Інформаційне забезпечення антитерористичних операцій
Категорія (предмет): ІншеВступ.
Розділ 1. Теоретичні основи забезпечення антитерористичних операцій (США, Велика Британія).
1.1. Загальнодержавна антитерористична система та правова основа боротьби з тероризмом у світі.
1.2. Поняття інституціональної антитерористичної системи.
Розділ 2. Проблеми інформаційного забезпечення антитерористичних операцій.
2.1. Інформаційні технології у терористичній і контр-терористичній діяльності.
2.2. Ефективність антитерористичної політики.
Розділ 3. Шляхи та напрями вдосконалення антитерористичного законодавства.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми дослідженнязумовлена збільшенням кількості дестабілізуючих факторів у світі: загрозами насильства та нездатністю держави, її політичних елементів нейтралізувати їх, перейти до конструктивної взаємодії. Тому особливої актуальності набуває вивчення, розробка та впровадження методів подолання дестабілізації шляхом попередження або ліквідації загрозливих факторів.
Серед них важливе місце займає поширення терористичної діяльності. Тероризм є однією із смертельно небезпечних хвороб сучасного суспільства. Події останнього десятиліття в США, Росії, Європі та Азії показали, що ніхто в світі не виробив надійних методів та засобів для боротьби з цим злом. Сучасні держави відчуваючи проблеми з обліком міграції, охороною кордонів, контролем фінансових й інформаційних потоків та існуючи в світі в умовах постійно триваючих локальних конфліктів стають все більш уразливими для терористичних організацій, кількість яких поширюється. За цих умов країни потребують проведення ефективної антитерористичної політики як засобу забезпечення власного виживання, підтримки суспільної та міжнародної стабільності. Тому надзвичайно актуальним є аналіз ефективності сучасної антитерористичної політики держави.
Важливим є розгляд міжнародного рівня боротьби з тероризмом, що зумовлено швидким зменшенням кількості терористичних організацій, діяльність яких має суто внутрішній характер. Тероризм сьогодні, як соціально-політичне явище, зазнав глибокої трансформації в бік міжнародного розвитку і цей процес продовжується. На початку ХХІ століття відбувається інтернаціоналізація тих чи інших аспектів діяльності переважної більшості терористичних угруповань. Це погрожує стабільності все більшої кількості країн.
Об’єктом дослідженняє інформаційні засоби держави, які спрямовані на забезпечення суспільної стабільності.
Предметом роботиє антитерористична політика як фактор, що впливає на забезпечення суспільної стабільності.
Мета роботиполягає уз’ясуванні ефективності інформаційного забезпечення антитерористичної політики держави в контексті забезпечення суспільної стабільності.
Реалізація мети дослідження передбачає розв’язання таких завдань:
· розкрити сутність феномена тероризму, визначивши його характерні ознаки й відокремивши від суміжних явищ;
· виявити й обґрунтувати сучасні можливості діяльності та тенденції розвитку тероризму як об’єкта антитерористичної політики держави;
· визначити зміст поняття “антитерористична політика держави”;
· розглянути особливості сучасних методів інформаційного забезпечення антитерористичної політики;
· проаналізувати ефективність антитерористичної політики держави за критеріями її відповідності до боротьби проти особливостей сучасного тероризму в контексті інформаційного забезпечення суспільної стабільності;
· визначити заходи запобігання виникненню тероризму та вдосконалення інститутів і методів антитерористичної політики.
Джерельна база. Координованість державних підходів у визначенні власної антитерористичної політики, що робить її помітно недосконалою викликане розбіжностями наукових і політичних поглядів, які представлені в концепціях провідних зарубіжних і вітчизняних учених: У. Лакера, Б. Хофмана, Й. Боданскі, В. Устинова, В. Вітюка, С. Ефірова, В.Ємельянова, В.Остроухова, В. Ліпкана, В. Крутова, О. Бардіна.
Розділ 1. Теоретичні основи забезпечення антитерористичних операцій (США, Велика Британія)
1.1. Загальнодержавна антитерористична система та правова основа боротьби з тероризмом у світі
Розробка адекватної стратегії антитерористичної діяльності в сучасних умовах зазвичай зіштовхується з цілою низкою проблем як теоретичного, так і практичного ґатунку. Причиною цього є принципові трансформації самого контрагента антитерористичної діяльності, а саме — тероризму як суспільно-політичного явища, що впродовж останніх десятиріч набув принципово нових ознак, вдало адаптувавшись до тих глобальних змін, які неодмінно супроводжували найзначніші світові події 1980—1990-х pp.: розпад Варшавського військово-політичного блоку і зникнення СРСР з політичної мапи світу.
Тероризм — не нове явище у житті сучасного світового співтовариства. Але з кінця 60-х років він почав зростати загрожуючими темпами, набираючи рис катастрофогенного фактору.
Різноманітність форм тероризму, причин та умов, породжуючих його, а також неоднаковість обстановки, у якій він проявляється, обумовлюють багатоаспектність підходів та оцінок тероризму. У одних дослідників переважають соціально-економічні підходи, у других — історичні, у третіх — юридично-догматичні тощо. Останнім часом активно виявляє себе релігійно-фаталістична, апокаліпсична спрямованість у поясненні феномена тероризму.
Разом з тим, міжнародне співтовариство, яке поставлене перед необхідністю активізації протидії актам тероризму, вишукує практичні, насамперед правові засоби та методи боротьби з цим загрозливим явищем.
У другій половині 90-х років США, Франція, Італія, ФРН та інші країни, де ця проблема набрала актуальності, прийняли низку законів, спрямованих на запобігання актам тероризму.
Склад тероризму як наслідок обумовлює загрозу настання загибелі людей, які не мають прямого відношення до предмета конфлікту, який призвів до терористичного акту, а також до настання інших суспільно небезпечних наслідків у адекватному їх тлумаченні щодо розуміння терміна «невинні жертви».
При цьому обов'язковою властивістю акту насильства, який застосовується при тероризмі, має бути його реальна здатність потягти зазначені наслідки.
Поглиблення глобалізаційних процесів, руйнування біполярної системи глобального стримування, виникнення і експоненційне посилення впливу транснаціональних суб'єктів світової політики, безперечно, спричинило зміни і в уже знайомому для західних демократій суспільно-політичному явищі — тероризмі. Таким чином спостерігається, з одного боку, поширення тероризму як форми політичної боротьби, що робить необхідною інтенсифікацію вже існуючих антитерористичних заходів, а з іншого боку, перетворення самого тероризму спонукає до реорганізації і запровадження принципово нових заходів боротьби з цим суспільно небезпечним явищем[1].
