Інвестиційний менеджмент
Категорія (предмет): Менеджмент організації1. Правове регулювання інвестиційної діяльності.
2. Пошук шляхів прискорення розвитку інвестиційних програм.
3. Фінансові інструменти ринку інвестицій.
4. Інвестиційний ринок , його оцінка і прогнозування.
5. Побудова системи моніторингової реалізації інвестиційного проекту. Принципи побудови системи управління.
6. Інвестиційні проекти. Фази (цикли) проекту. Стадії. Етапи. Підетапи.
Список використаної літератури.
1. Правове регулювання інвестиційної діяльності
Інвестування за межі України може здійснюватись у вигляді майнових цінностей та грошових коштів. Розглянемо кожен з цих видів інвестування окремо.
Резиденти можуть інвестувати майнові цінності за межами України з метою:
• внесення до статутних фондів підприємств, створених за кордоном;
• закріплення за філіалами, представництвами й іншими відокремленими підрозділами для виконання покладених на них завдань.
Інвестиції за кордон можуть здійснюватися у вигляді майнових прав та майна, крім сировини, комплектуючих виробів і запасних частин, товарів народного споживання, а також таких, які відповідно до чинного законодавства віднесено до високоліквідних і стосовно експорту яких передбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим.
Будь-які майнові цінності оцінюються в іноземній конвертованій валюті за цінами на міжнародних ринках.
Інвестування майнових цінностей за межами України підлягає ліцензуванню.
Видачу індивідуальних ліцензій на проведення такого інвестування здійснює Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України.
Продаж майнових цінностей, що були інвестовані, є експортом товарів. Виручка в іноземній валюті, одержана в результаті їх продажу, підлягає зарахуванню на рахунки резидентів в уповноважених банках у строки виплати заборгованості, що зазначені в контрактах, але не пізніше як через 90 днів з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує продаж цінностей.
Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р. № 229 затверджено Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України.
Видачу індивідуальних ліцензій здійснює МЗЕЗторг.
Для отримання індивідуальної ліцензії резиденти подають до МЗЕЗторгу такі документи:
• лист-звернення з обґрунтуванням необхідності здійснення майнових інвестицій за межами України;
• нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у разі, якщо юридична або фізична особа є такою;
• нотаріально засвідчену копію установчих документів юридичної особи (статуту, установчого договору, положення);
• згоду відповідних органів державної виконавчої влади чи іншого уповноваженого органу, якщо за межі України інвестується майно, що перебуває у державній власності;
• довідку банківської установи, в якій відкрито рахунок резидента;
• документ, що підтверджує вартість майнових цінностей в іноземній конвертованій валюті на основі цін міжнародних ринків;
• розрахунок термінів, необхідних для реалізації майнових інвестицій за межами України;
• документ, що підтверджує внесення плати за видачу індивідуальної ліцензії;
• документи, що свідчать про реєстрацію (створення) підприємства, філіалу, представництва, іншого відокремленого підрозділу в країні місцезнаходження (витяг з торговельного, банківського, судового реєстру тощо) та їх установчі документи (статут, установчий договір, положення тощо). Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначені документи можуть бути також завірені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС.
Підставою для відмови у видачі індивідуальної ліцензії є:
• подання документів, що свідчать про намір резидента здійснити майнову інвестицію, яка не може бути предметом інвестування (у вигляді сировини, комплектуючих виробів і запасних частин, товарів народного споживання, а також таких, які відповідно до чинного законодавства віднесено до високоліквідних та стосовно експорту яких передбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим);
• виявлення в поданих документах недостовірної інформації;
• невідповідність поданих документів вимогам законодавства України;
• порушення проти заявника справи стосовно банкрутства;
• заборона або обмеження щодо іноземних інвестицій, передбачені законодавством країни, куди мають інвестуватися майнові цінності.
За видачу індивідуальної ліцензії справляється плата, розмір якої визначається МЗЕЗторгом за погодженням з Мінфіном.
Термін дії індивідуальної ліцензії визначається МЗЕЗторгом, виходячи з термінів, необхідних для здійснення майнових інвестицій за межами України.
