Княгиня Ольга, її походження, вплив на політичний розвиток Київської Русі
Категорія (предмет): Історія УкраїниВступ.
1. Походження княгині Ольги.
2. Хрещення княгині Ольги та його значення.
3. Здобутки та діяльність княгині Ольги.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до вдови його Ольги. Походження Ольги неясне. У «Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із Пскова іменем Ольгу. Ольга виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок перед забитим чоловіком, а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка. Характеристичне, що літописець, чернець, без найменшого засуду описує тортури, що їх вигадувала Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ стол., було цілком ясно, що інакше вона не могла зробити. Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань. Ольга закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів.
Першою з князів вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки», «броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування людності, — спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки». Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень державницького розуміння людей Х століття.
1. Походження княгині Ольги
Найдавніше сказання відкривається княгинею Ольгою в історії Русі. Візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний описав її прийом у Константинополі. Хроніка німецького імператора Відгону I знає її як королеву. Російською православною церквою вона канонізована як рівноапостольна. Ольга залишилася в пам'яті не тільки помстою за чоловіка, улаштуванням держави й наверненням до християнства. Розуміння її історичної ролі залежить від контексту, що дотепер вислизає від істориків.
Про діяльність Ольги знають всі, що читали хоча б шкільний підручник. Вірніше думають, що знають. Всі російські й іноземні джерела про неї уведені в науковий оборот і цитуються вже двісті років. Але оцінка особистості й ролі княгині в історії незадовільна як у науковому, так і в моральному змісті, що в певній мері те саме.
Великі історики XIX в., починаючи з Н.М. Карамзіна й С.М. Соловйова, писали про діяльність давньоруських князів, згадуючи Ольгу лише в якості вірної дружини князя Ігоря й турботливої матері князя Святослава, а не правительки побудованого нею Давньоруської держави. Писали так, начебто не знали Софійської I літопису або Статечної книги, де кіновар'ю виділені глави: «Князювання Ольгино». Так, начебто хотіли перекреслити минуле сторіччя великих імператриць і поставити жінку на місце, що думали «природним». Традиція приниження ролі жінки в історії зберігалася й у роботах радянського часу. Не зупиняючись на аналізі цього цікавого феномена європейської історіографії XIX-XX ст., спробуємо зрозуміти, що ж саме дослідники не змогли або не захотіли побачити в джерелах про Ольгу.
Всі необхідні матеріали для оцінки державної ролі княгині історики могли почерпнути навіть у Повісті минулих літ (ПМЛ), складеної на початку XII в., мінімум через 165 років після початку «улаштування» Русі Ольгою. Великі історики, багато в чому сформувавши наше подання про «початок Русі», не могли опиратися на Початковий звід кінця XI століття. Його текст лише наприкінці XIX в. установив і науково видав академік А.А. Шахматов 3. Він доводив, що Початковому зводу передував Найдавніший звід кінця 1030-х р., подання про яке поглибили до середини XX в. ще троє академіків.
Походження княгині Ольги невідоме, як і хронологія її життя, де безперечною датою можна вважати лише дату смерті, зафіксовану церковним літописцем. Повість временних літ відносить шлюб Ольги та Ігоря до 903 року. При цьому літописець вагається, описуючи її походження: «от Плескова», «… Неци же глаголють, яко Олгови дщи бе Ольга». За пізнішим Іоакимовим літописом Ольга була родом з Ізборська з роду Гостомисла. Оскільки ім'я Ольга прямо пов'язане з Олегом, існує версія, що вона була його дочкою (Helga).
