Конфлікт та девіантна поведінка

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Зміст і види девіантної поведінки особистості.

1.1. Поняття про девіантну поведінку.

1.2. Прояви девіантної поведінки особистості.

1.3. Види девіантної поведінки.

Розділ 2. Конфлікт та девіантна поведінка у колективі.

2.1. Причини девіантної поведінки колективі та способи впливу на її динаміку.

2.2. Методи запобігання і вирішення конфлікту в колективі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що в умовах зростання невизначеності основних параметрів життєдіяльності людей, все поширенішими стають відхилення в їх поведінці, що значною мірою впливає на встановлення норм і правил господарських відносин. Девіантна поведінка є істотною часткою економічного життя суспільства, що порушує й деформує розподіл обмежених ресурсів.

Біля витоків теорії девіантної поведінки стояли Є. Дюркгейм, Р. Мертон, А. Коєн, ідеї яких отримали подальший розвиток у соціологічних роботах В. Афанасьєва, Я. Гилінського, Р. Дубіна, Р. Кравченка, Р. Крауда, А. Ковальова, Л. Ланцової, О. Осипової, Є. Сазерленда, Н. Смелзера та ін. Економічний підхід до дослідження девіантної поведінки визначили праці Р. Беккера, М. Лукашевича, Р. Познера, Б. Райзберга, В. Тамбовцева, А. Цурікова, О. Яковлєва.

Оскільки девіації мають поведінковий характер, їх дослідження побудовано на положеннях інституційної теорії, розкритих у роботах таких її представників, як С|. Архієреєв, Т. Веблен, Т. Еггертссон, Дж. Коммонс, О. Нестеренко, Д. Норт, О. Олійник, Дж. Ходжсон, О. Яременко.

Теорія девіантної поведінки зародилася і сформувалася в надрах соціології, але| саме методологія економічної теорії здатна виявити внутрішню суть і структуру даного соціально-економічного явища.

Метою роботиє виявлення теоретико-методологічних основ дослідження і змісту девіантної поведінки суб'єктів та її особливостей. Реалізація цієї мети здійснена через розв’язання наступних завдань:

· систематизацію підходів, що використовуються в дослідженнях девіацій в економіці;

· визначення змісту девіантної поведінки;

· обгрунтовання субординації форм і видів девіантної поведінки;

· розкриття проявів девіантної поведінки особистості;

· виявлення причин девіантної поведінки колективі та способи впливу на її динаміку;

· розгляд методів запобігання і вирішення конфлікту в колективі.

Об'єктом дослідження є прояви девіантної поведінки особистості.

Предметом дослідження виступають девіантні форми поведінки, що порушують і деформують організацію суспільства та створюють конфліктні ситуації.

Розділ 1. Зміст і види девіантної поведінки особистості

1.1. Поняття про девіантну поведінку.

Девіантна поведінка ( від лат. deviatio- відхилення) – це система дій і вчинків людей, що суперечать соціальним нормам або визнаним у суспільстві стандартам поведінки. Її суть полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від її вимог варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства. В основі відхилень в поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі, порушення емоційної сфери.

Поведінку особистості загалом можна розглядати як взаємодію з довкіллям, опосередковану її зовнішньою і внутрішньою активністю у формі цілеспрямованої послідовності вчинків. При цьому кожний вчинок особистості являє собою свідому дію, акт морального самовизначення, в якому людина стверджує себе як особистість у ставленні до іншої людини, самої себе, соціальної групи або суспільства, життя загалом.

За поведінкою особистості можна визначати успішність її соціалізації, тобто процесу входження до різних спільнот людей. Слід зауважити, що важливою складовою процесу соціалізації людини є виникнення і розвиток уявлень про правила поведінки, що співпадають чи не співпадають з традиціями і звичаями людської спільноти, про моральне чи аморальне, таке, що схвалюється або засуджується, що дозволено або заборонено тощо. Саме ці уявлення реалізуються в актах поведінки людини.

Оцінка будь-якої поведінки передбачає порівняння її з певною нормою (від лат. norma — точний припис, зразок). При цьому за норму можна брати статистичну норму (особливості поведінки, що властиві більшості людей в популяції), соціальну норму (моральні, правові, професійно-організаційні або інші вимоги до поведінки, що висуває суспільство в певний період розвитку), норми психічного здоров'я, психологічну норму особистісного розвитку тощо.

