Вступ.

1.Еволюція управлінської думки.

2. Виникнення, формування й зміст теорій різних шкіл менеджменту.

2.1. Школа наукового керування (1885 – 1920 рр.)

2.2. Класична або адміністративна школа в керуванні (1920 – 1950 рр.)

2.3. Школа людських відносин (1930 – 1950 рр.) та поведінкові науки (1950 – наш час)

2.4. Школа науки керування або кількісна школа (1950 – наш час)

3. Розмаїтість підходів у керуванні.

3.1. Процесний підхід.

3.2. Системний підхід.

3.3. Ситуаційний підхід.

4. Різні моделі керування на прикладі всесвітньо відомих моделей.

5. Розвиток менеджменту в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Наука керування базується на досвіді попередніх років. Як і будь-яка наука, вона повинна знати своє минуле, аналізувати сьогодення й прогнозувати майбутнє. Аналіз минулого дозволяє краще зрозуміти сьогодення, що необхідно саме для того, щоб спрогнозувати майбутній розвиток.

Створення принципово нової системи керування в Україні, що була б адекватна ринковим відносинам, є невід'ємною складовою побудови нового суспільства.

Керування в умовах ринку одержало назву менеджменту.

Перед тим, як менеджмент сформувався в науку, він пройшов дуже довгий і звивистий шлях, пройшовши який керування й оформилося в систематизовану наукову дисципліну й професію. Як наука, менеджмент був визнаний тільки в ХХ ст. Відмінні риси менеджменту складаються в тому, що він орієнтує фірми на задоволення потреб ринку, на постійне підвищення ефективності виробництва (одержання оптимальних результатів з найменшими витратами), на волю в прийнятті рішень, на розробку стратегічних цілей і програм й їхнє постійне коректування залежно від стану ринку.

Менеджмент — це вміння домагатися поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Від рішення менеджерів залежать долі мільйонів людей. Однак роль менеджерів не обмежується їхньою присутністю лише у величезних багаторівневих й розгалужених корпоративних структурах керування або ж у державному апараті. У зрілій ринковій економіці не менш важливий і малий бізнес.У нашій країні більшість дрібних підприємств у виробництві й сфері обслуговування приватизовані й, поряд зі знову створеними, відносяться до малого бізнесу. Уміло управляти ними — значить вижити, устояти, вирости. Як це зробити — теж питання ефективного менеджменту.Термін «менеджмент» застосовується до будь-яких типів організацій, але, якщо мова йде про державні органи будь-якого рівня, те більш правильно використовувати термін — «державне керування», а для позначення знеособленої системи керування вживається термін «адміністрування».

1.Еволюція управлінської думки

Виконання управлінських функцій обов'язково для кожної організації, що збирається домогтися успіху. Практика керування також стара, як й організація, а це означає, що вона дійсно дуже древня.

Однак керування як вид діяльності і як наука з'явилося не відразу й сильно відрізнялося від того, якої ми його знаємо в цей час.

Як тільки доісторичні люди стали жити організованими групами, у них з'явилася необхідність керування. Самі успішні приклади керування можна простежити, якщо згадати, наприклад, Римську імперію, що проіснувала сотні років.

Форми всіх видів сучасного керування можна простежити в великих організаціях, що процвітали у давнину, але, у цілому, характер і структура керування в ті часи відрізнялася від сьогоднішніх.

Були в історії й організації, які управлялися так само, як організації управляються в наш час. Яскравим прикладом тому може служити римська католицька церква. Сучасні військові організації також дивно схожі на організації древнього Рима. Порівняння старої й сучасної організації показане в табл. 1.

Переворот у виробничих відносинах пов'язаний із промисловою революцією, що почалася в середині XVIII в. Саме із промисловою революцією зв'язане виділення трьох рівнів керування: верхнього, середнього й нижнього. На виробництві з'явився майстер, що незабаром став ненависний для робітників. На цьому етапі розвитку керування тільки намітилася тенденція переходу від принципу нагляду за працівниками до принципу організації праці на наукових основах.

Промислова революція дала поштовх розвитку теоретичних досліджень і практики керування. Великий внесок у формування науки керування внесли англійські політекономи Вільям Петі, Адам Сміт і Давид Рікардо, які, власне, і є засновниками першої школи політекономії, що пізніше одержала назву класичної.

