Інтеграційні процеси в Латинській Америці в другій половині ХХ століття

Вступ.

Розділ 1. Політичні та економічні чинники інтеграційних процесів у Латинській Америці в 60-80-х роках.

Розділ 2. Розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці у 80-90 ті роки.

Розділ 3. Економічна інтеграція в Латинській Америці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Одним із завдань зовнішньополітичного курсу України є, безумовно, визначення її у геополітичному просторі. Справа в тому, що впродовж тривалого часу її економіка розвивалася в межах Російської імперії, а потім Радянського Союзу і тому ніколи не була самодостатньою. Розпад Радянського Союзу і проблеми, що виникли у стосунках з Росією та СНД, поставили багато питань щодо розширення зв'язків у іншому векторі — на північ, захід і південь від сучасних українських кордонів.

Ці питання у сукупності можуть бути окреслені прагненням України до регіональних і субрегіональних інтеграційних процесів, які відбуваються поза межами СНД. Тому дуже часто ми звертаємось до досвіду інших країн світу, з якого найбільш плідними, на думку деяких провідних українських науковців, є процеси, що відбуваються на теренах Латинської Америки.

Особливість латиноамериканської інтеграції полягає в прагненні країн вийти із стану периферійності в системі світового господарства, об'єднати, інтегрувати дві національні економіки в єдиний народногосподарський комплекс, посилити рівень взаємопереплетення і взаємопроникнення капіталів двох найбільших країн регіону: США і Канади.

Головним завданням для латиноамериканських країн на початку XXI ст. залишаються пошук і здійснення таких варіантів розвитку, які б відповідали місцевим умовам і дали б змісту країнам регіону поєднати оновлення економіки з інтересами більшості суспільства, інтеграцію у світове господарство — зі збереженням власних цивілізаційних підвалин.

Розділ 1. Політичні та економічні чинники інтеграційних процесів у Латинській Америці в 60-80-х роках

Серед діючих тут регіональних і субрегіональних об'єднань та угруповань нам уявляється найбільш цікавим досвід виникнення і функціонування Андської групи (АГ) — субрегіонального утворення, за допомогою якого "шістка" андських країн намагається протягом майже тридцяти років вирішувати свої економічні й політичні проблеми.

Слушно тут зауважити, що в 90-ті роки часто говорять про кризу цього утворення, маючи на увазі гострі суперечності, які іноді призводили навіть до тривалих військових конфліктів (наприклад, між Еквадором і Перу в 1996 році). І з цим частково можна погодитися. Проте не тільки певний позитивний, але й негативний досвід країн АГ дає підстави для серйозних висновків щодо шляхів і методів інтегрування країн взагалі.

Організаційно-юридичне оформлення процесу інтеграції Андських країн, як уже згадувалося, було завершено 26 травня 1969 року, коли представники Колумбії, Перу, Чилі, Еквадору і Болівії (у присутності венесуельської делегації) остаточно доопрацювали і підписали угоду про спільні дії в сфері економіки, політики, культури, яка більш відома у міжнародній практиці як "Картахенський договір".

Із перших днів свого існування це об'єднання (штаб-квартира в Лімі; друкований орган — "Групо Андіно"; загалом — 70 мільйонів чоловік населення, територія — 5,4 тисячі квадратних кілометрів; давало на той час 92 відсотки всієї латиноамериканської міді, 87 — олова, 80 — нафти, 50 відсотків залізної руди) являло собою досить значну силу і зробило, на думку деяких учених, "принципово новий внесок у розвиток інтеграційних процесів на континенті".

Причини, що спонукали країни "шістки" до об'єднання, були породжені цілою низкою об'єктивних і суб'єктивних обставин: прагненням до спільного розвитку національної промисловості та інфраструктури; наявністю майже однакового для всіх рівнів соціально-економічного розвитку і значних природних багатств; слабкістю системи фінансового забезпечення і бажанням подолати її; намаганням протистояти більш сильним державам регіону[2, c. 164-165].

Завдання ж, які передбачалося спільно вирішувати, полягали, головним чином, у зміцненні зовнішньоекономічних зв'язків держав-учасниць і розширенні, завдяки цьому, ринків збуту їхньої власної продукції; у подоланні перешкод на шляху створення загальної транспортно-комунікаційної мережі; у поліпшенні використання досягнень науково-технічної революції.

Для практичної реалізації визначених завдань колективними зусиллями країн-учасниць створюється ціла система різноманітних управлінських підрозділів, які мали контролювати, вивчати і давати рекомендації з найширшого спектра не тільки поточних, але й глобальних питань.

Найвищим координаційним органом Андської групи стала Комісія, яка, згідно з ухваленим у листопаді 1969 року статутом, здійснювала керівництво кадровою політикою, затверджувала обов'язкові для виконання плани субтериторіальної діяльності, забезпечувала дієвість запровадження всіх законодавчих актів та документів і, при потребі, їх тексти, ухвалювала програми митного обкладання тощо. Очолює Комісію обраний на рік, за алфавітним списком країн-учасниць, президент, а складається вона як із повноважних представників кожної країни-учасниці, так і зі спостерігачів країн, що не беруть безпосередньо участі ВАГ.

Функції інтернаціонального інвестора АГ виконує Андська корпорація розвитку (АКР). Цей орган займається акумуляцією внутрішніх і зовнішніх ресурсів латиноамериканських країн для здійснення великих, капіталомістких проектів, керує модернізацією старих і створенням нових підприємств, реалізує всі преференційні заходи, безпосередньо одержує і розподіляє закордонні кредити. Маючи асоційований банківський капітал у розмірі 0,4 мільярда доларів, АКР прагне займатися не тільки неупередженою оцінкою обсягу фінансових операцій, але й, головним чином, діяльністю щодо стимулювання зусиль, спрямованих на підвищення ділової активності підприємців зони".

Головним виконавчим інструментом Андської групи виступає так звана Хунта, покликана стежити за дотриманням внутрішніх нормативів, формувати конкретні угоди, що можуть полегшити або прискорити їх використання, виконувати функції постійного секретаріату з підтримання контактів із національними інтеграційними комітетами, готувати багатосторонні проекти постійним та тимчасовим установам.

Виходячи з потреб власної діяльності, Хунту наділили широкими повноваженнями щодо розробки актів та контрактів, правами ухвалювати зобов'язання, необхідні для нормального функціонування, здатністю порядкувати бюджетними коштами, правом ухвали будь-якої постанови, спрямованої на виконання прийнятих рішень[4, c. 51-54].

Важливою ланкою в структурах АГ є Соціально-економічний комітет (СЕК), куди увійшли по три підприємці і по стільки ж представників безпосередніх виробників від кожної з країн АГ. Спираючись на їхній авторитет, СЕК став займатися постійним збиранням думок щодо конкретних форм реалізації інтеграційних проектів, виробленням рекомендацій для Комісії і Хунти, а також намагався контролювати робітничий рух, вводячи його в річище єдиної Ради профспілок Андських держав.

