Історія філософії

Категорія (предмет): Філософія

Arial

-A A A+

1. Філософські школи Стародавнього Китаю.

2. Українська академічна філософія ХIХ — початку XX ст.

Список використаної літератури.

1. Філософські школи Стародавнього Китаю

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V—III ст. до н. е. «…індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім´я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об´єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, була відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом коментування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральр ну поведінку із законів природи.

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім´я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що; китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), таї її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім´ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. Її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім´я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Внаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім´ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — найглибинніші ворота народження… Воно існує вічно… і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв´язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з´являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного…» Всі істоти містять у собі протилежні часточки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погіршення суспільства.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв´язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

2. Українська академічна філософія ХIХ — початку XX ст.

Русь споконвіку цуралася міркувань, не суголосних з заповітними істинами віри. І тільки така філософія вводить до святилища істинної мудрості, що сягає філософствування Платона, філософської антропології. Орест Маркович Новицький (1806-1884 pp.) — професор Київського університету, не пориваючи з Шеллінгом, слідує за Гегелем. Відстоюючи ідею необхідності філософії, переконує слухачів, що філософія не може бути небезпечною ні релігії, ні державі. Словами Шеллінга говорить: «Що це були б за держава та релігія, для яких філософія була б небезпечною? Якщо б це було так, то вина лежала б на самій релігії і державі». За філософією належить визнати самостійність і свободу мислення. Філософи, як представники народу, доводять до свідомості те, що втаємничене в дусі народному. У статті «О разуме» Орест Новицький визначає головні ідеї розуму: ідею істинного (доброго) та ідею прекрасного. Процес розкриття ідей здійснюється послідовно двома ступенями: спочатку ідеї розуму, що сприймаються серцем, перетворюються у почуття істинного, доброго і прекрасного, а потім з сфери чуттєвості ідеї переходять у фантазію, що наповнюється ідеями серця. Тут ідея краси стає предметом релігійної символіки і сердечного прагнення. Зв'язок філософії Ореста Новицького з ірраціоналізмом, а також те, що у нього є гра серця, фактори набагато важливіші, аніж у Гегеля, свідчать про належність філософії Ореста Новицького до національного світогляду.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889 pp.) — професор Київської академії і Київського університету, вирішуючи питання про розум та віру, глибоко критично аналізує антропологічну філософію Іммануїла Канта з позицій історичного методу. Принципова самостійність філософії, зв'язок ставлення її питань з вимогами сучасності вигідно відрізняють Сильвестра Гогоцького від його попередників.

Отже, в першій половині XIX ст. завершується період успадкування досягнень філософії Заходу і починається етап філософської національної самосвідомості України.

На думку Памфіла Юркевича, значення серця для релігійної свідомості величезне. Але ще більше його значення в людській діяльності. Про вчинки людини судять у залежності від того, визначаються зовнішніми обставинами чи виникають з безпосередніх і вільних рухів серця. Справи людини набувають високої моральної ціни лише тоді, коли здійснені вільно, охоче, з любов'ю або від серця, з усердям. Це не означає, що розум зовсім не відіграє ролі у поведінці людини, але це означає, що наміри розуму можуть отримати моральний зміст тільки після того, як вже діємо і живемо за своїм моральним призначенням. Розум (голова) є урядовою силою, а серце — сила породжуюча. Байдужки сприймаємо дорікання за помилки, допущені в реалізації настанов розуму. Але бентежить вчинок, здійснений проти совісті[2, с. 154-156].

Головне спрямування розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX — початку XX ст. визначили тенденції, притаманні тогочасній європейській філософській думці. Характерною її особливістю є криза породженої просвітительською традицією раціоналістичної філософії, яка гідне завершення і вираз віднайшла у філософських системах речників німецької класичної філософії. Усвідомлюється неспроможність притаманного класичній філософії намагання створити всеосяжні системи, перетворити філософію на «науку наук», що прибирала на себе роль диктатора щодо спеціальних галузей наукового знання.

З одного боку, реакцією на позицію класичної філософії є започаткована О. Контом, Г. Спенсером і розвинута на початку XX ст. емпіріокритицизмом філософія позитивізму, що виходила з переконання в тому, що все позитивне знання може бути одержане лише як здобуток ок-ремих спеціальних наук, а тому філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не мас права на існування. Науці, твердили позитивісти, не потрібна якась філософія, що здіймається над нею. Те, що варто називати філософією, покликане здійснювати синтез наукового знання, слугувати загальним підсумком досягнень природничих та суспільних наук.

