Історичний шлях формування і розвитку мови, культури як важливої ознаки українського епосу

Категорія (предмет): Культурологія та мистецтво

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1.1. Поняття “етнічна культура”.

1.2. Деякі проблеми та особливості етногенезу українського народу.

1.3. Культурно-історична своєрідність реґіонів України.

Розділ 2. Історія Формування і розвитку української мови

2.1. Мова як історична категорія.

2.2. Українська мова як інструмент реанімації національної свідомості

2.3. Розширення функціональних меж української мови.

Розділ 3. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ В УКРАЇНІ

3.1. Етномовна ситуація в Україні: 1990-ті роки.

3.2. Оцінка сучасного стану реалізації статусу української мови як державної

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Існуючу сьогодні в Україні етномовну ситуацію цілком правомірно кваліфікувати як стабільну. Вона характеризується сприятливими в цілому умовами для зміцнення державницького статусу української мови, дальшим її поширенням у повсякденному житті людності та відродженням мов національних меншин. Водночас царина етномовного життя залишається доволі складною, особливо в національно-регіональних аспектах, де мають місце певні протиріччя на мовному ґрунті. В основному вони стосуються двох проблем. Перша проблема: не тільки українська мова повинна мати статус державної або офіційної. За даними опитувань, проведених Київським центром політичних досліджень і конфліктології та Міжнародним інститутом соціології при Києво-Могилянській академії, наприкінці 90-х pp., більшість респондентів (понад 82 %) висловилися за підвищення статусу російської мови, зокрема більше половини — про надання їй рангу офіційної або державної. Це свідчить про існування «вододілу» між україномовним і російськомовним населенням України.

Друга проблема полягає в тому, що в середовищі самих українців очевидна розбіжність уявлень і орієнтацій з цього приводу, котрі мають як етнокультурну, так і національно-регіональну забарвленість. Аналіз перебігу змін в етномовній ситуації засвідчує, що в другій половині минулого десятиріччя регіонально-мовна поляризація людності в Україні нарощувалась. Безумовно, такі погляди є в основному наслідком тривалої русифікаторської політики щодо України. Але оскільки вони існують як реальність, їх необхідно враховувати в процесах національно-державного будівництва при подальшому послідовному впровадженні української мови в усі сфери життєдіяльності.

Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу. Звичайно, такий великий народ як ми, українці, не може допустити цього, якщо вважає себе цивілізованою нацією. Ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Воістину справедливі слова О. Гончара: “Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси історичний шлях формування і розвитку мови, культури як важливої ознаки українського епосу.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

визначити проблеми та особливості етногенезу українського народу;
охарактеризувати культурно-історичну своєрідність регіонів України;
дослідити розширення функціональних меж української мови;
виявити проблеми сучасного стану розвитку мови та літератури в Україні

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема формування і розвитку мови, культури.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси історичного формування і розвитку мови, культури.

Предметом дослідженнявиступає історичний шлях становлення та розвитку української мови та культури.

Розділ I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1.1. Поняття “етнічна культура”

Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

Народ (грецькою — “етнос”) — поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос — це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, — своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес — конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого — загальнолюдських компонентів[26, c. 2-9].

1.2. Деякі проблеми та особливості етногенезу українського народу

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:

1) теорія “споконвічності” — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. — Русь; з 1395 р. — Мала Русь; у XVII-XVIII ст. — Малоросія; XIX ст. — початок ХХ ст. — Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим — “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим[21, c. 22].

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” — кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”. Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР — 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах — до 70%.

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі — діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах — Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) — 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані — біля 2 млн., Молдові — 561 тис., Бєларусі — 291 тис.

На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX — початку ХХ ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США — приблизно 1 млн., Канаді — понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі — близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції “Вісла” по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн, а загальна кількість становить 60-70 млн[15, c. 32-34].

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. — вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших реґіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст. – приблизно 80%,а у ХХ ст. – біля 74%.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному реґіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”[8, c. 12-14].

1.3. Культурно-історична своєрідність реґіонів України

Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:

— характером історичного розвитку окремих реґіонів України;

— природно-географічними умовами;

— взаємозв'язками з іншими народами.

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони: 1. Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина). 2. Подiлля. 3. Слобожанщина і Полтавщина. 4. Полiсся. 5. Прикарпаття (Галичина). 6. Волинь. 7. Закарпаття. 8. Буковина. 9. Південь. Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.

В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і в радянський час поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів, набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті селянства, яке складало більшість українців. Значного поширення набули елементи міського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.

Найважливішою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українською мовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів давньоруської мови (хоча є й інші думки). Як вважає більшість дослідників, приблизно з другої половини ХII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української, російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної української мови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих територіальних діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян і близька до сучасної мови південних слов'ян.

З XVIII ст. в українській літературній мові все більше розповсюджуються елементи, які базуються на живій народній мові. При цьому українська мова зберігала внутрішнє розділення на діалекти (середньопридніпровський, поліський, подільський, закарпатський тощо). Основою сучасної української літературної мови на рубежі XVIII-XIX ст. став середньопридніпровський (полтавсько-київський) діалект. У зв'язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але була зрозуміла і жителям Східної України.

Такі основні особливості розвитку українського етносу — дуже складного процесу, багато з проблем якого все ще залишаються суперечливими[3, c. 56-58].

Розділ 2. Історія Формування і розвитку української мови

2.1. Мова як історична категорія

Розглядати мову як історичну категорію означає розглядати мову як динамічну систему, що постійно змінюється в часі. Дуже важливо розрізняти питання походження мови і питання формування і розвитку реально існувавших чи існуючих мов, оскільки методи дослідження цих двох питань суттєво відрізняються. Існувало дві точки зору на походження мови: 1) мова походить від людини; 2) мова — не від людини. У мовознавстві існувало багато теорій походження мови. Проте це питання перебуває у світі гіпотез та припущень, і навряд чи вдасться коли-небуть дати на нього точну відповідь. Інша справа з питанням формування та розвитку певної мови. Тут наука значною мірою послуговується конкретними текстовими матеріалами, хоча й не завжди це можливо. У мовознавстві існує два діаметрално протилежні підходи до розвитку мови: гіпотеза моногенезу — існувала єдина прамова, яка поділилася на декілька, що в свою чергу теж поділилися і т. д., і гіпотеза єдиної мови майбутнього — існувала величезна кількість мов, які поступово поєднуються, і в майбутньому це призведе до появи єдиної мови. Проте дуже важко прийняти лише одну з цих гіпотез. У мові постійно спостерігається як процес диференціації — виокремлення з мови нових діалектів, так і процес інтеграції — злиття різних діалектів і мов. Перший призводить до виникнення відмінних рис у структурі мов та діалектів, а другий сприяє появі у структурі різних мов чи діалектів спільних рис.

