Історія політичних вчень

1. Особливості американських концепцій кейнсіанства та причини цих особливостей.

2. Термін “політекономія” започаткований А.Монкрентьєном, проте К. Мркс не вважав меркантилізм “дійсним початком політичної економії”, а “батьком політичної економій” вважав У. Петті. Чому? Дайте розгорнуту відповідь

3. Визначення капіталу і аналіз його поділу у Ф. Кене, А. Сміта, К. Маркса (еволюція думок і поглядів)

Список використаної літератури.

1. Особливості американських концепцій кейнсіанства та причини цих особливостей

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Для розуміння теоретичної системи кейнсіанства передовсім треба згадати історичну епоху її виникнення й усвідомити, що саме особливості цієї епохи зумовили її появу. Головною з цих особливостей було швидке руйнування з розвитком капіталізму механізмів автоматичного ринкового саморегулювання. На межі XX ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Отже, сама дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринках товарів, праці та капіталу. Найнаочнішим свідченням цього стала світова економічна криза 1929—1933 pp. та наступна депресія 30-х років. Криза продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці.

Спочатку посилене державне втручання в економічне життя, як ми вже зазначали, пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорі-вні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком можливо обмежувати розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це зробити, є держава, що має у своєму розпорядженні багато важелів для заохочення приватних інвестицій напередодні спаду або послаблення інвестиційної діяльності у період «перегрівання» економіки.

Значне місце в концепції американських неокейнсіанців належить так званим вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб ослабити функцію «споживання» та стримати інвестиції, а у період спадів, навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на дефіцит бюджету, штучно підтримуючи попит. Одним із факторів, який також повинен сприяти зростанню попиту, є державне споживання, зокрема військові закупівлі.

Поруч з неокейнсіанством виникли й інші різновиди теорій державного регулювання, на котрі вчення Кейнса справило значно менший вплив. До них належить передовсім так звана стокгольмська школа. Представників цієї економічної течії неправомірно було б називати послідовниками Кейнса, оскільки ще в 30-ті pp. група молодих шведських економістів незалежно від нього дійшла аналогічних висновків.

Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динаічічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

Вивчаючи неокейнсіанство, слід мати на увазі, що в ньому домінують дві тенденції: американська, пов'язана з іменами ряду економістів США, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями французьких учених. Отже, необхідно послідовно розглянути концепції цих учених-неокейнсіанців.

У СІЛА ідеї Дж. М. Кейнса розвивали ще з 30-х pp. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен (1887—1975) та С.Харріс (1897—1974). Ґрунтовне вивчення їхніх концепцій (насамперед інвестиційної теорії циклу) допоможе усвідомити загальні риси (особливості) американського неокейнсіанства. Так, по-перше, його характерною рисою є те, що в поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в «коливаннях динаміки інвестицій». Капіталовкладення набувають характеру своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні. По-друге, американські неокейнсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв’язок між національним доходом та інвестиціями. По-третє, велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні (незалежні від руху споживання або національного доходу) та похідні інвестиції (пов'язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу). Саме останній тип інвестицій бере участь у моделі «мультиплікатор-акселератор». По-четверте, американські послідовники Кейнса змінили метод перманентного регулювання й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами (видатками) залежно від економічної кон'юнктури (незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету). Він є основною складовою концепції «вбудованих» стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм, які теж слід докладно розглянути.

2. Термін “політекономія” започаткований А.Монкрентьєном, проте К. Мркс не вважав меркантилізм “дійсним початком політичної економії”, а “батьком політичної економій” вважав У. Петті. Чому? Дайте розгорнуту відповідь

Основоположником класичної політичної економії в Англії К. Маркс називає В. Петті (1623—1687). Інші економісти відносять його до меркантилістів. Проте аналіз його праць дає підстави для висновку, що він є економістом перехідного від меркантилізму до класичної політекономії періоду.

Петті — лікар за освітою. Під час придушення визвольного руху в Ірландії він був лікарем в англійській армії і став великим землевласником, одержавши від королівського уряду багато земель, конфіскованих у ірландців.

Петті називають першим професійним економістом. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, втручання держави в економічне життя. Водночас уже в першій друкованій праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх ставлять меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Навіть сама тільки постановка цих питань відрізняє його від меркантилістів.

Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни, як живий організм, «політичне тіло», починаючи з'ясовувати його «анатомію». Розвиваючи нову науку, яку він називає «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», її завдання він убачає в необхідності пояснити «таємничу природу» цілої низки явищ, з'ясувати суть економічних процесів. Слід звернути увагу, що він застосовує і новий метод дослідження економічних явищ. На відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичній економії.

