Інтереси суб’єктів міжнародних відносин, їх сутність та класифікація

Вступ.

1. Сутність інтересів учасників міжнародних відносин.

2. Класифікація інтересів учасників міжнародних відносин.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблеми, пов'язані з дефініюванням і трактуванням поняття "інтерес", надзвичайно важливі, що пояснюється його сприйняттям як визначальної основи, на якій будується логіка дій учасників міжнародних відносин.

М.Вебер узалежнював будь-яку діяльність людей від особливостей їхніх матеріальних або духовних інтересів. Якщо людина чи певна спільнота діють раціонально, то їхня поведінка "орієнтується тільки на засоби, які (суб'єктивно) визнаються адекватними для (суб'єктивно) однозначно зрозумілої мети". У цьому розумінні мета, яку ставить перед собою суб'єкт, є первинною щодо засобів, які він добирає, а сама вона будується на його інтересах.

Ще категоричніше висловився німецький філософ Ґ.Гегель, стверджуючи, що "дії людей випливають з їхніх потреб, їхніх пристрастей, їхніх характерів та здібностей, що спонукальними мотивами у цій драмі є лише ці потреби, пристрасті, інтереси і лише вони відіграють головну роль".

Оскільки діяльність будь-яких організованих людських спільнот у теорії міжнародних відносин досить часто порівнюється з діяльністю людини, цілком доречно ствердити, що вони так само керуються певними інтересами, які змушують їх вступати у ті чи інші інтеракції у міжнародному середовищі.

Г.Морґентау наголошував, що проблематика, пов'язана з дослідженням інтересів держав, є центральною, оскільки "це поняття пов'язує між собою думку дослідника та явища міжнародної політики". Тобто, у його розумінні, крізь призму інтересів, якими керується учасник міжнародних відносин, можна пояснити та передбачити його дії в майбутньому.

1. Сутність інтересів учасників міжнародних відносин

Незважаючи на простоту та очевидність сприйняття інтересу, що, на перший погляд мало б вилучати будь-які дискусії з цього приводу, в сучасній теорії міжнародних відносин немає чіткості у розмежуванні понять, як відсутнє і його (інтересу) однозначне сприйняття.

Д.Фельдман класично сформулював тезу про те, що інтерес є усвідомленою потребою, з чим, однак, погоджуються не всі дослідники.

Ю.Кукулка пов'язує цілі, якими керуються учасники міжнародних відносин, безпосередньо з їхніми об’єктивними потребами. Потреби держави передусім полягають у забезпеченні власної екзистенції, політичної незалежності, умов суспільного розвитку, досягнення та підтримання престижу. У його інтерпретації визначення напрямів діяльності у міжнародному середовищі — це пов'язання між об'єктивною потребою та суб'єктивно сформульованою ціллю (рис. 1).

Він фактично підміняє поняття інтерес поняттям ціль, позаяк вважає останнє остаточним наслідком логічного переходу зі об'єктивної сфери реальності у суб'єктивну сферу її сприйняття як основи керівництва до дії.

В.Щепанський висунув ідею про те, що інтереси є фундаментом, на якому будується система цілей учасників міжнародних відносин. Зважаючи на це, Я.П'єтрась, Р.Зємба, Ю.Стефанович та інші науковці вважають ціль похідною від інтересу, а інтерес — від потреби (рис. 2).

Поняття інтерес та ціль діяльності у міжнародному середовищі розрізняти досить важко, а в деяких випадках їх навіть ототожнюють.

П.Циганков визначає ціль як очікуваний (бажаний) результат дії, що є її причиною (мотивом). Попюк-Рисінська вважає, що інтерес пов'язує між собою небажану та бажану для суб'єкта міжнародних відносин ситуації, а ціль є певним еталоном того стану речей, якого він прагне. Поняття інтерес, в її інтерпретації, — бажані ними стани міжнародних відносин. Ці інтереси завжди спрямовані назовні, поза межі внутрішньої системи, а в практиці їхніми адресатами завжди є інші учасники міжнародних відносин.

