Калькулювання життєвого циклу виробу

Вступ.

1. Сутність та методи калькулювання.

2. Мета калькулювання витрат.

3. Система калькулювання життєвого циклу виробу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У міжнародній практиці як самостійні галузі бухгалтерського обліку існують податковий, фінансовий та управлінський облік. До функцій бухгалтерських служб входить не лише ведення бухгалтерського обліку, а й керівництво та координація роботи зі складання кошторисів витрат, підготовка звітної інформації та інтерпретація її для прийняття рішень, аналіз даних та участь у виборі рішення.

В Україні до останнього часу ці роботи крім бухгалтерів виконувались економічними, фінансово-економічними, плановими службами та бюро економічного аналізу. Роль бухгалтера в основному зводилась до складання бухгалтерської звітності та підготовки інформації для адміністрації підприємства.

Ринкові перетворення, які відбулись у соціально-економічному житті нашої країни, зумовили потребу більш предметно зайнятися стратегічним управлінням. Якщо раніше стратегічне управління було в основному прерогативою держави, її планових служб, то сьогодні — це важлива умова ефективної діяльності підприємства.

У зв'язку з такими змінами зростають вимоги до підготовки фахівців економічних спеціальностей, у тому числі і спеціалістів з бухгалтерського обліку. Спеціалісти з бухгалтерського обліку повинні вміти використовувати облікову інформацію для підготовки і прийняття управлінських рішень, для контролю за роботою окремих підрозділів і підприємства в цілому, а також для аналізу господарської інформації підприємства

1. Сутність та методи калькулювання

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюють за плановими нормами витрат, другі за їх фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їх проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань: визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їх обчислення.

Об’єкт калькулювання — це та продукція чи послуги собівартість яких обчислюється. До об’єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція, послуги та роботи. Головний об’єкт калькулювання – готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об’єкту калькулювання вибирається калькуляційна одиниця – одиниця його кількісного виміру.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньо фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами.

За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших країнах порівняно широко застосовують калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляцію включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є таз званий метод “ direct- cost” , коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі – на певний період.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним та методично простим є калькулювання на продуктивному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог :

• максимальну частку витрат, які включаються в собівартість треба обчислювати прямо на окремі вироби
• статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтована номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

• сировина та матеріали
• енергія технологічна
• основна заробітна плата виробників
• додаткова заробітна плата виробників
• відрахування на соціальні потреби виробників
• утримання та експлуатація машин і устаткування
• загальногосподарські витрати
• підготовка та освоєння виробництва
• поза виробничі витрати (витрати на маркетинг)

Сума перших семи статей становить цехову, дев’яти – виробничу і всіх статей – повну собівартість.

В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті „закупівельні вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств організацій”, „спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення”, „утрати від браку”, у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття” напівфабрикати власного виробництва” (чорна й кольорова металургія) та ін.

2. Мета калькулювання витрат

Отже, як ми визначили в минулому пункті роботи калькулювання (Costing) — це процес визначення собівартості певного об'єкта витрат.

Об'єктом витрат (Cost Object) є предмет або сегмент діяльності, що потребує окремого вимірювання пов'язаних з ним витрат.

Інформація про собівартість об'єктів витрат дає змогу визначити: яку ціну на виріб або послугу слід встановити; який процес є найекономічнішим; який підрозділ використовує ресурси найефективніше; який замовник забезпечує найбільший внесок у прибуток компанії тощо.

Собівартість об'єктів витрат визначають за допомогою системи виробничого обліку.

Система виробничого обліку (Cost Accounting System) — це система обліку, що забезпечує калькулювання і контроль собівартості об'єктів витрат.

У загальному вигляді система виробничого обліку має дві стадії (рис. 2.1).

На першій стадії витрати об'єднують за однорідними елементами: матеріали, зарплата тощо. Потім їх відносять до певних об'єктів витрат. При цьому прямі витрати можна простежити до відповідних об'єктів витрат на підставі первинних документів, а непрямі витрати розподіляють між об'єктами витрат пропорційно до величини певного чинника (пряма зарплата, машино-години тощо).

Порядок віднесення витрат залежить від кількості та взаємозв'язку об'єктів.

