Інноваційна система фірми
Категорія (предмет): Економіка підприємстваВступ
- Прибуток як мета діяльності фірми
- Теорія виробництва. Поняття виробничої функції
- Теорії витрат виробництва і прибутків
- Двофакторна виробнича функція. Ізокванта. Заміна факторів виробницта
- Ізокоста. Мінімізація довгострокових сукупних витрат. Траєкторія розвитку фірми
Висновки
Використана література
Вступ
Запровадження ринкових відносин в Україні гостро висвітлює загальну для перехідних економік проблему – не ефективне використання наявних ресурсів, витратність виробництва на мікро- та макрорівні. Ціни ринкової рівноваги, що утворюються, поставили більшість підприємств перед фактом банкрутства.
У наших реаліях процеси ринкового пристосування можуть відбуватися переважно тільки через інноваційні технологічні зміни, бо капітал, який нагромадився у кризовій фазі надвиробництва, не знайде позитивної економічної мотивації в старій технологічній структурі. Для подолання кризи він мусить втілитися у науково-технічні інновації, у нові виробництва, створити нові галузі, які визначать характер структурної трансформації перехідної економіки.
Проте сьогодні ще не створено дієвого механізму забезпечення необхідних технологічних змін. Поки що такі управлінські зусилля не дають потрібних кінцевих результатів. Міністерства, обтяжені необхідністю підтримки “на плаву” традиційних виробництв, не мають достатніх коштів, та й економічної мотивації, для революційних інноваційних трансформацій своєї галузі. Принципово нові базові інноваційні технології, які потребують значних інвестицій, не мають на державному рівні ефективних механізмів їх програмування та подальшого управлінського супроводження при реалізації. Помилкові кредитна та податкова політики разом із провальною політикою щодо заробітної плати створюють підприємницьке середовище, в якому недержавні та приватні комерційні структури сьогодні не мають економічної мотивації займатися інноваційною діяльністю.
Тема роботи: „Інноваційна система фірми”
Основні питання, які ми розглянемо в своїй роботі: 1. що собою представляє фірма? 2. розкрити поняття виробничої функції та теорії виробництва, а також теорії витрат виробництва і прибутків фірми. 4. характеристика двофакторної виробничої функції, ізокванти. 5. Ізокоста. Мінімізація довгострокових сукупних витрат.Траєкторія розвитку фірми.
1. Прибуток як мета діяльності фірми
Фірма представляє собою ринково-виробничу систему, оскільки одночасно виступає як покупець факторів виробництва на ринку ресурсів і їх споживач в процесі виробництва та як виробникі продавець продукції на ринку товарів і послуг.
Основними організаційно-правовими формами фірм є: індивідуальна підприємницька фірма, партнерство та корпорація. Кожна з них має свої переваги і недоліки. В мікроекономіці не приймають до уваги різноманітність форм, розмірів і функцій фірм. Узагальненим поняттям фірма об’єднують всі підприємства і організації.
Модель поведінки фірми будується за загальними правилами мікроекономічного моделювання.
Мета фірми– одержання максимальної величини прибутку за даний період. Обмеженнями виступають продуктивність факторів виробництва, витрати виробництва, ціна продукції та попит на неї. Вибір рішення щодо обсягу випуску продукції залежить від ринкової структури, в якій господарює фірма.
Модель фірми ґрунтується на припущенні раціональності її поведінки. Головна мета власника – максимізація вигоди у вигляді суми прибутку за певний період – визначає всі рішення фірми відносно того, що, як і для кого виробляти.
В загальному виразі сума прибутку за даний період визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (сукупним виторгом) і витратами її виробництва. Обчислення сукупного виторгу не викликає труднощів, – треба помножити ціну одиниці продукції на кількість проданої продукції. Але визначення сукупних витрат пов’язане зі значними теоретичними і практичними проблемами. В залежності від того, що відносять до витрат виробництва теоретики і практики, величина їх буде значно відрізнятись, отже, різною буде і величина прибутку фірми.
