Інноваційна політика держави

ЗМІСТ

1. ВИКЛАД ПРОЕКТУ КОНЦЕПЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

3. ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

1. ВИКЛАД ПРОЕКТУ КОНЦЕПЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Еволюція людської цивілізації у XXстолітті переконливо підтверджує той факт, що головним чинником стійкого економічного розвитку країни є науково-технічні інновації, або комерційне застосування нових, більш продуктивних технологій, які істотно змінюють обсяги та якість виробництва і споживання. Стрижневим блоком економічної політики всіх розвинених держав е інноваційна політика, сприяння діяльності підприємців-інноваторів, які визначають здатність національної економіки до інноваційного розвитку, ефективного використання найновіших технологій.

Особливого значення інноваційний процес набуває для перехідних економік. А саме такою є економіка України. Ринкові відносини, що впроваджуються, різко висвічують спадщину адміністративно-командної системи — надвитратне, неефективне господарювання, що в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та встановлення врівноважених цін ставить більшість існуючих підприємств перед загрозою банкрутства. Подолання цього стану можливе тільки через потужний інноваційний перерозподіл ресурсів суспільства на користь конкурентоспроможних наукоємних виробництв.

Відсутність структурної перебудови інноваційного типу генерує потужні стагнаційні та інфляційні процеси. Виробництво ніби "виштовхує" капітал, призначений для відтворення неефективних підприємств, які втратили попит на свою продукцію. Подолання такої структурної кризи можливе тільки в тому разі, якщо цей капітал спрямовуватиметься у науково-технічні інновації, у нові виробництва, котрі визначають суть та напрями трансформаційних процесів.

Країна з перехідною економікою, яка програє "інноваційні змагання1', залишиться аутсайдером світової спільноти. Тому Україна може претендувати на належне їй за потенціалом місце у Європі та світі лише за умови, що вона виявиться спроможною опанувати інноваційний шлях розвитку. Для цього потрібно створити соціально-економічні умови та стимули для органічної конвергенції в українському суспільстві пріоритету системи цінностей науково-технічного розвитку та ідеології ринкових реформ.

Негативні наслідки кризових явищ в економіці України та їх переплетіння у сфері науки, освіти, техніки і технологічного розвитку зумовили істотне гальмування інноваційних процесів. Бюджетне фінансування науково-технічної сфери неухильно зменшується, залишається низьким рівень впровадження у виробництво результатів досліджень та розробок, наука поступово перестає бути суспільне визнаною пріоритетною діяльністю держави. Відбувається незворотна втрата інтелектуального потенціалу країни.

Падіння всіх основних показників інноваційної діяльності в Україні зумовлене цілим рядом факторів. Це, передусім, вкрай низька частка бюджетних витрат на наукові дослідження, а також інноваційної продукції в загальному обсязі виробництва. Критично небезпечною стала питома вага продукції тих галузей, від яких найбільшою мірою залежить інноваційний процес, а саме: електронної промисловості, приладобудування, виробництва контрольне-вимірювальної апаратури тощо. До цього слід додати низьку платоспроможність підприємств: вони не здатні фінансувати власні прикладні дослідження і розробки. Незадовільною лишається інноваційна спрямованість прямих іноземних інвестицій, які здебільшого вкладаються у традиційні виробництва і технологи. Додамо до цього різке зниження рівня творчої активності винахідників та раціоналізаторів, постійне зменшення чисельності кадрів високої кваліфікації та ускладнення їх працевлаштування за фахом. Істотно гальмує науково-технічний прогрес і те, що заробітна плата у сфері науки нижча за середню по країні. Заважав широкомасштабним змінам і нерозвинутість інформаційної та сервісної інфраструктури, покликаної забезпечувати розвиток інноваційного підприємництва, обмежене використання комп'ютерної техніки у сфері проектування й керування виробничими процесами. Помітний прорахунок в організаційному плані — відсутність програми приватизації об'єктів у сфері науки.

В Україні ще не склався дієвий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують кінцевих результатів. Міністерства та відомства обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти, які б забезпечували базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовані на підтримку виробництв, які мають короткострокову експортну перспективу.

Основним недоліком здійснюваної інноваційної політики залишається її спрямованість на керування переважно "процесом", а не "кінцевими результатами". Треба створювати матеріально-технічне підґрунтя для системи стимулів та необхідних організаційно-технологічних умов ефективної роботи хоча б найкращої частини науково-технічного та виробничого потенціалу. Тому для вдосконалення інноваційної політики дуже важливо формувати стимулююче економіко-правове середовище саме для тих суб'єктів циклу "наука — техніка — виробництво", які забезпечують відчутні позитивні кінцеві результати.