Проте попри визнання того, що політичні сили, які надихали терористів ще у 1980-ті pp., зникли з політичної арени, методи боротьби з тероризмом не зазнали суттєвих змін. Основна увага приділяється військовим і спеціальним заходам, хоча це вочевидь не дозволяє адекватно реагувати на актуальні події міжнародної політики. Серед безпосередніх причин такого стану речей — відсутність та/чи недосконалість наявної нормативно-правової бази з боротьби проти тероризму.
Хоча в переважній більшості розвинених країн — головних об'єктах терористичної діяльності — законодавчо зафіксовані у відповідних статтях кримінальних кодексів санкції і заходи щодо терористичної діяльності, а впродовж 1970—1990-х pp. в ООН було ухвалено цілу низку документів (резолюцій, конвенцій тощо), на жаль, не міжнародному рівні ще відсутнє адекватне бачення всієї складності цієї проблеми, а неузгодженість між законодавствами різних країн виявляється однією з головних перешкод для міжнародної співпраці проти цього, вже глобального, суспільно-політичного явища. Антитерористична законодавча активність кінця 1970— 1980-х pp., у 1990-ті pp. істотно зменшилася, що справило вкрай негативний ефект —тероризм модернізувався, змінився і став ще більш небезпечним.
Як зазначає відомий російський дослідник тероризму Ю. М. Антонян, у XXI ст. на зміну державному тероризму прийшов глоба-льно-культуральний. У сучасних умовах терористична війна, на відміну від традиційної війни, ведеться вже не державою, а терористичними організаціями, хоча часто-густо за підтримки деяких держав (Ірак, Іран, Лівія). Втім, слід відзначити, що безпосередню причетність урядів окремих держав до терористичних акцій чи до підтримки терористичних організацій зазвичай важко довести, до того ж дедалі більшого поширення набуло використання потужними, транснаціональними терористичними організаціями територій окремих національних держав для створення на їх теренах непідконтрольних цим державам терористичних баз[2].
Окрім цього, однією з причин розповсюдження тероризму, зокрема, у Східній Європі, є саме формування (старт) тіньової національної компоненти при утворенні національної буржуазії і розвитку підприємництва. В деяких випадках вона може використати етнічний та релігійний тероризм у відстоюванні своїх економічних інтересів. Проте боротьба з тероризмом ще пов'язується з боротьбою проти окремих держав, керівництво яких надає підтримку терористичним угрупованням, хоча очевидно, що, наприклад, «Аль-Каіда» не є армією в традиційному розумінні цього слова.
Проте сплав етнічних і регіональних проблем має своїм результуючим вектором активний спалах невдоволення різних верств населення проваджуваною центральним керівництвом країни політикою та, як наслідок, — прагнення даного регіону до політичного відокремлення від держави або до підвищення свого правового статусу в ній, що є сутністю сепаратизму.
У даний час сепаратизм характерний для різних країн світу з різними політичними системами і режимами. Про різноманіття вогнищ сепаратизму свідчить те, що вони очевидні й у самому факті розпаду СРСР і Югославії, і в утворених на їхніх уламках нових незалежних державах (Росії, Грузії, Молдові, Азербайджані, Боснії та Герцеговині), і в постколоніальних країнах (Індії, М’янми, Шрі-Ланці), і в країнах, традиційно іменованих “західними демократіями” (Ольстер у Великобританії, Квебек у Канаді, Басконія в Іспанії).
Сепаратизм з’явився в політичному житті майже тоді ж, коли виникла держава як основний політичний інститут суспільства.
Однак у сучасну епоху повсюдної тотальної взаємозалежності, яка відбувається у світі політичних процесів, проблеми, пов’язані з наявністю в окремих регіонах планети осередків сепаратизму, викликають глобальне посилення політичної та економічної напруженості. Така тенденція призводить не тільки до розпаду багатонаціональних держав, але і породжує ланцюгову реакцію етнополітичних конфліктів, сприяє послабленню контролю над поширенням звичайного озброєння, розширенню можливостей поширення зброї масової поразки, зростанню тероризму і релігійного екстремізму.
Зазначені проблеми викликають потребу в більш виваженому і аргументованому тлумаченні і оцінці тероризму, що робить необхідним посилити увагу до наявних концептуальних проблем, пов'язаних з осмисленням тероризму як форми глобальної небезпеки. Відзначимо одразу, що концептуальне осмислення такого суспільно-політичного феномену, як тероризм має своєю головною перешкодою високий ступінь політизованості, який вочевидь віддзеркалює всю актуальність і, так би мовити, пекучість цієї проблеми. Під час дослідження тероризму дуже важко, якщо загалом можливо, уникнути політичних оцінок і визначити адекватні і водночас позбавлені ідеологічного забарвлення специфічні ознаки досліджуваного феномену. До того ж конвергенція усіх існуючих різновидів тероризму, що спостерігається в останні роки, ще більше ускладнює цю задачу[3].
Не менш дискусійними є й інші проблеми щодо специфікації проявів тероризму. Так, експерт Інституту США і Канади РАН А. Шуміхін вказує на те, що визначальним елементом тероризму є політично мотивоване насильство. На його думку, варто розрізняти природу індивідуального і групового тероризму. Якщо індивідуальний тероризм часто-густо пояснюється патолого-індивідуальними особливостями суб'єкта терористичної діяльності та радикальним незбігом його поглядів із суспільними, то при оцінці групового тероризму виявляється неможливим уникнути подвійного стандарту: використовуючи різні ідеологічні й політичні обґрунтування, можна як засудити, так і виправдати терористичні дії. З іншого боку, врахування ідейно-політичної складової терористичної діяльності є неодмінною умовою успішної боротьби з цим явищем.
Проте не завжди можна розрізнити груповий і індивідуальний тероризм. Так, у визначенні тероризму держдепартамент США визнає виключно його груповий характер: «Тероризм — це заздалегідь заплановане, політично мотивоване насильство, яке субнаціональними групами або підпільними державними агентами застосовується проти спільнот, що не беруть участь у військових діях»[4].
Зараз з'являється нова форма терористичних актів. Класичний тероризм завжди був формою шантажу влади чи світової спільноти і відкрито (навіть демонстративно) висував свої вимоги. Останнім часом щораз частіше здійснюються анонімні терористичні акти з неясними цілями.
