Які чинники лежать в основі концепції взаємодії економіки та екології

Вступ.

1. Економічні аспекти взаємодії суспільства і природи.

2. Засади взаємодії економічних та екологічних чинників у формуванні державної політики сталого розвитку.

3. Економічні аспекти проведення екологічної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Слово екологія походить від грецьких "oikos" — оселя і "logos"- вчення. Екологія — це наука про навколишнє середовище, оселю, людину, її взаємодію із цим середовищем і шляхи забезпечення умов для її життя.

Яка сьогодні екологічна ситуація в Україні? Як взаємодіють суспільство і природа в умовах НТР? Які способи і шляхи розв'язання найгостріших соціально-екологічних проблем в Україні?

Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріалів призвели до революційних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу. Цей вплив має суперечливий характер. У ньому переплітаються позитивні й негативні явища. З одного боку, вдосконалення технологій і зростання виробництва сприяють більш повному задоволенню потреб людей, раціональному користуванню природними ресурсами, збільшенню виробництва продуктів харчування і т.ін. З іншого — забруднюється природне середовище, знищуються ліси, посилюється ерозія ґрунтів, випадають кислотні дощі, зменшується озоновий шар землі, погіршується стан здоров'я людей тощо.

Зростаючі потреби суспільства і виробництва обумовлюють подальше прискорення темпів науково-технічного прогресу. Цілком зрозуміло, що чим вищий історичний етап розвитку суспільства, тим більшою мірою стан природного середовища детермінується цілепокладаючою людською діяльністю. Поглиблення і розширення масштабів такої діяльності можуть призвести до глобальних суперечностей у розвитку цивілізації, які можна подолати лише шляхом проведення докорінних змін у рамках розвитку самого суспільства.

1. Економічні аспекти взаємодії суспільства і природи

В останні десятиріччя у різних країнах світу спостерігається стрімка екологізація економіки. На тлі значних темпів економічного зростання стабілізувалось споживання мінеральної сировини, скоротилося забруднення атмосферного повітря і водних ресурсів, отримали розвиток сучасні природоохоронні технології. Значні зміни відбуваються у суспільній свідомості. Громадяни все вище цінують сприятливе навколишнє середовище, підтримують екологічні партії і рухи, купують екологічно чисті товари. У сучасних умовах виробники товарів вимушені формувати “зелений імідж”, модернізувати виробництво – екологізація діяльності стає одним з найважливіших факторів їх конкурентоспроможності.

Проблеми екологізації економіки, що виникли в останні роки, поки ще недостатньо досліджені вітчизняними вченими. Особливості існуючої структури промисловості зумовлюють необхідність комплексного аналізу проблем, пов’язаних з механізмами взаємодії економіки й екології в умовах трансформування економічної системи і розробкою на цій основі рекомендацій із вдосконалення механізмів державного управління природокористуванням з урахуванням екологічних факторів у державній макроекономічній політиці. Екологізація даної політики має стати одним із основних завдань реформування системи природокористування, оскільки тільки за умов урахування екологічних факторів на мікро- і макрорівні можна вирішувати завдання створення сучасної конкурентоздатної економічної системи, яка будується на принципах сталого розвитку.

Економічна ефективність нової технології, процесу, устаткування визначалася тим, наскільки сумарні витрати на додатково вироблену продукцію (ВД) менше витрат на таку продукцію, вироблену іншими засобами (ВІ). Чим більше різниця (ВІ — ВД) >0, тим ефективнішими вважалися обрані технології, процеси, засоби.

Яскравим прикладом зловживання економічним принципом природокористування може служити наша країна. В умовах планування в колишньому СРСР централізованої командно — адміністративної системи економіка України десятиріччями формувалась без урахування об`єктивних потреб та інтересів її народу, оцінки екологічних можливостей окремих регіонів. Панував принцип мінімум витрат, максимум прибутку[6, c. 78-79]. Фінансування природоохоронних заходів здійснювалось по залишковому принципу. В результаті склалась одна з екологічно «найбрудніших» економік — перенасичення хімічними, металургійними, гірнорудними виробництвами із застарілими технологіями. В процесі суспільного виробництва щорічно залучається приблизно 1,5 млрд. тон природних речовин. В розрахунку на душу населення це складає 30 т. Такі великі обсяги первинного ресурсовикористання зумовлені екстенсивним характером експлуатації природноресурсного потенціалу. Обсяг накопичених відходів добувної, енергетичної, металургійної та інших галузей промисловості досягає 15 млрд. т. і продовжує щорічно збільшуватись більш як на мільярд тон. Виснажуються невідновлювані мінеральносировинні ресурси, інтенсивно забруднюються ґрунти і водойми, все більшою кількістю шкідливих хімічних речовин насичується повітряний басейн. Надмірне нарощування галузей з високою питомою вагою водоспоживання привело до того, що всі доступні водні ресурси опинилися на межі вичерпання.