Остання визначається по-різному залежно від напряму психологічної науки. Так, зокрема, в рамках ортодоксального психоаналізу нормальна особистість повинна мати сильне Его ("Я"), яке б підтримувало в рівновазі прагнення Ід ("Воно") і Супер-Его ("Над-Я"). Представники гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл) вважають, що особистість має бути зорієнтована на самоактуалізацію, тобто реалізацію свого духовного, творчого потенціалу, свободу і відповідальність.

За результатами порівняння з нормою визначають нормальну (таку, що відповідає нормі) і аномальну девіантну поведінку особистості[12, c. 143-144].

Девіантна поведінка являє собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо). Слід зазначити, що відхилення від цієї норми (девіації) у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні.

У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства.

Негативні девіації поведінки пов'язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми. У цьому випадку процес соціалізації особистості є порушеним, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально без-адаптованою. У зв'язку з цим можна говорити про девіантність особистості — сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричинює девіантний спосіб життя.

Як зауважує І. С. Кон, девіантну поведінку особистості (в негативному розумінні цього поняття) можна поділити на дві великі категорії. По-перше, це поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, коли йдеться про наявність психопатології. По-друге, це поведінка, що порушує соціальні та культурні норми і, особливо, правові.

О. В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки:

• багаторазові, тривалі порушення не будь-яких, а найважливіших норм для певного суспільства на цей час;

• поведінка не є наслідком кризової, нестандартної ситуації, а зумовлена загальною спрямованістю особистості;

• сама поведінка супроводжується різноманітними проявами соціальної дезадаптації, викликає негативну оцінку з боку інших людей;

• поведінка не ототожнюється з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);

• результатом поведінки є заподіяння реальної шкоди самій особистості чи оточуючим.

Отже, девіантна поведінка є агресивною, при цьому агресія може бути спрямована як на інших людей, так і на самого себе[8, c. 69-70].

1.2. Прояви девіантної поведінки особистості.

Загалом до психологічних проявів девіантної поведінки особистості відносять такі:

• духовні проблеми, зокрема, відсутність або втрату сенсу життя, переживання внутрішньої порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;

• деформацію ціннісно-мотиваційної сфери — несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту;

• емоційні проблеми — тривогу, депресію, переважання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних реакцій, дозувати їх), ефективність тощо;

• проблеми саморегуляції — неадекватні самооцінку і рівень домагань, слабкий розвиток рефлексії, надмірний або недостатній самоконтроль, низький рівень адаптивних можливостей;

• викривлення у когнітивній сфері — стереотипність, ригідність мислення, неадекватні настановлення, обмеженість знань, наявність забобонів;

• негативний життєвий досвід — наявність шкідливих звичок, психічних травм, досвіду насильства, соціальну некомпетентність тощо[4, c. 167-169].

1.3. Види девіантної поведінки.

Залежно від виду норми, з якою співставляються особливості поведінки, та її негативних наслідків виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (делінквентну і кримінальну) поведінку, асоціальну (аморальну) поведінку, аутодеструктивну поведінку тощо.

Антисоціальна поведінка суперечить соціальним і правовим нормам, загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих. При цьому делінквентна поведінка полягає у здійсненні особистістю дрібних правопорушень, за які її не притягують до відповідальності. Може виявлятися у формі бешкетування, хуліганства, коли, наприклад, особистість бажає розважитися, але обирає для цього неприйнятні форми, насамперед, внаслідок недоліків у своєму вихованні.

До делінквентної поведінки можна віднести в певних випадках і прояви вандалізму як форми руйнівної поведінки, спрямованої на безглузде знищення культурних і матеріальних цінностей. Спираючись на класифікацію мотивів вандалізму Д. Кантера, виокремлюють такі типи вандалізму:

• вандалізм як спосіб придбання, коли мотивом руйнування є матеріальна вигода;

• вандалізм як помста, відповідь на образу;

• лють через переживання нездатності досягти певної мети і спроба справитися зі стресором;

• нудьга і, відповідно, бажання розважитися, пошук нових вражень, гострих відчуттів;

• вандалізм як спосіб самоствердження, привертання уваги до себе;

• вандалізм як дослідження (у дитячому віці), бажання зрозуміти принципи і механізми функціонування певних речей;

• графіті (від італ. graffito — надряпані, проведені лінії) як різновид комунікації, яке через анонімність звільняє особистість від соціального контролю тощо[7, c. 90-92].