2. Теорія виробництва. Поняття виробничої функції
Пошук шляхів максимізації прибутку перш за все означає для фірми оптимізацію процесу виробництва. Виробництво розглядається як процес перетворення вхідного потоку затрат ресурсів, або факторів виробництва, у вихідний потік випуску готової продукції. Фактори виробництва, до яких належать праця, земля, капітал, організація абопідприємливість, час та технологія – розглядаються як блага, які повинна придбати фірма для забезпечення випуску інших благ – готової продукції.
В аналізі факторів виробництва застосовують кілька припущень:
- припущення абсолютної необхідності основних факторів: якщо хоч один вид ресурсу відсутній, виробництво неможливе;
- припущення монотонності: додаткове використання будь якого фактора у виробництві сприяє збільшенню обсягів випуску продукції;
- припущення взаємозамінності основних факторів виробництва: деяку кількість одного фактора можна замінити певною кількістю іншого фактора. З цією властивістю пов’язана проблема вибору технології для кожної фірми.
Згідно з теорією факторів виробництва Ж.Б. Сея, у створенні продукту і його вартості рівноправно беруть участь всі фактори виробництва. Кожному фактору приписують свою продуктивність, тобто здатність створювати свою частку продукту. Після реалізації виробленої продукції власники кожного фактора, – відповідно до його продуктивності, – одержують свою частку доходу у вигляді заробітної плати, прибутку або ренти.
Наприкінці ХІХ ст. економісти розробили теорію спадної граничної продуктивності факторів виробництва, згідно з якою віддача від змінного фактора з нарощуванням його використання спадає. А. Маршаллобмежив дію закону спадної продуктивності фактором часу, виділивши три часових періоди виробництва: миттєвий, короткостроковий і довгостроковий. У миттєвому періоді ніяких змін у виробництві не відбувається. У короткостроковому періоді деякі ресурси є змінними, інші фіксовані, а в довгостроковому – всі ресурси змінні. Закон спадної віддачі діє в короткостроковому періоді, коли не відбувається жодних змін у техніці і технології.
Поняття „короткостроковий” і „довгостроковий” мають різний смисл для характеристики стану виробництва на фірмі і в галузі.3 точки зору фірми короткостроковий період – це період часу, в якому виробничі потужності фірми фіксовані, але обсяг виробництва можна розширити чи зменшити за рахунок більшої або меншої кількості живої праці, сировини тощо. З точки зору галузі короткостроковий період – це період, протягом якого число діючих фірм в галузі не змінюється.
Довгостроковий період з точки зору фірми– це тривалий період часу, достатній для зміни кількості всіх ресурсів, в тому числі і виробничих потужностей. З точки зору галузі – це період, протягом якого діючі фірми можуть розформуватись і залишити галузь, водночас нові фірми можуть виникнути і увійти в галузь. Отже, у довгостроковому періоді число фірм в галузі є змінним.
Якщо, починаючи виробництво якогось продукту, фірма у короткостроковому періоді найме менше робітників, ніж має устаткування, то ефективність виробництва буде низькою. Робітники будуть змушені виконувати різні операції, а частина устаткування буде простоювати. Збільшення кількості робітників дозволить скористатися перевагами спеціалізації і повністю завантажити потужності. В цей час віддача від факторів виробництва, їх продуктивність з кожним наступним робітником зростає.
Але розширення виробництва за незмінних потужностей не може тривати безмежно. У короткостроковому періоді, коли всі потужності будуть задіяні максимально, додатковий робітник мало що додасть до випуску, бо йому доведеться чекати, поки звільниться потрібне устаткування, стояти в черзі. З цього моменту продуктивність додаткового робітника спадає. Сукупний обсяг виробництва зростатиме все повільніше, а з досягненням певного рівня випуску почне скорочуватись: зміна співвідношення „число робітників – кількість устаткування” призведе до того, що ще один додатковий робітник скоріше буде заважати працювати іншим, ніж випускати додаткову продукцію.