Інтенсифікація землеробства, збільшення техногенного навантаження на земельні ресурси, безконтрольне застосування засобів хімізації в умовах низької технологічної культури призводить до прискореної деградації ґрунтів, їх родючості.

На території України практично не залишилось водоносних підземних горизонтів питного призначення, де б не були виявлені пестициди, нітрати.

Ведучим принципом природокористування стає еколого — економічний принцип, який передбачає отримання максимального прибутку при мінімальних витратах і мінімальних порушеннях природного середовища.

При еколого-економічному підході головною умовою розрахунків є включення показника збитку, заподіяного забруднення навколишнього середовища DW. Тепер нерівність прийме вигляд (ВІ +DW- ВД) > 0. В цьому випадку дуже дорога маловідкідна технологія може стати вигіднішою технології, що забруднює природу.

Висока якість навколишнього середовища визначає стан добробуту суспільства, як і матеріальні блага, отримані шляхом виробництва. По шкалі цінностей природні блага по відношенню до матеріальних виходять на перший план. Тому суспільство повинне миритися із закономірним підвищенням вартості промислової продукції, зумовленої високими платежами за природні ресурси. Компенсацією за це має стати підвищення якості повітря, води, ґрунту та інших компонентів соціоекосистеми.

В геоекосистемах із антропогенним навантаженням, близьким до граничного, вводять коефіцієнти геоекологічної небезпеки, якими регулюються в залежності від показника антропогенні впливи на довкілля. Збільшення коефіцієнта захищає геоекосистему від остаточного руйнування. Вводять коефіцієнти і для захисту геоекосистем, які мають рекреаційне значення чи цінні в науковому відношенні[2, c. 194-195].

2. Засади взаємодії економічних та екологічних чинників у формуванні державної політики сталого розвитку

Для оцінки впливу структурних змін в економіці на екологічну ситуацію і розробки рекомендацій щодо вдосконалення механізмів державного управління природокористуванням важливим є з’ясування змісту форм і методів взаємодії економіки й екології та ролі в її забезпеченні державної, екологічної політики. Дослідження цих питань свідчить, що для неокласичної теорії характерні такі моменти: природні фактори розглядаються лише як один із елементів виробництва; природному фактору відводиться другорядна роль в економічній системі. Сутність макроекономічної політики держави щодо управління природокористування зводиться до оптимального використання природних ресурсів (з точки зору збереження Паретто-критерію) і інтерналізації зовнішніх витрат за допомогою податків або торгівлі правами на викиди. Що ж до структурних перетворень в економіці чи державному управлінні, екологічно орієнтовані інновації в неокласичній теорії не розглядаються.

З позиції цієї школи для ефективного еколого-економічного розвитку необхідна максимальна лібералізація господарювання, у тому числі у сфері природокористування, що може проявлятися у приватизації природних ресурсів, вільному ціноутворенні на водні ресурси і електроенергію, державному дерегулюванні.

Протилежна точка зору характерна для школи екологічної економіки, яка розглядає людину і економіку як частину економічної системи, де підтримується жорстка форма державного регулювання у сфері природокористування, а управління орієнтується на використання традиційних інструментів. Концепція екологічної економіки є близькою до ідей нульового зростання, що робить її малопридатною для застосування в Україні.

У цілому, ідеї представників неокласичної школи хоча і визнаються провідними в сучасній економічній теорії, вони є мало придатними для індустріальних країн з економікою, що трансформується, зокрема для України. Основними перешкодами на шляху застосування рекомендацій неокласичної школи є: тяжіння вітчизняної економіки до індустріального типу розвитку; наявність значної економічної, соціальної й екологічної диференціації в різних регіонах країни, між містом і селом; низький рівень розвитку правових основ, необхідних для ефективного функціонування економіки; перевага неформальних економічних відносин у багатьох сферах господарського життя; відсутність у значної частини громадян симпатій до менталітету і моральних цінностей громадян країн з розвинутою ринковою економікою; недостатньо розвинена транспортна й інформаційна інфраструктура.

