Конкурентоспроможність держави: поняття, фактори, що впливають на рівень, підхід до оцінки

Вступ.

1. Поняття та фактори конкурентоспроможності підприємства в умовах економіки.

2. Основні методи та підходи оцінювання конкурентоспроможності підприємства.

3. Досвід зарубіжних країн та вдосконалення конкурентоспроможності держави.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Однією з головних причин сучасної економічної кризи та низької конкурентоспроможності українських промислових й сільськогосподарських товарів та наданих послуг є нездатність вітчизняних підприємств боротися за розширення своєї частки на внутрішньому і на зовнішньому ринках, просувати свої товари та формувати свого споживача, поставивши його інтереси у центр всієї виробничої та комерційної діяльності.

В умовах глобалізації світової економіки глобалізується і конкуренція товаровиробників. Практично завжди це конкуренція з відомими світовими виробниками. Сьогодні не можна розраховувати на те, що знайдеться ринок, недоступний для світових виробників, тому проблема забезпечення конкурентоспроможності власної продукції потребуватиме постійних рішучих дій для свого вирішення.

Проблема підвищення конкурентоспроможності стосується практично всіх сторін життя суспільства. У розвинутих країнах, наприклад, вона постійно перебуває у центрі уваги державних діячів та ділових кіл. Загострення конкурентної боротьби за збут продукції, за місце на ринку змушує країни постійно шукати нові можливості й резерви для збуту своєї продукції, удосконалювати технологію з метою створення якісних товарів.

Конкурентоспроможність — це обумовлене економічними, соціальними та політичними факторами становище країни або окремого товаровиробника на внутрішньому та зовнішньому ринках.

1. Поняття та фактори конкурентоспроможностіпідприємства в умовах економіки

На конкурентоспроможність впливає ряд факторів, що об'єктивно впливають на підприємство, а також суб'єктивних, які залежать від команди управління підприємства, організації, цілеспрямованості робіт, пов'язаних з забезпеченням конкурентоспроможності.

Проблема підвищення конкурентоспроможності має кілька аспектів: технологічний, організаційний, економічний, соціальний, юридичний та комерційний. І хоча всі вони становлять єдину систему забезпечення конкурентоспроможності продукції, існує певна черговість вирішення питань по кожному з аспектів. Проте вирішення економічних питань є першочерговим.

Стабільність функціонування фірми на ринку визначається конкурентоспроможністю товарів, які нею виробляються, наданих нею послуг і можливостями, що забезпечують успішність у конкурентній боротьбі.

Не всі товаровиробники розуміють необхідність підвищення конкурентоспроможності власної продукції, адже раніше вітчизняний ринок був відкритим, конкуренції на ньому не було. Невелика кількість підприємств, яка працювала на зовнішній ринок, майже безпосередньо не стикалися з конкурентною ситуацією. Державні посередники між підприємством та зовнішнім ринком визначали вимоги та умови випуску продукції, а питання конкурентоспроможності вирішувались між ділом, без системного опрацювання. В умовах же глобалізації світової економіки українські товаровиробники зіткнулися з фірмами, які розвинулися в умовах жорсткої конкуренції, ставши відомими світовими виробниками. Отже, для завоювання власної ринкової ніші, необхідно створювати спеціальні системи управління конкурентоспроможністю, які б забезпечили Україні місце на світовому ринку.

Ознаки незначного економічного зростання в Україні не дають підстав для оптимізму, оскільки розвиваються і негативні тенденції. За останні три роки експортування продукції ряду галузей України не тільки не ефективне, а нерідко навіть збиткове. Порівняння обсягів експорту в розрахунку на душу населення, наприклад, за 2005 р. свідчить, що в Україні цей показник втричі нижчий, ніж у Польщі, і в десять разів менший, ніж в Угорщині. Таке становище українських підприємств пояснюється низькою конкурентоспроможністю їхніх товарів та послуг на світовому ринку[8, c. 84].

