Історія розвитку логіки в Стародавній Греції

Вступ.

1. Попередники логіки Арістотеля у Стародавній Греції.

2. Логічне вчення Арістотеля.

3. Особливості логіки стоїків.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Логіка Стародавньої Греції досягла найбільшого розквіту завдяки діяльності Арістотеля, одного з найвидатніших античних учених. У деяких працях, присвячених творчості Арістотеля, його називають іменем «Стагірит», яке походить від назви міста, де він народився (Стагір).

Арістотель узагальнив і систематизував перші дослідження з логіки, які були здійснені його попередниками (представниками мілетської школи, софістами, Демокрітом, Сократом та його послідовниками), визначив основні форми і закони мислення, створив першу теорію висновку (силогізм). Його дослідження з логіки є настільки фундаментальними, що саме з них беруть свій початок багато проблем сучасної логіки. Створена ним логічна система протягом багатьох віків суттєво впливала на розвиток науки, освіти, культури, особливо в країнах Європи, де вона була найбільше поширена. Про його роль у створенні й розвитку логіки свідчить те, що час від її виникнення і до другої половини ХІХ ст. (тобто до початку нового етапу в розвитку логіки — «сучасної логіки»), називають аристотелівською логікою.

Розвиток логіки впродовж багатьох століть відбувався у двох світових центрах зародження цієї науки — в Давній Індії та Давній Греції. Причому логічні традиції склалися в цих країнах незалежно одна від одної. На основі досягнень логіки в Індії розвивалася логіка в Китаї, Тибеті, Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Грецька логіка впливала на розвиток цієї науки в Давньому Римі, Візантії, Вірменії, Грузії, в арабомовних країнах Близького Сходу, Західній Європі, Україні та Росії.

1. Попередники логіки Арістотеля у Стародавній Греції

У галузі логіки багато відкриттів зробили учні Арістотеля, логіки середньовіччя, логіки Нового часу, представники класичної філософії, проте результати його досліджень залишалися найбільш ґрунтовними. Тому зрозуміло, що коли йдеться про давньогрецьку логіку, то мається на увазі не якийсь локальний історичний період у розвитку цієї науки, а відкриття, що стало надбанням цивілізації на всі часи її існування. Тобто тут хронологічний показник не є визначальним, він лише вказує на часові межі виникнення цього відкриття. Так само фізика Ньютона не є надбанням і прерогативою лише XVIII ст., вона має планетарне значення на всі часи.

Арістотель народився у 384 р. до н. є. Був учнем Платона і вчителем Александра Македонського. Як стверджують джерела, написав близько тисячі наукових праць, що охоплюють усі галузі тогочасного філософського і наукового знання. Арістотель заснував в Афінах школу, яка називалася Лікей (або «ліцей»). Свою назву школа отримала від храму Аполлона Лікейського, біля якого вона знаходилася.

У 70 р. до н. є. послідовник і коментатор вчення Арістотеля Андронік Родоський об'єднав його твори у трактат під назвою «Органон» (від грецького organon — «знаряддя», «інструмент», «засіб пізнання, дослідження»).

До «Органону» входить п'ять творів.

У праці «Категорії» Арістотель розкриває природу найзагальніших понять або категорій. У праці «Про тлумачення» дається визначення судження як форми мислення, здійснюється класифікація суджень, досліджуються умови їхньої істинності. Основною працею з логіки є «Аналітики», що складаються з двох книжок. У «Першій Аналітиці» розглядається силогістика (вчення про умовивід), у «Другій Аналітиці» — теорія доведення. «Топіка» присвячена теорії ймовірних доведень.. У книжці «Про софістичні спростування» досліджено джерела неправильних умовиводів і доведень, показано засоби виявлення та усунення помилок.

Створюючи основи науки логіки, Арістотель спирався на праці своїх попередників. Щоправда, в цих працях-проблеми з логіки викладалися несистематично і були вплетені в контекст філософії, риторики, граматики. Але все ж вони були солідним підґрунтям, на якому могла з'явитися така теорія, як логіка Арістотеля.

