Ізраїль: досвід зовнішнього впливу

Вступ.

1. Виникнення держави Ізраїль у 1948 р. Зовнішня і внутрішня політика Ізраїлю.

2. Проблеми сучасної зовнішньої політики Ізраїлю. Вплив зовнішніх чинників на ізраїльську політику.

3. Шляхи вирішення проблем ізраїльської політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Виходячи з потреби створення нової парадигми міжнародних відносин, що має базуватися на відмові від силових методів розв’язання конфліктів та пошук нових, несилових форм гарантування міжнародної безпеки, важко переоцінити важливість розв’язання конфлікту на Близькому Сході. Одним із ключових факторів для виникнення та розвитку цього конфлікту була і є політика Ізраїлю щодо палестинців, і розв’язання цієї проблеми виступає в якості одного з основних ключів до появи перспективи миру та зміни парадигми розвитку регіону. Тому саме ця проблема виступає як в ролі ключової проблеми регіональної політики Ізраїлю, так і основною проблемою національної безпеки цієї країни.

Одним з найважливіших етапів трансформації ізраїльської регіональної політики стають 90-ті роки ХХ століття, коли в Ізраїлі з’являються певні сили, здатні на відхід від засадничих положень сіонізму, які й обумовлювали конфліктний характер регіональної політики Ізраїлю. Угода Осло могла стати проривом у відносинах між євреями та палестинцями, а також Ізраїлем і регіональним оточенням. Для палестинців це був шанс наблизитися до питання щодо статусу та контурів майбутнього територіально-адміністративного утворення, для Ізраїлю – можливість покласти край колоніальному пануванню над палестинцями та покращити відносини з оточенням. Втім, сторони мали лише загальне бачення суми тактичних кроків, а угоди приховували у собі і небезпеку подальшої ескалації конфлікту.

Отже, актуальність дослідження зумовлена: необхідністю пошуку шляхів припинення конфлікту на Близькому Сході, вирішальним впливом Ізраїлю на ситуація в цьому регіоні, новою парадигмою близькосхідної політики США в контексті глобалізації та антитерористичної кампанії внаслідок подій 11 вересня 2001 року, недостатністю вивченості цієї проблеми в українській політичній науці.

Об’єктом дослідженняє міжнародні відносини на Близькому Сході у період від виникнення Держави Ізраїль і до моменту зміни парадигми політики на Близькому Сході та щодо нього у результаті антитерористичної кампанії США у регіоні ( війни в Іраку 2003 року).

Предметом дослідженняє ізраїльська регіональна політика, внутрішні і зовнішні фактори, що вплинули на її формування на різних етапах.

Мета і завдання дослідження. Метою є з’ясувати як і які внутрішні та зовнішні чинники впливали на зміст, характер та зміни у ізраїльській політиці шляхом вивчення передумов виникнення конфлікту між палестинцями та ізраїльтянами, а також шляхом встановлення його характеру на різних етапах протистояння; встановлення ступеня впливу на нього позарегіональних держав. Відповідно до мети визначено сукупність основних завдань, спрямованих на їх досягнення:

• з’ясувати характер впливу офіційної ідеології Ізраїлю — сіонізму — на формування політики Тель-Авіву щодо оточення та дослідити залежність між регіональною політикою Ізраїлю та сприйняттям імперативів національної безпеки цієї держави
• проаналізувати вплив внутрішніх політичних процесів на зміну концептуальної парадигми близькосхідної політики Ізраїлю та з’ясувати дихотомічні відмінності у ставленні різних партій та груп, а також окремих політиків в Ізраїлі до мирного врегулювання
• всебічно дослідити вплив зовнішніх чинників на ізраїльську політику – в першу чергу позиції США у контексті незаперечної підтримки Тель-Авіву, його позиціонування як форпосту західної цивілізації на Близькому Сході та просування глобалізації у регіоні.

1. Виникнення держави Ізраїль у 1948 р. Зовнішня і внутрішня політика Ізраїлю

Засновником сучасного сіонізму вважається Теодор (Біньямін Зеєв) Герцль (1860-1904). У 1896 р. він випустив брошуру «Єврейська держава — досвід сучасного вирішення єврейського питання», яка стала своєрідною програмою дій для прихильників відтворення єврейської державності. В романі Герцля «Альтнойланд» («Нова-стара земля») у напівхудожній формі викладено його погляди на суспільні відносини мешканців майбутньої держави, морально-психологічний клімат, стосунки з сусідами та європейцями взагалі тощо.

У 1897 р. Герцль та його соратники зуміли організувати в Базелі Перший сіоністський конгрес. Від імені єврейства Герцль вів переговори з турецьким султаном та політиками Європи про відновлення єврейської держави на теренах давнього Ізраїлю або, принаймні, «де-небудь у Східній Африці» (ще варіант — на Мадагаскарі).

Після смерті Герцля справу його життя продовжив Давид Вольфсон (1856-1914). Перша алія (переселення євреїв) в Ерец-Ізраель відбувалася у 1881-1903 pp.

Досягненням уже цього періоду стало відтворення івриту — давньої єврейської мови. Вважається, що вже у V ст. до н. є. більшість мешканців Іудеї розмовляла арамейською. Зусиллями Еліезера Бен-Ієхуди (1858-1922) та Ашера Гінцберга (1856-1927) мова Біблії була не лише відновлена, але й модифікована. У неї було введено низку понять і термінів, створених з врахуванням нових реалій: досягнень науки і техніки, розвитку інших галузей людських знань.

Іврит мав дуже важливе значення для майбутнього держави Ізраїль, оскільки на початку XX ст. різні групи євреїв (ашкеназі, сефарди, Йєменські, бухарські та інші євреї) розмовляли різними мовами і наріччями. Зробити якусь з цих мов (наприклад, ідиш) державною, означало б де-факто розділити євреїв на привілейованих і другосортних, пересварити їх між собою.

Друга алія припадає на роки перед початком першої світової війни (1904-1914). І знову основну масу становили вихідці з європейського Сходу. Земля для переселенців викуповувалася Єврейським національним фондом (Керен-Каемет ле-Ісраель), створеним у 1901 р. Гроші на його рахунок надходили з добровільних пожертвувань євреїв усього світу, тим самим відродження держави стало загальнонародною справою задовго до її офіційного утворення. У роки Першої світової війни Туреччина, на чиїй території перебував Ерец-Ізраель, опинилася в таборі країн Четверного союзу, противників Антанти. Натомість єврейський капітал, а також єврейські добровольці підтримали Антанту.