Як вже зазначалося, мова — це динамічна система, але для виконання своєї головної функції (функції спілкування) вона повинна прагнути до незмінності. Отже, в мові одночасно діють два протилежні процеси — статика і динаміка. Існування цих двох протидіючих процесів породило два різні підходи у вивченні мови — синхронію і діахронію. Синхронія вивчає мову у певний відрізок часу, протягом якого, як передбачається, у ній не відбувається ніяких змін. Діахронія ж досліджує мову протягом усього її історичного розвитку. Довгий час ці два аспекти перебували у протидії.Ф. де Соссюр навіть пророкував розділення з часом лінгвістики на синхронічну й діахронічну. Але цього не сталося. Сучасне мовознавство схиляється до думки, що статика й динаміка характерні для мови на будь-якому етапі її існування. Саме їхня боротьба зумовлює постійний розвиток мови. Сучасна наука вивчає ці дві тенденції у їхньому поєднанні.

Мова постійно розвивається завдяки тому, що вона не є завершеною, закритою системою. Проте не всі зміни, які відбуваються у мові можна віднести до її розвитку. Проілюструвати це можна появою в мові “нових” слів, які незабаром стають архаїзмами. Лише зміни, які сприяють покращенню функціонування мови, звіцненню її системи можна віднести до розвитку мови. У різних підсистемах ці зміни відбиваються по-різному. У звуковій підсистемі такою зміною є збільшення кількості фонем на початковому етапі формування мови. У словниковій підсистемі — це відмирання старих слів і поява нових на позначення нових реалій життя. У граматиці — це виникнення лексико — граматичних і суто граматичних категорій. У синтаксисі — перехід від одночленного речення до двочленного, з подальшим ускладненням останнього. Розвиток мови є загальною закономірністю, але на різних етапах, за різних умов він може набувати різних форм. Функціонуючи мова нагромаджує кількісні зміни, які поступово перетворюються у якісні зміни структури і норми[6, c. 41-42].

Рождественський вважає розвиток мови одним з трьох процесів, притаманних її динаміці, і визначає її як різновид динамічних процесів, коли відбувається збільшення кількості одиниць мови і якісне ускладнення їх взаємозв’язків. Іще він виділяє еволюцію мови і вдосконалення мови. Еволюція мови — це ряд процесів, в результаті яких одиниці мови змінюють свою фонетичну (графічну) і змістову якість, але при цьому не відбувається збільшення кількості одиниць і якісного ускладнення їх взаємозв’язків. Вдосконалення мови — це динамічні процеси, які, втілюючись у зміні і розвитку мови, виникають внаслідок свідомого впливу людини на мову.

Розвиток мови відбувається не стихійно, а за певними законами. Ці закони поділяються на зовнішні і внутрішні. “Мова як цілісна система являє собою яскравий приклад різноманітних внутрішньосистемних зв’язків, а також її зв’язків і відношень з іншими системами і явищами навколишньої дійсності”. Розвиток мови тісно пов’язаний з історією суспільства, тою суспільною ситуацією, в якій вона функціонує, і ми соціальними функціями, які мова виконує. Зовнішні закони історичного розвитку змінюють перш за все зовнішню структуру мови, наприклад взаємовідношення літературно — писемної і народно — діалектної мов. Внутрішні закони — це історичні зміни внутрішньої структури мови, це внутрішні зміни одиниць і категорій мови. У мові постійно відбувається взаємодія цих законів. Зовнішні висовують певні вимоги, відповідаючи на які, мова змінює ті чи інші елементи своєї структури, але так як дозволяють внутрішні мовні можливості. Кожне нове явище в мові виростає з уже існуючого, або на його основі. Кожне нове явище (новий звук, нова морфема…) історично обумовлене самою мовою, створюється з її “матеріала” і за її “правилами”.

На розвиток мови також впливають позамовні чинники, до яких можна віднести наприклад НТП. Мовні закони можуть бути загальними і специфічними. Загальні закони функціонування притаманні всім мовам світу, а специфічні — окремій мові або групі споріднених мов. Окрім того кожна мовна підсистема може мати свої власні закони. До загальних мовних законів відносять закон нерівномірності темпів розвитку окремих структурних частин мови, закон абстрагування елементів мовної структури, закон диференціації та відокремлення мовної структури та інколи закон аналогії. Проте аналогія може діяти не лише як конструктивна, але й як деструктивна сила. Всі ці закони діють разом і нерідко в протилежних напрямах: один зменшує кількість структурних елементів мови, другий — збільшує.

Важливу роль у розвитку мов відіграє і їх взаємодія. Одним із перших це підкреслив Г. Шухардт. Цей процес набуває особливого значення завдяки тому, що у ньому активна роль відводиться народам — носіям мов. Розрізняють мовні субстрат, суперстрат, адстрат та інстрат. Субстрат — залишки переможеної мови у структурі мови-переможниці, суперстрат — залишки переможаної мови, носії якої нашарувалися на носіїв мови-переможниці, адстрат — співіснування взаємодіючих мов та їх носіїв у суміжних територіях, перстрат — взаємодія иов у культурній, науковій і технічній сферах (давньогрецька — перстрат для всіх європейських літературних мов)[16, c. 39-42].

2.2. Українська мова як інструмент реанімації національної свідомості

Багата українська культура, певний час не підтримувана національною інтелігенцією, яка тепер більше звертала свої погляди до Петербурга, з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давало про себе знати і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, в тім числі у Західній. Тут, як відомо, остаточно перемогла унія, а з втратою православ’я цей край фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина одного національного організму. Нове уніатське духовенство, яке згодом відіграло важливу роль у поширенні національної культури серед народу, на той час ще не визріло. Сільські священики були і вбогі і мало освічені, то що вже говорити про їхню паству? Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись славилися Львів, Острог, Перемишль, заглухло. Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов’янщині. В. Чапленко зауважував: «Показово, що навіть офіційні заходи австрійського уряду після приєднання західноукраїнських земель до Австрії скеровані на запровадження в культурний ужиток мови «рутенів» чи «руснаків» не наштовхували цих людей на думку про власну українську мову як мову національну.

