Історія ораторського мистецтва в давній Україні

Вступ.

1. Історія розвитку ораторського мистецтва на Україні в дофеодальний період.

2. Подальший розвиток ораторського мистецтва на Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Мистецтво промови існувало віками. Історичні джерела донесли до нас відомості про високий розвиток ораторської майстерності в країнах Стародавнього Сходу та Азії — Єгипті, Сирії, Вавилоні, Індії, Китаї. Однак найбільшого розквіту красномовство досягло у (V—VIIIст. н. eри Стародавній Греції, а потім — у Стародавньому Римі.

Староукраїнське ораторське мистецтво представлене в основному творами церковно-релігійного змісту. Світська ораторська проза — сеймові та судові промови, політичні виступи на народних зібраннях тощо — не збереглися. Провідним жанром ораторської прози на Україні в XVI—XVII ст. був проповідницький. Проповідь відігравала роль наймасовішого пропагандистського засобу. Вона була живим словом, зверненням до широких мас з церковної кафедри.

Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських. З періоду Київської Русі були успадковані збірники перекладних і оригінальних ораторських творів, які мали настановчі цілі. Вони передбачали насамперед популяризувати й поширювати християнську ідеологію і морально виховувати давніх русичів, уславлювати персонажів християнської міфології і видатних церковних діячів. Тому твори ораторського мистецтва доби середньовіччя називають учительною літературою. Проповідь прийшла на Русь разом з християнством як частина церковного ритуалу і поширювалася в різних списках, які оформлялися у спеціальні збірки.

1. Історія розвитку ораторського мистецтва на Україні в дофеодальний період

З періоду Київської Русі відомі списки збірників ораторських творів — перекладних і оригінальних, які широко побутували і в XVI—XVII ст. на Україні: «Златоструй», «Маргарит», «Златоуст», «Ізмарагд», «Торжественник» та ін. До них входили переклади ораторських творів класиків візантійської учительної літератури IV—IX ст., які перекладалися або безпосередньо з грецької мови, або приходили з Болгарії в старослов'янському перекладі, і твори давньоруських ораторів — таких, як Феодосій Печорський, митрополит Іларіон, Кирило Туровський, Климент Смолятич та ін. Це були своєрідні антології ораторської літератури.

Ораторська, або учительна, література включала в себе проповіді (які ще називалися словами, казаннями, повчаннями) і послання. А той, хто складав і проголошував орації, звався проповідником, або казнодією. Проповіді призначалися для проголошення їх широкому колу людей, послання ж були зверненнями до однієї конкретної людини чи певної групи людей і призначалися для читання. Однак на практиці часто траплялося так, що послання використовувалися повністю чи в уривках для проголошування їх на широку публіку, а проповіді переписувалися для індивідуального читання. Таким чином, чіткої межі між проповідями й посланнями не було.

Яскравим прикладом такого явища може бути творчість Івана Вишенського. Його твори являють собою послання. Однак письменник розраховував і на те, що вони можуть проголошуватися. Переправивши з Афона на батьківщину свою «Книжку», він у передмові до неї радив, щоб при індивідуальному читанні «не минати скорогонцем, як пусте вітряне коло, очима пробігаючи наперед написаного з місця на місце, але зупинятися… де мовиться про неправду і істину» 1. При читанні вголос для слухачів передусім потрібно подбати про те. щоб читач був вправним у читанні — «звиклий і швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, хай двічі чи тричі, хай … там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи скільки може вмістити крапок, особливе там, де закінчується вислів думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й робить зупинку — а це для того, щоб і простим, безкнижним слухачам було зрозуміло й дохідливе подано смисл прочитаного».

2. Староукраїнські оратори завжди дбали про дохідливість, зрозумілість і доступність проголошуваного для слухачів.

Вже в дофеодальний період поряд із пісенною народною творчістю зустрічаються декілька видів російського красномовства. Досягає високого розвитку політичне красномовство. Ораторська промова звучить на сходках старійшин, народних зборах, віче, що являють собою в древньої Русі вищий орган влади. Вічова промова відрізняється чіткістю композиції, граничною лаконічністю, високою образністю, умінням стиснуто й енергійно висловити політичну програму. У переговорах російських князів розвивається дипломатичне красномовство. Одна з перших серйозних російських дипломатичних акцій відноситься ще до X ст., коли після знаменитої перемоги князя Олега під Царьградом княжими послами був укладений «Договір росіян із греками».

У Древній Русі надавалося велике значення військовому красномовству. Князі і воєводи зверталися до війська і народу з закликом зробити усе для перемоги над ворогом — «Повість временних літ». Чудовим пам'ятником військово-політичного красномовства Київської Русі є «Слово о полку Ігоревім» — твір кількох жанрів: ораторської промови, військової повісті, героїчної пісні.

