Комічне як естетична категорія

Вступ.

1. Особливості категорії комічного в естетиці.

2. Комічне як соціокультурна реальність.

3. Комічне як суперечність.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сміх, як відомо, звільняюче діє на людину, а почуття гумору вважається одним з найблагородніших людських почуттів. Звичайно, комічне і смішне — не одне й те саме, як і не все смішне — комічне. Останнє скоріш є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над повсякденними своїми інтересами. Комічне, як і трагічне, пов'язане зі свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя комедії — це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї як сутнісний зміст її знань і здійснень; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Протиріччя між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині таким від народження, воно розвивається разом із розвитком особистості і стає показником динамічної пружності людського розуму й фантазії. За визначенням І. Канта, гумор у позитивному значенні є саме здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою, коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, але, звичайно ж, за певними принципами розуму.

Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного — це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини.

1. Особливості категорії комічного в естетиці

Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з виглядом великої серйозності та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого не втрачає, оскільки вона бажала чогось насправді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є і ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно нездатний до цього. Комічні колізії створюються і за рахунок зовнішнього випадку, збігу протилежних інтересів і характерів. Щоправда, тут не повинно допускатися перемоги хибного протиріччя, безглуздості і дурниць.

Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людей про себе, засобом ствердження торжества ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

Теоретичне осмислення комічного також має тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазначити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу комічного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: потворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного (Кант), псевдозначного і значного (Гегель), безкінечної доцільності і безкінечного свавілля (Шеллінг).

На межі XIX і XX ст. з'являються дослідження Зігмунда Фрейда «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомих психічних процесів у виникненні сміху — емоційно-естетичної реакції людини на комічне.

У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об'єднує різні форми сміху (іронічного, гумористичнго, радісного, злісного тощо). Комічне має різноманітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. Щодо специфічних ознак конкретних форм комічного, то гумор — це м'яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об'єкта, в естетичній оцінці якого поєднуються серйозне і смішне. На відміну від гумору сатира — гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної критики, викриття потворних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії.

Однією із форм комічного є іронія (від грец. іrопіа — удавання). Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування.

Комічне в соціальному аспекті виражає життєдіяльність індивіда, яка не відповідає суспільно-історичній необхідності. Для суб'єкта комічного не існує руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійсності. Комічне розкриває людину як соціально пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільно значиму діяльність, пристрасть, бажання оновлення дійсності, суб'єкт комічного позбавлений цих благородних, піднесених якостей.

Здавна люди стали висміювати людські вади і слабкості: неуважність, глупоту, незгарбність, хвастощі. Все це комічне за умови, якщо не викликає страждань людини і нічим не загрожує їй та всім іншим. Для того щоб ці та інші вади стали смішними, необхідно їх побачити або уявити в смішному вигляді. Адже, не завжди, вони бувають смішні. Комічний ефект виникає, коли предмет використовується не за властивим йому призначенням, коли зміщується основне і незначне, при несподіваному зіставленні і т.д.

Те, що комічне виникає, коли виявлюються суперечності, відзначили всі, хто намагався розібратися в тому, з чого люди сміються і чому виникає комічне. Але які саме суперечності створюють комічне, про це кожен мав свою думку: прекрасного з потворним, нищого з високим; між метою і засобами її досягнення; зусиллями людини і наслідками її дій; внутрішньою порожнечею і зовнішнім блиском; невідповідністю явищ дійсності передовим суспільним ідеалам і т.д.

Звичайно, всі перелічені суперечності, що створюють комічні ситуації, характери і обставини, не однакові за своєю значимістю. Одне суперечності між прагненням здаватися і тим, хто є людина насправді, інше невідповідальність, відхилення від суспільних ідеалів і моральних норм.

Але, говорячи про комічне, — чи виникає воно в житті, чи відображається в мистецтві, — ми повинні звернути увагу ще на одну особливість: сфера комічного — це лише людина і людське життя. Ні в природі, ні в світі тварин немає комічного. Комічне і пов’язане з ним почуття гумору властиві тільки людині і людській оцінці дійсності.

2. Комічне як соціокультурна реальність

Комізм є соціальним своєю об'єктивною (властивості предмета) і суб'єктивною (характер сприйняття) сторонами.