Закон спадної віддачі базується на припущенні якісної однорідності всіх додаткових одиниць змінних ресурсів. Додатковий продукт кожного наступного робітника спадає не тому, що фірма набирає менш кваліфікованих робітників, а тому що їх стає відносно більше, ніж діючого устаткування.
Використовуючи властивість взаємозамінності вхідних ресурсів, можна виробляти ту саму кількість продукції за певний час різними способами: або найняти багато робітників і озброїти їх ручними знаряддями праці, або за допомогою комплексу дорогих роботів і невеликої кількості висококваліфікованих спеціалістів. Фірма приймає рішення про вибір технології, порівнюючи продуктивність і витрати на ресурси за різних способів виробництва. Вона оцінює способи виробництва з точки зору технологічної та економічної ефективності.
Спосіб виробництва вважається технологічно ефективним, якщо не існує іншого способу, за якого для випуску заданого обсягу продукції витрачалось би менше будь-якого виду ресурсів, при тому, що іншого виду ресурсів витрачається не більше. Іншими словами: спосіб виробництва вважається технологічно ефективним, якщо вироблений обсяг продукції є максимально можливим за використання точно визначеного обсягу ресурсів.
Узагальнену інформацію про взаємозв’язок між витратами виробничих факторів і обсягами випуску продукції у фізичному виразі надає функція виробництва. Вона відображає технічний закон, суть якого в тому, що для кожного рівня технічних знань існує відповідне числове співвідношення виробничих витрат і обсягів продукції. За допомогою цієї функції можна визначити технологічно ефективний спосіб виробництва.
Виробнича функція задає максимальний обсяг випуску ( Q ), який може виробити фірма для кожної специфічної комбінації вхідних ресурсів. В моделі поведінки фірми для спрощення аналізу розглядаються лише два ресурси для довгострокового періоду – праця ( L ) і капітал ( K ), і тільки один змінний фактор – праця – для короткострокового періоду. Загальний аналітичний вираз виробничої функції можна записати:
Q=f(F1,F2…Fn), або Q=f(K,L) або Q=f(L)
Першим, найбільш відомим варіантом виробничої функції була виробнича функція Кобба-Дугласа (1923 р.), яка описує залежність обсягів виробництва від двох факторів – капіталу і праці: Q=A* Ka*Lb,
де A – коефіцієнт пропорційності або масштабності; a,b– коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%.
Зроблені вченими на основі досліджень в обробній промисловості США розрахунки показали, що коефіцієнти функції мають значення: A=1,01; a=1/4; b=3/4 . З цього випливало, що найважливішим фактором виробництва є праця, яка дає приріст виробництва 3/4 проти капіталу, який дає 1/4 приросту, тобто збільшення витрат праці на 1% розширює обсяги виробництва в 3 рази більше, ніж відповідне збільшення капіталу.
Кожна фірма має свою виробничу функцію, яка характеризує технологічний спосіб виробництва, вибраний фірмою. Функція виробництва описує те, що можливо здійснити технічно за умови, що фірма діє ефективно.
Економічно ефективнимвважається спосіб виробництва, який мінімізує альтернативну вартість всіх видів витрат виробництва заданого обсягу продукції. Економічна ефективність залежить від ринкової ціни різних видів ресурсів. Існує багато технологічно ефективних способів виробництва і лише один економічно ефективний, – найдешевший, тобто той, який на даний момент забезпечує мінімальні грошові витрати фірми за даного рівня цін на використовувані вхідні ресурси.
У теорії, і в господарській практиці визначення і обчислення витрат виявляються досить складними. Оскільки витрати – основне обмеження фірми в досягненні її мети, чимало вчених зосереджували свої пошуки на поясненні економічної природи витрат виробництва, і, відповідно до свого розуміння їх суті, визначали рівень витрат і пов’язаний з ним рівень прибутків.