Становище Ольги при київському дворі було винятковим: літопис зафіксував дату її шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні послів «світлих» князів з місцевих династій брав участь у переговорах з Візантією у 944 р., полководці Ігоря одностайно визнали її регентшею, а юного сина Святослава спадкоємцем. Отже Ольга навряд чи могла бути дочкою посадника Пскова чи іншого боярина. Стан відносин з Болгарією та джерела також не дають можливості вважати її дочкою болгарського кагана Симеона, народженою бл. 896 р. у Плісці. Інша, більш детально аргументована версія — що Ольга, яку князь Олег привіз з Болгарії, була онукою болгарського князя Бориса, дочкою його сина Володимира, попередника на болгарському престолі і брата Симеона. Походження Ольги залишається загадковим, існує навіть версія, що вона була останнім нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути вивезена у Псков. Версію про галицьке походження княгині Ольги озвучив директор Львівської картинної галереї Борис Григорович Возницький: "Ольга, донька великоморальського князя, яку видали заміж у 14 років у Київ. Згідно із записами про народження княгині, вона народилася в Плєськові. Росіяни кажуть, що це Псков, болгари – що Ольга народилася в їхніх Плисках. Найімовірніше, що Плєськов – це і є наше Пліснесько." Тепер Пліснесько — хутір біля села Підгірці Бродівського районну на Львівщині.
2. Хрещення княгині Ольги та його значення
Християнство прийшло на Русь з давніх-давен. Уже в 867 році Царгородський патріарх Фотій офіційно повідомив інших східних патріархів, що Русь охрещена й прийняла до себе єпископа. Майже в той час, здається, був охрещений і князь Аскольд; точних відомостей про це ми не маємо, але є побічні дані, що це так було: літописи звуть його «блаженним», на могилі його було збудовано церкву тощо.
Походження княгині Ольги невідоме, як і хронологія її життя, де беззаперечною датою можна вважати лише дату смерті, зафіксовану церковним літописцем. «Повість минулих літ» відносить шлюб Ольги та Ігоря до 903 р. У перші роки свого князювання (945—957) помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою близько 945 р. над древлянами, які його вбили під час повстання, ліквідувала Древлянське племінне княжіння. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х рр. X ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). Близько 955 р. прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією.
Це перше хрещення, очевидно, не мало ще загального характеру і було придушене в значній мірі «Рюриковичами» (Олег, Ігор), що були поганами.
Св. Ольга (при хрещенні Олена) була першою слов'янкою на Київському престолі, що стала християнкою. Охрестилася вона не одна, а з іншими вельможами, отже, хрещення її не було суто приватного характеру і мало велике значення для остаточного затвердження християнства на Русі.
На жаль, ми не знаємо досі зовсім точно, коли відбулося це важливе Хрещення. Літопис подає 955 рік, але ми знаємо, що дати в літописі були вставлені пізніше, і за її точність ми поручатися не можемо. Лишається використати всі історичні джерела, щоб перевірити точність цієї дати, бо історія хрещення в літописі має явно легендарний характер і дуже поважні помилки. Патріарх, що охрестив Ольгу, зветься Фотієм, він давно помер, а хресним батьком зветься Цимісхій, імператор, що сів на престол вже після смерті Ольги тощо.
Хрещення Ольги відмітили західноєвропейські джерела: Тітмар Мерзебурзький пише: «Helena Regina quae Constantinopoli baptizata erat», отже він твердить, що Ольга охрещена в Царгороді, але року не подає.
«Продовжувач Регинона» говорить, що в 958 році до імп. Отона І прибули посли королеви русів Олени, що незадовго перед тим була охрещена в Царгороді при дворі імп. Романа.
Таким чином, у 958 р. на Заході Ольгу вже знали як християнку й звали християнським йменням Олена.
В грамоті Отона (Mon. Germ. Dipl. I. 502) княгиня Ольга названа «Regina Rugorum, а не Russoram, а це дало підставу Карамзину думати, чи не йде тут мова про королеву з острова Рюгена, де жили «руґи». Васильєвський (Журн. Министерства народного просвещения. — 1888.— № 258.— С. 127) з'ясував остаточно, що Отон говорив про св. княгиню Ольгу.
Наступним джерелом є твір Константина Багрянород-ного «Про церемонії». У цьому творі він описує офіційний прийом Ольги імператором двічі: 9 вересня та 18 листопада 957 року. Багрянородний зве Ольгу — Хельгою, тобто вживає її поганське ім'я, проте в цьому не можна бачити, що в 957 році св. Ольга була ще язичницею. Справа в тому, що поганські ймення вживалися ще століттями пізніше, наприклад, всі звали Володимира Мономаха Володимиром, а при Хрещенні він був званий Василем.