Основні причини такого становища:

по-перше, українська продукція надзвичайно енергомістка через зношеність основних фондів та застарілі технології. На 1 дол. ВВП Україна витрачає у 5,5 раза більше енергоресурсів, ніж держави Центральної та Східної Європи, і в 12 разів більше, ніж країни організації економічного співробітництва та розвитку;

по-друге, недостатній внутрішній попит різко обмежує використання наявних виробничих потужностей, в результаті збільшуються витрати підприємств на одиницю продукції;

по-третє, багато великих підприємств утримують на своєму балансі великі мобілізаційні потужності та об'єкти соціальної сфери (дитсадки, житлові будинки, лікарні тощо), що збільшує собівартість кінцевої продукції. Тому ціни на окремі види української продукції на 30—70% перевищують ціни міжнародних ринків;

по-четверте, чинні схеми фінансування експорту не досконалі. Високі відсоткові ставки, обмежений доступ до кредитів призводять до того, що українським виробникам-експортерам фінансові ресурси обходяться у 6—10 разів дорожче, ніж для їх західних конкурентів;

по-п'яте, ефективність управління підприємством не відповідає стандартам сучасного менеджменту — пристосування до поточної кон'юнктури ринку замінює довгострокову стратегію розвитку.

Отже, сьогодні з упевненістю можна констатувати, що держава не створила умов для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного бізнесу. Створення режиму штучного середовища окремим суб'єктам господарювання не сприяє позитивним змінам (наприклад, СП «АвтоЗАЗ-ДЕУ»). Українським виробникам надто складно конкурувати на світових ринках в умовах невизначеності прав власності та правил ведення бізнесу. Українська приватизація також не забезпечила створення армії реальних платоспроможних власників — стратегічних інвесторів, готових вкладати гроші у розвиток виробництва.

Ключовим, вирішальним джерелом підвищення продуктивності праці та зростання ефективності виробництва в українській економіці може стати радикальна економічна реформа. Ефективна економічна політика держави, раціональне використання ресурсів, виробництво для споживання неможливі без послідовного переходу країни до ринкових відносин. Нажаль, нерішуча і некомплексна реалізація на практиці основних елементів економічної реформи не дає можливостей для подолання економічної кризи. Поки не будуть створені конкурентоспроможні підприємства, забезпечити доходну частину державного бюджету і вивести економіку України з кризового стану неможливо[6, c. 120-122].

Виробництво конкурентоспроможних товарів — одна з головних цілей реформування і розвитку промислового комплексу України. Сьогодні більша частина продукції неякісна і морально застаріла. Ця негативна риса нашої промисловості ще більше поглиблюється із встановленням світових цін на енергоносії та через відсутність платоспроможного споживчого попиту і пропозиції, оскільки система дослідження кон'юнктури ринку і маркетингу нерозвинена. Як наслідок, поглиблюється розрив між попитом і пропозицією, між рівнями техніки, технології, конкурентоспроможності української продукції та продукції економічно розвинених країн. Навіть високотехнологічні підприємства втрачають пріоритетність своєї продукції на світовому ринку. Дедалі частіше рівень конкурентоспроможності продукції визначається швидкістю впровадження технологічних новацій та гарантіями якості.

Нерозвинений та деформований ринок не здатний повноцінно виконувати роль механізму забезпечення якості продукції. Більшість підприємств не має стимулів для забезпечення якості продукції, ціни не є мірою якості товарів. Слабкість економічних суб'єктів-підприємств не дає можливості розвивати методи децентралізації відповідальності за якість, у тому числі і матеріальної відповідальності підприємств за низьку якість. Проблема підвищення якості на сучасному етапі є найгострішою і злободеннішою. Якісна продукція та ефективне виробництво — важливі умови розвитку економіки, необхідні складові економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення. Лише за цих умов можна наситити внутрішній ринок вітчизняними товарами широкого вжитку, реалізувати взаємовигідне міжнародне співробітництво та розширити експорт.

Отже, у конкретних ринкових умовах факторами першого рівня конкурентоспроможності можна вважати:

1) якість товару;

2) ціну;

3) витрати на споживання (експлуатацію);

4) якість сервісу.

