Історія розвитку світової політичної думки

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Історія політичної думки в стародавньому світі.

2. Політична думка середньовіччя.

3. Політичні ідеї доби Відродження.

4. Розвиток політичної думки XVIII ст.

5. Сучасна західна політологічна думка.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історія політичної думки не є однолінійним процесом набуття і поглиблення політичних знань. Вона являє собою арену постійного протиборства політичних ідей, які відображають реальну боротьбу різних суспільних сил, зіткнення різноманітних культур і впливів. Складна картина політичної думки зумовлена строкатістю конкретних соціокультурних, історичних, національних, географічних та інших умов тієї чи іншої країни, народу. Повною мірою це стосується і пошуку істини у політичній науці в Україні, хоча наукова, науково-педагогічна і просвітницька діяльність у цій сфері по-справжньому розпочалася лише тепер.

Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами світової історії. Однак, коли ми заглиблюємося в історію різних держав і народів, то помічаємо істотні відмінності, оскільки історія народу є лише часткою загальносвітової цивілізації, до якої він робить певний внесок на кожному конкретному етапі свого розвитку. Тож і виходить, що один народ досягає високого рівня розвитку, тоді як інші вже пройшли цей етап, а деякі ще не досягли його.

На різних щаблях свого поступу народи неоднаково вписуються у загальноісторичний культурний процес. В одні епохи вони самі продукують ідеї, які стають надбанням усієї цивілізації, в інші — активно (чи пасивно) засвоюють здобутки розвинутіших націй. Щодо України ці спостереження ще потребують глибокого наукового дослідження, хоча перші серйозні спроби такого плану були зроблені століття тому. Однак з різних причин ця робота була перервана, і ми маємо лише окремі праці дійсно наукового рівня.

Отже, щоб з'ясувати специфіку і суть історії політичної думки, слід хоча б побіжно оглянути загальноісторичний розвиток політичних ідей.

1. Історія політичної думки в стародавньому світі

У політичній думці Стародавнього Сходу (Єгипет, Китай, Індія) держава розглядалась як самодостатня цінність надприродного походження, як і представник Бога на землі — фараон чи інший володар.

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Світу. Формування політичної думки зв'язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства — родів, племен, общин, — на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Перехід від общинного первісного ладу до раннєкласового суспільства і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу населення, посиленням соціально-політичних і економічних непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та бідними, вільними та рабами.

Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавілоні, Персії, Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання обов'язків кожною людиною. У Стародавньому світі з розкладом і розпадом общинно-племінних відносин, загостренням суперечностей між племенами, родами, виникненням міжплемінних війн та т., появою власності на знаряддя і засоби виробництва, продукти праці, приватного інтересу виникають прагнення окремих осіб нажитися за рахунок інших, розширити своє багатство. В общині виникає майнова нерівність — багаті та бідні, гноблення зазнають не лише раби, а й співплемінники по общині. Уже в III—II тисячолітті до н. є. населення Стародавнього світу — Єгипту, Китаю, Індії та інших країн ділилось на багатих і бідних, експлуатованих рабів і власників рабів, знаті та ін. Землероби, виноградарі, скотарі та інші верстви виявляли опір пограбуванню їх знаттю, захопленню земель багатими, не хотіли віддавати їм те, що здобувалось своєю тяжкою працею. Раби прагнули повернути собі свободу і не хотіли працювати на рабовласників. Надбані вождями племен багатства давали їм можливість брати собі на службу стражників та загони воїнів. З посиленням влади вожді племен стають повноправними повелителями племені, стають царями, намісниками Бога на Землі. З виникненням держави влада стає силою, з допомогою якої багата знать здійснює панування над різними верствами: землеробами, виноградарями, скотарями, рабами та ін.

Новий етап у розвитку політичних ідей пов'язаний з іменами Платона (427 — 348 pp. до н. є., "Держава") та Арістотеля (384 — 322 pp. до н. є., "Політика"). Йдеться про виділення політики як самостійної сфери суспільного життя, обґрунтування необхідності держави — практичного втілення політики з метою нормального функціонування соціуму. Суть Арістотелевого підходу до політики криється в акцентуванні на її мудрості як умінні вибирати засоби для досягнення загальної мети (перевершує індивідуальні забаганки окремих людей) — блага всіх[3, c. 25-27].