Спрямування інтересу поза межі внутрішньої системи можна прийняти як ознаку, що принципово визначає його міжнародний характер. І.Попюк-Рисінська наголошує, що інтерес не може бути реалізований без інтеракції з іншим учасником міжнародних відносин. Вона зазначає, що реалізація інтересів призводить до виникнення певних зв'язків учасника міжнародних відносин із власним середовищем, із міжнародним середовищем, з іншими учасниками міжнародних відносин. Інтереси будь-якого учасника міжнародних відносин пов'язані з потребою адаптувати своє внутрішнє середовище до явищ і процесів, що відбуваються у міжнародному середовищі. Тобто йдеться про інтеракції між двома середовищами — внутрішнім і зовнішнім, де учасник міжнародних відносин намагається забезпечити власне існування, вплинути на міжнародні процеси та явища (які його стосуються) й забезпечити собі відповідну позицію і роль серед інших учасників[2, c. 39-40].

Усвідомлення небажаності параметрів ситуації змушує його до прийняття і впровадження певних рішень, тобто до діяльності у міжнародному середовищі. Прийняття рішення — це справа, яка є елементом звичної поведінки людини. Вона полягає у сприйнятті реальності, а відтак бажаного стану, визначенні відмінностей між ними та можливості їх усунення, виборі способу дій та діяльності, мета якої — перетворити реальний стан на бажаний. На наш погляд, інтерес слід розуміти як результат усвідомлення особами, що приймають рішення у різних сферах міжнародних відносин, реального стану речей. Будь-який інтерес ґрунтується на констатації цими особами сукупності окремих параметрів ситуації та порівнянні їх з еталонними, тобто такими, які найкраще відповідають їхньому уявленню про повне задоволення потреб учасника міжнародних відносин. Цілі діяльності учасника визначає потреба оптимізувати ті параметри, реальний стан яких вважають недостатньо відповідним, а досягнення визначених цілей завжди спрямоване на реалізацію інтересу[1, c. 56-58].

2. Класифікація інтересів учасників міжнародних відносин

Послуговуючись ідеєю американського вченого К. Райта про те, що в міжнародних відносинах дії одночасно відбуваються у двох паралельних полях — географічному та аналітичному, цілі та інтереси їх учасників можна представити як рефлексії, що випливають з реального географічного поля, а в аналітичному — їх розрізняють лише за масштабністю (рис. 3). Якщо інтереси є бажаною ситуацією, то цілі — бажаним станом її окремих параметрів.

У першому з них відбуваються реальні події, а в другому — вони відображаються та служать причиною для прийняття політичних рішень. Тобто інтерес та ціль діяльності завжди мають суб'єктивний характер тому, що вони є елементами аналітичного поля, де відбувається відображення об'єктивної реальності. Як зазначив російський учений К.С.Гаджиєв "інтерес — категорія абстрактна і суб'єктивна, оскільки її параметри визначаються картиною світу і ціннісною системою, що панує в суспільстві та державі".

У реальних міжнародних відносинах інтереси конкретизуються у цілі діяльності, які спрямовують функціональну активність учасника міжнародних відносин. Якщо ж він не в змозі задовольнити власні потреби, виникає ситуація, що вимагає залучення інших учасників міжнародних відносин. Результат конкретної інтеракції, тобто, ступінь досягнення цілі, є критерієм правильності обрання партнера (або об'єкта) чи адекватності дій щодо нього.

Будь-який учасник міжнародних відносин намагається реалізувати інтереси, які пов'язані з трьома принциповими цілями:

1. Екзистенційною, що розуміється як підтримання його нормальної життєдіяльності через комплекс заходів щодо забезпечення мінімально необхідного рівня існування.

2. Еволюційною, яка спрямована на забезпечення внутрішніх та зовнішніх умов для власного розвитку і процвітання.

3. Домінаційною, що пов'язана з його намаганнями трансформувати міжнародне середовище у вигідному для себе напрямі.

Цілі діяльності випливають одна з одної, оскільки, забезпечення власного існування логічно спричиняє розвиток, а він призводить до прагнення визначати ті явища і процеси, які впливають на учасника міжнародних відносин[5, c. 21-22].

У теорії міжнародних відносин головну увагу традиційно приділяли дослідженню національного інтересу, який розуміли як державний. Це поняття увійшло в науковий обіг недавно, позаяк лише 1935 р. його ввели до Оксфордської енциклопедії соціальних наук. Пріоритет у дослідженні проблематики національного інтересу пов'язують з Р.Нібуром та Ч.Бірдом, які вперше висунули ідею про дослідження політики держав крізь призму їхніх інтересів.