Важливість факторів при пріоритеті якості виражається приблизним співвідношенням 4:3:2: 1. Високий рівень якості продукції означає прискорення НТП, підвищення ефективності суспільного виробництва, могутність і процвітання. Тому завданням держави на сучасному етапі є забезпечення комплексу заходів щодо підвищення якості та конкурентоспроможності української продукції. Йдеться не лише про впровадження нових технологій, що потребує певних затрат, а й про політичну підтримку цієї проблеми з боку держави[3, c. 14-15].

2. Основні методи та підходи оцінювання конкурентоспроможності підприємства

Для оцінки конкурентоспроможності продукції використовуються такі підходи:

— матриця конкурентного профілю;

— непряма характеристика конкурентоспроможності продукції, а саме:

Методика визначення конкурентоспроможності продукції підприємства легкої промисловостівключає декілька етапів:

1. Оцінка рівня якості моделей за найбільш важливими для споживача параметрами (проводиться за 10-ти або 100-бальною шкалою) (табл. 1).

2. Експертна оцінка вагомості кожного показника визначається методом анкетування представницької вибірки респондентів-споживачів (наприклад, у середовищі молоді, якщо група виробів призначена для цієї групи споживачів) (табл. 2).

де Кстах — максимальний показник конкурентоспроможності продукції.

6. Показник конкурентоспроможності продукції по підприємству розраховується як середньозважене нормованих коефіцієнтів конкурентоспроможності на обсяги виробництва[10, c. 120-121].

Конкурентоспроможність виробництва в АПК характеризується сукупністю показників функціонування галузей і діяльності виробничих структур, що визначають їхній стабільний розвиток і успіх у конкурентній боротьбі на внутрішньому та зовнішньому ринках і оцінюється рівнем конкурентоспроможності окремих його підприємств і їхньої продукції.

Конкурентоспроможність підприємства — це комплексна порівняльна характеристика, що відображає ступінь переваги сукупності показників оцінки діяльності підприємства, які визначають його успіх на певному ринку за певний проміжок часу щодо сукупності показників підприємств-конкурентів.

Конкурентоспроможність продукції — це порівняльна характеристика, яка визначає відмінність аналізованої продукції від аналогів конкурента і містить комплексне оцінювання сукупності її властивостей щодо виявлених вимог ринку чи якостей іншого товару.

Між категоріями конкурентоспроможності продукції, підприємства і виробництва в АПК існують взаємозв'язок і взаємозалежність. Основою цього зв'язку є конкурентоспроможність продукції. У загальному вигляді вона прямо пропорційна якості й обернено пропорційна ціні та залежить від кон'юнктури ринку.

В основу багатьох моделей визначення конкурентоспроможності підприємств покладено узагальнюючий показник — рівень конкурентоспроможності (коефіцієнт конкурентоспроможності), який визначається співвідношенням доходів до витрат підприємства. Коефіцієнт співвідношення характеризує здатність підприємства до виживання і повинен перевищувати одиницю, що означає прибуткову діяльність суб'єкта конкуренції. Чим вища величина коефіцієнта, тим міцніші позиції підприємства на ринку.

Ще одним поширеним показником рівня конкурентоспроможності підприємства є конкурентний статус (КС), який визначає можливість ведення конкурентної боротьби та комплексно враховує (в межах від нуля до одиниці) рівень ресурсного забезпечення, готовність підприємства до реалізації стратегічних цілей і завдань, ступінь освоєння ним потенційних можливостей, сприятливість умов зовнішнього середовища для створення та підтримки конкурентних переваг. При значеннях: 0 < КС < 0,4 — слабка позиція; 0,5 < КС < 0,7 — середня позиція; 0,8 < КС < 1,0 — достатньо сильна позиція підприємства [7].

Інтенсивність конкуренції виробництва в АПК характеризується середнім квадратичним значенням від добутку показників середнього рівня рентабельності і темпу зростання обсягів товарної продукції.