2. Політична думка середньовіччя

Середньовіччя дало багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень щодо політики, у тому числі й цинічного трактування її як засобу досягнення егоїстичних цілей окремих осіб чи верств, як сфери діяльності, де мета виправдовує для свого досягнення будь-які засоби. Однак таке розуміння було вже відхиленням від політичної традиції, започаткованої античністю.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління, вимогам законопослухання. В Середньовіччя влада осмислюється як здійснення божого промислу. Покірність державній владі — одна з основних вимог християнської моралі. В основі вимог лежить заповідь Христа в лояльності і покірності владі: «Віддайте кесарю (царю) кесареве (цареве), а Богу Богове». Раннєхристиянські апологети (Афіно-гор, Тертулліан та ін.) закликали християн покоритися державній владі. В Арабському Сході, Середній Азії, Закавказзі та інших регіонах різні вчення виправдували іслам і закликали населення покорятися владі, бо влада це воля Аллаха. В Х-ХІ стст. в працях відомих філософів Середньої Азії відображались політичні ідеї і концепції про державу і державний устрій. Так, в працях філософа аль-Фарабі (870-950pp.) є спроба викласти проекти ідеального суспільства (міс-та-держави), що суперечило ідеям Корану про божественну перед-визначеність: «все у владі бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави і стверджував, що держава — результат об'єднання людей для задоволення життєвих потреб, в добровільних містах-державах суспільне життя будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.

Великий вклад у розвиток середньовікової політичної думки вніс і філософ, вчений, поет Абу-Абі Ібн-Сіна — Авіценна (980-1037pp.). В творах Ібн-Сіна викладено проект розумного (ідеального) суспільства і держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та гуманізм. Пізніше, в XII ст. значний вклад у розвиток політичної думки в країнах Закавказзя вніс азербайджанець Нізамі Гаджіев (1141-1202 pp.), який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє відомий арабський історик Ібн-Хальдун (1332 1406рр.). В праці «Велика історія» Ібн-Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне виявити їх співвідносний і закономірності розвитку. Через нездатність однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до життя. Поділ праці — перший фактор об'єднання. Ібн-Хальдун виділяє два етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються тільки землеробством та скотарством, і цивілізований — міський, коли розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу праці і об'єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва, що породжує розкіш, пишноту. Виробництво надлишку і розкіш ведуть до виникнення спільностей людей, заснованій на нерівності і примусу, встановлення влади. Жодна людина володарювати не спроможна, а тому люди створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспільством. Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підданих, збирає податки в казну. Податки і побори утворюють основу держави. Держава відривається від основи, на якій виникла, правителі відходять від простого народу, а всі, хто прагне перешкодити владі володаря, усуваються. Потім створюються загони стражів, слуги владики. Володар прагне розширити вплив, завойовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює скрізь свою владу, втручається в торгівлю тощо. Все це вбиває надії підданих, підриває стимули до праці. Руйнування економіки послаблює державу: держава — форма суспільства — з необхідністю приходить до занепаду, якщо ж прийшла в занепад економіка. Ібн-Хальдун робить висновок про неминучість загибелі держави. Посилаючись на історію арабів, персів і берберів, Ібн-Хальдун пише, що створивши нову державу, завойовники «вдаються до самовиснаження» і виснажують суспільство. Рано чи пізно неминуче настає дряхлість імперій, що як і люди, ростуть, досягають зрілості, а потім схиляються до занепаду[7, c. 18-20].

Звичайно ж, розвиток політичної думки в феодальних державах країн Арабського Сходу, Середньої Азії і Закавказзя йшло з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в політичній думці тоді займали найпоширеніші релігії — іслам, християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом, і нерідко всупереч з ним, в країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і досвіду. Проривом в теологічному тлумаченні держави і права стали концепції Аль-Фарабі, Ібн-Сіна, Ібн-Хальдуна та ін. Саме через арабів праці Аристотеля потрапили в Європу. В країнах західної Європи періоду раннього Середньовіччя (V-XI стст.) формувався феодальний лад. Селянство потрапило в залежність від власників землі, обтяжене багатьма феодальними повинностями, зазнавало позаекономічного примусу. До ІХ-Х ст. феодальні відносини сформувались остаточно[1, c. 13].

3. Політичні ідеї доби Відродження

В соціально-економічному житті Західної Європи починаючи з XIV ст., в Італії, і з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Великим розмаїттям політичних ідей позначена доба Відродження. Н. Макіавеллі (1469—1527, "Государ") одним із перших порушив питання про сенс політики як сфери діяльності (ціннісно-нейтральний підхід, необхідність конкретного аналізу тощо). За ним ряд філософів, теологів, природознавців, суспільних діячів у своїх творах висунули ідеї, що істотно збагатили розуміння політики. Т. Гоббс (1588— 1679) у "Левіафані" пов'язав посилення всевладдя держави з пануванням у суспільстві непримиренних індивідуальних інтересів ("homo homini lupus est"), Д. Локк (1632 — 1704, "Два трактати про управління державою") зробив спробу політологічного розгляду англійської революції XVII ст. Ш.-Л. Монтеск'є (1689 — 1755) у праці "Про дух законів" обґрунтовував ту чи іншу політичну систему певними соціальними умовами, О. Конт — батько соціології — розглядав державу як орган управління матеріальною діяльністю суспільства, Г. Спенсер тлумачив державу як акціонерне товариство, створене для захисту інтересів його членів[6, c. 25-27].

