Історія України

Вступ.

1. Пошуки оптимальних шляхів розвитку економіки України в складі народногосподарського комплексу СРСР в умовах науково-технічної революції.

2. Демократичні процеси в Україні після смерті Й.В.Сталіна. Їх суперечливий і непослідовний характер.

3. Нові спроби духовного відродження України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розладнання в результаті реформаційних змін старого господарського механізму і недосконале, кволе функціонування нового. Основна суперечність косигінської реформи полягала у намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Ця суперечність значною мірою відображала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувала певна розбіжність між охоронною лінією Брежнєва і реформаційною — Косигіна.

Відновлення галузевого принципу управління відкрило простір для монополій галузей та окремих підприємств. За цих обставин будь-які спроби застосування навіть елементів ринкових перетворень спричинювали розбалансування всієї економічної системи. Сегментований між відомствами псевдоринок не міг існувати без неухильного адміністративного контролю держави, що спричинило згортання реформи, повернення до командних методів управління.

Реформа створювала для підприємств широке поле економічної діяльності, але не передбачала наявності реального господаря, зберігала та консервувала відчуження працівника від засобів виробництва, що негативно впливало на економічні показники.

Абсолютизація показника прибутку призвела у радянських умовах до протилежних бажаним результатів: прибуток на значній кількості підприємств досягався не за Рахунок впровадження нових технологій та підвищення ефективності господарювання, а внаслідок штучного, далеко не завжди обґрунтованого підвищення цін. Тому наприкінці 60-х років косигінська реформа, не вписавшись у панівну систему, зазнала поразки.

1. Пошуки оптимальних шляхів розвитку економіки України в складі народногосподарського комплексу СРСР в умовах науково-технічної революції

У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували ознак хронічності. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами. По-третє, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Проте, крім цього, необхідно було розв´язати ще два завдання: нагодувати, одягти людей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх видів озброєнь.

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва виражалася одним словом — «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, реалізуючи консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузіазм і романтичну віру. Крім цього, лідерам нової хвилі і, зокрема, Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, цілковитого оволодіння партійним і державним апаратом. Усі ці фактори спочатку зумовили спадкоємність розпочатого Хрущовим реформаційного пошуку, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему.

Досвід хрущовських реформ в економічній сфері певною мірою окреслив межі використання адміністративних методів управління, які в умовах зростаючого масштабного господарства вже не давали бажаного економічного ефекту. Саме тому з другої половини 50-х років науковці (Л. Канто-рович, В. Немчінов, В. Новожилов, Л. Бірман та ін.) почали шукати нову модель управління, яка б органічно поєднувала адміністративні стимули й економічні важелі. У 1962 р. газета «Правда» статтею професора І. Лібермана «План, прибуток і премія», написаною на основі аналізу роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу, започаткувала дискусію, в якій поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання[4, c. 184-185].

Взяті за основу ідеї економічної реформи було проголошено і зафіксовано у рішеннях Пленумів ЦК КПРС 1965 р. — березневого (з проблем сільського господарства) та вересневого (з питань промисловості). Загалом концепція реформування ґрунтувалася на непівській ідеї посилення ролі економічних важелів управління шляхом органічного поєднання громадських і особистих інтересів, посилення матеріальної зацікавленості робітників і колгоспників у результатах власної праці. На березневому Пленумі у доповіді Л. Брежнєва «Про невідкладні заходи по розвитку сільського господарства СРСР» спочатку прозвучала гостра критика волюнтариських методів управління селом у хрущовський період, а потім були викладені складові концепції реформ: посилення ролі міністерства сільського господарства у плануванні та управлінні виробництвом; суттєве зниження плану обов´язкових закупівель зерна, збереження його стабільним і незмінним протягом 10 років; підвищення у 1,5 — 2 рази закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення надбавок до основної ціни за поставлену понад план продукцію; збільшення інвестицій у сільське господарство; зниження податків, цін на запчастини і техніку; списання з колгоспів боргів державі; надання в межах господарських завдань цілковитої самостійності планування виробництва; різке скорочення кількості звітних показників.