З іншого боку, відповіддю на кризу класичного раціоналізму була започаткована С. К'єркегором, творцями «філософії життя» (Ніцше, Дільтей та ін.) екзистенціоналістська тенденція. Представники її, всупереч позитивістам, обстоювали право на самостійне існування філософії, водночас заперечуючи претензії її на науковий характер. З погляду прихильників цієї тенденції науковий розум, всупереч ілюзіям доби просвітництва, не все-могутній. Складне, розмаїте й динамічне життя людини не можна осягнути розумом. Людське існування («екзистенція») не підвладне розумові. «В екзистенції, — підкреслював С. К'еркегор, — думка перебуває в чужому середовищі». Але те, що не дано осягнути засобами наукового пошуку, і є цариною філософії, яка починається там, де закінчується наука, й спрямовує свої зусилля до осягнення смисло-життєвих проблем людського буття, непідвладних розумові, філософія є принципово ненауковим розглядом людського буття. На цьому ґрунті у вітчизняній культурі здійснюється синтез філософії з релігійною думкою.

Загальна картина філософського професійного знання в Україні кінця XIX — початку XX ст. складається із спектру філософських шкіл і напрямів, що охоплюють поле від позитивізму до релігійного екзистенціоналізму.

Осередками розвитку академічної філософії, як і належить, були університети Києва, Харкова, Одеси тощо. Але лише тут не замикалися обрії професійно-філософської активності. Позауніверситетською, по суті, була діяльність найзначнішого представника позитивістської філософії, що багато зробив для популяризації позитивістських ідей в Україні, В. Лесевича (1837 — 1905 рр.).

Виникнення позитивізму, вважає В. Лесевич, є природним результатом еволюції наукового знання, яке вже не може задовольнитися умоглядною аргументацією та «діалектичними тонкощами». Натомість усвідомлюється потреба широко застосовувати дослідний метод, ретельно вивчати факти, що й прагне здійснити кожна наука, виробляючи на цьому ґрунті певну систему позитивного знання. Позитивізм підсумовує результати, здобуті кожною наукою, об'єднуючи їх у систему, яка є «найбільш широке, глибоке і повне, наскільки це можливо, узагальнення наукових результатів».

Олексій Козлов — нешлюбний син поміщика та кріпачки, він після закінчення Московського університету зацікавився лиш проблемами політекономії та філології. Згодом пережив захоплення соціалізмом Фур'е та Леру. До філософії виявив інтерес порівняно пізно. Вже в сорокалітньому віці О. Козлов знайомиться з ідеями А. Шопенгауера, Е. Гартмана й під їх впливом починає активно вивчати філософію. З 1876 р. по 1886 р. він викладе на кафедрі філософії Київського Університету. У Києві він 1880 р. захистив магістерську дисертацію «Метод і спрямування філософії Платона», 1884 — докторську «Генезис теорії простору і часу у Канта». Тут він видає свої твори, серед яких головними були «Своє слово», «Філософські етюди», «Філософія як наука» та ін.

Цю саму тенденцію репрезентують погляди ще одного із значних представників тогочасної професійної філософії — О.М. Гілярова (1855 — 1938 рр.).

Філософія, на переконання О. Гілярова, не наука, а особлива духовна діяльність, що існує поряд з наукою, поезією, релігією й щільно з ними пов'язана. «Філософія, — писав він у «Вступі до філософії» (1907 р.), — є спробою створити таке цілісне світорозуміння, яке задовольняло б усі запити нашого духу, однаково теоретичні, моральні, релігійні, естетичні; допомагало б розібратись у всіх складних питаннях життя, давало б для нього настанову». Підкреслюючи таке, смисло-життєве спрямування філософського пошуку, він вважає, що завдання філософії впродовж історії полягало у примиренні «двох начал, що вічно ворогують у нашому житті — істини розуму та істини серця». Синтез цих начал він називає «естетичним станом» чи красою. З огляду на це системою, що найбільше відповідає даному ідеалові в історії філософії, є, на думку О. Гілярова, вчення Платона, ідеї якого «понад двадцять століть становлять несвідоме розумове надбання освічених людей».

Відродити платонізм — нагальне завдання сучасного філософського пошуку. В модерній філософії до ідеалу найбільш наближена лінія, започаткована Берклі, який проголосив «цілком незаперечну» істину про те, «що ми не можемо вийти за межі духу», і розвинута Кантом. Щоправда, останній не може цілком задовольнити Гілярова — на заваді тут є проголошене Кантом вчення про «річ у собі». «Якби Кант, — пояснює О. Гіляров, — не стверджував, що існують «речі в собі», він став би на точку зору чистого спіритуалізму і був би послідовним, але тепер нам залишається визнати його вчення незадовільним».