Ще в античні часи (Платон, Арістотель) існували припущення про те, що політичне життя — це царина безперервної боротьби різних родів, племен, соціальних груп. З настанням Нового часу конфронтаційний, класовий підхід до вивчення і здійснення політики став панівним насамперед завдяки працям французьких істориків Пзо, Міньє, Тьєрі, набувши свого логічного завершення у марксизмі. Цей погляд не втратив своїх прихильників і нині, після невдалої спроби практичної реалізації ідей марксизму-ленінізму на значній частині земної кулі. Досить плідною виявилася антична ідея про те, що політика одночасно і насамперед є сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом захисту спільних інтересів. Класичний приклад — учення німецького філософа Г. Гегеля (1770—1831), за яким держава є вираженням узагальнених інтересів, загальної волі, забезпечує їхню єдність і реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала вихідною в політиці багатьох держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад революційного напруження, перехід до політики консенсусу, злагоди і суспільного порядку[3, c. 32-33].

4. Розвиток політичної думки XVIII ст.

XVIII ст. увійшло в історію Європи і Америки як століття просвітництва. Блискуча плеяда філософів проголосила всесилля людського розуму і завдала смертельного удару марновірству і мракобіссю -темній спадщині Середньовіччя. Вільнодумство входило в моду. Вивільнення розуму від пут обскурантизму сприяло швидкому прогресу наук і мистецтва. На початку століття в лоні філософії формуються і розвиваються політичні вчення, що ставили метою вивчення історії суспільства. Системою філософських і історичних методів аналізу соціальних процесів залишаться політичні ідеї в концепціях Ніцше, Канта, Гегеля. Історики тоді аналізували джерела демократичних революцій в Європі, Америці та ін. В працях відомих представників соціально-політичної думки Франсуа Гізо (1787-1874 pp.), Огюста Т'єррі (1795-1856pp.), Луї П'єра (1797-1877pp.), Жюля Мишеля, Томаса Пейпа (1737-1809 pp.), Томаса Джефферсона (1743-1838pp.), Олександра Гамільтпона (1737-1804 pp.) та ін. розглядаються важливі ідеї, формуються теорії держави, права, суспільства: по-перше, історія твориться людьми, по-друге, революція є Результат суспільних суперечностей, загострення яких вибуховонебезпечне, по-третє, походження соціальних спільностей і станів, державної влади сягають своїм корінням до завоювань одних племен іншими. Політико-правові концепції ставили метою дослідити процес виникнення людства, розкрити рушійні сили історії і її закони на базі емпіричних і узагальнених фактів і даних, подій і явищ щ історії, культурі народів.

Просвітництво XVIII ст. в Західній Європі стимулювало процес революційного консерватизму зламу старого суспільного ладу. Прогресивні мислителі прагнули в тій або іншій формі осмислити результати буржуазних революцій і оцінити суспільний лад, що йшов на зміну феодалізму. Проблеми революційної демократії, індустріалізації виступають ключовими. Тоді один з напрямів соціально-політичної думки об'єднував тих, хто позитивно сприймав суспільну реальність, що створювалась в процесі революційних перетворень. Це позиція представників ліберальної соціальної політичної думки, зокрема позитивістів, які виступили з аналізом подій. І напрям соціально-політичної думки, що виорав концепції, які в тій або інший формі відстоювали колишні порядки, прагнули критикувати з позицій минулого, ідеалізували феодалізм та ін. Такий напрям соціально-політичної думки названо консерватизмом. Формально представників консерватизму об'єднувало негативне ставлення до революції, як насилля до розриву з традиціями і основами народного життя. Найвпливовіші з ідеологів консерватизму Едмунд Бьорк (1729-1787pp.), Леон де Бональд (1704-1840pp.), Жозеф де Месир (1753-1831 pp.) та ін. вихідці зі знатних аристократичних сімей, які зазнавали переслідування якобінського терору, відстоювали принципи монархії, станової ієрархії, католицької віри[4, c. 27-29].