Останній з наведених типів часто слугує засобом вираження придушених внутрішньоособистісних конфліктів і проблем (коли, наприклад, особистість прагне ствердити у такий спосіб власну особистісну чи групову ідентичність, проявити свій протест проти "тиску" соціальних і культурних норм або ж через висловлювання на адресу відомих людей самоствердитися за їх рахунок).

Внаслідок здійснення делінквентних дій особистість може дедалі звикати до думки про їх дозволеність. При цьому, за дослідженням Л. Філонова, спрацьовують спеціальні захисні механізми, за допомогою яких людина може виправдовувати порушення норм. Це, по-перше, хибні уявлення про те, що існують люди, яким усе дозволено ("Правила існують лише для посередностей, а я не такий"). По-друге, ігноруються, знецінюються самі соціальні норми (через смислові бар'єри, коли норми сприймаються як повчання, що вже набридли).

Виокремлюють такі типи асоціальної поведінки особистості:

• конфліктно-ситуативний — з переважанням позитивної спрямованості;

• ситуативний — з незначною негативною спрямованістю;

• нестійкий — з переважно негативною спрямованістю;

• стійкий — з негативною спрямованістю.

До асоціальної поведінки можна віднести бродяжництво як наслідок соціальної дезадаптації, що спричинює прагнення уникнути соціального контролю, "втечу" від вимог суспільства через суб'єктивне переживання неможливості їхнього дотримання (з одного боку) і примирення з цим фактом (з іншого боку). Про бродяжництво йдеться, коли в особистості відсутнє постійне місце проживання, а вона існує на нетрудові доходи (йдеться про так званий "соціальний паразитизм"). При цьому серед бродяг досить велику групу складають так звані "вуличні діти", лави яких поповнюються через своєрідний протест дитини проти негативного ставлення до неї з боку дорослих, несприятливі умови сімейного виховання, страх покарання за певні проступки тощо.

Аморальна поведінка — сукупність вчинків, що характеризуються негативним ставленням індивіда до етики і моралі, насамперед, до загальнолюдських цінностей, зокрема, до дисциплінованості, почуття обов'язку, поваги до оточуючих, ввічливості, чесності, порушення яких передбачає громадський осуд. Іноді аморальна поведінка, наприклад, статева розбещеність, супроводжується зниженням моральних критеріїв у суспільстві загалом[10, c. 144-146].

Т. П. Малихіна зазначає, що аморальний вчинок не відрізняється від моральної дії якимись особливими психічними механізмами, особливим є зміст цих механізмів, специфічних мотивів, цілей, ціннісних орієнтацій, спрямованості особистості тощо, які актуалізуються у ситуації вибору особистістю лінії поведінки. При цьому дослідниця виокремлює такі групи форм аморальних вчинків:

• стійкі форми, коли поведінка особистості зумовлюється стійкими аморальними мотивами, при цьому після скоєння аморального вчинку особистість відчуває задоволення собою, у будь-якому випадку не переживає негативних емоцій;

• нестійкі форми, коли особистість здійснює аморальний вчинок через відсутність безпосередньої загрози покарання, хоча й добре знає, що такі дії заслуговують на осуд; разом з тим, маючи певні моральні переконання, через скоєний негативний вчинок особистість зазнає докорів сумління;

• одиничні форми, коли особистість відчуває сором за свої вчинки, хоча й вважає, що в певній ситуації вчинила правильно (тобто спрацьовують захисні механізми, які формують псевдоморальні почуття).

Аморальну поведінку Г. Бардієр пов'язує з інтолерантністю як поведінкою, в якій відсутні гармонія і конструктивна взаємодія між людьми та різними соціальними групами, повага до особистості, розмаїття різних культур, цивілізацій, народів, готовність до співпраці з ними тощо. При цьому дослідниця виокремлює пасивну інтоле-рантність, яка проявляється в терпимому ставленні до соціальної несправедливості, відмові від своїх моральних переконань, виправданні аморальних думок і вчинків інших, і активну інтолерантність, що веде до дискримінації, ворожості, маніпулятивної поведінки, обрання способів взаємодії з іншими людьми, які принижують їх гідність.

