Історія медицини в Китаї

Вступ.

1. Історія становлення медицини в Стародавньому Китаї.

2. Особливості китайської медицини та тенденції її розвитку.

3. Вивчення організму людини та його особливості у китайській медицині.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Всі народі світу мають свої традиційні методи лікування, які сторіччями старанно збиралися і бережно зберігалися в пам'яті нащадків. Їх позитивні результати, практичного застосування стали основою досвіду народної медицини. Але в XXст. в зв'язку зі стрімким розвитком хімічної фармакології, появою складних і точних діагностичних апаратів, широким застосуванням фізіотерапії інтерес до традиційних методів лікування стрімко знизився, багато методів стали забуті…

І тільки в остання десятиріччя знову виріс інтерес до народної медицини – вітчизняної, та особливо східної, до якої відноситься і Давньо-Китайська медицина. Це частково обумовлено “фармакологічною перенасиченістю” сучасної медицини і появою негативних реакцій організму (різного роду алергій, “лікарські хвороби”) до нових синтетичних препаратів.

В історичній перспективі китайська медицина в деяких відношеннях обігнала західну. Більш ніж два тисячоліття назад, в пер іуд правлення династії «Весеннего и осеннего периодов» (770-476 гг. до н.е..) та «Враждующих империй» (475-221 гг. до н.е.), в Китаї були записи трудів по медицині книга «Ней-цзин» . Роботи греческого лікаря Гіппократа, жившего в 446-377 гг. до н.е.., який рахувався батьком західної медицини, відносяться до більш пізднего пер іуда. Тому «Ней-цзин» поправу може рахуватися найдавнішою у світі роботою по медицині. «Ней-цзин» включає в себе майже весь практичний медичний досвід, накоплений поколіннями китайських лікарів, об основує теоретичну систематику традиційного лікування Китаю, передає основи китайської лікарської терапії, а також ігловкалування та прижигання, акупунктури.

1. Історія становлення медицини в Стародавньому Китаї

На території Китаю людина жила уже в епоху палеоліту — давньокам'яного віку. Скелет людини, відкопаний на південь від Пекіна (пекінський синантроп), належить до найдавніших виявлених на землі решток людини. Рабовласницький лад склався в Китаї до початку II тис. до н. е., передусім у Північному Китаї, в басейні Жовтої ріки (Хуанхе). До цього ж періоду належить створення китайської писемності, спочатку піктографічної (малюнкової), потім ієрогліфічної, що утрималася протягом тисячоліть. Виняткова складність цієї писемності, що увійшла в прислів'я («китайська грамота»), зумовила трудноприступність грамотності й освіти і монополію щодо них невеликої привілейованої групи жерців і аристократів. Найдавніші пам'ятки китайської писемності, серед яких перший в історії людства календар і перша карта зоряного неба, записані на черепашачих панцирах, на пластинках з пресованого бамбука, на кам'яних і бронзових ритуальних посудинах. Пізніше, в І тис. до н. е., китайські тексти писали на шовку й папері, який уперше почали виробляти в Китаї.

У Стародавньому Китаї було винайдено також порох, компас (магнітна голка), пензель для письма. Ці та деякі інші винаходи проникли з Китаю в інші країни, пізніше їх іноді приписували іншим народам. Вироби китайських промислів — шовки, гончарні, з кості, згодом фаянс і фарфор — широко відомі протягом тисячоліть.

Несторіанство — течія в християнстві, яка виникла у V ст. Назву дістало від імені свого засновника — константинопольського патріарха Несторія.

Серед писемних пам'яток традиційної китайської медицини особливе місце належить трактату «Хуанді Ней-Цзін» (Канон медицини Жовтого Предка). Згідно з легендою, Хуанді — легендарний «Жовтий предок» китайського народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг», датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров'я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами».

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п'ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважалося активним, світлим, друге — як жіноче (інь) — пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій[4, c. 12].

У Китайській імперії в період її найбільшого посилення існувала державна медична установа — медичний приказ. Основним його призначенням було обслуговування потреб імператорського двору і передусім особисто імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при епідеміях).

Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців. В епоху Чжоуської династії (XI—III ст. до н. є.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна медицина почала поповнюватись великою кількістю засобів містичного характеру. В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI—VII ст. до н. е. в літературних пам'ятках Китаю «Шицзін» знаходимо численні відомості медичного характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Цю, який жив у VI— V ст. до н. е., автор відомого «Трактату про хвороби». За загальною глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс[4, c. 13].

Лікар Цан Гун (III ст. до н. е.) перший почав вести записи перебігу захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в симптомах, призначене лікування, результати лікування).

Хуа Туо, живий з 112 до 207 р. н.е.., використовував для анестезії при своїх сміливих, на той час операціях, яка стала видатною, чайну суміш “Ма-фей-сан”.

Лікар Чжан Чжуанчин (150-219 гг. н.е..) написав вже в той час свою роботу “Рассмотрение различных болезней от воздействия холода”, в яких розглянув питання особливої диалектической діагностики китайської медицини, зберігши значення до сучасного часу.

А в середині III ст. лікар Хуан Фу-ми (215-288 рр.) написав першу спеціальну книгу “Цзя-і-цзин”, яка стала основою всіх наступних видань і досліджень по ігловкалуванню та прижиганію (чжень-цзю-терапія). В працях Сун-си-мяо (VIIст. н.е..), Ван Чу (VIIIст. н.е..) методика чжень-цзю-терапії модернізуеться-становіться більш досконалою, і стає багатством багатьох поколінь.

Іншою значною подією в історії китайської медицини є опублікування Лі Шичженем в 1578 році фармацевтичного збірника «Бен-Цзяо Ган-Му».

До нашого часу дійшло більш ніж шість тисяч китайських книг по медицині, в яких розповідається о різних методах лікування. Деякі з цих книг допомагають китайським лікарям і в наш час, в якості довідкових посібниках.

Одночасно з призначенням спеціальних ліків і застосуванням акупунктури давньо-китайській медицині відомі наступні методи дії, які використовуються згідно з показаннями в різних областях медицини:

1. Скребковий масаж, наприклад, за допомогою монети (Хуа-ша).

2. Наклеювання лікарських засобів на шкіру (Бо-ди).

3. Банки (Хуа-гуань).

4. Введення медикаментів в шкіру шляхом “утюжки” (Юнь-фа).

5. Гідротерапія (подібно терапії по методу Кнайпа) (Шуй-лао).

6. Бальнеотерапія (Ю-фа).

7. Лікування лікарськими парами та димом (Хунь-чжен).

8. Накладання пов’язок з бджолиним воском (Ла-лао).

9. Грязі (Ни-лео).

10. Лікувальна гімнастика (Дао-инь).

11. Масаж (Дуй-на).

12. Китайська дихальна терапія (Ци-гун).

13. Щипкова терапія хребта (переважно в дітей) (Ни-жи).

14.Надрізи шкіри (Га-чжи).

Різні з цих методів, і зараз знаходять багатогранне використання в лікарській практиці, і по можливості вдосконалюються[1, c. 48-50].

Для китайської медицини є характерним цілісний підхід до аналізу явищ.

Характерний для китайської медицини цілісний підхід до аналізу явищ ґрунтується переважно на двох факторах:

1. Розгляді людського організму як органічно єдине ціле.

2. Визнання цілісності взаємини між людиною і природою.

Китайська медицина виходить з того, що різні частини людського тіла знаходяться між собою в тісному органічному взаємозв'язку. Центр цього органічного цілого знаходиться в п'ятьох щільних органах, відносини яких до інших частин тіла встановлюються через систему каналів (Чін-люо), що включає відповідно до традиційних китайських представлень кровоносні судини і нервові шляхи. Дія системи каналів виявляється у взаємодії між окремими щільними органами й в обміні між внутрішніми органами й іншими частинами тіла.