Митне оформлення майнових цінностей, що інвестуються за межами України, здійснюється лише за наявності індивідуальної ліцензії, виданої МЗЕЗторгом. [5 c.153-157]
Державна митна служба щоквартально подає Національному банку України, відповідним уповноваженим банкам, МЗЕЗторгу, Мінстату та Державній податковій адміністрації відомості стосовно оформлення митних декларацій за виданими ліцензіями.
Резиденти, що отримали ліцензію на інвестування майнових цінностей за межами України, зобов'язані здійснити декларування майнових цінностей шляхом подання до Національного банку повідомлення про фактично інвестовані майнові цінності згідно з умовами наданої резиденту індивідуальної ліцензії за встановленою ним формою. Другий примірник повідомлення з відповідною відміткою Національного банку подається резидентом МЗЕЗторгу.
Резиденти, що інвестують майнові цінності за межами України, подають Державній податковій адміністрації декларацію про всі одержані в результаті інвестування надходження на їх користь в іноземній валюті. Форма декларації та терміни її подання встановлюються Державною податковою адміністрацією. Другий примірник декларації з відповідною відміткою Державної податкової адміністрації резидент подає до МЗЕЗторгу.
Контроль за ефективністю використання інвестованого за межами України майна здійснює власник чи уповноважений ним орган відповідно до законодавства України.
При цьому контроль за ефективністю використання державного майна, інвестованого за межами України з метою закріплення за філіями, представництвами, іншими відокремленими підрозділами підприємств, здійснюється цими підприємствами та відповідними органами, до сфери управління яких вони належать; внесення до статутних:
фондів підприємств, створених за кордоном, — відповідно Фондом державного майна, центральними органами державної виконавчої влади чи іншими органами, уповноваженими здійснювати функції з управління державним майном.
Порядок використання валютних коштів, які надходять резидентам від інвестування майнових цінностей за межами України, регулюється валютним законодавством України.
Здійснення інвестицій за межі України у вигляді грошових коштів регулюється Національним банком України.
Згідно з п. 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Національний банк України встановлює порядок надання індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон.
Для розгляду клопотань резидентів про одержання індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон, вони подають до регіональних управлінь Національного банку України наступні документи:
• лист-звернення на ім'я Голови Правління Національного банку України з зазначенням мети та суми інвестиції;
• нотаріально завірену копію Свідоцтва про реєстрацію резидента-юридичної особи;
• нотаріально завірені копії Статуту та Установчого договору резидента-юридичної особи з доповненнями та змінами, зареєстрованими у встановленому порядку;
• нотаріально завірене Свідоцтво про реєстрацію резидента-фізичної особи як підприємця;
• згоду відповідного міністерства або відомства та здійснення резидентом інвестиції за кордон (для державних підприємств та організацій);
• висновок регіонального підрозділу валютного контролю Національного банку України та податкової інспекції стосовно відсутності порушень резидентом діючого на Україні валютного і податкового законодавства. Легалізовані документи:
• копію свідоцтва про реєстрацію нерезидента у країні інвестицій;
• копію Статуту та Установчого договору підприємства нерезидента;
• копію законодавства конкретної країни про режим іноземних інвестицій;
• довідку уповноваженого банку щодо наявності валютного рахунку резидента та наявності заявленої суми власних коштів на ньому для здійснення інвестиції;
• нотаріально завірену довідку аудиторської організації про фінансовий стан резидента на останню звітну дату;
• розрахунки валютної окупності (економічне обґрунтування проекту);
• довідку уповноваженого банку про назву банку нерезидента та його місцезнаходження, реквізити розрахункового рахунку, на який здійснюється переказ валютних коштів.
У випадку придбання за кордоном будь-яких майнових прав (в тому числі акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній валюті) та прав інтелектуальної власності, резиденти додатково подають до регіональних управлінь Національного банку України легалізовані відомості про:
• власників, а також щодо правового статусу майнових прав і прав інтелектуальної власності;
• емітентів цінних паперів, умови придбання та гарантії забезпечення цінних паперів.