На промислових підприємствах витрати зазвичай спочатку відносять до відповідних підрозділів, а потім — до певних видів продукції (послуг), що виробляються (надаються) цими підрозділами (рис. 2.2).

Вибір системи виробничого обліку залежить від технології й організації виробництва. Тому різні підприємства використовують різні системи виробничого обліку.

Однак упровадження будь-якої системи виробничого обліку передбачає:

• побудову організаційної структури підприємства;
• проектування документопотоків;
• вибір відповідної системи калькулювання продукції;
• підхід до постійних виробничих витрат;
• вибір відповідного методу контролю витрат.

Організаційна структура підприємства визначає функції окремих підрозділів і відповідальність їхніх керівників. Тому саме організаційна структура підприємства є відправною точкою для побудови системи виробничого обліку, оскільки вона визначає контрольованість витрат і порядок групування їх за центрами відповідальності.

Детальніше роль центрів відповідальності в системі управління й організацію обліку за центрами відповідальності буде розглянуто у розділі 8.

Організаційна структура, своєю чергою, впливає на документопотік всередині підприємства і забезпечує кодування документів, що є важливим для автоматизованої обробки інформації.

Наступним етапом упровадження виробничого обліку є вибір системи калькулювання продукції.

Система калькулювання визначається характером продукції. Найчастіше у спеціальній літературі вирізняють дві системи калькулювання: за окремими замовленнями (контрактами, роботами, партіями) та за постійно повторюваними процесами виробництва.

У межах кожної із цих систем калькулювання можна здійснювати за повними виробничими витратами або тільки за змінними витратами.

Нарешті, важливим елементом системи виробничого обліку є контроль витрат.

Такий контроль забезпечується шляхом порівняння бюджетних і фактичних витрат окремих підрозділів.

Проте ефективнішим є встановлення норм (стандартів) витрат на рівні конкретних видів продукції й оперативний контроль виявлення і аналізу відхилень.

Процес упровадження системи виробничого обліку схематично показано на рис. 2.3.

Отже, за умов будь-якої діяльності процес калькулювання передбачає вибір:

1 — об'єкта витрат;

2 — прямих витрат для простеження до об'єкта витрат;

3 — сукупностей непрямих витрат, що підлягають розподілу між об'єктами витрат;

4 — бази розподілу для кожної з обраних сукупностей непрямих витрат.

Вибір об'єкта витрат залежить від мети калькулювання. З метою ціноутворення, внутрішньої звітності, рішень щодо асортименту об'єктом витрат звичайно є продукція (товари, роботи, послуги).

Для оцінки діяльності менеджерів, планування і контролю об'єктом витрат є відповідні сегменти (підрозділ, географічний регіон, замовник тощо).

Витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції (послуг), величина яких є суттєвою, прямо відносять до відповідного об'єкта витрат на підставі даних первинних документів (нарядів, вимог, відомостей), вимірювальних пристроїв тощо.

3. Система калькулювання життєвого циклу виробу

Калькулювання життєвого циклу виробу (life-Cycle Costing) – вимірювання й накопичення всіх фактичних витрат, пов’язаних із певним виробом упродовж його життєвого циклу.

Калькуляція дозволяє вирішити основні завдання:

• на її підставі визначається ціна на продукцію;
• дані про собівартість використовуються для прогнозування і управління виробництвом та витратами.

Предмет калькуляції – собівартість продукції (робіт, послуг) по підприємству та його структурних підрозділах.

Методом калькулювання є система науково — обґрунтованих прийомів розрахунку собівартості продукції (робіт, послуг).

Завдання калькулювання – забезпечити інформацією апарат управління про собівартість окремих видів продукції та виробів.

Система калькулювання передбачає виконання ряду робіт, що забезпечують складання калькуляції:

1. Ознайомлення з нормативною та законодавчою базою.

2. Визначення переліку витрат, що включаються в собівартість продукції.

3. Визначення статей витрат (за видами виробництв та видами продукції) – облікова політика підприємства.

4. Обґрунтування методики відображення витрат і їх оцінка по кожній статті калькуляції.

5. Встановлення принципів розподілу витрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом.

