Іспансько-англійські відносини в другій половині XVI століття

Вступ.

1. Становище Іспанії та Англії до другої половини XVI ст

2. Англійська зовнішня політика в ХVІ ст.

3. Зовнішньоекономічні зв’язки Англії та Іспанії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Яків VІ, став королем в 1578 році у віці дванадцяти років і знав, що, як єдиний родич Єлизавети, він міг успадкувати англійський трон після її смерті. Він також усвідомлював, що союз католицьких Франції й Іспанії може привести до їхнього вторгнення в Англію, так що він повинен був зберігати дружбу й з ними. Король умудрився зберігати мир і там, і там, залишаючись офіційно протестантським союзником Англії.

Якова VІ пам'ятають як слабкого й непроникливого правителя. Однак, він не був таким, коли правил тільки Шотландією, де більш-менш попорався як із протестантами, так і з католиками й став частково стримувати влада Церкви. Як і Тюдори, він вірив в одноособове правління короля, тому приймав рішення за допомогою своїх близьких радників, а не парламенту. Але, на жаль, він не мав багатство й військову міць Тюдоров.

Найбільшою перемогою Якова VІ було його сходження на англійський трон в 1603 році. Мало хто в Англії захоплювався ідеєю короля — вихідця з дикої північної провінції. Але той факт, що його прийняли, доводить його здатності дипломата й правителя.

Династія Стюартів, почата Яковом І правила не так успішно, як Тюдори. Їхні розлади з парламентом привели до громадянської війни. Єдиний король Англії, що був суджений і страчений, був Стюартом. Республіка, що пішла за стратою, була ще менш успішної, і за бажанням народу на трон був покликаний син убитого короля. Іншого Стюарта скинули його власна дочка і її чоловік Вільгельм, представник Оранской династії. Але Вільгельма в правителі вибрав парламент. Коли ж в 1714 році вмерла остання з Cтюартов, королева Ганна, монархія вже не була абсолютної, як це було при Якові І. Вона стала "парламентською монархією", що підкоряється конституції.

1. Становище Іспанії та Англії до другої половини XVI ст.

До 1469 року Іспанія ще була поділена між християнськими та мусульманськими королівствами.

Остаточно перемога над мусульманами відбулася саме завдяки Фердинанду Арагонському (1452-1516) та Ізабелі Кастильської (1451-1504) — двум християнським монархам (правителям), які у 1469 році одружилися, об'єднавши таким чином два найбільш могутні королівства.

Ізабелла була королевою Кастилії — створеного ще у 1035 році королівства, що знаходилося у центральній частині вже згадуваного Піренейського півострова, на якому, власно кажучи, і знаходиться Іспанія.

Фердинанд же на той час ще, як кажуть, "ходив у спадкоємцях" (тобто правив його батько Хуан II Арагонський), і після одруження з Ізабелою разом з нею керував Кастилією.

Але й починаючи з 1479 року, коли він став королем власного королівства Арагон, що знаходилося на північному сході Іспанії, Фердинанд бував там рідко, майже весь свій час віддаючи кастильским справам.

До речі, вибрала Ізабела Фердинанда з трьох претендентів на свою руку (у тому числі і короля Португалії). Історики стверджують, що Фердинанд та Ізабелла були дуже прив'язані одне до одного.

Рішучими діями вони навели у країні порядок. А потім об'єднаними військовими силами у 1492 році захопили Гранаду — останній мусульманський оплот на території Іспанії. При цьому Фердинанд проявив себе як дуже талановитий полководець і довів свою особисту сміливість.

Так закінчилася Реконкіста.

Фердинанд та Ізабелла були фанатичними католиками (тобто прихильниками західної християнської церкви).

Бажаючи укріплення своєї влади, вони створили у Іспанії "святу інквизицію", яка стала найжорстокішою з усіх країн християнської Європи.

Але найбільш значуща для історії дія, яку здійснила це королівське сімейство — це надання Колумбу можливості здійснити свій задум, тобто спробувати досягти Індії західним шляхом.

Внаслідок чого була відкрита Америка, а Іспанія перетворилася на супердержаву.

(Втім, найвищий розквіт Іспанії все ж таки припадає на правління Карлоса І (Карла У), онука Фердинанда та Ізабели, який у 1519 році став також імператором Священної імперії.

Після смерті Карлоса територія імперії була поділена між його синами — Філіпом, який став правити Іспанією, Нідерландами та іспанськими колоніями Америки, та його братом Фердинандом, який став імператором Священної Римської імперії.