Підставами для відмови від видачі індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон можуть бути:
• незадовільний фінансовий стан резидента;
• відсутність висновку або негативний висновок регіонального управління Національного банку України;
• рішення відповідних органів (Міністерства економіки України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України тощо) про неможливість або економічну чи геополітичну недоцільність здійснення інвестицій резидентами у конкретну країну;
• заборони або обмеження щодо іноземних інвестицій, передбачені діючим законодавством конкретної країни;
• відсутність у законодавстві країни інвестицій правових гарантій щодо недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;
• стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих країн світу;
• інші підстави, передбачені діючим законодавством України та нормативними документами Національного банку України.[2 c.326-330]
2. Пошук шляхів прискорення розвитку інвестиційних програм
Вирішальна роль у реалізації інвестицій належить галузям інвестиційного комплексу, передусім будівництву. Тому основним завданням інвестиційної діяльності є визначення шляхів розвитку цих галузей. Розвинений інвестиційний комплекс дозволяє забезпечувати стійкі темпи зростання народного господарства, запроваджувати найновітніші досягнення технічного прогресу, реалізовувати великі соціально-економічні завдання.
Основною метою інвестиційної діяльності є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії компанії (фірми), підприємства на окремих етапах їх розвитку.
У процесі реалізації цієї основної мети інвестиційна діяльність спрямована на вирішення таких найважливіших завдань розвитку економіки:
1. Визначення шляхів прискорення реалізації інвестиційних програм та проектів.
2. Забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємства. Стратегія розвитку будь-якого підприємства від моменту їх створення передбачає постійне економічне зростання за рахунок збільшення обсягів результатів підприємницької діяльності, а також галузевої, асортиментної та регіональної диверсифікації цієї діяльності. Це економічне зростання забезпечується насамперед за рахунок інвестиційної діяльності, у процесі якої реалізуються довгострокові стратегічні цілі підприємства.
3. Забезпечення максимізації доходів від інвестиційної діяльності, Прибуток є основним показником, що характеризує результати не тільки інвестиційної, але й усієї підприємницької діяльності підприємства.
4. Забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків. Сучасне ринкове середовище немислиме без ризику. За певних несприятливих умов ці ризики можуть викликати втрату не тільки прибутку та додаткового доходу від інвестицій, але й частини інвестованого капіталу. Ці обставини зумовлюють необхідність пошуку шляхів та способів зниження ризику при реалізації інвестиційних проектів.
5. Забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства у процесі здійснення інвестиційної діяльності.
Усі перелічені завдання інвестиційної діяльності тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені. Забезпечення високих темпів розвитку підприємства може бути досягнуте за рахунок добору високоприбуткових інвестиційних проектів, та за рахунок прискорення реалізації інвестиційних програм, передбачених на тому чи іншому етапі її розвитку. У свою чергу максимізація прибутку.
Мінімізація інвестиційних ризиків є одночасно найважливішою умовою забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності компанії у процесі здійснення інвестиційної діяльності.
Виходячи з цього, серед розглянутих завдань інвестиційної діяльності пріоритетною є не максимізація доходу (прибутку) від інвестиційної діяльності, а забезпечення високих темпів економічного розвитку компаній (фірм) та підприємств при достатній їхній фінансовій стійкості. [8 c.49-54]
3. Фінансові інструменти ринку інвестицій
Ринок інвестицій є основною частиною не тільки фінансового, а й загального економічного ринку. За допомогою ринку інвестицій значно полегшується втілення капітальних вкладень у матеріальні, інформаційні та науково-технічні об'єкти.
Ринок інвестицій за змістом є ринком капіталу, вкладеного у виробництво, а точніше, у бізнес. У ринковій економіці нарівні з державним капіталом функціонує банківський, комерційний, колективний, сімейний, особистий та приватний.
Для успішного функціонування ринку капіталу ринкова економіка виробила певні фінансові інструменти. Основні з них — акції, облігації корпорацій і місцевої влади, заставний кредит, а також середньо- та довгострокові казначейські зобов'язання. Охарактеризуємо ці фінансові інструменти в умовах функціонування ринкової економіки.