Ще однією тенденцію, яка простежується в останні роки, є консолідація терористів різних ґатунків в арабських країнах. Раніше, після встановлення європейського протекціонізму над усім арабським світом, на Близькому Сході виникли два ідеологічних напрямки, причетні до терористичної діяльності. Перший — панарабський націоналізм єгипетського президента Насера і партії БААС у Сирії та в Іраку, який був скопійованим з пангерманського націоналізму. Ця ідеологія була розроблена відповідно до інтересів арабських військових з метою створення сучасної арабської фашистської держави.
Інший напрямок представлений організацією «Мусульманське братерство» та іншими ісламськими фундаменталістськими організаціями, які відкидають панарабізм як черговий іноземний витвір і вважають його прихильників єретиками. Ісламісти ставили собі за мету повернення справжньої величі арабів мусульманського сповідання, відстоюючи об'єднання всіх арабських країн під прапором «чистого» ісламського режиму15. Вочевидь панарабізм невдовзі остаточно поступиться ісламізму, оскільки майже втратив свою політичну базу.
Необхідність розробки і реалізації політики боротьби з транснаціональним, міжнародним тероризмом, робить необхідною також уніфікацію нормативно-правової бази щодо антитерористичної діяльності різних країн. Однією з проблем, що стоїть на заваді цієї уніфікації, є очевидний ідейно-політичний характер терористичної діяльності. Так, якщо уніфікації, пошуку спільного знаменника підлягає законодавство країн, національні та геополітичні інтереси яких не збігаються, єдиним виходом із ситуації є використання в якості характерних ознак тероризму, що мають узгодити позиції сторін, тих елементів, які позбавлені політичних оцінок і визнаються кримінальними у більшості національних законодавств[5].
1.2. Поняття інституціональної антитерористичної системи
Сьогодні засоби комунікацій, що оперують, трансформують та дозують інформацію, стають головним інструментом впливу в сучасному суспільстві.Для підвищення ефективності здійснення стратегій використовуються найсучасніші інформаційні технології, які допомагають перетворити публіку в об’єкт маніпулювання.Автор наводить практичні приклади використання подібних технологій, як терористами, так і державами, аналізує їх ефективність і наслідки, реакцію на це суспільства та потенційні ризики поглиблення терористичної діяльності в цьому напрямку.
Під інституціональною антитерористичною системою України ми розуміємо орган, систему органів, що створені відповідно до законодавства України з метою реалізації державної політики національної безпеки у сфері боротьби з тероризмом. До цієї системи не входять органи або системи органів, у яких завдання боротьби з тероризмом є похідним.
Інституціональною антитерористичною системою є система органів, що створені відповідно до законодавства України з метою реалізації державної політики національної безпеки у сфері боротьби з тероризмом. До цієї системи входять лише ті органи, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом і не входять органи (або системи органів), у яких завдання боротьби з тероризмом є похідним.
Функціонування системи, що розглядається, врегульоване законодавством України, яким визначені принципи як боротьби з тероризмом, так і діяльності кожного окремого елемента антитерористичної системи. Разом із тим система принципів функціонування ІАС (а не здійснення окремих видів державно значущої діяльності, чи функціонування окремо взятих органів) не може охопити й описати діяльність ІАС Отже, постає потреба у подальшому дослідженні принципів функціонування саме ІАС як самостійної системи.
ІАС описується за допомогою чітко визначених ознак; до неї мають висуватися певні вимоги, що слугуватимуть індикатором ефективності її функціонування й окреслення шляхів її вдосконалення[6].
На сьогоднішній день світовим лідером в галузі досліджень і практичного застосування інформаційних технологій у забезпеченні безпеки, а також власних національних інтересів є Сполучені Штати Америки.Це підтверджується конкретними прикладами та розробленими схемами інформаційної підтримки антитерористичних операцій США. Досягнутий такий ефект, що незалежно від правочинності дій Сполучених Штатів та позиції світового співтовариства, американська громадська думка була на боці урядової політики.
Звертаємо увагу на те, що антитерористичне законодавство більшості європейських країн дозволяє залучати можливості ЗМІ в якості ефективного тактичного засобу протидії терористичним погрозам, попередження небажаного розвитку подій, нейтралізації дії негативних факторів і мінімізації наслідків терористичних проявів, що відбулися.
Наступні кроки для інтенсифікації співробітництва в інформаційній боротьбі з тероризмом в рамках СНД:
— виробленнята прийняття єдиних критеріїв оцінки тероризму і терористичних проявів у межах Співдружності;
— зближення антитерористичнихзаконодавств країн СНД, активізація заходів по створеннюєдиного інформаційного банку даних по суб’єктах терористичної діяльності зобов’язковиходнаковим тлумаченням;
— прийняття у країнах СНД єдиних методик проведенняінформаційного висвітленняконтртерористичнихоперацій і здійснення переговорів зтерористами;
— регулярне проведенняконференцій, семінарів, робочихзустрічей фахівців,щозаймаютьсяпроблемами боротьби зтероризмом;
— відряджання професорсько-викладацького складута фахівців для навчання і підготовки колег із проблем організації інформаційного супроводуконтртерористичнихоперацій;
— виробленняєдиної технології загальноговисвітленняпроблем протидіїтерористичним погрозаму засобах масової інформації.
Одночасно з реалізацією функції антитерористичної спрямованості пропагандистське забезпечення діяльності органів здійснюючих у країні боротьбу з тероризмом, буде сприяти попередженню цього виду злочинів, що загрожують життєво важливим інтересам особистості, суспільства й держави. Як стратегічний напрямок розглянутої пропагандистської діяльності, повинно визначатися подолання неоднозначного відношення частини суспільства до правоохоронних органів і спеціальних служб, розширення соціальної бази підтримки їхньої роботи[7].
Особлива роль у формуванні адекватної суспільної думки про діяльність силових структур належить ЗМІ.Ця обставина вимагає подальшого вдосконалювання існуючої системи взаємодії з ними. Виходячи із проведеного дослідження, автор запропонував закласти в основу інформаційної протидії тероризму серію принципів, які можуть бути оформлені в соціальний договір між владою й ЗМІ для добровільного його виконання.
1. Робота засобів масової інформації — на користь суспільства, а не терористів.Висвітлення подій у ЗМІ не повинне працюватина терористів. На думку автора, журналісти безумовно повинні підтримувати адекватні дії влади при здійсненні контртерористичних операцій і на їх вимогу поширювати інформацію від імені держави.
2. Створення інформаційного вакууму для терористів через їх ізоляцію від представників преси.Позбавлення злочинців пропагандистської трибуни необхідно завжди, за винятком тих випадків, коли це буде сприяти припиненню їхньої діяльності.