Наукові дослідження в галузі логіки започаткував Демокріт (460 -370 до н. е.). Він уперше описав індукцію як спосіб міркування, охарактеризував гіпотезу, аналогію, логічну операцію визначення понять, дав перше формулювання закону достатньої підстави («ніщо не відбувається безпричинно, але все має достатню підставу»). Хоча до нас дійшли лише незначні уривки цієї праці, вона, звичайно, мала вплив на подальший розвиток логічної науки. Є підстави припустити, що деякі логічні ідеї Демокріта були запозичені Арістотелем. Принаймні він був обізнаний з творчістю Демокріта, оскільки зазначав, що той першим став оперувати логічними поняттями і визначеннями [2, c. 35-37].

Виступаючи проти перебільшення ролі дедукції, умоглядності, зокрема проти аподиктичного доведення, Демокріт започаткував індуктивну логіку, яку пізніше розвивали представники епікурівської школи. Правда, існують і протилежні свідчення, що він високо цінував роль мислення (а отже, й дедукції) і недооцінював роль чуттєвого пізнання (тобто індукції).

Демокріт характеризував гіпотезу й аналогію («…подібні можуть бути пізнаними подібним»), цікавився зв'язком мислення і мови, зокрема називав логічний суб'єкт «іменем», а предикат — «дієсловом», аналізував зв'язок між ними в судженні. В одному з відомих висловів Демокріта міститься думка, яка може свідчити про об'єктивну основу закону достатньої підстави: «Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі і через необхідність».

У Парменіда (540-480 до н. є.) знаходимо перші спроби визначити закон тотожності. Зенон Єлейський (490-430 до н. є.) прославився своїми апоріями (від грецького «безвихідь», «скрутне становище»): «Ахілес і черепаха», «Дихотомія», «Стріла», «Стадій», які показали своєрідність чуттєвого і раціонального ступенів пізнання. Ця своєрідність стала безпосередньо доступною завдяки логіці. Логіка довела, що нехтування своєрідністю чуттєвого і раціонального етапів пізнання приводить до визнання з необхідністю очевидного неочевидним (або, як кажуть, визнання чорного білим, і навпаки). Наприклад, мало хто заперечуватиме, що випущена з лука стріла летить. Але розглянувши траєкторію польоту стріли як лінію, що складається з нескінченної множини точок місцезнаходження стріли, ми будемо вимушені визнати, що стріла не летить, а знаходиться у стані спокою.

Після Зенона протягом багатьох віків робилися спроби допомогти йому вибратися із скрутного становища, в яке він потрапив із своїми апоріями. Та і в сучасній літературі зустрічаються подібні спроби (наприклад, припущення, що Зенон ділив до нескінченності траєкторію польоту, а треба було ділити ще й час польоту і таке інше).

А насправді, в такій легкій для сприйняття формі Зенон показав, що логіка — це особлива рефлексія над процесом пізнання і результатами процесу пізнання.

Саме логіка є тим гарантом, який оберігає будь-яку теорію від руйнування. Нехтуючи логікою, наш інтелект потрапляє у безвихідь. Свідченням цього є логічні суперечності [7, c. 293-294].

Ще одна цікава постать античної логіки — Сократ (469-399 до н. е.), який не залишив після себе жодного твору. Про відкриття Сократа відомо зі свідчень його учнів і послідовників.

Сократ описує два способи дослідження: індукцію («наведення») і дефініцію («визначення»). Суть сократівської індукції полягає в утворенні понять; Щоб утворити поняття, слід посилатися на звичайнісінькі уявлення людей, на приклади повсякденного життя, на загально визнані положення. Уникнути випадковості і несистематичності цього процесу допомагає мистецтво зіставлення протилежних думок, поглядів.

Індукція є основою дефініції. Завдяки індукції (або наведенню) ми встановлюємо, що є суттєвим для досліджуваного предмета, а що — ні. Кінцевий результат індукції — утворення дефініції.

Свій метод утворення понять Сократ називав «маєвтикою» («мистецтвом повитухи»). Сократівський метод, об'єднуючи індукцію і дефініцію, допомагав народитися думці. Платон дав чудові зразки застосування цього методу в «сократівських діалогах».