А у 1580 році у склад Іспанської імперії ввійшла також Португалія.

Століття правління династії Тюдоров (1485-1603) часто вважається найкращим періодом англійської історії. Генріх VІІ заклав основи багатої держави й могутньої монархії. Його син, Генріх VІІІ, містив чудовий двір і відокремив англіканську церкву від Рима. Нарешті, його дочка Єлизавета розгромила найсильнішу по тимі часам іспанську флотилію.

Однак, є й інша сторона медалі: Генріх VІІІ витратив багатство, накопичене його батьком. Єлизавета послабила уряд, продаючи державні пости й посади, щоб не просити гроші в парламенту. І, хоча її уряд й намагалося допомогти бідним і бездомним під час, коли ціни росли швидше, ніж заробітки, його дії часто були нещадні.

Генріх VІІ зіграв набагато більше важливу роль у створенні нового типу монархії, чим кожний з його нащадків. Він розділяв погляди зростаючого класу торговців і землевласників і засновував королівську владу на почутті ділової хватки, твердо вірив, що війни шкодять торгівлі й виробництву, а торгівля й виробництво сприятливі для держави.

Під час громадянської війни торгівля Англії серйозно похитнулася, але Генріху вдалося відновити її майже в довоєнному обсязі, використовуючи як шлях у Європу Нідерланди й Бельгію. Він зміг дисциплінувати армію, заново створити флот, стримати амбіції з. Після смерті монарха в скарбниці залишилося 2 мільйони фунтів стерлінгів або близько 15 річних доходів країни. Цих грошей його синові Генріху VІІІ, жорсток, порочному й марнотратному вистачило ненадовго. Що мріяв стати впливовою персоною в Європі молодий король мав масу амбіцій, яким не призначено було збутися. Генріх VІІІ намагався протиставити ослаблену Англію потужним Франції й Іспанії (остання володіла здебільшого Європи). Розчаруванню Генріха не було межі. Він витратив всі гроші, зібрані батьком, на створення й підтримку королівського двору й непотрібні війни. Золото й срібло з недавно відкритої Америки тільки додало жару у вогонь. Генріх погіршив якість срібних монет за чверть століття фунт стерлінгів подешевіла в сім разів. Намагаючись знайти нові джерела доходу Генріх VІІІ пішов на відкритий конфлікт із католицькою церквою, що не тільки володіла в Англії величезними багатствами, але й відірвав ласий шматок у держави своїми поборами й церковними податками з і без того злиденного населення. Приводом до розриву послужило розлучення Генріха VІІІ з його дружиною Катериною Арагонською, за 15 років так і не народила йому спадкоємця. На розлучення не давав згоди Тато Римським, підбурюваним іспанським королем Карлом V. В 1531 році Генріх переконав єпископів визнати його самого главою англійської Церкви, що в 1534 році було закріплено законом, а король зміг розвестися з Катериною і женитися на Ганні Болейн. Однак розрив Генріха з Римом був політичним, а не релігійним, тому що король не схвалював ідей реформації, що розбурхували Європу. Англійська церква була всього лише однієї з галузей католицької, хоча невизнання Тата в якості її глави ставило її в розряд єресей. Ще однієї зі сторін "реформаторства" Генріха VІІІ був фінансова: король закрив більше 500 монастирів, а зібрані ченцями скарбу підтримали на плаву дірявий корабель державної скарбниці. Доводячи, що не хоче відриватися від лона католицької церкви назовсім, король жорстоко переслідував в Англії протестантів.

У період пізнього середньовіччя, коли у війнах на морі набуло поширення каперство, що приносило велику шкоду інтересам нейтральної морської торгівлі, почали здійснюватися спроби введення каперської діяльності в законні рамки. Однак позитивних результатів у той період це не дало.

У багатьох підручниках міжнародного права можна зустріти твердження, що феодальний період розвитку міжнародного права був більш прогресивним і результативним порівнянно з рабовласницьким. Однак ця прогресивність дещо однобока, оскільки основні інститути в міжнародному праві вже були породжені. Прогрес же обумовлювався впливом на розвиток міжнародного права з боку католицької церкви, що розвивалася. Вона сприяла тому, що просторова сфера дії міжнародного права стала охоплювати майже всю Європу, що істотно розширювало його регіоналізм.

