Вступ.

1. Стратегії міжнародних компаній на глобальних ринках та формування корпоративних структур.

2. Організаційні форми та конструкції корпоративних структур.

3. Проблеми розвитку великих корпоративних структур в економіці України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В умовах інтенсивних інтеграційних процесів в усіх сферах підприємницької діяльності існує необхідність і доцільність розроблення та здійснення великомасштабних цільових проектів та програм за участю інтегрованих корпоративних структур. Методичні та практичні засади економічного оцінювання й організування потребують ретельного опрацювання, оскільки зарубіжні розробки, які не враховують особливостей розвитку національної економіки, не можуть знайти застосування при створення консорціумів в Україні.

Вагомий внесок у розроблення теоретичних і прикладних засад корпоративного управління інтегрованими структурами внесли такі вітчизняні та іноземні науковці: О.Алимов, О.Амоша, І.Ансофф, І.Бакушевич, Ю.Бандеровський, П.Бєлєнький, О.Білорус, М.Бредлі, Ю.Брігхем, П.Буряк, Д.Ван Хорн, Ф.Верба, І.Вітер, Р.Вестерфілд, В.Геєць, Б.Губський, Ю.Дайновський, Б.Джордан, О.Дзюблюк, М.Долішній, М.Єрмошенко, В.Забродський, Д. Задихайло, Н.Кизим, О.Кібенко, В.Клочко, М.Козоріз, О.Кузьмін, В.Кучеренко, Л.Лігоненко, І.Лукінов, Д.Маршалл, Г.Назарова, Ю.Нікітін, Є.Палига, С.Писаренко, Д.Полозенко, С. Росс, В.Рубан, Н.Рязанова, В. Савчук, В.Сіденко, В.Суторміна, І.Тивончук, Г.Уманців, В.Федосов, Ф.Хміль, М.Чумаченко, М.Шкільняк, С.Юхимчук та інші. В опублікованих працях висвітлено погляди авторів на сутність корпоративного управління та корпоративних об’єднань, запропоновано методичні підходи до оцінювання діяльності інтегрованих структур, визначено проблеми та позитивні результати впровадження світової практики корпоративного управління на рівні держав, регіонів та окремих об’єднань підприємств, розглянуто окремі питання контролювання та регулювання у системі корпоративного управління інтегрованими структурами.

1. Стратегії міжнародних компаній на глобальних ринкахта формування корпоративних структур

Розвиток міжнародного бізнесу в ХХІ ст. неможливо уявити без урахування специфічних умов глобалізації. Основною ознакою процесу глобалізації виступає активна діяльність транснаціональних корпорацій. Як відомо, складна структура та нелінійні процеси розвитку транснаціональних корпорацій перебувають під впливом як ендогенних, так й екзогенних факторів. Вплив оподаткування є одним з основних факторів зовнішнього середовища транснаціональних корпорацій і значною мірою детермінує результати їхньої діяльності на міжнародних ринках товарів, послуг та капіталу.

У праці Ф.В.Зіновьєва відмічається, що вперше терміном "глобалізація" назвали феномен злиття ринків окремих продуктів, що вироблялися багатонаціональними корпораціями. На сьогодні представники Міжнародного валютного фонду додержуються наступного визначення поняття "глобалізація" – постійно зростаюча інтенсивність інтеграції ринків товарів, послуг та капіталів.

За слушним зауваженням Дж. Сороса, поняття "глобалізація" в теперішній час дістала широкого використання та різноманітного тлумачення. Сьогодні процес глобалізації знаходиться в сфері досліджень представників різних наук. Кожна наука розглядає цей процес під власним кутом та виділяє найбільш важливі властивості цього процесу в контексті питань власних досліджень. У роботі Дж. Сороса, глобалізація визначається як "розвиток глобальних фінансових ринків, посилення транснаціональних корпорацій, а також їхнього дедалі зростаючого домінування в національних економіках".

Враховуючи всеохоплюючий процес глобалізації, не можна ні погодитися з Ф.Друкером, який відмічає, що "глобальна конкуренція, повинна стати стратегічною метою всіх установ. Жодна установа, будь то комерційне підприємство, університет або лікарня, не може розраховувати на виживання, не кажучи вже про успіх, якщо не відповідатиме стандартам, які встановлюють лідери індустрії, в якій частині світу вона б не знаходилась". Дійсно, сьогодні кожне підприємство, усвідомлено чи ні, змушено конкурувати з провідними підприємствами у своїй галузі. Бакалійна лавка, маленька заправка або пересічне бістро – всі вони вже зараз приймають участь у конкурентній боротьбі зі світовими брендами. У такій конкурентній боротьбі важко досягти балансу сил. При цьому основною перевагою транснаціональних корпорацій є їхні потужні фінансові можливості [9, c. 221-222].

Корпорації як головні інституції сучасної економічної системи виникають об'єктивно для подолання значних трансакційних витрат ринку. Корпорації доводять свою більшу ефективність та дієвість порівняно з підприємствами одноосібного володіння: можливість акумулювати майже необмежені засоби для збільшення інвестицій і розвитку виробництва, відокремлення капіталу-власності від функцій управління, зменшення економічних ризиків. Тобто, ускладнення структури економічної системи, НТП, підвищення рівня розвитку та характеру продуктивних сил спричиняють у такій економічній системі необхідність створення адекватної до них структури виробничих відносин власності. Така трансформація в межах ринкової економічної системи відбувається шляхом перетворення індивідуальних та одноосібних підприємницьких структур на корпоративні утворення шляхом застосування інтеграційних механізмів, які стали "постійними супутниками економічної діяльності в умовах сучасного капіталізму". Вони оздоровлюють економіку, підтримують у ній дух здорову конкуренцію, розвивають управлінські та підприємницькі здібності, забезпечують сталий економічний розвиток загалом.