3. Що не регулює закон, — визначає журналістська етика.Законодавча регламентація питань висвітлення засобами масової інформації терористичної діяльності й заходів боротьби з тероризмом актуальна й, безумовно, корисна. Але, відштовхуючись від одного з основних постулатів теорії права, що визначає неможливість урегулювання всіх взаємин нормами Закону, основним критерієм визначення журналістом власної лінії поведінки в цій справі повинні стати не нормативні акти, а його совість, високі моральні якості, цивільна позиція, почуття відповідальності перед суспільством.
4. Безумовне співробітництво влади й ЗМІ в питаннях профілактики тероризму.Підготовлені спільними зусиллями співробітників антитерористичних структур і журналістів матеріали повинні бути націлені на підвищення рівня правової свідомості громадян, причому не тільки пересічних громадян, але представників влади, тому що правовий нігілізм останніх і прийняття ними непродуманих політичних рішень часом здатні детермінувати соціальну напруженість, що втілюється, у тому числі, в екстремізм, акції громадської непокори, масові безладдя, акти тероризму[8].
За допомогою інформаційних технологій, заснованихна знанні соціальної психології, можливо формувати громадськудумку в напрямку протидії тероризму, сприяти вихованню у свідомості людей неприйняття методів насильства й шантажу й підтримки дій влади, навчанню прийомамособистоїй колективної безпекив ситуаціях, пов’язаних з терористичними погрозами.
При цьому основний акцент в інформаційній протидії повинен бути зосереджений на профілактичних і пропагандистських заходах. На нашу думку, реалізація зазначених можливостей ЗМІ досяжна лише при дотриманні наступних умов:
— єдиного державного підходу в справі реалізації інформаційноїполітики спрямованоїна протидію тероризму;
— виробленнюй прийняттюжурналістським корпусом професійно-етичнихнорм у висвітленнітероризму;
— дотримання балансу необхідності захистудемократичних свободі змушених обмежувальних заходів, покликанихпопереджати й протидіяти використанню сучасних комунікацій терористами;
— активномувключеннів процес боротьби зтероризмом і його профілактику суспільнихі політичнихструктур, традиційних конфесій, представників творчої інтелігенції;
— використанняновітніх досягнень у сфері інформаційнихтехнологій, а також діючого соціального й правового захисту осіб, щореалізують перерахованіположення.
Розділ 2. Проблеми інформаційного забезпечення антитерористичних операцій
2.1. Інформаційні технології у терористичній і контр-терористичній діяльності
Формування інформаційного суспільства – інформатизації всіх сфер громадського життя викликало також необхідність дослідження прояву нетрадиційних знарядь (засобів, способів, методів) вчинення злочинів, у тому числі терористичних актів. У вітчизняній та зарубіжній теорії кримінального права та кримінології такі злочини виділені у окремий спеціальний розділ: злочини, що вчиняються з використанням інформаційних технологій, інформації, електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), інформаційних систем та мереж. Спеціальним системоутворюючим нормативним документом на міжнародному рівні щодо цього виду злочинів виступає Будапештська міжнародна конвенція країн-членів Ради Європи про кіберзлочинність (від 23.11.2001 р.).
Цікавим, на наш погляд, є те, що за повідомленнями зарубіжних засобів масової інформації, у травні 1998 р. у Шрі Ланці було вперше офіційного оголошено, що терористичні групи “Тигри звільнення Тамілу” провели масовану кібернетичну атаку через Internet, спрямовану проти інформаційних систем посольств різних держав у столиці цієї країни. Заслуговує на увагу також дослідження Американського міністерства оборони, де були проведені широкомасштабні навчання з інформаційної атаки на власні інформаційні мережі. Результат був вражаючим. У США 99 % військових засобів зв’язку вдаються до цивільних мереж Internet; 88 % атак на ділянці з 3000 комп’ютерів виявилися успішними.
За повідомленнями ЗМІ Китаю, 95 % місцевих комп’ютерних систем, підключених до Internet, зазнали атак хакерів, мотиви яких не повідомляються. Також зазначалося, що тестування комп’ютерних мереж Китаю агентствами безпеки з’ясувало незахищеність майже всіх[9].
Враховуючи суспільну небезпеку терористичного акту, теорія кримінального права та український законодавець досить вдало сформулювали сутність цього діяння як злочину у ст. 258 Кримінального кодексу України. За складом конструкція диспозиції статті про терористичний акт має комплексний зміст: як матеріальний, так і формальний.
Можливість кваліфікації злочинного діяння з використанням інформаційних технологій як терористичного акту можна визначити, виходячи зі змісту цієї статті. При переліку дій, поряд із застосуванням зброї, вчиненням вибуху, підпалом, законодавець зазначає категорію “інших дій”. Це свідчить, що перелік дій є інформативним – не є вичерпним і суттєвим для кримінально-правової характеристики злочину – терористичного акту. В той час законодавець представляє різноманітність способів вчинення терористичного акту.
Серед кваліфікуючих чинників терористичного акту визначено окремі засоби й способи. Нагадаємо, що, вживаючи категорію “інші дії”, законодавець підкреслює: перелік не є вичерпним.
У цьому контексті пропонується звернути увагу на використання терористами електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), інформаційних систем та мереж. Враховуючи масову доступність таких засобів, не виключено, що вони використовуються і терористами: для підготовки терористичних актів (збору необхідної інформації, обміну інформацією при організації, підготовці та плануванні злочину); а також як предмет злочинного посягання для досягнення мети терористичного акту.
В інформаційній сфері проблеми ефективності антитерористичної політики держави пов’язані з використанням державою та терористичними організаціями практично однакових методів (пропаганди, соціально-інформаційних технологій, розвиток хакерства і кібератак) і полягають у недостатній ефективності методів управління неконтрольованою інформацією в суспільстві, що веде до його дестабілізації. Потребують удосконалення методи нейтралізації негативних інформаційних потоків, а також розробки нових інформаційних інструментів соціального контролю.
Інформаційна забезпеченість політики щодо суб’єкта тероризму ускладнюється проблемою визначення його зовнішньої підтримки, яка розуміється як допомога в забезпеченні існування та діяльності терористичної організації з боку суб’єктів, які не єелементами структури даної організації. Це визначення зумовлює проблему окреслення кінцевої рушійної сили терористичної діяльності, яка виражається увідсутності достовірної інформації про роль суб’єктів зовнішньої підтримки вдіяльності організації, певну змінність зовнішніх спільників і тенденцію до збільшення серед них приватного компонента замість державного, що в роботі відображено у порівняльних таблицях. При цьому спостерігається залежність між збільшенням приватного компонента серед сучасних суб’єктів зовнішньої підтримки та зменшенням ефективності антитерористичної політики держави, яка зумовлена: 1) розширенням кількості можливих суб’єктів зовнішньої підтримки; 2)орієнтацією силових методів держави на чітко позначеного об’єкта впливу; 3)ефективністю застосування різного роду санкцій тільки проти об’єктів, які мають постійні матеріальні цінності; 4) недостатністю достовірної інформації про реальні цілі та мотиви терористичної діяльності. З огляду на це, підвищення ефективності антитерористичної політики в цьому аспекті потребує вдосконалення методів збирання інформації для забезпечення основ інформованих рішень і розроблення адекватних методів боротьби проти приватної сили[10].