Мало-помалу у Східній Україні засобом літературного спілкування стає російська мова, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його в великоруську націю. Освіта українською мовою не тільки не розвивалася, але й переслідувалася. Якщо в другій половині XVII — на початку XVIII ст. українська культура, представлена такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Славинецький та ін., справляла великий вплив на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII ст. починається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською і якщо й використовується освіченими українцями, то здебільшого для жарту. Серйозні праці, зокрема історіографічні і в задумі своїм патріотичні (напр., знаменита «История Русов»), писалися російською мовою[22, c. 167-169].

На стані української культури не могла не позначитися й та обставина, що українські землі перебували в складі різних за суспільним устроєм, мовами і національними традиціями державних утворень. Звичайно, російська царська влада на своїй території сприяла розвиткові й поширенню російської культури, всіляко протидіючи будь-яким виявам інших національних культур. Австро-Угорська імперія була толерантніша до місцевих культур, але це скоріше виявлялося не в створенні умов для їх розвитку, а в непомічанні, що давало їм змогу вижити. Розвиток культури відбувався насамперед через новітній етап перетворення народного мистецтва в професійне. Нова генерація української інтелігенції усвідомила ту істину, яку вже давно осягло, хоч і старанно приховувало, царське самодержавство: народ, позбавлений своєї історії, культури й мови, приречений на асиміляцію, на втрату політичних і культурних орієнтирів.

Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержавство, православ’я, народність. На ній виховувалося українське дворянство кінця XVIII — початку XIX ст., що не могло не позначитися на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене державне керівництво школою, внесені певні зміни в систему вже існуючих шкіл. У кожному губернському місті створювались гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети відкривалися в неросійських містах: у 1812 р. почав діяти Дерптський університет, у 1804 — Казанський і Харківський університети та реорганізовано в університет Головну Віленську школу. Ясно, що в задумі це були осередки поширення «общерусской» культури. Але фактично вони зіграли зовсім іншу роль: дали змогу не тільки російським, а й місцевим юнакам із дворян запізнатися як з офіційно викладеною, так і зі своєю реальною історією. Для імперії це була явна небезпека: її другий за чисельністю народ міг прокинутися від майже столітнього сну і відродити той природний корінь, який живив його протягом попередніх років. А ознаки цього з’явилися.

Наприкінці XVIII ст. у великій пошані були українські народні пісні, що поширювалися в рукописних збірниках. Тоді ж зароджується поетична творчість, що якоюсь мірою продовжила традиції, з одного боку, народних історичних пісень і дум, а з другого, — українського вертепу. Мова цих віршів була народна, але різне походження і різний ступінь грамотності їх авторів накладали на неї відбиток, що виявлявся у вигляді росіянізмів, полонізмів, церковнослов’янізмів.

Розвиток літератури народною мовою від кінця XVIII ст. відбувався в двох напрямах: бурлескно-сатиричному і ліричному. Найвищим виявом першого напряму стала «Енеїда» І. Котляревського. Вона відбила народну мову колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, але й козацької старшини, тобто новосформованого українського дворянства. «Енеїда» засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов.

Друга група української інтелігенції — це ті, хто не поділяв офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеділимості». Серед діячів цієї групи треба назвати Г. Квітку-Основ’яненка, Є. Гребінку, Л. Боровиковського, А. Метлинського, а також М. Костомарова, який все ж більше схилявся до третьої групи. Вони повністю поділяли другий постулат офіційної ідеології і фактично не заперечували перший. Що ж до третього, то важливою ознакою народності вони вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор[29, c. 11-12].

2.3. Розширення функціональних меж української мови

Коли вийшла друком «Енеїда» І. Котляревського, її привітали не тільки в Україні, а й у Росії. Звичайно, ні Москва, ні офіційний Петербург на такі дрібниці, як жарти на «малороссийском наречии», уваги не звертали. Інтерес до української мови як репрезентанта окремої від російської слов’янської нації виник в офіційних колах у ході розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства. В окремих документах навіть любов до України, користування українською мовою розцінювались як антидержавний злочин. «В Києві і Малоросії, — занотовується в матеріалах слідства щодо Кирило-Мефодіївського товариства, — слов’янофільство перетворилось було в українофільство.

Товариство було розгромлене, його учасників засуджено й розкидано по різних закутках Росії і питання з українською мовою на якийсь час забуто. Але приходить 1863 рік — вибухає польське повстання. Відомо, що воно було жорстоко придушене, а наслідки позначилися не тільки на поляках, а й на українцях.

Правобережна Україна (підросійська) в XIX ст. різко відрізнялася від Лівобережної тим, що великими землевласниками тут були переважно поляки, які дотримувались католицького віросповідання і виховувалися у традиціях польського шляхетства. Чимало вихідців із цього польського середовища навчалося в той час у вищих навчальних закладах, розташованих на території України, зокрема в Київському університеті. Коли в 1863 р. спалахнуло польське повстання проти царської Росії, то потерпіла й Україна. Українська мова й культура були розцінені як «польська інтрига», хоч підстав для цього не було ніяких. Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця думка рельєфно була виражена у статті В. Міцкевича — сина знаменитого польського поета — і почала розгулювати і в російських виданнях. Наслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр (1863 р.), яким заборонявся, крім художньої літератури, будь-який друк українською мовою. Правда, й на художню літературу накладалися різноманітні обмеження. Міністр внутрішніх справ Російської імперії П.О. Валуєв твердив, нібито «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Це, звичайно, була недалекоглядна, ретроградна і брутальна політика, яка могла викликати тільки негативні наслідки для тих, хто її проводив. На це прямо вказували вчені, які тверезо завбачали можливий розвиток подій.