2 листопада 1917 р. міністр іноземних справ Великобританії лорд Бальфур передав лорду Лайонелу Ротшильду доручення поставити до відома Сіоністську організацію про прихильне ставлення уряду Його Величності короля до ідеї створення єврейського національного вогнища на землях Ерец-Ізраель (т. зв. Декларація Бальфура)[9, c. 56-58].

Післявоєнна Версальська конференція надала Великобританії мандат на Сирію та Палестину (система мандатів встановлювалася офіційно з метою підготувати населення тих чи інших територій до створення самостійної держави). В Палестині були уведені три офіційні мови: англійська, арабська та іврит. На 1922 р. сюди прибуло 83 780 євреїв, а у 1925 p.- ще 30 тисяч. Місцеве арабське населення вороже поставилося до прибуття переселенців. Араби під проводом муфтія Хадж Амін ал-Хусейні почали організовувати єврейські погроми (лише у 1929 р. 20 нападів на містечка, 66 убитих), а євреї — гуртуватися в загони самооборони.

Водночас, в 1931 р. виникли лише три нових поселення. Прихід в Німеччині до влади Гітлера різко збільшив число емігрантів з Європи. Так, після прийняття в 1935 р. т. зв. Нюрнберзьких законів (євреї були позбавлені прав громадянства і поставлені у становище безправних «підданих», а закон «Про охорону німецької крові і німецької честі» ставив поза законом шлюби німців з євреями) в Палестину того ж року прибуло аж 69 тис. емігрантів.

Еміграція з Німеччини до Ізраїлю становила: 1933 p.- 37 тис, 1934 р.-23 тис, 1935 p.- 21 тис, 1936 p.- 25 тис, 1937 p.- 23 тис, 1938 p.- 37 тис, 1939 p.- 68 тис, 1940 p.- 16 тис, тисячі німецьких євреїв тікали до інших країн Європи та до США. Якщо єврейська діаспора в цих країнах різко збільшила фінансову допомогу колоністам в Ерец-Ізраель, то арабське населення Палестини відповіло на нову хвилю переселенців справжнім бунтом: встановленням мін, пошкодженням нафтопроводів, підпалом насаджень та садиб єврейських поселенців.

Під тиском арабів Великобританія в травні 1939 р. була вимушена оголосити щорічну 10-тисячну квоту на прибуття нових пересел енців-євреїв. У 1939-1945 pp. поруч з цією легальною імміграцією проходила й нелегальна алія, яку обслуговували 140 транспортних кораблів[11, c. 589-592].

Після закінчення Другої світової війни президент США Г. Трумен висунув перед Лондоном вимогу видачі ще 100 тис. віз для єврейських переселенців з Європи. Уряд Великобританії, побоюючись арабських заворушень, відповів відмовою. Тоді у жовтні 1945 р. єврейські напіввійськові організації «Ецел», «Лехі» та інші розпочали кампанію терору проти британської адміністрації: убивства офіцерів та чиновників, акти відкритої непокори тощо.

У цей період активним прихильником ідеї створення єврейської держави виступав Радянський Союз: в Москві сподівалися, що новоутворений Ізраїль стане державою «прогресивною», тобто обере «соціалістичний шлях розвитку». В лютому 1947 р. Великобританія передала ООН вирішення палестинської проблеми. 29 листопада 1947 р.

Генеральна Асамблея 33 голосами проти 13 прийняла резолюцію про розділ підмандатної Палестини на дві держави: єврейську (14 тис. кв. км) та арабську. Британський мандат закінчувався 15 травня 1948 р. За день до цієї дати була проголошена Декларація Незалежності Ізраїлю. Проти такого рішення негайно виступили Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Трансйорданія, Ірак, Єгипет, які організували військове вторгнення. До 31 травня була завершена мобілізація до Армії Оборони Ізраїлю Щахал), закладені основи ВПС та ВМС новоутвореної країни. Війна за незалежність тривала з 15 травня по 20 липня 1949 p., коли було укладено перемир'я з Сирією.

У травні 1949 р. відбувся вступ Ізраїлю до ООН. До кінця 1951 р. до Ізраїлю прибуло 685 тис переселенців-євреїв, половину з них становили вихідці з країн Східної Європи. Країна переживала тяжку житлову кризу, були введені картки, високі податки (останнє зумовлювалося військовими потребами).

У 1956 р. Єгипет провів націоналізацію Суецького каналу, уклавши перед тим військовий пакт з Сирією та Йорданією. В Ізраїлі цей крок був розцінений як ворожий, тому уряд Бен-Гуріона вдався до превентивного удару. 29 жовтня ізраїльська армія напала на Єгипет, а 5 листопада захопила частину Сінайського півострова. Завдяки зусиллям СРСР та США Суецький конфлікт було врегульовано, на Сінайський півострів були введені «голубі шоломи» ООН. Це дозволило убезпечити від обстрілів єврейські поселення у прилеглих районах.

У травні 1967 р. Єгипет та Йорданія уклали оборонний пакт. 4 червня того ж року до пакту приєднався Ірак. Ізраїль уміло використав пропагандистські заяви лідера палестинців Ахмеда Шукейрі про те, що араби допоможуть уцілілим євреям повернутися до своїх «рідних» країн, але «я думаю, що ніхто з них не залишиться в живих».

Вранці 5 червня ізраїльська армія розпочала т. зв. шестиденну війну. В перші години конфлікту на аеродромах прилеглих арабських держав були знищені 410 літаків, що забезпечило Ізраїлю тотальну перевагу в повітрі. Сухопутні бої йшли на Сінаї, в Єрусалимі (189 загиблих), на Голанських висотах. За наполяганням широкої світової громадськості, включаючи й США, які не бажали сваритися з арабським світом, бойові дії були припинені, але ізраїльська армія продовжувала контролювати захоплені території. На початку 1970 років в Ізраїлі був найвищий у світі рівень податків, що пояснювалося величезними військовими витратами.