Можливість зовнішньої підтримки у виникненні тероризму на території України оцінено як таку, що може існувати, причому як з боку міждержавного протиборства (з використанням терористичних угруповань), так і приватного поширення міжнародного тероризму.
Аналіз інформаційної забезпеченості антитерористичної політики щодо об’єктів нападу терористів передбачає з’ясування джерел інформації. При цьому відзначено брак достовірної інформації, який зумовлений відносною ненадійністю джерел і поверховістю отриманої інформації. Це викликає неадекватність сучасних методів антитерористичної політики держави щодо забезпечення суспільної стабільності та захисту населення. Таку ситуацію зумовлює ще й низька ефективність методів передбачення та вчасного пристосування під час боротьби проти тероризму, недостатність часу для прийняття державою виважених рішень про захист чи певні дії у відповідь[11].
Протягом більш як 40 років в ООН проводиться серйозна робота по розробці адекватних юридично обґрунтованих і реально діючих механізмів для боротьби проти тероризму в міжнародному масштабі. Результатом здійснених зусиль є формування на глобальному рівні антитерористичної системи під егідою ООН та її спеціалізованих установ, яка включає в себе розгалужену міжнародно-правову договірну базу співробітництва держав у боротьбі з актами тероризму на суші, в морі та в повітрі, відображену у 13 конвенціях та 8 деклараціях, спеціально створені інститути Контртерористичний комітет Ради Безпеки ООН (КТК) та Виконавчий директорат Контртерористичного комітету (ВДКТК) — механізми співробітництва, контролю та моніторингу за виконанням зобов’язань, взятих на себе відповідно до положень Резолюцій Ради Безпеки ООН державами-членами та організаціями — партнерами.
Події 11 вересня 2001 р. не тільки висунули на чільне місце серед глобальних проблем загрозу міжнародного тероризму, (але й) поставили під сумнів дієвість та ефективність існуючих інструментів протидії Організації, досвід, здобутий протягом більш як 40-річної практичної діяльності. У такій ситуації нагальною постає потреба адаптації існуючих механізмів та правових інструментів ООН до викликів та загроз сьогодення задля зміцнення позицій на міжнародній арені як єдиної універсальної міжнародної організації, створеної для забезпечення міжнародного миру та безпеки, захисту демократичних цінностей.
Проблема тероризму як один із головних пунктів порядку денного почала розглядатися в ООН з середини 1960-х рр. ООН займає чітку, однозначну та послідовну позицію щодо різних форм тероризму, в тому числі і міжнародного, яка ґрунтується на положеннях Статуту, концепції колективної безпеки та нормах гуманітарного права. ООН рішуче засуджує різні прояви тероризму як злочинні акти, що загрожують міжнародному миру та безпеці та порушують цінності, за які виступає ООН: повага до прав людини, верховенство права, демократичний розвиток, мирне врегулювання конфліктів, терпимість між націями і т.д.
Після закінчення холодної війни активізується діяльність Організації щодо вироблення політики протидії міжнародному тероризму: були прийняті символічні Декларації про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. та 1996 р., оголошено Усаму Бен Ладена та рух „Талібан” поза законом, застосовано проти них санкції та створено Спеціальний комітет для розробки всеохоплюючої конвенції. Визначальний вплив на формування позиції та розробку політики ООН у боротьбі проти тероризму мали події 11 вересня 2001 р. та прийняття Резолюції Ради Безпеки ООН №1373, яка закріпила політико-правову основу формування широкої міжнародної антитерористичної коаліції, закликавши рішуче протидіяти тероризму як глобальній загрозі.
ООН займає чітку, однозначну та послідовну позицію щодо різних форм тероризму, в тому числі і міжнародного: ООН рішуче засуджує різні прояви тероризму як злочинні акти, що загрожують міжнародному миру та безпеці та порушують цінності, за які виступає ООН: повага до прав людини, верховенство права, демократичний розвиток, мирне врегулювання конфліктів, терпимість між націями і т.д.
2.2. Ефективність антитерористичної політики
Останнім часом антитерористична законотворчість помітно пожвавилася — законодавство деяких країн поповнилося окремими законами, спрямованими на боротьбу з тероризмом. Проте згадана вище неузгодженість та неуніфікованість наявна і тут.
Стаття 3 Федерального закону Російської Федерації «Про боротьбу з тероризмом» (З липня 1998 p.): «Тероризм — насильство чи загроза його застосування відносно фізичних осіб або організацій, а також знищення (пошкодження) чи загроза знищення (пошкодження) майна та інших матеріальних об'єктів, що створюють небезпеку загибелі людей, заподіяння значної майнової шкоди або настання інших суспільно небезпечних наслідків, здійснювані з метою порушення суспільної безпеки, залякування населення, чи впливу на прийняття органами влади рішень, вигідних терористам, чи задоволення їхніх неправомірних майнових та (або) інших інтересів; посягання на життя державного чи суспільного діяча, здійснене з метою припинення його державної або іншої політичної діяльності або через помсту за таку діяльність; напад на представника іноземної держави чи співробітника міжнародної організації, які користуються міжнародним захистом, а також на службові приміщення чи транспортні засоби осіб, які користуються міжнародним захистом, якщо це діяння здійснено з метою провокації війни або ускладнення міжнародних відносин». Турецький аналог антитерористичного закону був прийнятий 12 квітня 1991 р. Цей закон не лише за назвою, а й за суттю схожий з російським, втім, як і з законами Франції та ФРН[12].
Законодавство деяких, зокрема латиноамериканських країн особливо гостро реагує на загрози тероризму. Наприклад, нормативний акт «Злочини, пов'язані з тероризмом», прийнятий в Перу в 1992 р, передбачає покарання на щонайменше 30 років ув'язнення за «провокування, створення чи підтримку неспокою, тривоги або страху у населення чи якійсь його частини». А лідерам терористичних угруповань гарантовано довічне ув'язнення. Законодавство Перу навіть ототожнює поняття «тероризм» та «зрада батьківщині».