Не менш важливим підрозділом АГ слід вважати і Консультативний комітет (КК), за допомогою якого відбувається розробка "шісткою" колегіальних рішень з усіх актуальних питань сучасності. Лише спираючись на рекомендації КК, Хунта (за вимогами якої він головним чином і збирається) планує власну діяльність і віддає потрібні розпорядження.

До адміністративної структури Андського пакту належить створений у 1976 році для координації фінансової політики Спільний резервний фонд, а також різного типу ради — валютна, планування, фінансова, зовнішньої торгівлі, податкової політики, сільського господарства, інфраструктури, з питань туризму та інші, які виконують суто дорадчі функції і скликаються на вимогу навіть одного з членів АГ.

Центральні структури АГ багато в чому залежать від системи периферійних відомств, що працюють на інтеграцію. Наприклад, у Ла-Пасі цим займається Технічний секретаріат з інтеграції, у Каракасі та Боготі — інститути зовнішньої торгівлі, в Сант-Яго — Виконавчий секретаріат у справах Латиноамериканської вільної торгівлі (ЛАВТ) і Андської групи, у Кіто — Міністерство торгівлі, промисловості та інтеграції, в Лімі Національне бюро інтеграції.

Таким чином, за короткий строк нове субрегіональне об'єднання створило струнку організаційну систему. Наскільки ж ефективними були ці структури, як далеко зайшли інтеграційні процеси і як це позначилося на становищі країн Андського субрегіону та на їх міждержавних стосунках?

Висновок не може бути однозначним. Тим більше, що в 90-ті роки, як ми вже зазначали вище, АГ зустрілася з серйозними проблемами, які не вирішені і на сьогоднішній день. Детально проаналізувати всі події, що відбувалися в Андських країнах упродовж останніх тридцяти років, у рамках статті неможливо. Тому спробуємо охарактеризувати хоча б основні тенденції в межах однієї проблеми — функціонування організаційної структури АГ в умовах спільних дій країн-учасниць у політичній та економічній сферах[13, c. 219-221].

Історія існування Андської групи може бути умовно поділена на чотири етапи. Кожному з них притаманні свої риси, які й визначили динаміку розвитку АГ.

Перший етап (1969-1973 роки) відкривається підписанням Договору Картахени. При його реалізації відбулася інституціоналізація АГ. Основний наголос на цьому етапі робиться на економічному співробітництві. Визначено триєдине завдання: досягти збалансованого і прискореного прогресу виробництва; піднести рівень життя в країнах —членах АГ; активізувати роботу ЛАВТ.

Для здійснення цих завдань передбачалося вжити заходів щодо координації соціально-економічної політики і максимального пристосування до цього національних законів; створення усередненого зовнішньоторговельного тарифу; прискорення темпів розвитку сільськогосподарського виробництва; мобілізації внутрішніх джерел інвестування кожного для потреб усіх; лібералізації торговельних операцій; інтенсифікації індустріалізації та спільного планування; заохочення більш активної діяльності місцевої буржуазії.

Економічну програму Договору Картахени було конкретизовано цілим пакетом резолюцій щодо розвитку економічної сфери: "Про мінімальний спільний зовнішній тариф", "Про створення субрегіональних підприємств", "Законодавчі нормативи щодо спільного індустріального розвитку" тощо.

Характерним для першого етапу було "Рішення № 24" — "Загальний порядок поводження з іноземним капіталом, про марки, патенти, ліцензії і привілеї". Ухвалене в квітні 1970 року, воно регулювало прибутки і витрати валютних коштів, створювало максимум сприятливих умов для перетворення іноземних інвестицій на національні капітали, захищало (шляхом введення фіксованої ставки прибутків, що вивозилися за кордон) місцеві внутрішні ринки від більш сильних конвертованих одиниць.

Отже, судячи з основних документів, ухвалених в 1969-1973 роках, діяльність АГ в зазначене чотириріччя мала переважно соціально-економічний характер. Проте уважне прочитання деяких положень Договору Картахени і аналіз ходу його виконання дають право стверджувати, що вже тоді почав торувати собі шлях і зовнішньополітичний напрям. Більше того, в Договорі відчутні інтеграційні ідеї попередніх епох, а в реальному житті його автори, поряд із бажанням ліквідувати промислову відсталість та захистити національні інтереси регіону, прагнули до визволення від засилля Вашингтона і до підтримки більш слабких економічно країн-учасниць ~* Болівії і Еквадору.

Доказ щодо посилення політичної спрямованості блоку ми можемо знайти і в значній активізації співробітництва дипломатичних відомств країн АГ. Уже в листопаді 1969 року в Лімі відкрилась перша багатостороння нарада міністрів закордонних справ Колумбії, Чилі, Перу та Болівії, на якій, окрім низки поодиноких питань (на кшталт того, де буде розташовано резиденцію Хунти та ін.), було обговорено і ухвалено угоду, яка засуджувала будь-яку спробу втручання ззовні і відкидала будь-який прояв взаємовідносин "з позиції сили" та проголошувала невід'ємні права кожної нації самостійно розпоряджатися власною долею.

А другий і третій аналогічні форуми (березень 1971 року і червень 1972-го) обрали ідеологічний плюралізм фундаментальною основою стосунків між країнами Ібероамерики[10, c. 167-169].

Політична спрямованість у діяльності АГ посилилася вже на початку другого етапу, під час появи "Декларації Аякучо".

Ратифікована 8 грудня 1974 року і названа на честь 150-річного ювілею однойменної переможної битви, яка поклала край іспанському пануванню на континенті, вона, на відміну від попередніх документів, майже не містила економічних моментів, а була цілком присвячена таким зовнішньополітичним питанням, як роззброєння, зміцнення ООН і зменшення напруженості в регіоні.

Концентрованим виразом політизації блоку став, безумовно, "Мандат президентів країн Андської групи" (28 травня 1979 року, м.Картахена, Колумбія). Цей документ, по суті справи, став підсумковою угодою, яка підводила риску під першим десятиріччям існування АГ. "Президенти Болівії, Колумбії, Еквадору, Перу і Венесуели, — читаємо в преамбулі угоди, — зібралися разом для того, щоб відсвяткувати і проаналізувати подальші шляхи розвитку процесу субрегіонального єднання".

Із джерелознавчої точки зору, зміст цього документа чітко поділяється на соціальну і політичну складові. І якщо в першій із них мова традиційно йде про горизонтальну кооперацію як вирішальний базис континентальної взаємодії, про необхідність боротьби за створення нового міжнародного економічного порядку (НМЕП), про виробничо-промислові стосунки в Південній Америці, про підтримку Еквадору і Болівії, що постійно потребували допомоги, про розробку фінансово-банківської стратегії щодо Амазонського союзу, то друга частина являє собою дещо кардинально нове, оскільки містить не тільки поодинокі "зовнішньополітичні уривки", а цілісний план спільної дипломатичної праці.

