Інвестиційний менеджмент

1. Державне регулювання інвестиційної діяльності.

2. Функції управління інвестиційної діяльності.

3. Процес формування інвестиційної стратегії.

4. Джерела фінансування інвестицій.

Список використаної літератури.

1. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканськими й місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності й контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.

Управління державними інвестиціями здійснюється республіканськими й місцевими органами державної влади й управління та включає планування, визначення умов та виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних та позабюджетних коштів.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно — правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність.

За макроекономічне сприяння інвестиційній діяльності відповідають органи державної влади країни. У розпорядженні держави є важелі як прямої дії у вигляді централізованих державних капітальних вкладень в об'єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектора економіки, так і непрямі засоби регулювання інвестиційного середовища за рахунок бюджетної та грошово-кредитної політики.

Бюджетні важелі — це встановлена державою система податків, що практично визначають систему перерозподілу доходів підприємств і громадян країни, яку держава вважає оптимальною для формування прибуткової частини бюджету та збереження у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків. З бюджетом можуть порівнятися фінанси наймогутніших корпорацій.

Грошово-кредитна політика держави впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка, по суті, репродукує збільшення коштів в економічній системі.

Встановлюючи вигідні умови (у вигляді ціни чи дивідендів) для своїх цінних паперів, держава стимулює їх купівлю юридичними та фізичними особами і цим зменшує кількість вільних грошей, які можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему[3, c. 26-28].

Підвищення ефективності інвестиційної діяльності підприємств багато в чому залежить від державного регулювання макроекономічних умов інвестування. Невдалий хід і негативні результати проведених в Україні економічних реформ показали, що для пожвавлення інвестиційної діяльності першорядне значення мають такі макроекономічні умови, як зміцнення фінансового (у тому числі фондового) ринку, його орієнтація на інвестування реального сектора економіки; перетворення заощаджень населення в інвестиції; збільшення сукупного попиту; збільшення обсягу державних інвестицій і раціональне їхнє розміщення.

У числі першочергових задач знаходиться зміцнення банківської системи, її орієнтація на інвестування реального сектора економіки. Щоб усунути перекачування грошей від реального виробництва товарів і послуг у фінансовий сектор, необхідно кардинально реструктурувати банківську систему, посилити правові основи діяльності банків.

З метою розвитку довгостроковою інвестиційного кредитування необхідно внести ряд невідкладних коректив у банківську політику, що з забезпечують зрушення в структурі банківських пасивів у бік формування довгострокових депозитів, перетворення банків у діючий механізм активізації інвестиційного процесу.

Великі можливості активізації інвестиційного процесу пов'язані з розвитком фінансових ринків. В індустріально розвинутих країнах він відіграє досить вагому роль у технологічним відставанням виробництва, зростаючою зношеністю основних фондів.

Потреби здійснення інвестиційних проектів в економіці України вимагають нарощування обсягів довгострокового кредитування. Саме довгострокові банківські кредити є необхідною передумовою структурної перебудови виробництва, його розширення та оновлення виробничих фондів.

З метою заохочення інвестування коштів в реальну економіку необхідно забезпечити пріоритетність виділення кредитних ресурсів на пільгових умовах рефінансування для банків, які кредитують високоефективні інвестиційні проекти, в першу чергу інноваційного спрямування[7, c. 21-23].

Величезні інвестиційні резерви містить у собі земля — орієнтовна реалізації інвестиційних проектів розвитку пріоритетних виробництв, а також впровадження економічних регуляторів активізації внутрішньої інвестиційної активності.

В даний час менше 30% особистих заощаджень населення використовуються як інвестиційні ресурси. Це негативно позначається на інвестиційному процесі, подоланні інвестиційної кризи, а також на формування ринкових відносин, характерних для країн з розвинутою ринковою економікою.

Отже, державне регулювання інвестиційної політики визначається:

· показниками економічного і соціального розвитку України;

· регіональними програмами розвитку народного господарства;

· державним і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

В Україні порядок державного управління інвестиційною діяльністю визначається Концепцією регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки .

Державне управління інвестиційною діяльністю можна визначити як підзаконну, юридично-владну виконавчу і розпорядчу діяльність відповідних органів виконавчої влади зі здійснення покладених на них функцій управління, необхідних у процесі управління економічним розвитком країни.