Відрізняє Петті від меркантилістів і постановка питання про багатство. У нього багатство — це сума рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік предметів, що, на

його думку, є багатством. Поряд з конкретизацією він визначає й загальне (абстрактне) поняття багатства. Це — прибуток нації, який вона має від зовнішньої торгівлі. Джерелом багатства в нього є не сфера обігу, а праця, виробництво.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс називає його засновником класичної політичної економії в Англії. Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається затратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару.

Отже, слід звернути увагу на те, що Петті не розуміє вартість як об'єктивну реальність, як внутрішню властивість товару. Він визначає, власне, не вартість товару, а лише його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи її від ціни. Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати». У такий спосіб земля в нього теж стає фактором вартості. На цій підставі він дає ще одне визначення вартості, створеної землею і працею, — «середній щоденний прожиток дорослої людини». Відповідно вартість певної речі дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих тим, хто цю річ виготовив.

Крім «природної ціни» (вартості), Петті виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. її величина визначається не лише затратами праці, а й попитом і пропозицією.

Аналізуючи економічні погляди Петті, необхідно проаналізувати і визначення ним інших економічних категорій. Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці. її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає ^грошовою рентою» і визначає його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства і національного доходу. Національний дохід, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва й у сфері послуг.

3. Визначення капіталу і аналіз його поділу у Ф. Кене, А. Сміта, К. Маркса (еволюція думок і поглядів)

Маркс досліджує ґенезу капіталу на шляху від простого товарного виробництва до капіталістичного, беручи за основну його складову — товар, що в ньому, на думку Маркса, як у краплині води, відбиваються всі вади та суперечності товарного виробництва.

Усі категорії політичної економії Маркс трактує з погляду їхньої товарної (матеріальної) природи (тому і він, так само як Сміт та Рікардо, досліджує виробництво, притаманне лише матеріальній сфері).

Економічні категорії капіталізму Маркс аналізує з позиції його основоположної теорії — трудової теорії вартості, згідно з якою всі вартості створено живою працею, а тому вони підлягають вимірюванню затратами цієї праці.

Дуже важливо збагнути логіку Маркса, згідно з якою товар перетворюється на капітал завдяки створенню в процесі його виробництва так званої додаткової вартості — неоплаченої праці найманого робітника, оскільки без цього важко зрозуміти його тезу щодо експлуататорської сутності капіталу.

До речі, логіку обґрунтування Марксом теорії вартості та додаткової вартості його сучасники — економісти-класики — визнали дуже переконливою.

Почавши аналіз капіталістичного виробництва з товару, Маркс розкриває його властивості: споживну вартість і вартість; дає визначення двоїстого характеру втіленої в товарі праці: конкретної й абстрактної. Сам Маркс назвав це визначення «найліпшим», що є в першому томі.

Проаналізувавши форми вартості, Маркс показав, як виникли гроші. Слід звернути увагу на те, що гроші в Маркса мають товарне походження. Він аналізує функції грошей і показує, за яких умов вони перетворюються на капітал. Запровадження нової категорії «товар — робоча сила» дало Марксу можливість логічно розглянути процес обміну праці на капітал і ще раз підтвердити систему доказів щодо створення додаткової вартості. Додаткова вартість — це вартість, створена робітниками у додатковий робочий час (понад вартість робочої сили), що безкоштовно привласнюється капіталістом.Підбиваючи підсумок, ще раз слід наголосити на тій обставині, що загальне уявлення про суть марксистської економічної теорії, безперечно досить ґрунтовної та логічної, має базуватися на розумінні намірів Маркса:

— довести, що несправедливість капіталістичного суспільства Пояснюється експлуатацією чужої праці;

— показати, що додаткова вартість, яка має матеріальний вираз і трудове походження, є результатом експлуатації праці.

Це два дуже важливі моменти, які визначають належність теорії Маркса до старої класичної школи, і водночас пояснюють ставлення пізніших авторів до неї як до обмеженої.

Фізіократи дали досить глибоке, як на ті часи, визначення капіталу. На відміну від меркантилістів фізіократи розглядають капітал в уречевленій формі. Капітал у Кене — не гроші, а ті засоби виробництва, які можна придбати за гроші. Кене вперше розмежовує складові частини капіталу: щорічні витрати (насіння, засоби існування робітників), або «щорічні аванси», і витрати на кілька років (сільськогосподарський інвентар, худоба) — «первісні аванси». Це розмежування він узалежнює від способу перенесення вартості на готовий продукт різними частинами капіталу. У витрати виробництва «щорічні аванси» входять повністю, а «первісні аванси» — частково. Тим самим Кене закладає основи теоретичної розробки основного й оборотного капіталу.