Аутодеструктивна поведінка являє собою поведінку, що відхиляється від психологічної норми, часто медичних норм, загрожуючи цілісності і розвитку особистості. Уданому випадку йдеться про суї-цидальну поведінку, поведінку з вираженою загрозою для життя, коли особистість віддає перевагу екстремальним видам діяльності, віктимну поведінку (поведінку жертви), адиктивну поведінку, зокрема, фанатичну поведінку (сліпе слідування певним ідеям, наприклад, релігійному культу деструктивної спрямованості) тощо.

Терміном адиктивна поведінка (від англ. addiction — схильність, згубна звичка) насамперед позначають поведінку особистості, обтя-жену хімічною залежністю через вживання певних речовин (алкоголь, паління, наркотики тощо). При цьому виокремлюють різні чинники виникнення психічної залежності від психоактивних речовин, проте головна роль належить особливостям переживання особистістю своєї життєвої ситуації. "Слабка ланка" такої особи — недостатні самоконтроль й самодисципліна, несформованість функції прогнозу поведінки, низька стійкість до можливих впливів, схильність неадекватно реагувати на фруструючу ситуацію, невміння знаходити продуктивний вихід із конфлікту, відмова від активності при найменших труднощах, часто поряд із завищеним рівнем домагань тощо. У результаті особистість прагне пережити стан задоволення, радості, але не бачить природних шляхів до цього, бо від повсякденної діяльності очікує лише на негативні емоції. Тому в неї виникає прагнення до зміни психічного стану штучним, хімічним шляхом[11, c. 138-140].

Так, зокрема, особливістю фармакологічного впливу алкоголю на психіку є те, що, з одного боку, він, особливо у великих дозах, придушує активність, а з іншого, особливо в малих дозах, стимулює її, знімаючи свідоме гальмування. Встановлено, що алкоголізм виникає частіше там, де більше соціально напружених, конфліктних ситуацій, де він схвалюється як засіб звільнення від зовнішнього контролю, як елемент певних ритуалів, де є внутрішньоособистісний, мотиваційний конфлікт, пов'язаний із переживанням особистістю почуття залежності, тоді як алкогольне сп'яніння дає ілюзорне відчуття свободи. Уживання наркотиків вперше часто пов'язане з психологічним експериментуванням, пошуком нових, незвичайних вражень. Ступінь ризику виникнення наркотичної залежності при цьому пов'язують з віком, в якому починається вживання наркотиків, а також з характером наркотичної речовини. При токсикоманії значущою є, насамперед, мотивація, пов'язана з редукцією емоційної напруженості.

Загалом для особистості з адиктивною поведінкою характерним є звуження часової перспективи, вона висуває перед собою цілі, досягнення яких може відбутися найближчим часом. Р. Грановська зазначає, що таким особам властиве переживання "скороченого майбутнього", впевненість, що життя занадто коротке і тому не варто себе обмежувати, сподіватися на майбутнє і зберігати себе для нього.

При цьому у людей, які є близькими до цієї особистості, може виникнути так зване співузалежненш — особистісне новоутворення, що розвивається в результаті надмірної сконцентрованості уваги на проблемах особистості із залежною поведінкою, часто — самозречення і ігнорування власних потреб через довготривалу дію стресу.

Слід зазначити, що крім психоактивних речовин об'єктами залежності можуть бути й їжа, ігри, секс, релігія і релігійні культи тощо. Відповідно адиктивна поведінка може виявитися у:

• порушеннях харчової поведінки (переїданні, голодуванні, відмові від їжі тощо);

• гемблінгу (ігровій залежності) — залежності від азартних, а останнім часом — і від комп'ютерних ігор;

• релігійному фанатизмі — сліпому наслідуванні ідеї релігійного культу деструктивної спрямованості та ін.[9, c. 87-88]

В останньому випадку особистість має фрустровані потреби, часто — гіпертрофоване почуття провини, переживає безглуздість існування і прагне віднайти сенс життя. Саме перебування в релігійних спільнотах може сприяти такій особистості в пошуку сенсу життя, позбавленні від помилок попереднього життя (через "відпущення гріхів"), уникненні внутрішньої відповідальності за свої вчинки. У ре-зультаті можуть відбутися такі негативні зміни в психіці, як схильність до відчуження стосовно інших людей, які не є членами даної релігійної спільноти, занурення у справи релігійної общини на шкоду іншим, певні обмеження в життєдіяльності, фанатична переконаність у власній правоті, психологічна залежність від служителів культу тощо.

