Історичний розвиток суспільства

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

1. Суб’єкти історичного процесу.

2. Рушійні сили історії.

3. Основні теоретичні моделі суспільства.

4. Основні підходи до періодизації історичного розвитку.

Висновок.

Список використаної літератури.

1. Суб’єкти історичного процесу

Сучасна соціальна філософія вважає важливішим суб'єктом суспільства — окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності індивідів як сім'я, рід, плем'я, народність, нація також є суб'єктами історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами історії. Роль же видатних осіб оцінюється неоднозначно: Бертран Рассел вбачає в їх діяльності вирішальний фактор історичного процесу. Габріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та соціальних установ. Істина ж — на їх межі в єдності природно-соціальних умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їх сплетіння і породжує видатних історичних осіб як суб'єктів історії.

Значна роль у визначенні суб'єктів розвитку суспільства належить поняттю соціальна група, що відображає сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, спільною справою, діяльністю тощо. До малих соціальних груп належить сім'я, первісні виробничі об'єднання, учнівські групи, військові підрозділи тощо, що формують особистість. Середні групи — колективи заводів, фабрик, установ, закладів, мешканці села. Великі соціальні спільності — рід, плем'я, народність, нація, верстви, страти, класи, об'єднані корінними інтересами і є вагомими суб'єктами історії. Історичний досвід міжкласових стосунків потребує глибокого осмислення. Особливої уваги заслуговує поняття інтелігенція, зміст якого істотно змінився — від прошарку між класами в радянський період до істотної рушійної сили, суб'єкта суспільного розвитку. Важливу роль суб'єкта суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує рівність членів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили умови для об'єднання кількох родів у плем'я. Функціонування спільної економіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем'я відчутним суб'єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та класи. Уже те, що народність виникає з потреби збереження спільності людей та їх традицій у єдиному соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження єдиної ментальності людей — свідчить про фундаментальну роль народності як суб'єкта суспільного розвитку. Народність несе в згорнутому способі всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний психічний склад, провідну ментальність, економічні зв'язки, які, взаємодіючи між собою, сприяють формуванню нації. Існують різні концепції нації як суб'єкта історії. Найпоширенішою є марксистська концепція, що вважає націю соціальну спільність людей зі спільною територією, економікою, мовою, культурою, особливостями характеру. Поширюється етнічна концепція нації, де акцентується її природне походження: нація -етнос є біофізичною реальністю, втіленою у соціальну форму. її суть є енергія живої речовини, що сформувалася під впливом енергії Сонця, радіоактивної енергії Землі і енергії Космосу. Сукупність енергетичних потоків зумовлює однакову вібрацію біотоків у певній цілісності людей. Так виникають своєрідні соціальні групи, з яких формуються етноси, а з етносів — суперетнос нація. Ця позиція Льва Гумільова приваблива і має підстави, але принижує роль діяльності людей, соціально-політичні та культурні основи нації, які лежать в соціологічній концепції нації. Обидві концепції слушні. Адже нація — це спільність людей, що формується на органічній єдності території, етнічного складу, (самосвідомості, мови, історії, традицій), економіки, культури, психології. В Україні популярна концепція політичної нації, що формується переважно на основі спільності політичних інтересів.

Поняття спільностей як суб'єктів історії інтегруються поняттям народ. Народ — центральне поняття соціальної філософії, що визначає об'єднану в державу широку спільність людей — нації, класи, етнічні групи, соціальні верстви тощо. Поняття народу ширше за поняття нації, бо включає й інші поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду націй. Народ — головний суб'єкт суспільно-історичного розвитку. З ним спілкується творча еліта, керівна еліта, які не мають права проводити ідеї, що суперечать інтересам народу. Не всі філософи поділяють таке розуміння народу. Так, ряд філософів вбачає у народі руйнівну силу (Ортега-і-Гассет), конгломерат зневірених індивідуалістів (Еріх Форм), пасивну масу невігласів (Джон Макдональд). Але ніхто не спроможний заперечити історичний досвід творчої діяльності народу. Звертаються філософи до поняття покоління як суб'єкта історії.

Отже, проблема суб'єктів історичного процесу багатогранна. У сучасних умовах підвищується роль людства як суб'єкта історичної дії. Досвід свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А основу всіх спільностей, як суб'єктів історії, складають індивіди.