Рівно о другій ополудні 6 жовтня 1973 р. араби розпочали артилерійський обстріл ізраїльських позицій вздовж Суецького каналу та на Голанських висотах. В Ізраїлі якраз на честь свята Судного дня (Иом-Кіпур) значна частина військових була відпущена додому. Самі лише єгипетські сили вторгнення налічували 600 тис. чол., 2 тис. танків, 2300 гармат тощо. Але арабські армії мали низьку боєздатність, більшість солдатів становили правовірні мусульмани, які п'ять разів на добу влаштовували обов'язкову молитву-намаз, не звертаючи уваги на таку дрібницю, як війна. Після танкової битви 14 жовтня, найбільшої з часів Курської дуги, стало зрозумілим, що Ізраїль цю війну виграє.

22 жовтня Рада Безпеки ООН схвалила спільний американо-радянський проект про припинення вогню. Після 1973 р. під ізраїльською окупацією опинилися 70 тис. кв. км території (при тому, що в кордонах 1948 р. країні відводилася уп'ятеро менша площа — 14 тис.) з 1 млн переважно арабського населення. Звичайно, що управління доводилося здійснювати переважно силовими методами. Країни арабського світу спробували вплинути на агресора шляхом встановлення нафтового ембарго для тих держав, які надаватимуть допомогу чи підтримку Ізраїлю. Світові ціни на нафту скочили більше ніж на 40 відсотків. Це стало додатковим фактором антиізраїльських настроїв у світі.

10 листопада 1975 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, яка засуджувала сіонізм за те, що він виступає формою расизму[6, c. 154-157].

На прилеглих до Ізраїлю територіях Південного Лівану розмістилися палестинські вигнанці, сформовані у збройні частини й підрозділи. В 1982 р. чисельність цих сил досягала 20 тис. чоловік. Проводилися артилерійські обстріли ізраїльських поселень у прилеглих районах. 5 червня 1982 р. ізраїльська армія розпочала операцію «Мир для Галілеї», захопивши міста Tip та Сідон. Після облоги Бейрута було досягнуто угоду про евакуацію палестинських військовиків з території Лівану. Вони евакуювалися у 8 арабських держав: Йорданію, Ірак, Південний Ємен, Північний Ємен, Туніс, Судан, Сирію та Алжир. У вересні 1982 р. була влаштована різня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла, відповідальність за яку впала на ізраїльський уряд (Тель-Авів оголосив, що дійсними винуватцями є союзні формування ліванських християн). На початку червня 1985 р. новий коаліційний уряд національної єдності на чолі з Шимоном Пересом вивів ізраїльські збройні сили з півдня Лівану, передавши контроль над цими територіями християнській Армії Південного Лівану.

Безперервні війни з арабським світом вели до високої інфляції в країні, проявів арабського тероризму проти ізраїльтян в самому Ізраїлі та за його межами тощо. Тому з другої половини 90-х років ізраїльські уряди здійснюють політику, названу «землі в обмін на мир». Ізраїль погоджується звільнити частину окупованих арабських земель, надати автономію проживаючому в країні палестинському населенню, а у перспективі — створити арабську палестинську державу. Ця політика викликає сильний опір як у середовищі палестинців (радикали звинувачують лідера ООП Ясіра Арафата у зраді національних інтересів), так і у самому єврейському суспільстві[5, c. 26-28].

24 травня 2000 р. уряд Ізраїлю на чолі з Ехудом Бараком достроково завершив вивід ізраїльських військ з півдня Лівану. Бійці християнської Південноліванської армії, яка останніх 22 роки співпрацювала з ізраїльтянами, були прийняті на ізраїльській території на правах … туристів з можливістю тимчасового працевлаштування. Тим самим у Ізраїлю залишився лише один нерозв'язаний територіальний конфлікт — з Сирією.

Ізраїль не має власної конституції, що пояснюється багатьма невирішеними питаннями, зокрема щодо територіального статусу Єрусалиму (світ не готовий до перенесення у це священне місто трьох світових релігій єврейської столиці з Тель-Авіву). Державний лад у країні можна характеризувати як парламентсько-президентську республіку. Його основи регулюються кількома законодавчими актами, як-от: Тимчасовий органічний закон 1949 p., Закон про громадянство 1952 p., Основний закон про парламент 1958 p., Основний закон про президента 1964 р. Президента обирає кнессет (парламент) країни, його повноваження відносно вузькі. Вся повнота реальної влади перебуває в руках прем'єр-міністра.

Ізраїль має добре розвинуту систему соціального забезпечення. До її курйозів віднесено визнання хронічних алкоголіків інвалідами з виплатою щомісячної пенсії, еквівалентної 300 доларам США. Це дозволяє продовжувати «хворобливий» спосіб життя без особливих труднощів.

Судова система складається з світських та релігійних судів (раввінату та шаріату). В компетенції судів раввінату питання шлюбу та сім'ї, а також справи, пов'язані з виконанням релігійних культів. Рішення цих судів ґрунтуються на архаїчних положеннях талмуду. Це також веде до курйозів. Так, євреєм може вважатися лише народжений від матері-єврейки. Під цю категорію потрапляють онуки М. С. Хрущова і не потрапляють — першого президента єврейської держави Бен-Гуріона.

З моменту проголошення держави Ізраїль у 1948 р. її перший прем’єр-міністр Давид Бен Гуріон замислювався над тим, як єврейська держава може протистояти арабській загрозі. Він уважав, що майбутнє єврейської держави може бути гарантоване завдяки розвитку нетрадиційної зброї, зокрема ядерної, щоб відучити арабів навіть від думки про можливість загрожувати існуванню Ізраїлю.

Бен Гуріон і його наступники були впевнені, що ізраїльський ядерний арсенал є своєрідним страховим полісом, відмова від якого означає втрату можливості забезпечити майбутнє держави й убезпечити його населення. Ядерна програма Ізраїлю була розпочата ще в 50-х роках. Біля її витоків стояли Бен Гуріон і Шимон Перес — головний організатор атомного проекту. Наукове забезпечення ядерної програми здійснювалося створеним наприкінці 40-х років інститутом Вейцмана (Weizmann Institute of Science).