Циркуляр спершу діяв у досить м’якій формі. Варто згадати, що після 1863 р. виходять друком твори Марка Вовчка («Кармалюк», «Жива душа», «Казка і бувальщина» та ін.), І. Нечуя-Левицького («Дві московки»), Панаса Мирного («Лихий попутав») та ін. Але 1876 р. був прийнятий так званий «Емський акт», яким заборонялося видавати книжки українською мовою, зокрема переклади з інших мов, а також ввозити із-за кордону українські книжки. Було припинено й діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві. Чому? Тому що воно за чотири роки свого існування здійснило велику роботу в розширенні знань про українську історію, збагатило українську етнографію і лінгвістику. Як писав М.І. Костомаров, «з 1876 р. все, що стосувалось малоруської народності, почало зазнавати труднощів до появи в світ. Видання будь-якої книги, написаної малоруським наріччям, обставлялось перешкодами і вимагало зносин з Головним управлінням у справах друку; подібні труднощі лягали і на малоруські книги, друковані в Галичині, відносно їх довозу; утруднювалося навіть видання музикальних нот до малоруських пісень. Навіть у чисто російських творах наведення малоруських розмов викликало у цензорів сумніви і потребу звертатися за дозволом до Головного управління в справах друку» Усе це спричинило перенесення центру розвитку української культури до Львова[23, c. 6].

Єдине, що лишалося у Східній Україні, — це театр. У 1881 р. указ 1876 р. був удруге розісланий губернаторам, але з додатками, в яких знімалася заборона на українські вистави, що, правда, мали відбуватися разом з російськими. Скориставшись цією нагодою, М. Старицький і Олена Пчілка зуміли навіть видати твори Шекспіра й Гоголя в перекладі українською мовою. Проте ця «відлига» тривала всього-на-всього два роки. Українські вистави не просто відтворювали народний побут і розкривали національну ментальність — вони пробуджували любов до рідного слова, виховували українську інтелігенцію.

Звідси й виникали спроби перекладати Шекспіра українською мовою (переклади М. Старицького, П. Куліша), а це розширювало жанри українського культурного мововжитку.

Західна Україна до 30-х років XIX ст. у культурному відношенні спала. В небагатьох школах XVIII ст. дяки навчали початкам азбуки і арифметики, користуючись зробленими ними самими таблицями. Але наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у Європі під впливом ідей просвітництва пробудився інтерес до народної творчості, а отже, й до мови. Ці ідеї в 30-ті роки докотилися й до Галичини. У центрі національно-культурного відродження тут стояла, як відомо, /225/ «Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Але ще й у 20-ті роки став помітним процес усвідомлення галицькою інтелігенцією єдності української мови наддніпрянської з наддністрянською, необхідності її вивчення й розбудови, впровадження в освіту й науку, створення з її допомогою видатних культурних цінностей, які б визнавалися усім слов’янським світом. Так, І. Могильницький у праці «Відомость о руськім язиці» пише про рівноправність української мови з іншими слов’янськими, розглядає мову як одну з головних етнічних ознак і вказує на «Енеїду» І. Котляревського як на зразок «мови руської в землях руських» . Офіційна віденська влада якихось особливих заборон на розвиток української мови й української школи не накладала. Вона взагалі тільки недавно зробила для себе відкриття, що в Галичині і в Лодомерії живе якийсь інший, ніж поляки, народ. І все ж ця влада не була зацікавлена в тому, щоб «рутенська» мова використовувалася з освітньою метою і рекомендувала молоді вивчати німецьку мову «ради їх особистої вигоди», а з метою «пізнання і виховання» — польську.

Національне відродження в Галичині супроводжувалось заснуванням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, як наприклад: «Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних» Т. Глинського (1845 р., рукописна), Граматика руского язика» М. Осадці (1862 р.), «Методична граматика езика мало-руского» П. Дячана (1865 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: «Руска читанка для висшої гімназії» О. Барвінського (редакція П. Куліша), у 1873 р. — переклад «Ботаніки» і «Географії», 1879 р. — «Руська читанка для низших кляс середніх шкіл» Ю. Романчука. Ясно, що вся ця робота закладала певні підвалини для вироблення української наукової термінології. Особливо багато зробив у цій царині І. Верхратський. Він збирав українську народну номенклатуру. 1864 р. виходить перший випуск його словника наукової термінології під назвою «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної і народної». Протягом 1869-1879 рр. було надруковано ще п’ять випусків цього словника, про які схвально відгукнувся Ф. Міклошич[25, c. 60-62].

Багато уваги в XIX ст. приділялося виробленню українського алфавіту і правопису. М. Максимович відстоював етимологічний правопис з використанням діакретичних знаків для відтворення української вимови. Спробу наблизити українське письмо до фонетичного зробив П. Куліш у виданні «Записки о Южной Руси» (1856 р.) та в «граматці» (1857 р.). Значно далі в фонетизації українського правопису пішов М. Гатцук.

У першій половині XIX ст. при різних виданнях подавалися записи українських лексичних матеріалів, які стали основою спершу рукописних словників (з них найпомітніший — словник П.П. Білецького-Носенка, опубл. 1966 р.), а згодом і друкованих. Опубліковано (не повністю): «Словарь малорусского наречия» О.С. Афанасьєва-Чужбинського (1855 р.), «Опыт южнорусского словаря» К.В. Шейковського (1861—1886 рр.). Видано «Словарь малоросійських идиомов» М.В. Закревського (1861 р.), «Словницю української (або югової руської) мови» Ф.М. Піскунова (1873 р.) та ін. Вийшли друком /232/ перекладні словники: «Німецько-руський словар» О.О. Партацького (1867 р.), «Опыт русско-украинского словаря» М. Левченка (1874 р.), «Русько-мадярский словар» Л. Чопея (1883 р.), «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського (тт. 1—2, 1886 р.), «Словарь російсько-український» М. Уманця і А. Спілки (1893-1898 рр.), «Русско-малороссийский словарь» Є.К. Тимченка (1897-1899 рр.).

Розвиток граматичної думки і словникарства у Східній Україні позитивно вплинув на пробудження наукової уваги до української мови в Галичині й у Закарпатській Україні. Замість незрозумілої простому народові слов’яноруської мови в літературу впроваджувалася народна мова, створювалися посібники з української мови.