На жаль, Багрянородний не говорить жодного слова про християнство Ольги. Дехто з дослідників думає, що саме в 957 р. св. Ольга й була охрещена. Проте Багрянородний обов'язково згадав би про таку значну подію. Однак є побічні аргументи, що Ольга в 957 р. вже була охрещена. По-перше, з опису складу її людей видно, що серед них був її священик Григорій, по-друге, вона подарувала золоте блюдо, що отримала від імператора, до церкви Св. Софії. Архієпископ Новгородський Антоній бачив пізніше в ризниці Св. Софії його — «влюдо велико злато Олыы русской, когдд взяла дань, ходивши Царюгороду». Язичниця цього не зробила б. По-третє, це блюдо мало всередині образ Ісуса Христа, — очевидно, імператор не міг робити подарунку із Святим Образом не християнці.
Наступним джерелом є вказівка візантійського історика Скиліція, що Ольга охрестилася при патріарху Феофілакті, що обіймав цю посаду з лютого 933 року та аж до лютого 956 року. Оскільки зимова подорож Ольги до Царгорода виключається, то хрещення відбулося ще до зими 955 року.
Дані, що хрещення відбулося при імператорському дворі, цілковито збігаються, бо імп. Роман (син Багрянородного) був ще раніше проголошений соімператором.
Отже, ми можемо бути певні, що хрещення відбулося в Царгороді. Про це говорить й Якимівський літопис, досі чомусь не вживаний дослідниками. Ось що ми знаходимо там: «Ольга владея со сыном, и научена вывши от пресвитер, сущих в Киев'Ь, вНЬр'к Христов'Ь, но крещения, народа ради, приняти не можаше; сего ради иде с верными вельможи ко Царгороду, и, приняв тамо крещение, со многими дары и честью от царя и Патриарха, возвратися в Киев, иде же первее Овятый Андрей в'Ьру Христову пропов*вда; приведе же с совою и ерей мудри и церковь Святыя Оофии древяную устрой, л Иконы ей приела Патриарх, и прилежаху к научению».
Ми навмисно навели цей невідомий уривок, бо він не тільки стверджує хрещення Ольги в Царгороді, але й те, що вона не могла хреститися в Києві «народа ради». Очевидно, поганство було дуже міцне, й Ольга не насмілювалася провести хрещення, боячись народного повстання.
Повернувшись із Царгорода християнкою, вона поставила всіх перед вже здійсненим фактом, крім того, саме хрещення патріархом та і в присутності імператора, безперечно, імпонувало навіть поганцям.
З викладеного вгорі виходить, що св. Ольга була в Царгороді двічі: востаннє в 957 році, коли вона вела з Багрянородним якісь переговори, що, як ми знаємо з літопису, її не задовольнили. З того, що, повернувшись додому, вона одразу послала до імп. Отона послів з проханням допомогти, видно, що вона, може, будучи незадоволеною відповіддю греків, гадала знайти на Заході те, чого не вдалося одержати на Сході, — очевидно, церковну автономію для Руси.
Таким чином, хрещення Ольги відбулося в Царгороді не пізніше осені 955 року. Навернення її на християнство відбулося в Києві, але сама церемонія хрещення — в Царгороді.
Яків Мніх у «Пам'яті й похвалі князеві Володимирові» говорить, що Ольга вмерла в 969 році, проживши 15 років християнкою, а це дає рік хрещення 954. Через те, що рік починався в ті часи першого вересня, важко сказати, чи це було в 954 році, чи в 955 році. Оскільки каравани човнів русів прибували щороку до Царгорода ще до кінця червня, більше ймовірності, що св. Ольга охрестилася влітку 954 року.
3. Здобутки та діяльність княгині Ольги
Велика княгиня Ольга після приборкання деревлян не провадила жодних воєн. Правління її було врівноважене і спокійне для народу. Вона перша з князів провела реформу в стяганні державних податків і заснувала в усій країні спеціальні погости — місця збирання данини.
Як мудра і предбачлива володарка, вел. княгиня Ольга нав'язала державні стосунки з двома могутніми в той час імперіями. В 957 році у політичних і торговельних інтересах своєї держави вона їздила до Царгорода, де була прийнята візантійським імператором Константином Порфіроґенетом, а в 959 р. Ольга надіслала посольство до володаря Західної Римської імперії, германського імператора Отона І Великого.