Ця праця включає положення про корисність висунутої ще С. Боліваром ідеї федеративної єдності; про нагальну потребу злиття периферійних зусиль у колективну зовнішню політику і "спрямовану в заданому напрямі волю"; "про політичну кооперацію як найперший засіб " зміцнення добросусідства між країнами-союзницями" перед лицем міжнародного клімату, який весь час змінюється.

І, що найголовніше, інтеграція більш рішуче визначалася тепер як єдність історичного, соціологічного, культурного, економічного і політичного начал. "Процес цей, — свідчить, наприклад, 5 розділ "Солідарний розвиток", — є головним засобом для досягнення високих цілей,., необхідний для зміцнення… суверенних національних структур,., для перетворення наших (тобто Андських. -Автор) країн на могутню моральну силу, політика і економіка якої стане міцнішою і впливовішою, а голос… з кожним разом буде дедалі більше впливати на світове оточення".

Такий політизований підхід до завдань Андської групи спостерігається і в "Декларації Кіто" (серпень 1979 року), і в так званих "Актах Панами" (жовтень 1979 року) та інших спільних документах 70-х років.

Пояснення такого феномена слід, мабуть, шукати в гальмуванні процесів економічної інтеграції, яка, незважаючи на численні рішення, не дістала належного розвитку. Так, з трьох десятків ухвалених у травні 1969 року економічних проектів, спрямованих на реорганізацію промисловості і торгівлі відповідно до нових умов, вже до червня наступного, 1970-го, діючими залишились у принципі тільки 8,3 них лише один — стосовно митних тарифів —був, незважаючи на численні юридичні і технічні складнощі, більш-менш розгорнутим[17, c. 231-234].

Відчуваючи неможливість швидко подолати зазначене гальмування, керівництво АГ, намагаючись усе ж обминути кінцевий застій і регрес, поступово переключало наявну енергію своїх підлеглих на дипломатичну ниву, що деякою мірою змінювало первісну сутність об'єднання.

Нова політична сутність Андської групи виявилась упродовж третього етапу (1979-1989 роки).

Першим найважливішим документом кінця 70-х — початку 80-х років стала "Декларація Ліми" (кінець липня 1980 року). 16 із 17 його пунктів було присвячено питанням зовнішньополітичних зв'язків. Представники Колумбії, Перу, Венесуели і Еквадору висловилися за колективний захист демократії і соціальної справедливості в регіоні, взяли на себе додаткові зобов'язання "поважати права людини", сприяти збереженню режиму стабільності і миру на континенті, підкреслити своє бажання будувати взаємовідносини з усіма країнами на принципах рівноправ'я, невтручання і поваги територіальної цілісності.

Особливий наголос було зроблено і на тій унікальній ролі, яку покликані відігравати тут нещодавно створений Андський парламент і Рада міністрів закордонних справ. А в розділах "Кооперація між країнами" і "Мета інтеграції" той бік об'єднавчого процесу, який нас цікавить, характеризувався як " сума рівноправних акцій" і висловлювалося задоволення тим, що під час їх проведення дедалі переважаючими стають саме політичні моменти.

Характерним і для сьогодення АГ є "Кодекс поведінки", ухвалений 11 вересня 1980 року (м. Ріо-Бамбе, Еквадор). З економічних питань у цьому документі порушено лише проблеми використання природних ресурсів і досить-таки тонка тема рівномірного розподілу прибутків серед держав — учасниць Договору. Частина кодексу присвячена роззброєнню, колективній участі "шістки" у різних міжнародних форумах, розробці заходів щодо зміцнення Ради Безпеки ООН та іншим зовнішньополітичним питанням.

Подією, яка, на нашу думку, підвела риску під діяльністю АГ в 80-ті роки і накреслила основні напрями співпраці на 90-ті, тобто, за нашою періодизацією на четвертий етап, стало урочисте засідання з приводу 21-х роковин створення об'єднання, де було ухвалено Маніфест "Картахена-де-Індіас" (25-26 травня 1989 року). Цей невеликий за обсягом документ сконцентрував у собі цілий ряд важливих тез, які допомагають краще зрозуміти завдання та прагнення засновників Пакту.

Передусім було проголошено, що "андська інтеграція, як і раніше залишаючися гарантом зміцнення миру, безпеки, поліпшення умов життя і повнокровного розвитку всіх народів, від імені яких вона здійснюється…", і в подальшому буде брати "на озброєння найбільш цивілізовані способи спілкування, що прийняті практикою світового співтовариства". З іншого боку, всі, без винятку, учасники процесу зафіксували тут свою надію на можливість якнайскорішого досягнення політичної єдності Латинської Америки за допомогою як міждержавного, так і наддержавного (тобто в межах створених блоків) співробітництва[19, c. 187-195].

80-і роки стали лихоліттям для економік майже всіх країн Латинської Америки. Промислове виробництво не росло, зате росла інфляція, погіршувався життєвий рівень населення. Політика імпортозамінної індустріалізації початку давати збої. Саме в цей момент Вашингтон почав активну пропаганду ідеї лібералізації економіки країн Центральної й Південної Америки. Заручати підтримкою деякої частини населення, уряду латиноамериканських країн одне за іншим сталі проводити неоліберальну програму, що одержала назву "Вашингтонського консенсусу".

Міри, запропоновані її розроблювачем Дж. Вільямсоном з Інституту міжнародної економіки, були прості: лібералізація зовнішньої торгівлі, зняття бар'єрів для іноземних капіталів, приватизація державних підприємств, дерегулювання, скорочення державних витрат на соціальні потреби й т.д. У короткостроковій перспективі неоліберальні рецепти оздоровлення економіки дали позитивний результат. Інфляція була зупинена, зміцнилися місцеві валюти, намітився ріст в економіці в цілому. Однак запаморочення від успіхів пройшло дуже швидко[19, c. 197].

Розділ 2. Розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці у 80-90 ті роки

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80—90-ті роки отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу, який формувався.

Процеси інтеграції в Латинській Америці проходили в різних формах. Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яка об'єднувала 10 південноамериканських республік і Мексику, в 1980 р. перетворилася на Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Головна увага в ній зосереджувалася на промисловій кооперації в конкретних галузях і спільних програмах розвитку економіки та експорту. В червні 1990 р. члени ЛАІ вирішили зменшити взаємні мита на 10—20 % і скасувати низку протекціоністських заходів. З 1992 р. функціонує Латиноамериканський парламент зі штаб-квартирою в Сан-Паулу (Бразилія).

Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) у 80-ті роки через конфліктну ситуацію в субрегіоні практично не функціонував. Але на межі 80—90-х років інтеграційні зв'язки в Центральній Америці відновилися. їхньою характерною рисою стали часті зустрічі президентів центральноамериканських країн. Від 1990 р. в них брала участь і Панама. В червні 1990 р. на зустрічі президентів в Антигуа (Гватемала) був підписаний План розвитку для Центральної Америки, що передбачав спільні зусилля у сфері науково-технічного прогресу, в розвитку інфраструктури, у розв'язанні проблем зовнішнього боргу тощо.

