Київський авіаційний інститут за часів Великої Вітчизняної війни та у повоєнний час (1941-1946)

Вступ.

1. Історія розвитку Національного авіаційного університету у воєнні та післявоєнні роки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Витоки університету — в авіаційних курсах, організованих київськими політехніками наприкінці XIX століття, а самостійна історія почалася в 1933 році: Постановою Ради Народних Комісарів СРСР на базі авіаційного факультету Київського політехнічного інституту був заснований Київський авіаційний інститут.

Сьогодні НАУ – один із найпотужніших авіаційних вищих навчальних закладів світу, де навчається понад 50 тисяч слухачів серед них 1200 іноземних студентів із 49 країн світу.

Потужні науково-педагогічні школи дають можливість готувати не лише фахівців інженерного профілю, але й економістів, юристів, екологів, перекладачів, психологів, соціологів тощо.

Навчальний процес забезпечує висококваліфікований науково-педагогічний колектив, у складі якого 15 академіків та членів-кореспондентів НАН України, 270 докторів наук, професорів і понад 900 кандидатів наук, доцентів. До навчального процесу залучаються провідні спеціалісти авіакомпаній і промислових підприємств. Серед викладачів – 80 заслужених діячів науки і техніки та лауреатів Державних премій.

У складі університету: чотирнадцять інститутів, чотири коледжі, технікум, три ліцеї, Центр повітряного та космічного права, Європейські регіональні центри Міжнародної організації цивільної авіації (IСАО).

1. Історія розвитку Національного авіаційного університету у воєнні та післявоєнні роки

У різні роки університет очолювали М. Королько, В. Подпорінов, Д. Глінчук, Н. Таранюк, М. Горчаков, П. Подчасов. У 1954–1975 роках ректором працював М. Голего. Він зробив значний внесок у будівництво навчального комплексу, створення та розвиток його матеріально-технічної бази, організацію наукової роботи, формування науково-педагогічного колективу.

Напередодні радянсько-німецької війни на теренах України було створено доволі потужну авіапромислову базу, яка включала авіазавод № 135 в Харкові, два підприємства – серійний авіазавод № 43 та дослідний № 483 в Києві, потужне авіамоторне підприємство – завод № 29 – в Запоріжжі [1]. Крім того, багато підприємств галузі знаходилось в стадії організації виробництва – це стосувалось як новозбудованих заводів, так і підприємств, переданих з інших галузей. Та оскільки Україна стала одним з основних театрів воєнних дій, усі ці підприємства припинили своє існування – частково вони були евакуйовані, частково – знищені. У міру вигнання німецьких військ вживались заходи з відновлення діяльності авіаційних заводів – спочатку як ремонтних баз, згодом як осередків складання літаків, виготовлених сибірськими підприємствами. Врешті-решт, постало питання налагодження повноцінного авіаційного виробництва. На жаль, цей період розвитку авіаційної промисловості України досліджений вкрай недостатньо. Єдиною працею, де містяться бодай якісь систематизовані дані стосовно цього періоду, є праця В. Савіна „Авиация в Украине”. В дослідженнях радянської доби, з огляду на режим тотальної таємності, містились тільки окремі згадки стосовно діяльності підприємств авіаційної промисловості – як, наприклад, у книзі „Киевские самолетостроители”.

У період з 1930 р. до початку Другої світової війни в Україні відбувався процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад ЗО аеропортів. Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Бро-варах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеропорти. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки видатного українського авіаконструктора К. Калініна (1889—1938; розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5 впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної авіації.

У 30-ті роки два вищі навчальні заклади готували спеціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації загалом. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіаційний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. — Київський авіаційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ, нині — Національний авіаційний університет). До початку Другої світової війни ці два інститути підготували майже 2000 спеціалістів. Крім того, готували спеціалістів для потреб цивільного повітряного флоту Харківський (1930), Валківський і Краснокутський Харківської обл. (1931), київські авіатехнікуми (1933). Широко застосовувався ЦПФ в народному господарстві України.