Законодавство Ізраїлю передбачає превентивні санкції навіть за ймовірність гіпотетичного використання певного правопорушення з терористичною метою. Наприклад, Закон № 33 від 1991 р. встановлює покарання у вигляді позбавлення волі на 5 років за носіння та зберігання холодної зброї за межами свого житла.
На відміну від ізраїльського законодавства, Кримінальний кодекс Іспанії (1995 p.), де проблема тероризму, зокрема баскського, також є дуже гострою, встановлює відповідальність за несанкціоноване носіння та зберігання зброї лише у разі приналежності до озброєних бандитських угруповань, терористичних організацій та тих, хто їм сприяє.
Антитерористичне законодавство Італії стало безпосередньою та оперативною реакцією на гучні терористичні акти кінця 1970-х років. Так, після вбивства 9 травня 1978 р. прем'єр-міністра Альдо Моро італійській парламент уже 18 травня прийняв закон, в який було введене визначення тероризму. Закони про боротьбу з тероризмом були прийняті також у ФРН (1986 р.) та США (1996 p.)[13].
В українському законодавстві закон «Про боротьбу з тероризмом» (№ 638-IV) з'явився нещодавно. Він був підписаний 20 березня 2003 р. Згідно з ним «тероризм — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей» (Розділ І. Загальні положення, Стаття 1. Визначення основних термінів).
Недосконалість даного визначення тероризму очевидна, оскільки відповідно до нього терористичними можуть тлумачитися й інші злочини, що не є терористичними. Наприклад, вбивство з метою пограбування також є і суспільно небезпечним, і передбачає цілеспрямоване застосування насильства, і здійснюється проти ні в чому не винних людей. Інакше кажучи, в законі відсутня визначальна характеристика тероризму, а саме, політична мотивація терористичної діяльності, що робить необхідним уточнення і корегування змісту поняття тероризм.
У вітчизняній юридичній науці проблеми визначення тероризму вже неодноразово порушувалися, зокрема в працях В. Антипенко, Д. Глущенко, В. Емельянова, В. Остроухова та ін. Так, В. Антипенко була запропоноване більш досконале визначення тероризму, яке охоплює всі прояви та визначальні характеристики цього явища.
Згідно з ним тероризм — це «вчинення, підготовка до вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, що створюють небезпеку для життя або здоров'я людини, чи загрозу настання інших тяжких наслідків, якщо вони здійснені з метою спонукання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, або їх посадових осіб, міжнародних організацій чи їх представників, а так само фізичних, юридичних чи громадських осіб вчинити будь-яку дію або утриматися від її вчинення чи спрямовані на залякування населення, провокацію війни чи воєнних конфліктів, спричинення міжнародного ускладнення, позначені спрямованістю на заподіяння фізичної шкоди невизначено широкому колу осіб загальнонебезпечним способом, насамперед особі, а в другу чергу — знищення чи пошкодження матеріальних об'єктів». Ця дефініція разом з наведеними вище визначеннями тероризму різними авторами може бути використана під час доопрацювання чинного антитерористичного законодавства[14].
Принциповою проблемою при розробці й запровадженні заходів антитерористичної діяльності, зокрема планування конкретних дій, є необхідність дотримання демократичних норм і збереження конституційно гарантованих свобод громадян. Традиційно заходи у боротьбі з тероризмом включають в себе: комплекс організаційно-політичних заходів (розробка та реалізація державою політики в галузі боротьби з тероризмом); правові заходи (кримінально-правові, кримінально-процесуальні, адміністративно-правові); виховні, спеціальні. Останній різновид передбачає надання певних повноважень державним спецслужбам. Зазвичай у демократичних країнах при обговоренні цього питання точаться жваві дискусії, оскільки ці повноваження можуть бути використаними і для втручання в приватне життя громадян, а відтак обмежувати їхні свободи та права.
У демократичних країнах розроблені дві моделі боротьби, покликані гарантувати, що зусилля виконавчої влади щодо приборкання тероризму не вийдуть за межі законного прагнення убезпечити життя людей. Британська модель (прийнята в 1973 p., коли активізувалася терористична діяльність ірландської республіканської армії — ІРА) дозволяє контролювати дії сил безпеки вимогою щорічного отримання нового законодавчого мандату від уряду на проведення певних дій. Керівники органів, що ведуть боротьбу з тероризмом, мають довести, що їх надзвичайні повноваження виправдані і не вийдуть з-під контролю; якщо вони не зможуть це зробити, їхні «ліцензії» на ті чи інші дії автоматично анулюються.
За «континентальною» європейською моделлю, обов'язок здійснювати контроль за діяльністю органів безпеки зазвичай покладається на судові органи, які аналізують заходи у боротьбі із тероризмом, щоб гарантувати, що вони виправдані законною турботою про безпеку населення. Вимога періодичної пролонгації отриманого мандата в законодавчому порядку та перевірка судовими органами у чітко встановлені терміни дозволяє громадянам через обраних представників та суддів контролювати діяльність органів безпеки18.
Закон України «Про боротьбу з тероризмом» також передбачає підзвітність органів антитерористичної діяльності органам державної влади. Так, ст. 30 цього Закону встановлюється порядок контролю як за дотриманням законодавства при проведенні боротьби з тероризмом (здійснюється Верховною Радою України), так і за діяльністю суб'єктів боротьби з тероризмом (здійснюється Президентом України), а ст. 31 запроваджується нагляд за додержанням вимог законодавства органами, які беруть участь в антитерористичних заходах (цей нагляд покладається на Генерального прокурора України та уповноважених ним прокурорів). Така змішана форма підзвітності поєднує у собі форми контролю, притаманні європейським країнам (за британською та континентальною моделями), оскільки залучає до процесу контролю усі гілки державної влади. Це, звичайно, забезпечує суттєво більший рівень контролю за дотриманням законодавства, проте змішана форма звітності вочевидь вимагає уніфікації, оскільки ускладнює нагляд і може призвести до конфлікту інтересів між органами, уповноваженими контролювати законність антитерористичної діяльності.
З іншого боку, Законом не передбачено порядок пролонгації та періодичність звітності суб'єктів, яким надані повноваження щодо антитерористичної діяльності. Все це робить необхідним дещо спростити та уніфікувати наявну нормативно-правову базу, що визначає порядок проведення антитерористичної діяльності і нагляд за дотриманням законності[15].