Церква брала активну участь у мирному вирішенні міжнародних спорів, обговорювала питання розвитку міжнародного права на Вселенських соборах. Так, у 438 р. на Карфагенському соборі була підтверджена необхідність дії принципу "pakta sunt servanda" і на основі рівності сюзеренів було покладено початок становленню принципу суверенної рівності держав.

Характерним для феодального періоду також є розвиток звичайного права, особливо у сфері міжнародного морського права. Підтвердженням цього є Олеронські сувої, що дійшли до нас (XI ст.), Вісбій-ське право (морські закони острова Готланд, XII ст.), Консолато дель маре (XIII ст.) та ін. Одночасно розвивалося дипломатичне і консульське право, розширювалася юрисдикція консульських установ щодо надання допомоги своїм громадянам.

Капер — від голландського kaper морський розбійник. Каперство являло собою протиправні дії насильницького характеру, здійснювані озброєними приватними суднами воюючих держав проти морської торгівлі.

2. Англійська зовнішня політика в ХVІ ст.

Історія англійської дипломатії в XVІ в. значно відрізняється від французької. У Франції абсолютна монархія була сильна, як ніде. Навпаки, в Англії, навіть у пору найбільшої моці королівської влади, парламент, де панували лорди й торговельна буржуазія, не переставав існувати, натискаючи на королівську владу й обмежуючи неї. Обуржуазнене дворянство й буржуазія, які захопили вже в XVІ в. командні висоти в економіці країни, в XVІІ в. здійснили буржуазну революцію; нею були встановлені порядки, які давали простір подальшому розвитку капіталізму. В Англії панівний клас, що ясно усвідомлював своєї мети й засоби їхнього досягнення, впливав на політику держави через парламент і створював суспільну думку, з яким примушене було вважатися правительство.

В XVІ ст., особливо в другій його половині, Англія вела запеклу боротьбу з Іспанією. Цю політику визначали не стільки королі Англії й англійський уряд, скільки англійські корсари, арматори й купці. Уряд англійської королеви Єлизавети (1559-1603 р.) часто лише санкціонувало те, що вживав у приватному порядку той або інший з його підданих. Знамениті корсари, що стали потім адміралами флоту її величності, Дрейк, Гаукинс і Рели грабували іспанські флотилії, які верталися з Америки з вантажем дорогоцінного металу, уривалися в іспанські гавані й палили іспанські кораблі на очах у жителів. У той же час англійські дипломати вели досить послідовну політику при дворах європейських государів. Ця послідовність свідчила про ясну свідомість цілей, властивому сильному, що йде в гору панівному класу.

Одним із самих здатних англійських дипломатів XVІ в. був посол у Франції Уолсингем. Цьому дипломатові довелося зіграти вирішальну роль у знаменитій справі шотландської королеви Марії Стюарт. Ця королева була дочкою лотарингской герцогині Гіз і внучкою Маргарити, дочки англійського короля Генріха VІІ, що вийшла заміж за шотландського короля Якова V Стюарта. Гизы були затятими католиками. Згодом вони стояли на чолі католицької партії, що вчинила у Франції різанину протестантів у Варфоломеевскую ніч (1572 р.). Коли в Шотландії почалася Реформація, Марія як непримиренна з була вигнана своїми підданими із Шотландії. Вона бігла в Англію, віддавшись під заступництво королеви Єлизавети. Тут Марія незабаром зробилася центром змов і іспанських інтриг, спрямованих проти Єлизавети й англійського протестантизму. Тому що Єлизавета, дочка Генріха VІІІ від однієї з його численних дружин (Ганни Болейн), не визнавалася католиками законною королевою, Марія Стюарт сама виступив з домаганнями на англійський престол. Але більшість англійців того часу й чути про це не хотіло. Для них Марія Стюарт був прапором католицької реакції, представницею найстрашнішого ворога Англії — Пилипа ІІ Іспанського, котрий таємно керував змовами проти Єлизавети й усюди, на континенті й у самій Англії, підтримував католицизм. Наляканий цими католицькими інтригами, англійський парламент не раз виносив постанови, скориставшись якими Єлизавета могла б знищити свою суперницю. Але королева обмежувалася тим, що тримала Марію довгі роки у висновку. На переказ її суду Єлизавета зважилася тільки після того, як в 1587 р. було доведено, що Марія — невтомна змовниця, переконана, що вийде зі свого висновку не інакше, як англійською королевою. Завдання довести причетність Марії Стюарт до останньої змови, що мали на меті вмертвити Єлизавету, взяв на себе Уолсингем. Все це він робив по власному почині й в ім'я "побоювання Англії від католицизму й іспанців". Чому саме він узявся за цю справу, пояснюється просто. Нитки змов, які спліталися навколо Марії Стюарт, вели у Францію, до родичів Марії — Гизам; а Гизы в цей час перебували на платню у ворога Англії Пилипа ІІ Іспанського. Домовившись із начальником охорони замка Чартли, у якому в цей час утримувалася Марія Стюарт, Уолсингем підстелив до неї своєї людини, якогось Джиффорда, що доставляли в замок вино й пиво. Прикинувши гарячим католиком і іншому Марії, той узявся передавати її кореспонденцію довіреним людям. Кореспонденція була зашифрована й передавалася в бочках, у яких Джиффорд доставляв у замок ель. Саме собою зрозуміло, що, перш ніж потрапити по призначенню, листи розкривалися секретарем Уолсингема Филиппсом: він довідався секрет їхнього шифру й зміст листів повідомляв Уолсингему. Незабаром у руках посла виявився матеріал, цілком достатній для обвинувального акту проти Марії. Уолсингем дійшов до того, що, володіючи шифром, робив приписки до листів Марії Стюарт. Так, в одному з листів він від імені Марії запитував у змовників імена тих, хто повинен був в Англії напасти на замок Чартли, звільнити Марію й зробити замах на королеву Єлизавету. Ці особи були, очевидно, відомі Уолсингему й раніше, але йому хотілося мати документальне підтвердження. Дані Уолсингема з'явилися підставою для арешту Марії й для її осуду. Обидві палати парламенту просили Єлизавету, щоб "за справедливим вироком пішло справедливе покарання". Марія була обезголовлена