3. Теорії витрат виробництва і прибутків
Сучасні теоретики, розглядаючи витрати, в першу чергу зосереджують увагу на обмеженості ресурсів і можливостях їх альтернативного використання. Рідкісність ресурсів виробництва, їх дефіцитність означає неможливість виробництва одного товару, якщо ресурси розподілені на користь виробництва іншого. Тому в мікроекономіці всі витрати вважаються альтернативними.Альтернативні витрати в грошовій формі називаютьсяекономічними витратами.
Будь-який ресурс спрямовується у те виробництво, де він використовується найефективніше і тому приносить власнику найбільший доход. Тому економічні витрати будь-якого ресурсу,вибраного для виробництва даного товару, будуть дорівнювати вартості найкращого з усіх можливих альтернативних варіантів використання цього ресурсу.
Економічні витрати–це ті суми грошей, які фірма зобов’язана виплатити кожному постачальнику ресурсів, щоб забезпечити їм такий рівень доходів, який дозволив би утримати ресурси в межах даного виду діяльності, відволікти їх від використання в альтернативних виробництвах.
Економічні витрати включають в себе зовнішні та внутрішні витрати, або явні танеявні.
Зовнішні (явні, бухгалтерські) витрати– це грошові платежі фірми стороннім постачальникам ресурсів.До них відносять витрати на сировину, матеріали, комплектуючі вироби, паливо, заробітну плату, орендну плату, амортизаційні відрахування на власне устаткування та ін.
Внутрішні (неявні) витрати– це витрати на власні ресурси підприємця. Вонидорівнюють грошовим платежам, які міг би одержати власник, якби використовував власний ресурсіншим, найкращим зі способів його застосування. Неявні витрати – фактично це мінімальний доход, який дозволяє утримати ресурси власника в межах даного виду діяльності. Тому економісти називають неявні витрати нормальним прибутком, йогозараховують до постійних витрат.
Бухгалтерський облік відносить до витрат виробництва лише зовнішні витрати і не визнає неявних витрат. Оскільки грошові потоки на покриття неявних витрат відсутні, бухгалтери зараховують весь надлишок сукупного виторгу над явними витратами до прибутку.
Бухгалтерський прибуток обчислюється як різниця між сукупним виторгом і явними витратами: BP=TR-BC.
Економічний прибуток обчислюється як різниця між сукупним виторгом та явними і неявними витратами: EP=TR-TC.
Оскільки неявні витрати являють собою нормальний прибуток, то: EP = TR — ( BC+NP ) . Бухгалтерський, економічний та нормальний прибутки співвідносяться як: BP=NP+EP.
Бухгалтерські витрати менші за економічні на величину неявних витрат. Бухгалтерський прибуток більший за економічний прибуток на величину неявних витрат, тобто нормального прибутку.
Економісти вважають прибутковою лише таку діяльність, за якої сукупний виторг перевищує всі альтернативні витрати, як явні, так і неявні.
У моделях фірми метою її діяльності вважають максимізацію економічного прибутку.
4. Двофакторна виробнича функція. Ізокванта. Заміна факторів виробництва
У довгостроковому періоді фірма може змінити як технологію виробництв, так і його масштаб. Зміна технології веде до зміни функціональної залежності між структурою затрат ресурсів і випуском. Для аналізу застосовуються дво– і багатофакторні виробничі функції. Коли виробничому процесі капітал ( K ) і праця ( L ) можуть замінювати один одного, пропорції між ресурсами вимірює показник капіталоозброєності праці (K / L). Функція виробництва має вигляд: Q=f( K , L ).
Мал. 1. Довгострокова виробнича функція.
Двофакторна виробнича функція може бути представлена у табличній („виробнича сітка”), графічній(ізокванта) і аналітичній формах.