Глобальна стратегія протидії тероризму робить необхідним налагодження і розвиток набагато більш тісних стосунків між суб'єктами антитерористичної діяльності, що передбачає створення як адекватних механізмів взаємопідтримки й обміну інформацією на міждержавному рівні. Втім, національна держава, постаючи як єдине джерело суспільного порядку та легітимного насильства, виявляється головною інстанцією, що, захищаючи інтереси більшості, здатна успішно протистояти новим викликам з боку тероризму шляхом обмеження діяльності позасистемних активістів та відмови від радикальних проектів і закликів. Тому від досконалості й адекватності державної антитерористичної діяльності, що передбачає не лише оперативне реагування на терористичні акції, а й профілактику і попередження виникнення, розповсюдження та активізацію терористичних осередків, і надалі залежатиме безпека як окремих суверенних держав, так і світового співтовариства у цілому.
Недостатня ефективність антитерористичної політики держави полягає в її невідповідності до нових особливостей структури тероризму: переходу від окремих угруповань із ситуативними контактами між собою на локальному рівні до мережеподібної організації, розгалуженої по світу, відмови від ієрархічності, високого ступіню автономності бойових формувань, діяльності осередків без певного лідера, взаємодії з місцевими структурами, ідеологічного зв'язку структурних елементів з тенденцією до віртуалізації й подальшого дроблення структури. Натомість сучасні методи антитерористичної політики розраховані на боротьбу з традиційною ієрархічною структурою організації, фізичну ліквідацію її головної ланки[16].
Розділ 3. Шляхи та напрями вдосконалення антитерористичного законодавства
В Україні є досить потужна законодавча та практична база для належної боротьби з тероризмом. В той же час, занадто мало уваги приділяється саме інформаційної складової протидії політичному тероризму, що в сучасних умовах може суттєво знизити ефективність стратегічного результату контртерористичної діяльності. З метою вдосконалення кримінального законодавства України доцільно застосувати інститут звільнення від кримінальної відповідальності до дій, передбачених ч. 1 ст. 258 КК України. Аналіз кримінального законодавства іноземних держав свідчить про різні підходи до застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності за участь у терористичній діяльності. Більшістю країн пострадянського простору у національному законодавстві застосовується інститут звільнення від кримінальної відповідальності лише до особи, яка брала участь у готуванні терористичного акту, але своєчасно попередила органи влади або іншим способом сприяла відверненню здійснення акту тероризму. Так, згідно з приміткою до ст. 205 (тероризм) КК Російської Федерації «особа, яка брала участь у готуванні акту тероризму, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона своєчасним попередженням органів влади або іншим способом сприяла відверненню здійснення акту тероризму і якщо в діях цієї особи не міститься іншого складу злочину». Своєчасним, на думку С. Д'якова, визнається таке попередження органів влади, коли вони мають можливість попередити вчинення терористичної дії або настання наслідків, які зазначені у ст. 205 КК Російської Федерації[17].
Пропонується, окрім врахування методів і напрямків безпосередньої роботи в інформаційному просторі та в аспекті взаємодії з засобами масової інформації, внести зміни в діюче законодавство, що дозволило б надати інформаційної роботі в антитерористичному напрямку системності та послідовності.
Було б доцільно внести свої пропозиції до внесення змін до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», в рамках якого пропонується:
Внести зміні та доповнення в Статтю 1 «Визначення основних термінів» Розділу I «Загальні положення» щодо уточнення терміну «тероризм», передбачивши, що під тероризмом розуміється не тільки суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей, але й вчинення значного матеріального ущербу чи настання інших суспільно небезпечних наслідків, що здійснюються з метою порушення громадської безпеки.
Внести зміні та доповнення в Статтю 1 «Визначення основних термінів» Розділу I «Загальні положення» щодо введення терміну «Спеціальний режим взаємодії з засобами масової інформації підчас проведення антитерористичної операції», визначивши його, як сукупність взаємовідносин суб’єктів боротьби з тероризмом та представників засобів масової інформації, які тривають протягом дії антитерористичної операції та базуються на принципах добровільного самообмеження осіб, що висвітлюють в засобах масової інформації ситуацію, яка пов’язана з терористичним актом і проведенням антитерористичної операції, рамками професійної журналістської етики, моралі та громадянської самосвідомості з метою недопущення передчасного висвітлення відомостей про підготовку та проведення антитерористичної операції, уникнення пропаганди насильства та тероризму, проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи.
Внести зміні та доповнення в Статтю 3 «Основні принципи боротьби з тероризмом» Розділу I «Загальні положення» щодо принципів, на яких ґрунтується боротьба з тероризмом. А саме ввести принцип спеціального режиму взаємодії з засобами масової інформації з метою уникнення передчасного висвітлення відомостей про підготовку та проведення антитерористичної операції, уникнення пропаганди насильства та тероризму, проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи.
Внесення зазначених змін та доповнень, на мою думку, може стати основою для подальшої систематизації законодавства та підзаконних актів України в сфері інформаційної протидії політичному тероризму.
Існує три основні напрямки, від котрих, на мою думку, залежить ефективність інформаційної протидії політичному тероризму.
По-перше, це державна політика в сфері інформації, комунікації з громадянами та взаємодії з засобами масової інформації.
По-друге, це позиція самих засобів масової інформації та особисто журналістів до підходів в висвітленні терористичної активності, особистостей лідерів терористичних організацій та безпосередньо до подачі новин про терористичні акти.
По-третє, це політико-правове регулювання обігу інформації щодо боротьби з політичним тероризмом безпосередньо в державі та в міжнародному співтоваристві.
Неможливо досягнути вагомого успіху в інформаційної боротьбі з тероризмом, не охоплюючи одразу всі вищеперелічені напрямки, оскільки бездіяльність або шкідливість, що будуть створюватись хоча б на одному з них, гарантує відсутність ефективності інформаційної протидії тероризму в цілому[18].
Висновки
На сьогодні існує понад 100 визначень поняття тероризму та розроблено десятки різноманітних класифікацій тлумачення. Більшість вітчизняних та західних науковців розглядають даний феномен як прояв незадоволення існуючим соціально-політичним становищем, який порушує правові основи життєдіяльності та пов’язаний з ідеологічним та психологічним самовираженням як окремих осіб, так і груп осіб, зосереджуючи увагу при трактуванні даного поняття на його семантичній складові. Відповідно до даних підходів, встановлено, що тероризм є методом досягнення цілей, невід’ємною дефініцією якого є застосування насильства. Поняття „міжнародний тероризм” є похідною від поняття „тероризм”, характерною рисою якого є географічна ознака, яка передбачає екстериторіальний характер дії, наслідків та суб’єктів нападу.
