Історія України як наука. Україна за княжої доби

1. Предмет, методологія, джерела історії України. Періодизація та історіографія історії України

2. Стародавня історія України. Походження українського народу

3. Суспільно-політичне та соціально-економічне життя українського народу за княжої доби

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія України відіграє особливо важливу роль у навчально-виховному процесі кожного учбового закладу. Адже вітчизняна історія — це не лише навчальна дисципліна. але й частина національного світогляду, важлива складова загальної культури суспільства, усіх його членів.

Без знання історії не лише важко зрозуміти сучасне, передбачити й успішно розбудовувати майбутнє, але й виховати свідомого громадянина, справжнього патріота української держави. Закономірно. що інтерес до вивчення вітчизняної історії постійно зростає.

Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів.

Отже предмет історії України – це не лише перелік основних подій і явищ, але й розуміння історії як безперервного процесу її пізнання, в якому сплелися закономірності і суперечності, геополітичне положення і ментальність народу, геніальні прозріння й помилки його вождів, впливи близьких і далеких сусідів – усе те, що вважають історичною долею народу.

Історія України – це не лише наука і навчальна дисципліна. Це – частина національного світогляду, складова загальної культури кожної людини.

У вивченні і викладанні історії України застосовують ті самі методи, що й у вивченні інших дисциплін гуманітарного циклу: історико-хронологічний, порівняльний та синхронний аналізи подій і явищ. Названі методи вивчення історії України застосовуються у взаємозв’язку з принципами об’єктивності та історизму.

1. Предмет, методологія, джерела історії України. Періодизація та історіографія історії України

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.

Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.

Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.

Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.

2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.

Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріальної та духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів української та загальнослов'янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який першим досліджував кургани на території України. Особливої активності набула ця робота на початку XIX ст. з розгортанням розкопок на території Десятинної церкви і Софійського собору в Києві.

Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037—1039 pp. З роками воно доповнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним «Повість минулих літ». Взявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і розселення слов'ян. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі переписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля) Данила Галицького. Багато даних про події на українських землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи.

Нова доба в українській історіографії розпочалася з активною науковою діяльністю М. Грушевського, який у 1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті. Він не тільки об'єднав галицьких науковців, але й залучив до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України. М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України: «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», «Історія України-Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематичну історію України — від археологічного періоду до 1658 р.

Перша світова війна, революційні події 1917 р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України.

Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С. Єфремовим та М. Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-х років майже всі осередки української історичної науки в УРСР було ліквідовано.

У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич та ін. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції найпомітнішими постатями були Д. Дорошенко («Нарис історії України» удвох томах, «Огляд української історіографії» та ін.), В. Липин-ський («Україна на переломі»), А. Яковлів, Н. Полонська-Василенко («Історія України»), 0. Оглоблин та ін.

Після Другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності з Росією; пріоритет соціального над національним; ненависть до українських істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими та європейськими іменами, а саме: Б. Греков («Киевская Русь», «Восточная Европа и упадок Золотой Орды» та ін.), М. Тихомиров («Древнерусские города», «Российское государство XV—XVIII веков»), Д. Лихачов («Русские летописи и их культурно-историческое значение»), В. Мавродін («Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»), Б. Рибаков («Анты и Киевская Русь», «Ремесло древней Руси») та ін.

Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Через відсутність можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, включенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох виданнях вона була сфальсифікована.

Після закінчення Другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці та послідовники історичної школи М. Грушевського. Найавторитетнішим з них був І. Крип'якевич, який зумів видати цінні роботи: «Богдан Хмельницький», «Галицько-Волинське князівство», а також Л. Похилевич, Я. Ісаєвич, В. Грабовський, Ю. Сливка.

Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України виділяються своїми працями Ф. Шевченко, В. Голобуцький («Запорожское козачество»), М. Брайчевсь-кий («Походження Русі», «Утверждение христианства на Руси»), М. Котляр («Киев — древний и современный»), В. Баран («Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю»), П. Толочко («Древний Киев», «Древняя Русь»).