У 1966—1967 рр. Ізраїль завершив перший етап своєї ядерної програми, виготовивши від трьох до семи атомних бомб. З того часу Ізраїлю вдалося значно розширити межі своєї ядерної програми, довівши її до виробництва водневої бомби і ядерних боєголовок для балістичних ракет. Щоправда, і сьогодні на слово «ядерна зброя» в Ізраїлі накладено табу. А в світовій практиці навіть з’явилося таке поняття, як політика ядерної неоднозначності, яким характеризується ситуація з ядерною програмою Ізраїлю. Ця політика означає, що єврейська держава офіційно не визнає своїх робіт у сфері створення ядерної зброї (тому не підпадає під відповідні політичні й економічні санкції). Проте, вміло дозуючи інформацію щодо їх наявності, має могутній засіб залякування.

В Ізраїлі вважають, що момент стримування, який виникає внаслідок усвідомлення арабським світом факту наявності в Ізраїлю величезного ядерного арсеналу, є найважливішим чинником, який перешкоджає розв’язуванню війни проти їхньої країни[10, c. 10-11].

2. Проблеми сучасної зовнішньої політики Ізраїлю. Вплив зовнішніх чинників на ізраїльську політику

Офіційно зовнішня політика Ізраїлю спрямована на пошук мирного дозволу конфлікту на Близькому Сході, подолання дипломатичної ізоляції й установлення добросусідських відносин з усіма арабськими країнами. У перші роки свого існування Ізраїль проводив політикові неприєднання ("неідентифікації"), прагнучи домогтися визнання як можна більше широкого кола держав, однак надалі цілий ряд обставин сприяв зміцненню його політичних і економічних зв'язків із країнами Західної Європи й США.

Найбільше значення для Ізраїлю мають відносини з його арабськими сусідами. За свою недовгу історію Ізраїль брав участь у шести війнах із сусідніми державами, відносини з якими спочатку визначалися угодами про перемир'я, укладеними в 1949 з Єгиптом, Сирією, Ліваном і Трансіорданією. Тільки в 1979 був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом, а в 1994 укладений аналогічний договір з Йорданією. В 1993 підписана спільна декларація Ізраїлю й ООП, а також ряд додаткових угод. Слідом за Мадридською конференцією 1991 і угодами в Осло в 1993 Ізраїль установив або відновив дипломатичні відносини з 62 країнами. Представництва в Ізраїлеві відкрили вісім арабських країн (у тому числі Марокко, Туніс, ОАЭ, Оман, Катар, Бахрейн і інші), але після начавшейся у вересні 2000 другої палестинської Інтифади всі вони були закриті.

До початку перебудови відносини Ізраїлю з Радянським Союзом і країнами Східної Європи складались непросто. СРСР одним з перших визнав Ізраїль і навіть надавав йому військову допомогу, надалі , однак, контакти між двома країнами неодноразово переривалися. Радянська економічна й військова допомога арабським країнам і розрив в 1967 відносин СРСР і його союзників з Ізраїлем прискорили його перехід у табір західних держав. У жовтні 1991 дипломатичні відносини були відновлені, а через два місяці після розпаду СРСР Ізраїль встановив стосунки з більшістю колишніх радянських республік.

Складні й багатобічні зв'язки зі США існували ще до проголошення незалежності Ізраїлю. Офіційно Ізраїль не є союзником США, але американська сторона підкреслює свою зацікавленість у забезпеченні політичної незалежності й територіальної цілісності всіх держав Близького Сходу, включаючи Ізраїль.

Не прості відносини Ізраїль зв'язують і з більшістю країн Західної Європи, особливо із Францією й Великобританією. Довгий час другим за значенням після США партнером для Ізраїлю була ФРН, відносини з якої були встановлені в 1965. В 1975 Ізраїль підписав договір про зону вільної торгівлі з Європейським економічним співтовариством (ЄЕС), що дозволило розширити економічні зв'язки країни. Однак у політичній області між Ізраїлем і Європою й сьогодні зберігаються значні розбіжності, викликані різними підходами в дозволі арабо-ізраїльського конфлікту.

У цей час Ізраїль підтримує відносини з 153 країнами, відмовляються визнавати Ізраїль 39 держав, головним чином на Близькому Сході й у Північній Африці[3, c. 45-47].

В основі концепції національної безпеки Ізраїлю лежить доктрина “кумулятивного стримування”.

Згідно з ствердженнями ізраїльських політиків, вона спрямована на створення максимально сприятливих умов для існування і розвитку ізраїльського суспільства в умовах “ворожого оточення” шляхом превентивного перешкодження виникненню потенційних загроз, а у випадках, коли це неможливо, мінімізації вже існуючих. Відповідно до даної доктрини експансіоністський курс Ізраїлю на розширення територій за рахунок захоплення і утримання арабських земель подавався як такий, який є необхідним для створення “стратегічної глибини” оборони.

Формування “доктрини стримування” почалося в кінці 1940-х-початку 1950-х років. Важлива роль в процесі її розробки належала першому ізраїльському прем'єр-міністру Д.Бен-Гуриону, який сформулював її основні положення. Надалі, під впливом як змін в світі (на глобальному і регіональному рівні), так і з урахуванням осмислення накопиченого досвіду (що в свою чергу вело до певної переоцінки і корегування практичної діяльності Ізраїлю в цій сфері) відбувався і процес еволюції самої “доктрини стримування”.

У процесі формування політики Сполучених Штатів щодо Ізраїлю в 1991-2001 рр. домінувала концепція збереження “особливих відносин”. Незважаючи на те, що багато американських дослідників наполягали на необхідності перегляду місця та ролі Ізраїлю в близькосхідній стратегії Вашингтона на початку 1990-х рр., декілька кризових моментів у відносинах між адміністрацією Дж. Буша й Ізраїлем не зачепили основ американо-ізраїльського “стратегічного альянсу”, а в роки перебування на посту президента США Б. Клінтона рівень “особливих відносин” між державами, характерний для часів “холодної війни”, був повністю відновлений.