Задовільне розв'язання філософських проблем можливе через обґрунтування ідеї про загальноєдиний духовний організм. З цієї точки зору увагу (Гілярова привертає вчення німецького фізика, психолога і філософа Густава Фехнера. Цей значний фізик і психолог, один із фундаторів психофізики, обґрунтовував свої ідеї з позиції, близької до поглядів Шеллінга. Згідно з Г.Фехнером, Всесвіт — одуховлений, а матерія — лиш тіньовий, зворотний бік психічного. Гіляров, апелюючи до цього вчення, зазначає, що незалежо від Г. Фехнера він дійшов аналогічних висновків і вважає їх єдино правильними і незаперечними.

Всесвіт, згідно з Гіляровим, це живий організм. Все розмаїття навколишньої дійсності від початку закладене у природі духу.

Суб'єктивістські крайнощі, притаманні «панпсихізму» Козлова та «синехологічному спіритуалізму» Гілярова, намагаються здолати представники чи не найбільш поширеної в тогочасній філософії течії неокантіанства. Чільним представником її був Г. І. Челпанов (1862 -1936 рр.).

Г.І. Челпанов не сприймає панпсихізму, згідно з яким матерія — лише уявлення, йому чужа й спроба ототожнити духовне та матеріальне, оскільки бачить істотну відмінність психічного від фізичного, які різняться як природою, так і способом пізнання.

Відмінність за природою зумовлює неспроможність не тільки суб'єктивістської позиції, що зводить фізичне до психічного, а й протилежне їй намагання матеріалізму звести психічне до фізичного. Спростуванню останнього намагання він присвячує цикл лекцій, що були видані 1900 р. окремою книгою під назвою «Мозок і думка».

До того ж, психічне пізнається способом самоспостереження, через «внутрішній досвід», а фізичне — через зовнішнє спостереження, «зовнішній досвід». Перший метод — суб'єктивний, другий — об'єктивний. Фізичні явища описуються через застосування категорій просторової протяжності, а для опису психічних явищ жодна з таких категорій непридатна.

Взагалі психологізація філософії є досить виразною тенденцією, що визначає творчий пошук представників академічної філософії, які діяли того часу в Україні. Характерною з цієї точки зору є позиція, яку обстоюють М.Я. Грот та В.В. Зіньківський.

Процес пізнання розуміється ним як такий, що ґрунтується на єдності і взаємодії органічно пов'язаних Між собою зовнішнього і внутрішнього досвіду.

Життя людини є взаємодією організму з навколишнім середовищем, в результаті якої, з одного боку, внутрішні відносини пристосовуються до зовнішніх, а з іншого — зовнішні до внутрішніх. Пристосування внутрішніх відносин до зовнішніх називається сприйняттям, а зворотний акт — діяльністю. Кожний акт такої взаємодії М. Грот називає «психічним обертом», який може починатись або від середовища, ззовні, або зсередини, від самої свідомості.

Ідеальний тип психічного оберту починається ззовні. Ми спочатку одержуємо відчуття від зовнішнього світу, оцінюємо речі об'єктивно — в думці, з огляду на цінність їх для нас, — в почутті. Із почуттів народжується воля, з волі — дія. Так здійснюється «психічний оберт».

Процес пізнання, таким чином, починається з почуттів, які є необхідно, достовірною та всезагальною основою пізнання внутрішнього боку предметів. Почуття не вводять в оману, вони не менш об'єктивні, ніж розум. В цьому нас переконує не лише досвід штучного відтворення на основі знань, одержаних через відчуття, предметів, тотожних тим, що існують в природі. Самі органи відчуттів були створені природою, й тому як продукт природи вони повинні правильно відображати її властивості. Оскільки чуттєвий досвід є єдиною запорукою істинного пізнання, остільки М. Грот заперечує апріорний метод пізнання. Тут він виступає з позицій ліризму чи, як сам він називає, «наївного реалізму», де зрештою, «реалізм» цей не такий уже й наївний.

Як бачимо, на межі XIX-XX ст. в академічній філософії України складається значний спектр різноманітних підходів до розв'язання філософських проблем. Рисами, що об'єднують позиції, репрезентовані в тогочасному духовному житті України, була співзвучність спрямування пошуку із загальними тенденціями розвитку європейської філософії того часу; акцентуація уваги на розробці гносеологічної проблематики, намагання розв'язати філософські проблеми через усвідомлення місця і ролі філософії в культурі — стосовно цього в Україні представлено широкий спектр позицій: від позитивістського ототожнення філософії й науки до визначення її як самостійної сфери духовної діяльності, спрямованої до осягнення сенсу людського буття. Саме ця тенденція, у багатьох вченнях сполучаючись із релігійно-теїстичною проблематикою, є чи не найпоширенішою. Це, зрештою, зрозуміло й з огляду на співзвучність її тенденціям, які впродовж віків визначали провідне спрямування філософського пошуку в українській духовній культурі.

Цей пошук репрезентують не лише представники академічної філософської теорії. Істотний внесок в історію філософії України цього часу було зроблено і визначними діячами української культури й науки.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.