3. Зовнішньоекономічні зв’язки Англії та Іспанії

У XII—XV ст. особливо великої ваги набула левантійська торгівля, що її вели італійські міста Венеція, Генуя» Піза та ін., а також південнофранцузські та каталонські. Левантійська торгівля мала транзитний, посередницький характер. Прянощі, предмети розкоші та інші товари, що надходили з Індії, Китаю, Індонезії, спочатку потрапляли до рук арабських купців, які перепродавали ці товари генуезцям та венеціанцям у Константинополі, містах Єгипту, Сірії. Італійські купці продавали ці товари у Західній Європі за досить високими цінами. Перець, імбир, кориця, інші прянощі, порцеляна, скло, парча, бавовняні тканини споживалися головним чином феодалами й почасти заможними городянами.

Розвивається торгівля і в Англії. У XV ст. тут почали виробляти високоякісне сукно, що збувалося у багатьох країнах Європи. Частково сукно скуповувалося у самій Англії іноземними купцями: фламандськими, італійськими, ганзейськими. Проте у заморській торгівлі брали діяльну участь і англійські купці. У другій половині XIV ст. було видано перші навігаційні акти, що наказували англійським купцям фрахтувати для перевезення товарів англійські, а не іноземні судна.

Інший район європейської торгівлі охоплював Балтійське та Північне моря. Тут брали участь у торгівлі міста всіх розташованих біля морів країн: північно-західних областей Русі (і перш за все Новгород, Псков, Полоцьк), Північної Німеччини, Скандинавії, Данії, Франції, Англії. У XIV—XV ст. першорядного значення набула торгівля міст Північної Європи. її активізація стала наслідком зростання європейських міст та розвитку цехової промисловості, що потребувала сировини. Традиційними предметами торгівлі Північної Європи були льон, прядиво, сало, віск, хліб, масло. Обслуговуючи перш за все потреби цехових ремесел, ця торгівля набувала більшого значення для розвитку промислового виробництва у Європі, ніж левантійська. У середині XIV ст. купці, що торгували у басейні Північного та Балтійського морів, для захисту від грабіжників та сваволі великих феодалів об'єднувалися в союзи, серед яких найбільш відомим був Ганзейський союз (Ганза), що розкинув мережу своїх філій та контор по всій Північній Європі — від Новгорода до Лондона. В Ганзу входило в різний час від 70 до 100 міст, головним чином німецьких.

Утворення Ганзейського союзу спричинилося потребами зовнішньої торгівлі, а не внутрішніми економічними зв'язками його членіст. Кожне місто — член Ганзейського союзу — мало свої інтереси і часто вступало до боротьби з іншими членами союзу. Завданнями останнього були: організація торговельних факторій, отримання різних привілеїв у інших державах, охорона торговельних експедицій.