Ізокванта– це крива однакової кількості продукту, яка відображає множину комбінацій вхідних ресурсів, що забезпечують певний фіксований рівень випуску (Мал. 1.). Кожна з комбінацій факторів виробництва на ізокванті представляє свій технологічний спосіб виробництва. Наприклад, в точці A переважає машинна технологія, а в точці D виробництво продукції здійснюється переважно за рахунок ручної праці.Ізокванти ранжирують рівні виробництва подібно до кривих байдужості, які ранжирують рівні задоволення. Рівень виробництва зростає з кожною наступною, розташованою вище від попередньої, ізоквантою. Так, ізокванта Q1 відповідає всім комбінаціям праці і капіталу, які дозволяють виробляти 55 одиниць продукції, ізокванта Q2 – 75 одиниць продукції і т.д.
Можна відмітити ще кілька властивостей кривих стабільного рівня виробництва: ізокванти, що відображають різні рівні випуску, не можуть перетинатися; ізокванти опуклі до початку координат і не перетинають осі координат, а лише необмежено наближаються до них, оскільки фактори виробництва можуть лише частково замінювати один одного, але повна заміна, як правило, неможлива, що відповідає припущенню про абсолютну необхідність для виробництва обох факторів.
Аналітично побудова ізокванти базується на рівнянні виробничої функції: f ( K , L) = const.
Тобто необхідно зафіксувати рівень виробництва, для якого будується ізокванта, і розв’язати рівняння відносно L або K.
За допомогою виробничої функції можна проаналізувати можливості зміни технології за умови збереження досягнутого рівня виробництва. Наприклад, якщо кількість капіталу зменшилась на Δ K, то таку саму кількість продукції за той же час можуть виробити додатково залучені у виробництво Δ L одиниць праці:
Q = f ( K , L ) = f ( K — ΔK , L + Δ L )
Показник, що визначає пропорції заміни факторів виробництва, називається граничною нормою технологічної заміни –MRTS.
Гранична норма технологічної заміни показує, від якої кількості одного фактора треба відмовитись, щоб залучити у виробництво додаткову одиницю іншого фактора.
Відповідно, MRTS L,K = ΔK / ΔL– гранична норма заміни праці капіталом – показує скільки одиниць капіталу може замінити одиницю праці; MRTS K,L = ΔL / ΔK – гранична норма заміни капіталу працею –показує скільки одиниць праці може замінити одиницю капіталу. Гранична норма технологічної заміни завжди є величиною від’ємною. Зберегти певний рівень виробництва за нової технології можна лише тоді, коли збільшення одного фактора буде супроводжуватись відповідним зменшенням іншого, і навпаки, тобто величини ΔK і ΔL завжди мають протилежні знаки, а ізокванта має від’ємний нахил.
Величина граничної норми технологічної заміни залежить від співвідношення граничних продуктивностей факторів виробництва. Зміна капіталу на
ΔK призводить до зміни обсягу виробництва на величину MPK * ΔK , а зміна праці на
ΔL дає зміну обсягу випуску на MPL * ΔL. У випадку фіксованого рівня виробництва необхідно, щоб втрата продукції відзменшення кількості робітників компенсувалась приростом продукції від збільшення застосування капіталу, і навпаки, тобто повинна виконуватись рівність: MPL *ΔL + MPK * ΔK = 0 або MPL * ΔL = -MPK * ΔK, або MPK * ΔK = MPL * ΔL.
Звідси гранична норма технологічної заміни праці капіталом:
MRTSL,K = ΔK / ΔL = -MPL / MPK,
або гранична норма технологічної заміни капіталу працею:
MRTSK,L = ΔL/ ΔK = -MPK / MPL , тобто MRTS K,L = 1 / MRTSL,K.