У 1939 р. був відновлений Київський університет (у 1924—1938 pp. — КІНО), а в ньому історичний факультет, де 1956 р. створено кафедру історії України, 1957 р. — засновано «Український історичний журнал», у1992 р. —журнал «Київська старовина» (видавався у 1882—1906 pp.), у 1997 р. — журнал «Пам'ять століть».

Обширною є радянська повоєнна історіографія подій до 1917 р. Однак висвітлення їх було чітко підпорядковане інтересам радянського тоталітарного режиму. Тільки в 90-ті роки XX ст. з'явилися науково вивірені праці щодо різних аспектів історії України радянського періоду.

2. Стародавня історія України. Походження українського народу

У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців, «порогом українства». Поряд із цим слід також відзначити, що ця найбільша для свого часу група слов’янських племен на території України була основною складовою формування етнічних спільнот, які з часом переросли в українську народність. Однак до завершення цього процесу пройде ще багато віків, перш ніж в результаті міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити як про один з найглибших коренів формування українського народу, чи не найважливішого учасника і фундатора процесу його формування.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямо ходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2-3 млн. років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем. «Революційне» значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях. Так з'являлися поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми суспільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600-700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців. Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпа г, завдяки численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен Євразії. Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у Євразійському степу, й землеробством. Десь близько 1000 р. до н. е. скотарі перетворилися на справжніх кочовиків і стали мандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких була войовничість. Щоб обороняти стада й захоплювати нові пасовиська, життєво необхідним було вміння воювати. Часті сутички з ворогом, потреба організувати маси людей для подолання величезних відстаней сприяли появі племінної знаті. Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зі сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні міграції — ця типова особливість ранньої історії України, — ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські племена.

Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки:

1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;

4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Скіфи. Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… народ здалеку… народ давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі… він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.

Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться, українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до й. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них. зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє плем`я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні" нащадки прожили до 3 ст. н. е.

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е., у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона на заході.

З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах».

Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. Їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

3. Суспільно-політичне та соціально-економічне життя українського народу за княжої доби

Соціальна структура суспільства Київської держави в часи її зародження була досить простою і значно ускладнилася в кінці домонгольського періоду. У IX ст. в землеробському суспільстві переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті на чолі з князем у кожному племені. Тобто тоді існували феодальні відносини слаборозвинутого характеру. Порівняно однорідним воно було і в етнічному відношенні. Але у зв´язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад, відбувається приплив іноземних воїнів. До слов´янського середовища потрапляють фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торговці та ін.

Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали вищі чиновничі посади у державі і були опорою князя. Значна частина їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. Велике землеволодіння продовжувало зростати внаслідок захоплення феодалами общинних земель та освоєння нових. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу феодалів і утверджуються феодальні відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і онуки «поповичів», іноземці-варяги, тюрки та ін.

За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися як внутрішньою, так і міжнародною торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали ремісники, дрібні торговці та ін. Останнє місце в соціальній ієрархії міста займала чернь — ті, хто не мав власності або мав її у мізерних розмірах і наймався на «чорну роботу». Юридично вони були вільні, але фактично залежали від міської знаті.

Переважну більшість населення країни, яке за різними підрахунками нараховувало від 3 до 12 млн чоловік, становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військову і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XII—XIII ст. продовжує поширюватися боярське землеволодіння, і у зв´язку з цим зменшується кількість незалежних селян, що мають власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись вільними. У переважній більшості це ті, які, рятуючись від нападів кочівників, пересувалися далі на захід чи північ, оселяючись на землях великих землевласників.

У великих містах швидко розвивається ремісництво. Ремісники жили окремо, об´єднуючись за фахом в окремі райони. У Києві вони зосереджувалися на Подолі.

У X—XIІІ ст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед плату за свою працю або позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих людей.

У Х-ХІІ ст. в економіці Київської Русі провідною галуззю залишалося сільське господарство. У різних регіонах країни діяли відповідно до їх умов традиційні системи землеробства: у лісових районах — підсічна, вирубна, у малонаселених степових — перелогова, в густонаселених, таких як Середнє Подніпров´я, між Бугом і Дніпром — парова система з двопільною і трипільною сівозміною. Основними знаряддями обробітку землі були рало, соха та плуг. Сіяли руками, жали залізними косами і серпами, молотили ціпами. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, льон, коноплю та інші культури. Вирощувалися городні культури — боби, горох, часник, цибуля, ріпа, капуста. Досить розповсюдженими були садові культури — яблука, груші, вишні, черешні, виноград та ін.