Одночасно з новими формами господарювання активно формувалися теоретичні конструкції щодо їх аналізу, інституційне забезпечення діяльності, розвиток належної ринкової інфраструктури, суспільне ставлення до нових систем господарювання. Таким чином постійно зберігався баланс у межах економічної системи.

Способи та методи формування корпоративного сектора в країнах з трансформаційною економікою не можна назвати еволюційними, оскільки в основі процесів трансформації лежали не об'єктивні умови зміни структури економічної системи у тому ж розумінні, що й для капіталістичних країн, і філософія господарювання в них не є тотожною. Тут можна говорити про елемент вимушеної трансформації з метою налагодження економічних взаємозв'язків та подолання замкненості економічної системи в межах процесів інтеграції та глобалізації [11, c. 123-125].

Сучасною тенденцією концентрації виробничої діяльності міжнародних корпорацій є нова хвиля операцій злиття і поглинання (M&A), які дуже тісно пов’язані з динамікою ринку капіталу. M&A (Mergers and Acquisitions) – це група операцій, які об’єднують передачу корпоративного контролю у всіх його формах, включаючи придбання і обмін активами. Інтеграційні процеси тісно пов’язані з процесами глобалізації: стираються географічні межі між ринками, зростає обсяг сукупного попиту, прискорюються темпи розвитку технологій, тому у компаній не залишається часу на нарощування внутрішнього потенціалу власними силами і ефективніше придбати активи, яких не вистачає.

Прискорення тенденції компаній до злиття і поглинань пояснюється рядом факторів: глобалізацією світових ринків, європейською інтеграцією, розвитком торгового простору Світової організації торгівлі (СОТ), зростанням ринку високих технологій, процесами приватизації в країнах з перехідною економікою і країнах, що розвиваються. Європейська інтеграція – особливо потужний стимул для злиття і поглинань компаній, обумовлений створенням загального ринку, введенням єдиної валюти, схваленням заходів у рамках політики ЄС щодо «гармонізації» економічного розвитку держав, які «розмивають» національні межі і ускладнюють внутрішню політику протекціонізму щодо національних ринків і галузей промисловості. Євросоюз сформувався як транснаціональний регіон, який має власні потреби, зокрема в ефективному використанні інноваційного потенціалу в межах значного ринкового простору, що володіє надмірними виробничими потужностями.

В умовах зростання інноваційних факторів міжнародної конкурентоспроможності особливий інтерес компанії країн з перехідною економікою (в тому числі і для українських ФПГ) виявляють до операцій злиття з іноземними компаніями, які мають новітні технології у галузях, до яких вони належать. Щодо мотивації трансакцій M&A для компаній, то насамперед злиття активів – це спосіб знизити витрати, підвищити прибуток, розширити ринковий сегмент або панування на ринку, скористатися потенційно новими технологічними, ринковими, диверсифікованими можливостями, створити новий корпоративний синергетичний ефект. Трансакції M&A з позиції доцільності ефективні, тому що вигідніше придбати вже працюючий бізнес, ніж будувати його з «нуля» в чужому правовому полі. При прийняті рішення щодо трансакції M&A з компанією – «технологічним лідером» важливо оцінювати як потреби компанії в технологіях, так і «якість пропозицій», прогнозувати можливі наслідки потенційного злиття компаній для вирішення стратегічних корпоративних завдань [10, c. 30-31].

Інтернаціональне злиття чи поглинання дозволяє великим корпораціям знизити витрати, що пов’язані з подоланням вхідних бар’єрів на той чи інший ринок. Компанії утворюють профільні групи, об’єднуючись або просто поглинаючи інші компанії. Це дозволяє компанії отримати переваги шляхом випуску інноваційної продукції, збільшення масштабу діяльності, використання існуючих каналів збуту, іміджу відомої марки тощо. Процеси злиття і поглинань, це явище не нове, воно спостерігалося протягом більшої частини XX ст. Проте нова хвиля, що розпочалася на початку нового тисячоліття, згідно з проведеними автором дослідженнями, набуває глобальних ознак.

По-перше, розвиток нових комунікаційних технологій призвів до втрати значення відстані між регіонами, що сприяло розвитку глобальних ринків, основними учасниками яких все більше стають інтегровані корпорації, діяльність яких здійснюється в глобальних галузях.

По-друге, інтенсивний розвиток інформаційних технологій суттєво вплинув практично на всі сфери життєдіяльності, значно розширивши ринки попиту на продукти ІТ шляхом формування нових інноваційних потреб. Особливістю ринку є високий рівень глобалізації за масштабом, географічною ознакою та регіональним розвитком, а також швидкі темпи. За оцінками Morgan Stanley Dean Witter, застосування IT-технологій у бізнесі дозволяє компаніям знизити накладні витрати на 15–50% і, відповідно, збільшити прибутки.

По-третє, криза на світовому фондовому ринку на початку тисячоліття внесла зміни в регіональні пріоритети інвестування капіталів ТНК, що призвело до перерозподілу капіталу з ринків розвинутих країн в країни, які інтенсивно розвиваються (Китай, Індія, Східна Європа). У першу чергу це позначилося на збільшенні операцій злиття та поглинання страхових компаній, банків та фінансових установ.

По-четверте, на початку нового тисячоліття уряди більшості провідних держав світу «зняли» обмеження на діяльність компаній зв’язку і приватизацію національних монополій, що сприяло лібералізації ринку телекомунікацій і створенню привабливих умов для вільного проникнення іноземних компаній на національні ринки [2, c. 50-52].