Акція — це зареєстроване право володіння частиною майна корпорації, акціонерного товариства, підприємства й одержання частини прибутку. Акції випускаються корпораціями і підприємствами з метою залучення капіталу. Купуючи акції, фізична або юридична особа стає співвласником корпорації або підприємства, що їх випустило, і набуває зазначених прав. Для власника акція — це безстроковий цінний папір, вона не може бути пред'явлена корпорації (підприємству) для повернення грошей, якщо корпорація (підприємство) не ліквідується. Акції корпорації існують доти, поки існує корпорація. Якщо власник акцій незадоволений доходами або йому потрібні гроші, він може продати акції на вторинному ринку за ринковою ціною. Для власників акції — це єдиний вид цінних паперів, що дають можливість нарощувати капітал, якщо компанія процвітає. Існують два основні типи акцій — звичайні та привілейовані.
Звичайні акції крім зазначеного права співволодіння майном і одержання частини прибутку пропорційно до кількості акцій забезпечують їх власнику також право голосу у прийнятті найважливіших рішень і право бути обраним до керівництва корпорації. Одна акція дає один голос. Доходи за звичайними акціями виплачуються з чистого прибутку, тобто після сплати податків залежно від розміру прибутку у вигляді дивідендів. Недолік звичайних акцій полягає в тому, що дивіденди виплачуються після сплати відсотків за привілейованими акціями. Розмір дивідендів визначається за залишковим принципом і може істотно коливатися. Крім того, при поділі майна внаслідок ліквідації компанії звичайні акції забезпечуються в останню чергу.
Привілейовані акції (префакції) дають право на одержання фіксованого (при випуску) дивіденду, що звичайно обчислюється як відсоток номінальної вартості префакції, але не дають права голосу. Привілей цих акцій полягає в тому, що виплачуваний відсоток не залежить від розподілу прибутку і виплачується з чистого прибутку перед виплатою дивідендів за звичайними акціями. Якщо прибутку недостатньо, то виплата відсотків може бути затримана для нагромадження з подальшою виплатою разом з поточними відсотками при черговому оголошенні про виплату дивідендів. Існує кілька варіантів привілейованих акцій.
Акції з привілеєм до активів. Під час ліквідації компанії номінальна вартість цих акцій виплачується цілком тоді, коли виплачено вартість звичайних акцій. Такий привілей стосується також усіх нагромаджених дивідендів.
Префакції з відкликанням. Іноді корпорація залишає за собою право викупити префакції у власників за наперед обумовленою (і записаною в акційному сертифікаті) ціною. Наприклад, префакція номінальною вартістю 100 дол. за ціни відкликання 105 дол. Такі акції дають компанії значну гнучкість в управлінні фінансовою структурою капіталу. Момент викупу визначає компанія. Для власників акцій це не дуже зручно, і тому дивіденди за такими префакціями звичайно встановлюються вищі, ніж за акціями без відкликання.
Конвертовані префакції. Такі привілейовані акції можна перетворювати на звичайні за бажанням їх власників. Це робиться в заздалегідь обумовленій пропорції. Наприклад, акція номінальною вартістю 100 дол. обмінюється на 4 звичайні акції номінальною вартістю по 10 дол. Якщо ринкова ціна (на вторинному ринку) звичайної акції номінальною вартістю 10 дол. досягла, припустімо, 30 дол. з дивідендами 3 дол. на акцію, то власникові зазначених конвертованих акцій вигідно обміняти їх на звичайні.
Префакції випускаються насамперед тому, що вони дають можливість мобілізувати капітал, не позбавляючи права володіння корпорацією (вони не мають голосу). Крім того, на відміну від облігацій їх не треба викуповувати в зазначений строк, а щодо префакцій з відкликанням компанія сама вибирає строк викупу. Конвертовані префакції випускаються для того, щоб зробити їх привабливішими для інвесторів.
Облігації корпорацій — це боргові зобов'язання корпорацій, які випускають облігації з метою залучення позикового капіталу. Облігації звичайно випускаються корпорацією під заставу майна або активів. В окремих випадках облігації випускаються і без застави, але при цьому корпорація, що їх випускає, повинна мати або високий кредитний рейтинг, або поручництво солідної фінансової організації. Облігації випускаються під фіксований відсоток на певний строк, після закінчення якого облігація має бути погашена, тобто борг виплачений. Іноді борг виплачується в роздріб. Звичайно термін дії облігацій корпорацій становить 10-30 років. Проте на практиці можуть використовуватись облігації з відкликанням, що дає корпорації право погасити облігації раніше обумовленого строку. Деякі облігації конвертуються у звичайні акції за бажанням власників, що дає інвесторам певні переваги. Відсоток за такими облігаціями звичайно нижчий, ніж за неконвертованими. Облігації обертаються на вторинному ринку "через прилавок". Первинними покупцями облігацій корпорацій, як правило, є страхові компанії, пенсійні фонди.