Фактор — одна з обставин, що бере участь у визначенні соціального процесу. Евристичне значення фактора полягає в тому, що фактор допомагає визначити всю сукупність визначальних обставин розвитку. Між поняттями рушійної сили та історичного фактора багато спільного: обидва відбивають явища визначення суспільства. Тому інколи ці поняття вживаються як тотожні. Серед основних факторів суспільного розвитку — людський розум, географічне середовище, народонаселення, дух епохи, техніка, спосіб виробництва матеріального життя, творча свобода особистості. Усі ці фактори заслуговують уваги при аналізі суспільства як системи, що саморозвивається.

Існує два основні підходи до розвитку суспільства: формаційний і цивілізаційний. Для того, щоб виробити об'єктивну картину історичного процесу, історична наука повинна спиратися на певну методологію, якісь загальні принципи, які дозволяли б упорядкувати весь накопичений дослідниками матеріал, створювати ефективні пояснюючі моделі. К. Маркс сформулював концепцію матеріалістичного пояснення історії, що базується на чотирьох основних принципах: принцип єдності людства, принцип історичної закономірності, принцип детермінізму, принцип прогресу. З погляду формаційного підходу, людство в своєму історичному розвитку проходить п'ять основних стадій — формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну (соціалізм — перша фаза комуністичної формації). Матеріалістична концепція історії, що базується на формаційному підході, впродовж останні 80 років була пануючою в історичній науці нашої країни. Сильна сторона цієї концепції полягає у тому, що на основі певних критеріїв вона створює чітку пояснювальну модель всього історичного розвитку. Історія людства предстає як об'єктивний, закономірний, поступальний процес. Методології формаційного підходу в сучасній історичній науці в якійсь мірі протистоїть методологія цивілізаційного підходу. Цивілізаційний підхід має ряд сильних сторін, але також він має і слабкі сторони. Обидва підходи — формаційний і цивілізаційний — дають можливість розглянути історичний процес під різними точками зору.

2. Рушійні сили історії

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов'язують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Але такий підхід, мабуть, є однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілонадзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно. В суспільстві об'єктивні закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати. Це зовсім не означає, що закони втрачають свою об'єктивність. Вони діють так само нездоланно, неминуче, як і в природі. Це — історична необхідність. Але дія законів суспільства проявляється як тенденція. Це зумовлено взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивного фактора.

Під об'єктивним фактором розуміють такі умови, які не залежать від волі й свідомості людей і визначають напрями й межі їх діяльності. Це передусім природні умови регіону, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, історично назрілі потреби суспільного розвитку та ін.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно "вплетені" в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Релігійна філософія під суб'єктом розуміє Бога. Георг Гегель — Світовий Розум. Марксистська філософія — живих людей, що створюють матеріальні та духовні блага, продовжують рід, створюють суспільні інститути тощо. Сучасна соціальна філософія вважає важливішим суб'єктом суспільства — окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності індивідів як сім'я, рід, плем'я, народність, нація також є суб'єктами історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами історії.

3. Основні теоретичні моделі суспільства

У соціальній філософії виділяються основні теоретичні моделі суспільства. Ідеалістична модель суспільства, заснована на визнанні вирішальної ролі ідей, міфів, духовності у згуртуванні людей в єдине ціле — суспільство. Видів ідеалістичної моделі багато: буддизм у Стародавній Індії та інших східних країнах, що вважав кінцевою метою людського життя — вічне блаженство; конфуціанство у Стародавньому Китаї, що ставило основою існування суспільного життя моральність з її золотим правилом: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі, і тоді зникне ненависть у державі, зникне ненависть у сім'ї». Вчення Конфуція про людинолюбство як основу суспільства дозволяє вважати його родоначальником філософії соціальної злагоди; платонізм Стародавньої Греції, чітко виражений концепцією ідеальної держави (суспільства) Платона, побудованої на моральному принципі справедливості. Ідеї освіченого розуму лежать в основі концепції суспільства німецької класичної філософії. Іммануїл Кант у трактаті «Ідея загальної історії» обґрунтовує думку про те, що знаходження людиною засобів до життя і навіть її здатність розуміння, швидкий розум і добра воля мають бути власною справою людини, а історична закономірність — лише аналогічна закономірності природи. За Іммануїлом Кантом, суспільство є умовою самореалізації людини.