Так, наприклад, серце зв'язане через систему каналів з тонким кишечником, воно відає кровоносними судинами. Ключем до розуміння його стану є поверхня язика. Легені знаходяться в зв'язку з товстим кишечником, вони відповідають за шкіру і волосяний покрив тіла. Ключем до розуміння їхнього стану є ніс. Селезінка зв'язана через систему каналів зі шлунком, вона відповідає за м'язи і кінцівки. Ключем до розуміння її стану є рот. Печінка зв'язана з жовчним міхуром, обоє відають сухожиллями. Ключем до розуміння її стану є очі. Бруньки зв'язані каналами із сечовим міхуром, вони відають кістами. Ключем до розуміння їхнього стану є вуха.

Відхилення від норми в роботі нутрощів відбивають відповідно до представлень китайської медицини через систему каналів на поверхні тіла.

З іншого боку, хвороби, що проникають усередину через поверхню тіла, можуть поширюватися далі по канальних судинах. Наповнювальні і порожні органи також можуть робити вплив один на одного через систему каналів. З огляду на взаємозв'язок,китайський лікар при встановленні причин захворювання робить на основі оцінки стану так званих п'яти отворів (язик, ніс, рот, очі, вуха), зовнішнього вигляду, кольору особи і пульсу висновок про зміни усередині організму. У такий спосіб можна установити, чи знаходяться внутрішні органи в стані спорожнювання (Ху) або наповнення (Шиа), сильні і рясні (Чен) або слабкі (Шуай) ци і кров, яке співвідношення між захисними силами організму (Чжан) і хвороботворним початком (Хе) і т.д.[7, c. 24-25]

Відповідно до того ж підходу в практиці китайської медицини використовується метод лікування «охолодження печінки» (Цин-гань), якщо пацієнт скаржиться на печіння в очах, що мають почервонілий збуджений вид. Метод «охолодження серця» (Цин-синь) і «відводу вогню тонкого кишечнику» (Хе Сяо-чан-хуо) застосовується, якщо пацієнт скаржиться на появу пухирців у роті і мовою. Грипозну інфекцію і кашель можна вилікувати, сприяючи функції «розширення» (Хуань) легень. При хворобах шкіри, фурункульозі й інших ознаках захворювання на поверхні тіла застосовуються методи «внутрішньої підтримки» (Дуо-ли) і «внутрішнього знищення» (Ней сяо), що також засновано на теорії цілісності, що лежить в основі китайської медицини, відповідно до якої внутрішній стан і зовнішній вигляд людського тіла утворять нероздільне ціле[4, c. 13].

2. Особливості китайської медицини та тенденції її розвитку

Писемні пам’ятки Китаю з’явились майже за 4000 р. до н.е. Китайцями написана одна з найдавніших книг про лікарства “Ней-Узін” (Книга про внутрішню людину). В ній наведені ботанічні описи, географіячні властивості і способи вживання 900 лікарських росли. Значний внесок в розвиток лікознавства вклали видатні лікарі Стародавнього Китаю Бень Цяо (V тис. до н.е.) і Хуа То (приблизно ІІ тис. до н.е.) Останньому належить пріоритет у вживанні обезболюючих засобів при операціях. Китайські лікарі дотримувалися розумного правила: “Краще попередити хворобу, ніж її лікувати”. Вони використовували для лікування сифілісу – ртуть, чесотки – сірку, вітамінні рослини для лікування рахіту і т.д. До наших днів дійшло більше 50 книг про лікарські речовини і методи лікування, виданих у Стародавньому Китаї.

Приблизно в І-ІІ століття до н.е. написаний “Тракт про корені і трави”, в якому подано опис більше 360 лікарських речовин. В 652 р. н.е. видана книга лікаря Сун Сумчан “Тисяча золотих ліків”. В 659 р.н.е. з’явилась “Танська фармакопея” – перша офіційна державна фармакопея Китаю, в якій докладно описано більше 840 ліків. Із рослинних лікарських речовин особливе місце займав корінь женьшеню, який застосовувався при різних захворюваннях (недогрів’я, туберкульоз), Широко використовувався лимонник, ревінь, індійська конопля, чай, бамбук, цибуля.