Корпорація — емітент облігацій — виплачує відсотки з балансового прибутку, тобто до виплати податків безпосередньо після розрахунків з банками. Відповідно виплачувані компанією відсотки за облігаціями зменшують оподатковуваний прибуток. Отже, завдяки прогресивній шкалі оподаткування корпорація заінтересована мати більше облігацій, ніж звичайних акцій. [1 c.183-187]
Кошти, зібрані від випуску облігацій, збільшують активи (і фізичний капітал) компанії, але не збільшують її акціонерного капіталу. Тому часто керівництво компанії за допомогою фінансових операцій викуповує звичайні акції власної корпорації й анулює їх, а витрачені на викуп акцій кошти відшкодовує випуском облігацій. У результаті активи не змінюються, акціонерний капітал зменшується, а частка голосів у керівництва збільшується.
Муніципальні облігації. Місцева влада випускає облігації з метою мобілізації коштів, необхідних для фінансування суспільних проектів: будівництва доріг, мостів, автовокзалів, аеропортів тощо. Відповідно до закону, що існує, наприклад, у США, відсотки за муніципальними облігаціями не оподатковуються. Тому інвестори охочіше купують облігації, а муніципальна влада сплачує малий відсоток, що вигідно для обох сторін. Відсоток за муніципальними облігаціями нижчий, ніж за казначейськими зобов'язаннями такої самої строковості. Власниками муніципальних облігацій звичайно є комерційні банки, компанії зі страхування майна і багаті приватні особи.
Казначейські зобов'язання і казначейські облігації уряду. Перші випускаються як середньострокові зобов'язання на строк від одного до 10 років, другі — на строк від 10 до 30 років. Це високонадійні й високоліквідні цінні папери. Вони є фінансовим інструментом для оформлення державного боргу. Велике значення має вторинний ринок казначейських паперів. Щодня на цьому ринку у США обертається казначейських паперів на суму понад 50 млрд дол. [26]. Тільки такий потужний ринок може взяти на себе функцію регулювання економіки країни в цілому. Тому Центральний банк реалізує свою монетарну політику саме через цей ринок. Відсотки за казначейськими цінними паперами оподатковуються. Але інвестори охоче купують їх з огляду на надійність і ліквідність. Завдяки цим властивостям відсотки за казначейськими паперами, як правило, невисокі порівняно з іншими зобов'язаннями і найстабільніші в часі.
Заставний кредит — це, по суті, цільова позика під заставу майна, на купівлю якого вона дається. Традиційно заставний кредит видається під фіксований відсоток і амортизується повністю після закінчення строку кредиту. Звичайно строк кредиту встановлюється на 20-30 років.
Ринок заставних кредитів найбільший на ринку капіталу.
4. Інвестиційний ринок , його оцінка і прогнозування
Інвестиційний ринок — це економічна категорія, що являє собою збалансованість попиту та пропозиції на інвестиції. Інвестиційний ринок формує суб'єкт — інвестор, тобто господарюючий суб'єкт, в якого виникає попит на інвестиції та інвестиційні товари.
У країнах з розвинутими ринковими відносинами інвестиційний попит і пропозиція збалансовані через механізм ціноутворення па базі зрівноважених цін на інвестиції та інвестиційні товари. Система зрівноважених цін формується мікроекономічними пропорціями у процесі виробництва та збуту, головною з яких є співвідношення «інвестиції— приріст інвестиційних товарів (капітального манна)». При цьому ринок характеризується випереджаючим розвитком інвестиційної пропозиції та відносно стабільним попитом.
Для стимулювання інвестиційного попиту товаровиробників і розвитку конкуренції між ними держава застосовує систему заходів антимонопольного регулювання.