Центр Ганзи знаходився у німецькому місті Любеку. Найважливішими містами Ганзейського союзу були Бремен, Гамбург, Амстердам, Рига та ін. Основні його факторії містилися у Великому Новгороді, Бергені (Норвегія), Брюгге (Фландрія), Лондоні.

Німецькі міста, що проводили зовнішню торгівлю, були зв'язані з різними країнами: придунайські та верхньорейнські міста — з Італією, інші прирейнські — з Францією. Міста, розташовані між Рейном та Ельбою, торгували з Фландрією, Брабантом, слов'янами на сході.

Стимулом для розвитку зовнішньої торгівлі східних земель Німеччини був вивіз хліба з деяких країн Північно-Східної Європи за кордон, головним чином у Фландрію та Північні Нідерланди.

Південнонімецькі та рейнські міста зуміли використати своє центральне положення на світових торговельних шляхах, беручи участь у торгівлі між Західною Європою та країнами Сходу. Німецькі купці були єдиними іноземними купцями, що мали у Венеції своє торговельне подвір'я і за якими північноіталійські міста визнавали право вільного плавання по Середземному морю.

Обидва потоки середньовічної міжрегіональної торгівлі зв’язувалися між собою річковими шляхами (по Дунаю, Ельбі, Рейну, Роні, Соні та інших річках). Найважливішими торговельними дорогами були перевали через Альпи.

На півночі Європи велася жвава торгівля між країнами, розташованими по берегах Балтійського та Північного морів, головними учасниками якої були Новгород на сході, скандинавські міста на заході. Не менш значною була торгівля між Західною Європою та країнами Сходу, що велася Середземним морем.

В XVІ ст. Англія ще була невеликою державою з 3,5-4 мільйонами населення. У Східній Європі Росія вже стала могутньою державою; але на Заході її вплив відчувався ще слабко. У Західній Європі перше місце займали Франція й Іспанія — дві держави, які закінчили до початку XVІ ст. своє територіальне об'єднання й нараховували перша до 15 мільйонів, друга до 10 мільйонів населення. Обставини міжнародного життя висунули в XVІ ст. на перше місце Іспанію.

Результатом заповзятливості португальців і іспанців були відкриття наприкінці XV ст. Нового Світла, Америки (1492 р.) і морського шляху в Індію (1498 р.). Пограбування заморських країн привело до надзвичайно швидкого збагачення обох країн Піренейського півострова. З 1516 р. королем Іспанії став юнак Карл І (народився в 1500 р.), онук об'єднувачів Іспанії — Фердинанда й Ізабелли Католицьких. По своєму батьку ерцгерцогові австрійському Карл І доводився також онуком імператорові Максиміліанові Й Габсбургу. Після смерті Максиміліана німецькі князі обрали Карла імператором Священної Римської імперії (1519 р.). До складу іспанських володінь у цей час входили знову відкриті колонії в Америці, Нідерланди, Неаполітанське королівство й Сардинія. Про Карла Й (як імператор він став іменуватися Карлом V), що володів одночасно Іспанією, Німеччиною, Італією ІІ землями за океаном, говорили, що в його володіннях ніколи не заходить сонце. Це була дійсно величезна, небачена доти в Європі по своїх розмірах світова, імперія. Але чисто феодальний характер Іспанії — основи цієї імперії — визначив структуру всієї монархії Карла V, а також напрямок його зовнішньої політики. Хлинувший зі знову відкритої Америки потік дорогоцінного металу збагатив правлячі верхи іспанського дворянства й тим самим зміцнив клас феодалів і феодальні відносини в країні. Але розвиток промисловості в Іспанії майже завмерло. Іспанія в економічних відносинах стала навіть скачуватися назад, до умов XІ ст. Золото й срібло лилися рікою в руки феодальної знаті, що празно жила в чудових палацах: інша дворянська маса — іспанські ідальго, як і що раніше нехтували праця, — тягнула досить животіння . Що стосується народу, ремісників і селян Іспанії, то вбогість їх стала приказкою . На цій убогості пишно розцвіла католицька церква: сотні тисяч тунеядців- з наповнювали монастирі; лютувала іспанська інквізиція — страшне знаряддя королівського абсолютизму. І в цей час король Іспанії й імператор Священної Римської імперії З V мріяв про єдину монархію, єдиній католицькій родині народів, на чолі якої стояв би він один, світський государ і духівник всіх правовірних католикіст.