Третя, більш виважена концепція еволюційної (неоінституціональної) економіки, має певні переваги, до яких можна віднести відсутність фетишизації як екологічного, так і економічного факторів; визнання принципів розвитку економічної системи і впровадження екологічно орієнтовних інновацій; врахування інституціональних факторів розвитку, поліваріантності еколого-економічної політики[9, c. 75-76].

Оскільки в умовах економіки, що трансформується, діють специфічні механізми функціонування економічної і природної систем, де значну роль відіграють інституціональне середовище та фактори невизначеності і недооцінки майбутніх благ, повинні розроблятися і своєрідні рекомендації щодо макроекономічної політики держави, які б враховували існуючу специфіку. Практичні рекомендації неокласичної теорії фактично не прийнятні для застосування, оскільки звичайним шляхом, якщо держава не проводить селективної політики з підтримки передових екологічних виробництв і галузей, в умовах нашої країни прискорений розвиток набувають галузі, пов’язані із сировинним сектором, де прибуток формується за рахунок експлуатації природно-ресурсного потенціалу.

Разом з тим неокласичну концепцію можна розглядати як базову, аналізуючи питання формування статичної економічної системи. Вона переконливо обґрунтовує принципи економічно ефективного використання природних ресурсів, механізми податкового регулювання, окремі принципи торгівлі правами на викиди забруднюючих речовин. Проте представники даної школи вважають обмеженою роль держави в регулюванні господарського життя, заперечують багато моментів, що пов'язані зі структурною політикою. Йдеться про недооцінку чинників державного впливу на економіку, що трансформується, а також ролі інновацій та реального стану інституціонального середовища. У той же час методологічні підходи інституціональної школи можна з успіхом використовувати для дослідження механізмів державного управління екологічною ситуацією, для розробки рекомендацій з удосконалення господарського механізму природокористування.

В останні роки в управлінні процесами природокористування за кордоном позначилося чимало нових акцентів, пов'язаних не тільки з розробками більш досконалих методів управління окремими сферами природокористування, але й із зміною самих підходів до державного управління. Визначилася чітка тенденція щодо підтримки ідеї обмеження прямого державного управління сферою природокористування і поступового переходу до ширшого використання ринкових методів управління, що дозволяє розширити участь громадян і підприємств в охороні навколишнього середовища. Значно розширився інструментарій екологічної політики держави, який можна віднести до економічних методів державного управління. За оцінкою деяких учених, тільки в європейських країнах застосовується понад 200 різних інструментів управління.

З погляду викладених вище підходів, незважаючи на значну розмаїтість методів державного регулювання, що застосовуються на Заході, їх можна поділити на чотири групи: адміністративні, економічні, ринкові та методи управління, засновані на активній участі громадськості[5, c. 27-29].

3. Економічні аспекти проведення екологічної політики

Еколого-економічна політика держави має базуватися на ряді основних принципів, серед яких домінуючими є: принцип прийняття запобіжних заходів, принцип “забруднювач платить”, принцип сталості, принцип розподілу відповідальності, так як кінцеві результати можуть бути досягнуті тільки шляхом погоджених дій усіх відповідальних груп суспільства. Перспективним напрямком повинна стати розробка такого підходу до розвитку економіки, в рамках якого біосфера розглядається не як один з ресурсів, а як фундамент життя. Розвитку такого підходу повинна сприяти розробка методів оцінки господарських місткостей локальних і виробничих екосистем, оцінка на цій основі допустимого рівня розвитку економіки і населення на території України.

В даний час ефективність еколого-економічної політики держави може формуватись на основі трьох складових:

— Мінімізації антропогенних перетворень;

— Поетапності ліквідації їх негативних наслідків;

— Вибіркового підходу до проведення природоохоронних заходів з метою підвищення їх ефективності.