Сполучені Штати впродовж періоду, що досліджується, були ключовим посередником у арабо-ізраїльському мирному врегулюванні й здійснювали безпосередній вплив на його розвиток. Повномасштабне врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту на основі резолюцій РБ ООН № 242 і № 338 та принципі “мир в обмін на території”, визнавалося офіційним Вашингтоном одним з найбільш пріоритетних напрямків своєї близькосхідної політики, оскільки воно було необхідною умовою для стабілізації одного з найбільш стратегічно важливих для США регіонів Земної кулі, а також значною мірою мало б посприяти поглибленню як американо-ізраїльського, так і американо-арабського співробітництва.

Водночас, слід визнати, що ні Дж. Буш, ні Б. Клінтон не мали конкретної і чітко сформульованої стратегії з досягнення вищезазначеної мети. Адміністрації обох президентів не бажали брати на себе ризик з висування самостійних мирних ініціатив, і були більш зацікавлені в тому, щоб компромісне рішення було знайдено самими протиборчими сторонами. Американська дипломатія 1990-х рр., на думку дисертанта, також не завжди була послідовна у своїх підходах щодо основних проблем мирного врегулювання, зокрема, до проблеми ізраїльських поселень на окупованих територіях. Щодо палестинської проблеми, то незважаючи на те, що необхідність її якнайшвидшого вирішення визнавалася як Дж. Бушем, так і Б. Клінтоном, позиція обох президентів у мирному процесі, швидше, відбивала визнання Сполученими Штатами домінування проблем ізраїльської безпеки над проблемою палестинського самовизначення, що було продемонстровано як у процесі організації Мадридської мирної конференції, так і в роки “мирного процесу Осло”[1, c. 21-22].

Нові реалії сучасної міжнародної політики ставлять на порядок денний необхідність перегляду традиційного підходу Ізраїлю практично до всіх основних напрямів своєї зовнішньої політики, починаючи з деяких основоположних положень доктрини “кумулятивного стримування” і закінчуючи приватними питаннями зовнішньополітичної діяльності в периферійних регіонах.

У галузі національної безпеки і військової політики необхідність корегування пов'язана, передусім, з тим, що, як показує практика, багаторічна ставка виключно на військову силу і військові перемоги не принесла Ізраїлю бажаного політичного результату. Ізраїль спромігся затвердитися в регіоні в якості військової “міні-наддержави”, з потужністю якої не можна не погодитися, однак його розрахунки на те, що, пересвідчившись в його непереможності, арабські країни погодяться укласти мир на ізраїльських умовах, що дозволить йому надалі стати повноправним членом регіонального співтовариства, не виправдалися. Більш того, військово-силові акції Тель-Авіва сприяли поглибленню конфронтації, посиленню сприйняття Ізраїлю арабами як агресора, реально загрожуючи їх власній національній безпеці, зростанню недовір'я, породжуючи, таким чином, хибне коло насильства в регіоні. Крім того, події 1990-х років, зокрема, війна в Перській затоці, під час якої ізраїльська територія обстрілювалася іракськими ракетами з території, що не є по відношенню до Ізраїлю суміжною, продемонстрували неспроможність в сучасних умовах ще одного важливого положення ізраїльської стратегічної доктрини, а, саме, концепції “стратегічної глибини”, яка служила одним з основних обґрунтувань необхідності збереження ізраїльського контролю над палестинськими територіями, передусім над Західним берегом ріки Йордан. Саме під впливом цих чинників Ізраїль взяв курс на досягнення миру з арабськими державами, на розвиток діалогу з ОВП.

Витрати на оборону Ізраїлю одні з найвищих у світі. У 1992 і 1997 роках вони становили 11,7 і 9,7% від ВНП відповідно. У ці ж роки чисельність збройних сил держави становила 181 і 185 тис. осіб.

Військові витрати у 1999 році становили 8,7 мільярдів доларів США, що дорівнює 9,5 % від ВНП.

Незаперечною є перевага Ізраїлю на світовій арені як виробника безпілотних літаків-розвідників, приладів нічного бачення для авіації та легкої стрілецької зброї. Крім того, промисловість держави виробляє танки, літаки-винищувачі Kfir, катери, системи протиракетної оборони, ракети середньої дальності "Єрихон".

Експорт озброєння і військової техніки у 1992 році становив 4,8% світового експорту, у 1997 році — 1,6% світового експорту. У ці ж роки імпорт озброєнь становив 7,9 і 3,6 % світового імпорту.

Ядерна стратегія була і залишиться на тривалу перспективу ведучим елементом ізраїльської доктрини “кумулятивного стримування”. Це підтверджує відмову Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також позиція Ізраїлю, що передбачає досягнення миру з арабами як передумову для гіпотетичної постановки питання про ядерний потенціал Ізраїлю. Поки Ізраїль буде ігнорувати стурбованість з боку арабів з приводу його стратегії збереження неофіційного ядерного статусу, напруженість в регіоні і гонка озброєнь неминуча[15, c. 73-76].

Політика Ізраїлю унікальна. Вона заснована на відмові керівних кіл визнати існування ядерного арсеналу й непрямих натяках на його наявність, а також передбачає посилену цензуру в пресі на всі повідомлення, що стосуються ізраїльської ядерної програми. З іншого боку, керівництво країни сприяє проникненню інформації про ядерну програму в іноземні ЗМІ, вважаючи, що це — пряме застереження арабським країнам. Проводячи таку політику, Ізраїль намагається примусити арабські держави відмовитися навіть від думки про можливість знищити єврейську державу.

Виходить, що лідери країни (від Бен Гуріона до Шарона) понад сорок років водили за ніс і Раду Безпеки ООН, і МАГАТЕ — з того моменту, як у Дімоні був побудований ядерний реактор, який так жодного разу й не інспектувався цими міжнародними організаціями.

США свого часу фактично заплющили очі на ізраїльську ядерну програму й не стали акцентувати увагу на тому, що Ізраїль відмовився підписати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Вказана ситуація відобразила «розуміння президентом США Ніксоном і прем’єр-міністром Ізраїлю Голдою Меєр нових політичних і стратегічних реалій». Згідно з цим розумінням «передбачалося, але не визнавалося», що Ізраїль є «державою, що володіє ядерною зброєю».