Великого значення Сократ надавав осмисленню шляху пізнання, що веде до істини, тобто методу пізнання. На його думку, істинне знання дається загальними поняттями, правді істинне знання є завданням, яке ще має бути розв'язаним. Тому філософія для нього є не володінням істиною, а любов'ю до мудрості, пошуками істини, прагненням її відшукати. Сократ не розробляв теорію засобів досягнення істини, а лише ілюстрував ефективність цих засобів під час розв'язання деяких проблем етики.

У логічних засобах Сократа поняття виводяться із звичайних уявлень людей шляхом перевірки їх істинності й внесення в них все нових і нових виправлень-уточнень. Цей метод вимагає передусім самоперевірки, яка виявляє, що ми справді знаємо, а що — тільки думаємо, що знаємо.

Суть сократівського методу, який називають «іронією», полягає в тому, що Сократ, ніби усвідомлюючи своє незнання і прагнучи віднайти істину, звертається до інших, щоб навчитися в них того, що вони знають. Але при цьому виявляється неспроможність їх уявного знання. Відкриття власного і чужого незнання стає можливим лише завдяки тому, що Сократ порівнює те чи інше уявне знання з ідеєю істинного знання.

Сократ спочатку вимагав від співрозмовника формулювання дефініції обговорюваного предмета, наприклад, що таке добро. Як правило, перші визначення цього поняття поверхові, насичені емоційними та психологічними відтінками. Ці визначення підправляють доти, поки не знаходять такого, яке адекватно відображає предмет дослідження. Учні Сократа заснували школи; в яких розробляли його ідеї. Евклід заснував мегарську школу, Федон — елідо-еретрійську, Атисфен — кінічну, Арістіп — кіренську. Найвидатніший учень Сократа Платон заснував (приблизно 387 до н. е.) в Афінах школу і назвав Академією (іменем міфічного героя Академа).

Платон досліджував природу судження, яке вважав головним елементом мислення. З його точки зору судження — це об'єднання понять, де міститься твердження або заперечення. Йому були відомі визначення через рід і найближчу родову відміну, дихотомічний поділ обсягу понять, він дуже близько підійшов до відкриття головних законів логіки, які згодом сформулював його учень — Арістотель [4, c. 59-60].

Значний вплив на формування логіки Арістотеля справили софісти. Софістами у Стародавній Греції називали вчителів мудрості і красномовства. Софістів поділяли на старших (Протагор, Горгій, Гіпій, Продик, Антифон) і молодших (Крітій, Гіпподам).

Старші софісти досить фундаментально досліджували питання політики, етики, держави, права, мовознавства. Всі вони виходили з того, що істина може бути тільки відносною. Саме Протагору належить відомий афоризм «Людина є виміром усіх речей».

Молодші софісти, абсолютизуючи релятивізм старших софістів, приходять до того, що софістика (тобто мудрість) вироджується в них у жонглювання словами, у штучні прийоми «доведення» істини і хиби одночасно.

2. Логічне вчення Арістотеля

Критично аналізуючи відкриття з логіки своїх попередників, Арістотель поставив за мету створити таку науку про мислення, яка б ґрунтувалася на стійких об'єктивних принципах і не допускала свавілля у процесі міркування.

Такими принципами у процесі міркування повинні бути закони: несуперечності, тотожності і виключеного третього. У праці «Метафізика» Арістотель дає визначення цих законів. Закон несуперечності: «Неможливо, щоб суперечливі міркування були істинними щодо одного і того самого». Закон виключеного третього: «Рівним чином не може бути нічого посередині між двома суперечливими (один одному судженнями), але про одне необхідно або стверджувати, або заперечувати». Закон тотожності: «Неможливо нічого мислити, якщо не мислити (щоразу) щось одне».

Хоча Арістотель і не формулює закон достатньої підстави, все ж він передбачається як необхідний принцип його системи. У «Другій Аналітиці» Арістотель пише: «Кожне вчення і навчання застосоване на (деякому) уже раніше наявному знанні».

Ці закони, за задумом Арістотеля, повинні забезпечувати послідовність, визначеність, несуперечливість нашого мислення, їх він поклав в основу своєї логічної системи [6, c. 27-28].

Заслугою Арістотеля є дослідження ним форм мислення: поняття, судження, умовиводу.