90-ті роки характеризувалися подальшим функціонуванням усіх основних структур Андської групи. Проте найбільшу активність виявляли дипломатичні відомства. Рада міністрів закордонних справ блоку постійно виступає із спільними заявами з головних питань сучасності латиноамериканського континенту і світу. Щодо інших сторін своєї діяльності, особливо в економічному співробітництві, то АГ не відігравала значної ролі. Як доказ цього можна навести той факт, що в економічних частинах такого авторитетного документа, як Голуба книга МЗС Японії, АГ навіть не згадується.

Стислий аналіз майже 30-річного існування Андської групи дає можливість зробити деякі висновки.

По-перше, завдяки зусиллям засновників створено чітку структуру субрегіонального співробітництва, яка за певних обставин може дати плідні результати. Проте надмірна інституціоналізація створеного об'єднання не завжди відповідала реальному життю.

По-друге, діяльність АГ свідчить, що в умовах тотожних економік, які не доповнюють одна одну, неможливо створити єдиний господарський комплекс різних держав. Тому для збереження об'єднання Андська група пройшла шлях від розробки широких економічних планів до створення суто політичного угруповання, яке намагається спільно вирішувати проблеми міждержавних стосунків на континенті, а також у світі.

По-третє, незважаючи на декларативність більшості документів і рішень, а також відсутність у багатьох випадках серйозних результатів, АГ стала своєрідною перешкодою тим відцентровим тенденціям, які традиційно існують в латиноамериканському світі.

У цілому ж досвід Андської групи може вважатися плідним, як і досвід такої субрегіональної організації, як АСЕАН у Південно-Східній Азії. Головним, і це має враховувати сучасна Україна, є те, що будь-яке регіональне чи субрегіональне об'єднання має будуватися на спільному інтересі, який ґрунтується не тільки на Ідейних чи політичних гаслах, а й на міцній основі економічного інтересу. Європейський парламент, Маастрихт стали можливими завдяки створенню міцних спільних економічних підвалин, а не тільки як результат загальноєвропейської ідеї[8, c. 372-374].

На нараді в Тегусігальпі (Гватемала) у грудні 1991 р. президенти п'яти центральноамериканських республік і Панами досягли домовленості про заснування Центральноамериканської системи інтеграції (ЦАСІ) в складі шести країн перешийка. В 1992 р. утворено координуючі органи ЦАСІ й ухвалено програму конкретних дій. У жовтні 1991 р. в столиці Гватемали урочисто відкрилася перша сесія Центральноамериканського парламенту (договір про субрегіональний парламент підписали Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Коста-Ріка та Нікарагуа).

Активніше домагались всебічної, в тому числі політичної, інтеграції три республіки в субрегіоні — Гватемала, Гондурас і Сальвадор. У жовтні 1992 р. їхні президенти висунули ідею політичного союзу і створення Центральноамериканської федерації. З лютого 1993 р. вони розпочали ліквідацію взаємних митних бар'єрів, здійснення єдиної митної політики та інтеграцію фінансових систем. Певний інтерес до планів трьох республік виявила Нікарагуа. Коста-Ріка підтримала лише ідею економічної інтеграції. Панама погодилася на їхню інтеграцію, розглядаючи її як проміжний етап до спільного співробітництва зі США і Мексикою.

Розвивалося співробітництво у межах Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС). Працювали її комітети і міжнаціональні комісії з виробництва і збуту продовольства та інших товарів, з водних ресурсів, судноплавства, енергетики.

Субрегіональна Андська група(з 1969 р.), зі складу якої в 1976 р. вийшла Чилі, залишилася у складі п'яти держав (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія). Організація пом'якшила обмеження для іноземного капіталу. Наприкінці 80-х років спостерігається активізація її діяльності, збільшилася взаємна торгівля. У листопаді 1990 р. президенти п'яти андських країн домовились до 1995 р. створити зону вільної торгівлі, ліквідувати митні бар'єри, заснувати єдиний митний союз і координувати економічний розвиток. Вони висловились за спільну боротьбу з наркобізнесом і захист навколишнього середовища.

У червні 1984 р. в м. Картахені (Колумбія) відбулася конференція міністрів економіки, фінансів і закордонних справ 11 держав регіону (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор, Болівія, Уругвай і Домініканська Республіка) з проблем зовнішнього боргу та інших економічних і політичних питань. Зустрічі членів Картахенської групи стали регулярними. Однак її діяльність виявилася малоефективною, що змусило більшість учасників —Аргентину, Бразилію, Мексику, Венесуелу, Колумбію, Перу і Уругвай, а також Панаму — створити паралельно в грудні 1986 р. Групу Ріо-де-Жанейро. Ці вісім країн входили до складу Контадорської групи і Групи підтримки Контадори і набули там досвіду співробітництва. У 1990 р. до Групи Ріо-де-Жанейро вступили Чилі, Еквадор, Болівія і Парагвай, після чого її склад став практично дублювати ЛАІ. Група Ріо-де-Жанейро докладала зусиль, щоб залучити до співробітництва країни Центральної Америки та Карибського басейну. Вона перетворилася на важливий форум спільного обговорення питань економічного й політичного співробітництва держав Латинської Америки[5, c. 229-230].

Слід зазначити, що на середину 90-х років Група Ріо поряд з новими інтеграційними блоками висувається на перший план у міжамериканських відносинах. Про це свідчать щорічні зустрічі президентів 12 країн —учасниць Групи Ріо-де-Жанейро і коло питань, які вони обговорюють (боротьба з наркомафією, незаконна торгівля зброєю, захист демократії, права нелегальних мігрантів, проблема реформування ООН і тощо). Етапною стала зустріч президентів країн — членів і Групи Ріо у вересні 1997 р. в м. Асунсьйоні, на якій ухвалено «Декларацію Асунсьйона про суверенітет і юридичну рівність держав», де виокремлюються загальні принципи формування нового, справедливого світового порядку, позначено вірність демократичним цінностям, повагу до прав людини.

Пошук шляхів розв'язання проблеми зовнішнього боргу залишався найважливішим завданням Групи Ріо-де-Жанейро та урядів країн Латинської Америки. Вони домагалися від кредиторів зниження і стабілізації рівня відсотків, списання частини боргу. В березні 1989 р. міністр фінансів Брейдізапропонував план списання частини боргів для країн, які досягали фінансової стабільності. Пропозиціями плану скористалися Мексика, Коста-Рика, Венесуела, Уругвай, що сприяло зменшенню їхньої зовнішньої заборгованості на 20 %. У цілому «план Брейді» не вирішив проблеми, але пом'якшив її гостроту.

У серпні 1986 р. утворилися підвалини для аргентино-бразильської інтеграції, до якої згодом приєднався Уругвай. її мета полягала у зміні курсу найбільших країн Південної Америки — від конкуренції перейти до об'єднання їхніх економічних зусиль[11, c. 257-258].