Найбільш завершеними і систематизованими судженнями про право, державу Георга Гегеля громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 pp.) — класика німецької філософії. Політико-правові погляди Георга Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції і спочатку радикальні, але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Західної Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі ставали консервативними. Політико-правове вчення Георг Гегель розглядає як необхідну складову частину філософії. Ідея права трактується як єдність права і його здійснення або «наявність буття» права, його реалізації. Георг Гегель прагне подолати недоліки кантівського апріоризму, що відриває логічне від історичного в праві. Розглядаючи ідею права, Георг Гегель виходить з концепції ідеї тотожності мислення і буття.

Друга половина XVIII ст. дуже істотна для ідеї просвітницького абсолютизму. Саме тоді в Росії починають формуватися капіталістичні відносини, проявляються тенденції деякого під! несення економіки в центрі Росії, на Уралі, в Україні — в Донбасі і Придніпров'ї, що згодом веде до різких суперечностей з існуючої суспільно-політичною системою, з феодально-кріпосницькими відносинами. Розгортається рух селянства. Наростають суперечності між дворянами-поміщиками і селянами. Йде ідейна поляризація в сфері політичної думки. В пошуках нових засобів політичного впливу на суспільство російське дворянство звертається до ідеї просвітницького абсолютизму. Особливо енергійно ідея просвітницького абсолютизму насаджується в період правління Катерини II. Утворюється «Комісія по написанню проекту нового Уложення». До її складу увійшли вибрані депутати від дворян, міст, урядових установ, козаків, деяких категорій особисто вільних селян. В написаному Катериною II Наказі для депутатів знайшло найбільш концентроване відображення теорії просвітницького абсолютизму. Хоча при написанні Наказу використано праці просвітників Західної Європи, імператриця Катерина II прагнула дати власну інтерпретацію ідеям просвітництва, проголошує себе прихильницею теорії природного права суспільного договору[6, c. 38-39].

5. Сучасна західна політологічна думка

У країнах Заходу політологія відіграє значну роль і як теоретична дисципліна, і як інструмент практичного впливу на різні соціальні процеси. Однак, незважаючи на високий ступінь розвитку політичної науки в таких країнах, як США, Франція, Великої Британія, ФРН та інші, спостерігаються суттєві відмінності у підходах до розгляду практично всього спектра політологічних проблем — і на рівні національних шкіл, і на рівні університетів чи дослідницьких центрів у межах самих цих шкіл. Це досить легко пояснити, якщо згадати, що розвиток вищеназваних країн відбувався нерівномірно, процес становлення демократичних інститутів у кожній з них мав свою специфіку. Так, історію Франції останніх двох століть небезпідставно вважають каталогом політичних режимів. А от політичний устрій США та Великої Британії за цей період істотних змін не зазнав.

Слід мати на увазі й нерівномірність розвитку економічної сфери західних держав. Економічні кризи кінця 20-х — початку 30-х років, втрати внаслідок двох світових воєн, різкий економічний злет Німеччини та Японії — все це також зумовило якісні відмінності в рівнях розвитку національних політологічних шкіл, пріоритетність тих чи інших об'єктів дослідження.

На західну політичну науку значний вплив справили загальносвітові процеси. Існування протягом більш як 70 років Радянського Союзу, який вважався "імперією зла", спричинило цілий напрям у політичній науці — радянологію. Після розпаду СРСР відбуваються зміни в об'єкті дослідження. Західні політологи аналізують можливі шляхи розвитку молодих незалежних держав, які раніше входили до складу Радянського Союзу.

Основні етапи сучасної політичної думки наведено на схемі[11, c. 26-29].

Величезне значення для формування й розвитку національних політологічних шкіл мають політико-культурні традиції. Становлення політології не було ізольованим процесом, воно зазнало істотного впливу традиційних наук — філософії, історії, юриспруденції. Велику роль у цій науці відіграють твори класиків соціально-політичної думки. Не випадково професор Наффілдського коледжу в Оксфорді Д. Міллер підкреслює, що в одній із сучасних інтерпретацій предметом політичної теорії є історія політичної думки, оскільки класичні теорії виявляються непоганим стартом для роздумів про сучасну політику. І це справді так. Досить згадати, що багато вчених пов'язують народження політології як самостійної науки з виникненням філософської доктрини позитивізму, родоначальник якої О. Конт запропонував "звести політику в ранг наук, що ґрунтуються на спостереженні".