Принципи державного управління інвестиційною діяльністю можна розділити на соціально-політичні, організаційні та спеціальні. Оскільки перші два властиві всім сферам управління, то доцільно конкретизувати спеціальні принципи. До таких належать:

— принцип взаємної відповідальності інвесторів і держави;

— принцип дотримання основних прав і свобод інвесторів;

— принцип юридичної відповідальності інвесторів за порушення вимог законодавства України або міжнародних договорів;

— принцип послідовної децентралізації інвестиційного процесу і розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

— принцип залучення іноземних інвестицій для реалізації державних пріоритетних програм, спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки і надання переваги завершенню раніше розпочатих проектів, технічному переоснащенню та реконструкції діючих підприємств;

— принцип вдосконалення законодавства про інвестиційну діяльність[2, c. 35-36].

2. Функції управління інвестиційної діяльності

Поділ функцій державного управління інвестиційною діяльністю можна також здійснювати на функції із залучення інвестицій і функції з використання інвестицій.

До функцій держави стосовно залучення інвестицій належать:

— формування державної політики щодо залучення інвестицій;

— участь у міжнародному економічному співробітництві, роботі міжнародних економічних і фінансових організацій з метою залучення іноземних інвестицій, укладення міжнародних договорів з питань іноземного інвестування;

— визначення пріоритетних напрямів структурно-інвестиційної політики, пріоритетних напрямів використання інвестицій;

— здійснення обліку інформації стосовно джерел інвестицій, потреб їх залучення, напрямів та ефективності використання;

— створення сприятливих умов для діяльності інвесторів на території України та ін.

До функцій з використання інвестицій належать:

— організація експертизи та конкурсного відбору інвестиційних проектів і програм, пошук їх виконавців;

— організація збору, вивчення й узагальнення пропозицій суб’єктів інвестиційної діяльності щодо надання й отримання інвестицій, ведення обліку заявок інвесторів на участь в інвестиційних проектах і програмах;

— здійснення реєстрації інвестиційних проектів і програм.

Виконання вказаних функцій в основному покладено на Міністерство економіки України і Міністерство фінансів України.

Управління інвестиційною діяльністю підприємства має кілька типових функцій, які визначаються метою реалізації обраної стратегії. На рис. 1 показано приблизну послідовність функцій управління інвестиційною діяльністю[4, c. 52-53].

3. Процес формування інвестиційної стратегії

Формування напрямків інвестиційної діяльності з урахуванням перспективи являє собою процес розробки інвестиційної стратегії.

Інвестиційна стратегія — система довгострокових цілей інвестиційної діяльності і набір найбільш ефективних шляхів їхнього досягнення.

Окремі аспекти процесу формування інвестиційного портфеля досліджено в роботах як вітчизняних, так і зарубіжних авторів.

Виходячи з того, що темпи змін, що відбуваються в українській економіці потребують постійного коригування інвестиційної діяльності як програми дій корпоративних структур, зростання ролі інвестиційної стратегії як важливого і самостійного елемента загальної стратегії вимагає постійного вивчення.

До того ж велика ціна помилок при прийнятті рішень в управлінні корпоративними системами створює проблеми, для вирішення яких необхідна розробка методичних основ оцінки ефективності прийнятої інвестиційної стратегії.

Аналіз інвестиційної діяльності корпоративних систем показує, що більшість інвесторів обирають більш ніж один об´єкт інвестування, тобто формують визначену їхню сукупність. Цілеспрямований підбір таких об´єктів являє собою процес формування інвестиційного портфеля.

Мета формування інвестиційного портфеля визначається як забезпечення реалізації інвестиційної стратегії шляхом добору найбільш ефективних і надійних інвестиційних проектів і фінансових інструментів. З урахуванням основної мети розробляється система приватних цілей, що забезпечують реалізацію інвестиційної стратегії. Так, приватними цілями, наприклад, можуть бути такі: забезпечення мінімуму ризиків, забезпечення заданого рівня ліквідності і т.п.

Вихідною передумовою формування інвестиційної стратегії є базова стратегія економічного розвитку корпоративної структури (КС). Стосовно неї інвестиційна стратегія носить підпорядкований характер і повинна узгоджуватися з нею за цілями і етапами реалізації. Інвестиційна стратегія при цьому розглядається як один з головних факторів забезпечення ефективного розвитку КС відповідно до обраної нею загальної економічної стратегії[1, c. 62-64].

На рис. 2 представлено алгоритм (послідовність) формування інвестиційної стратегії корпоративної структури.