За оцінками іноземних фахівців, Ізраїль має в своєму розпорядженні не менше ніж 200 ядерних боєголовок. Не виключено, що в ізраїльських збройних силах є артилерійські снаряди з ядерною БЧ для 203,2 і 175 мм самохідних гаубиць і гармат. Проте не слід виключати наявність в арсеналі Ізраїлю і ядерних боєприпасів для 155 мм гаубиць. Ізраїль також володіє засобами доставки ядерних боєприпасів — сучасними бойовими літаками (переважно американського виробництва), здатними нести ядерну зброю, а також тактичними ракетами власного виробництва «Єрихон-1» (дальність 660 км) і «Єрихон-2» (дальність 1,5 тис. км).

Крім того, Ізраїль має достатню кількість літаків — носіїв ядерної зброї. Це насамперед літаки американського виробництва F-15 і F-16, а також літаки власного виробництва «Кфір». Крім цього, важливим засобом залякування країн арабського світу є оснащення підводних човнів зброєю, яка дозволяє здійснювати запуски крилатих ракет з ядерною БЧ, про які раніше не було відомо.

Таким чином, Ізраїль — це єдина на Близькому Сході ядерна держава, що має на озброєнні ядерні системи наземного, морського й повітряного базування. Саме це не дозволяє США й ООН переконати Іран відмовитися від програми створення власної ядерної зброї[4, c. 79-82].

3. Шляхи вирішення проблем ізраїльської політики

Останні парламентські вибори в Ізраїлі засвідчили, що політична еліта цієї країни остаточно визначилась із змістом та спрямованістю нового етапу стратегії забезпечення національної безпеки в умовах перманентного палестинсько-ізраїльського та арабсько-ізраїльського конфлікту. Його суть полягає у продовженні курсу на одностороннє розмежування, ініційоване колишнім прем'єр-міністром Ізраїлю А. Шароном, який успішно здійснив вихід Ізраїлю із сектору Газа і розпочав підготовку виведення значної частини єврейських поселенців із Західного берегу. Причому, якщо Ізраїль залишив сектор Газа повністю, то щодо Західного берега р. Йордан планувалось, що частина найбільш великих єврейських поселень відійде до Ізраїлю. Потрібно зазначити, що США і Євросоюз одностайно підтримали вихід Ізраїлю із сектору Газа, розцінивши такі дії ізраїльського керівництва як крок на шляху до реалізації плану вирішення палестинсько-ізраїльського конфлікту "Дорожня карта", розробленого міжнародним Квартетом у складі США, ЄС, ООН та Росії і презентованого 30 квітня 2003 р. Щодо оцінки другого етапу реалізації "плану А. Шарона", то позиція ЄС та США у цьому питанні значно відрізнялись. Якщо Євросоюз засудив спорудження так званої "стіни безпеки" через територію Західного берегу та закликав Ізраїль послідовно виконувати зміст плану дій "Дорожня карта", зажадавши від нього повернення до кордонів 1967 р., то президент США Дж. Буш у серпні 2004 р. фактично підтримав намагання ізраїльського уряду анексувати частину території Західного берегу у ході здійснення другого етапу плану одностороннього розмежування Ізраїлю з Палестиною. Пізніше, після переконливої перемоги на президентських виборах у Палестині в січні 2005 р. поміркованого і прозахідного лідера ФАТХу М. Аббаса, США дещо змінили свою позицію і також висловились за орієнтацію Ізраїлю на кордони 1967 р.

З метою створення необхідних внутрішньополітичних передумов для остаточної реалізації свого плану А. Шарон створив у листопаді 2005 р. центристську партію "Кадіма", перемога якої на майбутніх парламентських виборах 2006 р. мала забезпечити формування такого коаліційного уряду Ізраїлю, який був би спроможний здійснити другий етап "плану Шарона"[2, c. 37-38].

Перехід Ізраїлю від тактики утримання окупованих раніше палестинських земель до тактики одностороннього розмежування був викликаний низкою об'єктивних чинників, зокрема:

— змінами у демографічній ситуації у межах нинішнього Ізраїлю (якщо кількість палестинського населення у 2000 р. становила 3,15 млн проти 3,6 млн єврейського населення, то у 2025 р. становитиме 6,42 млн, а у 2050 — більше 10 млн, що більш ніж удвічі перевищить кількість єврейського населення Ізраїлю);

— зростаючими непомірними витратами на підтримку окупаційної інфраструктури та втомленістю населення Ізраїлю від перманентного стану війни (напередодні парламентських виборів майже 70 % єврейського населення Ізраїлю виступало за укладення мирних угод з палестинцями);

— зростаючою критикою на адресу ізраїльської політики щодо Палестини з боку світової спільноти, появою нових загроз та викликів для Ізраїлю у Близькосхідному регіоні (нинішня політика Ірану, загроза громадянської війни та дезінтеграції Іраку, підвищення ролі радикального ісламу в регіоні тощо).

Підтримка Ізраїлю з боку США вже протягом багатьох років є позадискусійною. Проте нині підтримка з боку США дій агресивного уряду А.Шарона (стосується вбивств лідерів ХАМАСУ Абделазіза аль Ранті, шейха Ахмеда Ясіна, будівництва стіни, що відділяє окуповані землі від Ізраїлю) є великою шкодою для американському іміджу, а також створює загрозу терористичних акцій щодо американців по всьому світу.

Отже, головною метою політичного керівництва Ізраїлю на середньо — та довгострокову перспективу є не просто збереження Ізраїлю як міцної, стабільної, демократичної держави, а збереження, насамперед, єврейського характеру цієї країни, забезпечення і у подальшому існування єврейської більшості в Ізраїлі.

Саме на реалізацію цього головного завдання спрямований висунутий нинішнім прем'єр-міністром Ізраїлю Є. Ольмертом так званий план "консолідації" навколо якого створюється нова парламентська більшість у кнесеті на чолі з партією-переможницею — "Кадімою" та її найближчим союзником — лівоцентристською партією "Авода", які разом мають 48 депутатських мандатів із 120. Головними складовими плану "консолідації" є: односторонній вихід із більшої частини Західного берегу та встановлення остаточних кордонів Ізраїлю до 2010 р. При цьому Ізраїль планує залишити за собою декілька найбільших єврейських поселень, у яких проживатиме й надалі майже дві третини із 200-тисячного єврейського населення Західного берегу. Остаточні кордони Ізраїлю з Палестиною можуть бути встановлені також в односторонньому режимі, якщо палестинська сторона відмовиться вести переговори з цього питання[7, c. 28-30].