Арістотель пишався своїм вченням про силогізм. У праці «Про софістичні спростування» він пише: «Що стосується риторики, то про неї сказано багато і причому давно, але відносно вчення про силогізм ми не знайшли нічого, що було б сказане до нас, але ретельне дослідження цього предмета коштувало нам праці протягом тривалого часу».

Слово «силогізм» означає «лічити», «рахувати». Для Арістотеля силогізм — це «висловлювання, в якому при стверджуванні чого-небудь із нього необхідно випливає дещо відмінне від стверджуваного і (саме) в силу того, що це і є».

Арістотель відкрив загальні правила силогізму, за якими не будь-яка комбінація двох категоричних суджень дає правильний умовивід, а лише та, яка відповідає цим правилам. Враховуючи, що в силогізмі повинно бути три терміни, він дав визначення фігури категоричного силогізму і встановив спеціальні правила фігур. У центрі його уваги були три фігури. Четверту він вважав менш досконалою, ніж три перші, тому спеціально її не аналізував. Вивченням цієї фігури, її модусів займався його учень Теофраст.

Арістотелівське вчення про силогізм — це перша логічна теорія дедукції. Тут він використовує поняття змінної. Це дає йому можливість подати процедуру висновку як формальний процес. Силогізм у Арістотеля складається зі змінних і логічних постійних термінів. Змінними є букви А, В, С, які позначають найбільший, середній і найменший терміни силогізму. Логічними постійними є такі відношення між термінами:

а) «бути притаманним кожному»;

б) «не бути притаманним кожному»;

в) «бути притаманним деякому»;

г) «не бути притаманним деякому».

У своїй теорії силогізму Арістотель досліджував, які відношення між термінами дають правильні умовиводи, а які — ні. Його силогістика знайшла вияв у такому розділі сучасної формальної логіки, як числення предикатів. Ретельніше дослідження силогістики показує, що Стагіріт, будуючи свою теорію дедукції, користувався і численням висловлювань. У праці «Метафізика» він спеціально зазначає: «Із істинних засновків не можна виводити хибний висновок, із хибних же засновків можна виводити істинний (висновок), тільки не (видно) чому (воно істинне), а (видно) лише, що (воно істинне)». Враховуючи те, що для Арістотеля силогізм — це своєрідна імплікація, де антецедентом є кон'юнкція засновків, а консеквентом — висновок, то наведена вище цитата, по суті, є означенням імплікації [2, c. 23-24].

Арістотель користувався також принципом контрапозиції: (А → В) → (В → А ). Свідченням цього є слова з «Першої Аналітики»: «Коли два (явища) так відносяться одне до одного, що якщо є одне, то необхідне і друге, то, якщо другого немає, не буде і першого».

Менше уваги Арістотель приділяв аналізу індуктивних умовиводів. Достеменно науковою він вважав лише індукцію, яку називав «силогізмом за індукцією». Значне місце в його логіці займає аналіз логічних помилок. Результати цього аналізу викладені в «Аналітиках» і праці «Про софістичні спростування». Арістотель виділяє серед логічних помилок паралогізми і софізми. Паралогізм — це така логічна помилка в умовиводі, яка виникає внаслідок ненавмисного порушення правил та законів логіки. Паралогізми, за Арістотелем, бувають двох видів:

• паралогізми, що залежать від мовних порушень;

• паралогізми, які виникають незалежно від мови (так звані «позамовні»).

Усього Арістотель виділяє шість мовних паралогізмів і сім позамовних. Прикладом мовного паралогізму є паралогізм, пов'язаний з явищем омонімії. Часто з ним зустрічаються у випадку з учетверінням термінів у силогізмі. Так, вживаючи ім'я «собака», зауважує Арістотель, ми можемо мати на увазі в одному випадку сузір'я, а в другому — домашню тварину.