У сучасних умовах, поряд з тенденцією зростання впливу інтегрованих корпоративних структур на світову економіку, в Європі відбувається інтеграція національних інноваційних систем країн–членів ЄС в єдиний науково-технологічний та інноваційний простір. Можна з досить високою ймовірністю передбачити, що по завершенні цього періоду будуть створені реальні умови для функціонування глобальної світової інноваційної системи, основу якої становитиме інноваційний потенціал країн з високим рівнем інтелекту.

Щодо країн з ринковою економікою, то приватизація і корпоратизація є лише одним з методів формування корпорацій; модель корпоративного управління вже перебуває на стадії дооформлення; інтеграція — основний метод створення корпорацій з метою розширення впливу на ринок; фірма, яку купують, перестає бути окремою юридичною особою. Основна мета -захоплення ринку та удосконалення організаційної структури і управління компанії. На відміну від злиття чи поглинання передбачається входження корпорації у партнерські відносини найчастіше з невеликою фірмою-новатором (розробником нових технік і технологій), що залишається окремою юридичною особою; період функціонування "зрілих корпорацій", створення фірми "з нуля" застосовується у невеликих корпораціях; досить поширений на початковому етапі формування. Децентралізація або перерозподіл контрольованих чинників виробництва є доповнюючими до всіх раніше перелічених методів організації корпоративних відносин. Застосовується на базі аналізу економічної доцільності реорганізації та децентралізації бізнесу. Відбувається як перепродаж частини активів іншим фірмам, їх відокремлення в окрему юридичну особу або формальне розмежування меж діяльності.

В країнах з трансформаційною економікою приватизація і корпоратизація — основний метод формування господарської системи на принципово новій основі; на даному етапі власна модель корпоративного управління відсутня; відбувається активний процес копіювання досвіду розвинених країн; інтеграція доповнює перший метод, коли основна "критична маса" нових фірм уже сформована з метою концентрації капіталу та укрупнення виробництва; рідко беруть участь компанії з однієї держави; найчастіше іноземні компанії завойовують цікавий для них ринок в такий спосіб; створення фірми "з нуля" для формування корпорацій майже не використовується за браком власного ресурсного потенціалу. Децентралізація або перерозподіл контрольованих чинників виробництва реалізується, насамперед, у межах приватизації та корпоратизації як розподіл єдиних виробничих комплексів. На більш високому рівні розвитку корпоративних відносин дає можливість підвищити ефективність бізнесу шляхом розукрупнення корпорацій (найчастіше через формування з єдиної компанії окремих юридичних осіб).

Країни, що розвиваються за будь-якого методу повністю підпадають під вплив основного інвестора капіталу в країну, що стає фактично й головним творцем економічної політики держави; приймаючі країни відіграють у даному процесі пасивну роль і є базою поширення "старих" товарів і технологій, основним джерелом дешевих ресурсів; власна модель корпоративного управління відсутня; переважає той тип, який нав'язується дочірніми компаніями представлених тут ТНК та МНК; високий ступінь конфліктності [6, c. 113-115].

Отже, в країнах із корпоративною економікою корпорації формуються за всіма напрямками одночасно, проте переважають злиття, поглинання та інтеграція, а приватизація є лише одним з допоміжних методів. Приватизація у цих країнах передбачає не стільки збільшення бюджетних надходжень та зменшення частки державної власності, скільки переведення підприємств у так званий "конкурентний стан". При цьому приватні корпорації та інфраструктура, яка їх обслуговує, вже існує. Вона не створюється у процесі приватизації та корпоратизації, що характерно для країн з трансформаційною економікою. Програми приватизації розроблені якісно, виправдані практикою, що не властиво для країн, які прагнуть перейти до ринку.

За будь-якого способу та обраних механізмів корпоративне формування відбувається паралельно на чотирьох основних рівнях, що забезпечує швидку адаптацію корпоративної форми організації бізнесу до умов економічної дійсності на всіх ланках її функціонування. Накладання певних обмежень на розвиток корпорацій у межах цих рівнів може призводити не лише до його консервації, а й до обмежень в еволюції економічної системи.

В Україні до цього часу переважають вимушені способи формування корпоративних утворень, що позначається на всіх соціально-економічних процесах буття суспільства: досить низькі темпи розвитку економіки, відсутність чітких налагоджених механізмів взаємодії між корпоративним та іншими секторами економіки, стан внутрішньої конфліктності у корпоративному секторі, його низька конкурентоспроможність та уповільнені темпи виходу на нові ланки функціонування економіки.

Лише за умови виправлення наявних деформацій у процесах формування вітчизняного корпоративного сектора можна буде говорити про вихід України на шлях формування нової економічної системи [1, c. 55-56].

2. Організаційні форми та конструкції корпоративних структур

Створення великих високотехнологічних корпоративних структур має ряд досить важливих переваг у порівнянні з підприємствами малого і середнього бізнесу та відіграє значну роль у формуванні ефективної структури економіки України й у посиленні економічної і науково-технічної інтеграції. Тенденція до об’єднання суб’єктів господарювання відбиває об’єктивну необхідність їхнього розвитку. Великі корпорації сприяють стійкості економічного співробітництва як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, координації діяльності промислових структур за допомогою засобів внутрішньофірмового управління, що, у свою чергу, обумовлює необхідність дослідження механізму корпоративного управління.

Формування та функціонування об'єднань в Україні має свої особливості, які визначаються умовами переходу від адміністративно-командної системи управління економікою до ринкової; отже, необхідно шукати найбільш ефективні форми об'єднань.

Основними характеристиками корпорації як організаційної системи є сукупність учасників, сукупність цілей, ресурсів, формальна структура, правила й процедури прийняття рішень. Незважаючи на суспільно обумовлений характер корпорації, існують загальні закономірності їхнього формування й функціонування — це принципи, методи, структури управління, системи інформації і прийняття рішень, стилі керівництва, організаційна поведінка, реакції системи.