Усі ідеї та концепції, пов'язані з дослідженням інтересу, можна поділити на два головні напрями, які за розумінням його природи називають психологічним (суб'єктивістським) та об'єктивістським.

Психологічний підхід поєднує погляди науковців, що визначають інтерес як суб'єктивне явище, пов'язане зі свідомістю людей. Тобто йдеться про сприйняття особами, що приймають політичні рішення, інформації щодо реальності. Інтерес, з огляду на це, є радше їхньою позицією, розумінням, що спрямоване до зовнішніх об'єктів. Інформація не завжди повністю відповідає реальності, а з іншого боку, ці особи, переважно, зважають лише на ту її частину, яка відповідає їхнім стереотипам, ідеологічним, релігійним чи етичним переконанням.

Суб'єктами національних інтересів є також будь-які суспільні групи, що беруть участь у формуванні зовнішньої політики держави та свідомо впливають на діяльність своїх урядів. Політичні партії, ТНК, громадські рухи та організації сприймають потреби держави з власного погляду та намагаються чинити тиск на владні інституції, щоб спрямувати їхню діяльність у тому напрямі, який вони вважають найкращим. Ідеї, якими керуються ці групи, за певних обставин стають національним міфом, оволодівають умами людей, і довести їхню помилковість надзвичайно важко.

Для прихильників психологічного напряму загальнопринятим є твердження, що інтересом будь-якого учасника міжнародних відносин є не реальні потреби, якими він керується, а лише його уявлення про них. Підсумовуючи концепції цього напряму, Дж.Розенау висунув твердження про те, що "визначення національного інтересу ніколи не може бути нічим іншим, як тільки системою міркувань, що випливають з аналітичної та ціннісної бази політики".

Об'єктивістський підхід виводить інтерес із реальної потреби і надає цим двом поняттям об'єктивного характеру. Він визначається як похідна від потреби, яку розуміють як брак (недостатність) чогось, що доконечне для існування та розвитку того чи іншого учасника міжнародних відносин. Інтерес, як об'єктивна категорія, може бути усвідомленим або залишатися поза межами свідомості людей. Тобто його трактують як явище незалежне від рефлексії осіб, що приймають політичні ( як і будь-які інші) рішення.

Об'єктивістський підхід випливає з поглядів К.Маркса та Ф.Енгельса, які виводили інтерес із реальної ситуації (наприклад, з економічного становища) та розуміли його як необхідність. У своїх теоріях марксисти розрізняли усвідомлені та неусвідомлені інтереси. Особи, суспільні групи та держави керуються низкою потреб, що існують самостійно і незалежно від їхньої волі та свідомості. До якого б типу не належав учасник міжнародних відносин, його спонукає до дій та чи інша об'єктивна причина (потреба чогось), яка може бути окреслена як мотивація. Отже, з погляду об'єктивістів, логічний шлях формулювання мотивації йде від потреби, а вона є реальною необхідністю[7, c. 144-146].

Сутність національного інтересу в сучасній теорії міжнародних відносин залишається контроверзійним питанням та викликає численні дискусії. Уже Р.Нібур наголосив на подвійній природі національного інтересу, вважаючи що він випливає, з одного боку, з особливостей політичної ситуації, а з іншого — із сутності людини. Потреби та прагнення людських спільнот завжди співвідносились із особливостями середовища. Коли воно було сприятливе, їхні потреби матеріалізувались у формально виражених інтересах, і навпаки, інтереси не могли бути сформульовані у несприятливому оточенні.

У класичній формі теорія національного інтересу викладена в працях Г.Морґентау, який вважав це поняття головним у міжнародних відносинах. Він стверджував, що зовнішня політика держав має будуватись лише і суто на фундаменті їхніх національних інтересів, оскільки "зовнішня політика, що спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики та військової справи політикою національного самогубства — справжнього чи потенційного"98. За Морґентау, в основі національного інтересу завжди лежить політичний інтерес, побудований на прагненні володіти певним рівнем сили, що дає змогу реалізувати будь-які власні інтереси, досягти престижу та здійснювати вплив у міжнародних відносинах. Інтеракції держав завжди пов'язані з прагненням кожної з них бути могутнішою за інші, бо лише найсиль-ніша може розраховувати на повне задоволення власних потреб. Звідси випливає, що "прагнення сили є елементом, що відрізняє міжнародну політику від політики взагалі, міжнародна політика є силовою"99. Національний інтерес, як вважає Морґентау, містить два елементи — центральний (сталий) та другорядний (змінний). Якщо останній змінюється під впливом обставин, то перший є фундаментальним і визначається трьома чинниками: природою інтересу, політичним оточенням, у якому інтерес реалізується, та раціональною потребою його реалізації. Подібно національний інтерес трактували у своїх працях Дж.Кенан, К.Волтц, Дж.Розенау, Е.Ферніс та інші американські вчені.