В якості тваринних ліків використовувались печінка, із мінеральних речовин – ртуть, сірка, залізо. В VІ тисяч. н.е. в Китаї був створений державний вищий медичний інститут для підготовки лікарів різних спеціальностей. У Китаї з’явились спеціалісти по виготовленню ліків і торгівлі ними і перші заклади, по характеру відповідні аптекам[4, c. 12].

Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були недостатні, оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм, буддизм) заборонялося робити розтини людських трупів. Анатомічні описи і малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів «Нуці-Кінг» зазначається, що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупиняється», але пояснень щодо механізму цього руху не подається.

У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові, загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню пульсу в китайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року, години дня. Гадали, що за пульсом можна довідатися, як функціонує не лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали увагу на характер виділень хворого. Сечу досліджували на вигляд і смак у різні години дня і ночі.

Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров'я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».

Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається лікуванню; якщо хвороба невиліковна — намагайся полегшити страждання вмираючого»[1, c. 50].

Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів становлять ліки рослинного походження. Фармакопея XVI ст. складається з 52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому приписувалася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру. З ліків тваринного походження застосовувалися панти — роги молодих плямистих оленів; мускус — для лікування захворювань серця, печінки; кістковий мозок — для лікування гемералопії. В особливій пошані були кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть — від сифілісу, сірка — від корости та ін.

Особливістю суто китайської медицини є метод лікування уколами — чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями — моксами. В стародавні часи ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють «отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо. Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які належить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Використовувалися моделі людського тіла з точковими отворами в певних місцях, в які учням треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках» робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому, з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не завдавали опіків, їх тримали на якомога ближчій відстані від тіла — тобто фактично виходила місцева теплова процедура. Таким припіканням приписували не тільки місцеву, а й загальну дію, включаючи довголіття. Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті «Ней-цзінь», що не раз доповнювався і перероблявся.

Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучасному Китаї застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в наші часи досить поширений в країнах Європи і Америки, вивчається в багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в СРСР. Лікувальний ефект його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу[5, c. 18-19].

Особливу трудність для китайських лікарів становило лікування жінок, яких за звичаєм вони не могли досліджувати безпосередньо, звільнивши від одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої статі, на якій жінка показувала лікареві хворі місця. Цим та ще визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об'єктивне дослідження хворих жінок.

Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікування ран, переломів, вивихів, виготовлялися протези для ампутованих. Уже в V ст. до н. е. у військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів особливо відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні операції із знеболюванням, використовуючи для цього вино, опій, сік конопель.

У Китаї до нашої ери" вже застосовувалися запобіжні засоби проти віспи: щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам'ятках («Чжоуські ритуали», XI—V ст. до н. є.) радять обмивати все тіло через кожні 5 днів, мити голову через З дні, а руки —5 разів на день. Рекомендувалися для здоров'я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластичної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій.

В «Шицзін» підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі чистоту.

Більшість здобутків китайської народної медицини були доступні тільки заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких мас населення. Становище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення європейської науки[1, c. 50-51].

3. Вивчення організму людини та його особливості у китайській медицині

Останнім часом лікарі-спеціалісти переконалися в ефективності таких методів стародавньої медицини Китаю, Індії, Тибету та Монголії, як голковколювання, припікання, масажі тощо у лікуванні різних функціональних порушень та больових синдромів. Ці методи є різновидністю рефлексотерапії, коли вплив на хворий організм здійснюється шляхом подразнення певних ділянок шкіри — точок акупунктури (біологічно активних точок). [3 c.30-31]