Одним із формальних елементів корпорації як об'єкта управління прийнято називати організаційну структуру. Стосовно корпорації організацію можна розглядати як цілісну сукупність виробничих та управлінських підрозділів, що об'єднуються єдністю мети, взаємопов'язаністю здійснюваних робіт, спільним використанням закріплених за ними матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів і наявністю єдиного апарату управління.

Організаційна структуризація повинна відповідати меті та інтересам різних груп зацікавлених осіб, так чи інакше пов'язаних з діяльністю організації. Основними групами, чиї інтереси впливають на функціонування корпорації і, отже, повинні враховуватися при проектуванні ринково орієнтованих структур, є:

• акціонери (власники) підприємства, котрі створюють і розвивають корпорацію;

• працівники, які забезпечують діяльність підприємства, створення й реалізацію продуктів і послуг;

• клієнти — покупці продукту підприємства, які віддають свої фінансові ресурси в обмін на запропонований продукт;

• ділові партнери, які перебувають у формальних і неформальних ділових стосунках, надають підприємству комерційні й некомерційні послуги та отримують послуги з боку підприємства;

• громадськість, що формує соціальне й екологічне середовище підприємства;

• державні (муніципальні) інституції, що взаємодіють з підприємством у політичній, правовій, економічній та інших сферах [6, c. 115-116].

Організаційна політика в тій або іншій мірі повинна відбивати інтереси всіх вищезгаданих суб'єктів. Найбільш сильний вплив на формування й зміну будь-якої організації мають інтереси власників, працівників (менеджерів) і замовників (покупців). Тому сучасні організаційні структури повинні подбати про узгодження інтересів цих трьох груп зацікавлених осіб.

У наш час сфера діяльності найбільших корпорацій охоплює не один десяток галузей. З удосконаленням процесу обробки, поділу технологічного процесу на етапи, розвитку господарських зв'язків уже на межі 70-х років з'являються можливості поєднання в одній господарській ланці вертикальних зв'язків за технологічним ланцюжком і горизонтальних — за видами діяльності. Утворюється матрична структура корпорацій зі складним поєднанням виробництв, багатогалузевих відділень. Відповідно змінюється зміст і поняття процесів диверсифікованості, вертикальної та горизонтальної інтеграції.

Основною ланкою організаційної структури корпорацій стають стратегічні господарські одиниці, що функціонують відносно автономно (самостійний баланс, керування, вихід на ринок тощо) і кооперуються між собою в рамках однієї організації з будь-якою (виробничою, господарською чи фінансовою) метою.

Аналіз цілей і функцій корпорацій дає змогу зробити такі висновки:

1. Корпорація являє собою інтегрований інвестиційний інститут, спрямований на забезпечення розширеного відтворення капіталу за рахунок вкладень у великомасштабне виробництво конкурентоспроможної і, як правило, експортно орієнтованої продукції. Кінцева мета корпорації — експансія і закріплення на певному сегменті ринку.

2. Склад корпорації утворюється із двох тісно пов'язаних підсистем — фінансово-кредитної та виробничо-технологічної. Кожна із цих підсистем включає такий перелік організацій, установ, підприємств тієї чи іншої форми власності (бізнес-одиниці), який забезпечує цілком замкнутий цикл розширеного фінансового й товарного відтворення — від первинного фінансування. Склад корпорації доцільно обмежити тими й тільки тими бізнес-одиницями, які беруть участь у виробництві й просуванні на ринок продукту корпорації.

3. Статус корпорації створює організаційні передумови для отримання достатньо високого ефекту, у тому числі й економічного, від прямої взаємодії фінансових і виробничих структур. Прикладом сучасної корпорації є дніпропетровська торговельно-промислова група «Rainford». Основними напрямами діяльності корпорації є виробництво хліба, молочних продуктів, ковбаси, шоколаду, взуття, телевізорів, а також торговельні мережі.

Об'єднання дотримується стратегії вертикальної інтеграції. «Rainford» є однією із небагатьох українських компаній, що поєднує під єдиним торговим знаком свою продукцію та послуги і здійснює повний контроль за виробничо-збутовим ланцюгом. Систему управління корпорацією можна охарактеризувати як централізовану. Стратегічні рішення приймає рада засновників. Кожний із засновників керує своїм напрямом бізнесу. У кожного підрозділу є лінійний керівник — топ-менеджер, який бере участь у прийнятті стратегічних рішень та здійснює тактичне оперативне управління на місцях [10, c. 30-31].

Злиття фінансового капіталу з промисловим і торговим та створення на цій основі фінансово-промислових груп (ФПГ) відображає об'єктивні тенденції сучасного індустріального розвитку економіки. ФПГ утворилися й функціонують як базис економіки зарубіжних країн та інтеграційного співробітництва між ними.

Промислово-фінансову групу (ПФГ) Закон України «Про промислово-фінансові групи» визначив як об'єднання промислових, сільськогосподарських підприємств, банків, наукових і проектних установ та організацій усіх форм власності. ПФГ створюється рішенням Уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки й структурної перебудови економіки України, у тому числі і програм, передбачених міжнародними договорами, виробництва продукції й одержання прибутку. Головне підприємство ПФГ виготовляє кінцеву продукцію, сплачує податки, не має пільг в оподаткуванні, крім звільнення від експортно-імпортного мита й митних зборів у разі експорту чи імпорту проміжної продукції. Виробництво кінцевої продукції — мста, заради якої і створюється ПФГ. Закон гарантує збереження за банками — учасниками ПФГ придбаних ними прав власності й інших майнових прав після реорганізації або ліквідації ПФГ. Вибір ПФГ як форми інтеграції організаційних структур обумовлює активний вихід таких об'єднань на первинний ринок цінних паперів.