Політична ідея всесвітньої монархії, що плекається Карлом V, була найчистішою утопією. Сама "Священна Римська імперія німецьких націй", що складалася з настільки різнорідних з, як Німеччина, Італія, Нідерланди, була скоріше примарою, чим реальністю. Німецькі курфюрсти, які обрали Карла імператором, заявили йому під час коронацій в Аахене 23 жовтня 1520 р.: "Помни, що цей трон даний тобі не по праву народження й не в спадщину, а волею князів і курфюрстів Німеччини". Вірніше було б сказати, що цей трон був куплений Карлом V.

Але часи таких політичних витівок, які нагадували домагання тат на вселенсько-католицьке панування, пройшли безповоротно. Та й раніше те були міражі, нездатні стати реальністю. Тим більшим абсурдом була ця ідея в століття народження національних держав, згуртованих єдністю господарства й діяльністю буржуазії, що виставила вже гасла міцного централізованої держави, що захищає інтереси нації.

Іспанський король Карл I (роки правління 1516-1556) став імператором Священної Римської імперії під ім'ям Карла V у 1519 р., змінивши свого діда, Максиміліана I. Під його владу потрапили Іспанія, Неаполь і Сицилія, землі Габсбургів у Бельгії і Нідерландах, Австрія та іспанські колонії у Новому Світі. Іспанія перетворилася на світову державу, а Карл став наймогутнішим монархом Європи.

Після зречення Карла від влади в 1556 р. австрійські володіння перейшли до його брата Фердинанда, але велика частина імперії дісталася його сину Філіпу II (роки правління 1556-1598). Його політика в Бельгії і Нідерландах призвела до революції (1566) і утворення в 1579-1581 рр. Республіки Сполучених провінцій. Спроби залучити Англію до сфери впливу Габсбургів також виявилися безуспішними. Нарешті в 1588 р., обурений грабіжницькими нападами англійських моряків на іспанських торговців і допомогою королеви Єлизавети голландцям, він спорядив знамениту "Непереможну армаду", щоб висадити десант на північному узбережжі Ла-Маншу. Цей захід закінчився загибеллю майже всього іспанського флоту.

До великих політичних досягнень відносяться придбання за спадщиною Португалії у 1581 р. і блискуча морська перемога над турками в битві при Лепанто (1571), яка підірвала військово-морську міць османів.

Хоча після смерті Філіпа II Іспанія все ще вважалася світовою державою, вона знаходилася в кризовому стані. Прибутки королівства, що збільшувалися за рахунок надходжень з колоній, були величезними за мірками XVI ст., але Карл V залишив величезні борги, і Філіпу II довелося двічі оголошувати країну банкротом — в 1557 р., а потім у 1575 році.

Філіп III (1598-1621) і Філіп IV (1621-1665) не змогли змінити ситуацію на краще. Перший з них уклав у 1604 р. мирний договір з Англією, а потім у 1609 р. підписав 12-річне перемир'я з голландцями, але продовжував витрачати величезні суми грошей на своїх фаворитів і розваги. Вигнавши з Іспанії морисків у період з 1609 по 1614, він позбавив країну більше чверті мільйона працелюбних жителів. У 1618 р. спалахнув конфлікт між імператором Фердинандом II і чеськими протестантами. З цього почалася Тридцятирічна війна (1618-1648), в якій Іспанія виступила на стороні австрійських Габсбургів, сподіваючись повернути собі хоча б частину Нідерландів. У 1648 р. в Тридцятирічній війні було досягнуто миру, хоча Іспанія продовжувала воювати з Францією до укладення Піренейського миру в 1659 році.