Засіб, що природа користується для розвитку людських нахилів, — це антагонізм (недоброзичливість у спілкуванні людей), оскільки зрештою є причиною їх законного порядку. Опір іншим у суспільстві спонукає всі сили людини до перших істинних кроків від грубості до культури, що є суспільною цінністю людини. У суспільстві, завдяки незлагодженості та просвітництву, утверджується образ думок, здатний перетворити грубі природні задатки в моральні. Іммануїл Кант осмислює ідеї розвитку суспільства, правової держави, структури влади, вважає, що найбільша біда, яку люди спричиняють одне одному невгамовною свободою, — незлагодженість між людьми — вимушує їх вступати до громадянського суспільства. Вся культура й мистецтво, що прикрашають людство, найкращий суспільний устрій — плід нетовариськості. Нетовариськість веде до суспільного прогресу й вічного миру на шляху об'єднання людей у конфедерацію.

Оригінальні ідеї про суспільство розвинув Георг Гегель. Його ідеалістична концепція суспільства має наукове пояснення багатьох явищ і процесів, закономірностей об'єктивного Духу, по суті, розкривалися закономірності суспільного розвитку, що проявляються за допомогою діяльності окремих людей, їх взаємозв'язків, стосунків та взаємовідносин; у розвитку особи та суспільства доводилася їх єдність; у пізнанні Абсолютної Ідеї і суспільного процесу розкривалася ідея свободи людини. Історія суспільства — результат діяльності окремих людей; кожна окрема людина прагне реалізувати свої інтереси і мету, створює щось нове, над яким і не замислювалась. Людина активна, і ніщо велике не здійснюється без пристрасті. Історія суспільства — не що інше, як історія народів. Георг Гегель розкриває суть і роль праці у формуванні економічних відносин. Економічні відносини вважаються основою соціального розшарування людей і виникнення соціальних відносин. Методологічними принципами пізнання суспільства Гегель обрав історизм, об'єктивність і монізм.

Теологічна модель суспільства — різновид ідеалістичної моделі. Найповніше сформована у середні віки Августіном Блаженним у творі «Про град Божий», Ансельмом Кептерберійським у трактаті «Чому Бог людина?» та Фомою Аквінським у книзі «Про могутність Бога». Багато віків релігійна концепція домінувала у духовному житті суспільства. На основі релігійної ідеї існували теократичні держави, де єдність суспільства забезпечувалась однією вірою, що стала державною релігією.

Натуралістична модель суспільства, за якою людське суспільство — природне продовження розвитку Космосу. її джерела — у соціальній філософії Арістотеля, який висунув ідею про природне походження соціального розшарування людей. Панування і підлеглість — не тільки речі необхідні, але й корисні. Уже безпосередньо з моменту народження деякі істоти відрізняються тим, що одні з них нібито призначені до підлеглості, інші — до владарювання. Елемент владарювання і елемент підлеглості — загальний закон природи. Цей же принцип неминуче повинний панувати і в усьому людстві.

4. Основні підходи до періодизації історичного розвитку

Одним із головних завдань історичної науки є вивчення закономірностей розвитку людського суспільства та поділ процесів еволюції матеріальної, соціальної і духовної культури на основні, якісно відмінні один від одного періоди, іншими словами, створення історичної періодизації. Перш ніж створити періодизацію первісного суспільства, досліднику, насамперед, необхідно простежити послідовність історичних подій у часі, тобто встановити хронологічне співвідношення матеріальних об'єктів і явищ, зафіксованих джерелами (археологічними, антропологічними, етнологічними, лінгвістичними тощо) та, по можливості, визначити час їх існування.

Відповідно до цього, історичну хронологію поділяють на відносну (релятивну) й абсолютну. За допомогою відносної хронології історик визначає лише послідовність або одночасність історичних подій, матеріальних об'єктів та явищ у часі, тоді як завдяки абсолютній хронології він установлює конкретні дати їхнього існування щодо сучасного літочислення. Відносна хронологія історії первісного суспільства розроблена більш-менш досконало і спирається на науково обґрунтовані докази. «Абсолютним» датуванням об'єктів і подій первісності історики користуються здебільшого лише умовно, тому що встановити конкретно, коли саме відбулися ті чи інші події у первісності, навіть за допомогою найдосконаліших сучасних методів, у переважній більшості випадків практично неможливо. Як правило «абсолютними» визнаються дати, отримані переважно природничими методами, які мають значні відхилення від сучасного календаря.

Висновок

Суспільний розвиток – складний процес, тому його осмислення привело до виникнення різних підходів, теорій, що так чи інакше пояснюють історію виникнення і розвитку суспільства.

У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного — інформаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і спрямованості історичного процесу.

Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.

На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття "цивілізація" фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі — сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей.

Список використаної літератури

  1. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  2. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  4. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  5. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  6. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  7. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.