У контексті формування методичних засад дослідження проблеми було б доцільно здійснювати оцінку впливу зовнішнього середовища (/зс) на зміну конкурентоспроможності виробництва на основі використання показників попиту на продукцію (К1), умов конкуренції (К2) і ресурсного забезпечення (К3) з врахуванням їх значущості та прогнозних змін:

Ізс=К1хК2хК3.

Для комплексного оцінювання конкурентоспроможності виробництва на підприємствах АПК зазвичай використовують такі групи показників: ефективності виробництва; фінансового стану підприємства; конкурентного потенціалу підприємства; ефективності збуту та просування продукції; соціальної ефективності; екологічності виробництва, конкурентоспроможності продукції та іміджу підприємства[9, c. 110-112].

Згідно з теорією ефективної конкуренції, найконкурентоспроможнішими є підприємства, де найкраще організована робота всіх підрозділів і служб. На ефективність діяльності кожної служби впливає багато факторів — ресурсів фірми. Оцінка ефективності роботи кожного підрозділу передбачає оцінку ефективності використання цих ресурсів. В основі методу лежить оцінка чотирьох групових показників або критеріїв конкурентоспроможності.

У першу групу об'єднані показники, які характеризують ефективність управління виробничим процесом: економічність виробничих витрат, раціональність експлуатації основних фондів, досконалість технології виготовлення товару, організація праці на виробництві. У другу групу об'єднані показники, які відображають ефективність управління обіговими засобами: незалежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування, здатність його розплачуватися за своїми боргами, можливість стабільного розвитку організації в майбутньому. До третьої групи належать показники, котрі дають змогу мати уявлення про ефективність управління збутом і просуванням товару на ринку за допомогою реклами та стимулювання. У четверту групу входять показники конкурентоспроможності товару та його ціна.

Така оцінка конкурентоспроможності охоплює всі найважливіші оцінки господарської діяльності підприємства, виключає дублювання окремих показників, сприяє швидкому та ефективному одержанню даних про фактичний стан підприємства на галузевому ринку. Розглянутий метод має явні переваги. Він є зручним для використання при дослідженні конкурентоспроможності виробничого підприємства, охоплює основні напрями його діяльності. Разом із тим, в основу методу закладена експертна оцінка показників вагомості кожного коефіцієнта, а така оцінка не може вважатися абсолютно достовірною.

На нашу думку, проводячи оцінку конкурентоспроможності аграрних підприємств на сучасному етапі, недоцільно використовувати такі підходи, які пов'язують її рівень із показниками якості (конкурентоспроможності) продукції, що випускається. Це зумовлено, в першу чергу, тим, що сільськогосподарська продукція має досить високий рівень диференціації. По-друге, сама система оцінки якості сільськогосподарської продукції не є досконалою. Крім того, вважаємо, що аналіз конкурентоспроможності продукції є недостатнім для формування висновку про конкурентоспроможність підприємства в цілому, хоча в більшості випадків використовується саме такий підхід. Конкурентоспроможність підприємства — поняття комплексне, котре має охоплювати не лише сферу якості продукції, що випускається.

Останнім часом популярності набув метод визначення конкурентоспроможності на основі теорії конкурентних переваг, автором якої є американський вчений М. Портер. Згідно з цим методом, показником потенційних переваг підприємства можна вважати частку ринку, яка йому належить. Визначення ринкової ніші, освоєння якої дає можливість підприємству збільшити сферу свого впливу, здійснюється порівнянням потенціалу ринку з обсягом продажу товарів певного підприємства[4, c. 77-78].

Одним із найновіших і найсучасніших підходів до визначення конкурентоспроможності підприємства є метод бенчмаркінгу. Економіст Марк Хью, один із засновників методу, визначає бенчмаркінг як постійне порівняння організації виробництва в підприємстві з організацією виробництва подібного продукту в інших підприємствах. Тобто бенчмаркінг забезпечує системний підхід до аналізу діяльності конкурентів. Як стверджує В.В. Вітвіцький1 на основі аналізу діяльності вітчизняних підприємств, в Україні бенчмаркінг практично не використовується.