Давньокитайські лікарі розробили вчення, згідно з яким в організмі людини циркулює "життєва енергія" — чі, що являє собою інтегральну функцію всієї діяльності організму, його енергії, тонусу життєвості. Іншим постулатом китайської та східної медицини взагалі є вчення про те, що формою вияву життєвої енергії є взаємодія та боротьба таких "полярних сил", як ЯН (позитивна сила) та ШЬ (негативна сила). На принципі ЯН — ШЬ (він змальовує картину світу в релігійно-філософському мисленні давніх китайців) східні вчені ґрунтують взаємовідносини органів між собою та їх зв'язки з поверхнею тіла. Лише шляхом регуляції протилежних процесів у організмі, тобто регуляції обміну речовин, процесів асиміляції та дисиміляції, явищ збудження й гальмування і т. ін., можна вплинути на 44 окремі органи або ж увесь організм і змінити його енергетичні рівні. З цих позицій хвороба — порушення рівноваги у розподіленні енергії між ЯН та ІНЬ. Зміни в розподіленні енергії здійснюються шляхом впливу на точки акупунктури, число яких досягає 696. Згідно зі схемою східної медицини "життєва енергія" в процесі циркуляції проходить послідовно через усі органи й робить кругообіг протягом доби. Тому той чи інший орган найліпше лікувати у певний момент доби, що збігається з результатами сучасного дослідження біологічних ритмів й знаходить все більше застосування в сучасній медицині та біології.

Останнім часом у Китаї та інших країнах світу все більше уваги приділяється лікувальній гімнастиці "ушу", що одночасно виступає видом спортивної боротьби, мистецтвом самооборони, дає естетичну насолоду. У стародавньому китайському місті Лояні провадяться міжнародні змагання з "ушу". Гімнасти з багатьох країн — США, Японії, Канади, Франції, Сінгапуру, Таїланду та інших — разом з китайцями беруть участь у дев'яти видах змагань: вправах із шаблею, пікою, з мечами — одним і двома, з боротьби з холодною зброєю і без неї. Популярність "ушу" — яскравий приклад того, як входять до сучасного побуту країни старі традиції китайської культури, як отримують вони право на життя в китайському суспільстві з його бурхливими темпами економічного розвитку, комп'ютерами, електронікою та дискотеками.

Таким чином, і для традиційної китайської медицини є саме собою що розуміється, що людина одержує всі необхідні для існування передумови з навколишньої його природи. У книзі «Су-вень» ми читаємо: «Життя людини утворена з ци неба і землі і знаходиться під впливом чотирьох часів року». Аналогічну думку знаходимо в 9-й главі тієї ж праці: «Небо харчує чоловік п'ятьма ци (вплив погодних умов), земля забезпечує його п'ятьма різними смаками (мова йде про види зернових)»[2, c. 25-26].

Продукти харчування, необхідний для подиху повітря людина одержує з навколишньої його природи, до умов якої він повинний пристосовуватися в бажанні мати більш сприятливі умови життя. Це відноситься також до погодних умов чотирьох часів року, що постійно враховуються китайською медициною як можливий вихідний пункт захворювання. Так, весняне тепло, літня жара, осіння прохолодь і зимовий холод можуть викликати хвороби, унаслідок чого вони і по дійсний час зараховуються в сучасній китайській медицині до причин виникнення хвороб. У книзі «Лин-шу» знаходимо: «Якщо коштує тепла погода, а люди продовжують носити товстий одяг, то пори відкриваються і піт виходить назовні… У холодну погоду пори закриваються, волога не може вийти назовні, вона направляється до сечового міхура, перетворюючи там у сечу і ци».Тут описується процес природного пристосування людини до температури навколишнього середовища: при жарі виступає піт, що випаровується, щоб адаптувати людини до жаркої погоди. При низькій температурі пори закриваються, обмежуючи виділення поту, відбувається виділення рідини у виді сечі, температура тіла зберігає свою сталість. Аналогічно людський організм пристосовується до зміни місць, зміні дня і ночі. При порушенні регуляторного механізму людського тіла виникають захворювання. У випадку інфекційних хвороб і епідемій також знаходить своє вираження єдність взаємин між людиною і навколишньою природою. У Китаєві виникає навесні багато захворювань, зв'язаних із впливом температури; улітку збільшується число випадків теплових ударів, дизентерії, малярії; узимку — більшість пацієнтів страждає простудними захворюваннями. Численні хронічні хвороби реагують на несподівані зміни погодних умов. До них відносяться хвороби ревматичного характеру (по-китайському Би), астма, мігрень. На плин інших захворювань впливає природна зміна дня і ночі. При деяких хворобах настає полегшення в першій половині дня і погіршення в другий, при інших навпаки.