Рішення про відновлення авіазаводу в Києві було прийнято 3 січня 1944 р., коли вийшла постанова ДКО за № 4879 „Про організацію авіаремонтного заводу № 473 Наркомавіапрому в Києві” [6, с. 9]. Базою мала стати територія колишнього авіазаводу № 43, але оскільки виробничі приміщення тут були вщент зруйновані, нове підприємство тимчасово розташувалось в ангарах на Жулянському аеродромі [3, с. 130]. Упродовж 1944 р. завод відремонтував 226 літаків (за плану 185) типів Іл-2, По-2 та Як різних модифікацій. Було налагоджено складання великої гами серійних винищувачів Як (Як-1, Як-3, Як-9). Для складання прибуло 1032 машинокомплекти (96 Як-1, 90 Як-3, 846 Як-9), з них до кінця 1944 р. склали 910 машин (за плану 840). Крім того, понад план завод налагодив виробництво лиж для літаків і здав 30 комплектів цих виробів. Було здійснено значний обсяг робіт з відновлення виробничої бази: організовано десять цехів, відновлено майже 23 000 м2 виробничих площ (і 6000 м2 житла), відремонтовано 99 одиниць обладнання і повністю відновлено енергетичне господарство [7, с. 56].

Але при цьому підприємство відчувало значну нестачу робочої сили – за штатним розписом передбачалось 1384 особи, реально середньосписковий склад становив лише 780 осіб. Особливо гострою була нестача робітників – 410 осіб за потреби 700. А поповнити за рахунок власних ресурсів цю нестачу було неможливо – на заводі було лише 80 учнів за потреби 275 [7, с. 61]. Тому потреба в спеціалізованих випускниках Київського авіаційного університету була дуже гострою.

Вже з початку 1945 р. простежується істотне скорочення обсягів виробництва на заводі № 473. Скажімо, в І кварталі було складено 150 винищувачів за плану 300 і виготовлено 35 комплектів лиж для літаків за плану 250 комплектів. Лише по ремонту завдання було перевиконано – за плану 9 літаків завод відремонтував аж 64. В плані на ІІ квартал складання винищувачів і виготовлення лиж навіть не передбачалось. Був згорнутий і ремонт – за плану в 60 літаків завод не відремонтував жодного [7, с. 172]. Завод опинився в глибокій стагнації.

Перші повоєнні роки були вкрай складними для підприємств авіаційної промисловості України. Усі три основні підприємства галузі – Київський і Харківський авіазаводи та Запорізький авіамоторний – зіткнулись з необхідністю перебудови і конверсії виробництва, зумовленою різким скороченням, а для перших двох підприємств – і повним скасуванням військових замовлень. У найбільш складному становищі опинився Київський завод № 473, який упродовж 1945–1948 рр. безуспішно намагався налагодити виробництво гелікоптерів. Тільки рішення про випуск на цьому підприємстві літака Ан-2 дало змогу реанімувати виробництво і створило передумови для переведення в майбутньому Конструкторського бюро О. Антонова до Києва. Харківський завод № 135 після безуспішної спроби налагодити виробництво легких пасажирських літаків став одним з провідних в СРСР виробників навчальних літаків – спочатку поршневих, а з 1950 р. – реактивних. Запорізький завод № 478 продовжував, як і в довоєнні роки, спеціалізуватись на виробництві поршневих радіальних авіамоторів. Завдяки наявності власного конструкторського бюро тут було створено і впроваджено у виробництво багато нових двигунів, а також накопичено необхідний досвід і конструкторський потенціал для переходу у 1950-ті рр. до виробництва і проектування газотурбінних авіадвигунів.

Подальші періоди розвитку авіаційної промисловості України потребують докладнішого вивчення із залученням архівних матеріалів.

Розвиток університетської науки є логічним продовженням значних наукових надбань попередніх поколінь науковців.