Аналіз зазначених методів визначення рівня конкурентоспроможності підприємства свідчить про те, що її можна розглядати у двох аспектах: зовнішньому (оцінка позиції підприємства на ринку) та внутрішньому (оцінка економічних показників діяльності підприємства). Зважаючи на системний підхід до управління та для досконалого уявлення про конкурентний рівень певного підприємства, у нашому дослідженні було взято до уваги та вивчено обидві сторони даної проблеми.

Під час проведення дослідження було обстежено п'ятдесят сільськогосподарських підприємств Волинської області. Таким чином, була дотримана умова щодо визначення рівня конкурентоспроможності лише для певної групи підприємств і умова єдиної стратегічної зони господарювання.

Позицію підприємства на ринку оцінювали через частку ринку, яка йому належить. Загальну частку підприємства на ринку сільськогосподарської продукції у вартісному виразі визначали діленням доходу (виручки) від реалізації сільськогосподарської продукції підприємства на дохід (виручку) від реалізації сільськогосподарської продукції в цілому по Волинській області. Узагальнюючу кількісну оцінку ринкової частки підприємства визначали методом балів виділенням найкращого значення показника з даної сукупності підприємств і присвоєнням йому максимального значення 15 балів.

Оцінюючи економічні показники діяльності підприємства, скористалися методом, заснованим на теорії ефективної конкуренції. При цьому проводили оцінку описаних вище групових показників і критеріїв конкурентоспроможності досліджуваного кола сільськогосподарських підприємств.

Рівень конкурентоспроможності підприємств був визначений також методом бенчмаркінгу за такими параметрами: частка підприємства на ринку; фондовіддача; рентабельність реалізації продукції; рівень продуктивності праці; частка собівартості продукції, що випускається, у доході (виручці) від її реалізації; ціновий сегмент, в якому працює підприємство щодо реалізації продукції на певному ринку.

Для визначення цінового сегмента, в якому працює сільськогосподарське підприємство щодо реалізації сільськогосподарської продукції на певному ринку, нами запропонована формула (1):

де Д(В)РП: — дохід (виручка) від реалізації i-го виду продукції; — частка підприємства на ринку А-го виду продукції, розрахована за кількістю (вартістю) реалізованої продукції; т — кількість видів продукції, яку виробляє підприємство.

Таким чином, рівень конкурентоспроможності досліджуваних сільськогосподарських підприємств був визначений трьома методами: через ринкову частку підприємства, згідно з теорією ефективної конкуренції та методом бенчмаркінгу. На основі одержаного значення показника конкурентоспроможності підприємства ранжували у порядку спадання рівня конкурентоспроможності, тобто кожному з них було поставлене у відповідність певне місце від 1 до 50[1, c. 12-14].

3. Досвід зарубіжних країн та вдосконалення конкурентоспроможності держави

У розвинених країнах світу проблема якості займає провідне місце при забезпеченні конкурентоспроможності робіт і послуг, створенні нових відносин між споживачем і виробником, задоволенні матеріальних потреб, соціальних інтересів та духовних потреб суспільства. Особливого значення ця проблема набуває в умовах кризи, яка супроводжується розривом економічних зв'язків, зниженням обсягів виробництва, втратою позицій на зовнішньому та внутрішньому ринках.

Досвід США, Японії, Німеччини, Південної Кореї та ряду інших країн доводить, що забезпечення якості шляхом застосування ефективних систем управління нею є одним з основних важелів вгамування кризи в економіці та забезпечення стійких позицій на світовому ринку. Найбільшого успіху досягали країни, які вирішення проблеми якості підносили у ранг національної ідеї, створювали систему навчання робітників усіх категорій, від зусиль яких залежало забезпечення якості продукції та послуг. Навчання має важливий побічний корисний ефект — змінюється особисте ставлення людини до роботи. Вважається, що якість на 90% визначається вихованням, свідомістю та на 10% знаннями. Навчальні програми можуть дати лише ці 10%, але вони стають імпульсом зміни ставлення робітників до якості.