На відміну від них, Р.Арон вважав, що не можна однозначно визначити національний інтерес, оскільки "розмаїття конкретних цілей-завдань і кінцевих цілей-завдань не дало б нам змоги сформулювати раціональне визначення "національного інтересу" навіть у тому випадку, якби він не містив у самому собі неоднозначності, яку можна ототожнити з неоднозначністю колективного інтересу в економічній науці"100. Тобто інтерес є поняттям занадто загальним і неоднозначним, він відіграє радше ідеологічну та пропагандитську роль у суспільстві, але користуватись ним операційно практично неможливо. Тому діяльність держав у міжнародному середовищі пов'язана не з занадто абстрактними та нечіткими інтересами, а з цілями, які Р.Арон зводить до вираженої у загальній формі тріади "безпека-могутність-слава". У спрощеній формі йдеться про прагнення держав розширити простір, збільшити кількість підвладних їм людей, поширити ідеологію та цінності, які є для них визначальними. У зовнішній політиці держави політичні особи керуються цими цілями, але у певних конкретних акціях величезну роль відіграють їхні особисті мотиви, які традиційно виправдовуються національними інтересами. Специфічність погляду Р.Арона на сутність національного інтересу не означає, однак, що його підхід принципово заперечує погляди американської школи теорії міжнародних відносин. Як зауважив П.Циганков, "його твердження про так звані вічні цілі будь-якої держави практично збігаються з традиційним розумінням національного інтересу, характерним для школи американського політичного реалізму".

Як би не окреслювався чи інтерпретувався інтерес, його спонукальний характер щодо діяльності у міжнародному середовищі не підлягає сумніву, оскільки він зрозумілий та очевидний. Діяльність учасників міжнародних відносин можна вивчати крізь призму специфіки тих чи інших інтересів, якими вони керуються[2, c. 134-136].

З огляду на це, однією з найважливіших проблем теорії міжнародних відносин є класифікація інтересів учасників міжнародних відносин. Класифікація інтересів полягає у їх групуванні за низкою критеріїв, пов'язаних з їх змістом, що дає змогу зрозуміти природу та спрямування інтересу як основи, з якої випливає активна діяльність учасників міжнародних відносин.

Досить поширеною є схема, згідно з якою інтереси поділяють на егоїстичні, альтруїстські та екзистенційні (тобто спрямовані на самозбереження). Таку класифікацію загалом, а також характеристику окремих із виділених груп інтересів подибуємо у працях АВолферса, М.Кап-лана, В.ван Дікса, Р.Вендзеля, К.Дотча та ін.

Виходячи з цієї схеми, АВолферс виокремив три групи цілей зовнішньої політики національної держави:

— національної експансії (self-extention), що полягають у прагненні до зміни її status quo у міжнародному середовищі;

— національної безпеки (self-preservation), тобто намаганні зберегти існуючий status quo;

— національного самозречення (self-abnegation), що розуміється як відмова від реалізації національних інтересів на користь універсальних інтересів міжнародного співтовариства.

Подібно цілі зовнішньої політики класифікує К.Холсті, який виокремлює принципові (пов'язані з самозбереженням), експансивні та універсальні.

Ю.Кукулка розрізняє такі цілі:

— екзистенційні, що полягають у прагненні гарантувати собі територіальну цілісність, безпеку, ідентичність, умови для сталого розвитку, адаптацію до процесів та явищ міжнародного середовища;

— коекзистенційні, що передбачають взаємодію з іншими державами, співіснування та співробітництво, взаємність позицій та користі, нормативізацію їх стосунків;

— функціональні, що полягають у прагненні до ефективності та гнучкості, здатності до змін та інноваційності в діях.

Очевидно, що класифікації, побудовані за єдиним синтетичним критерієм, досить складні, оскільки кожна з визначених груп потребує уточнення через виокремлення вужчих груп інтересів.