У березні 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю підписали договір про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі цих держав. З 1991 р. поступово знижуються взаємні мита — до їх повного скасування в 1995 р. Вводяться єдині зовнішні тарифи, виробляється узгоджена позиція на світовій арені з економічних і політичних питань. Учасники МЕРКОСУР планували з часом приєднати до цієї організації інші південноамериканські країни, перетворити її на основне інтеграційне об'єднання Південної Америки. Чилі, Болівія, Перу виявили інтерес до співробітництва з МЕРКОСУР, щодо безпеки-Декларація Ушуая 1998 року про зону миру в лат Америці-спочатку члени Меркосур.а потім Болівія і Чилі приєднались.

Венесуела і Колумбія разом з Мексикою в 1992 р. заснували «Групу трьох» і розпочали зниження взаємних торговельних мит, щоб також поступово створити зону вільної торгівлі. Субрегіональні об'єднання Південної Америки, які виникли у 80—90-ті роки, частково перетиналися одне з одним. У цих умовах ЛАІ, Група Ріо-де-Жанейро і ЛАЕС намагалися координувати їхні зусилля.

Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському басейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство. До його складу ввійшли англомовні карибські держави і залежні від Великої Британії території.

У межах Карибського співтовариства функціонував Карибський спільний ринок, мета якого полягала в поступовому зниженні ліквідації згодом митних зборів між учасниками, вироблення єдиної митної політики та координування планів розвитку. Всередині Карибського спільного ринку існував локальний Східнокарибський спільний ринок, який об'єднував найменш розвинені і дрібні острівні країни субрегіону. Чотири з них — Гренада, Домініка, Сент-Вінсент і Гре-надини, Сент-Люсія в 1991 р. вирішили утворити політичний інтеграційний союз.

Швидкий розвиток західноєвропейської інтеграції, посилення економічних зв'язків між країнами АТР спонукали латиноамериканські держави одночасно з регіональною інтеграцією домагатися приєднання до високорозвинених економік країн Північної Америки. США і Канада, зі свого боку, виявляли зацікавленість у створенні потужного інтеграційного об'єднання в Західній півкулі. Ідея економічного зближення з північними сусідами активно обговорювалася в Латинській Америці, а особливо у Мексиці, з 1990 р. Президент США Дж. Буш 27 червня 1990 р. виступив з «Ініціативою для Америк», де запропонував ідею нового економічного партнерства у Західній півкулі, що базувалося на створенні зони вільної торгівлі та інвестицій у складі США, Канади і країн Латинської Америки, яка, у свою чергу, мала закласти підвалини Міжамериканського спільного ринку. В Міжамериканському банку розвитку передбачалося заснувати спеціальний фонд для фінансування економічних програм у латиноамериканських країнах і частково списати борг тим з них, які найуспішніше здійснюють лібералізацію економіки та зовнішньої торгівлі. У листопаді—грудні 1990 Дж. Буш відвідав Мексику, Бразилію, Аргентину, Чилі, Уругвай і Венесуелу, де обговорював цю ініціативу й імовірні шляхи її реалізації з урахуванням взаємних інтересів. На ініціативу Буша позитивно відгукнулись уряди багатьох латиноамериканських держав.

Мексика в 1990—1991 рр. активізувала переговори зі США про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі і (НАФТА) за участю США, Канади і Мексики. Домовленість про це була досягнута в 1992 р. і набрала чинності з 1 січня 1994 р[18, c. 137-139].

Саме перша половина 90-х років стала періодом «інтеграційної ейфорії», що охопила весь континент; у ЇЇ центрі перебували НАФТА і багато країн регіону, які бажали приєднатися до неї. Окремі латиноамериканські держави виявили бажання потрапити до цієї зони через систему двосторонніх і багатосторонніх договорів про вільну торгівлю з Мексикою, одна з одною і, в перспективі, зі США. В 1991 р. підписано угоди про вільну торгівлю Мексики і країн Центральної Америки, між Мексикою і Чилі, а в 1993 р. — між Мексикою і Венесуелою. Зона вільної торгівлі мала об'єднати учасників «Групи трьох» (Мексика, Венесуела, Колумбія). У грудні 1992 р. аргентинський Президент К. Менем заявив, що пріоритетними для МЕРКОСУР повинні стати інтеграція цієї організації з НАФТА і створення в майбутньому загаль-ноконтинентального інтеграційного об'єднання. Дещо обережно до НАФТА поставилася Бразилія, яка надавала перевагу зміцненню МЕРКОСУР і інтеграції Південної Америки, де б вона відігравала домінуючу роль.

Першу половину 90-х років можна охарактеризувати як етап зближення «двох Америк», гармонізації міжамериканських відносин, апогеєм якої стала зустріч глав 34 держав Західної півкулі 10—13 грудня 1994 р. у Майамі. На зустрічі було прийнято «Декларацію принципів партнерства в ім'я розвитку і процвітання: демократія, вільна торгівля і розвиток на Американському континенті» та План дій зі 100 пунктів, який проголошував прагнення створити до 2005 р. Панамериканську зону вільної торгівлі.

Однак уже невдовзі після саміту в Майамі оптимістичні сподівання поступаються місцем значно прагматичніншим оцінкам майбутнього континентальної зони вільної торгівлі.

До середини десятиліття дедалі проблематичнішим ставало розширення НАФТА. Конгрес США фактично заблокував вступ до неї Чилі, що здавалося вирішеним ще в 1994 р.

В той час, коли північноамериканський інтеграційний проект натрапив на значні внутрішні труднощі (фінансова криза в Мексиці та її наслідки), помітнішу роль почав відігравати МЕРКОСУР. На середину 90-х років МЕРКОСУР трансформувався в інтеграційний блок, який розвивався найбільш динамічно і охоплював 60 % території Латинської Америки, 46 % її населення і біля 50 % ВВП. МЕРКОСУР у другііі половині 90-х років перетворився на більший за НАФТА полюс притягання для інших держав регіону. В 1996 р. асоційованим членом об'єднання стали Чилі — одна з найрозвинутіших країн регіону — і Болівія. Почався переговорний процес з питання асоціації між МЕРКОСУР і Андською групою (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія).

На кінець 90-х років МЕРКОСУР перетворився на четвертий за економічним потенціалом інтеграційний блок світу, який за обсягом ВВП (біля 1 трлн дол.) зрівнявся з країнами АСЕАН. При цьому намітилася активізація позарегіональних зв'язків. 15 грудня 1995 р. в Мадриді було підписано угоду про співробітництво між МЕРКОСУР і Європейським Союзом.

У квітні 1998 р. в Сантьяго (Чилі) відбувся другий саміт президентів двох Америк, який мав остаточно визначити схему і графік створення загальноконтинентальної зони вільної торгівлі, а головне — ліквідувати суперечності, які виникли між двома інтеграційними угрупованнями та їхніми лідерами — США та Бразилією. Це вдалося лише частково. У підсумкових документах підтверджувалось бажання створити до 2005 р. єдиний інтеграційний простір у Західній півкулі. Але це не виключає іншого сценарію — поділу півкулі на два мегаблоки: до НАФТА відійшли б услід за Мексикою Центральна Америка і Карибський басейн, а південноамериканські країни консолідувалися б навколо МЕРКОСУР.