Удосконалення якості означає радикальну перебудову свідомості людини та постійну мобілізацію зусиль на усіх рівнях організації (підприємства, фірми) щодо пошуку нових шляхів до неперервного підвищення якості продукції. За висловом відомого спеціаліста в галузі якості А. Фейгенбаума, якість — це не євангелізм, не рацпропозиція і не лозунг — це спосіб життя.

Таким чином, вирішення проблеми якості продукції на підприємстві — це насамперед високий його імідж серед покупців, це вихід не тільки на внутрішній, а й на зовнішній ринок, це основа для одержання максимального прибутку та забезпечення стійкого фінансового становища.

На жаль, з переходом України до ринкових відносин, якість вітчизняної продукції не тільки не поліпшується, а навпаки, погіршується. Саме від досягнень у галузі якості сьогодні залежить інтегрованість економіки України та її підприємств у світове господарство. Або Україна увійде у світове товариство як рівноправний партнер, або залишиться на положенні сировинного придатка. Успішна ж інтеграція українських підприємств неможлива без стабільної якості і забезпечення на її основі конкурентоспроможності продукції[2, c. 118-119].

Що перешкоджає досягненню необхідного рівня якості. Насамперед:

— усунення держави від проведення цілеспрямованої політики у галузі підвищення якості та конкурентоспроможності української продукції;

— відсутність зовнішньоекономічного режиму, який забороняв би ввозити в Україну готову низькоякісну продукцію;

— відсутність дієвих заходів з боку держави, спрямованих на боротьбу з недоброякісною конкуренцією на внутрішньому ринку.

Щоб усунути ці перешкоди, необхідно:

— активізувати діяльність Національної ради з якості при Президенті України з метою проведення державної політики у сфері якості;

— визначити напрямки податкової, кредитної та цінової політики держави в інтересах вітчизняного виробника;

— підвищити роль суспільних організацій у підготовці, ухваленні та реалізації актів законодавства і рішень керівництва, спрямованих на захист вітчизняних виробників від недоброякісної конкуренції і вітчизняних споживачів від неякісної продукції.

Бізнес, особливо торгівля на світових ринках, не витримує натиску конкурентів — українські товаровиробники явно програють. Проте з матеріальної точки зору наші товари коштують дешевше і практично не відрізняються від багатьох західних. Тоді чому дедалі складніше реалізувати українську продукцію у західних країнах? Справа в тому, що більшість українських товаровиробників навіть не чули про систему управління конкурентоспроможністю, хоч багато з таких систем загальновідомі та доступні. Головну роль в них відіграють міжнародні стандарти. Сертифікація систем якості — один з аргументів у конкурентній боротьбі. Американці не вживають терміну система якості, вони замінюють його системою конкурентоспроможності фірм[8, c. 84-86].

Система забезпечення конкурентоспроможності організації — це система управління нею, оскільки метою більшості підприємств та організацій є забезпечення конкурентоспроможності товарів, що виробляються на внутрішньому та зовнішньому ринках.

У соціально-економічному та виробничому планах пріоритетною повинна стати стратегія підвищення якості товарів (послуг) та економії ресурсів у споживачів. Логічний ланцюжок економії має такий вигляд: підвищення якості стратегічного маркетингу сприятиме забезпеченню конкурентоспроможності продукції, що виробляється, а це у свою чергу знизить сукупні витрати за життєвий цикл товарів, на одиницю їхнього корисного ефекту (віддачі) за рахунок підвищення якості та економії експлуатаційних витрат.

Таким чином, весь комплекс робіт щодо забезпечення конкурентоспроможності продукції слід розділити на дві частини: базис та надбудова. До базисної частини слід віднести роботу, пов'язану з освоєнням нової та удосконаленням діючої технології виробництва продукції, а до надбудови — роботу з управління якістю цієї продукції, в тому числі і системного управління на основі вимог стандартів серії ISO 9000 та принципів TQM. Тільки шляхом удосконалення або заміни технології товарів, що виготовляються, можна створити на підприємстві такі базові умови, при яких система управління якістю відповідно до вимог стандартів ISO 9000 буде здатною забезпечувати не лише підвищення якості, а й зниження собівартості товару, а отже, його конкурентоспроможність за якістю та за ціною.