Сміт брав собі за мету дослідити природу і причини багатства народів. Проте його працю під такою назвою присвячено, по суті, розгляду умов зростання багатства, умов збагачення нації. Він аналізує низку економічних категорій і понять, що становлять основу цих процесів.

Свій твір Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном, і фізіократів, які пов'язували його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — працю. Вирішальний фактор зростання багатства й «загального добробуту» він убачає в поділі праці, який веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різноманітних занять і мистецтв».

З'ясувавши, якого значення надає Сміт поділу праці, що забезпечує зростання її продуктивності, а отже, і багатства, слід зрозуміти для себе, чим, на його думку, це зумовлюється. Крім того, необхідно звернути увагу на те нове, що вніс Сміт у розуміння поділу праці. Він починає аналіз з поетапного поділу праці в мануфактурному виробництві голок і через фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний поділ праці, пов'язуючи його зі зниженням витрат. Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не розумів його причин.

Поділ праці у нього породжується тільки «схильністю до обміну», а міра поділу праці завжди обмежується місткістю ринку.

Поділ праці та обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у Сміта є гроші. Слід зазначити, що він наголошує на товарному походженні грошей, визначає їх функції. Головною він називає функцію грошей як засобу обігу. За Смітом, гроші є «великим колесом обігу» і вони відрізняються від товарів, які обертаються з їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, котрі золото і срібло вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід суспільства — це товари, а не гроші. Для здешевлення обігу Сміт пропонує замінити золото і срібло паперовими грошима.

Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції (не використаний на споживання), що дає прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Капітал він поділяє на основний

(машини, знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, «людський капітал» тощо) і оборотний (гроші, запаси продовольства, сировини, готової продукції на складах).

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея його праці. Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений для утримування продуктивних робітників. Зростання кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності їхньої праці збільшує річний продукт нації.

Цінність річного продукту нації складається лише з доходів. Такий підхід Сміта до визначення мінової цінності сукупного суспільного продукту в марксистській літературі одержав назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тім, що він не включає перенесену вартість у вартість сукупного продукту. Проте Сміт виходив із того, що матеріальні витрати (перенесена вартість) — це не що інше, як чиїсь доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва.

Сміт чітко розрізняє валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни. Чистий дохід — це нова цінність.

Як прихильник економічного лібералізму Сміт виступає за свободу міжнародної торгівлі, критикує протекціонізм. Він обґрунтовує теорію абсолютних переваг, відповідно до якої поділ праці також у сфері міжнародного обміну є важливою передумовою підвищення продуктивності та прибутковості виробництва. На його думку, існує природний розподіл виробництв між різними країнами, що відповідає їхнім взаємним інтересам. А протекціонізм перешкоджає отриманню з цього належного зиску.

У підсумку варто зазначити, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він започаткував системний виклад політичної економії. Він підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає загрозливого для суспільства характеру, тобто ринковий механізм створює гармонію лише тоді, коли його обмежено відповідними правовими та інституціональними рамками.

І не випадково англійський історик економічної думки М. Блауг писав, що «Сміту немає рівних ні у XVIII, ні в XIX ст., за глибиною і точністю проникнення в суть економічного процесу, економічною мудрістю…»

Отже, Франсуа Кене вважав, що гроші не є капітал. А ним виступають сільськогосподарські знаряддя, та все те, що використовується в землеробстві.Капітал (Ф.Кене) — не гроші, а те,що купується на гроші, тобто засоби виробництва, або нагромаджена вартість.

Капітал (А. Сміт) — запас продукції, що приносить прибуток або за допомогою якого створюються нові блага.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89, с.
2. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
3. Економічна теорія: Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов,. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702, с.
4. Лановик Б. Д.Економічна теорія: Курс лекцій. -К.: Вікар, 2006. -405 с.
5. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. -К.: Інститут аграрної економіки, 1999. -466, с.
6. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для вузів/ За ред.: Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. -К.: Вища школа, 1994. -559 с.
7. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491, с.
8. Уразов А. У. Основи економічної теорії: Навчальний посібник; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323, с.
9. Юхименко П. І. Економічна історія: Навчальний посібник. -К.: Вікар, 2004. -341 с.