У просуванні плану "консолідації" нинішнє керівництво Ізраїлю активно й достатньо ефективно використовує чинник перемоги на останніх парламентських виборах в Палестині радикального угруповання ХАМАС та нинішню позицію керівництва ХАМАСу щодо Ізраїлю. Відмова ХАМАСу від прийняття тих вимог, які були визначені для нього у Заяві Квартету від 30 березня 2006 р., а саме — відмови від насильства, визнання Ізраїлю, приєднання до попередніх угод та домовленостей, у тому числі й Дорожньої карти, аналогічних вимог з боку США, Євросоюзу, Генерального Секретаря ООН, призвели, з одного боку, до майже повної міжнародної ізоляції ХАМАСу, припинення прямого фінансування урядових установ Палестинської автономії Євросоюзом та Сполученими Штатами, а з іншого — дали вагомий аргумент керівництву Ізраїлю щодо заяв про відсутність з боку Палестини відповідного партнера для переговорів, а відтак — про необхідність остаточного визначення кордонів Ізраїлю в односторонньому режимі, а не в результаті домовленостей з палестинською стороною.

У травні 2007 року заплановано візит ізраїльського прем'єр-міністра Є. Ольмерта до США, в ході якого він намагатиметься отримати як політичну, так і фінансову підтримку американським президентом свого плану "консолідації" (згідно заяв Є. Ольмерта на реалізацію Плану "консолідації" потрібно понад 10 млрд дол.).

Лінія США та Євросоюзу на сьогодні полягає у намаганні досягти від керівництва ХАМАСу зміни своєї позиції щодо Ізраїлю шляхом використання комплексу фінансово-економічних, політичних та дипломатичних засобів. По-перше, підкреслюється, що головною фігурою на політичній арені Палестини має залишатися її президент М. Аббас, з яким Захід, на відміну від ХАМАСу, хоче продовжувати контакти. По-друге, припинивши фінансування державних структур Палестинської автономії, США та Євросоюз заявили про збільшення гуманітарної допомоги безпосередньо палестинському населенню, яка надходитиме через неурядові та міжнародні благодійні організації. По-третє, використовується тактика залякування керівництва ХАМАСу тим, що США та Євросоюз, у разі, якщо позиція ХАМАСу залишиться незмінною, будуть змушені фактично погодитись на запропонований прем'єр-міністром Ізраїлю План "консолідації"[18, c. 55-58].

За інформацією армійського радіо Ізраїлю, що у свою чергу посилається на офіційних осіб, "президент США Джордж Буш планує атакувати Іран у найближчі місяці, до завершення свого президентського строку".

Джерело затверджує, що Буш, під час закритої зустрічі з віце-президентом Діком Чейні, говорив про необхідність початку воєнної операції.

У повідомленні також говориться, що, по згоді Ізраїлю, остання ліванська кампанія також була запланованою операцією США.

Буш висловив думку, що демонстрація сили "Хізбаллой" є показником зростаючого впливу президента Ірану Махмуда Ахмадінеджада, тому "треба лікувати хворобу, а не її симптоми", наводить слова американського президента ізраїльське джерело.

Також президент США додав у ході свого останнього візиту: "Америка підтримує Ізраїль у протидії іранській ядерній програмі. Дозвіл світу спонсорувати тероризм може привести до появи смертоносної зброї, що може знищити майбутні покоління. Ми не дозволимо Ірану зробити це".

Таким чином, у разі закріплення зазначеної тенденції у розвитку ситуації навколо палестинсько-ізраїльського конфлікту відбуватиметься ескалація невизначеності, напруженості і, головне, подальшого відходу від принципів і змісту плану дій "Дорожня карта", який передбачає створення стабільної і незалежної, демократичної Палестинської держави у межах кордонів 1967 р., підписання мирної угоди Палестини з Ізраїлем на основі справедливого вирішення всіх існуючих проблем палестинсько-ізраїльських відносин — кордонів, біженців, статусу Єрусалиму, долі єврейських поселень на палестинських землях тощо.

Разом із тим потрібно підкреслити, що, на думку аналітиків, існують цілком реальні можливості стабілізації ситуації навколо палестинсько-ізраїльських відносин і подальшого пошуку шляхів їхнього мирного врегулювання на основі модернізованого варіанту плану дій "Дорожня карта". Цілком ймовірно, що керівництво ХАМАСу та нового палестинського уряду буде змушене зайняти більш гнучку позицію стосовно Ізраїлю та виконати відомі умови міжнародних посередників. Певним підтвердженням цього є деякі останні заяви лідерів ХАМАСу щодо їхньої готовності визнати Ізраїль у кордонах 1967 р. та розглянути ідею "двох держав для двох народів" тощо. Свої позитивні результати може принести активна дипломатична діяльність у цьому напрямку Євросоюзу, США, ООН, Росії, низки арабських країн, посередницькі зусилля релігійних та громадських організацій. Остання заява новообраного прем'єр-міністра Італії Р. Проді із закликом до європейських країн переглянути своє відношення до нового палестинського уряду, є свідченням налаштованості значної частини лідерів європейських країн до налагодження співробітництва з ХАМАСом.

Не зважаючи на активні заклики Європи й США до мирного вирішення проблеми, Ізраїль вибрав військовий шлях вирішення конфлікту. Спроби палестинського лідера та ізраїльського міністра оборони Ш.Переса відновити мирний процес були цілком відкинуті ізраїльським урядом. Після того, як Ізраїль оголосив про нелегітимність Я.Арафата, як лідера палестинців, вести переговори нема з ким.

Першим етапом силового способу вирішення проблеми Ізраїль вважає повне знищення Палестинської автономії. Оскільки палестинці не погодяться з цим за жодних обставин, наступним кроком може бути хіба що повний геноцид палестинського народу. Таким чином, єврейський народ, який зазнав геноциду від фашистів, сам стає інструментом геноциду. Але радикалізація настроїв в одному таборі неминуче приводить до радикалізації в таборі супротивному. Тому під гасло знищення всіх євреїв можуть стати й провідники поки що поміркованих арабських країн. Отже, якщо ізраїльський прем'єр А.Шарон не зупиниться, він може увійти в історію, як лідер, що спровокував знищення власного народу.