Холдингова компанія — це така організаційна структура, яка контролює одну чи декілька дочірніх фірм. Дана структура може утворитися двома шляхами: по-перше, її можуть заснувати державні органи приватизації самостійно чи разом з іншими засновниками; по-друге, вона може бути заснована в результаті поглинання одного суб'єкта господарювання іншим у процесі приватизації. Нині холдинги в економіці розвинених країн є фінансовим центром і мозком будь-якої великої корпорації; усі стратегічні рішення з розвитку компанії приймає керівництво холдингу. Холдинг формується для надійного й прибуткового вкладання коштів на основі цілеспрямованої консолідації акцій торгових, промислових, фінансових, інвестиційних, транспортних та інших структур.

Органом управління холдинговим об'єднанням є загальні збори акціонерів материнського холдингу. Адміністративні органи, сформовані холдингом, керують власною діяльністю, а також діяльністю дочірніх підприємств. На вищому рівні управління холдинговим підприємством розв'язуються головні питання діяльності — інвестиційна стратегія, технологічна політика, стратегічні проекти тощо. Дочірні підприємства мають достатній рівень самостійності для виконання завдань, що стоять перед ними [9, c. 223-224].

Управління холдингом поділяється на два напрями: управління галузями та управління функціями. Під галуззю розуміють сукупність дочірніх підприємств і філій відповідного профілю. За напрямом галузевого управління здійснюється координація виробничо-збутового циклу кожної категорії товарів і послуг. За напрямом управління функціями здійснюється координація окремих аспектів діяльності — планування, фінансування, дослідження ринку збуту тощо. Координацію дій дочірніх підприємств забезпечують функціональні й галузеві служби, які входять до складу виконавчих органів материнського та дочірнього підприємств.

Утворення холдингу дає змогу отримати так званий ефект синергізму, який полягає в тому, що нове утворення може коштувати більше, ніж сума вартостей окремих частин до об'єднання. Ця додаткова вартість, що з'являється в разі об'єднання компаній, може виникнути в результаті прояву позитивних впливів кожної частини за умови вертикальної та горизонтальної інтеграції, використання фінансових можливостей, посилення потоку коштів, диверсифікації.

Наприклад, організаційна структура управління ПБК «Славутич» має функціональний характер. Холдинг широко використовує можливості для диверсифікації власної діяльності, а саме: має ексклюзивне право на розлив і реалізацію в Україні безалкогольних напоїв «Pepsi-cola», «Mirinda», «7 Up», започаткувало розробку та інсталяцію комп'ютерних програм «QualityWindows».

Форми та принципи діяльності банківських корпоративних структур визначено в Законі України «Про банки та банківську діяльність» від 07.12.2000 р. Згідно із Законом банки можуть утворювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група, а також можуть бути учасниками промислово-фінансових груп. Оскільки метою створення таких об'єднань є забезпечення гарантованого доступу до фінансово-кредитних ресурсів та надійне й прибуткове розміщення капіталу, вони здебільшого не мають якоїсь певної формально закріпленої структури.

В українській практиці згідно із законодавством (Класифікація організаційно-правових форм господарювання // Класифікатор Держкомстату України із стандартизації, метрології та сертифікації від 22.11.94 р. №288) як корпоративні форми об'єднання промислових підприємств використовуються концерн, асоціація, консорціум [5, c. 121-122].

Об'єднання суб'єктів господарювання найчастіше створюються за галузевою чи територіальною ознаками, оскільки саме ці принципи є раціонально обґрунтованими й історично сформованими.

Учасники корпоративних структур зберігають юридичну й фінансову самостійність: вони самостійно закуповують сировину й матеріали, проводять маркетингові роботи (рекламну кампанію), мають власний адміністративний апарат.

Загальним для всіх розглянутих форм об'єднань є здійснення єдиного стратегічного керування за допомогою створення відповідного центру керування — ради директорів, ради правління, координаційного центру тощо. Чим ширша сфера спільної діяльності виробничих і фінансових структур, тим більшим є перелік питань стратегічної й оперативної діяльності, розв'язуваних у рамках спільного керування. Сфера спільної діяльності учасників корпоративних об'єднань, створених за принципом кооперації на тимчасовій основі, з часом може розширюватися, а зв'язки між ними ставати глибшими й міцнішими. Такі тенденції у сфері корпоратизації промислово-фінансового сектора зумовлюють необхідність створення систем керування, що відповідають їхнім особливостям.

В українській економіці є всі передумови для функціонування концернів і консорціумів, оскільки об'єднання підприємств за ознакою технологічної спільності сформувалися ще в командно-адміністративній системі колишнього СРСР; називалися вони у свій час галузевими комплексами.

Зростання ефективності виробництва при створенні корпоративних структур забезпечується за рахунок раціонального використання всіх видів ресурсів, комплексної переробки сировини й матеріалів, скорочення витрат на реалізацію наукових розробок, організацію маркетингових програм і сервісного обслуговування продукції.

Об'єднання промислового, фінансового й торгового капіталів сприяє довгостроковому кредитуванню, підтримці інноваційної політики й науковому прогресу в усіх сферах господарської діяльності [2, c. 54-55].

На нашу думку, одним із найважливіших чинників ефективного розвитку корпоративних відносин є відносини всередині підприємства, або корпоративна культура. На жаль, сьогодні ці відносини ще далекі від належного рівня через постійні конфлікти між менеджментом підприємства та його акціонерами, між власниками малих та великих пакетів акцій, між стратегічним інвестором та іншими акціонерами. Доки ці відносини не вийдуть на цивілізований рівень, ні про який розвиток корпоративного управління говорити не можна.