Крім цього, велика княгиня Ольга відзначилась своєю будівельною діяльністю. В Йоакимівському літописі згадується про будівництво в Київському акрополі дерев'яного храму св. Софії. У «Повісті временних літ» говориться про великий київський палац княгині Ольги, з тих же літописних джерел довідуємося й про її заміську резиденцію у Виш-городі.
Велика шляхетна постать великої княгині Ольги достойно відзначена нашими істориками, над якими не заносилась рука радянського цензора. Для порівняння наводимо з їх творів декілька цитат з найвиразнішою і справедливою оцінкою особи володарки України-Руси.
Наш промінентний історик, академік М. Грушевський приділяє великій княгині Ользі найбільшу похвалу як мудрій володарці і як зразковій жінці, зазначаючи при тому, Що тільки князі Олег Віщий та Володимир Великий належать разом з княгинею Ольгою до «премудрих і хитрих князів, які вміли постояти за себе» і котрих народ вкрив легендарним покровом заслуженої слави.
«Крізь церковне забарвлення, яке налягало на образ Ольги в літописі завдяки сполученню церковної традиції з легендарною народною, постає виразно постать хитрої княгині, змальована сею останньою — такою виступає Ольга в своїх переговорах і з темними лісовими недоріками деревлянами, і з всесвітніми хитрунами й крутіями царгородськими греками, і так її прославляє потім київська суспільна опінія у Володимировій легенді: «Ольгд яже кє мудрєйши всех человек». Але вона жінка — не просто голова держави, і се порушує повну симетрію з Олегом. Як жінка Ольга завзято боронить свою жіночу честь — спочатку дівочу (в пізнішій легенді про залицяння Ігоря), потім вдовину честь (сватання Мала й грецького царя) — привабна і пожадана всіма, а заразом неприступна, що кожному вміє дати відповідну відправу: найвища похвала для неї як жінки».
Блискучу характеристику мудрої володарки найбільшої в тодішній Європі держави — Київської Русі подає ще один визначний наш історик і археолог, д-р Н. Полонська-Василенко, відзначивши, що вел. княгиня Ольга стала на чолі своєї держави саме тоді, коли в усій Європі точилася жорстока боротьба за існування цілих народів, коли з величезними труднощами будувалися держави:
«І от — князівська корона прикрасила чоло жінки, і всі — дружина, що служила князям, і народ — без спротиву визнали її владу! Як багато привабливості й мудрості повинна була мати ця княгиня, щоб здобути оце загальне визнання! Протягом 19 років правила вона державою, і літопис не зберіг жодного натяку на будь-які незадоволення, заколоти, повстання, про які так докладно оповідав він відносно кн. Ігоря».
Найбільшою заслугою геніальної вінценосної княгині, найбільшим її подвигом й найвеличнішим чином для свого народу, як вважає д-р Н. Полонська-Василенко, — було прийняття княгинею Ольгою християнства.
«Так встає перед нами образ кн. Ольги — зразкової дружини та матері, видатної володарки, мудрої і привабливої людини, сміливої й твердої у вірі християнки, яка не побоялася ні протестів сучасників, ні глузування їх, і рішуче розірвала з старими традиціями, коли увірувала в Істинного Бога.
Оповідаючи про смерть кн. Ольги в 969 році, літописець подає, що вона заповіла не робити над нею поганської тризни, але поховати її як християнку, бо вона мала при собі пресвітера. її порівнював літопис зі «світанком перед сонцем, зорею — перед світом, бо сяяла, як місяць уночі». Наша Православна Церква визнала кн. Ольгу святою і рівноапостольною та святкує її пам'ять (день упокоения) 11 липня за ст. ст. (24 липня н. ст.).
Чарівний і маєстатичний образ княгині Ольги зберегла пам'ять народна, і, як яскрава зірка, сяє вона з темряви віків та свідчить, що й тоді, в десятому столітті, в добу поганства існували постаті високої моралі і духових сил, як кн. Ольга, існували й люди, гідні її, які вміли шанувати її й передати наступним поколінням пам'ять про мудру і славну княгиню.