Для того, щоб забезпечити не лише конкурентоспроможність, а й лідерство на ринку, підприємство зобов'язане використовувати такий тип поведінки, як збутовий маркетинг. Тобто, це маркетинг, передбачений стандартами ISO 9000, який повинен проводитись шляхом опитування потенційних споживачів про їхні потреби та бажання. Отримана інформація аналізується і на її основі формуються результати у вигляді показників якості товарів, завдяки чому підприємство може зайняти лідируюче становище на ринку. Щоб укріпити це становище фірма (підприємство) повинна використати не лише збутовий, а й випереджуючий маркетинг, за яким підприємство (фірма), не опитуючи своїх споживачів, саме розробляє та виготовляє для них товари, які їм потрібні. Прикладом може бути ситуація з мобільними телефонами. Жоден з сьогоднішніх користувачів ще років 10 назад не міг сказати, що бажає користуватись мобільним телефоном. Сьогодні масове виробництво мобільних телефонів не завжди задовольняє зростаючий попит.

Багато підприємств вже розуміють, що досягти успіху у світі бізнесу неможливо без впровадження системи управління конкурентоспроможністю продукції. З кожним роком зростає популярність та збільшується кількість учасників Українського національного конкурсу якості. За останні роки в Україні накопичений досвід практичного застосування філософії та принципів загального управління якістю та конкурентоспроможністю.

Проте позитивні фактори самі по собі не забезпечать підвищення конкурентоспроможності українських товарів та нарощування експорту. Ключовою передумовою успіху є розробка та реалізація глибинних внутрішніх реформ в Україні.

Одним з напрямків цих реформ повинна стати розробка та реалізація національної програми підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Така програма повинна насамперед орієнтуватися на розвиток стратегічно важливих для України галузей і визначати такі пріоритети:

— зорієнтувати наявний комплекс «гірничодобувна промисловість — чорна металургія — машинобудівництво» на експорт високоякісної продукції, включаючи транспортні засоби, екскаватори, обладнання для енергетичної, металургійної, хімічної промисловостей;

— розвивати систему конкурентоспроможних виробництв вітчизняного АПК;

— сформувати новий виробничий комплекс на базі галузей щодо видобутку рідкоземельних металів, розвивати комп'ютерне виробництво, мікроелектроніку, залучати до цієї сфери іноземний капітал для прискорення модернізації;

— розширювати та модернізувати транспортну інфраструктуру України для реалізації транзитних функцій;

— вивести на європейські позиції за допомогою залучення іноземного капіталу міжнародний туризм в Україні[5, c. 63-65].

Сьогодні можна з упевненістю сказати, що найважливішою проблемою розвитку економіки України є підвищення ефективності суспільного виробництва при зосередженні зусиль на випуску конкурентоспроможної продукції і одночасному забезпеченні повної зайнятості працездатного населення. Можна з упевненістю стверджувати, що й довгостроковий курс держави повинен бути зорієнтований на створення широкої номенклатури високотехнологічної продукції. Багатство країни має приростати з експортом товарів і послуг.

Найважливішими завданнями державної політики у сфері підвищення конкурентоспроможності можна визначити такі:

— усунення бар'єрів у підприємницькій діяльності, зменшення податкового тиску;

— удосконалення законодавства в галузі підприємницької діяльності, розробка антимонопольного законодавства;

— стабілізація національної валюти, зміцнення фінансово-банківської системи та припинення відтоку капіталів за кордон;

— забезпечення платоспроможного попиту населення;

— державна підтримка новостворених підприємств: створення служб інформації про новітні технології, зміни у законодавстві, перспективні ринки збуту;

— фінансове стимулювання інноваційної діяльності підприємств щодо створення нових товарів та послуг;

— створення конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, озброєння стратегіями глобального маркетингу, технологіями великих міжнародних коопераційних проектів;

— диверсифікація географічної структури зовнішньої торгівлі, мінімізація критичної залежності від окремих держав (ринків), зміцнення економічної безпеки України;

— міжнародне співробітництво України з різноманітними міжнародними організаціями, у тому числі з ЄОЯ (Європейська організація якості), розвиток двосторонніх відносин у галузі якості із зарубіжними партнерами.