Аналіз наведених вище теоретичних розробок дозволив установити існування різних поглядів на корпоративне управління, що сформувалися багато в чому під впливом агентської теорії. У її основі — розбіжність інтересів менеджменту і власників корпорації, що спричиняє додаткові витрати, названі агентськими витратами. Суть проблематики корпоративного управління довгий час становив пошук дієвої системи корпоративного управління. Так, у свій час виникла контрактна теорія фірми, спрямована на розв’язання агентської проблеми: між акціонерами як постачальниками капіталу і менеджерами як керуючим цим капіталом має бути укладений контракт, який найповніше оговорює всі права й умови стосунків сторін.

Аналіз проблем бізнесу різних корпорацій показує, що їхня наявність пов’язана не з дисбалансом влади, а з помилковими стратегічними рішеннями. Баланс влади — лише необхідна і досить важлива основа для побудови ефективної системи корпоративного управління. Сутність же системи полягає в ефективності рішень, насамперед стратегічних. Система корпоративного управління має бути побудована таким чином, щоб вона могла попереджати появу стратегічних помилок, а за умови їх виникнення — ефективно їх коректувати. В результаті процес прийняття стратегічних рішень повинен бути істотно змінений.

Стратегічні рішення мають особливість — процес їхньої розробки не менш важливий, ніж результат. Більше того, формулювання стратегічних рішень часто звучать досить банально, приховуючи в собі величезний набір припущень, що були зроблені в процесі розробки стратегії. Це призводить до істотної складності контролю за реалізацією стратегічних рішень, якщо контролюючий орган не був залучений до розробки стратегії.

У стратегічно орієнтованій системі корпоративного управління великі акціонери, інституціональні інвестори, члени ради директорів мають бути залучені до розробки стратегічних рішень разом із менеджментом.

Урахування відмінностей між двома існуючими системами корпоративного управління дозволяє краще з’ясувати багато процесів у корпоративному середовищі, що склалося в Україні.

Збалансована система корпоративного управління є практично непрацездатною в динамічному нестійкому розбалансованому корпоративному зовнішньому середовищі. Прагнення до ефективності в межах такої системи припускає тільки один шлях — концентрацію капіталу — і тим самим істотне зниження конфлікту інтересів. Фактично це шлях поступового виведення за рамки корпоративних процесів носіїв інших інтересів. Саме тому штучно створені в процесі приватизації компанії відкритого типу дрейфували в 1990-і роки у бік перетворення на компанії з істотно сконцентрованою власністю, що моделюють закриті корпоративні відносини. Перейшовши в цей стан, компанії практично усунули переваги і працездатні механізми збалансованої системи корпоративного управління. Рада директорів при цьому втрачає роль провідника балансу інтересів. Вона може залишатися пасивним органом управління, існуючим лише як данина формальним нормам, або трансформуватися в стратегічно орієнтований орган управління. Якщо порівнювати збалансовану і стратегічно орієнтовану системи, то перша з них передбачає ефективність моніторингу, а друга — ефективність рішень. Основним стратегічним орієнтиром є стійке зростання вартості акціонерного капіталу [8, c. 126-127].

3. Проблеми розвитку великих корпоративних структур в економіці України

Реформування української економіки на інноваційних засадах, що є неодмінною умовою зростання її конкурентоспроможності, передбачає оновлення організаційних структур відповідно до сучасних світових тенденцій розвитку економіки з урахуванням особливостей ринкових перетворень у нашій країні. Зміни, що відбулись у суспільно-економічній системі за останні роки, спричинили істотні перетворення в організації господарської діяльності та появу нових організаційних структур. Водночас масового цілеспрямованого руху до прогресивних організаційних формувань поки що не спостерігається. Це зумовлено низкою причин, зокрема відсутністю чіткої моделі організаційного устрою майбутньої економіки і відповідної державної політики, спрямованої на її впровадження.

Важливою рисою сучасної ринкової економіки є організаційне різноманіття, зумовлене новими інформаційними та технологічними можливостями, спричиненими світовою глобалізацією. Із загальнотеоретичного погляду випливає, що не існує жодних форм організації господарської діяльності або структур власності, які б мали абсолютні переваги над усіма іншими. Залежно від конкретних умов кожна з них може бути ефективнішою від інших. У ринковій економіці будь-яка організаційна форма господарювання може знайти свою нішу, де її переваги будуть більш значущими порівняно з недоліками і де вона матиме найкращі результати порівняно з альтернативними організаційними формами господарювання. Саме цим і пояснюється велике різноманіття форм економічної діяльності.

Але така ситуація не є характерною для перехідних економік. Формування структур власності та відповідних організаційних форм господарювання не було результатом еволюційного процесу та ринкового відбору з позицій ефективності. Навпаки, їх поява зумовлена специфікою приватизаційних процесів, які відбувались у межах ринкових трансформацій, не завжди пов'язаних із суспільними інтересами та економічною доцільністю. При цьому ігнорувалася відсутність належного інституціонального забезпечення, норм права і організаційних правил. Не було враховано конкретних національно історичних особливостей та менталітету населення. Внаслідок цього поряд з ефективними організаційними формами господарювання утворились неефективні організаційні структури в економіці.

Раптова зміна соціально-економічного устрою без створення відповідної системи інституціональних засад ускладнила розвиток позитивних економічних процесів і спричинила необґрунтоване руйнування багатьох ланок суспільного відтворення. Пристосування підприємств до ринку не супроводжувалось удосконаленням їх організаційної структури та відповідним розвитком коопераційних зв'язків. Розвал великих виробничих і науково-технічних комплексів, зумовлений помилками у здійсненні демонополізації та приватизації, супроводжувався утворенням слабких господарських суб'єктів [7, c. 4-5].