Не марно прожила вона своє життя. Високий приклад її, без сумніву, сприяв ширенню християнства на Русі-Україні. Вже двоє внуків її стали християнами. Прекрасний, привабливий образ княгині, як і за життя, приваблює до себе й вказує шлях наслідувати їй і тим, що шукають Правди, і тим, що люблять Україну та хочуть підносити гідність і славу її»6.
Ці декілька порівнянь-цитат дуже виразно відображають розбіжність у трактуванні особи вел. кн. Ольги радянськими і українськими еміграційними авторами. Для радянських авторів вони, на жаль, типові, однаково: чи для Г. Горшкова — автора коротенької статті «Ольга» в радянській історичній енциклопедії, чи для академіка Б. Грекова, на працю якого Г. Горшков посилається, як на джерело7.
Зате в радянських виданнях, менш доступних (або й зовсім недоступних) для радянського читача, у виданнях, орієнтованих для поширення за кордонами СРСР, як-от — «Журнал Московской патриархии», де в № 7 за 1969 подано аж 20 сторінок під рубрикою: «Тысячелетие блаженной кончины равноапостольной великой княгини Российской Ольги», авторства А. Просвірніна, — тут уже возвеличено нашу княгиню набагато більше, ніж у будь-якому еміграційному виданні.
Правда, в цій публікації якогось нового дослідження годі й сподіватися, бо вся стаття базована переважно на старих дореволюційних джерелах — працях дослідників життя святих та істориків церкви, як-от: Є. Голубинського, О. Горського, Н. Серебрянського, Н. Окулича-Козарина, М. Грушевського, на нашій же «Київській старовині» та стародавніх літописах, зате стаття А. Просвірніна в богословському розділі журналу Московської патріархії ефектно ілюстрована 13-ма фоторепродукціями і доповнена дуже цікавими архівними документами-додатками.
Ну, і, звичайно, в цьому журналі немає й натяку на якусь антирелігійну пропаганду й, крім того, Бог та Божа Мати, Син Божий, Дух Святий — усе пишеться з великої літери, а це вже не для своїх читачів. Проте стаття А. Просвірніна цікава й для неупередженого читача, хоч дуже й тенденційна вже хоч би тим, що Ольга титулована автором як «великая княгиня Российская», а також виявом непримиренності автора до версії болгарського походження княгині Ольги (болгарський Плисків чи руський Псков?). Хоч автор і подає джерела, де обстоюється т. зв. болгарська версія, але наполегливо настоює на псковському походженні кн. Ольги, хоч це питання ще довго буде дискусійним.
Повторюємо, що в українській еміграційній пресі було друковано дуже багато статей про тисячоліття християнства України з нагоди прийняття його вел. княгинею Ольгою та тисячоліття з часу її упокоения, і хоч вже «Ольжин рік» закінчився, ми все ж ще матимем нагоду читати про нашу княгиню в нових періодичних виданнях… Отже, ще комусь із наших бібліографів припаде честь ретельно зібрати і видати дуже цінну бібліографію цієї літератури.
Поховали вел. княгиню Ольгу як християнку на Аскольдовій могилі. В літописі сказано, що це був величавий похорон і що тужили і плакали за нею син, внуки, увесь Київ і вся Русь.
За розпорядженням вел. князя Володимира Святославовича тлінні останки вел. княгині Ольги перенесено до Десятинної церкви св. Богородиці, і з того часу цей новий храм став усипальницею великих князів київських.
В ньому були, треба гадати, передбачені заздалегідь, тобто ще під час будування й пізнішого добудування, спеціальні місця для поховань (аркосології). Після повторного поховання княгині Ольги коло північного входу в Десятинну церкву, зразу ж, як говорить літопис, після закінчення її будівництва (тобто бл. 996 р.) 1011 року в цій же церкві поховано дружину св. Володимира, сестру візантійських царів — Анну, а 1015 р. тут поховано самого князя Володимира Великого.
Становище Ольги при київському дворі було винятковим: у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні послів «світлих князів» з місцевих династій брав участь у переговорах з Візантією у 944 р., полководці Ігоря одностайно визнали її регенткою, а юного сина Святослава — спадкоємцем.