Навіть прагматична поява переваг, що виникають із ефективного керування організацією, навряд чи викликала щирий інтерес до способів і засобів керування. На початку ХІХ в. Роберт Оуен багато часу присвятив проблемам досягнення цілей організації.

Він раніше за інших помітив й оцінив роль людського фактора на виробництві, до необхідності обліку якого інші дослідники прийшли тільки через 100 років.

На формування теорії керування в соціалістичному суспільстві великий вплив зробили праці К. Маркса й Ф. Енгельса. Не займаючись дослідженнями природи й сутності керування, вони внесли свій внесок у формування цієї науки за допомогою створених ними методів дослідження. К. Маркс виводить необхідність подолу праці з розвитку кооперації: капіталіст часто не в змозі самостійно управляти своєю фабрикою.

Однак до епохи імперіалізму функція керування здійснювалася самим капіталістом і невеликою групою наближених до нього осіб. Роль спеціально підготовлених керівників особливо підсилюється в епоху розвитку монополістичного капіталізму. Зіштовхнувшись із конкуренцією, мінливим зовнішнім середовищем, керівники розвивали систему знань про те, як краще використати ресурси.

Поява й оформлення керування як науки і як області наукових досліджень, частково були відповіддю на потребі великого бізнесу, а частково — спробою скористатися перевагами техніки, створеної в період промислової революції, а частково досягненням невеликої групи допитливих людей, які мали бажання відкрити найефективніші способи виконання роботи.

Таким чином, передумовами й джерелами формування менеджменту як керування особливого роду є:

• індустріальний спосіб організації виробництва;
• розвиток ринкових відносин, основними елементами яких єпопит, пропозиція й ціна.

Протягом всієї історії розвитку менеджменту вчені й дослідники управлінських проблем приймали спроби розробити універсальну класифікацію шкіл менеджменту. Запропоновані ними класифікації носять, у відомій мірі, умовний характер. Це пояснюється тим, що практично неможливо відбити всі відтінки різних поглядів і позицій, важко знайти один універсальний принцип, якому варто покласти в основу класифікації.

Сучасний погляд на класифікацію підходів і шкіл виділяє чотири найважливіших підходи, які дозволили виділити чотири школи керування, кожна з яких базується на своїх позиціях і поглядах (табл. 2):

2. Виникнення, формування й зміст теорій різних шкіл менеджменту 2.1. Школа наукового керування (1885 – 1920 рр.)

Виникнення сучасної науки керування відноситься до початку XX в. і пов'язане з іменами Ф. У. Тейлора, Френка й Лілії Гилбрет і Генрі Гантта. Ці творці школи наукового керування думали, що використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз можна вдосконалити багато операцій ручної праці, домагаючись їх більше ефективного виконання.

Першою фазою методології наукового аналізу в керуванні був аналіз змісту роботи й визначення її основних компонентів.

Наукове керування зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва.

Термін «наукове керування» уперше був запропонований в 1910 р. Л. Брайдейсом. Після смерті Тейлора ця назва одержала загальне визнання стосовно до його концепції.

Метод дослідження Тейлора полягав у розчленовуванні процесу фізичної праці і його організації на складові частини (праця виконавська і праця розпорядча) і наступному аналізі цих частин. Метою Тейлора було створення системи наукової організації праці, що базується на основі експериментальних даних й аналізі процесів фізичної праці і його організації.

Важливим внеском Тейлора було визнання того, що робота з керування — це певна спеціальність.Основним завданням запропонованої їм системи Тейлор уважав зближення інтересів усього персоналу підприємства.

Ідеї Ф. Тейлора були розвинені його послідовниками, серед яких у першу чергу варто назватиГенрі Ганта, найбільш близького його учня. Гант вніс значний вклад у розробку теорії лідерства. Також значний внесок у розвиток системи Тейлора вніс Г.Емерсон. Емерсон досліджував принципи трудової діяльності стосовно до будь-якого виробництва незалежно від роду його діяльності. Генрі Фордпродовжив ідеї Тейлора в області організації виробництва. У системі Тейлора центральне місце займала ручна праця. Форд замінив ручну працю машинами, тобто зробив подальший крок у розвитку системи Тейлора.