Безпосередні і короткотривалі цілі еколого-економічної політики держави мають бути направлені на вирішення найбільш невідкладних проблем, таких як:

— Поліпшення якості питної води;

— Ліквідація загрози здоров’ю людей, що викликана низькою якістю стану довкілля;

— Здійснення структурної перебудови економіки країни з урахуванням вимог раціонального природокористування;

— Ліквідація радіоактивного забруднення і вирішення постчорнобильських проблем;

— Припинення деградації та руйнування біорозмаїття;

— Утилізація відходів[8, c. 49-50].

Виходячи з цього, основними напрямками еколого-економічної політики держави з метою реалізації стратегічних завдань є:

— Структурна перебудова економіки держави та врахування вимог екологічної безпеки при її здійсненні;

— Сприяння формуванню якісної структури споживання, в основі якої лежать принципи раціональності й безвідходності;

— Реформування цінової політики, встановлення обмежувальних цін на енергоносії, перехід до загальної обов’язкової системи платного природокористування;

— Інституційні перетворення з метою формування нового правового і економічного механізму регулювання взаємодії державних органів різних рівнів і природокористувачів, включення екологічних вимог в процедуру оцінки соціально-економічної ефективності управлінських рішень;

— Реструктуризація екологічного законодавства у зв’язку із зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва;

— Формування ефективної системи екологічної освіти і виховання;

— Реалізація першочергових екологічних програм державного значення;

— Розвиток економічних методів регулювання природокористування і децентралізація управління охороною НПС, розширення повноважень місцевих органів управління;

— Забезпечення найбільш економічно ефективного вирішення природоохоронних проблем за рахунок використання ініціативи та зацікавленості об’єктів господарювання;

— Стимулювання інвентаризації джерел забруднення, сприяння підвищенню культури виробництва і зміцненню технологічної дисципліни, нагромадження фінансових ресурсів та природоохоронних інвестицій;

— Створення ефективної системи екологічної інформації, періодичних видань екологічної орієнтації, цілеспрямована пропаганда екологічних знань[7, c. 70-72].

Висновки

Сучасна екологічна ситуація складалась стихійно в ході діяльності людей, спрямованої на задоволення їхніх потреб. Людина досягла висот сучасної цивілізації завдяки тому, що постійно змінювала природу у відповідності зі своїми цілями. Люди досягали цілей, на які розраховували, але одержували наслідки, яких не чекали.

Науково-технічна революція змінює стосунки людини з природою, створює нові умови її існування, помітно впливає на спосіб її життя і праці. Використовуючи сучасні засоби виробництва, людство впливає на природу в планетарному масштабі. Різке збільшення масштабів такого впливу загострило проблему передбачення наслідків людської діяльності. Екологічне прогнозування стало необхідною умовою оптимізації процесу взаємодії суспільства і природи. Тому важливо мати еколого-економічну оцінку науково-технічного прогресу. Ця суперечливість пов'язана з нерівномірністю розвитку різних галузей виробництва, науки і техніки. Подальше вдосконалення техніки має здійснюватись із врахуванням її негативного впливу на стан природного середовища. В умовах структурної перебудови економіки України, заміни застарілої техніки і технології новими відкриваються широкі можливості для помітного зменшення негативного впливу виробничої діяльності на природу.

Список використаної літератури

1. Барановський В. Стратегія екологічно сталого розвитку України//Розбудова держави. — 1998. — № 9-10. — C. 18-21.

2. Герасимчук З. В., Голян В. А. Екологічні вектори економічної глобалізації//Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 4. — C. 193- 198

3. Лазор О. Еколого-економічні підходи до реалізації екологічної політики //Економіка України. — 2002. — № 12. — C. 76-79

4. Матвієнко В. Деякі питання екологічної політики на регіональному рівні //Географія та основи економіки в школі. — 2007. — № 4. — C. 48-51

5. Поплавська Ж. Економічні аспекти екологізації //Вісник Національної академії наук України. — 2005. — № 10. — C. 26-34.

6. Синякевич І. Економічні інструменти екополітики: теорія і практика//Економіка України. — 1999. — № 10. — C. 78-83

7. Синякевич І. Концепція щодо формування системи інструментів національної екологічної політики //Економіка України. — 2002. — № 7. — C. 70-77

8. Синякевич І. Основні постулати екологічної економіки як теоретична основа екологічної політики //Економіка України. — 2006. — № 7. — C. 49-54

9. Стадницький Ю. До проблеми концепції екологічної політики України і механізму її реалізації //Економіка України. — 2003. — № 1. — С.75-79