Суїцидальна поведінка (від лат. sui — само, caedare — вбивати), тобто самогубство або його спроба, спрямована на виведення особистості із кризової ситуації, усвідомлення перебування в якій є для неї нестерпним і з якої вона не бачить іншого виходу (хоча об'єктивно такий вихід можна знайти). Людина переживає безнадійність, безпомічність через фрустрацію надзвичайно важливих для неї потреб вищого порядку і через звуження свідомості мислення працює за логікою: або негайне вирішення проблеми, або смерть. Слід зауважити, що через амбівалентне ставлення до смерті (бажання смерті, яке поєднується з бажанням допомоги з боку інших людей) самовбивця часто подає відповідні сигнали про допомогу, залишаючи повідомлення — листи, наводячи лад у справах тощо. При цьому розрізняють істинний суїцид, викликаний бажанням померти через втрату сенсу життя, демонстративний суїцид як засіб привернути до себе увагу, закликати на допомогу в несприятливих життєвих ситуаціях і прихований суїцид — дії, що супроводжуються високою ймовірністю летального наслідку через їх невиправдану ризикованість, екстремальність тощо. В останньому випадку часто йдеться про так звану парасуїцидальну поведінку, коли особистість прагне завдати собі каліцтва, щоб вийти із негативного стану шляхом афективно-шокових переживань. Для цього використовуються певні ризиковані і небезпечні для життя дії, зокрема, удушення до напівпритомного стану, ходіння в небезпечних місцях — над прірвою, по поручнях моста та ін.

Певною мірою наближеною до цього виду аутодеструктивної поведінки є так звана вікпшмна поведінка (від англ. victim — жертва), що являє собою активність особистості, за якої вона певним чином сприяє скоєнню злочину проти неї, свідомо чи підсвідомо нехтуючи запобіжними заходами, обираючи спосіб життя, який привертає до цієї особистості увагу агресивних осіб, злочинців тощо. При цьому О. Ю. Дроздов, М. А. Скок виокремлюють два типи віктимних особистостей: пасивна жертва, для якої характерним є підвищена тривожність, невпевненість у собі, низька самооцінка, поведінка, якою вона виявляє нездатність опиратися тиску інших, та активна жертва, яка виявляє схильність до конфліктного стилю спілкування, незважаючи на ситуацію, часто — підвищену товариськість, нерозбірливість у знайомствах, емоційну ригідність, імпульсивність, демонстративність у поведінці тощо.

Загалом можна виокремити такі рівні розвитку девіантної поведінки:

• поведінка, що є не схвалюваною іншими (епізодичні витівки, бешкетництво);

• поведінка, що осуджується іншими (періодичні витівки, бешкетництво);

• морально негативні прояви і вчинки;

• делінквентна поведінка;

• злочинна поведінка;

• деструктивна поведінка тощо[2, c. 64-65].

Розділ 2. Конфлікт та девіантна поведінкау колективі

2.1. Причини девіантної поведінки колективі та способи впливу на її динаміку

Кожному суспільству властиві такі форми соціальних відхилень і в тих масштабах, які випливають із конкретно-історичних умов його існування — соціальних, економічних, політичних, моральних та ін. Обсяг соціальних відхилень дозволяє судити про моральний клімат даного суспільства, рівні законності і правопорядку, ступеня згуртованості соціальних груп.

Оцінка будь-якої поведінки має на увазі її порівняння з якоюсь нормою. Нестандартна, що відхиляється від норми поведінка часто називають девіантною.

До основних суб'єктів девіантної поведінки можна віднести осіб, що страждають певними формами психічної патології і схильних до аморальної поведінки, спробам покалічення й самогубствам.

Таким чином, психічні розлади проявляються у двох формах:

Перша — акцентовані характери. Люди з яскраво вираженими “важкими” рисами характеру часто є клієнтами соціально-медичних і правоохоронних служб.

Психічні розлади у вигляді акцентуацій виникають у молодих людей з ряду причин:

1. Часті психічні розлади обумовлені тим, що до молодої особи суспільство висуває завищені вимоги. Якщо на вроджені відхилення в характері накладаються хворобливі негативні переживання то формується комплекс неповноцінності, і виникає необхідність у штучних компенсаторах — алкоголі, наркотиках, агресивній поведінці.