Історія організації наукових підрозділів у НАУ починається з 1948 р. У цьому році були організовані перші наукові гуртки – технічний, математичний, графічний, авіамодельний та механічний.

В кінці 1957 р. за ініціативою заступника начальника інституту з навчальної та наукової роботи А.М. Пенькова (1953-1958) було створено науково-дослідний відділ (НДВ).

В складі НДВ протягом 10 років під керівництвом проректорів з наукової роботи А.І. Кухтенка (1958-1961) та О.В. Карлашова (1961-1964) були створені та успішно функціонували 10 галузевих науково-дослідних лабораторій (ГНДЛ), в яких для цивільної авіації виконувалася низка наукових досліджень в напрямках технології і ремонту авіаційної техніки, міцності та довговічності авіаційних конструкцій, авіаційних тренажерів і технічної експлуатації авіаційної техніки тощо.

Вчені інституту приймали активну участь в реалізації низки цільових комплексних науково-дослідних програм галузі: з безпеки польотів, створення та використання авіаційних тренажерів, удосконалення технічної експлуатації авіатехніки, комплексної металізації та автоматизації виробничих і технологічних процесів, економії авіапалива тощо.

Активний науковий пошук, який так співзвучний з нагальними потребами сучасної світової спільноти став важливою ознакою Національного авіаційного університету. Науковці університету вийшли на якісно новий рівень міжнародного співробітництва, вони прагнуть відшукати ті стратегічні напрямки глобального наукового пошуку, які досі ще не реалізовано, але які завтра будуть конче потрібними як для України, так і для всього людства.

Наукова концепція університету охоплює такі основні напрями: розроблення науково-дослідних проектів; створення галузевих та міжгалузевих лабораторій і центрів; підготовку кадрів; проведення загальноуніверситетських заходів; участь у пріоритетних наукових програмах з використанням повноформатної комп’ютерної інформаційної мережі.

Висновки

Авіація завжди знаходилась на вістрі науково-технічного прогресу. Наш університет за свою історію підготував десятки тисяч спеціалістів для багатьох країн світу і продовжує їхню підготовку за перспективними спеціальностями, без яких неможливе життя сучасного суспільства.

Національний авіаційний університет – один з найпотужніших авіаційних ВНЗ світу. Навчальний процес відображає прогресивні тенденції сучасної освіти. Досвідчені науково-педагогічні кадри, модернізована навчальна база, широке використання новітніх інформаційних технологій сприяють ефективному оволодінню майбутньою професією.

За роки існування Національний авіаційний університет пройшов великий історичний шлях. За цей час було підготовлено понад 150 тисяч спеціалістів та магістрів, які сьогодні є візитною карткою Національного авіаційного університету в усіх регіонах України, СНД та зарубіжних країнах.

Гордістю Національного авіаційного університету сьогодні є його випускники: державні діячі, відомі науковці, керівники виробництв, науково-педагогічні працівники.

Список використаної літератури

1. Бабак В. Для нас Болонський процес — явище звичне, кредитно-модульна система — не новиною // Вища школа. — 2006. — № 1. — С. 3-19

2. Вісник Національного авіаційного університету: збірник наукових праць / Мін-во освіти і науки України, Нац. авіаційний ун-т ; Ред. В. П. Заскалета. — К. : НАУ, 2004. — 134 с.

3. Вісник Національного авіаційного університету: збірник наукових праць / Мін-во освіти і науки України. – 2009. — №2.

4. Муранова Н. Система "Авіакосмічний ліцей — національний авіаційний університет": організація допрофесійної підготовки ліцеїстів // Директор школи, ліцею, гімназії. — 2004. — № 6. — С. 60-63.

5. Національний авіаційний Університет — http://www.nau.edu.ua/

6. Харук А.І. Стан авіаційної промисловості в Україні на початку Другої світової війни (1939–1941 рр.) // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. – 2005. – № 541. – С. 48–53