Концепція наукового керування стала серйозним переломним етапом, завдяки якому управління стало широко визнаватися як самостійна область наукових досліджень. Вперше керівники — практики й учені побачили, що методи й підходи, що використовувалися в науці й техніці, можуть бути ефективно використані в практиці досягнення цілей організації.

2.2. Класична або адміністративна школа в керуванні (1920 – 1950 рр.)

З виникненням адміністративної школи фахівці почали постійно виробляти підходи до вдосконалювання керування й організації в цілому.

Класична або адміністративна школа в керуванні займає відрізок часу з 1920 по 1950 р. Родоначальником цієї школи вважається Анрі Файоль, французький гірський інженер, що був менеджером-практиком, він і є одним з основоположників теорії керування.

Прихильники класичної школи, як і прихильники школи наукового керування, не дуже піклувалися про соціальні аспекти керування. Метою класичної школи було створення універсальних принципів керування. Файоль й інші відносилися до адміністрації організацій, тому часто класичну школу називають адміністративною.

Головний внесок Файоля в теорію керування полягав у тому, що він розглянув керування як універсальний процес, що складається з декількох взаємозалежних функцій, таких як планування й організація.

Друга категорія класичних принципів стосувалася побудови структури організації й керування працівниками.

Послідовниками Файоля, що розвили й поглибили основні положення його доктрини, є Ліндал Урвік, Л. Гьюлік, М. Вебер, Д. Муні, Алфред П. Слоун, Г.Черч.

На основі розробок Файоля і його послідовників сформувалася класична модель організації, що базується на чотирьох головних принципах:

• чіткий функціональний поділ праці;
• передача команд і розпоряджень зверху вниз;
• єдність розпорядження («ніхто не працює більш ніж на одного керівника»);
• дотримання «діапазону контролю» (здійснення керівництва обмеженим числом підлеглих).

2.3. Школа людських відносин (1930 – 1950 рр.) та поведінкові науки (1950 – наш час)

Рух за людські відносини зародився у відповідь на нездатність повністю усвідомити людський фактор як основний елемент ефективності організації. Оскільки він виник як реакція на недоліки класичного підходу, школа людських відносин іноді називається неокласичною школою.

У русі за людські відносини можна виділити двох учених М.Паркер Фолет й Е.Мейо. Саме Фолет визначила менеджмент як забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб.

Однією з головних відмінностей школи психології й людських відносин є внесення в неї принципів біхевіоризму, тобто теорії людського поводження. Представники школи «людських відносин» рекомендували приділяти серйозну увагу зміні неформальної структури при перебудові формальної структури організації.

К недолікам школи психології й людських відносин можна віднести ігнорування питань самоврядування й самоорганізації робітників у виробництві, ученими був явно завищений рівень впливу на робітників за допомогою соціально-психологічних методів.

Розвиток таких наук, як психологія й соціологія й удосконалювання методів дослідження після другої світової війни зробило вивчення поводження на робочому місці більшою мірою строго науковим. Серед перших біхевіористів можна виділити Д.Макгрегора, Ф.Герцберга, Р.Лайкерта й ін.

Ця школа значно відійшла від школи людських відносин, що зосередилася, насамперед, на методах налагодження міжособистісних відносин. Новий підхід прагнув більшою мірою надати допомогу працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей на основі застосування концепцій поведінкових наук до побудови в управлінні організаціями.

2.4. Школа науки керування або кількісна школа (1950 – наш час)

Математика, статистика, інженерні науки й пов'язані з ними області знання внесли істотний вклад у теорію керування. Їхній вплив можна простежити в застосуванні Фредериком У. Тейлором наукового методу при аналізі роботи. Найбільш відомими представниками цієї школи є Р.Акоф, Л.Берталанфі, С.Бір, А.Гольдбергер, Д.Фосрестер, Р.Люс, Л.Клейн, Н.Джорджеску-Реган.

Школа науки керування сформувалася на початку 50-х рр. й успішно функціонує й у цей час. У школі науки керування розрізняють два головних напрямки:

1. Розгляд виробництва як «соціальної системи» з використанням системного, процесного й ситуаційного підходів.

2. Дослідження проблем керування на основі системного аналізу й використання кібернетичного підходу, включаючи застосування математичних методів й ЕОМ.