2. Подальший розвиток ораторського мистецтва на Україні

Крім проповідей, успадкованих з періоду Київської Русі або укладених за їх зразками, у XVI ст. на Україні з'являються рукописні збірники повчань нового типу. так звані учительні євангелія. Вони містять промови-повчання на теми певних євангельських місць. Зразком для таких збірників були тлумачення євангелія, здійснені константинопольським патріархом Каллістом і перекладені з грецької на церковнослов'янську мову ще в XIV ст. З XVI — першої половини XVII ст. дійшло до нас дуже багато учительних євангелій — рукописних і друкованих, — що свідчить про широку популярність свого часу цього виду орацій. Основне завдання казань, що містилися в учительних євангеліях, було те саме, що й у давньоруській проповіді: розтлумачувати прихожанам поняття й приписи християнського віровчення і повчати їх у дусі церковної моралі. Щодо змісту проповідей, які входили до складу учительних євангелій, то в них більш-менш виразно помітна антикатолицька спрямованість і занепокоєння долею батьківщини. Так, відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одній з проповідей, що входила до складу учительного євангелія, укладеного й виданого ним 1619 р., писав про те, що деякі заможні люди могли б частину своїх багатств пустити на будівництво шкіл, друкарень і взагалі на розвиток наук, проте не роблять цього. В іншому місці він ганьбить тих земляків, які соромляться свого українського походження. Окремі сюжети з книжних джерел він застосовує до української дійсності. Структура проповіді цього типу була довільною, без особливих риторичних хитрощів, тобто проповідь ще не мала чітко визначеної літературної форми.

Дальша еволюція української ораторської творчості, як і всієї української літератури та культури взагалі, пов'язана з розвитком освіти, зокрема з діяльністю Києво-Могилянської академії. На зміну старій проповіді греко-слов'янського типу приходить нова, що орієнтується на західноєвропейські зразки. Кінець XVI і перша половина XVII ст. на Україні характеризуються боротьбою українського народу проти католицької експансії та унії за зміцнення православ’я, що в тих умовах означало, власне, пропаганду патріотизму, утвердження етнічної та державної цілісності українського народу. У XVII ст. релігія на Україні ще зберігає статус пануючої форми ідеології, тому суспільно-політичні рухи, в тому числі й класові та національно-визвольні, неминуче мають релігійне забарвлення. У такій ситуації церковна проповідь як один з наймасовіших пропагандистських засобів переросла релігійні рамки і була активним чинником ідеологічного впливу на населення. Велику роль у цій боротьбі мало становлення освітньої справи. З розвитком освіти на Україні в XVI—XVII ст., зокрема з розширенням мережі братських шкіл, ораторського мистецтва починають учити спеціально. У братських школах панувала така ж система навчання, яка була властива всім європейським школам гуманістичного напряму.

Ставили вони своїм завданням і навчити красномовства. За висхідним порядком наук, що панував у середньовічних школах і в Києво-Могилянській академії в тому числі, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), а потім риторики—науки красномовства. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки, насамперед античні, і, нарешті, самі писати твори за цими зразками. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості—як давньоруськими, так і староукраїнськими3. У братських школах і в Києво-Могилянській академії теорію красномовства спочатку вивчали за латинським підручником періоду античності. Найдавнішим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р.

Художні прийоми представників ораторської творчості другої половини XVII ст., розраховані на емоційне зворушення і здивування слухачів, нерідко затемнювали зміст висловлюваного.

Отже, вишуканість форми ораторських творів цього періоду, яка взагалі була характерною для бароккової літератури, іноді превалювала над змістом. Це не задовольняло представників ораторського мистецтва наступного покоління, які різко критикували так звану схоластичну проповідь. Епоха кінця XVII — першої половини XVIII ст. вимагала більшого наближення ораторського мистецтва до життя і піднесення панегіричного струменя в ораторських творах. Однак ті риси орацій києво-могилянських проповідників, які сприяли перетворенню проповіді в окремий літературний жанр — струнка композиція, єдність думки, застосування прийомів, спрямованих на те, щоб зацікавити слухачів,— стали надбанням ораторського мистецтва й у XVIII ст., а також і в період розвитку української літературної мови.

Висновки

Важливе місце теоретики красномовства відводили слову. Місце слова в реченні залежало від його змісту і ритмотворчих можливостей. Слово розкриває своє значення і естетичні якості тільки в сполученні з іншими словами. Тому перед оратором як художником слова стоїть завдання знайти таке поєднання лексем, щоб воно утворювало художню цінність. Шкільні вправи тих часів, що дійшли до наших днів, є свідченням того, як на уроках з риторики вчили працювати над словом. Вправи, пропоновані учням, підтверджують думку про те, що кожне слово, вжите в новому реченні, виявляє нові нюанси значення. Й. Кононовичу-Горбацькому близькою була ідея Ціцерона про те, що справді красномовний той, хто звичайні речі виражає просто, великі — велично, а середні — помірково.

Ця Ціцеронова ідея була джерелом теорії про три ораторські стилі — високий середній і низький,— яка розроблялася теоретиками і практиками красномовства в Києво-Могилянській академії.

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. — М.: Флинта: Наука, 2002. — 622 с.

2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навч. посібник/ Валентин Вандишев,. — К.: Кондор, 2003 , 2006. — 262 с.

3. Гурвич С. Основи риторики: [Навчальний посібник]/ Сократ Гурвич, Віктор Погорілко, Мирон Герман,. — К.: Вища школа, 1978. – 171 с.

4. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. — М.: Дело, 1998. — 475 с.

5. Ковельман А. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римского Египта/ А. Б. Ковельман,; АН СССР, Ин-т востоковедения. — М.: Наука, 1988. — 190 с.

6. Колотілова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталія Колотілова; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 229 с.

7. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гуманит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. — М.: Просвещение, 1994. — 206 с.

8. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. — К.: Вища шк., 2003. – 310с.

9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. — К.: Ін Юре, 2000. — 565 с.

10. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 227 с.