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалась переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створили ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи[1, c. 103-105].

Більшість латиноамериканських країн у 80-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло їм відчутних результатів, оскільки знижувались ціни на сировину і необхідно було обслуговувати зовнішній борг.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар’єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків.

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках.

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) – одне з великих інтеграційних об’єднань у регіоні. Включає 10 країн Південної Америки – Аргентину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор та Мексику. Була створена згідно з Договором Монтевідео, підписаному в 1980 році. Цей договір створив загальні правові межі для регіональної інтеграції та надав державам-членам можливість вести переговори і укладати угоди щодо різноманітних економічних питань, що представляють взаємний інтерес. ЛАІ замінила Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), створену згідно з «Угодою Монтевідео» 1960 р. Тоді була створена жорстка тарифна система, яка в ряді випадків себе не виправдовувала, а з позиції сьогоднішнього дня була просто невигідною. Країни повинні були надати режим найбільшого сприяння для всіх країн ЛАВТ, а не тільки своїм партнерам, що в подальшому могло б привести до двосторонньої вигоди. На практиці країни перестали пропонувати своїм пріоритетним партнерам товари за пільговими тарифами, оскільки це автоматично розповсюджувалось і на інших членів ЛАВТ. Це стало спричиняти збитки національним економікам з боку конкурентів з інших країн.

Тому «Угода Монтевідео» через 20 років була переглянута і згідно нових умов передбачала укладання торгових угод з декількома або навіть з однією країною. Було констатовано, що загальне зниження тарифів не служить цілі латиноамериканської інтеграції, яка повинна поглиблюватись поетапно.

Іншим великим інтеграційним угрупованням континенту є МЕРКОСУР (Mercado Comun del Sur) – спільний ринок країн Південного конусу. Створений в 1991 році. Налічує чотирьох повноправних – Аргентину, Парагвай, Уругвай, Бразилію та двох асоційованих членів – Болівію та Чилі.

Це найбільший інтегрований ринок Латинської Америки, де сконцентровано:

– 45 % населення (більше 200 млн.);

– 50 % сукупного ВВП (більше 1 трлн. дол. США);

– 40 % прямих зарубіжних інвестицій;

– 60 % сукупного товарообігу;

– 33 % зовнішньої торгівлі регіону.

Для керівництва процесом інтеграції в 1994 році були створені такі інституції:

– Рада спільного ринку (в складі міністрів закордонних справ);

– Група спільного ринку – виконавчий орган, який постійно функціонує і має адміністративний секретаріат із штаб-квартирою в Монтевідео;

– 10 технічних комісій, які підпорядковані групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, макроекономічної політики, наземного та морського транспорту, промислової технології, сільського господарства та енергетики. Відзначимо, що МЕРКОСУР – об’єднання, яке стабілізуючим чином впливає на економіку країн-членів блоку. Так, стримування інфляції здійснювалось зростанням імпорту, а регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного падіння.

Проте, незважаючи на наявність істотних позитивних здобутків, на шляху розвитку цього інтеграційного об’єднання чимало проблем, серед яких можна виділити такі:

а) не досягнута мета повної відміни тарифів у внутрішньорегіональній торгівлі. Учасники МЕРКОСУР домовились тимчасово на перехідний період (до 2000 року) зберегти значну кількість виключень із загального режиму Так, Уругвай має 950 тимчасових виключень з безмитної торгівлі між країнами-членами МЕРКОСУРу, Аргентина – 221, Бразилія – 28, Парагвай – 272;

б) не вдалось узгодити в намічені терміни і єдині зовнішні тарифи на імпорт товарів з країн, що не входять до МЕРКОСУР;

в) не завершена робота по відміні нетарифних обмежень.

У цілому перспективи МЕРКОСУР оцінюються як сприятливі.

Інші інтеграційні об’єднання континенту:

– Андський пакт (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор).

– Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор).

– КАРИКОМ або Карибське співтовариство (налічує 14 англомовних країн Карибського басейну) – досить розвинуте інтеграційне угруповання, має низку єдиних зовнішніх тарифів[6, c. 329-332].

Уже із середини 90-х років (тобто через 5 років після початку реформ) континент починають трясти фінансово-економічні кризи. У них виявилися утягнені провідні країни регіону (Аргентина, Мексика). У цілому політика Вашингтонського консенсусу привела до ще більшої залежності латиноамериканських країн від економіки США й інших провідних капіталістичних країн. Сукупний зовнішній борг країн Латинської Америки до 2002 року склав 800 млрд. доларів, на його обслуговування йшла більша частина їх і без того невеликих бюджетів. Кількість бідняків у регіоні виросло до 220 млн. чоловік і поляризація суспільства тривала.

У міру того, як крізь формули плану загальамериканської інтеграції, запропонованого США, усе більше проступали їхні імперіалістичні замашки, у самій Латинській Америці виник альтернативний план об'єднання країн регіону. Основним застрільником Південноамериканського загального ринку (МЕРКОСУРА) виступила Бразилія й ряд інших країн Андського співтовариства. Причини їхньої особливої думки криються в економіці.

На відміну від країн Центральної Америки й Карибського басейну Бразилія мало залежить від торгівлі зі США, крім того, це практично єдина країна в регіоні, що володіє розвитий промисловістю, що майже автоматично робить її джерелом альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Бачачи наслідку сліпого проходження рецептам Вашингтонського консенсусу, вона не прагнути послабляти національний контроль над економікою й "на рівних" конкурувати з американськими компаніями, резонно думаючи, що є істотна різниця між "країною, що робить комп'ютерні чипи" і "країною, що робить картопляні чіпси". Маючи самодостатню економіку, Бразилія прагне об'єднати навколо себе латиноамериканські країни в рамках МЕРКОСУРА й по можливості — без участі США.Із приходом до влади лівоцентристського уряду Лули Бразилія на якийсь момент перетворилася в лідера альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Цьому сприяло вироблення т.зв. "консенсусу в Буенос-Айресі", що припускає збереження вільного ринку (як діючого інструмента економіки), але одночасно визнає відповідальність держави за соціальну сферу й згладжування нерівності в суспільстві. Прихід лівоцентристських політиків до влади в Аргентині, Уругваєві, Чилі й посилення близьких до них по поглядах політичних сил у Мексиці, Сальвадорі й Еквадорі роблять МЕРКОСУР реальною альтернативою плану об'єднання Латинської Америки в рамках ФТАА й під верховенством США.

Розділ 3. Економічна інтеграція в Латинській Америці

Інтеграція цього регіону в глобальну економіку здійснюється швидкими темпами, особливо в сфері торгівлі і на ринках капіталів, а в Центральній Америці — через міжнародну міграцію.

У кінці 40-х років була організована Економічна комісія ООН для Латинської Америки (ЕКЛА), аналітики якої розробляли концепції структурної перебудови економіки, утому числі зовнішньоекономічного сектора регіону, реалізація яких дозволяла зміцнювати переговорні позиції цих країн при їх взаємодії із США. Не дивно, що США неодноразово виступали проти ЕКЛА, її рішень і конкретних дій.