Відмінною рисою науки керування є використання моделей. Модель — це форма подання реальності. Моделі здобувають особливо важливе значення, коли необхідно приймати рішення в складних ситуаціях, що вимагає оцінки декількох альтернатив.

Таким чином, з 50-х рр. XX в. характеризуються формуванням нового етапу в розвитку управлінської думки. На основі синтезу ідей, висунутих у попередні періоди, дослідники прийшли до розуміння необхідності комплексного підходу до керування. Крім того, була сформульована ідея про те, що керування — це не тільки наука, але й мистецтво.

3. Розмаїтість підходів у керуванні

Багатогранність процесу керування організацією й наявність величезної кількості факторів, що визначають її функціонування, спонукала дослідників до розробки нових підходів до теорії організації.

У сучасній теорії можна виділити три основних напрямки:

• процесний підхід;
• системний підхід;
• ситуаційний підхід.

3.1. Процесний підхід

Процесний підхід розглядає керування як безперервну серію взаємозалежних управлінських функцій. Концепція процесного підходу, що застосовується до всіх типів організацій, виникла в рамках класичної школи.

Ця концепція, що означає великий поворот в управлінській думці, широко використовується й в наш час. Процесний підхід був уперше запропонований прихильниками школи адміністративного керування, які намагалися описати функції менеджера.

Керування розглядається як процес, тому робота з досягнення цілей за допомогою інших — це не якась одноразова дія, а серія безперервних взаємозалежних дій. Ці дії, кожна з яких сама по собі є процесом, дуже важливі для успіху організації. Їх називають управлінськими функціями. Кожна управлінська функція являє собою процес, тому що також складається із серії взаємозалежних дій. Процес керування є загальною сумою всіх функцій.

Первісну розробку цієї концепції приписують Анрі Фолю, що вважав, що існує п'ять вихідних функцій. Інші експерти пропонували інший набір функцій.

Процес керування складається із чотирьох взаємозалежних функцій:

1. Планування — припускає рішення про те, якими повинні бути цілі організації й що повинні робити члени організації, щоб досягти цих цілей.

2. Організація — створення структури

3. Мотивація — члени організації повинні виконувати роботу відповідно до делегованих їм обов'язків й відповідно плану.

4. Контроль — процес забезпечення того, що організація дійсно досягає своїх цілей.

Для повноцінної роботи вищеперерахованих функцій застосовуються так називані сполучні процеси:

1. Прийняття рішень — вибір того, як і що планувати, організовувати, мотивувати й контролювати.
2. Комунікація — процес обміну інформацією, її значеннєвим значенням між двома й більше людьми.

3.2. Системний підхід

Системний підхід розглядає організацію як відкриту систему, що складається з декількох взаємозалежних підсистем. Основні підсистеми — люди, структура, завдання й технології, повинні бути орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища. Організація одержує з них ресурси, обробляє їх і видає назад товари й послуги. Теорія систем допомагає керівникам зрозуміти взаємозв'язок між окремими частинами організації й між організацією й середовищем, що оточує неї.

Система — це деяка цілісність, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого. Всі організації є системами.

Існують два типи систем: закриті й відкриті. Закрита система має жорстко фіксовані границі, її дії щодо незалежності середовища, що оточує систему. Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем (наприклад, годинник). Всі організації у світі є відкритими системами (мал. 3):

Великі складові складних систем мають підсистеми. Підсистеми, у свою чергу можуть складатися з більше дрібних підсистем.

Розуміння того, що організації являють собою складні відкриті системи, що складаються з декількох взаємозалежних підсистем, допомагає пояснити, чому кожна зі шкіл у керуванні виявилася практично прийнятною лише в обмежених межах.

3.3. Ситуаційний підхід

Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів керування визначається ситуацією. Цей підхід розширив практичне застосування теорії систем, визначивши основні внутрішні й зовнішні змінні, які впливають на організацію. Оскільки відповідно до ситуаційного підходу методики й концепції повинні бути застосовані до конкретних ситуацій, його часто називають ситуаційним мисленням. З погляду даного підходу не існує єдиного "кращого способу" керування організацією. Найефективнішим методом у конкретній ситуації є метод, що їй найбільше відповідає.

Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час.

Ситуаційний підхід намагається погодити конкретні прийоми й концепції з певними конкретними ситуаціями для того, щоб досягти цілей організації найбільше ефективно.

Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й усередині самих організацій. Він намагається визначити, які значимі змінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації.

4. Різні моделі керування на прикладі всесвітньо відомих моделей

При розгляді відомих моделей менеджменту можна виділити три самі популярні: американську, японську й західноєвропейську. Перераховані вище моделі мають загальні риси, але мають і деякі відмінності.

Саме в США сформувалася наука й практика менеджменту.

Сучасний американський менеджмент у такому виді, який склався в цей час, базується на трьох історичних передумовах:

1. Наявність ринку.
2. Індустріальний спосіб організації виробництва.
3. Корпорація як основна форма підприємництва.

У США використовується кілька підходів:

• традиційний підхід має на увазі розподіл економічних ресурсів суспільства за допомогою сформованих традицій, від одного покоління до іншого;
• командний підхід має на увазі розподіл ресурсів через накази;
• ринковий підхід передбачає розподіл ресурсів за допомогою ринку, без будь-якого втручання суспільства. Цей підхід є найбільш ефективним.

Сучасна американська модель менеджменту орієнтована на таку організаційно-правову форму приватного підприємництва, як корпорація (акціонерне товариство), що виникло ще на початку XIX ст.

Американська практика підбору керівників робить головний акцент на гарні організаторські здібності, а не на знання фахівця.

Наступна популярна модель, що представляє цінність — це японська модель менеджменту.

Однією з головних причин стрімкого успіху Японії є застосовувана нею модель менеджменту, орієнтована на людський фактор. При цьому японці розглядають не одну людину (особистість), як американці, а групу людей.

Японці вище інших ставлять соціальні потреби (належність до соціальної групи, місце працівника в групі, увага й повага навколишніх). Тому й винагорода за працю (стимули) вони сприймають через призму соціальних потреб.

Центральне місце в оперативному керуванні японського менеджменту займає керування якістю.

Помітний вплив на формування менеджменту зробили англійські дослідники. Англійські вчені внесли істотний вклад у розробку методу «дослідження операцій», що вперше зародився в Англії в 40-х рр., у зв'язку з необхідністю рішення деяких військових, стратегічних і тактичних завдань. Надалі центр робіт перемістився в Америку.

У Франції неоціненний внесок у розуміння менеджменту як науки вніс Анри Файоль, як було сказано вище.

Проблемами наукового керування виробництвом у Німеччині займався Вальтер Ратенау й соціолог Макс Вебер, що розробив «ідеальний тип» адміністративної організації, названий їм терміном «бюрократія».

Західноєвропейські вчені вплинули на формування підходу до керування з позиції «соціальної людини». Цей підхід дозволяв вивчати поводження людей з погляду впливу на них групового поводження.

5. Розвиток менеджменту в Україні

Донедавна Україна входила до складу СРСР. У перші роки Радянської влади одержують велику популярність праці таких учених, як А. А. Богданов, А. К. Гастєв, О. А. Єрманський, П. М. Керженцев, Н. А. Амосов.

В 30-і рр. була пророблена більш наукова й практична робота зі створення науки про організації виробництва, праці й керування, результатом якої був вихід у світл першого радянського підручника по організації виробництва. У ці ж роки був покладений початок формуванню системи підготовки кадрів з вищим і середнім спеціальним економічним утворенням для підприємств й органів керування. Крім того, була уведена нова для того часу спеціальність — інженер-економіст галузевого профілю, що незабаром стала провідною серед економічних спеціальностей.

Починаючи з 1957 р. був здійснений перехід до керування промисловістю й будівництвом по територіальному принципу через Ради народного господарства (раднаргоспи) економічних адміністративних районів.

До цього ж часу відноситься народження такої важливої самостійної галузі економіки, як економічна кібернетика, тісно пов'язаної з використанням на практиці економіко-математичних методів. Кібернетика зіграла важливу роль у розвитку теорії керування виробництвом.

