Історія України

Категорія (предмет): Історія України

Arial

-A A A+

1. Політика радянської влади в Україні 1919 р. Селянські виступи. Повстання Григор’єва, Махна.

2. Радянсько-польська війна і Україна.

3. Громадсько-політичне життя в Україні в 30-ті роки. Утвердження сталінського тоталітарного режиму.

4. Звільнення українських земель від фашистських загарбників 1943-44 рр. Внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини.

5. Україна і загострення кризи радянської системи 1965-1985 рр.

Список використаної літератури.

1. Політика радянської влади в Україні 1919 р. Селянські виступи. Повстання Григор’єва, Махна

На початку 1919 р. Махно вперше вступив у союз з Червоною Армією і став командиром бригади. Але влітку цього ж року Троцький, нарком військових справ Радянської Росії, несправедливо звинуватив його в дезорганізації фронту, партизанщині та заколоті проти радянської влади і оголосив поза законом. Махно склав свої повноваження, але залишився на фронті об´єднавшись з невеликим загоном з отаманом Григор´євим. До Махна, який закликав червоноармійців ке відступати, а боротися з денікінцями на рідній землі, приєднувалися тисячі бійців, сотні селян і навіть великі військові підрозділи Червоної Армії. Його з´єднання перетворилося у велику силу, і він проголосив його Революційною повстанською армією України, яка в серпні 1919 р. вже нараховувала 40 тис. піхотинців і 10 тис. кавалеристів, мала на озброєнні 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, і 20 гармат. Пересувалася вона на 18 тисячах тачанок. Без громіздких тилових служб армія була надзвичайно мобільною, просуваючись за добу на 100 км.

Ця потужна, революційно налаштована маса швидко рухалася денікінськими тилами, винищуючи живу силу та дезорганізуючи її. Денікін перекидав проти Махна кращі свої дивізії, але вони терпіли поразку за поразкою, навіть у грудні 1919 p., коли Революційну армію України охопила епідемія тифу. В момент вирішальних боїв на московському напрямку наступу Денікіна останній змушений був кинути проти армії Махна значну кількість своїх найбоєздатніших полків і дивізій. Ця боротьба всіх політичних сил та армії УНР в тилу Денікіна сприяли розгрому денікінського наступу і переходу в успішний контрнаступ Червоної Армії.

На початку січня 1920 р. підрозділи Революційної повстанської і Червоної армій зустрілися. Махновці заявили про свій намір зайняти одну з ділянок фронту для спільної боротьби проти біляків. Але командування Червоної Армії мало намір знищити махновців. 9 січня за ініціативою Троцького Всеукрревком, верховний і надзвичайний орган радянської влади в Україні, знову оголосив Махно поза законом. Аргументувалося це досить дивно: начебто він та його група зрадили український народ, запродавшись польським панам, хоча всім було відомо, що армія Нестора Махна діяла на півдні України, за тисячі кілометрів від Польщі. Всіх, хто підтримував Махна і його армію, чекали жорстокі покарання. До осені 1920 р. частини Червоної Армії, змінюючи одна одну, намагалися методами «червоного терору» розгромити махновців, але безуспішно[2, c. 156-158].

Усунувши з політичної арени інші партії, КП(б)У перетворилася в одну із складових державного апарату. Рішення Політбюро КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК і РНК УСРР, визначали зміст цих рішень. Економіка України в результаті військово-комуністичних репресивних дій занепадала. В містах із 11 тисяч націоналізованих підприємств діяли лише 4 тисячі. Робітників душило безробіття, і вони виявляли невдоволення діями радянської влади.

Але особливо тяжким було становище у селах. У 1920 р. продрозкладка планувалася на рівні 140 млн пудів зерна. Щоб відібрати їх у селян, була створена велетенська армія. Лише штаби губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становили 60 тис. чоловік. А ще діяли продовольчі загони, трудармія, війська внутрішньої служби. Ця кампанія мала політичний характер: по суті, розв’язувалися питання боротьби й подолання куркульства. Однак чіткі критерії визначення куркульства не розроблялися. До них відносили всіх тих, хто не погоджувався з діями влади. Організовувались комітети незаможних селян (КНС), що мали вести боротьбу із заможною частиною селянства.