Наступним кроком розгортання економічної реформи стало проголошення заходів, спрямованих на формування нового механізму господарювання у промисловості. У доповіді на вересневому Пленумі ЦК КПРС О. Косигіна «Про покращення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислових підприємств» було запропоновано принципово нову модель господарювання. Суть її полягала у спробі органічно поєднати в межах радянського соціалістичного господарства централізоване керівництво з розширенням господарської самостійності підприємств.

Запропоновані заходи охоплювали: скорочення кількості директивних планових показників з ЗО до 9; оцінювання ефективності роботи підприємств і галузей за обсягом реалізованої, а не за обсягом валової продукції, як було раніше; залежність розмірів фонду заробітної плати від таких «капіталістичних» показників, як рентабельність і прибуток; утвердження госпрозрахунку; зміцнення прямих договірних зв´язків між підприємствами; встановлення економічно обґрунтованих цін; залишення у розпорядженні підприємств значної частини прибутків з метою створення фондів матеріального стимулювання, соціально-культурного розвитку, самофінансування виробництва; відновлення галузевого принципу управління промисловістю[7, c. 132-133].

Уже в жовтні 1965 р. розпочалися радикальні трансформації органів управління народним господарством, суть яких полягала у переході від територіального до галузевого принципу організування їх діяльності. Було ліквідовано раднаргоспи і створено натомість 11 загальносоюзних та 17 союзно-республіканських міністерств. Черговим кроком реалізації косигінської реформи стало поетапне переведення промислових підприємств і радгоспів на нові форми господарювання. Спочатку (у першому кварталі 1966 р.) на систему госпрозрахунку було переведено 43 найрентабельніших заводів і фабрик у 20 містах СРСР. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5 % підприємств України (у 1970 р. їх було вже 83%). Характерною ознакою початкового етапу реформи була зосередженість зусиль на підприємствах легкої та харчової промисловості, які мали порівняно швидший оборот коштів, що давало змогу в стислі терміни оцінити ефективність запроваджуваних методів господарювання.

Перші результати реформування були досить обнадійливими, і тому до 1967 р. на систему госпрозрахунку було переведено 7 тис. підприємств, на яких працювало більше 10 млн. робітників, вироблялося до 40% промислової продукції країни. Наприкінці восьмої п´ятирічки перехід промисловості на нові методи господарювання в основному було завершено. Своєрідним «локомотивом» реформи на селі стали більш підконтрольні державі радгоспи. Очевидно, тому в 1970 р. у СРСР кількість радгоспів зросла до 15 тис, а кількість колгоспів за п´ять років скоротилася з 36,3 тис. до 33 тис. На фініші восьмої п´ятирічки у режимі повного госпрозрахунку працювали 40% радгоспів, які виробляли 40% товарної продукції сільського господарства[11, c. 173-175].

2. Демократичні процеси в Україні після смерті Й.В.Сталіна. Їх суперечливий і непослідовний характер

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з´їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини… став її жертвою… Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 року у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ[6, c. 113-115].

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз´єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв´язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов´язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з´їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом´якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не стосувалася суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації[9, c. 164-165].

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв´язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69,1956 р. — 145,1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду ознаки обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях у 1955 —1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов’язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм[1, c. 246-247].

У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

Основними причинами усунення М. Хрущова від влади були: неоднозначне сприйняття суспільством критики культу особи Сталіна; радикальні та інтенсивні спроби реформування суспільства, які суттєво торкалися інтересів номенклатури; непослідовність, половинчатість і суперечливість рішень, що дезорієнтували та певною мірою деморалізували суспільство; значне скорочення армії наприкінці 50-х — на початку 60-х років, що викликало невдоволення серед офіцерів та генералів; відчутне погіршення соціально-економічного становища населення; крах базових реформаційних починань (збільшення імпорту зерна, підвищення цін на м’ясо-молочні продукти); формування нового культу — культу особи М. Хрущова.

Кремлівський переворот 1964 р. був, по суті, класичним політичним переворотом — специфічною формою захоплення влади певним політичним угрупованням, що зумовлює докорінні зміни у персональному складі правлячої еліти, але не передбачає трансформації політичної системи суспільства[3, c. 197-198].