Сам Карл V навряд чи розумів ці вимоги свого часу. Придушивши в Іспанії повстання міських комун і затвердивши там абсолютизм, він примушений був вести зовсім іншу політику в Німеччині. Реформація й проведена князями у свою користь секуляризація церковних имуществ, а потім поразка великої селянської війни підсилили в Німеччині влада князів; фактично вони перетворили Німеччину в купу дрібних і дрібних держав- князівств, досить сильних, щоб протидіяти всяким спробам централізації, що йде з боку імператора, але немічних стосовно великих національних держав Заходу. Після придушення селянської війни боротьба в Німеччині "виродилася в гризню між окремими князями й центральною імперською владою й мала своїм наслідком те, що Німеччина на 200 років була викреслена зі списку політично активних націй Європи". У цій "гризні" Карл V виявив велике дипломатичне мистецтво. Коли ворожі імператорові протестантські князі, що уклали так званий Шмалькальденский союз (1531 р.), виступили відкрито проти імператора. Карл V зумів спритним дипломатичним маневром залучити на свою сторону найдужчого , але й самого безпринципного з німецьких князів, шанувальника Макиавелли, Морица Саксонського. Йому здавалося, що він недалекий від повного підпорядкування своєї влади всіх німецьких князівств.

Але таке посилення влади імператора злякало не тільки католицьких князів Німеччини, але й тата. Останній примушений був бігти. Ведення переговорів з повсталими князями взяв на себе брат Карла V, "римський король" Фердинанд І. Аугсбургський релігійний мир 1555 р. був подальшим кроком до ослаблення влади імператора й посиленню князівств. Вони одержали право сповідати ту релігію, що їм була більше по вдачі; піддані зобов'язані були випливати релігії своїх государів (принцип- cujus regіo, ejus relіgіo). Здолавши імператора, князі звільнилися також від папської опіки, підкорили собі духівництво, затвердивши свою незалежність. Політика Карла V зазнала невдачі.

Погляд на державу, характерний для раннього середньовіччя, коли государі-сеньйори ще не робили розходження між державами й маєтком, між публічно-правовими й приватноправовими функціями, був властивий і Карлові V. По старій габсбурзькій звичці Карл V думав розширити владу й вплив свого будинку за допомогою шлюбу. Останні займали видне місце в дипломатії багатьох государів XVІ ст. Карл V мріяв ні більше, ні менше, як про те, щоб, женив свого сина Пилипа на англійській королеві Марії, підкорити Англію своїй політиці. Він сам був заручений з нею, коли Марії було ще шість років від роду. Вона доводилася йому родичкою, тому що була дочкою Генріха VІІІ й Катерини Арагонської, тітки Карла V. Потім цей передбачуваний шлюб розбудувався. Однак Карл V уважав себе "заступником" своєї родички й на початку 50- х років XVІ ст. вирішив здійснити свій план у виправленому виді, женив на Марії свого сина Пилипа, що був молодше її років на 10. Іспанському послові в Лондоні Ренару були дані відповідні вказівки. Незважаючи на всі підступи й інтриги французького посла, що, довідавшись про проект, усіляко намагався перешкодити, пропозиція Карла бути прихильно прийняте Марією. Можна собі представити страх і обурення державних діячів Англії, коли від французького посла вони довідалися про підступи Карла. Іспанія в цей час була самим небезпечним суперником англійських купців і дворян, які торгували вовною й сукном і вже нишпорили по всіх морях. Але протидіяти бажанням королеви вони не змогли. Не допомогло й прохання палати громад, що почтительнейше благало королеву не забувати вигід свого народу й не шукати собі дружина за межами батьківщини. Марія твердо вирішила віддати свою руку й серце Пилипові. Однак шлюбний договір, складений міністрами королеви, був по суті справжньою поразкою для Карла. Пилип зобов'язувався поважати закони Англії, не повинен був утягувати Англію у війну Іспанії із Францією й у випадку смерті королеви Марії втрачав права на керування державою. Одним словом, незважаючи на гордий титул короля Англії, Пилип так і залишився тільки "чоловіком королеви". Коли в 1558 р. Марія вмерла, англійці попросту забули про своєму "королі".

Всі плани Карла V звалилися. Ще в 1555 р. він примушений був відмовитися від престолу й пішов у монастир.

Після зречення Карла від престолу його "імперія" розпалася. Священна Римська імперія дісталася його братові Фердинанду; Іспанія, Нідерланди, італійські володіння й іспанські колонії перейшли до його сина Пилипові ІІ.

Карлові V були властиві великі, хоча й нездійсненні дерзання; Пилип ІІ розумів, що мріяти про всесвітню монархію в нього немає ніяких підстаст. Але і його політика була не менш фантастичної, чим політика його батька. Глибоко переконаний у непохитності своєї влади і її основ — абсолютизму й католицизму, — Пилип ІІ прагнув установити дорогі його серцю іспанські порядки у всіх частинах своєї великої держави; він протидіяв протестантизму всюди, де це здавалося йому можливим, не зупиняючись ні перед якими засобами для досягнення свій мети.