Для забезпечення захисту національних інтересів в умовах посилення глобальної конкуренції необхідно створити конкурентоспроможні на світовому ринку модернізовані формування вітчизняних товаровиробників. Особливо важливим є інтеграційне трансформування організаційної будови української економіки, спрямоване на посилення взаємодії її суб'єктів та на об'єднання їх ресурсів. Це відповідає прогресивним тенденціям організаційного розвитку світової економіки, які орієнтуються на нові принципи менеджменту, що передбачають посилення уваги до взаємозв'язку внутрішніх процесів у господарській організації зі змінами у зовнішньому середовищі. Конкурентоспроможність фірми почали безпосередньо пов'язувати з її належністю до тієї чи іншої системи взаємодії підприємств. Якщо раніше ефективність господарської організації визначалася через співвідношення її затрат і результатів, то тепер основним фактором впливу на цю ефективність є взаємодія фірми з контрагентами.

Поширення інтеграційних процесів передбачає насамперед посилення технологічних і відтворювальних взаємозв'язків щодо випуску кінцевої продукції, об'єднання підприємств з однаковою цілеспрямованістю та створення на цій основі ефективних організаційних структур інтегрованого типу. В умовах перехідної економіки інтеграційна компонента має враховуватися під час реструктуризації певних підприємств. У свою чергу об'єднання підприємств має прискорити їх адаптацію до вимог ринку, дасть змогу уникнути прорахунків в умовах ускладнення виробничої та комерційної діяльності, поліпшити ресурсне забезпечення для структурної перебудови виробництва та його технічного переоснащення, а також одержати від інтеграційної взаємодії синергічний ефект, тобто зростання ефективності діяльності внаслідок з'єднання, інтеграції, злиття частин в єдину систему.

Важливим напрямом модернізації організаційних структур в економіці України має стати політика формування в інтегрованих компаніях таких стратегій, що передбачають поглиблення спеціалізації виробництва та виокремлення профільного бізнесу.

Формування ринкових відносин в Україні, яке нині набирає швидких темпів, вимагає від кожного підприємства, особливо від промислового, неймовірно великих зусиль менеджменту і маркетингу, а тому вони потребують підтримки на відповідному рівні у зв'язку із швидкозмінними умовами. Прикладом відповідності ринковим вимогам у питаннях менеджменту і маркетингу є виробничі комплекси ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод», «Група «НОРД», «Група «Азовмаш» та ін. Проте таких підприємств в Україні небагато.

Особливо у складній економічній ситуації перебуває сьогодні стратегічно важлива галузь України — вугільна промисловість. Переважна більшість шахт, які перетворені в державні відкриті акціонерні товариства (ДВАТ), є збитковими.

Отже, світові економічні тенденції спрямовані нині на створення великих виробничих комплексів, транснаціональних корпорацій. У зарубіжних країнах, коли формується великий виробничий комплекс (транснаціональна корпорація), антимонопольне законодавство відступає на другий план, а на перше місце виходять інтереси держави. Це положення особливо актуальне для України [11, c. 128-129].

Формування великих виробничих комплексів в Україні дасть змогу розв'язати основну проблему: локалізувати негативні явища в різних секторах економіки України і регіонах. Для реалізації цих завдань необхідно:

· Верховній Раді України щонайшвидше ухвалити Податковий кодекс, Закон «Про корпорації». Ці законодавчі акти сприятимуть створенню великих корпоративних структур;

· не подрібнювати великі виробничі комплекси, а навпаки — укрупнювати їх методом злиття або поглинання, а на цій основі створювати промислові, фінансово-промислові групи та інші великі господарські структури. Це дасть можливість витіснити посередницькі структури або ж залучити їх до виробничого процесу як структурні підрозділи знов утворюваних великих господарських суб'єктів;

· Верховній Раді України прийняти закон про пільгове оподаткування (на певний період часу) великих виробничих комплексів, що створюються методом злиття або поглинання.

Зазначені пропозиції дадуть змогу сформувати великі виробничі комплекси, стійкі до економічних потрясінь, йти в руслі світових економічних тенденцій, але основне — зруйнувати кримінально-тіньові зв'язки, витіснити посередників.

У сучасних умовах активізація організаційного резерву розвитку економіки України набуває дедалі більшого значення для вирішення актуальних завдань суспільства. Необхідно розробити довгострокову стратегію організаційних перетворень на засадах раціонального поєднання різних типів підприємств з урахуванням вимог науково-технологічного та соціального прогресу. Для цього потрібно здійснити відповідні наукові дослідження, щоб визначити чітку концепцію розвитку та конкретні шляхи досягнення поставленої мети.

Корпоративний рух, започаткований в Україні переважно у вигляді ВАТ, має багато перешкод на шляху свого розвитку, головна з яких — фактична законодавча неузгодженість стосунків між менеджментом підприємств і його власниками.

Аналіз типових для українських підприємств груп акціонерів показав неоднаковість (відмінність) можливостей їх впливу на прийняття стратегічно важливих рішень і незахищеність окремих категорій власників від зазіхань на їх частину акцій.

Іншими негативними факторами розвитку корпоративних структур нашої країни виступають закритість фондового ринку і невідпрацьованість системи стратегічних рішень всередині організації. Порівняльний аналіз збалансованої і стратегічно орієнтованої систем корпоративного управління показує, що при впровадженні в практику більш досконалої стратегічно орієнтованої системи корпоративного управління нагальною необхідністю стає розробка показників поточного управління і контролю, що дозволяють контролювати реалізацію стратегічних рішень на всіх управлінських рівнях [4, c. 68-70].

В Україні за останні два-три роки спостерігається швидкий перехід від приватизаційної лихоманки до еволюційних методів формування корпоративних структур. Переважають серед них злиття та поглинання.