Державна інноваційна політика повинна стати найважливішою підоймою діяльності, спрямованої на виведення економіки України з кризи і забезпечення її динамічного зростання. Головною метою такої політики є стратегічна орієнтація розвитку виробництва на створення і широке застосування принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем, ефективне освоєння науково-технічних розробок, забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення та ефективного використання науково-технічного потенціалу.

Важливою метою державної політики сприяння інноваціям є досягнення стандартів розвитку, притаманних розвиненим країнам світу, зокрема Європейського співтовариства. Тільки так Україна зможе приєднатися до Інноваційної програми Європейського Союзу і брати в ній активну участь. Ці стандарти стосуються насамперед раціоналізації споживання енергії та використання природних ресурсів, технологічних нормативів, правового захисту інтелектуальної власності, міжнародних норм якості, сертифікації виробів та послуг.

2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Стимулююча інноваційна політика — складне комплексне явище, яке поєднує в собі елементи, з одного боку, національної макроекономічної політики, спрямованої на створення сприятливого інвестиційного клімату, а з другого — запровадження на державному рівні спеціальних стимулів інноваційних технологічних змін. Ці дві групи елементів державної інноваційної політики реалізуються цілісною системою заходів.

Забезпечення сприятливого для інвестування макроекономічного середовища потребує проведення політика низького та передбачуваного стабільного річного рівня інфляції; за роки структурної інноваційної перебудови національної економіки слід поступово перейти від 25—30% до 1—2% показника річної інфляції, постійно дотримуючись бюджетної дисципліни. Для держави має стати обов'язковим принцип низького оподаткування нової виробничої діяльності: важливо створити умови, які б відчутно стимулювали розвиток конкуренції на внутрішньому ринку. Необхідно надати більшої свободи та захищеності процесам утворення нових та припинення діяльності неконкурентоспроможних підприємств. Пріоритети державної підтримки треба спрямувати не на певні підприємства, а на кінцеві результати — утримання значної частки ринку конкурентоспроможної продукції.

Потрібна інституційна легалізація структурного безробіття: для цього слід запровадити програму значного підвищення обов'язкового мінімуму заробітної платина неемісійній основі з паралельною реалізацією широкомасштабної державної програми соціальної допомоги безробітним та створення нових робочих місць. Низька заробітна плата е серйозним гальмом інноваційного процесу в Україні: руйнуються матеріальні стимули виробничої діяльності, стримуються структурні зміни в економіці, складається ситуація "інфляційних очікувань" , високих процентних ставок та значного бюджетного дефіциту, що унеможливлює реалізацію інноваційних стратегій.

Конче важливою є політика низької позитивної реальної процентної ставки банківської системи: треба утримувати реальну облікову ставку Національного банку на привабливому для інвестування інноваційних проектів рівні при запровадженні жорсткої дисципліни у платіжних відносинах усіх суб'єктів кредитно-фінансової системи. Для цього необхідно законодавчим шляхом чітко визначити права та відповідальність власників усіх активів та пасивів незалежно від форм такої власності. Законні права власників мають бути надійно захищені державою.

Треба обмежити державне позичання як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, утримувати паритетне співвідношення зовнішнього боргу і експорту. А також контролювати рівень доходності державних облігацій з тим, щоб штучно не зменшувалася привабливість внутрішнього ринку інвестиційних кредитних ресурсів.

Слід вчасно проводити систематичну індексацію вартості основних фондів та спрямовувати амортизацію на цілі реновації: амортизаційні відрахування повинні відповідати відтворювальній вартості зношених фондів (споживання основного капіталу) і бути постійним надійним джерелом інвестицій у технологічні зміни для всіх суб'єктів підприємницької діяльності.

Нарешті, дуже важливо, щоб зберігався стабільний реальний обмінний курс гривні. Номінальний валютний курс національної грошової одиниці має девальвувати поступово, не випереджаючи темпів передбачуваної (оголошеної) інфляції.