Зручнішою, на наш погляд, є класифікація, що ґрунтується на групі критеріїв, згідно з якими інтереси визначаються простіше та зрозуміліше. Однією з найкращих класифікацій цього типу є схема Т.Робінсона та К.Холсті, які серед усіх інтересів виділяють першопланові та другопланові, матеріальні й абстрактні, спільні й суперечливі, загальні та специфічні, постійні та змінні, ідентичні й комплементарні.

Іншими важливими критеріями, на підставі яких розрізняють інтереси, є тип учасника міжнародних відносин, функціональний зміст його інтересу, значущість і час реалізації.

1. За критерієм типу учасника міжнародних відносин інтереси поділяють на універсальні, національні, групові та особисті. Кожен тип інтересів може довільно співвідноситись з інтересами, виокремленими за критеріями значущості, змісту і часу.

Універсальні інтереси пов'язують з т. зв. універсальними учасниками міжнародних відносин, тобто міжнародними організаціями. Інтереси міжнародних організацій переважно трактують як похідну від спільних національних інтересів держав, що є їхніми членами. Дещо рідше їх розуміють як інтереси міжнародного співтовариства чи інтереси людства, що ґрунтуються на універсальних моральних цінностях.

Національні інтереси мають колективний характер у тому розумінні, що вони випливають з потреб громадян та груп громадян, а в міжнародному середовищі їх репрезентує та реалізує держава. Громадяни та групи громадян виступають як суб'єкти інтересів, а державні інституції — як операційні суб'єкти. Останні агрегують інтереси громадян та суспільних груп, що розуміється, як "політична діяльність спрямована на формулювання загальної політичної лінії, у межах якої групові та індивідуальні інтереси пов'язуються, узгоджуються та достосовуються один до одного, шляхом різних політичних механізмів, таких як компроміси, угоди, торги, порозуміння"102.

Групові інтереси відображають потреби та прагнення будь-яких організованих суспільних груп залежно від типу, до якого вони належать (наприклад, політичні партії, суспільні рухи, ТНК). Групові інтереси переважно є елементами національних та реалізуються за посередництвом держави. Суспільні групи здатні діяти самостійно, інколи навіть усупереч інтересам держави.

Особисті інтереси мають індивідуальний характер і визначаються потребами конкретної фізичної особи. Вони узагальнено виражаються у групових та національних інтересах, але також реалізуються індивідуально.

2. За критерієм значущості інтереси поділяють на екзистенційні, операційні, тактичні та стратегічні.

Екзистенційні інтереси пов'язані із забезпеченням мінімально необхідного рівня життєдіяльності учасників міжнародних відносин. Без їх реалізації він взагалі не може існувати, що змушує будь-кого з них діяти, керуючись насамперед цими інтересами.

Операційні інтереси пов'язані з безпосередньою дією чи взаємодією у міжнародному середовищі. Вони переважно короткотривалі, визначаються вузькими цілями, що мають проміжне значення для досягнення основних інтересів.

Тактичні інтереси за змістом близько пов'язані з опе-раційними, але вони дещо ширші, оскільки, з одного боку, ці інтереси є елементами стратегічних, тому що розглядаються як проміжна стадія їх реалізації, але з іншого — завжди пов'язані з реаліями міжнародного середовища, які визначають їх характер і зміст. Тактичні інтереси можуть істотно не збігатися з потребами, але бути оптимальними за даних умов.

Стратегічні інтереси розглядаються як найважливіші серед усіх інших. Вони визначають генеральні цілі, поставлені перед учасниками міжнародних відносин і досягнути яких вони прагнуть.

Перші й останні з визначених за критерієм важливості інтересів іноді називають "корінними" чи "фундаментальними" та розглядають їх як довготривалі (постійні), без реалізації яких існування та розвиток учасника міжнародних відносин неможливі. Зіставляючи визначені вище інтереси, Я.П'єтрась дійшов висновку, що учасники міжнародних відносин намагаються:

а) за допомогою однієї дії реалізувати багато інших інтересів;

б) діють одночасно у різних площинах і різних географічних напрямах, намагаючись створити побічні наслідки в інших площинах і напрямах діяльності;

в) у разі потреби реінтерпретують власні інтереси: операційні на користь тактичних, тактичні на користь стратегічних, і всі — на користь екзистенційних".