Динаміка граничної норми технологічної заміни при зміні технологічного способу виробництва зазнає впливу закону спадної віддачі: в міру насичення виробництва будь-яким фактором його гранична продуктивність спадає. Ця тенденція отримала назву закону зниження граничної норми технологічної заміни:зі збільшенням застосування у виробництві будь-якого фактора гранична норма технологічної заміни одиниці цього фактора іншим знижується, і навпаки.
Аналіз довгострокової функції виробництва має важливе практичне значення, особливо для планування розвитку фірми.
5. Ізокоста. Мінімізація довгострокових сукупних витрат. Траєкторія розвитку фірми
Випуск одного і того ж обсягу продукції технологічно ефективно можна забезпечити різними сполученнями факторів виробництва. Але з економічної точки зору кожна комбінація ресурсів обумовить для фірми різні витрати. Тому виникає проблема вибору економічно ефективної структури факторів, яка забезпечила б виробництво даного обсягу з мінімальними витратами.
Бажані зміни в структурі виробничих факторів фірма може здійснити лише протягом досить тривалого часу, оскільки це пов’язано зі зміною технології. У довгостроковому періоді всі фактори виробництва, отже, і всі витрати змінні, тому в аналізі не виділяються постійні витрати. Розрізняють лише: довгострокові сукупні витрати – витрати на весь обсяг продукції ( LC ), довгострокові середні витрати – витрати на одиницю продукції ( LAC ) та довгострокові граничні витрати ( LMC ), тобто приріст сукупних витрат.
Для кожного періоду фірма має певні обмежені фінансові засоби, які може витратити на вдосконалення виробництва. Тому допустимі витрати на працю і капітал можна описати таким рівнянням: LC = f ( L , K ) = PL * L + PK * K ,
де PL – годинна ставка заробітної плати (ціна одиниці праці), PK – орендна плата за годину використання устаткування (ціна одиниці капіталу).
Фірма може змінити співвідношення праці і капіталу, але так, щоб загальна сума витрат не змінилась.Розв’язавши дане рівняння відносно L або К, можемо визначити всі можливі комбінації вхідних ресурсів, які не виходять за межі визначеного рівня витрат:
K = LC / PK — ( PL / PK ) * L , або L = LC / PL — ( PK / PL ) * K.
Графічно ці комбінації відображає ізокоста.
Ізокоста– це лінія незмінних витрат, що показує всі можливі комбінації праці і капіталу, які фірма може придбати за даного рівня витрат.
Кожен фіксований рівень витрат зображає інша ізокоста. Множина ізокост, які ілюструють різні рівні довгострокових сукупних витрат, називається картою ізокост (мал. 2).
Мал. 2 Карта ізокост.
Зміна рівня сукупних витрат зміщує ізокосту паралельно вгору або вниз, а зміна ціни одного з ресурсів змінює її нахил до відповідної осі.
Нахил ізокости до відповідної осі визначається співвідношенням цін ресурсів: PL / PK або PK / PL. Одночасно він визначає пропорції взаємозаміни ресурсів, виражені в категоріях альтернативних витрат. Якщо заміна ресурсів відбувається за умови, що сукупні витрати повинні залишатися незмінними, то вірним буде рівняння:
ΔK * ΔPK + ΔL* ΔPL = 0, або ΔK * PK = -ΔL* PL звідси: ΔK / ΔL = PL / PK.
Тобто додаткові одиниці капіталу можна придбати на суму, яка буде зекономлена внаслідок вивільнення певного числа робітників. Норму заміни праці капіталом показує співвідношення PL / PK –відносна ціна праці. Наприклад, якщо PL становить 10 грн., а P – 5 грн., то відносна ціна праці: 10/5=2. Це означає, що економія витрат на одиниці праці дозволяє замінити одиницю праці двома одиницями капіталу.