Знаменним явищем другої половини XIX ст. була поява наукових і науково-популярних праць української мовою. Найбільше прислужилися до цього І. Нечуй-Левицький («Унія і Петро Могила» — 1875 р., «Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав» — 1876 р., «Св. Володимир і його потомки» — 1876 р., «Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина» — 1876 р., «Світогляд українського народу» — 1876 р. та ін.) і М. Драгоманов («Література російська, великоруська й галицька» — 1877 р., «Переднє слово до Громади» — 1878 р., «Нові українські пісні про громадські справи» — 1881 р., «Шевченко, українофіли і соціалізм» — 1883 р., «Чудацькі думки про українську національну справу» — 1891 р. та ін.). Правда, мові цих творів (особливо М. Драгоманова) дуже бракувало природності, а отже, й зрозумілості, наприклад, мужицьким бунтам він протиставляв писемні бунти, тобто революції. Отже, післяшевченківський період характеризується значним розширенням белетристики, незмірним зростанням її словника, певною уніфікацією літературних норм, театрально-сценічним ужитком. Чого різко бракувало — це наукової мови, змагання за яку на той час уже розпочалися в Західній Україні.

Останні два десятиліття XIX ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Центром розвитку української духовної культури в той час була Галичина, головним чином Львів. Тут засновується спільноукраїнський друкований орган «Зоря», тут з 1873 р. працює Товариство ім. Т. Шевченка, яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук; особливо плідною робота товариства (НТШ) стає тоді, коли його очолює М. Грушевський (1893 р.). Воно видавало «збірники» секцій — історично-філософічної, математично-природничо-лікарської, «Історичну бібліотеку», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Джерела до історії України-Руси», «Українсько-руський архів» та ін. Отже, хоч якими складними, несприятливими були соціальні і політичні обставини, що в них розвивалася українська літературна мова, вони все ж не змогли її задушити, її життєздатний організм подолав усі зовнішні і внутрішні перешкоди і передав у XX ст. майже сформовану систему спілкування на всіх суспільних рівнях самостійного слов’янського народу[10, c. 210-213].

Розділ 3. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ В УКРАЇНІ

3.1. Етномовна ситуація в Україні: 1990-ті роки

Наша держава має розлогу і в цілому пристойну законодавчу базу національно-мовного життя, хоча й не позбавлену суперечностей. Останнє пов'язано передусім з нині діючим Законом про мови, який приймався майже 12 років тому у зовсім іншій етнополітичній ситуації, а відтак не завжди відбиває існуючі етномовні реалії; містить коло недостатньо відпрацьованих позицій, у зв'язку з чим зазнає часто-густо протилежних інтерпретацій.

Є, звичайно, й позитивні зрушення, які відбулися протягом 90-х pp.: помітне розширення використання української мови у сфері виховання, навчання, національно-культурному житті, діяльності ЗМІ та ін. Відчутно більше стали застосовуватися і мови національних меншин (особливо у місцях їхнього ком-пактного проживання) у всіх царинах суспільного і повсякден-ного життя, зокрема кримськотатарська, румунська, молдовська, угорська, польська, болгарська, гагаузька та ін. Законодавчо врегульоване в основному питання про статус української, російської і кримськотатарської мов у Криму відповідно до Конституції України.

Зазначимо, що з-поміж усіх найгостріших проблем, що існують у житті населення України, котрі вимагають невідкладного розв'язання, мовно-культурні стабільно посідають у 1990-х pp. в уявленнях опитуваних різних національностей досить скромне, чи не останнє місце. За своєю питомою вагою в громадській думці вони «важили» у декілька разів менше, ніж проблеми соціального виживання, забезпеченості роботою й мінімально задовільним рівнем життя, здобуттям освіти, розв'язанням екологічних проблем тощо. До того ж Україна, як відомо, уникла братовбивчих конфліктів на етнічному та національно-мовному ґрунті. Однак все це не дає підстав для самозаспокоєння. Наприклад, серед 51,3 % опитаних у 1999 р. не вистачало впевненості в тому, що в майбутньому таких конфліктів не буде (причому, в 50,9 % серед українців і 51,2 % серед росіян).

Слід сказати, що публікацій на цю тему не бракує. Етно-соціомовна проблематика віднайшла широке відбиття в роботі численних науково-практичних конференцій, семінарів, круглих столів та ін. Тією чи іншою мірою мовні питання включалися до програми соціологічних опитувань різних років. Між тим цілісної картини етномовних процесів у нашій країні в 1990-ті pp. поки що не відтворено. Аналізуючи зміни сучасної етномовної ситуації в її культурних, соціальних, психологічних і, до певної міри, в політичних вимірах, нами було використано низку джерел. Першу групу становлять матеріали перепису населення 1989 p., а також статистичні та демографічні щорічники України за 1991—1999 pp. До другої групи джерел належать емпіричні дані масових соціологічних обстежень в Україні, які здійснювалися впродовж останнього десятиріччя і включали тією чи іншою мірою вивчення етномовних параметрів повсякденного життя та буденної свідомості українців, росіян, ряду інших етносів, їхньої ідентичності та на-ціональної самосвідомості. Поміж них дослідження за участю та під керівництвом автора, дані моніторингу вчених Інституту соціології (1994—2000 pp.) за тенденціями розвитку українського суспільства, опубліковані результати репрезентативних опитувань фірми «Соціс-Геллап», Київського центру політичних досліджень і конфліктології та Міжнародного інституту соціології при КМА[13, c. 205-207].

Зміни в національно-мовній ідентичності. Дане питання є одним з ключових для розуміння перебігу сучасних етнонаціональних процесів в Україні. Оскільки зрушення в етнічному складі людності та вплив на них різних факторів уже висвітлювалися, звернемо увагу лише на найважливіші з погляду обраної мовної проблематики моменти. Як на свого роду історичну «точку відліку» спиратимемося на матеріали перепису населення 1989 p., що уможливлює більш глибоке розуміння процесів, які відбувалися в національно-мовному житті.

Передусім відзначимо, що з кінця 80-х pp. зміни етнічного складу людності набули стрибкоподібного характеру. Це сталося внаслідок активізації некерованих масових імміграційних (зокрема й за рахунок біженців з «гарячих точок» колишнього СРСР) та еміграційних процесів, відновлення в Україні історичної справедливості стосовно репресованих у сталінські часи народів (передусім кримських татар і німців), різкого погіршення демографічної ситуації серед українців та інших етнічних груп, внаслідок чого загальна кількість людності в нашій країні на початок 2001 р. порівняно з 1993 р. скоротилася більш як на 2,9 млн чоловік 3, що, у свою чергу, позначилося на співвідношенні етнічних груп.