2. Труднощі перехідного віку, тобто перехід в “доросле” життя, воно супроводжується перебудовою психіки. Перебудовуються такі важливі процеси як: мислення, відчуття, сприйняття, міняється світ ілюзій, відчуття, повною мірою проявляються риси темпераменту, здібностей, задатків.

3. Перебудова “Я-концепції”. “Я-концепція” — це стійка й неповторна система індивіда про себе, на основі якої він будує свої відносини з оточенням і з самим собою [12, c. 182-184].

Другою формою психічних розладів є особистісні розлади. Вони мають свій прояв в наступному.

Відчуження – проявляється в тому, що людина опинившись у конфліктній ситуації не може самостійно з неї вийти. Щоб уникнути конфлікту вона зобов’язана розірвати зв'язок між своїм “я” і середовищем, в якому вона існує. Цей розрив створює дистанцію між людиною і оточенням, а пізніше вона переростає у відчуження.

Деперсоналізація – має місце, коли відчужується саме “я”, втрачається відчуття власного тіла, притуплюються емоції, байдужість у всьому.

Депресія – стан афекту з негативним наслідком. У стані депресії час як би сповільнюється, наступає швидка стомлюваність, знижується працездатність. Приходять думки про власну неспроможність, можливі спроби самогубства.

Існують загальні причини девіантної поведінки:

1. Соціальна нерівність. Це знаходить прояв у низькому, часом злидарському рівні життя більшої частини населення, у першу чергу молоді; у розшаруванні суспільства на багатих і бідних; у безробітті, інфляції, корупції та ін.

2. Морально-етичний фактор девіантної поведінки проявляється в низькому моральному рівні суспільства, бездуховності, відчуженості особистості. Життя суспільства з ринковою економікою нагадує базар, на якому все продається, усе купується, торгівля робочою силою і тілом є буденною подією. Деградація і падіння цінностей знаходять свій прояв в масовій алкоголізації, бродяжництві, поширенні наркоманії, “продажній любові”, насильстві і правопорушеннях.

3. Байдужість навколишнього середовища до проявів девіантної поведінки. Молоді девіанти походять здебільшого з неблагополучних родин.

Несприятливі умови життя й виховання в родині, проблеми оволодіння знаннями і пов'язані із цим невдачі в навчанні, невміння будувати взаємини з оточуючими і виникаючі на цій основі конфлікти, різні психофізичні відхилення в стані здоров'я, вони, як правило, ведуть до кризи духу, втраті сенсу життя.

Основні психологічні фактори впливу на девіанта:

1. Методи і засоби соціального контролю.

2. Істотне зменшення репресивних заходів впливу.

3. Створення гнучкої й розгалуженої системи психологічної допомоги, що включають державні, суспільні, благодійні й інші структурні ланки.

4. Жорсткий контроль за надходженням відеозаписів, що містять сцени насильства, жорстокості.

5. Зміна менталітету громадян, що виросли в умовах тоталітаризму.

6. Підготовка й перепідготовка кадрів, які були б здатні працювати із представниками “соціального дна”.

У період переходу до ринкової економіки змінилося матеріальне становище багатьох прошарків населення. Його більшість проживає за межею бідності, збільшилась кількість безробітних. Все це створює конфліктні ситуації, а вони, в свою чергу, призводять до девіацій. А саме: алкоголізм, наркоманія, суїцид, проституція. Єдиний спосіб змінити девіантну поведінку — поліпшити життя, допомогти людям перебороти їх проблеми. З цією метою державою і громадськими організаціями створюються соціальні і психологічні служби[3, c. 114-116].

2.2. Методи запобігання і вирішенняконфлікту в колективі

Запобігання виникненню конфлікту — це комплекс заходів, спрямованих на відтягування чи недопущення його виникнення, а також на зниження деструктивного впливу наслідків конфлікту на різні сторони соціальної системи.

Стратегія запобігання конфліктам включає в себе систему конкретних дій, сукупність етапів і методів управління конкретними процесами суперечливих взаємин суспільних суб’єктів.

Розрізняють етапи часткового та повного запобігання конфліктам, а також раннього запобігання й випереджального їх розв’язання. Часткове запобігання стає можливим за умови блокування дії однієї з причин даного конфлікту, обмеження його негативного впливу на інтереси опонентів. Стратегія повного запобігання припускає нейтралізацію дії всього комплексу факторів, що детермінують конфлікт, дозволяє направити взаємодію суб’єктів у русло їх співробітництва для реалізації спільних інтересів. Випереджальне розв’язання конфліктів, як і раннє запобігання, означає не що інше, як узгодження позицій та інтересів опонентіву просторі соціальної єдності, досягнення згоди з більш важливих питань громадського життя.