Щоб сталися інноваційні технологічні зміни, треба запровадити ряд спеціальних стимулів. Насамперед, це безпосереднє державне фінансування інноваційних інвестицій, призначених для реалізації програм структурної перебудови економіки, підтримання нових конкурентоспроможних наукоємних галузей та виробництв, які стануть основою матеріально-технічної бази довгострокового економічного зростання країни. Передусім це стосується таких галузей, як біотехнологія, аерокосмічний комплекс, інформаційні технології, виробництво нових матеріалів тощо. Прямого державного фінансування потребує також сучасна інфраструктура. Важливо також, щоб активно підтримувалися процеси розвитку транспортних та комунікаційних мереж, особливо інформаційних (з он-лайновим користуванням світовими мережами INTERNET, WWWтощо), які створюють умови для приєднання до європейської та світової інфраструктури бізнесу. Істотне значення для підвищення мобільності та стимулювання інноваційної перекваліфікації робочої сили має також динамічне запровадження масштабної державної програми будівництва дешевого житла.

Ефективним стимулом економічного розвитку є застосування системи пільг щодо податку на прибуток за умови його використання на інноваційні інвестиції. При цьому слід запроваджувати галузеву диференціацію податкових пільг. Вони мають бути гнучкими і залежати від цілей та завдань національної політики технологічних змін. Необхідно забезпечити чітку спрямованість інвестиційних податкових пільг на кінцевий результат виробництва конкурентоспроможної продукції, їх нормування має здійснюватися переважно законодавчим шляхом, аби уникнути суб'єктивізму при встановленні пільг.

Обов'язок державних органів — ретельний статистичний облік обсягів та результатів використання інвестиційно-інноваційних додаткових пільг. Велике значення мають управлінський моніторинг та гласність у цій справі.

Ще один стимул — введення системи податкового кредитування приросту обсягів витрат підприємств на дослідження та розробки. Інвестування технологічних інновацій неможливе без зростання обсягів науково-дослідних робіт, пов'язаних з адаптуванням новітньої технології до конкретних умов виробництва, де впроваджуються ці інновації. Відомо, що в перші роки випуску нової продукції її виробництво потребує підвищених витрат. Тому важливо, щоб нормативна система забезпечувала рівномірний розподіл обсягів витрат на весь період життєвого циклу інновацій.

Система стимулювання кооперації науки і виробництва в інноваційному процесі теж має неабияке значення. Тут необхідно встановити пільговий режим оподаткування та норми утворення і припинення діяльності організаційних форм, які здійснюють кооперативні (спільні) науково-дослідні та впроваджувальні роботи силами науково-дослідних установ та підприємств, що інвестують наукоємні технологічні зміни.

Успішна інноваційна політика немислима без удосконалення економічних відносин у сфері охорони прав промислової власності. Потрібні конструктивні механізми реалізації правового режиму взаємовідносин, що складаються в ринкових умовах між авторами, власниками, споживачами патенту і посередниками в процесі набуття та реалізації авторських прав та патентів на об'єкти промислової власності.

Від держави очікується введення в дію положення про дозвіл прискореної амортизації основних фондів підприємств: цей захід передусім спрямований на стимулювання саме інноваційного інвестування, коли створюється нова продукція — тимчасовий монополіст на ринку — і важливо, щоб була можливість профінансувати підвищені витрати підприємства-інноватора за рахунок споживача такої продукції.

Невід'ємна частина державної інноваційної політики — забезпечення належних умов для формування конкурентоспроможного національного товаровиробника інноваційних продуктів, тобто проведення відповідної торговельної політики з елементами протекціонізму, заохочення проектів спільних досліджень та розробок, які відкривають доступ до високих сучасних технологій, заохочення іноземного інвестора утворювати спільні підприємства, що виробляють наукоємну продукцію, зокрема з найбільш перспективних інноваційних напрямів.

Держава повинна відстоювати права та інтереси вітчизняних інноваторів на зовнішніх ринках, підтримувати активну участь вітчизняного виробника товарів та послуг у міжнародному розподілі праці, не допускати випадків недозволеної та несумлінної конкуренції. Необхідно створити всі умови для того, щоб Україна брала активну участь в усіх провідних міжнародних організаціях, які регулюють світовий трансфер технологій.