Відтак, етномовна мозаїка України стала складнішою. Це, зокрема, пов'язано з тим, що кримські татари, німці, абхази, грузини, іммігранти інших національностей з Кавказу, нових незалежних держав Середньої Азії в абсолютній більшості користуються (поряд зі своєю національною) російською мовою. Так, останнім часом в Україну щороку прибуває майже 66 тис. іммігрантів, у тому числі більше 7 % з країн далекого зарубіжжя. До того ж, за прогнозними розрахунками, у найближчі роки очікується повернення понад 200 тис. з числа депортованих та їхніх нащадків, в основному кримських татар. Зважаючи також на значну поширеність у нашому повсякденному житті українсько-російської двомовності, високу російськомовну компетентність самих українців і відносно слабку україномовну росіян, стає очевидним таке. Поряд зі зміцненням державницького статусу української мови, її помітним поширенням як мови виховання та кавчання, підвищенням україномовної компетентності й самих українців та, до певної міри, росіян, між тим спостерігається певне розширення російськомовної підоснови спілкування.

Сучасний спектр міжетнічних, і зокрема національно-мовних, відносин в Україні в цілому або ж за окремими її регіонами визначають поряд з українцями близько 20 етносів — росіяни, білоруси, євреї, молдовани, румуни, болгари, кримські татари, поляки, угорці, греки, татари, вірмени, німці, гагаузи та ін. Принципова відмінність сьогоденної ситуації порівняно з тією, що існувала 12 років тому, полягає у зменшенні абсолютної чисельності українців і росіян (через демографічні чинники та еміграцію). Продовжувала скорочуватися кількість євреїв, поляків, чехів, словаків, караїмів, кримчаків (хоча й з різних причин для кожної з цих етнічних груп). Водночас в Україні мало місце зростання чисельності багатьох інших етносів. Так, на початку 1989 р. в країні налічувалося 46,8 тис. кримських татар, зараз — понад 260 тис. чоловік; повернулося з числа депортованих німців та їх нащадків понад 2 тис. чоловік; уже після перепису 1989 р. до України з Узбекистану переселилося кілька тисяч турків-месхетинців; збільшується приплив корінних національностей з Кавказу та Середньої Азії тощо. Спостерігається також зростання чисельності «традиційних» для України етносів, зокрема греків, румунів, угорців, гагаузів та інших, внаслідок демографічних і реасиміляційних чинників[9, c. 61].

Ще одним важливим фактором, який помітно впливає на регіональні особливості національно-мовного життя та неоднорідність етномовної ситуації в Україні, є характер розселення окремих етнічних груп. Необхідно зазначити, що серйозних змін протягом 90-х pp. тут не сталося. Виняток становлять кримські татари, німці, турки-месхетинці і, певною мірою, греки Криму. Внаслідок надзвичайно високого ступеня концентрації в окремих регіонах багатьох етнічних меншин (болгар, гагаузів, греків, кримських татар, молдован, румунів, німців, угорців та ін.) існують райони, де переважну більшість становлять саме вони. Такими районами є Берегівський (угорці) на Закарпатті, Герцаївський (румуни) і Новоселицький (молдовани і румуни) на Північній Буковині, Белградський (болгари і гагаузи) на Одещині, Першотравневий і Тельманівський (греки) на Маріупольщині та ін. На етномовні процеси і особливості національно-мовної ідентифікації впливає наявність в Україні широких етноконтактних і поліетнічних за складом населення регіонів. Це — Слобожанщина (українсько-російська етноконтактна зона), Полісся (українсько-білоруська) та поліетнічні регіони Закарпаття, Північної Буковини, південно-західної Одещини, Криму та ряду південно-східних областей.

У світлі зазначеного стає очевидним, що національно-мовна ідентичність у різних етнічних середовищах та більшості регіонів є доволі неоднорідною, а відтак й неоднозначною за своїми наслідками (етнокультурними, етнополітичними тощо).

Національно-мовна ідентичність людності, за переписом 1989 p., виглядала так. Рідною назвали мову своєї національності 87,9 % усього населення України, в тому числі 83,6 % городян і 98,4 % сільських жителів. Об'єктивно це досить високий показник національно-мовної ідентичності, зважаючи на поліетнічність і багатокультурність українського суспільства, відчутні процеси асиміляції та мовної акультурації, а також відому інерційність ряду негативних етнокультурних і етномовних явищ і тенденцій, які визначилися ще в минулому. Відтак, незбіг, який тут виявляється у міжетнічному та регіональному аспектах, є досить значним. Так, крім українців і росіян, які мають досить високий рівень національно-мовної ідентичності (відповідно 87,7 і 98,4 %), це особливо притаманне угорцям, кримським татарам, гагаузам, молдованам, румунам, болгарам та ін. Водночас найнижча питома вага тих, хто визнавав на межі 80—90-х pp. рідною мову своєї національності, спостерігалася у євреїв (7,1 %), поляків (12,5 %), греків (18,5 %) і німців (23,2 %). Для них, як і естонців, латишів, білорусів, чехів, словаків та деяких інших спільнот, притаманні відносно невисокий рівень національно-мовної ідентичності, зміна рідної мови на українську або російську[4, c. 69-71].

Мінливий характер етномовних процесів в Україні виразно простежується, зокрема, на прикладі етномовної асиміляції. Так, українську мову визнало на той час рідною 446,5 тис. осіб неукраїнської національності. Найвагомішою була частка мовно-українізованих серед поляків (66,6 %), словаків (32,7 %) і чехів (30,7 %). Значно більшою за масштабами є російсько-мовна асиміляція. Серед неросійської людності вказали російську мову рідною 5725,8 тис. чоловік, у тому числі 4578,4 тис. українців (майже 80 % усіх мовно-русифікованих). Найвідчутніший відсоток осіб з рідною російською мовою (тобто з порушеною національно-мовною ідентичністю) виявився з-поміж євреїв (90,6 %), греків (78,8 %), німців (67,2 %), а також корейців, латишів, білорусів (55—64 %). Вагомою є частка мовно-русифікованих серед татар, вірмен, литовців, грузинів, чехів, казахів, болгар та ін.