Профілактика конфліктів — це вид управлінської діяльності, що полягає у своєчасному розпізнаванні, усуненні чи ослабленні конфліктогенних факторів і обмеженні таким чином можливості їх виникнення чи деструктивного розв’язання в майбутньому. Це така організація життєдіяльності суб’єктів соціальної взаємодії, що виключає чи зводить до мінімуму ймовірність виникнення конфліктів між ними.

Профілактику конфліктів поділяють на первинну та вторинну. Первинна профілактика полягає у психологічній освіті можливих учасників конфлікту. Вторинну профілактику пов’язано з проведенням безпосередньої роботи зі зниження рівня напруженості в конфліктогенних групах. При цьому варто враховувати й аналізувати конфліктогени, тобто все те, що може викликати конфлікт (слово, дію чи бездіяльність, невербальні прояви тощо). Основними конфліктогенами є погрози, накази, неконструктивна критика, образи, прояв агресивності, егоїзм, приховування інформації, неправда та ін. У відповідь на них зазвичай застосовуються аналогічні за силою чи навіть сильніші конфліктогени. Підвищення психологічної культури та психологічної освіти сприяють запобіганню агресивності ймовірних учасників конфліктів, психологічного тиску й конфліктогенності спілкування[6, c. 193-195].

Робота й профілактика з попередження конфліктів повинна проводитися керівниками, провідними спеціалістами та членами колективів, психологами й конфліктологами за наступними основними напрямами:

· створення умов, які сприяють профілактиці деструктивних конфліктів, оптимізація організаційно-управлінських рішень (створення сприятливих умов для життєдіяльності працівників, об’єктивна оцінка їхнього трудового внеску, справедливий розподіл матеріальних благ і т. п.);

· управління компетенцією працівників;

· усунення соціально-психологічних і особистісних причин конфліктів.

Управління компетенцією, хоча і є складовою частиною управлінської діяльності, але виділяється в окремий напрям через його особливу важливість.

Компетенція особи формується на основі знань, навичок і способів спілкування в колективі. Етапи компетенції включають навчання людини, активне використання знань і їхнє застарівання. Для того, щоб компетенція працівників знаходилася на належному рівні, цими процесами необхідно управляти як на рівні організації (оцінювання наявних ресурсів, їх зіставлення з потребами, прийняття рішень із досягнення необхідного рівня компетенції), так і на рівні окремої особи (підвищення кваліфікації, поліпшення навичок спілкування і т. п.).

Управління компетенцією працівників сприяє звуженню об’єктивних зон конфліктів, а, отже, запобіганню та профілактиці.

Важливим напрямом роботи в цій сфері є також облік соціально-психологічних факторів і особистих рис персоналу. Для гармонізації соціальної взаємодії в трудовому колективі необхідне збалансування:

· соціальних ролей;

· взаємозалежності в рішеннях і діях;

· взаємних послуг;

· самооцінки та зовнішньої оцінки.

Кожна людина у своєму житті «грає» певну роль: чоловіка (дружини), брата (сестри), керівника, підлеглого і т. п. Якщо очікувана від неї роль відповідає вимогам партнера (чи організації, у якій він працює), то протилежна сторона не пред’являє до неї претензій. Водночас людина, у свою чергу, очікує чого-небудь від протилежної сторони. Якщо і її очікування справджуються, то спостерігається баланс соціальних ролей. У цих умовах підстави для конфлікту відсутні. Порушення балансу є чинником, який сприяє розвиткові конфліктних відносин.

Гармонія у взаєминах порушується і в разі зміни балансу взаємних послуг. Стан напруги, що провокує початок конфлікту, найчастіше пов’язано з тим, що людина, яка зробила послугу колезі й очікує від нього аналогічних дій, не одержує бажаного. Профілактиці конфліктів сприяє також підтримання балансу між самооцінкою й зовнішньою оцінкою особи. За значної розбіжності між ними людина відчуває певну міру психологічної напруженості, що може спровокувати розвиток конфліктних відносин[6, c. 68-69].Попередження та профілактика конфліктів у колективі багато в чому залежать також від урахування особистих рис персоналу (характеру, темпераменту і т.п.), рівня психологічної сумісності працівників, дотримання ними загальноприйнятих норм і правил поведінки тощо.