6. Розробка обґрунтованих способів розподілу непрямих витрат між виробництвами та видами продукції.

7. Оцінка незавершеного виробництва та готової продукції.

8. Визначення переліку об’єктів калькуляції та калькуляційних одиниць.

9. Розробка форми калькуляційного листа.

10. Встановлення періодичності калькулювання.

Дана система зародилася на початку 80-х рр.. ХХ ст. В країнах США та європейських країнах. Суть системи полягає в тому, що розробляється новий підхід до поняття повних витрат. Традиційна система калькулювання побудована за принципом “продукція споживає ресурси, а система калькулювання діяльності передбачає, що продукція споживає процеси, а процеси споживають ресурси”.

Суть системи полягає в тому, що на певні види продукції списуються прямі витрати, а непрямі витрати групуються і відносяться тільки на ті види продукції, що споживають відповідні виробничі процеси. Для кожного виду непрямих витрат може бути обрана своя база розподілу (заробітна плата, площа цеху, машино-години роботи обладнання).

В вітчизняній практиці ці витрати (непрямі) списуються:

 витрати на утримання і експлуатацію машин і обладнання;

 витрати на підготовку і освоєння виробництва нових видів продукції;

 загальновиробничі витрати.

Дані витрати можуть розподілятися на конкретні види продукції.

Особливості калькулювання собівартості продукції комплексних виробництв.

Виробництво вважається комплексним, якщо в одному технологічному процесі одночасно виготовляється декілька (або один) основних продуктів та побічна продукція і відходи.

Калькулюється тільки основна продукція, побічна продукція та відходи оцінюються за встановленими методами (оцінка відходів > 2 видів).

Розрізняють багатопродуктове комплексне виробництво та одно продуктове.

Процес калькулювання в комплексних виробництвах потребує вирішення ряду методологічних питань, пов’язаних з розрахунком собівартості, а саме:

• методи оцінки попутних продуктів;
• методи оцінки відходів;
• розподіл загально виробничих витрат (між основною та побічною продукцією або між основними продуктами);
• розподіл виробничої собівартості між основними продуктами.

З метою ефективного управління собівартістю застосовують різні види калькуляцій.

Класифікація калькуляцій з метою управління собівартістю:

1. За характером виробництва:

1) масові (періодичні);

2) індивідуальні;

3) проміжні.

2. За часом складання:

1) директивні:

• стандартні(нормативні);
• кошторисні;
• планові.

2) звітні.

3. За рівнем охоплення:

1) галузеві;

2) повні;

3) виробничі;

4) внутрішньогосподарські;

5) змінних витрат;

6) технологічні.

4. За властивостями калькуляційного об’єкту:

1) загальні;

2) параметричні;

3) за центрами витрат.

Масові калькуляції складаються за певний період з метою розрахунку собівартості одиниці виробу.

Індивідуальні калькуляції складаються після завершення виробництва окремого замовлення (при позамовному методі).

Проміжні калькуляції складаються на окремі етапи робіт довготермінових контрактів (будівництво, наука).

Директивні калькуляції (попередні) складаються до початку робіт.

Стандартні калькуляції застосовуються з метою встановлення допустимих витрат на виробництво продукції на основі науково — обґрунтованих норм.

Планова калькуляція складається на основі виробничих норм і дозволяє визначити витрати виходячи з досягнутого рівня організації праці і управління техніки, технології.

Кошторисна калькуляція застосовується в організаціях, які виконують довготермінові контракти. Вона дає можливість встановити ціну контракту (будівництво, наука і т.д.).

Звітні калькуляції складаються на основі даних бухгалтерського обліку про фактичні витрати на виробництво.

Галузеві калькуляції показують рівень собівартості однойменної продукції в конкретній галузі. Складаються вище стоячою організацією.

Повні калькуляції показують витрати на виробництво та збут продукції (застосовуються для встановлення ціни на продукцію, визначення беззбитковості виробництва тощо).

Виробничі калькуляції показують виробничу собівартість продукції.

Внутрішньогосподарські калькуляції складаються на продукцію окремих цехів основного та допоміжного виробництва. Застосовуються для визначення вартості наданих послуг одного цеху іншому.