Комічне в мистецтві завжди включає в себе високорозвинене критичне начало. Сміх — емоційно насичена естетична форма критики. Він надає художнику безмежні можливості для серйозно-жартівливого і жартівливо-серйозного поводження із забобонами і упередженнями свого часу.

Сміх допомагає людині розпізнати усілякі невідповідності, алогізми, суперечливості. Визначний український педагог В. Сухомлинський називав сміх і здатність людини сміятись зворотною стороною мислення, закликав активно розвивати їх, духовно готувати колектив і окрему особистість сприймати виховний вплив гумору. На думку В. Сухомлинського, «невміння бачити світ з усмішкою, пройнятою співчуттям до людини, — одна з істотних причин егоїзму, безсердечності, байдужості».

У своїй книзі «Повага до смішного» Пассі Ізак пише, що гумор відкриває мале в речах великих і одночасно знаходить велике в печах малих. Завдяки гумору людина вільно підноситься над світом, переживає його як забаву, в його правдивій і неправдивій формах. У гуморі речі виходять за межі свого звичайного, нормального і повсякчас прийнятого стану. Гумор можна окреслити як спосіб мислення і почування, як відношення до світу і життя.

У давнину слово гумор означало рідину, вологу, а точніше — соки, від яких залежать здоров'я і хвороба. На думку Гіппократа, в тілі людини знаходиться чотири основи гумору — кров, флегма, жовч і чорна жовч, які у правильних пропорціях були запорукою здоров'я («доброго гумору»), а в неправильному співвідношенні і не вимішані ставали причиною хвороб («чорного, злого гумору»). Людський темперамент було визначено як духовний вираз тих чотирьох гуморів тіла: у сангвініка переважала кров, у флегматика — флегма, у холерика — жовч, у меланхоліка — чорна жовч. Для стародавньої медицини гумор був основою життя, здоров'я, темпераменту і хвороби. У період Ренесансу термін «гумор» переходить з медицини в мистецтво, пізніше — до ідеї німецької естетики гумору як вищої, абсолютної і найвільнішої форми комізму.

Комедія — плід розвиненої цивілізації. Сміх за своєю природою демократичний. Для нього не прийнятні ієрархічність, поклоніння перед чинами й авторитетами. Він виступає як сила, ворожа всім формам нерівноправ'я, насильства, деспотизму. О. Герцен писав: « Якщо нижчим чинам дозволити сміятися при вищих.., тоді прощавай чиношанування. Примусити посміхнутися над богом Аписом — означає розстригти його з священного сану в прості бики».

На думку Сергія Єфремова, в «Енеїді», «влучно орудуючи цією потужною зброєю — сміхом, Котляревський справді таки порозстригав недосяжних богів з самодержавного Олімпу на хабарників, сутяжників та перекупок».

Комічність ворога — його ахіллесова п'ята. Побачити комічність противника — означає отримати першу перемогу, мобілізувати сили на боротьбу з ним, пересилити страх і розгубленість. Комічність — критика сучасності. Мішень сучасного сміху завжди конкретна і визначена.

Сміх — надзвичайно доступна і «заразна» форма емоційної критики, що передбачає свідомо-активне сприйняття з боку аудиторії (сміх загалом, так би мовити, «заразний» і тяжіє до колективності, на людях сміх інтенсивніший).

Критика, закладена в комізмі, не виявляється прямо; людина, що сприймає гумор, сама підноситься до самостійного критичного ставлення щодо осміюваного явища.

Л. Фейєрбах у «Лекціях про сутність релігії» відзначав, що дотепна манера письма передбачає розум відповідно і в читача. Вона (дотепна манера письма) висловлює не все, надає змогу читачеві самому сказати собі про стосунки, умови і обмеження, за яких певне положення тільки й має значення і може існувати. Недовіра до розуму аудиторії породжує сміх недоречний, грубий, а часом і брутальний. На відміну від трагедії комедія не висловлює ідеал «прямо і позитивно», а передбачає наявність його як дещо протилежне тому, що зображується. І людина, що сприймає, має вже самостійно протиставляти у своїй свідомості високі естетичні ідеали комічному явищу.