Привертає увагу і така особливість національно-мовної самоідентифікації, як визнання рідною іншої мови (крім мови своєї національності, української і російської). Хоча в Україні це явище не спостерігається виразно (лише 77,4 тис. чоловік, або 0,15 %), проте для трьох національностей воно є досить характерним. Так, їх відсоток у словаків становив 25,2, у румунів — 24,4, циган — 18,8 %.

Суперечливою також виглядає картина національно-мовної ідентичності в аспекті місто — село. Зокрема, серед українців 81 % городян і 98 % селян назвали рідною мову своєї національності. Всього ж українську мову визнали рідною 54,1 % міських жителів і 85,8 % сільських; російську — відповідно 44,1 і 10,3; інші— 1,8 у містах і 4,0% на селі і.

Зрозуміло, що в різних типах поселень, етнічних середовищах і регіонах спрямованість і характер національно-мовного самоствердження суттєво відрізняються. Так, для українців загальний показник національно-мовної ідентичності залишається досить високим, однак наявність у 1989 р. майже 4,6 млн українців з рідною російською мовою (12,3 % від їх числа) свідчить про масштабність цього явища. Це, зокрема, відзначив майже кожен п'ятий українець-городянин. Темпи його поширення у 1970—1989 pp. близько як у 1,4 раза перевищували темпи зростання загальної кількості самих українців. Особливо високою була частка таких мовноідентифі-кованих українців в Криму, Донецькій, Луганській, Одеській, Запорізькій, Харківській областях і у Києві, тобто в основному, на Півдні і Сході України. Саме тут проживало 12 028,7 тис. російськомовних (57,2 % від усього населення цих регіонів), у тому числі 3238,7 тис. російськомовних українців 5. Випадковий характер побутування це явище має на Прикарпатті, Закарпатті, Північній Буковині, Поділлі та Поліссі. Частка таких українців тут повсюдно незначна і коливається від 0,2 у Тернопільській до 6,7 % у Чернігівській областях[14, c. 156-158].

3.2. Оцінка сучасного стану реалізації статусу української мови як державної

Мовне питання не вважається населенням України одним з першорядних. За результатами щорічного соціологічного моніторингу питання мовно-культурної сфери ставляться населенням у кінець переліку найважливіших для нього життєвих інтересів. Тим не менше, кожна парламентська кампанія супроводжується реанімацією мовного питання, а конкретніше, питання про державну двомовність.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених. Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні функції — комунікативну, естетичну, мислетворчу, культуроносну та інші. Комунікативна функція полягає в тому, що мова використовується для спілкування, інформаційного зв’язку між членами суспільства.

Спілкування — найважливіша функція мови. Вона є універсальним засобом обміну інформацією в просторі і часі. Комунікативній функції підпорядковані інші її функції, зокрема експресивна. Полягає вона в тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ, репрезентуємо себе з тим, з ким спілкуємося. “Говори — я тебе побачу”, — стверджували античні мудреці. Людина, що досконало володіє мовою, найкраще може себе показати, розкрити свій духовний світ через спілкування.

Мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище, але в межах свого народу, його свідомості, психіки тощо. Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима українця, українського народу, російська — російського, німецька — німецького і так далі. Мова формує наш розум і духовність. Український фольклор, художня література, театр, пісня, втілені у словесній формі, розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні кожна мова виконує, в основному, функцію спілкування, у художньому творі вона служить засобом образного відтворення дійсності. Це теж своєрідний акт спілкування майстра слова з читачем або слухачем.

Мова виконує мислетворчу функцію. Українська мова, як і всяка інша, є засобом формування думки. Адже вільне володіння мовою вважається тоді, коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно. Додамо, що думання відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером[24, c. 87-89].

Громадяни нашої держави, як і всякої іншої, мають мовні обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної мови — найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхідніший спосіб національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою — не заслуга, а обов’язок справжніх патріотів.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови — споріднені і не споріднені. Вислів “Скільки ти знаєш мов — стільки разів ти людина” ніколи не втратить своєї актуальності.

В Україні двомовність — природне явище. Але володіння двома мовами вимагає правильного користування ними. На жаль, наші “білінгви” часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Тому серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один — дотримуватись культури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є свідченням розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовну культуру і вимагати цього від інших.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?".

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання — відродження української мови, держави, нації. І виконати його — наш громадянський обов’язок[30, c. 81-82].

Висновки

На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її «не было, нет и не будет», вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою.

Як ви могли переконатися, український народ спершу обслуговувала спільнослов’янська мова — старослов’янська, або церковнослов’янська (назва виникла у зв’язку з переважно виконуваними цією мовою функціями). Оригінальні твори, написані цією мовою, поділялися на три стилі: високий, середній і «низький». Високий був класичним церковнослов’янським, середній — церковнослов’янським з багатьма місцевими вкрапленнями, «низький» — русько-українським з церковнослов’янськими вкрапленнями. Проте непрохідної межі між цими стилями не було: так, окремі уривки з агіографічної літератури (високий стиль) майже повністю збігаються з відповідними уривками з Іпатіївського літопису (середній стиль).

Староукраїнська літературна мова розвивалася на основі «низького» стилю — юридично-ділових документів. Церковнослов’янізми поступово замінювалися руськими словами, але активно запозичувалася й іншослов’янська лексика, зокрема чеська й польська. Через польську мову входили в староукраїнську й слова з інших мов, зокрема з німецької. Староукраїнська літературна мова досягає розквіту в XVII ст. — на початку XVIII ст., але згодом поступово замінюється слов’яно-руською, в якій переважали церковнослов’янські елементи, і зрештою занепадає, здаючи свої позиції російській мові. З кінця XVIII ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі з окремими елементами давньої. Але її функціональні можливості були обмежені — вона вживалася тільки в белетристиці і частково в листуванні. Т. Шевченко довів цю мову до блиску, що послужило поштовхом до її дальшого розвитку у творах його послідовників — Марка Вовчка, Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Ю. Федьковича, Панаса Мирного та ін. Кінець XIX — початок XX ст. позначені намаганням виробити українську публіцистичну й наукову мову з власною термінологією. В 20-ті роки XX ст. багато було зроблено і для утвердження української термінології, і для освіти українською мовою, і для розвитку книговидання. Підрадянський час складається з двох різних за національно-політичною орієнтацією періодів: короткого (1922-1930 рр.) коли проводилася українізація, і довгого (1930-1990 рр.), позначеного ставленням до української мови й культури як до меншовартісних. І все ж навіть у ці роки була коротка хрущовська відлига, яка породила третє покоління українських письменників, що подивилися на світ іншими очима, ніж офіційна пропаганда, і взяли в свої руки долю української мови.

