість (адже найбільшими замовниками були царі та багатії), патетика (адже вони вимагали уславлення), інтерес до побутових тем.

Тобто період еллінізму, хоча його перебіг і не був сприятливий для грецького процвітання, все-таки виявив культурне панування Еллади в тогочасному світі. Історія поклала на Елладу велику місію — не державотворчу, а саме культурну. Світова імперія Александра Македонського розпалася дуже швидко, але в державах, що постали на її уламках, запанувала грецька культура.

Вступ

Філософія Стародавнього Риму формувалася в основному під безпосереднім впливом філософії Демокріта і Епікура, а також стоїцизму. Серед послідовників перших найбільш помітною постаттю був Лукрецій Кар (близько 99 — 55 pp. дон.е.). Він виклав своє вчення в поемі "Про природу речей", де він утверджує атомістичну концепцію Демокріта і Епікура; сенсуалізм у пізнанні; поступальність у суспільному розвитку, в основі якого лежить "нужда"; трактує релігію як продукт невігластва і забобонів, а богів як тих, хто існує десь у міжсвітовому просторі і до життя людей на землі ніякого відношення не має. Щастя людини — в поміркованому житті і душевному спокої.

Стоїцизм в еллінізмі багато в чому переплівся з неоплатонізмом, одержав назву стоїчного платонізму. Відомим представником цього вчення став Сенека (біля 4 — 65 pp. н.е.). Для Сенеки все тілесне, доля, воля божа, природа із своїми одвічними законами — все це одне й те саме. Людську мудрість Сенека трактував як звільнення від тіла. Людина постійно занурена у гріх та зло і має мало шансів вибратися з цього стану. Всі люди — члени єдиного світового цілого, діти єдиного Бога. Як аристократ, він хоч і не відкидав фізичну працю, але визнавав тільки вільну духовну творчість.

Стоїком був і Марк Аврелій (121 — 180 pp. н.е.) — римський імператор-філософ. Він розвинув вчення про розум, що стоїть поза душею і є розгалуженням універсального світового розуму. Після смерті розум розчиняється в загальному божественному розумі. В галузі моралі проповідував збереження внутрішнього спокою душі, фаталізм, примирення, песимізм і аскетизм.

2. Римська філософія

За часом елліністична римська філософія збігається з післяарістотелівською. Для неї характерна виключна увага до проблем людини, морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Свідченням цього може бути аналіз провідних напрямів елліністичної філософії — епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму, і

Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується із спонтанними (внутрішньо зумовленими) в бік від прямої лінії рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікурс, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.

Стоїцизм — філософська школа, заснована Зеноном із Кітіона на початку III ст. до н.е. У стоїцизмі центральне місце займає етика, а натурфілософія і логіка відігравали допоміжну роль. Світ-космос, на думку стоїків, — це живе сферичне тіло, розумна істота, яка організовує свої частини в доцільно упорядковане ціле, що перебуває в нескінченній пустоті. В усьому існуючому стоїки розрізняли два начала (пасивне й активне): безякісна речовина, або субстанція і всепроникаючий логос, або бог. Розвиток світу відбувається циклічно. Логос є промисел і доля, яка розглядалася як послідовність подій, або як ланцюг сукупностей усіх причин. Долю окремого тіла визначає його природа, доцільно включена у всезагальну природу. Душа людини — частина світової розумної душі. Вона тілесна і пронизує все тіло, а після смерті відокремлюється від тіла і перестає бути носієм індивідуальних якостей. Перша природна спонука людини — прагнення до самозбереження. Через розумну природу людини ця "прихильність до себе" поширюється й на інших людей. Завдяки причетності всіх людей до логосу вони є громадянами єдиної світової держави — Космополісу. Разом з тим, на думку стоїків, необхідно брати участь у суспільному житті своєї держави, якщо це не веде до аморальних вчинків. Кінцева мета життя людини — щастя, яке визначалося як життя, що відповідає природі, логосу. Певний внесок внесли стоїки й у розв'язання проблем гносеології, логіки, космології. Видними стоїками були Зенон, Клеанф, Хрісіпп, Посідоній, Сенека, Епіктет, МаркАврелій[7, c. 127-129].

Процес еллінізації Риму відбувався у всіх сферах культури. Перебуваючи в органічному зв'язку з грецькою, римська філософія відрізнялася своєю практичністю, яка розкривається в таких рисах римської етнічної ментальності, як "експансіонізм" (прагнення домінувати над природою), "місіонерство" (прагнення поширювати свої ідеї і вірування серед інших народів), "комфортність", "індивідуалізм" (точніше — "приватизм"), дисципліна (в первісному значенні цього латинського слова — "вишкіл"). Практичність (у такому її тлумаченні) дає про себе знати в римському варіанті епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму. Так, для римського епікурейця Лукреція Кара атомістична будова природи виступає об'єктивною основою практичних (етичних) рекомендацій.