Механізм дії ціни зрівноваженості полягає у такому. Інвестор, вкладаючи кошти, розраховує отримати максимальний прибуток за мінімальних витрат. Він віддає перевагу найприбутковішим активам (інвестиційним товарам) з найвищою нормою прибутку на вкладений капітал. Ця ефективна галузь залучає більшу масу капіталу. Відповідно попит на інвестиційні товари починає перевищувати пропозицію, та їх ціна збільшується. Висока ринкова ціна таких товарів є індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору віддачі інвестицій — їх дохідності.
Перелив інвестицій у зазначену галузь призведе, врешті-решт, до підвищення пропозиції цього інвестиційного товару та, як наслідок, до зниження його ціни. Інвестиції ж спрямовуватимуться на нові високоприбуткові виробництва, що у майбутньому неминуче призведе до розширення попиту на інвестиційні товари, виробництва їх нових видів і стимулювання діяльності інвесторів у використанні прибутку та нагромадженні капіталу, а також до створення умов для розвитку будівельних фірм, які виступають на ринку основними продавцями інвестиційного товару. У примітивному розумінні, фінансовий ринок капіталу — це місце зустрічі, де підприємці та фірми, які прагнуть запозичити гроші, зустрічаються з тими, в кого вони є вільними.
Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень і поточних доходів потенційному інвестору, як правило, не вистачає. Крім цього, інвестор зазвичай намагається залучити акціонерний капітал з метою зменшення ризику та розподілу відповідальності. На рис. І наведена схема ринкових відносин, суб'єктом яких є інвестор.
Сегментація інвестиційного ринку — це сукупність ринку споживчих товарів, ринку споживчого кредиту, ринку інвестиційних товарів і ринку фінансових ресурсів.
Ринок реальних активів (інколи вживається термін «матеріальні чи фізичні активи») пропонує такі інвестиційні товари та послуги: нерухомість, ділянки під будівництво (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні та інші роботи і послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи і відкриття, досвід, знання, ноу-хау, інжинірингові послуги (ринок інтелектуальних цінностей). На цьому ринку як інвестиційний товар реалізується також робоча сила, тобто продається здатність до праці за наймом.
Ринок фінансових ресурсів поділяється на: грошовий ринок (ринок цінних паперів — боргових свідоцтв з термінами погашення менше одного року); ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій); кредитний ринок (боргових зобов'язань за довгостроковими кредитами). Іноді цей ринок називають ринком позичкового капіталу.
На інвестиційному ринку працює велика кількість різних посередників, які створюють його інфраструктуру. Саме взаємодіями цих посередників і характеризується стан інвестиційного ринку.
Інвестиційний ринок— це система, що включає:
1) суб'єктів (інвесторів, підрядників, замовників, проектні і науково-дослідні організації та ін.);
2) об'єктів (матеріальні і нематеріальні, права, ліцензії, патенти, ноу-хау та ін.);
3) інфраструктуру ринку (банки, біржі, пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, інженерно-консультаційні фірми, суд, арбітраж та ін.);
4) ринковий механізм;
5) контроль з боку держави за дією ринкового механізму.
Щодо загальної оцінки інвестиційного клімату в Україні на макроекономічному рівні, то тут слід відзначити, що в економіці продовжується спад виробництва, зменшується частка надходжень від податків, накопичуються неплатежі, знижується частка банківського кредитування у ВВП, зростає сума внутрішнього і зовнішнього боргу, зростає рівень тіньової економіки, знижується частка державних капіталовкладень (щороку в цілому на 5— 10%). Крім цього, на інвестиційний клімат держави суттєвий вплив мають:
• приховане безробіття;
• неможливість виконання державою своїх обов'язків щодо соціального захисту громадян;
• відсутність ефективних процедур банкрутства, захисту прав власників;
• високий рівень злочинності;
• слабка дисципліна виконання законодавчих актів. Причинами погіршення інвестиційного клімату в Україні є:
по-перше, заполітизованість економіки; по-друге, негативні наслідки приватизації, до яких призвело збочення та заміна такої основної мети приватизації, як сприяння розвитку виробництва, на отримання прибутку в короткий термін.[6 c.29-36]
5. Побудова системи моніторингової реалізації інвестиційного проекту. Принципи побудови системи управління
Здатність суб‘єкта господарювання в повному обсязі залучити необхідні для розвитку інвестиції є визначальною складовою його успіху в умовах динамічного середовища. Для вітчизняних господарюючих суб‘єктів вирішення проблеми інвестиційної привабливості ускладнюється наслідками невдалих реструктуризаційних процесів у період переходу до ринку та недостатньо сприятливим сучасним інвестиційним кліматом в країні, диспропорціями в підготовленості до ефективного використання капіталовкладень її регіонів та галузей.