Висновки

Визначаючи сутність девіантної поведінки, необхідно зазначити, що вона поділяється на два типи. До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть дуже небезпечних форм (наприклад, злочинність), внаслідок чого суспільство змушене застосовувати відповідні санкції. Соціальні наслідки цього типу девіантної поведінки полягають у підриві громадського порядку, посиленні ентропійних процесів, нівелюванні й розпаді особистості, зниженні якості роботи й рівня суспільних стандартів, наростанні соціальної апатії тощо. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є деформовані потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства. Причинами такої поведінки можуть бути також дефекти правової й моральної свідомості людей, які часто-густо пов'язані навіть із особливостями їхньої емоційно-вольової сфери, настроєм, сподіваннями.

Другий тип девіантної поведінки пов'язаний із процесом розвитку суспільства, застаріванням його соціальних норм, критеріїв та стандартів, які необхідно змінювати, оскільки вони гальмують процеси суспільного розвитку.

Розрізняють етапи часткового та повного запобігання конфліктам, а також раннього запобігання й випереджального їх розв’язання. Часткове запобігання стає можливим за умови блокування дії однієї з причин даного конфлікту, обмеження його негативного впливу на інтереси опонентів. Стратегія повного запобігання припускає нейтралізацію дії всього комплексу факторів, що детермінують конфлікт, дозволяє направити взаємодію суб’єктів у русло їх співробітництва для реалізації спільних інтересів. Випереджальне розв’язання конфліктів, як і раннє запобігання, означає не що інше, як узгодження позицій та інтересів опонентів у просторі соціальної єдності, досягнення згоди з більш важливих питань громадського життя.

Підвищення психологічної культури та психологічної освіти сприяють запобіганню агресивності ймовірних учасників конфліктів, психологічного тиску й конфліктогенності спілкування.

Список використаної літератури

1. Баранник В.П. Психологічні особливості самооцінки особистості з девіантною поведінкою //Соціальна психологія. — 2005. — № 5. — C. 76-82.

2. Бенько Л. Нормативна і девіантна поведінка особистості в умовах соціалізації //Соціальна психологія. — 2006. — № 5. — C. 64-69.

3. Берлач А. І. Конфліктологія: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ А. І. Берлач, В. В. Кондрюкова; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 203 с.

4. Дуткевич Т.Конфліктологія з основами психології управління: Навчальний посібник/ Тетяна Дуткевич,; Мін-во освіти і науки України, Кам’янець-Подільський державний ун-т, Ін-т соціальної реабілітації та розвитку дитини . — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 455 с.

5. Конфліктологія: Навчальний посібник/ Л. М. Ємельяненко, В. М. Петюх, Л. В. Торгова, А. М. Гриненко; За ред.: В. М. Петюха та Л. В. Торгової; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2005. — 315 с.

6. Конфліктологія: Підручник для студ. вищ. навч. закл. юрид. спец./ М-во освіти і науки України, Національна юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред.: М.І. Панова та Л.М. Герасіної. — Х.: Право, 2002. — 253 с.

7. Мельник П. Психологічні механізми девіантної поведінки //Право України. — 2000 . — № 4. — C. 90-92

8. Нагаєв В. Конфліктологія: Курс лекцій: (модульний варіант): Навч. посібник для вузів/ Віктор Нагаєв,; М-во освіти України, Харківський нац. аграрний ун-т ім. В. В. Докучаєва. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 199 с.

9. Орлянський В. С. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ В. С. Орлянський; Мін-во освіти і науки України, Запорізький нац. техн. ун-т. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 159 с.

10. Примуш М. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ Микола Примуш,; Мін-во освіти і науки України. — Київ: Видавничий дім "Професіонал", 2006. — 282 с.

11. Русинка І. Конфліктологія. Психологія запобігання і управління конфліктами: Навчальний посібник/ Іван Русинка,; Мін-во освіти і науки України. — К.: Професіонал, 2007. — 334с.

12. Скібіцька Л. Конфліктологія: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Ліана Скібіцька. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 383 с.

13. Шипунова Т.В. Проблема синтеза теорий девиантности/ //Социологические исследования. — 2004. — № 12. — C. 103-113