У двох наступних десятиліттях в обох сторін (США і Латинської Америки) виникли господарські труднощі, однією з причин яких була дія на них, хоча і різна за глибиною, світової економічної кризи 1957-1958 рр. Реакцією на економічний спад був початок регіональної економічної інтеграції (підписання у 1960 р. Договору Монтевідео і Договору Манагуа), яка свідчить про прагнення країн Латинської Америки спільними зусиллями вирішити нові проблеми й означає своєрідний виклик північному сусіду.

У відповідь на це США приймають у 1961 р. першу комплексну довгострокову (10 років) програму співробітництва з новою, зміцнілою Латинською Америкою — "Союз заради прогресу".

У 80-ті роки в Латинській Америці розпочалось економічне відновлення. За умов торгової і інвестиційної лібералізації зріс імпорт та посилився приток іноземного капіталу. До цього додались значні надходження в казну засобів від приватизації, що все разом сприяло підвищенню темпів економічного піднесення. Внаслідок цього в країнах регіону посилився рух за здійснення самостійнішої політики у відносинах з США.

США планують до 2010 року різко збільшити свій експорту Латинську Америку, за їхніми розрахунками, він повинен вдвічі перевищити сукупний американський продаж в країни ЄС і Японію. Для досягнення цієї мети в регіоні необхідна широка і всеохоплююча економічна лібералізація, якої США добиваються всіма можливими засобами.

Характеризуючи інтеграційні процеси в Латинській Америці, неможливо не згадати той факт, що в 1960 році в цьому регіоні паралельно утворилося два торговельно-економічні угрупування: Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ) і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Особливість інтеграційних процесів у Латинській Америці полягає в тому, що вони розвивались шляхом утворення нових угрупувань, а не шляхом приєднання до вже існуючих.

Дещо пізніше через загострення суперечностей на основі ЛАВТ виникло два нових торговельно-економічних угрупування: Лаплатське (Атлантичне) й Андське (Тихоокеанське).

Країни Андської групи ввели спільний режим регулювання іноземних інвестицій та передачі технологій, а також систему програмування промислового розвитку. У 1981 р. за "Договором Монтевідео-80" замість ЛАВТ була створена Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ), учасниками якої є: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. У рамках ЛАІ зберігається поділ на три субрегіональні угрупування: договір басейну Ла-Плати; Андський пакт; Амазонський пакт. Штаб-квартира ЛАІ знаходиться в Монтевідео (Уругвай), а система управління цієї торгово-економічної організації представлена вищим органом — Радою міністрів.

На основі Лаплатської групи в 1991 році був підписаний договір між Аргентиною, Бразилією та Уругваєм, згідно з яким 1 січня 1995 року на території країн-учасниць створено субрегіональне торгово-економічне об'єднання "Меркосур" (Спільний ринок країн Південного Конусу). Пізніше до договору приєднався Парагвай, а асоційованими членами є Чилі і Болівія, що і призвело до швидкого збільшення торгівлі між країнами. Об'єднання охоплює майже 60 % території Латинської Америки, 46 % її населення і близько 50 % ВВП. У грудні 1995 року була підписана Рамкова міжрегіональна угода про співробітництво між Меркосуром і ЄС. Мета угоди — поступова лібералізація зовнішньої торгівлі, координація економічної і соціальної політики, встановлення зовнішньополітичного діалогу. Важливою метою спільноти є створення єдиної валюти (потенційна загроза долару).

У 1973 році була заснована Карибська спільнота (КАРИКОМ), яка об'єднала 13 англомовних країн (Антігуа, Барбадос, Гайана, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сент-Вінсент і Гренадини, федерація Сент-Крістофер (Сент-Кітс), Сент-Люсія, Трінідад і Тобаго, Ямайка (Багамські острови входять до спільноти, але не беруть участі в спільному ринку), метою якої є створення спільного ринку і валютного союзу.

З метою фінансування проектів економічної інтеграції було створено МБР. У 1965 році Міжнародним Банком Розвитку (МБР) для дослідження економічних проблем та здійснення консультативних функцій був заснований інститут Латиноамериканської інтеграції.

У 1975 році була створена Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС), куди увійшли 26 країн-учасниць, а головною метою угрупування проголосили сприяння економічній самостійності країн регіону[7, c. 71-79].

Більшість із Латиноамериканських інтеграцій діють на основі двосторонніх угод. Так, наприклад, Чилі в 1992 році підписала з Венесуелою угоду про вільну торгівлю, Аргентина і Чилі теж здійснюють двосторонню торгівлю, Болівія і Мексика проводять лібералізацію своєї торгівлі, Мексикою було підписано договір про вільну торгівлю з Чилі, в якому передбачено поетапне усунення всіх бар'єрів у взаємній торгівлі.

Міжнародний клімат характеризується помітною сприятливістю, оскільки наявність ресурсної бази певним чином захищає регіон від конкуренції на світових ринках. У регіоні можливий швидкий ріст, так само як і диверсифікація експорту, внаслідок чого скоротиться роль природних ресурсів і зросте значення середньотехнологічної продукції[12, c. 165-167].

Протягом двох останніх десятиліть у Латинській Америці йшла боротьба між двома моделями економічної інтеграції. Одна модель, прикладом якої служить МЕРКОСУР, а також Андське співтовариство (які у випадку злиття утворять, запропоноване Бразилією Південноамериканське співтовариство націй), припускає консолідацію південноамериканських економік перед особою конкуренції з боку США і ЄС. Інша модель, що просуває США, припускає включення Латинської Америки в єдиний простір вільної торгівлі, що включало б і північноамериканського гіганта, природно на правах гегемона, тому що 70 % ВВП такого утворення доводилося б на США. Сама північна латиноамериканська країна Мексика вступила в Північноамериканську зону вільної торгівлі ще в 1994 р. Однак мексиканська економічна криза, що вибухнув у тому ж році, призупинив на час подальші просування на південь цього проекту (наступним кандидатом на вступ була Чилі).

Але з настання нового століття переговори по створенню Американської зони вільної торгівлі активізувалися, незважаючи на активні протести з боку лівої опозиції. Критики розглядали цей проект як інструмент зміцнення неоколоніального панування США в країнах Латинської Америки, економіки яких і без того випробували на собі руйнівні наслідки неоліберальних реформ, які проводилися в життя під егідою МВФ із кінця 1980-х і протягом 1990-х рр. Закономірним підсумком цих реформ став ріст соціальної нерівності й залежності від США.

Процес інтеграції латиноамериканських держав натрапляє на серйозні перешкоди, чинимые Вашингтоном, що намагається зруйнувати "Меркосур" (Південноамериканський загальний ринок), переманити сусідів Бразилії в Північноамериканську зону вільної торгівлі — НАФТА в складі США, Канади й Мексики. Американська адміністрація пропонувала вступити в НАФТА Аргентині й Чилі. Аргентині навіть наданий статус "самого вірного союзника Вашингтона поза блоком НАТО". Цей крок був розцінений у Південній Америці як спроба вбити клин у відносини між провідними членами "Меркосур" — Аргентиною й Бразилією.