Основним засобом пожвавлення інвестиційної діяльності в країні й активізації конкурентної боротьби за капітальні ресурси є забезпечення необхідного рівня інвестиційної привабливості суб‘єктів господарювання, а умовою оптимального використання отриманих інвестицій є тісна інтеграція таких суб‘єктів з метою створення єдиних цілісних організмів у вигляді виробничо-господарських структур.
Якщо динамічне оцінювання інвестиційної привабливості ВГС за допомогою моніторингу входить у сферу спільних інтересів як інвестора, так і об‘єкта інвестування, то головною зацікавленою стороною для забезпечення та утримання інвестиційної привабливості на необхідному рівні залишається ВГС, яка виступає одночасно суб‘єктом і об‘єктом такого забезпечення. Зважаючи на те, що ВГС не можуть справляти регулювального впливу на інвестиційну привабливість макрорівня, а здатні лише адаптуватись до ситуації, що складається в зовнішньому оточенні, в дисертації обґрунтовується доцільність вибору факторів впливу саме внутрішнього середовища ВГС об’єктом такого регулювання рівня їхньої інвестиційної привабливості.
Для досягнення необхідного рівня інвестиційної привабливості ВГС в роботі пропонується, по-перше, інтерпретувати результати моніторингу, що стане інформаційно-аналітичною базою для прийняття і корегування рішень. По-друге, сформувати для суб‘єкта господарювання відповідну стратегію, яка може бути обґрунтована за допомогою виконання таких етапів: генерування стратегічних альтернатив відповідно до отриманої оцінки інвестиційної привабливості внутрішнього стану й потенціалу ВГС та різних конкурентних ситуацій (зміни суб‘єктів інвестування та бази порівняння); перевірки відповідності стану ВГС ключовим факторам успіху; дослідження розбіжностей між реальними і бажаними функціональними стратегіями (виробничою, маркетинговою, інноваційною тощо) на різних фазах впровадження та реалізації інвестиційних проектів на базі ВГС; підсумкового визначення актуальної позиції виробничо-господарської структури за набором факторів (стабільності, ризикованості, прибутковості тощо) та її впливу на зміну рівня інвестиційної привабливості ВГС.
На основі результатів оцінювання ризиків в роботі запропоновані такі етапи організації управління ними для забезпечення необхідного рівня інвестиційної привабливості: 1) виявлення найбільш вразливих сфер діяльності виробничо-господарської структури, що підпадають під сукупний вплив найбільш загрозливих ризиків; 2) оцінювання втрат, очікуваних у результаті впливу цих ризиків; 3) обґрунтування витрат, необхідних для зменшення, нейтралізації, елімінації впливу найбільш загрозливих ризиків; 4) формування переліку заходів щодо зниження ризикованості інвестицій; 5) оцінювання ефективності запропонованих заходів шляхом порівняння витрат на реалізацію цих заходів з можливими втратами від реалізації ризиків, які чекають на ВГС і її інвестора в разі бездіяльності. [4 c.49-53]
6. Інвестиційні проекти. Фази (цикли) проекту. Стадії. Етапи. Підетапи
Інвестиційний проект — це викладення цілей та особливостей конкретного інвестування й обґрунтування його доцільності. Без нього неможливо здійснювати інвестиції. Опрацювання інвестиційного проекту залежить від інвестора та чинних законів держави.
Далі під інвестиційним проектом розуміється письмовий документ, де викладено мету, методи реалізації, опис об'єкта інвестування, фінансову доцільність інвестиції. Такий проект потрібний як для власних цілей інвестора, так і для ознайомлення з намірами інвестора всіх можливих заінтересованих сторін: партнерів, банків, майбутніх споживачів.