Метод злиття та поглинань застосовується в Україні майже з перших років приватизаційних реформ. Проте він до цього часу не відпрацьований ані на рівні держави, ані на рівні фірм. Через захоплення, злиття та поглинання великі монополії, що спеціалізуються на випуску продукції кінцевого чи інвестиційного попиту, починають завойовувати критично важливі для них сировинні ресурси, втрачаючи таким чином застарілий вузькогалузевий характер і натомість набуваючи багатогалузевий. На місце галузевої монополії приходить міжгалузева, яка і перетворюється на нову основну ланку всієї економічної системи. Механізми оцінки компанії, доцільності певного способу злиття, налагодження контактів між керівництвом компаній, організація спільної діяльності та звітності, реструктуризація компанії, зміна організаційної структури, керівного складу, врахування експертних оцінок, визначення масштабів концентрації бізнесу, недопущення значної монополізації ринкової влади в руках олігархічних кланів, обмеження штучного розподілу між фінансово-промисловими групами та іншими групами з концентрованими інтересами галузей, регіонів та ринків — це неповний перелік питань, які для нашої економіки залишаються невирішеними. За таких умов складно говорити про значні позитивні зрушення в діяльності вітчизняних корпорацій та інтегрованих корпоративних структур, які формуються на їх основі [2, c. 61].

Висновки

Розподіл та консолідація власності, формування інтегрованих корпоративних структур (ІКС) можуть привести до монополізації останніми вітчизняного ринку. Таким чином, вже існуюча протягом багатьох років одна монополія – державна, може бути замінена монополією великих товаровиробників. Виконання правил рівної конкуренції для всіх з одного боку, а з іншого – сприяння укрупненню підприємств, будуть стримувати монополізацію вітчизняної економіки. Створення ІКС повинно відбуватись у відповідності з науково обґрунтованим організаційним механізмом реструктуризації.

В Україні інтегрованими корпоративними структурами можуть виступати холдинги, концерни, промислово-фінансові групи, конгломерати, синдикати та інше.

Відсутність методично обґрунтованої концепції організаційного механізму реструктуризації корпоративних структур, яка б враховувала специфіку розвитку вітчизняного корпоративного сектору і допомагала корпоративним утворенням бути конкурентоспроможними на внутрішньому та зовнішньому ринках зумовлює необхідність й актуальність дослідження поставленої проблеми.

Реструктуризацію інтегрованих корпоративних структур, ми визначаємо, як взаємопов’язаний в єдину систему інтеграційний комплекс організаційних, технологічних, інженерних, економічних, фінансових та управлінських заходів, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності кожної структури (підприємства) та ІКС в цілому, а також збереження її стійкого положення на конкурентному ринку в довгостроковій перспективі.

Таким чином, організаційний механізм реструктуризації (ОМР) ІКС – це сукупність елементів, важелів, інструментів та методів організаційно-економічного характеру, що спрямовані на забезпечення створення та збереження конкурентних позицій виробничих структур та ІКС в цілому, а також задоволення потреб споживачів.

Виходячи з проведеного аналізу та узагальнення визначень, що мають відношення до організаційного механізму реструктуризації, а також змісту робіт процесу реструктуризації можна визначити, що до елементів організаційного механізму реструктуризації (див. рис.1) можна віднести: систему менеджменту якості; організаційну структуру; «підприємницьку мережу».

В різних роботах, присвячених створенню ІКС та проведенню реструктуризації, виділяються та розглядаються різні положення, які автори відносять до принципів. Частина із них має загальний характер, інші – мають локальне використання. На основі узагальнення різних поглядів автором складено свій склад принципів функціонування організаційного механізму реструктуризації ІКС (вказані принципи не носять абсолютний характер): принцип постійних змін; принцип співвідношення вигод та витрат; принцип концентрації зусиль; принцип балансу ризиків.

Ефект синергізму організаційного механізму пов’язаний з підвищенням оперативності управління, налагодженням внутрішніх та зовнішніх зв’язків між учасниками ІКС, покращенням кінцевих результатів діяльності кожного підприємства. Його зростання передбачає розвиток сучасних організаційних форм, інтеграцію, раціональне співвідношення централізації та децентралізації управління, розподіл повноважень між структурними елементами підприємства.

Список використаної літератури

1. Бандилет А. Стан і перспективи розвитку корпоративних структур власності //Економіка України. — 2005. — № 11. — C. 55-61

2. Буряк П. Інтегровані корпоративні структури в підприємництві України //Фінанси України. — 2003. — № 9. — С.50-61

3. Винслав Ю. Финансовый менеджмент в крупных корпоративных структурах //Российский экономический журнал. — 1998. — № 3. — C. 90-100

4. Данько М. Реорганізація підприємств у контексті формування корпоративних структур //Економіка України. — 2007. — № 1. — C. 64-70

5. Захарін С. В. Посилення ролі корпоративних структур у розвитку інноваційної економіки //Фінанси України. — 2006. — № 5. — С.117-126.

6. Захарченко В.І. Ринкові перетворення і формування територіально-галузевих корпоративних структур //Економіка АПК. — 2004. — № 2. — С.113-118

7. Кавтиш О. П. Шляхи формування корпоративних утворень в економічних системах сучасності //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 1. — C. 4 — 12.

8. Кузьмінський В. Науково-методичні засади оцінки діяльності інтегрованих корпоративних структур //Фінанси України. — 2002. — № 10. — C. 120-130

9. Манойленко О. Визначення меж корпоративного сектора економіки України та його структури //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — C. 221-227

10. Підлуська С. Формування нових структур у нових ринкових економіках : досвід впровадження корпоративного управління в Болгарії і Румунії //Економічні реформи сьогодні. — 2000. — № 33. — C. 30-35

11. Пасічник Т. Перспективи розвитку інтегрованих корпоративних структур //Фінанси України. — 2002. — № 12. — C. 123-1310