В боротьбі з тероризмом повинні відіграти роль і ООН. Формування концептуально-теоретичних підходів ООН до боротьби проти міжнародного тероризму відбувалося прямо пропорційно в залежності від оцінки характеру та масштабу загрози. ООН вважає міжнародний тероризм злочином проти людства. Однак, міжнародні угоди, прийняті ООН на сьогодні, також не регламентують міжнародний тероризм в цілому, а спрямовані на боротьбу з окремими його проявами, зокрема, такими як незаконне захоплення заручників, повітряних та морських суден, злочини по відношенню до осіб, які користуються міжнародним захистом, використання окремих вибухових речовин з терористичною метою та фінансування тероризму. Основною перешкодою офіційному закріпленню на міжнародному рівні поняття „міжнародний тероризм” є істотні розбіжності держав-членів ООН у розумінні понять „тероризм”, „право націй на самовизначення”(Ізраїль, Індія) та „боротьба з іноземною окупацією”(Ліван, Пакистан, Судан, Канада, Китай, Японія), що пояснюється особливостями національного та культурного розвитку, відмінними правовими системами, різним баченням загроз та шляхів забезпечення міжнародної безпеки.
Відмінність тероризму від суміжних явищ (терору, політичного вбивства, геноциду, партизанської та національно-визвольної боротьби) визначається за ознаками суб’єкта, об’єкта насилля, орієнтування тероризму на публіку та його неприв’язаності до певної території. Отже, тероризм це насильницька соціально-політична боротьба, в якій специфіка суб’єкта, об’єкта та методів посідає особливе місце. Для неї характерний активний розвиток міжнародної діяльності.
Незважаючи на застосування методів антитерористичної політики, він зберігає значну кількість напрямів розвитку дестабілізуючих державу: тенденція до посилення жорстокості та збільшення кількості терористичних актів у світі; зростання й удосконалення матеріально-технічного оснащення терористів; підвищення рівня фінансової забезпеченості терористичних організацій; зближення, а часом і злиття, тероризму з організованою злочинністю; покращення міжнародного інформаційного обміну між організаціями; збільшення різноманітності розмірів і внутрішньої структури терористичних організацій; поява нових засобів впливу і нових видів тероризму; розширення географічних масштабів міжнародної діяльності терористичних груп.
Антитерористична політика має необхідні елементи, які визначають її зміст, а саме: сила, цілі, стратегії, методи та об’єкти впливу. Ураховуючи, що сила означає такий потенціал суб’єкта, який дозволяє примусити об’єкт до вчинення необхідних носієві сили дій, визначено силовий напрям антитерористичної політики держави як застосування або погрозу застосування цього потенціалу для досягнення бажаних цілей, яке спрямоване проти терористів, їх спільників або населення взагалі.
Недостатня ефективність антитерористичної політики держави зумовлена невідповідністю її методів до мережевої структури тероризму, розвиток якої відбувається швидше ніж трансформація політики держави. Вона в сучасних умовах є реагуючою та орієнтованою на боротьбу з ієрархічною структурою, шляхом фізичної ліквідації її головної ланки. Недостатньо ефективними є методи протидії недержавному фінансуванню тероризму, використанню ним новітніх засобів комунікації, співпраці з недержавними учасниками на міжнародному просторі.
Недостатня якість інформаційного забезпечення антитерористичної політики держави, яка знижує ефективність підтримки її стабільного розвитку, полягає в невизначеності кінцевого суб’єкта, проти якого держава має спрямовувати свої дії. Це відбувається через конспіративні можливості терористичних організацій, використання зовнішньої підтримки й невизначеність її суб’єктів та їх ролі в діяльності організації. Залежність між зменшенням ефективності антитерористичної політики та збільшенням приватного компонента зовнішньої підтримки зумовлена специфікою останнього. Це потребує удосконалення методів збору інформації для забезпечення основ інформованих рішень.
Якість інформаційного забезпечення щодо об’єкта терористичних нападів є недостатньою через ненадійність джерел і поверховість отриманої інформації, низьку ефективність методів передбачення та вчасного пристосування в боротьбі проти тероризму. Це зумовлене приховуванням конкретного об’єкту фізичного насильства шляхом його узагальнення, ідеологічної динаміки, глибокої конспірації; несподіваністю терористичних нападів, яка спрямована на максимізацію жертв. Отже, глобалізація інформаційної діяльності створила віртуальний мир, у якому відбувається зіткненняпротилежних концепцій. Ця обставина активно використовуєтьсяорганізаторами й безпосередніми виконавцями актів терору.
Список використаної літератури
1. Дудко І. У рамках антитерористичної стратегії: Рада внутрішньої безпеки і департамент внутрішньої безпеки в системі президентської влади США: від адміністративних до політичних змін/ Ірина Дудко //Політика і час. — 2004. — № 12. — C. 50-56.
2. Ємельянов В. П., Новікова Л. В., Семикін М. В. Терористичні злочини: кримінально-правова характеристика та питання вдосконалення антитерористичного законодавства / За ред. В. П. Ємельянова.-X., 2007.-216 с.
3. Коршунов В.О. Деякі аспекти класифікації тероризму // Трибуна. – 2006. — № 5-6. – С.30-31
4. Коршунов В.О. Порівняльний аналіз українського і російського законодавства у сфері боротьби з тероризмом // Трибуна. – 2007. — № 7-8. – С.37-38.
5. Кузнєцов Г. Загальнодержавна антитерористична система та правова основа боротьби з тероризмом в Україні //Євроатлантикінформ. — 2007. — № 2-3. — C. 130-137
6. Ліпкан В. На передодні тероризму //Міліція України. — 2002. — № 5. — C. 23-24
7. Майоров В. Поняття інституціональної антитерористичної системи //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 7. — C. 73-76.
8. Майоров В. Принципи функціонування інституціональної антитерористичної системи України //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 5. — C. 87-89.
9. Марченко Ю. Правові засади антитерористичної діяльності/ Юрій Марченко //Людина і політика. — 2004. — № 4. — C. 133-140.
10. Проблеми систематизації та комплексного розвитку антитерористичного законодавства України/ В. С. Зеленецький, В. П. Ємельянов, В. Я. Настюк та ін.; За ред. В. С. Зелененького, В. П. Ємельянова. — X., 2008. — 96 с.
11. Редько М.Є. Зовнішня підтримка сучасного тероризму // Людина і політики. – 2004. – № 3. – С. 137-146.
12. Целуйко М.Є. Особливості міжнародної структури тероризму // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. – 2005. – № 702. – С. 104-111
13. Шамара О. Шляхи та напрями вдосконалення антитерористичного законодавства України //Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 5. — C. 118-122