Військовий шлях розв'язання цього конфлікту вкрай негативний для України, оскільки дуже реальною стає небезпека його глобалізації[16, c. 43-46].

Висновки

Ґенеза палестино-ізраїльського конфлікту як ключового моменту регіональної політики Ізраїлю була обумовлена домінуючою на той час теорією розбудови “залізної стіни” військової сили, через яку араби не зможуть проникнути, а застосування сіоністами сили як головного важелю вирішення проблеми державотворення в регіональному вимірі стає не тільки домінуючою, але й безальтернативною практикою.

Формування державної ідеології в Ізраїлі на початковому етапі державності відбувалося на засадах базових і нових сіоністських постулатів про досягнення громадської єдності перед лицем спільного ворога, про зверхність культурно-моральних цінностей єврейської спільноти над аналогами оточуючого неєврейського середовища, про геополітичну унікальність ізраїльського соціуму як бастіону демократії в арабському світі, про культ армії як головного елементу забезпечення життєспроможності суспільства та його інтегруючого засобу, про відродження великого Ізраїлю в його давньо-історичних кордонах за рахунок території сусідніх арабських країн. Відчуття небезпеки держави, теоретично створеної для того, аби відвернути повторення трагедії Голокосту, зумовило і процес вироблення систем регіональної політики та національної безпеки, яка мала перетворити біблійний народ-жертву у сучасний народ-переможець за допомогою військових важелів. Таким чином було закріплено дихотомічний підхід “свій-чужий”, який носив релігійно-міфологічний та геополітично-військовий характер.

Розвиток відносин Ізраїлю та оточення відбувався не шляхом усвідомлення існуючих розбіжностей у відносинах Ізраїлю з сусідніми країнами та усунення зовнішньої загрози, а шляхом зведення цієї реальності до крайніх ступенів військового напруження, завдяки яким базова теза сіоністської ідеології про ворожість до євреїв оточуючого неєврейського середовища набула абсолютної відповідності дійсності – як відповідь на ворожість Ізраїлю. Регіональна політика Ізраїлю в 1948-1972 рр. була спробою встановити однополюсне регіональне домінування, безальтернативність якого остаточно закріпилася в результаті Шестиденної війни 1967 року.

Після війни 1967 року на рівень національних пріоритетів було зведено завдання освоєння завойованого життєвого простору шляхом побудови єврейських поселень на окупованих територіях. Як нове спрямування зусиль суспільства, воно вкорінювалося у громадську свідомість у вигляді неодмінної складової життєздатності ізраїльської держави, а спротив арабського населення цих територій трактувався у якості “вимушеного зла”, котре слід подолати.

Після проголошення Вашингтоном “війни з тероризмом”, не можливо не помітити співпадіння інтересів США та Ізраїлю: задум Вашингтону щодо насадження в арабському світі проамериканської лояльності будь-якими засобами співпадати з довготерміновими інтересами “стратегічно лояльного” Ізраїлю. В умовах цього задуму палестинська боротьба за державність може підпасти під каральні міри як збройний прояв “антиамериканської нелояльності” і, природно, впишеться в схему придушення як окремий випадок “арабського тероризму”, що вже знайшло втілення в усуненні Арафата від переговорного процесу.

Список використаної літератури

1. Аппатов С. На основі ментальної близкості:Україна та Ізраїль:до історії національних та міжнародних відносин //Політика і час. — 1998. — № 3. — C. 18-22
2. Балюн О. Українсько-ізраїльські відносини сучасного періоду //Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка. — 1998. — Вип. 40: історія. — C. 36-39
3. Бурлака О. Держава Ізраїль //Географія та основи економіки в школі. — 1997. — № 1. — C. 45-49
4. Головченко В. Збройні сили в політичній системі держави Ізраїль //Політика і час. — 2006. — № 4. — C. 76-86
5. Государство Израиль в 80-е годы: (Очерки)/ [В. В. Афиногенов, С. Ю. Глухов, А. В. Федорченко и др.; Редкол.: Т. А. Карасова (отв. ред.) и др.];; Рос. акад. наук, Ин-т востоковедения. — М.: Наука, 1992. — 284 с.
6. Государство Израиль: Справочник/ АН СССР, Ин-т востоковедения; [Сост. Л. А. Барковский и др.]. — М.: Наука, 1986. — 278 с.
7. Гусаков В. Ізраїльсько-єгипетський та ізраїльсько-палестинський досвід врегулювання близькосхідного конфлікту: (Історія та перспективи //Людина і політика. — 2003. — № 1. — C. 24-30
8. Закалюк К. Шолом, Ізраїль! //Міжнародний туризм. — 1998. — № 1. — C. 12-16
9. Израиль: Геогр. справ./ Под общ. ред. М. Михаэли; Пер. с иврита и англ. А. Тор-пусман. — Иерусалим: Библиотека-Алия, 1989. — 258 с.
10. Каспрук В. У витоків держави Ізраїль //Третий сектор. — 2001. — 1-6 травня. — C. 10-11
11. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Володимир Макарчук,. — 5-те вид., доп.. — К.: Атіка, 2006. — 679 с.
12. Пирогів А. Ізраїль: наступна зупинка — небеса //Міжнародний туризм. — 2000. — № 6. — C. 42-45
13. Рувинский Л. Близькосхідний плацдарм американського імперіалізму/ Лев Рувинский. — К.: Політвидав Украіни, 1986. — 185 с.
14. Рувинский Л. Сионизм: реакционные цели и преступные средства/ Лев Рувинский. — Одесса: Маяк, 1980. — 143 с.
15. Федченко Є. Політика у погонах //Політика і час. — 2002. — № 2 . — C. 73-78
16. Федченко Є. Сіонізм проти постсіонізму //Політика і час. — 2001. — № 2. — C. 43-47
17. Федченко Н. Інтифада нового зразка: Ізраїльсько-палестинський конфлікт у вимірі етноконфесійних уявлень про політичну рацвональність //Політика і час. — 2000. — № 11-12. — C. 25-32. — Бібліограф.: 15 назв.
18. Федченко Є. Що видно у вікно можливостей?: Близькосхідна політика Ізраїлю та США після війни в Іраку //Політика і час. — 2004. — № 2. — C. 55-62