Період часу, починаючи з 1965 р. по теперішній час, характеризується проведенням у країні трьох реформ, спрямованих на вдосконалювання системи керування народним господарством. До них відносяться:

1. Реформа системи керування економікою 1965 р.
2. Реформа системи керування 1979 р.
3. Прискорення соціально-економічного розвитку (1986 р.) і перехід до ринкових відносин (з 1991 р. і по теперішній час).

З 1991 р. почався процес формування ринкових відносин в Україні.

У силу специфіки формування ринкових відносин у країнах колишнього СРСР у цілому й в Україні, зокрема, вітчизняні менеджери у своїй практичній діяльності зіштовхуються з такими проблемами, які зовсім незнайомі їхнім західним колегам. Тому в умовах, що створилися, особливого значення набуває одержання нового знання по мистецтву керування. Поки, на даний момент, Україна проходить шлях становлення своєї системи керування через важкий шлях методу проб і помилок.

На даному етапі українські менеджери посилено переймають досвід західних менеджерів, але зараз уже й стали вноситися свої корективи в запропоновані системи керування. Ці корективи й пропозиції засновані на специфіці формування економіки, розходженнях у менталітеті, традиція, укладах життя, системі цінностей й т.д. При застосуванні на практиці деяких методів керування західного зразка одні методи показали свою непристосованість до ситуації на Україні, інші ж, навпроти, трохи видозмінилися й ефективно працюють.

Висновки

Практика керування має таку ж древню історію, як і самі організації, але керування стало загальновизнаною наукою тільки з 1910 р.

Наукове керування сконцентрувало увагу на зміні організації робіт для підвищення ефективності на неуправлінському рівні.

Власне кажучи, не існує універсально застосовних прийомів або твердих принципів, які б робили керування ефективним. Однак існують підходи, які допомагають керівникам підвищити ймовірність ефективного досягнення цілей організації. Підготовка сучасних менеджерів-професіоналів неможлива без знання історії розвитку менеджменту.

Значний вплив на формування менеджменту зробили: школа наукового керування, класична (адміністративна) школа, школа психології й людських відносин, школа науки керування (кількісна школа), а також видатні представники цих шкіл, такі як Ф. Тейлор, А. Файоль, Э. Мэйо й ін.

На даному етапі розвитку ринкова економіка вимагає адекватної їй системи керування, що повинна перетерпіти радикальні перетворення разом з усім суспільством. В умовах переходу до ринкових відносин найважливішим фактором успіху стає безперервне вдосконалювання теорії й практики керування.

Велике значення має вивчення досвіду керування закордонних країн і використання його при аналізі власних управлінських проблем. Саме тому вивчення історії розвитку теорії й практики закордонного менеджменту вкрай актуально.

У сучасних умовах перебудови економіки на основі ринкових відносин одним із пріоритетних їй напрямків є вироблення основних теоретичних і методологічних позицій по використанню менеджменту в практичній діяльності українських організацій. Основною особливістю управлінської думки стає пошук нових конкретних і реальних шляхів удосконалювання системи керування, вироблення позиції по різних проблемах керування стосовно до ринкових умов і на основі творчого осмислення передового закордонного досвіду.

Список використаної літератури

1. Бодди Д., Пэйтон Р. Основы менеджмента: Пер с англ. — СПб.: Питер, 1999

2. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. – М.: Дело, 1997. – 704 с.

3. Кунц Г., О’Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ управленческих функций. – М.: Прогресс, 1991. Т. 1. – С.92.

4. Латфуллин Г.Р., Райченко А.В. Теория организации: Учебник для ВУЗов. — СПб.: Питер, 2005.

5. Менеджмент. — М.: Олимп-бизнес, 1999

6. Попов А.В. Теория и организация американского менеджмента. – М.: МГУ, 1991. – С.12.

7. Салмыгин С.И., Столяренко Л.Д. Психология управления.- Ростов на Дону: Издательство «Феникс», 1997.

8. Семенова И.И. История менеджмента: Учебное пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 222 с.

9. Томбовцев В.Л. Анализ целей в управлении общественным производством – М.: Экономика. 1992г.

10. Туровец О.Г., Родионова В.Н., Теория организации: учеб. пособие. — М.:Инфра-М, 2004

11. Шипунов В.Г., Кишкель Е.Н. Основы управленческой деятельности: Учеб. для сред. спец. учеб. заведений. — М.: Высш. шк., 2006. – 271с.