Українська мова — одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. В Україні 72,7 відсотка становлять українці — корінні її мешканці. Кожний народ — творець своєї рідної мови. Для українців рідна мова — мова нашої нації, мова предків, яка зв’язує нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову — це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

Список використаної літератури

Александров Д. Українська мова на сторінках російської преси (кінець 19 — початок 20 ст.)//Українська мова та література. — 2007. — № 17. — C. 21-24.
Архівні документи Валуєвського циркуляра 1863 року та їх сприйняття: [Тексти документів]/ Вступ. В. Яременка; Публ. В. Яременка та О. Сліпушко //Дніпро. — 2001. — № 1-2. — С.55 — 76
Бабич Н. Історія української літературної мови: Практичний курс: Навчальний посібник для вузів/ Надія Бабич,. — Львів: Світ, 1993. – 374с.
Бевзенко С. Історія українського мовознавства / Степан ПилиповичБевзенко,. Історія вивчення української мови : Навч. посібник / Степан Бевзенко,: Навч. посібник/ Степан Бевзенко,. — К.: Вища школа, 1991. — 230 с.
Блик О. Історія української мови: [Навч. посібн. для ун-тів і пед. ін-тів]/ Ольга Блик,. — К.: Вища шк., 1987. — 206 с.
Вівчарник М. Українська нація : шлях до самовизначення: монографія/ Михайло Вівчарник, Петро Панченко, Валентина Чмихова,. — К.: Вища школа, 2001. – 286 с.
Горбачук В. Барви української мови: монографія/ Василь Горбачук,. — К.: Вид. дім "КМ Academia", 1997. – 270 с.
Грушевський М. Про українську мову і українську школу: учбовий посібник/ Михайло Грушевський,; Передм. Я.П.Гояна. — К.: Веселка, 1991. — 46 с.
Добосевич У. Чинник творення нації і держави //Дивослово. — 2007. — № 10. — C. 61
Дроздовський Д. Екскурс сторінками українського лінгвоциду //Кур'єр Кривбасу. — 2005. — № 189. — C. 210-213
Етносоціальні процеси в незалежній Україні: історико-політологічний аналіз: брошура/ М-во освіти і науки України; Держ. льотна акад. України ; Укл. О. І. Скловська, І. З. Скловський, Ред. В. Р. Собчук. — Кіровоград: ДЛАУ, 2002. — 75 с.
Етносоціальні трансформації в Україні: збірка/ НАНУ. Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди; Відп. ред. Борис Попов,. — К.: Укр. центр духовної культури, 2003. — 306 с.
Жовтобрюх М. Історія української мови: Фонетика/ Михайло Жовтобрюх, Віталій Русанівський, Віталій Скляренко; Редкол.: В.В.Німчук (відп. ред.) та ін.; АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. — К.: Наук. думка, 1999. — 366 с.
Історія української мови: Хрестоматія: Навч. пос. для студ.вузів/ Упор. С.Я.Єрмоленко, А.К.Мойсієнко,; Авт.передмови С.Я.Єрмоленко. — К.: Либідь, 1996. — 286с.
Крижанівська О. Історія української мови (вступ, історична фонетика, історична граматика): Курс лекцій/ Ольга Крижанівська,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. Володимира Винниченка . — Кіровоград, 2003. — 122 с.
Любашенко О. Українська мова як мова навчання та дисципліна у вищій школі (історико-культурологічний аспект)/ //Українська мова і література в школі. — 2006. — № 7. — C. 39-42.
Матяш І. Первісні джерела символіки українського героїчного епосу — дум та історичних пісень // Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 6. — С. 3-8
Огієнко І. Історія української літературної мови: науково-популярна література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і комент. Микола Тимошик, Ред. Надія Тимошик,. — К.: Наша культура і наука, 2004. — 434 с.
Паучок В. Етногенез українського народу і становлення національної символіки: історична література/ Володимир Паучок,. — Тернопіль, 1993. — 200 с.
Передрієнко В. Формування української літературної мови XVІII ст. на народній основі: монографія/ Віталій Передрієнко,; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. — К.: Наук. думка, 1999. — 143 с.
Романцов В. Как население Украины пользовалось родным языком/ //Зеркало недели. — 2006. — № 6. — C. 22
Русанівський В. Історія української літературної мови: Підручник для студ. вуз./ Віталій Русанівський,. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: АртЕк, 2002. — 423 с.
Селігей П. Літопис української мови: перший крок: Хронологія //Літературна Україна. — 2005. — 24 березня. — C. 6
Селігей П. Мовні контакти: свідки формування Українців: рецензія//Мовознавство. — 2007. — № 1. — C. 87-90.
Статєєва В. Українська мова та український театр у другій половині ХІХ ст. //Дивослово. — 2005. — № 4. — C. 60-62
Степанишин Б. Як українці створювали свою мову: (З історії //Київ. — 1999. — № 5-6. — C. 2-9
Степико М. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи: (Філософсько-методологічний аналіз)/ Михайло Тимофійович Степико,; Михайло Степико; НАН України. Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди. — К.: Знання, 1998. — 248 с.
Токмань Г. Україна як простір мови і політичного виховання //Дивослово. — 2006. — № 3. — C. 4-9
Фелер М. Про українську мову //Українська мова та література. — 2000. — № 8 . — C. 11-12
Царук О. Українська мова в слов'янській родині: етнологічні свідчення//Визвольний шлях. — 2002. — № 4. — C. 75-82
Юрій М. Етногенез та менталітет українського народу: монографія/ Михайло Тодорович Юрій,; Михайло Юрій. — 2-е вид.. — К.: Таксон, 1997. — 235 с.