Важливими складовими інноваційного пронесу є умови входження в стадію комерційного впровадження науково-технічних розробок у виробництво. До них належать умови створення пропозиції і трансферу (поширення) науково-технічних знань у країні. Головні з них: підвищення рівня та розширення сфери науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), у тому числі шляхом систематичного підвищення частки витрат на науку в державному бюджеті; розвиток фундаментальних досліджень, які мають особливе значення для переведення економіки на інноваційні рейки; оптимізація за формами власності структури установ та господарських суб'єктів, що діють у науково-технічній сфері; формування в суспільстві орієнтації на сприяння інноваціям шляхом впровадження нових освітніх програм, а також шляхом розвитку системи неперервної освіти (підвищення кваліфікації кадрів) у науці, виробництві, сфері послуг; створення сприятливих умов для розвитку інфраструктури науково-технічної діяльності, підтримки фірм і посередницьких організацій, які виявляють інноваційну активність, допомагають встановлювати зв'язки між науково-дослідною сферою і виробництвом, особливо тих, що сприяють комерціалізації результатів наукових досліджень; створення технопарків, інноваційних центрів, інших трансферних та інфраструктурних фірм, які займаються впровадженням нових технологій у виробництво; вдосконалення організаційно-економічного механізму міжнародного трансферу технологій, покликаного створювати політичні, правові та економічні умови для зростання припливу іноземного капіталу, а також активізувати експорт.

3. ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

У світі вироблено чимало важелів проведення державної інноваційної політики, серед яких найвідомішими є: пряме фінансування створення нової продукції та технології у рамках державних науково-технічних програм; надання позик, у тому числі безпроцентних; державні дотації; зниження ставок податків на прибуток: податковий кредит на приріст обсягів досліджень та розробок; виключення з прибутку, що оподатковується, поточних видатків на НДДКР; пільговий режим оподаткування видатків на НДДКР за міжфірменної кооперації; звільнення (зменшення ставки) прибуткового податку; звільнення від певних відрахувань до бюджету; звільнення від сплати податку на прибуток та капітал власників акцій ризикових інноваційних фірм; пільгове кредитування; створення фондів для впровадження інновацій з урахуванням ризику; зниження державного мита для індивідуальних винахідників; відстрочка сплати мита чи повне звільнення від нього; прискорена амортизація та інші амортизаційні пільги; державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм; пільги для джерел ризикового фінансування інновацій; доплата кваліфікованим науковим кадрам з державних коштів; створення спеціальних законів для ефективної роботи малого інноваційного бізнесу; створення необхідної інноваційної інфраструктури. В Україні необхідно застосувати більшість із перелічених інструментів державної інноваційні політики.

Першочергової ваги набувають програмно-цільові методи державного управління інноваційними процесами та підтримка реальних інноваційних лідерів, які створюють сучасні конкурентоспроможні виробництва, здатні стати ядрами-каталізаторами економічного зростання. „ Державні науково-технічні програми є засобом реалізації державної інноваційної політики, її пріоритетних напрямів та національних програм з найважливіших соціально-економічних проблем розвитку країни. Вони мають бути адресним документом, що містить у собі комплекс взаємопов'язаних науково-технічних, організаційно-економічних, соціальних, екологічних та інших завдань (проектів), спрямованих на досягнення єдиної мети — розв'язання важливої науково-технічної або гуманітарної проблеми, яка випливає з концепції відповідного пріоритетного напряму науково-технічного прогресу.

Головною метою державних науково-технічних програм повинні бути науково-технічні та технологічні прориви відповідно до концепцій пріоритетних напрямів НТП, розробка та впровадження принципово нових видів техніки й технологій та інших нововведень, що сприятимуть здійсненню структурних змін в матеріальному виробництві і соціальній сфері. Важливою умовою успішної реалізації всіх програм є своєчасне забезпечення їх відповідними джерелами фінансування. Потрібен систематичний аналіз структури витрат на державні науково-технічні програми з економічною оцінкою наслідків їх виконання. Це дасть змогу уникнути розпорошення коштів по багатьох проектах, особливо тих, де не визначені споживачі науково-технічної продукції.

Для посилення стимулюючого впливу податкової політики на інноваційні процеси в Україні доцільно ввести пільгове оподаткування для підприємств і організацій, що займаються інноваційною діяльністю. Пільги полягають у зменшенні квоти їх оподаткування та звільненні від оподаткування коштів, одержаних закладами і установами освіти і науки, що повністю або частково фінансуються з бюджету, на здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами. Треба дозволити включення у валові витрати господарських суб'єктів (підприємств) тих витрат, що пов'язані з науково-технічним забезпеченням виробничої діяльності: винахідництвом і раціоналізацією на підприємстві, проведенням наукових, дослідно-експериментальних та конструкторських робіт, виготовленням та випробуванням моделей і зразків, незалежно від прибутків, одержаних від цих заходів. Слід передбачити диференційовані розміри податкових пільг для підприємств та установ залежно від рівня активності їх участі в інноваційному процесі. Бажано також встановититимчасові податкові "канікули" щодо окремих податків для новостворених малих інноваційних підприємств, аби тим самим певноюмірою компенсувати їм підвищені видаткипочаткової стадії впровадження інновацій.Держава має право гнучко коригувати мито на поставки устаткування та комплектуючих для суб'єктів господарювання, — які налагоджують виробництво конкурентоспроможної інноваційної продукції, здатної замінити імпортну, а сплачений у цьому випадку ПДВ повертати підприємствам на етапі введення відповідної інноваційної технологи в експлуатацію.