Початковим етапом розробки інвестиційної стратегії є визначення загального періоду її формування. Цей період залежить від ряду умов. Головною умовою визначення періоду формування інвестиційної стратегії є передбачуваність розвитку економіки в цілому й інвестиційного ринку зокрема. В умовах нинішнього нестабільного (а за окремими напрямками — не передбачуваного) розвитку економіки країни цей період не може бути занадто тривалим і в середньому не може виходити за рамки 3-5 років (для порівняння слід зазначити, що інвестиційна стратегія найбільших компаній країн з розвиненою ринковою економікою розробляється на період 10-15 років).

формою інвестицій є підтримка його на місцевому або регіональному рівнях за рахунок місцевих бюджетів або спеціального податку та за рахунок зацікавлених фірм.

Цілий ряд інтелектуальних інвестиційних програм фінансується різними закордонними фондами та банками: Європейським банком реконструкції та розвитку, фондом підтримки малого та середнього підприємництва, деякими доброчинними фондами. В рамках цих інвестицій проводиться, в основному, підготовка та підвищення кваліфікації кадрів, проведення спеціалізованих конференцій, симпозіумів, семінарів та ін. Проте цільове фінансування капіталоємних проектів за рахунок даних джерел практично не використовується.

Загалом потенційні джерела інвестування можна поділити на 4 групи:

¨ власні засоби;

¨ кредитні засоби;

¨ цільове бюджетне фінансування;

¨ інші джерела (закордонні фонди, доброчинні кошти тощо).

Структура джерел фінансування подана на рис. 3.

Проте урядом України передбачено пільгове інвестування різних програм в рамках підтримки малого підприємництва. Але отримати такі пільги досить проблематично. Для цього слід підготувати бізнес-план, техніко-економічне обґрунтування, отримати відповідний висновок експертів, і тільки після цього дані матеріали направляються на конкурс інвестиційних проектів з пільговими кредитами.

Аналогічні дії слід виконувати для участі у зарубіжних інвестиційних конкурсах[7, c. 46-47].

Звичайно, що найнадійнішим джерелом фінансування є власний капітал. Але, як показує досвід, капіталомісткі проекти реалізуються, в основному, на базі запозичених коштів (або залучені плюс власні).

Найкращим кредитним капіталом для інвестицій є безпроцентний кредит (позика). Дана форма фінансування може бути реалізована тільки за рахунок кредитних засобів засновників (акціонерів) згідно з рішенням вищого органу управління — загальних зборів. Така ж форма може бути досягнута через облігаційну позику, якщо законом для даної організаційно-правової форми передбачений випуск облігацій.

Однією з форм залучення інвестора є переуступка йому пакета акцій (частки) підприємства туристичної індустрії, що відповідає розміру його інвестиційного внеску, закритому акціонерному товариству або товариству з обмеженою відповідальністю або продаж пакету акцій на пільгових умовах відкритому акціонерному товариству.

Залучення інвестора може бути реалізовано також на інших умовах, декларованих в інвестиційному договорі:

■ пайової власності після реалізації проекту;

■ відсотків з майбутніх прибутків;

■ квоти місць (при будівництві об'єктів);

■ пільгове надання послуг і т. д.

Для більш швидкого накопичення власних коштів під великі інвестиційні проекти доцільно використовувати принцип прискореної амортизації у відповідності з новими нормативно-правовими актами.

Згідно з рішенням Загальних зборів на реалізацію інвестиційних проектів можуть бути направлені дивіденди акціонерів або прибуток учасників (капіталізація прибутку).

Найбільш жорсткими умовами фінансування інвестиційного проекту є банківський кредит, в тому числі іпотечний кредит під заставу майна, землі, обладнання і т. д. У ряді випадків доцільно скористуватися формою лізингу.

Існує також можливість використання податкового інвестиційного кредиту у вигляді відстрочки по оплаті податків, обов'язкових платежів і зборів.У кожному конкретному випадку умови жорсткого кредитування слід використовувати тільки тоді, коли вичерпані всі можливості отримання більш "м'яких" форм фінансування, що описані вище.

Отже, інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок:

— власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

— позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

— залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);

— бюджетних інвестиційних асигнувань;

— безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян[3, c. 42-45].

Список використаної літератури

1. Інвестування української економіки: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. — К.: Віпол, 2005. — 440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. — К.: Знання, 2005. — 470 с.

3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 163 с.

5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. — К.: Видавничий дім "Комп’ютерпрес", 2001. — 362 с.

6. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. — К.: Знання , 2006. — 490 с.

7. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 270 с.