Сміх як реакція організму на комічний контраст несе в собі два заряди. Один — насолоди, радісного почуття, другий — засудження, осуду певного факту. Відповідно до цього, хоч сатира і гумор мають спільний засіб — комічне, вони принципово відмінні. У сатирі сміх без компромісів, сміх, який за природою, своєю не припускає й тіні примирення з тим, що висміюється. «У мистецтві комічне розвивається за тими самими законами, що і в житті суспільства. Щоправда, у мистецтві комічне більш цілеспрямоване, підкреслене, тому що сила сміху використовується залежно від поставленої мети, а найчастіше — як засіб боротьби з негативними явищами».

Людське суспільство — істинне царство комедії (власне, як і трагедії). Людина — єдина істота, яка може і сміятись, і свідомо викликати сміх або, точніше, людський, суспільний зміст є У всіх об'єктах комедійного сміху.

Комічне завжди є об'єктивною суспільною цінністю явища. Природні властивості поведінки тварин (рухливість і кривляння мавпи, розвинуті інстинкти лисиці, що допомагають їй обманювати ворогів, незграбність ведмедя та ін.) асоціативно зближуються з людськими звичками, вчинками, манерами і стають об'єктами естетичної оцінки на основі суспільної практики. Вони набувають комізму лише тоді, коли через їх природну форму вбачається соціальний зміст — людські характери, стосунки людей.

Через природні явища здійснюється осміювання людських недоліків: лінощів, хитрощів, незграбності тощо. Сміх можуть викликати різні явища: лоскотання, алкогольні напої, наркотичні препарати і т. ін. Однак не все смішне є комічним, хоча все комічне є смішним.

3. Комічне як суперечність

Способи творення комічного та його об'єкти у кожній мові свої. Вони складають один із суттєвих аспектів характеристики стилістичної системи національної мови. Особливо важливою у створенні гумористичного ефекту є лінгвокраїнознавча інформація.

Феномен комічного у мові, як і в побуті чи різноманітних жанрах мистецтва, неоднозначний, сприймається комічне по-різному. Відмінності можуть бути індивідуального (одному смішно, а іншому — ні), соціально-групового (у людей певних поглядів, класових, ідейних, етичних, релігійних переконань) чи національного характеру. Національні відмінності можуть зумовлюватись як національно-психологічними, так і власне мовними факторами, зокрема текстотворчими.

Гегель з приводу комічного зазначав: «Люди можуть сміятися над вкрай протилежними речами. Найбільш вульгарне, позбавлене смаку може викликати у людей сміх, і часто вони також сміються над найбільш важливим і глибоким, якщо в ньому виявляється найнезначніша риса, що йде врозріз з їх звичками і повсякденними поглядами».

О. Потебня так пояснював природу смішного: «Подібно усім тропам і всякому розумінню, смішне є процес, тобто становить зміну мисленнєвих актів: подібно іронії, смішне є дія невиправданого чекання, певного зіткнення позитивного й негативного і навпаки… Швидкість зміни очікуваного більш або менш протилежним є неодмінною умовою сміху. Тому від повторення смішне перестає бути смішним. Від цієї короткочасності смішного залежить те, що при науковому його аналізі особливо очевидно, що ми аналізуємо лише мертвий препарат».

Сутність комічного — в суперечності. Комізм — результат контрасту, розладу, протистояння: огидного — прекрасному (Арістотель); низького — піднесеному (Е. Кант); безглуздого — розсудливому (Ж. Поль, А. Шопенгауер); автоматичного — живому (А. Бергсон); брехливого, лжеґрунтовного — значному, дійсному, істинному (Г. Гегель); внутрішньої пустоти — зовнішності, що претендує на значимість (М. Чернишевський); нижчесереднього — вищесередньому (Н. Гартман) і т. ін. Кожне з цих визначень, вироблених в історії етичної думки, виявляє і абсолютизує один із типів комічної суперечності. Однак форми комедійної суперечності різноманітні. В ній завжди присутні два протилежних начала, перше з яких здається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативним. Е. Кант бачив сутність комічного в раптовому перетворенні напруженого очікування в ніщо. Французький філософ-просвітитель XVIII століття Ш. Монтеск'є писав: «Коли потворне для нас раптове, воно може викликати свого роду веселощі і навіть сміх».