Китайська медицина постійно враховувала минулий людський досвід, що свідчив про те, що завдяки розумному поводженню можна уникнути шкідливих впливів навколишнього середовища. Так, наприклад, у книзі «Су-вень» утримується наступне попередження: «Коли п'ять інфекційних хвороб досягають найбільшого поширення, можна легко піддатися зараженню… людина повинна уникати їхнього отрутного подиху». У тій же книзі читаємо в 1-й главі: «Знаходячись у стані слабості, уникай збудливої вітру». Китайці вже давно знали про рекомендації лікарів, регулярно полоскати рот після прийняття їжі. Їм рекомендували частіше змінювати одяг, регулярно купатися і робити запобіжні щеплення (наприклад, проти віспи). Велике значення надавалося також збереженню фізичної рухливості.

Уже згадуваний нами лікар Хуа-Туо розробив для цієї мети спеціальні гімнастичні вправи, удосконалена варіант яких, відомий за назвою «Таи-жи-цюань», дотепер користується популярністю у всьому Китаї.

Таким чином, і в цьому випадку приймаються в увагу обоє полюса діалектичних відносин у системі «людина-навколишнє середовище». Китайця привчали пристосовуватися до природи, але йому роз'ясняли також і необхідність підвищення опірності власного організму. Крім того, класики медицини учили його змінювати навколишнє середовище у власних інтересах.

Усе це входить важливими складеними елементами в традиційну китайську медицину[1, c. 51-52].

Висновки

Значне місце в давньо-китайській медицині займала превентивна медицина.

Ідея попередження хвороби стояла в самому початку дошедшего до нас лікарського спадку давнього Китаю. Так, наприклад, змістом одного з діалогів в перший главі книги «Ней-Цзин» являється питання проте, як людина може захистити своє здоров'я. По цій причині гігієнічні засоби і боротьба з паразитами завжди відігравали велику роль в китайській історії. В період Танської династії (618-907 рр. н.е..) китайським лікарям було відомо, що проказа була інфекційною хворобою, і хворі ізолювались від здорових людей. Також була здобутком давньокитайської медицини противооспенє прищеплення. Вперше вона була використана в одинадцятому сторіччі, при цьому сироватка, взята в хворих віспою, вводилась здоровим людям в цілях профілактики. Китайська книга «Нова книга о прививаннях проти віспи» (Чжун-тоу Хин-жу), новаторська праця в області імунології, був відомий в ХVI столітті в деяких країнах Європи та Азії.

Зараз китайська медицина поділяться на дев'ять спеціалізованих областей: терапія, зовнішня медицина, гінекологія, педіатрія, офтальмологія, ларингологія, ортопедія, масаж і акупунктура. Кожна з цих областей охоплює великий об’єм знань, який повинен вивчатися особливо в лікарській спеціальності.

Список використаної літератури

1. Верхратський С. Історія медицини: [Навч. посіб. для мед. ін-тів] / С. А. Верхратський, П. Ю. Заблудовський. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вища шк., 1991. – 430 с.

2. Гор Т. Китай:лікуючи все тіло // Кур'єр ЮНЕСКО. — 1998. — № 4. — С. 25-27

3. Історія медицини: Метод. посібник для студ. 1 курсу / Чернівецький держ. медичний ін-т / Борис Якович Дробніс (уклад.), Сергій Дмитрович Кобилянський (уклад.). — Чернівці, 1996. — 62с.

4. Скрипнюк З. "Чі", "Інь", "Ян" з погляду сучасного науковця // Науковий світ. — 2007. — № 4. — С. 12-13

5. Строкань А. Вступ до фаху (історія фармації): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т технологій та дизайну. — К. : КНУТД, 2004. — 132с.

6. Сятиня Михайло Л. Історія фармації: Навч. посібник для вищих навч. закл. / О.П. Реєнт (відп.ред.). — Л., 2002. — 660с.

7. Шегедин М. Історія медицини та медсестринства: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. І-ІІ рівнів акредитації. — Т. : Укрмедкнига, 2003. — 328с.