Калькуляції змінних витрат включають лише змінні витрати на виробництво. Такі калькуляції допомагають визначити маржинальний прибуток.

Технологічні калькуляції складаються на окремі види продукції, вузли, деталі тощо. Вони не включають вартість послуг сторонніх організацій, вартість купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів тощо (визначається технологічна собівартість – власними силами).

Загальні калькуляції показують собівартість певного виду продукції по підприємству.

Параметричні калькуляції дають уяву про собівартість продукції в розрахунку на одиницю певного параметра (наприклад, собівартість однієї кінської сили, собівартість однієї машино-години роботи обладнання).

За центрами витрат показують собівартість продукції певного підрозділу підприємства (наприклад, собівартість хлібопекарного цеху).

На підприємствах застосовують напівфабрикат ний та безнапівфабрикатний варіанти обліку витрат.

Напівфабрикат – це продукт, який пройшов технологічну обробку на певному переділі і для нього він є готовою продукцією.

Напівфабрикат може бути реалізований на сторону або переданий в обробку на наступний переділ на підприємстві. В бухгалтерському обліку відкривають рахунок напівфабрикату.

Безнапівфабрикатний варіант обліку витрат не передбачає міжцехове переміщення напівфабрикатів у бухгалтерському обліку.

Висновки

Виробництво будь-якого товару потребує затрат економічних ресурсів, що, у силу своєї відносної рідкості, мають визначені ціни. Кількість якогось товару, що фірма намагається запропонувати на ринку, залежить від цін (витрат) і ефективності використання ресурсів, необхідних для його виробництва, з одного боку, і від ціни, по якій товар буде продаватися на ринку, — з іншого. Проте в процесі виробництва фірма-виробник поряд із витратами виробництва несе також витрати на просування товару на ринок, проведення маркетингових досліджень, організацію реклами, сплачує податки тощо.

Затрати, витрати, собівартість, є найважливішими економічними категоріями. Їхній рівень багато в чому визначає розмір прибутку і рентабельності підприємства, ефективність його господарської діяльності.

Зниження й оптимізація витрат є одними з основних напрямків удосконалювання

В залежності від виду продукції, характеру технологічного процесу, особливостей переробки сировини використовують різні методи калькулювання (оцінки) витрат. До основних та найбільш практичних належать: метод прямого розрахунку, розрахунково-аналітичний метод, нормативний метод, параметричний метод, коефіцієнтний метод, метод виключення витрат, комбінований метод.

Список використаної літератури

1. Бородкин О. Внутрішньогосподарський (управлінський) облік: концепція і організація // Бухгалтерський облік і аудит. — 2001. — № 2.
2. Голов С. Управлінський облік : Підручник/ Сергій Голов,. -К.: Лібра, 2003. -703 с.
3. Ивашкевич В.Б. Проблемы учета и калькулирования себестоимости продукции. — М.: Финансы, 1974.
4. Кохалевич З.В. Аналіз і використання облікової інформації для управління запасами підприємства. — К.: МІМ-Київ, 1999.
5. Лень В. Управлінський облік : Навчальний посібник/ Василь Лень,. -К.: Знання-Прес, 2003. -287 с.
6. Манн Р., Майер Э. Контроллинг для начинающих / Пер. с нем. — М.: Финансы и статистика, 1995.
7. Нападовсъка Л. Управлінський облік. — Дніпропетровськ, 2000.
8. Пацюк Є.Ф. Аналіз фінансового стану підприємства та перспективи його розвитку. — К.: МІМ-Київ, 2000.
9. Пушкарь М. Управлінський облік : Навч. посіб. для студ. вуз./ Михайло Семенович Пушкарь,; Михайло Пушкар. -3-є вид., стер.. -Тернопіль: Карт-бланш, 1997. -163 с.
10. Пушкарь М.С. Тенденції та закономірності розвитку бухгалтерського обліку в Україні. — Тернопіль: Економічна думка, 1999.
11. Смолякова Г.А. Фінансовий аналіз підприємства. — К.: МІМ-Київ, 2001.
12. Соколов Я.В. Бухгалтерский учет: от истоков до наших дней. — М.: Аудит, ЮНИТИ, 1996.