Для активізації інноваційної діяльності необхідно якнайповніше використати можливості банківсько-фінансової сфери, яка може стати реальним інвестором для виробників і споживачів високотехнологічної продукції. Треба створити певне пріоритетне середовище для кредитних організацій, які проводять активну інвестиційну політику щодо інноваційних виробництв. Передусім — стимулювати створення в комерційних банках спеціальних фондів довгострокового кредитування за рахунок частини їх валового доходу до його обкладання податком на прибуток, а у перспективі створити спеціалізовані інноваційні банки, яким будуть надані відповідні пільги щодо оподаткування їх доходу від інвестування інноваційних технологічних змін. Доцільно також диференціювати ставки податку на прибуток комерційних банків залежно від напрямів використання ресурсів: знижувати при довгостроковому кредитуванні високо технологічних проектів і підвищувати при вкладенні ресурсів у високоприбуткові операції на різних сегментах фінансового ринку. Слід створити систему пільгового рефінансування для комерційних банків, які надають пільгові кредити для реалізації інвестиційних проектів, пов'язаних з розробкою і впровадженням високотехнологічного устаткування та іншої інноваційної продукції; запровадити державне страхування кредитів, виданих малим і середнім фірмам венчурного типу, які розробляють та впроваджують інноваційну технологічну продукцію. Важливо заохочувати комерційні банки купувати акції підприємств, що виробляють високотехнологічну продукцію, звільняючи від оподаткування ту частину прибутків банків, яка інвестується в акції вказаних підприємств; встановлювати для комерційних банків, які здійснюють пільгове довгострокове кредитування інноваційних проектів, знижені норми обов'язкового резервування коштів.

Для стимулювання інноваційної діяльності треба ширше практикувати видачу пільгових кредитів під заставу майна таінших цінностей суб'єктів господарювання, розробивши для цього дієвий механізм використання застави і передбачивши порядок та умови її продажу та надходження коштів на рахунок кредитора; лібералізувати порядок акумуляції приватного капіталу для реалізації масштабних інноваційних проектів, для чого запровадити гнучку форму поєднання капіталів комерційних банків та підприємств через створення пайових інвестиційних фондів; розширити спектр та види фінансової підтримки високотехнологічних виробництв шляхом впровадження нових форм кредитування інноваційних підприємств — лізингових, факторингових,вексельних операцій.

Дуже важливо передбачити спеціальний  порядок організації нового інноваційного кооперативного підприємства шляхом створення асоціації, яка сама е інвестиційно-виробничим об'єднанням юридичних та фізичних осіб різних форм власності, що беруть участь у здійсненні інноваційного проекту і випуску нової конкурентоспроможної продукції: науково-дослідних організацій, виробничих підприємств, фінансових організацій (банків, інвестиційних фондів, спеціальних державних і недержавних фондів), фізичних осіб. Юридичні особи, які стали засновниками такого кооперативного інвестиційно-виробничого об'єднання, скорочують свою величину прибутку, що підлягає оподаткуванню, на суму їх внеску до статутного фонду даного інноваційного кооперативного підприємства.

Для надійнішої гарантії успіхів інноваційної діяльності слушним буде запровадити державну систему страхування ризиків у цій сфері і спеціально створити страхову компанію з 51-% участю у статутному капіталі коштів Державного інноваційного фонду.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.  Основи економічної теорії. Підручник. – К.: Кондор, 2002

2.  Крупка М. І. Основи економічної теорії. Підручник. — К., 2001

3.  Основи економічної теорії: Навчальний посібник. /Авт. С.В. Мочерний, С.А.Єрохін. – К., 1998

4.  Інноваційна політика України //Вісник Національної Академії України. – 1997. — № 9-10. – с. 3-15

5.  Махмудов А. Инновационная политика в Украине //Економіст. – 2003. — № 9. – с. 59-63

6.  Гусєв Л.С. Державна інноваційна політика // Вісник Національної Академії України. – 2003. — № 2. – с. 102-108