Вашингтон з ревнощами розцінює й той факт, що по обсязі обміну товарами й послугами з державами Південної Америки його випереджає Європейський союз. Усе більше зміцнюють свої позиції в регіоні країни Південно-Східної Азії. Однак південоамериканці заявляють, що ніякий тиск не змусить їх відмовитися від співробітництва з іншими блоками, і насамперед з ЄС, оскільки на ринках Європи для товарів з Латинської Америки є кращі умови, чим у США, де вони обкладають величезним митом.

Розходяться позиції "Меркосур" і США й відносно строків і методів створення АЛКА — Зони вільної торгівлі Америк, (або, як її ще називають, — Панамериканської зони вільної торгівлі). У той час, як США хотіли б, щоб вільна зона торгівлі сформувалася і юридично оформилася вже до 2005 року, Бразилія й Аргентина як "два локомотиви" "Меркосур" розглядають цю дату лише як початок переговірного процесу. У противному випадку продукція автомобілебудування, металургії, нафтохімії й ряду інших їхніх галузей програвала б увезеним безмитно американським і канадським товарам. Це привело б до росту безробіття, занепаду добробуту широких народних мас. Бразилія й Аргентина вимагають час, щоб "підтягти" перераховані галузі до світового рівня, зробити їх конкурентноздатними. Інакше, на їхню думку, АЛКА перетвориться в сировинну базу й великий ринок від Аляски до Вогненної Землі для товарів північних державних сусідів[9, c. 167-168].

Висновки

Ідея політичної й економічної інтеграції країн Латинської Америки не нова, вона існує рівно стільки, скільки існують самі ці країни. Найперша спроба державотворення на території Південної Америки належала ще Симону Болівару й, як відомо з історії, завершилась невдачею. Звільнившись від іспанської колоніальної залежності, майбутні країни Латинської Америки не поспішали створювати спільна держава, що запанували сили дезінтеграції розділили колишні іспанські колонії на ряд незалежних держав, відносини між якими не завжди залишалися безхмарними. Одночасно із цим Латинська Америка попадає в сферу інтересів США.

Протягом 19-20 століть "північний сусід" прагнув витиснути з латиноамериканського континенту своїх європейських конкурентів (у першу чергу Великобританію) і одночасно створити підконтрольне собі об'єднання країн Південної й Центральної Америки. Остаточно це завдання було виконано в проміжку між двома світовими війнами. Саме в цей час Латинська Америка ставати "заднім двором" США, а американські монополії перетворюються в повноправних хазяїв континенту.

Однак революційні події 50-60-х років кидають виклик гегемонії США на континенті, а процес, що почався в 80-90-еі роки, глобалізації змушує країни регіону задуматися про інтеграції для того, щоб як мінімум не погіршити свого положення на світовому ринку. Приклад Європейського Союзу й процес інтеграції країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону змушує, з одного боку, країни Латинської Америки знову звернутися до ідей Болівару, а з іншого боку — підштовхує США до того, щоб поставити процес об'єднання під свій контроль.

У 80-ті роки посилюється тенденція до активізації країн регіону. В міжамериканських відносинах США мусили все більше рахуватись з позицією держав Л.Америки щодо захисту суверенітету та самостійної ЗП.

По закінченні «холодної війни» Латинська Америка перестала бути об'єктом протиборства двох політичних систем. Це призвело до того, що військово-стратегічні аспекти міжамериканського співробітництва, регіональної та національної безпеки втратили попереднє значення і поступилися місцем економічним і соціальним проблемам, а також питанням зміцнення демократичних інститутів у країнах регіону. Усе це відбилося на подальшому розвиткові ОАД (існує з 1948р).

У червні 1990 р. Генеральна Асамблея ОАД в Асунсьйоні висловилася на підтримку демократичного розвитку і проти застосування сили в міждержавних відносинах, за посилення боротьби проти бідності й соціальної нерівності, викорінювання наркобізнесу спільними зусиллями, за посилення ролі ОАД у розв'язанні проблем континенту.

Сесія 1991 р. вповноважила Раду ОАД на скликання надзвичайного засідання Генеральної Асамблеї чи наради міністрів закордонних справ у 10-денний термін у випадку загрози демократії в одній з країн-членів. Прийнята в грудні 1992 р. поправка до статуту ОАД дала право застосовувати санкції проти країни, в якій відбувся військовий переворот. Саме такі заходи були вжиті щодо Гаїті.

Низка рішень 1991—1999 рр. посилювала роль ОАД як органу співробітництва у реалізації програм економічного і соціального розвитку країн регіону. Характерно, що основна увага створеної в 1992 р. Комісії ОАД з безпеки приділяється вже не військовим питанням, а проблемам розвитку.

Нова проблема для континенту — зростаюча загроза навколишньому середовищу. На початку 90-х років екологічна криза вперше привернула увагу не тільки громадських, а й урядових кіл у країнах регіону. В червні 1991 р. утворилася спеціальна Комісія ОАД з охорони навколишнього середовища. Екологія стала новим напрямом зовнішньополітичної активності держав ОАД.

Список використаної літератури

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998.
2. Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия» Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000.
3. Балакін Р.Л. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство / За ред. П.І. Гайдуцького, Є.А. Будовського. — К.: УСГА, 1992.
4. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. – К.: ВІПОЛ, 1998.
5. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук’яненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
6. Дэниелс Джон Д., Радеба Ли Х. Международный бизнес: Внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. — М.: Дело Лтд, 1994. — с. 329-332.
7. Кауфман Р. Латинская Америка: новые вызовы / МЭ и МО, 1998. — № 4. — с. 71-82.
8. Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. — М., 1997. — с. 361-986.
9. Климко Г.Н., Павлюк В.И., Красильчук В.Я., Дідківський М.І. Проблеми інтеграції України в міжнародний розподіл праці.-К.: Книгодавчий центр "Посредник Лтд", 1994.
10. Лук’яненко Д.Г. Міжнародна економічна інтеграція. — К.: КДЕУ, 1996.
11. Международные экономические отношения. / Под ред. Р.И. Хасбулатова — М.: Новости, 1994. — т. 1.
12. Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е. Рыбалкина. — М., 1998. — с. 165-188.
13. Мировая экономика: Учебник /Под ред. Проф. А.С. Булатова. — М.: Юристъ, 2001.
14. Моисеев А. Н. Иберо-Америка и мы. — М.: Глобус, 2004. — 160 с.
15. Парканский А.Б. США в мировых интеграционных процесах. — М.: Наука, 1991.
16. Поручник А.М. Интеграция Украины в мировое хозяйство. — К.: КГЭУ, 1994.
17. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2000.
18. Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХІ столетия.- К.: Логос, 1998.
19. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. — Чернівці, 1996. — с. 187-197.