Перед фірмою стоїть завдання знайти таку комбінацію праці і капіталу, яка за існуючих цін ресурсів забезпечила б мінімальні сукупні витрати на заданий фіксований обсяг виробництва. Технологічно ефективні комбінації для заданого рівня випуску показує ізокванта. Отже, геометрично задача зводиться до пошуку точки, яка знаходиться на фіксованій ізокванті і одночасно спільна з найменш віддаленою від початку координат ізокостою, що забезпечує найнижчу суму сукупних витрат виробництва.
Сумістивши карту ізокост з фіксованою ізоквантою (мал. 3), бачимо, що дві ізокости мають спільні точки з ізоквантою, але ізокоста з мінімальними витратами буде дотичною до ізокванти, а параметри точки дотику (Е) покажуть оптимальну комбінацію факторів виробництва. У цій точці кут нахилу ізокванти збігається з кутом нахилу ізокости. Оскільки кут нахилу ізокванти визначає граничну норму технологічної заміни факторів виробництва в категоріях їх продуктивності (MRTS LK = MP L / MP K ; MRTS KL = MPK / MPL ) , а кут нахилу ізокости визначає заміну факторів у категоріях відносних цін ( PL / PK ; PK / PL ) , то в точці дотику гранична норма технологічної заміни факторів виробництва дорівнює їх відносним цінам. Ця точка є точкою рівноваги фірми.
мал. 3 Виробництво заданого обсягу продукції з мінімальними витратами
Алгебраїчно точка мінімальних витрат знаходиться шляхом розв’язку системи рівнянь:
Перше рівняння є рівнянням заданої ізокванти, а друге рівняння – це рівняння рівноваги, яке означає, що в точці дотику співвідношення граничних продуктів праці і капіталу дорівнює співвідношенню їхніх цін. Переписавши рівняння рівноваги як MPK / PK = MPL / PL , одержимо умову рівноваги, відому під назвою еквімаржинального принципу або принципу рівності граничних величин.
І геометричний, і аналітичний методи розв’язку задачі мінімізації витрат для фіксованого обсягу випуску продукції дають одну і ту ж умову рівноваги: мінімум витрат для заданого рівня виробництва досягається, якщо фірма використовує таку комбінацію ресурсів, для якої граничні продуктивності ресурсів пропорційні їхнім цінам, або відношення граничного продукту фактора до його ціни однакове для всіх вхідних ресурсів.
Якщо обсяги використання факторів виробництва змінюються не в протилежних напрямках, а в одному і тому ж, тобто коли фірма збільшує використання всіх вхідних ресурсів, відбувається зміна масштабів виробництва.
Довгострокова виробнича функція показує ефект масштабу, тобто співвідношення між зростанням затрат ресурсів і зростанням обсягів виробництва. Тут можливі три випадки:
- якщо темпи зростання обсягів виробництва перевищують темпи зростання обсягів ресурсів, має місцезростаючий ефект масштабу;
- якщо обсяги виробництва зростають тими ж темпами, що і обсяги використовуваних ресурсів, має місце постійний ефект масштабу;
- якщо зростання обсягів виробництва відбувається в меншій мірі, ніж зростають обсяги залучених ресурсів, має місце спадний ефект масштабу.
Збільшуючи фінансові видатки на всі фактори виробництва, фірма має змогу розвиватись, переходити до більших масштабів виробництва. Для кожного бажаного обсягу випуску, відображеного серією ізоквант, можна знайти ізокосту, що мінімізує витрати фірми, – це будуть ізокости, дотичні до відповідних ізоквант (мал. 4).
Мал. 4. Траєкторія розвитку фірми
З’єднавши точки дотику (A, B ,C, D, E) плавною лінією, ми одержимо траєкторію розвиткуабо лінію експансіїфірми, яка ілюструє комбінації праці і капіталу, які обирає фірма, щоб мінімізувати витрати кожного з рівнів виробництва у довгостроковому періоді. Вона проходить через всі точки рівноваги фірми, відображаючи зміни її фінансових можливостей за незмінних цін факторів виробництва.