Перелічені заходи на практиці сприятимуть підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції і всієї економіки в цілому[11, c. 66-68].

Висновки

Отже, не зважаючи на внутрішні економічні негаразди Україна, безумовно, володіє внутрішнім потенціалом для створення конкурентоспроможної економіки та укріплення її позицій на міжнародних ринках. По-перше, за рівнем запасів та видобутку мінерально-сировинних ресурсів наша країна входить до числа провідних країн континенту. Причому у вартісному вираженні українська мінеральна сировина оцінюється у 15 млрд. дол. США.

По-друге, Україна володіє понад 25% чорноземів світу, має сприятливі кліматичні умови. Із завершенням реформи власності та технічного переозброєння АПК наші позиції на ринках сільськогосподарської продукції можуть відчутно зміцніти (модернізовані підприємства харчової промисловості вже сьогодні випускають продукцію, яка відповідає міжнародним стандартам якості).

По-третє, певні перспективи є і в експорті послуг. Україна — один з найбільших у світі експортерів природного газу, володіє газотранспортною системою з високою пропускною здатністю.

Сьогодні Україну ще не можна розглядати як самодостатню державу, орієнтовану на комплексну ефективність та конкурентоспроможність у всіх виробничих сферах. Проте, незважаючи на значні втрати ресурсів, науково-технологічного та кадрового потенціалу і часу, досягнення світової конкурентоспроможності для України є перспективним. Одним з пріоритетних завдань державної стратегії повинно стати створення умов, сприятливих для виходу України на світовий ринок, підтримка вітчизняних експортерів. Поки що найперспективнішою моделлю управління економікою є експортно-орієнтована стратегія з отриманням конкурентних переваг в окремих галузях. Промислова конкурентоспроможність має перетворитися на національну потребу країни.

Список використаної літератури

1. Арестенко В.В. Методи і моделі оцінювання конкурентоспроможності підприємств //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 10. — C. 10- 16

2. Бурмака Є. Підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни настійно вимагають активізації вітчизняної економічної дипломатії //Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 9. — C. 118-119

3. Воронкова А. Концепція управління конкурентоспроможним потенціалом підприємства //Економіст. — 2007. — № 8. — C. 14-18.

4. Врачинська О. Складові формування конкурентоспроможності аграрних підприємств //Вісник. — 2007. — № 2. — C. 77-78

5. Гарачук Ю. О. Підвищення ефективності діяльності підприємства за рахунок управління конкурентоспроможністю //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 2. — C. 60 – 66

6. Євчук Л.А. Теоретичні аспекти розвитку конкурентоспроможності підприємств //Економіка АПК. — 2005. — № 8. — С.120-125.

7. Жуковський М. О. Оцінка конкурентоспроможності підприємств аграрного сектора економіки //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 9. — C. 81 — 87.

8. Лозовський Ю. А. Формування стратегії як чинник підвищення конкурентоспроможності підприємств //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 3. — C. 84 — 88.

9. Нужна О.А. Оцінка рівня конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств //Економіка АПК. — 2006. — № 4. — С.110-115.

10. Селіверстова Л.С. Методика оцінювання конкурентоспроможності продукції підприємств легкої промисловості //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 8. — C. 120- 123.

11. Тарарітко Ю.О. Шляхи підвищення ефективності та конкурентоспроможності //Вісник аграрної науки. — 2008. — № 4. — C. 63-69.

12. Шубалий О.М. Методика порівняльної оцінки конкурентних переваг підприємств галузі //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 1. — C. 70- 77.