Психологічний механізм комедійного сміху, на думку Ю. Бо-рєва1, схожий на механізм переляку, подиву. Такі різні вияви духовної діяльності об'єднує те, що ці переживання не підготовлені попередніми подіями. Людина готується до сприймання чогось значного, суттєвого, а перед ним раптом постає незначне, пусте. Сміх — завжди радісний «переляк», радісне «розчарування-подив».

Почуття гумору як різновид естетичного почуття завжди спирається на високі естетичні ідеали. В іншому випадку гумор перетворюється на скепсис, цинізм, брутальність, ницість. Гумор передбачає здатність хоча б емоційно, в найзагальнішій естетичній формі схоплювати суперечності дійсності. Гумор властивий естетично розвиненому розуму, здатному швидко, емоційно-критично оцінювати сутність явища, схильному до незвичайних, раптових зіставлень і асоціацій, він є найдосконалішою формою естетичної волі2.

Активна, творча форма почуття гумору-дотепність. Якщо гумор — це здатність до сприйняття комізму, то дотепність — здатність до його творення. Дотепність — це талант так концентрувати, загострювати й естетично оцінювати реальні суперечності дійсності, щоб наочним, відчутним став їх комізм.

Комедійний сміх не є суцільним запереченням, руйнуванням. Основа дотепності — не філософія суцільного нігілізму, а високі естетичні ідеали, в ім'я ствердження яких і ведеться критика. Тому сміх — критична сила, настільки заперечуюча, наскільки й стверджуюча. Сміх прагне зруйнувати існуючий несправедливий світ і створити новий, принципово відмінний від нього — ідеальний. Сміх передбачає не тільки скарги, а й творче мислення. Життєстверджуючий, життєдайний, радісний, веселий аспект комічного має історичну, світоглядну та естетичну значимість.

Творча, життєдайна сила сміху давно помічена людьми. В давньому мистецтві існували сміхові культури, ритуальний сміх, пародійні образи божеств. Ритуальний сміх первісної общини включав у себе і заперечуючі, і життєстверджуючі начала, він був спрямований і до засудження недосконалого світу, і до його відродження на новій основі. В давньоєгипетському папірусі божественному сміхові відводилася роль створення світу: «Коли бог сміявся, народились сім богів, що керують світом… Він розсміявся вдруге — з'явилися води…». Для давньогрецької культури сміх також був життєдайною, радісною, веселою народною стихією (історія європейської комедії походить саме з культу грецького бога Діоніса).

Висновки

Почуття гумору з необхідністю потрібне не тільки письменникові, художнику, а й читачеві, глядачу. Трапляються люди, які не відчувають комізму колізії, які зовсім нечуттєві до гумору. Цікаво, наприклад, як Гоголь, проаналізувавши першу виставу своєї комедії «Ревізор», визначив причину невдачі її постановників. Передусім, вважає Гоголь, невдало підібрано актора, який зробив Хлестакова звичайним брехуном, не зрозумівши справжньої природи комізму героя. Письменник упевнений, що більший успіх був би скоріше у випадку, якби на роль Хлестакова призначили найбезталаннішого актора, переконавши його в тому, що Хлестаков — людина спритна, розумна і навіть благородна. І це тому, підкреслює Гоголь, що Хлестаков зовсім не дурить — він не брехун за ремеслом, він сам забуває, що бреше, і навіть сам вірить в те, про що говорить.

Важко взагалі знайти щось протилежніше тому, над чим сміються люди. Найбанальніші речі можуть викликати сміх, але так само сміються і над значними, глибокими явищами, якщо в них з'явиться якась несуттєва сторона, яка суперечить звичкам і повсякденному досвідові людей. Сміх тоді є лише виявленням самовдоволеного практичного розуму, знаком того, що ми досить розумні, аби розпізнати контраст і відчути себе вищими за комічного героя. Буває також сміх знущальний, дошкульний, сміх від відчаю тощо. Комічному ж, навпаки, властива безкінечна доброзичливість і впевненість у своєму безумовному піднесенні над власними протиріччями, а не сумне переживання. Зашкарублий розум не здатний до цього якраз у тому випадку; коли він найбільш смішний для інших.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.