Лукрецій Кар високо цінував ідею Епікура про "відхилення" атомів (щоправда, термін "атом" він не використовував). Завдяки відхиленню атоми випадково, "руйнуючи долі закони", зіштовхуються й зв'язуються один з одним, утворюючи всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідея відхилення необхідна Лукрецію і для обґрунтування свободи волі людини. Цікаво, що цей видатний мислитель приходить до висновку, згідно з яким ніякого часу не існує "поза рухом тіл і спокоєм". Оригінальною є його гіпотеза про виникнення живого. Очевидно, з метою популяризації епікуреїзму Лукрецій часто звертається до порівнянь, аналогій, метафор, намагаючись зробити доступнішими складні філософські ідеї Епікура. Великого значення надавав він проблемам атеїзму. Релігія, на думку Лукреція, — це суєвір'я і забобон, продукт неуцтва і страху, підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох бід, несправедливості й злочинів.

Першою школою епікуреїзму в Римі стала школа Сірона та Філодема поблизу Неаполя. Якщо Сірон залишається у відносному затінку (кількість згадувань про нього незначна), то Філодем— дуже відома персоналія у філософії. Цілий ряд ного праць було відкрито під час розкопок Геркуланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувія у 79 p. н.е.

Філодем прибув до Італії приблизно у 80 p. до н.е. Тут він познайомився з відомим тоді меценатом Пізоном. У маєтку Пізона і була заснована епікурейська школа. Діяльність Філодема та гроші Пізона дали відчутні результати. Скоро маєток перетворився на культурний центр, рівного якому не було в ті часи. Часто навідували цей дім Вергілій, Горацій. Окрім широкої просвітницької діяльності, Філодем займався і теоретичними філософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логіки, в яких аналізується індукція як метод, з'ясовується роль аналогії в пізнанні, а також проводиться критика стоїків з різних питань.

Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістична концепцію. В цілому вчення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмерття душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

Незважаючи на близькість поглядів на природу у Лукреція до поглядів Епікура, їхні теорії відрізняються щодо вирішення питання про місце людини у суспільстві. Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським вченням є не етика, а фізика — пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві[3, c. 131-132].

Процес розповсюдження філософських знань у Стародавньому Римі характеризується могутніми процесами зближення філософських вчень та шкіл. Вони почалися ще у Греції приблизно в II ст. до н.е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, який проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони неправильні. Скептики на цей час були домінуючою течією у Академії, мали значний вплив на свідомість співвітчизників. Саме в умовах Риму, коли різні течії, які виникали історично в різний час, але прийшли одночасно як рівні між собою, почався процес зближення та взаємопроникнення різних напрямів філософії. Цьому сприяло те, що римляни самі не належали до родоначальників тієї чи іншої школи і мали змогу споглядати суперечності різних напрямів неначе збоку. Недаремно більшість тих, хто сповідував еклектицизм, були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва.

Найбільш відомим римським еклектиком був Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н.е.), славетний оратор та політичний діяч, який здобув філософську освіту. В Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямів. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, котрі вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латиною.

У питаннях пізнання та вченні про буття Цицерон був близький до скептицизму. Політичні погляди досить консервативні. Влада, за визначенням Цицерона, є надбанням шляхетних народів, шляхетної верхівки народу, а простому людові досить і видимості свободи. Ймовірно тому однією з головних цілей філософії він вважав утішання людини.

Значним представником еклектицизму був також Марк Теренцій Барон. Він був послідовником Антіоха з Аскалону, відомого грецького еклектика. У своїх філософських дослідженнях наближався до стоїцизму.

Імператор Марк Аврелій, спираючись на сенеківську школу моралізаторства, створив свою систему еклектичної філософії, яка опиралася на ставлення до життя, розроблене грецькими кініками. Його спосіб міркувань дуже нагадує проповідь, "одкровення пророка". У філософському вченні відчувається дуже сильна релігійна тенденція розвитку світогляду[7, c. 94-96].

Висновки

Отже, антична філософія за свою майже тисячолітню історію пройшла складний шлях від міфологізму до філософствування, від космізму до антропологізму, від узагальненого уявлення про людину до індивідуальності, від зовнішньо-тілесного до внутрішньо-духовного і стала, за висловом Енгельса, своєрідним полігоном, де були випробувані всі моделі майбутніх філософських систем усього світу. А безпосередній вплив вона мала на середньовічну філософію.

Початкові етапи розвитку римської філософії були пов'язані з перекладами з грецької. Неможливість однозначного перекладу призвела до посилення образності мови, втрати чіткої логічності. Недаремно філософські погляди Лукреція Кара викладено в поетичній формі, а римські неоплатоніки вважали неможливим побудувати філософську систему, яка спирається тільки на чіткі, визначені поняття. Еклектизм у Стародавньому Римі стає не тільки характерною рисою більшості вчень, а й претендує на роль самостійного філософського вчення.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства — новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.

Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

цівник управлінської праці мав можливість активно відпочивати не менше 1,5-2 години. Це заняття спортом, прогулянки, культурні заходи. У нього повинен бути час для сім'ї і читання книг. Сон повинен займати 7-8 годин, а у періоди підвищеної напруги нічний сон доповнюється однією годиною денного.

На рівень тривалості працездатності працівників апарату управління впливає річний режим праці та відпочинку. Він характеризується загальною кількістю робочих днів, співвідношенням робочих і вихідних днів, їх регулярністю, тривалістю відпустки[4, c. 154-155].