Прямолінійна, фанатично бузувірська політика Філіпа в Нідерландах сприяла початку першої в Європі успішної буржуазної революції. Інтриги короля у Франції під час релігійних воєн другої половини XVІ ст. на користь католиків привели до того, що проти Філіпа ополчилися навіть французькі католики-патріоти. Його підступи в Англії, де він сіяв смуту навколо Марії Стюарт у надії викликати замішання в країні й послабити свого голосного суперника на море, прирекли Марію Стюарт на плаху. Його спроби прямого нападу на Англію з моря закінчилися загибеллю "Непереможної Армади", найбільшої ескадри XVІ ст. (1588 р.). По всіх усюдах плани Пилипа валили, тому що вони були вираженням політики феодальних домагань, спрямованих проти буржуазного розвитку Європи.

Ще в першій половині XІ ст. для істориків були відкриті іспанські архіви, і це дозволило заглянути в глибину воістину дивовижної дипломатії іспанського абсолютизму часу занепаду. У Пилипа ІІ, крім офіційних дипломатичних представників у Франції, Англії й Нідерландах, була хмара платних і добровільних шпигунств. Вони не тільки доносили королеві про усім, що робилося при ворожих і дружніх дворах, але й стежили за самими іспанськими дипломатичними представниками. У Нідерландах вони вели спостереження й за намісниками короля. Ця подвійна дипломатична бухгалтерія часто заплутувала самого короля, що, не виїжджаючи з Мадрида, хотів всі знать і всім управляти за допомогою нескінченної канцелярської переписки. Підсумки його царювання були жалюгідні для Іспанії. "Я волію зовсім не мати підданих, чим мати в їхній особі єретиків", — сказав один раз Пилип. Але єретики залишилися жити, а феодально-дворянська Іспанія безславно скотилася на рівень другорядної європейської держави.

Висновки

До кінця XVІ століття були вироблені деякі основні принципи зовнішньої політики Англії, які діють і понині. Як і свій дід, Єлизавета Й уважала торгівлю найважливішою справою зовнішньої політики. Будь-яка країна, що була суперником у міжнародній торгівлі, ставала злісним ворогом Англії й ця ідея залишалася основою зовнішньої політики Англії до XІ сторіччя. Головним суперником, а, відповідно, і ворогом, була Іспанія, що у ті роки воювала з Нідерландами, що вибрали протестантство як і Англія. Іспанські війська досягали території Нідерландів тільки по морю, а це означало проходження по протоці Ла-Манш. Єлизавета ж дозволяла голландцям, ворогам іспанців, заходити в англійські бухти, з яких вони могли атакувати іспанські кораблі. Коли ж вони стали програвати війну, Англія допомогла Голландії як грошима, так і військами.

Крім того, англійські корсари нападали на іспанські каравани судів, коли ті верталися з іспанських колоній в Америці, навантажені золотом і сріблом, тому що Іспанія відмовила Англії в праві торгувати з їхніми колоніями. Хоча ці кораблі й були майже піратськими, частина їхнього видобутку попадала в скарбницю. Єлизавета вибачалася перед іспанським королем, але залишала свою частку в скарбниці. Пилип ІІ, звичайно знав, що Єлизавета заохочувала дії "морських вовків", самими знаменитими з яких були Френсіс Дрейк, Дон Хоукинс і Мартін Форбишер. Ці обставини й вплинули на рішення Пилипа захопити Англію в 1587 році. Побудувавши й спорядивши величезну флотилію, "Армаду", він відправив її до берегів Англії, однак Френсіс Дрейк напав і знищив частину флотилії, зірвавши план. Однак, невгамовний іспанський король побудував нову флотилію, більшість судів якої були розроблені для транспортування солдатів, а не для морського бою, назвавши її "Непереможною Армадою". В 1588 році ця флотилія була розбита англійським військовим флотом, якому допомогла бурячи, що розбили більшість іспанських кораблів об скелі Шотландії й Ірландії. Дві морські невдачі не означали кінця війни між Англією й Іспанією, що завершилася лише зі смертю Єлизавети.

Тим часом торгівля процвітала й до кінця XVІ століття Англія торгувала зі Скандинавією, Оттоманською Імперією, Африкою, Індією й, звичайно, Америкою. Єлизавета заохочувала переселення англійців на нові землі й утворення колоній.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

9. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

10. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.