Важливим етапом розвитку західної політології (особливо у США) було утвердження в ній біхевіоризму як специфічного методу дослідження політичного життя. Головним об'єктом уваги стала політична поведінка людей. Цей метод панував у політичній науці Заходу понад 30 років, аж до 60-х років 20 ст. Взагалі, стосовно розвитку західної політології до середини 70-х років слід підкреслити, що її методологічною основою були різноманітні модифікації позитивізму — біхевіоризм і постбіхевіоризм, структурний функціоналізм, технократизм та ін.

У середині 70-х років у суспільному житті Заходу відбуваються суттєві зміни. Відомий американський учений Д. Белл писав, що для того часу характерні повстання проти авторитетів, експериментаторство в моралі, становлення більш відкритого стилю життя. Представники різних течій суспільно-політичної думки заговорили про кризу демократії, некерованість державно-політичних інститутів.

Реакцією на всі ці явища стала реідеологізація. Мислителі, які раніше проголошували "кінець ідеології" (Р. Арон, Д. Белл та ін.), тепер визнають безпідставність погляду на політику як на сферу, вільну від ціннісних орієнтацій. Водночас підкреслюється марність тотального заперечення існуючих інститутів і необхідність справжніх авторитетів. Питання про роль ідеології в політиці й сьогодні є одним із головних у політології західних країн[9, c. 24-25].

Процес реідеологізації змусив західних політологів по-новому підійти до проблем держави. Раніше остання традиційно розглядалася як певна сила, що стабілізує соціальні суперечності. У нових підходах простежується думка про необхідність "урізати" деякі права держави: обмежити її втручання в економіку та соціальну сферу, розширити ринкову конкуренцію. У зв'язку з цим у політологічній науці розгорілася суперечка про співвідношення вільного ринку, бізнесу й демократії. Частина вчених (Ф. Хайєк, Д. Ешер та ін.) стверджувала можливість політичної демократії лише за наявності економіки, яка ґрунтується на принципах вільної конкуренції та вільного ринку. Інші (Ч. Ліндблом, Р. Даль) висловлювали думку про те, що приватна власність, конкуренція, ринок — умови неодмінні, але недостатні для існування демократії, оскільки повна реалізація відносин вільного ринку без втручання держави може призвести до посилення економічної могутності окремих осіб чи груп. А це, в свою чергу, призведе до політичної нестабільності.

Ще одна проблема, яка опинилася з другої половини 70-х років у центрі уваги західних політологів, — бюрократизація демократичних інститутів. Демократія, як підкреслював іще М. Вебер, завжди вступає в конфлікт із бюрократією. Але під прикриттям секретності ця остання може протидіяти спробам виборних органів одержати ту чи ту інформацію. Таким чином, бюрократизм дедалі більше пронизує демократичні інститути, відвойовуючи одну позицію за іншою. Але, на думку професора Австралійського національного університету Е. Етціоні-Хейлві, між демократією й демократичною системою існує тісний взаємозв'язок, хоча й суперечливий і парадоксальний. З одного боку, зростаюча влада бюрократії справді є загрозою демократичній системі, а з іншого — сучасна демократична система не може існувати без більш-менш могутньої й незалежної бюрократії.

У контексті дослідження проблем держави, демократії та влади сучасна західна політологія велику увагу приділяє засобам масової інформації (ЗМІ). Суспільно-політичне життя переконує в тому, що вони перетворилися на важливий чинник цілеспрямованого формування ідейно-політичних орієнтацій і настановлень широких верств населення. Не випадково їх називають четвертою владою. На основі вивчення впливу ЗМІ на різні аудиторії, виявлення їх ролі в стабілізації суспільства виникли численні теорії комунікації.

Багато сучасних політологічних досліджень присвячено проблемам гуманізації суспільно-політичних наук. На зміну теорії технологічної людини прийшла концепція людини біологічної, котра аналізує "незмінну людську природу" як найважливіший чинник розвитку особистості[10, c. 35-37].

Висновки

Проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуального доробку наших пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття, неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку.

У контексті дослідження проблем держави, демократії та влади сучасна західна політологія велику увагу приділяє засобам масової інформації (ЗМІ). Суспільно-політичне життя переконує в тому, що вони перетворилися на важливий чинник цілеспрямованого формування ідейно-політичних орієнтацій і настановлень широких верств населення. Не випадково їх називають четвертою владою. На основі вивчення впливу ЗМІ на різні аудиторії, виявлення їх ролі в стабілізації суспільства виникли численні теорії комунікації.

Багато сучасних політологічних досліджень присвячено проблемам гуманізації суспільно-політичних наук. На зміну теорії технологічної людини прийшла концепція людини біологічної, котра аналізує "незмінну людську природу" як найважливіший чинник розвитку особистості.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.