Розвинутим, як і в попередні віки, було скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок.

Значне місце в економіці всіх племен Русі належало мисливству, рибальству та бортництву. Мисливство давало цінні види хутра, що було одним із найважливіших товарів експорту. Ліси були багаті на різних звірів, диких птахів. Найбільше добувалося хутра бобрів, куниць, лисиць, білок яке високо цінувалося на ринках країн Сходу і Заходу. Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» серед багатьох державних справ описує і полювання, бо і в ті часи воно було важливим напрямом господарювання.

Велике значення мало і бджільництво, переважно бортне (бортництво). На деревах — бортнях — ставили спеціальні знаки, і «Руська правда» передбачала суворе покарання тим, хто їх нищив. Мед і віск завжди користувалися попитом на Русі та в Західній Європі і приносило значні прибутки. З меду вироблялися міцні напої, його вживали замість цукру, з воску робили свічки.

Археологічні дослідження та письмові свідчення іноземців говорять про значний розвиток ремісництва на Русі. Воно зосереджувалося переважно в містах і прикнязівських дворах. У Х-ХІІ ст. відбувається поглиблена спеціалізація ремесел, яких на кінець цього періоду нараховувалося близько 60.

Високого рівня досягла металургія. Із болотної руди сиродутним способом виплавлялося залізо, з якого вироблялася велика кількість сільськогосподарських знарядь, предметів побуту — плуги, лемеші, коси, серпи, сокири, замки та ін. Славилася Русь зброярами, які виготовляли мечі, щити, списи. Ювелірне виробництво характеризувалося дорогими виробами із золота, покритими різними видами емалі, черні, коштовним камінням та ін. Дорогоцінні ювелірні вироби здебільшого вироблялися у Києві — найбільшому центрі ремісництва. Поряд з цим для широких мас призначалися предмети, у яких золото замінялося сріблом, міддю й іншими дорогоцінними металами. Такі виробництва зосереджувалися у Києві (на Подолі), в Турові та інших містах.

Ювеліри володіли технікою фігурного лиття, виробництва різних, навіть дуже складних, видів емалі, і виробляли велику кількість високохудожніх виробів не лише на внутрішній, а й на зовнішній ринок.

Широкого розвитку набула деревообробна справа. Це пов´язано з тим, ідо переважаючим типом будівель у містах і селах були дерев´яні. Теслярі будували мости, церкви, житлові будинки, укріплення. Поряд з цим майстри виробляли меблі, дерев´яний посуд, човни та ін.

Високого рівня досягло гончарство, 3 глини виготовляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом, декоративні полив´яні плити для підлоги та оздоблення стін, цеглу.

Значну роль у задоволенні потреб населення відігравали також такі ремесла, як обробка шкіри, льону, вовни, каменю, виробництво скла, виготовлення тканин, кравецтво, ткацтво та ін.

Висновки

Отже, без глибокого пізнання нашого історичного минулого неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше успішно будувати майбутнє.

Звідси й випливають основні функції історії України.

Це по-перше, пізнавальна (інтелектуально-розвиваюча). Не можна бути освіченою людиною і не знати „свого роду, племені”, історії своїх батьків, дідів, прадідів, свого народу, своєї Батьківщини. Це особливо важливо для майбутніх учителів.

По-друге, – практично-політична. Ця функція дозволяє розглядати історичний процес в єдності минулого, сьогодення і майбутнього. Адже в історії народу – великий позитивний і негативний досвід, багаті культурні традиції тощо і, щоб рухатися вперед з меншими втратами і прорахунками, треба знати історію. Без історичного досвіду кожне покоління повинно було би повторювати і відкривати те, що було зроблено їх попередниками.

І по-третє, світоглядна функція. Вона формує погляд на світ, суспільство,закони його розвитку, сприяє вихованню патріотичних почуттів, любові до своєї Вітчизни, гордості за Україну, її народ та його героїчну історію, яка є основною складовою світової цивілізації.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.