У довгостроковому періоді, коли всі ресурси змінні, фірма має можливість працювати з меншими сукупними витратами, ніж у короткостроковому періоді.
Висновок
Інноваційний шлях розвитку економіки забезпечує конкурентоспроможність шляхом постійного оновлення технології, товарів і послуг різноманітного призначення, стабілізацією і розширенням ринків збуту, ефективним використанням науково-технічного потенціалу і стимулюванням його росту.
В активізації інноваційної діяльності зацікавлений підприємець, адже це випуск нових і конкурентоспроможних видів товарів, що дає йому гарантований прибуток, швидке повернення вкладених коштів, накопичення вільного капіталу і можливість його вкладення у розширення виробництва; працівник, адже це — нові робочі місця, гарантована і вчасно виплачена заробітна плата; споживач — він отримує доступ до нових видів товарів з кращими споживчими якостями; і врешті-решт — держава, тому що розвиток інноваційної діяльності це збільшення надходжень до бюджетів усіх рівнів, приплив до держави іноземного капіталу у вигляді прямих інвестицій.
Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.
Треба мати на увазі, що розробка і продукування новинок – річ ризикована. При цьому, як правило, потрібне запровадження нових технологій, потрібне нове обладнання, часто іноземного виробництва, а це – значні капіталовкладення. І якщо це робити на тих же умовах, за якими працюють всі інші суб’єкти господарювання поза межами інноваційної діяльності, то не тільки одержання прибутку, але й просте повернення вкладених в інновації грошей стає проблематичним. А тому держава повинна взяти на себе організаційну, фінансову і правову підтримку інноваційної діяльності. Саме вона мусить дбати про створення умов для існування і постійного розширення інноваційної діяльності шляхом зменшення ставок оподаткування інноваційної продукції, прямої фінансової підтримки інноваційної діяльності та іншими шляхами.
Це підтверджується багаторічним досвідом роботи в цій сфері Державного інноваційного фонду, незважаючи на критичні оцінки, які останнім часом мали місце, не можна не бачити позитивних результатів його діяльності в організації та фінансовій підтримці впровадження науково-технічних розробок та новітніх технологій у виробництво.
На сьогодні Державний інноваційний фонд реорганізовано у Українську державну інноваційну компанію, яка продовжує виконувати функції пільгового кредитування інноваційних проектів і відповідно до прийнятого закону є спеціалізованою державною інноваційною фінансово-кредитною установою у сфері інноваційної діяльності в державі.
Прийнятий закон встановлює, що головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсоощадних технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. З цією метою державну підтримку одержують підприємці — суб’єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти.
Проведене обстеження інноваційної активності промислових підприємств показало, що значущість факторів гальмування інноваційної діяльності оцінюється самими підприємствами наступним чином: відсутність фінансування (89% обстежених), відсутність коштів у замовника (54%), високі кредитні ставки банківських установ (44%), значні витрати, що пов’язані з нововведеннями (39%), недосконалість законодавчої бази в податковій сфері (37%), труднощі з сировиною (32%).
Використана література
- Лісовий А. В.Мікроекономіка: Курс лекцій: Навч. посібн.,. -К.: ЦУЛ, 2003. -191 с.: іл. — Бібліогр.: с.190-191
- Горобчук Т. Т. Мікроекономіка: Навчальний посібник; М-во освіти і науки України, Житомирський інженерно-технологічний ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -271 с.
- Косік А.Ф. Мікроекономіка: Навчальний посібник; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -415 с.
- Андреюк Н.В. Мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. -К.: Кондор, 2004. -174 с.
- Економічний розвиток ідержавна політика: Навч. посібник; За заг. ред. Ю.І.Єханурова; УАДУ при Президентові України. -К.: Вид-во УАДУ, 2001. –475с.
- Задоя А.О. Мікроекономіка: Курс лекцій та вправи: Навч. посібн. -К.: Знання, 2001. -211 с.