Наприкінці твору «Про софістичні спростування» Стагіріт наводить найпоширеніші софізми і стисло їх аналізує. Софізмом називається такий уявний силогізм, який застосовується з метою ввести співрозмовника в оману. Прикладом софізму може бути наведене Арістотелем у цьому творі міркування. Ставиться запитання: «Чи знаєте ви, про що я зараз хочу вас запитати?» Йде відповідь: «Ні». Ставиться друге запитання: «Чи знаєте ви, що сума кутів трикутника дорівнює двом прямим?». «Так», — йде відповідь. «Але саме про це я вас збирався запитати», — говорить софіст. «Виходить, — продовжує софіст,— що ви не знаєте того, що ви знаєте». Цей, а також інші софізми цього виду (маються на увазі софізми «Покритий», «Електра», «Захований») своєрідно наголошують на неможливості однозначної відповіді у формі «Так» або «Ні» на деякі запитання без їх попереднього аналізу.

Як уже зазначалося, Арістотель, створюючи своє логічне вчення, спирався на відкриття Геракліта, Демокріта, Сократа, Платона та інших мислителів античності, але його великою заслугою є те, що він, здійснивши ряд геніальних відкриттів у галузі логіки, вперше систематично виклав цю науку у вигляді самостійної дисципліни [9, c. 41-42].

3. Особливості логіки стоїків

Суттєвий внесок у розвиток логіки зробили представники мегаростоїчної школи, логічне вчення яких відоме під назвою «логіка стоїків». Представниками цієї школи були Зенон, Хрізіпп, Діодор, Стільпон, Евбулід, Філон.

Логіка стоїків заклала підвалини одного з розділів сучасної логіки — логіки висловлювань. Стоїки вивчали логічні відношення між висловлюваннями, не вникаючи у внутрішню будову висловлювань, і не враховуючи її. У них змінні відносяться не до термінів, а до висловлювань. Стоїки вперше дали фундаментальні визначення матеріальної імплікації, диз'юнкції, кон'юнкції, заперечення, еквіваленції.

Силогізми у стоїків — це правила висновку:

Якщо р то q; але р; отже q. Якщо р, то q; але не-q; отже не-р. Неправильно, що р і q; але р; отже не-q р або q; але р; отже не-q.

р або q; але не-q; отже р.

Евбуліду і Хрізіппу належать перші дослідження семантичної антиномії «Брехуна». Цікавим був висновок із цих досліджень: висловлювання, яке стверджує свою власну хибність, позбавлене смислу, тому воно й не може характеризуватися ні як "істинне, ні як хибне.

Стоїки звернули увагу на так звані несилогістичні умовиводи, а саме на умовиводи, які будуються із суджень з відношеннями. Детальніше, ніж Арістотель і його безпосередні послідовники — перипатетики, стоїки вивчали проблеми модальної логіки.

Усі названі проблеми, які були в центрі уваги представників «логіки Стої», значною мірою стимулювали розвиток багатьох розділів сучасної логіки [8, c. 58].

Висновки

Основоположником логіки вважається Арістотель (384—322 до н.е.) — геніальний давньогрецький філософ і логік, вчений-енциклопедист. Творчо узагальнюючи перші успіхи логіки, він прагнув створити таку науку про мислення, яка б ґрунтувалася на чітко визначених об'єктивних засадах і не давала можливості свавільно будувати міркування, як це робили софісти. За деякими свідченнями, Арістотель написав майже тисячу праць. Його логічні твори пізніше були об’єднані під загальною назвою «Органон», куди ввійшли «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики. Перша і друга», «Топіка» і «Про софістичні спростування». Сам Арістотель своє логічне вчення називав аналітикою. Термін «логіка» з'явився пізніше, його ввели скептики.

Арістотель вперше чітко сформулював закон суперечності (основний закон мислення в логіці Арістотеля, який називав його найбільш безперечним принципом), закон виключеного третього і закон тотожності.

Знаменно те, що логіка, на думку стоїків, повинна вивчати не лише поняття, судження і умовиводи, а й слова та речення (читай — імена і висловлювання). Стоїки вперше ввели змінні для позначення простих суджень. Все це свідчить про те, що саме стоїки започаткували логіку висловлювань.

Можна назвати й інші аргументи, які свідчать про оригінальність ідей представників цієї філософської школи.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 1997. — 186 с.

2. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. — Львів: Просвіта, 1996. — 127 с.

3. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. — 7-е вид., стереотипне. — К.: Знання, 2004. — 255 с.

4. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: АртЕк, 1996. — 231 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. — 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. — метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. — К.: Академія, 2003. — 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 335 с.