Це слушно і щодо інтересів, виділених за критерієм їхнього функціонального змісту. Економічні інтереси, що є досить сталими і "детермінуючими", за певних обставин підміняються іншими, які стають важливішими. Справедливо також і те, що глибокі економічні інтереси маскуються іншими, які використовуються, щоб їх реалізувати.

Національний (чи будь-який інший) інтерес нестабільний і наповнюється реальним змістом залежно від конкретної ситуації, стану міжнародної системи тощо. Як стверджував Г.Морґентау: "Ідея інтересу випливає із сутності політики, яка природно визначається умовами часу і місця". Змінність політичних, економічних та культурних реалій автоматично призводить до зміни змісту інтересів учасників міжнародних відносин.

3. За функціональним змістом інтереси традиційно поділяють на політичні, економічні, воєнні, культурні та ін. Функціональні інтереси прямо пов'язані з окремими видами міжнародних відносин та відображають їхню специфіку. У спрощеному вигляді вони визначаються як інтереси безпеки, підтримання нормальної життєдіяльності, створення умов для сталого розвитку та розквіту, забезпечення різнопланового ідентитету, сфер впливу тощо.

Інтереси, пов'язані з функціонуванням, властиві для будь-якого учасника міжнародних відносин, виявляються у всіх часових межах і мають усі ступені значущості.

4. За критерієм часу інтереси у міжнародних відносинах можна поділити на короткотривалі, середньої тривалості та довготривалі. Нашим завданням є не стільки окреслити точні часові межі інтересів, скільки показати найбільш загальний поділ інтересів згідно з часовими межами їх тривалості:

· короткотривалі інтереси пов'язуються з конкретною дією у міжнародних відносинах і обмежуються часом її здійснення;

· середньої тривалості — пов'язані з діями, зміст яких становить логічну цілісність і провадить до реалізації важливіших інтересів сторін;

· довготривалі — охоплюють досить значний період пов’язаний з послідовними діями, спрямованими на реалізацію найважливіших інтересів учасника міжнародних відносин[3, c. 205-208].

Висновки

Інтереси у міжнародних відносинах, як зазначив Й. Стефанович, можуть мати декларативний і реальний характер. Декларативні інтереси визначені у найважливіших політичних та юридичних документах (конституціях, деклараціях, статутах міжнародних організацій тощо), а інші можуть мати латентний характер, їх можуть приховувати, точно не визначати і не виголошувати публічно. Однак учасники міжнародних відносин керуються власне реальними інтересами, котрі для них є об'єктивними, такими, що визначають способи і методи їх конкретної діяльності. Ж.Б.Дюрозель із цього приводу зауважив: "Було б, звичайно, добре, якби існувала можливість об'єктивно визначити національний інтерес. Тоді можна було б досить легко досліджувати міжнародні відносини через порівняння змісту національного інтересу, що його пропонують лідери з об'єктивним національним інтересом". Проблема дослідження змісту інтересів учасників міжнародних відносин у сучасній теорії міжнародних відносин залишається однією з найскладніших, оскільки їх вивчення досі ґрунтується радше на інтуїтивних міркуваннях науковців, ніж на безперечних та доказових аргументах.

Список використаної літератури

1. Луцишин П. Теорія міжнародних відносин: Програма курсу для студ. ф-ту міжнар. відносин / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. Факультет міжнародних відносин. — Луцьк : Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2002.

2. Мальський М. Теорія міжнародних відносин: підручник / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2007. — 461c.

3. Основи політичної науки : Курс лекцій/ За ред. Б. Кухти. — Львів: Кальварія. – 1999. — Ч.4: Міжнародна політика. — 1999. — 435 с.

4. Теорія та історія міжнародних відносин: Метод. вказівки / Одеська держ. юридична академія / М.О. Баймуратов (уклад.). — О. : АО БАХВА, 1998.

5. Шевчук В. Теорія міжнародних відносин: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Укоопспілка; Львівська комерційна академія. — Л. : Каменяр, 2001. — 88с.

6. Шепєлєв М. Теорія міжнародних відносин: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., які навч. за напрямами "Міжнародні відносини", "Політологія" / Дмитро Володимирович Табачник (ред.). — К. : Вища школа, 2004. — 622с.

7. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — 3-е вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 320 с.