В губерніях і повітах створювалися спеціальні «трійки», у волостях — «четвірки», які керували продроботою, боротьбою з куркульством і мали необмежену владу на місцях. Під час проведення продовольчих заготовок селян заарештовували і навіть розстрілювали. Розгортались різноманітні за своїми формами репресії: тюремні ув´язнення, концтабори, примусові роботи та ін., що навесні 1920 р. викликало масовий повстанський рух. Для боротьби з ним радянські органи в Україні змушені були використати великі військові сили: 107 батальйонів, кавалерійська дивізія (5 полків), 6 батарей (24 гармати). Особливо активно вела повстанську боротьбу керована Махном Революційна повстанська армія України, яка проводила безперервні рейди по Україні. На її бік переходило багато червоноармійців, в недавньому минулому селян[5, c. 87-89].

2. Радянсько-польська війна і Україна

Конфлікт з селянством, відсутність надійної соціальної бази в його середовищі знову зробили проблематичним існування радянської влади, чим скористалися білогвардійські сили і Польща.

У червні 1920 р. біла армія вийшла з Крим і захопила Північне Причорномор’я. В цей час вели наступальні операції проти України і Росії Польща та УНР, які також використовували невдоволення селянства радянською владою. У липні —- серпні на півдні України між червоними і білими військами йшли запеклі бої. Слід звернути увагу на те, що тепер в тилу Врангеля не вибухали селянські повстання, як раніше в тилу Денікіна. Та не відбулося і масового вступу селян у білу армію. Вони не забули репресії денікінських військ, які при новому командуванні хоч і змінили напрями своєї політики, але невідомо, наскільки це глибоко і надовго. Врангель відзначався і умінням розв´язувати військово-стратегічні та військово-тактичні проблеми, оцінювати оперативну ситуацію. Однак на середину 1920 р. влада більшовицької партії значно зміцнилася. На Червону Армію працювала вся Російська держава з її величезними людськими, природними та економічними ресурсами. Боротьба ж невеликої білої армії, хоч і реформованої, проти такої сили була безперспективною. До того ж новий енергійний наступ білих, що входили до недавніх часів в армію Денікіна, дещо зменшив розмах селянських повстань: селян лякало можливе повернення озлоблених поміщиків більше, ніж політика воєнного комунізму більшовиків. Зміна настроїв селянства відбивалася на тактиці командування армії Махна: в середині жовтня воно підписало з командуванням Червоної Армії чергову воєнно-політичну угоду, і вони спільно розгорнули запеклі бої проти врангелівських військ. На початку листопада Червона Армія з фронту, а махновські війська, рейдуючи по тилах, завдали поразки Врангелю, відкинувши його в Крим. Частини Червоної Армії і Революційної армії України увірвалися в тил білих, форсувавши вбрід Сиваш[6, c. 109-110].

Після тривалих переговорів 28 квітня 1920 р. дипломатична місія УНР і польська урядова делегація підписали договір, за яким польський уряд визнавав Українську Народну Республіку і зобов´язувався не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими до України. Кордон між Польщею та УНР мав проходити по річках Збруч і Горинь, які раніше розмежовували Росію і Австрію. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся і сім повітів Волині. Поряд з політичною конвенцією підписувалась і військова, за якою Польща надавала допомогу зброєю та амуніцією. 25 квітня 1920 р. об´єднані збройні сили Польщі і УНР перейшли в наступ проти Радянської України і Радянської Росії, які на той час об´єднали свої військові сили. Спершу в боях брали участь дві українські дивізії, а на початку травня, після приєднання військ «зимового походу», уже воювала 15-тисячна українська армія. Польсько-українські війська 6 травня оволоділи Києвом. Але дійшов до Києва і Подніпров´я, поляки далі не пішли, українська ж армія не мала для цього достатньо сил. Та й очікуваного масового антибільшовицького селянського повстання не відбулося: українці традиційно боялися польського колоніалізму. Подальшому зміцненню армії УНР і розгортанню наступу заважали ті ж «союзники» — поляки. Польща була зацікавлена у створенні «буферної» держави, яка захищала б її від Росії. Але формування сильної Української держави її насторожувало. Радянське командування, підтягнувши війська, силами 1-ї кінної армії С. Будьонного при підтримці великих з´єднань піхоти нанесло відчутний удар. Червоні частини прорвали польський фронт і розгорнули широкий наступ. Радянське керівництво плекало надії наступом і розгромом Польщі підняти революцію в Європі. Червона Армія успішно наступала і зайняла протягом липня 17 повітових міст, 48 містечок та більше тисячі сіл Східної Галичини[4, c. 145-147].