Після відвідання Константинополя у 957 р., де вона уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним, за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали), у 959 р. Ольга відправила посольство до імператора Священної Римської імперії Оттона I із запрошенням на Русь єпископа і священиків. Імператор погодився і надіслав єпископа Адальберта. Це посольство у 962 р. зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.
До 964 р. літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли у 968 р. печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм. Володимир Святославович переніс останки княгині до Десятинної церкви, яка була зруйнована татаро-монголами у 1240 р. Знайдений сучасними археологами саркофаг Ольги зберігається у Софійському соборі у Києві.
Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схарактеризував її М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися, наладила дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури Середньовіччя. Хрещення Ольги, яке залишилося її приватною справою, дало підстави називати Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була «наймудрішою серед чоловіків».
Висновки
Отже, відомості про походження княгині Ольги дуже суперечливі. За одними джерелами вона псковитянка, з інших — онука болгарського князя. Існує цікава версія, що вона була останнім нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути вивезена у Псков. Княгиня Ольга, дружина київського князя Ігоря, була однією з перших християнок на Русі.
Вона активно сприяла утвердженню православ'я поміж наших далеких предків. Літописці її ще називали Ольгою Богомудрою, що невтомно трудилася для піднесення та її зміцнення Київської Русі . Відома легендарна романтична історія знайомства тоді ще юної Ольги та молодого княжича Ігоря. Якось будучи на полюванні, він знайшов чудове місце, звідки можна було підстерігати дичину, та дістатись туди не дозволяла річка. Тоді Ігор попросив молодого юнака, що плив у човні біля іншого берега, перевезти його. Юнак виявився вродливою дівчиною. Це і була Ольга. Молодий хлопець почав легковажно намовляти дівчину до гріха, на що Ольга розважливо відповіла, що йому, князю, належить бути прикладом для добрих справ.
У 945 р. древляни вбили її чоловіка князя Ігоря, і вдова, за язичницьким звичаєм, жорстоко помстилася за його смерть. Овдовівши, княгиня Ольга почала самостійно правити країною. Вона мала славу мудрої правительки, талановитого державного діяча. Ольга хрестилася в Константинополі, її хрещеним батьком був сам імператор Костянтин Багрянородний. Після хрещення отримала християнське імя Олена. Велика княгиня київська проповідувала християнство на усіх землях руських, збудувала багато церков. Ольга була прилучена до лику святих ще в домонгольські часи — за мудрість, чистоту та боголюбивість була канонізована православною церквою. Вона стала п'ятою святою на руських землях після Бориса, Гліба, Феодосія Печерського, Микити Новгородського.
Список використаної літератури
1. Богданов А. Княгиня Ольга //Вопросы истории. — 2005. — № 2. — C. 57-73
2. Бублик Т. Жінки в історії України //Відкритий урок: розробки, технології, досвід. — 2008. — № 3. — C. 64-68
3. Василик О. Економічні та фінансові реформи княгині Ольги/ О. Василик, Л. Ларіонова //Фінанси України. — 2003. — № 7. — С.137-140
4. Грачева И. Великая княгиня Ольга: лабиринт родословной и личности //Наука и религия. — 2001. — № 10. — C. 20-23
5. День рівноапостольної Ольги — княгині київської (р.н. невід. — 969) //Календар знаменних і пам'ятних дат. — 2004. — ІІІ квартал. — C. 28-34
6. Княгиня Ольга //Нове покоління України. — 2004. — № 3. — C. 30-31
7. Кралюк П. "Житіє княгині Ольги"/ Петро Кралюк //День. — 2003. — 10 січня. — C. 8
8. Повстенко О. Велика княгиня Ольга в народній пам'яті і в історії Києва //Хроніка 2000. — 2002. — № 49-50. — C. 729-743
9. Правденко С. Постаті Давньої Русі. Велика й рівноапостольна княгиня Ольга: Сценарій телепередачі з циклу "Постаті, або історія в жанрі радіо(теле)розслідування" //Віче. — 2004. — № 3. — C. 76-79
10. Сирцова О. Повість про хрещення княгині Ольги в культурі Русі XI ст. //Київська старовина. — 1998. — № 1-2. — C. 158-164