3. Нові спроби духовного відродження України

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виокремлюють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 pp. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літератури.

Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.

1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з´їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний розв´язати одне головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розвинутих країнах». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала значні недоліки. Відомий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 року) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практичному здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, учительські кадри були неспроможні виконати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 тис, а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов´язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через певні причини вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники[8, c. 316-318].

2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований Для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 року у «Правді» було опубліковано лист М. Рильського і М. Бажана, в якому зазначалося: «…єдино правильним розв´язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов´язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов у всіх школах УРСР».

Проте було обрано інший шлях. Тому в 60-ті роки в обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.

3. Певне розширення меж творчої культурної та наукової діяльності. Цьому процесу сприяли пом´якшення цензури, реабілітація відомих діячів культури: письменників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця, О. Ковіньки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших; скасування партійних постанов 40-х років.

Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та праця» та ін. Розширенню культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів української інтелігенції із зарубіжними культурними та науковими центрами. Чимало вчених та діячів культури з України брали участь у міжнародних з´їздах і конференціях. У 1958 р. в Україні побувала 61 зарубіжна делегація по лінії Українського товариства культурного зв´язку із зарубіжними країнами; 326 зарубіжних вчених і спеціалістів відвідали Академію наук УРСР, 257 осіб — Українську сільськогосподарську академію[13, c. 156-158].

4. Пробудження громадської активності й національне відродження. На початку 60-х років у Києві своєрідним осередком духовного життя став клуб творчої молоді «Супутник», який було засновано в 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активними його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу організовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники формувалися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині. Зокрема, під впливом київського клубу було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, президентом якого став М.Косів. У Харкові молода, демократично настроєна інтелігенція гуртувалася навколо російського поета Б. Чичибабіна-Полухіна. І хоча ці невеличкі об´єднання спочатку були лише ледь помітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їх діяльність стала важливим чинником пробудження громадської активності, своєрідним симптомом нової спроби національного відродження. На початку 1963 р. було проведено конференцію з питань культури української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5. Вихід на літературний і суспільний обрії плеяди творчої молоді. Це було нове покоління українських письменників, художників — В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Починаючи з відкидання стереотипів та пошуку нових форм самовиразу в мистецтві, вони поступово усвідомили необхідність докорінного оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від офіційних настанов, консерватори перейшли у наступ. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагально вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів початку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 pp. з діячами літератури та мистецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців, здійснюється моральний і політичний тиск.

6. Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50—60-х років. У1954 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про проведення науково-атеїстичної пропаганди», у якій партійні органи зобов´язалися вести атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністративно не втручатись у діяльність церкви. Проте наприкінці 50-х років ці слова за лишилися лише на папері. У цей час адміністрування йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а часто і Просто підміняло її. Надзвичайно форсованими темпами відбувався підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р. в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, молитовні будинки тощо. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові споруди. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 релігійні об´єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фактично блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і національного відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді[5, c. 176-177].

Висновки

Отже, зростали тільки капітальні вкладення, що на фоні зниження продуктивності праці свідчили про погіршення управління народним господарством, а також про те, що реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий.

На початку 70-х років в економіці СРСР почали проявлятися негативні тенденції та процеси: уповільнення зростання соціально-економічного розвитку країни; збільшення капіталовкладень, що не супроводжувалося радикальними змінами у сфері організації праці, не давало належної віддачі; деградація села, яке продовжувало бути основним джерелом постачання робочої сили для промисловості; посилення залежності СРСР від імпорту продовольства.

Відновлення централізму, що розпочалося після проголошення реформи, мало своїм наслідком створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР. Якщо посилення централістських начал органічно сприймалося системою, то ринкові ідеї не вписувалися у господарський механізм, суттю якого було збереження влади у руках держави. Через це «реформа перетворилася насамперед на численні розмови про реформу», була вихолощена і на початку 70-х років згорнута.

Такий розвиток подій був зумовлений суб´єктивними причинами і суперечностями, які містив у собі реформаційний процес.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.