3. Громадсько-політичне життя в Україні в 30-ті роки. Утвердження сталінського тоталітарного режиму

Наприкінці 20-х років в СРСР відбулися значні зміни. При владі остаточно утвердилася керівна група на чолі зі Сталіним. Він досить спритно розгромив по черзі своїх суперників — Троцького, Каменева, Зінов´єва, Бухаріна, Рикова, Томського та їх прибічників. Сталін став абсолютним лідером партії — вождем в оточенні підлабузників. Відкрита критика його політики стала неможливою. Це було поєднання особистої диктатури з надзвичайною центристською, монолітною організацією всієї влади в країні. Нова правляча верхівка, зміцнивши свої позиції, вже не потребувала компромісів для збереження керівного становища і, скасувавши неп, перейшла до насильства і примусу. Почався другий комуністичний штурм, подібний до першого — воєнно-комуністичного наступу часів громадянської війни, хоча той уже довів неефективність цього методу вирішення проблем будівництва соціалізму. Був відкритий шлях до здійснення авантюристичного «стрибка» в індустріалізацію. Водночас внутрішнє і зовнішнє становище СРСР було складним.

Сталін розумів, що селянство, яке в більшості своїй не сприймало соціалістичних ідей, в часи непу зміцнилося. З´явилася група багатих селян, яких він вважав непримиренними ворогами соціалізму. Зловісно наростала загроза нападу на СРСР. У 1929 р. загострюється міжнародна ситуація. Це було пов´язано з тим, що на Заході спалахнула небачена економічна криза, відома як «велика депресія», яка викликала ряд суперечностей, що призвели до розвалу Версальської системи та загострення міждержавних відносин у Європі і світі.

У1933-1934 pp. страчувались, висилалися в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Дослідники відзначають, що із 240 українських письменників тоді зникло 200, із 85 вчених-мовознавців «ліквідували» 62. Було знищено окрасу театрального мистецтва — експериментальний театр «Березіль», а його керівник, талановитий актор і режисер Л. Курбас, загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його змусили переїхати до Москви. Зібравши на з´їзд кілька сотень кобзарів з усієї України, таємно їх розстріляли. Громлячи Наркомат освіти, організований та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично налаштованих освітян, репресували і знищили велику кількість учителів[8, c. 129-130].

Сталіну здавалися небезпечними і патріотично налаштовані кадри керівників парткомів і парторганізацій КП(б)У, і в 1933-1934 pp. почалося їх винищення. їх звинувачували у націоналізмі і «вичищали» з парти. Так було знищено» 15 тис. відповідальних працівників. З часом «обсяг» звинувачень розширився. Комуністів України, які не погоджувалися зі сталінською лінією, звинувачували в «троцькізмі», «фашизмі», «відсутності більшовицької пильності» і т.ін. З січня 1933 по січень 1934 року КП(б)У втратила близько 100 тис. своїх членів.

Апогеєм репресій стали 1937-1938 pp., коли вони охопили весь СРСР.

Партійно-державне керівництво України, яке проводило лінію Сталіна і навіть брало участь у репресіях, тепер само стало жертвою. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з´їздом (червень 1937 p.), були звинувачені у ворожій діяльності і знищені 55 чоловік. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів в члени політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів республіки, відомий воєначальник І. Якір. У 1938 р. в Україну були направлені нарком внутрішніх справ М.Єжов і партійний функціонер М.Хрущов. Незабаром після цього відбулася повна заміна складу керівних органів республіки. Старі партійні кадри, які здійснювали українізацію, індустріалізацію та колективізацію, були знищені. їм на зміну прийшли молоді, які відзначалися особистою вірністю Сталіну, і його становище остаточно утвердилося. У кінці 1938 р. хвиля репресій почала спадати[11, c. 211-213].

4. Звільнення українських земель від фашистських загарбників 1943-44 рр. Внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини

Сталінградська битва (17 липня 1942 року — 2 лютого 1943 року), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 року було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова» , «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася

5 липня 1943 року, тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького[13, c. 132-133].

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат.

Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов´язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов´язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель[7, c. 144-146].

5. Україна і загострення кризи радянської системи 1965-1985 рр.

Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними ознаками реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. — 457), до місцевих рад УРСР у 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і реальної влади не мали. Свідченням цього є те, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-ті роки 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощував випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи сукупність міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то в 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає сили тенденція монополії на інформацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від народу, посилювався ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а, навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ[2, c. 328-330].

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.