Інвестиційний проект має типовий зміст, що поділяється на розділи. Наведемо можливий склад розділів та орієнтовні форми табличних матеріалів.
У широкому розумінні проект — це сукупність цілеспрямованих, послідовно орієнтованих у часі, одноразових, комплексних і нерегулярно повторюваних дій (заходів або робіт), націлених на досягнення кінцевого результату в умовах обмеженості ресурсів.
Існують різні види проектів і різні типи їх класифікацій. Однак будь-який проект обов’язково має такі ознаки:
Опис мети (потреби, проблеми, можливості). Визначення користувачів результатів та наслідків. Спосіб контролю та оцінки осягнення мети. Особа, яка несе відповідальність за все це.
План узгоджених заходів, засобів, ресурсів, що потребують чіткої координації у процесі реалізації проекту.
Часові параметри: терміни початку й завершення проекту. Проект вважається завершеним, коли досягнута його основна мета.
Ступінь унікальності проекту . Кожний проект має відмінні риси. Не існує ідентичних проектів, навіть якщо вони передбачають виконання однакових дій. Тому для ідентифікації та промоції особливе значення має назва проекту.
Виходячи з визначення поняття “інвестиція” професором Бланком І.О. , усі без винятку проекти є інвестиційними, навіть якщо вони мають тільки соціальний або інший не економічний ефект.
Поняття інвестиційний проект має два значення:
- це діяльність, що забезпечує виконання низки заходів, спрямованих на досягнення певних цілей;
- це система організаційних, правових, нормативних, розрахункових та фінансових документів, необхідних для виконання дій.
Часова ознака проекту як діяльності — це його життєвий цикл: період між моментом появи проекту і моментом його закриття. Цей період — від початкової ідеї до експлуатації підприємства — складається з трьох фаз: передінвестиційної, інвестиційної і експлуатаційної. Фази життєвого циклу проекту у свою чергу поділяються на стадії.
1. Передінвестиційна фаза:
- формування інвестиційного задуму (ідеї);
- дослідження інвестиційних можливостей;
- попереднє техніко-економічне обґрунтування;
- оціночні дослідження;
- техніко-економічне обґрунтування.
2. Інвестиційна фаза:
- підготовка документації і укладання контрактів;
- інженерно-технічне проектування;
- будівельно-монтажні роботи;
- довиробничий маркетинг;
- навчання.
3. Експлуатаційна фаза:
- експлуатація об’єкту;
- моніторинг економічних показників.
Структура інвестиційного проекту як документа та його зміст визначаються виходячи з принципу достатності інформації для забезпечення належного техніко-економічного обґрунтування інвестиційного проекту. Проект може бути укладений за будь-якою методикою, що дає можливість його аналізу, експертизи та схвалення.
Розділи інвестиційного проекту мають давати повну інформацію про всі організаційні, економічні, правові і техніко-технологічні аспекти його впровадження. Такі відомості повинні дозволити зробити висновки щодо ступеня підготовленості проекту до впровадження, доцільності його розміщення на території міста, а також потенційних можливостей заявника реалізувати інвестиційний проект у повному обсязі у встановлені терміни.
Таким чином, структура інвестиційного проекту не є законодавчо стандартизованою і, за необхідністю, визначається відповідними органами в залежності від мети інвестування. Документація будь-якого проекту складається з двох частин:
технічний опис і технічна документація, яка погоджується зі службами, що здійснюють контроль за дотриманням нормативів, обов’язкових при виконанні робіт.
економічний опис проекту, який при визначенні корисності проекту для певної громади є для ОМС предметом аналізу та експертизи.[3 c.240-245]
Список використаної літератури
1. Інвестування української економіки: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. — К.: Віпол, 2005. — 440 с.
2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. — К.: Знання, 2005. — 470 с.
3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 329 с.
4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 163 с.
5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. — К.: Видавничий дім "Комп’ютерпрес", 2001. — 362 с.
6. Єрмошенко М. Аналіз і оцінка інвестиційних проектів: Навч. посібник/ Микола Єрмошенко, Ігор Плуж-ников,; Національна Академія Управління. — 2-е вид.. — К., 2006. — 155 с/
7. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. — К.: Знання , 2006. — 490 с.
8. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 270 с.