Країни центральної та Східної Європи у міжвоєнний період

Вступ.

1. Чехословаччина у 20-30-ті роки.

1.1. Загальний стан економічного розвитку Чехословаччини у 20-30- х роках.

1.2. Чехословацька криза перед 12 вересня 1938 р.

1.3. Розчленування Чехословаччини (30 вересня 1938 р. — 15 березня 1939 р.).

1.4. Анексіоністські дії Польщі й Угорщини.

2. Країни Східної і Південно-Східної Європи у 20-30-ті роки.

2.1. Польща в першій половині 20-х років.

2.2. Угорщина в 20-30-ті роки.

2.3. Румунія у міжвоєнні роки.

2.4. Болгарія на початку 20-х років.

2.5. Конституювання Королівства Словенів, хорватів і сербів. Видовданська конституція.

3. Польська криза і оголошення війни.

3.1. Погрози Польщі з боку Німеччини. Франко-британські гарантії.

3.2. Розвиток кризи після 15 березня 1939 р.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У міжвоєнний період у цій частині Європи існувало десять суверенних держав: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія й Албанія. Політичні кордони між ними були наслідком різного збігу обставин. Держави, які оголошували себе прибічниками центральних держав, були позбавлені значної частини території (наприклад, Угорщина), інші ж кордони визначилися в результаті збройних конфліктів, або ж арбітражних висновків Паризької мирної конференції (1919-1920 рр.). Такий перебіг кордонів не гарантував довготривалого миру. Політичні кордони не завжди були наближені до етнічних. Зрештою, враховуючи існуючу національну мозаїку, така відповідність була неможливою. Проблема національних меншин тяжіла над історією міжвоєнного періоду.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси політики в країнах Східної Європи в міжвоєнний період.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити становище країн Східної Європи в 20-30- ті роки;
• охарактеризувати стан економічного та політичного розвитку країн Східної Європи;
• дослідити дипломатичні відносини країн Східної Європи;
• проаналізувати кризи у країнах Східної Європи та розгортання Другої світової війни.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси політики в країнах Східної Європи в міжвоєнний період.

Предметом дослідженнявиступають дипломатичні зв’язки та відносини країн Східної Європи.

1. Чехословаччина у 20-30-ті роки

1.1. Загальний стан економічного розвитку Чехословаччини у 20-30- х роках

Чехословаччина успадкувала 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів і в 20-30-х роках перетворилася на високорозвинуту європейську державу. Вона твердо займала місце в десятці найбільш промислово розвинутих країн світу. Економічну і політичну стабільність країни забезпечував значний прошарок середнього класу — 13% працездатного населення було зайнято підприємницькою діяльністю. Порівняно швидкими темпами тут розвивалися провідні галузі виробництва, особливо важкої промисловості. Проте слід зауважити, що промисловість ЧСР ніколи не працювала на повну потужність із-за вузькості внутрішнього ринку і залежності від експорту.

У важкій промисловості провідне місце займало акціонерне; товариство "Шкода", яке випускало машини, літаки, верстати, обладнання, зброю та ін. Взуттєвий концерн Томаша Баті забезпечував до 80% виробництва взуття в країні. Значна частка його йшла на експорт. Філіали цього концерну були розташовані майже на всіх континентах. Швидкі темпи розвитку економіки приваблювали іноземний капітал, частка якого складала 20% всіх інвестицій в економіку. Проте словацькі й закарпатські землі були розвинуті набагато гірше, ніж чеські та моравські. В них переважав аграрний сектор економіки. Життєвий рівень в них був значно нижчим, що породжувало невдоволення та соціальну напруженість.

У політичному розвитку Чехословаччина була найбільш демократичною державою Європи. Конституція, прийнята у 1920 p., забезпечувала демократичні права і свободи. Тут діяло близько двадцяти партій. Найбільшою підтримкою користувались центристські і лівоцентристські партії, які утворювали урядові коаліції. Стабілізуючу роль у. політичному житті відігравали неформальні зустрічі президента країни Т.Масарика (1918-1935 pp.) з лідерами провідних партій, на яких вдавалось усувати найбільш серйозні розбіжності.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалась на Францію, а у 1920-1921 pp. разом з Румунією і Югославією створила Малу Антанту. Незмінним керівником зовнішньої політики ЧСР у 1918-1935 pp. був Е.Бенеш, який після відставки Т.Масарика був обраний президентом.

Т.Масарик мав тісні зв'язки з Україною. Він з розумінням ставився до українських визвольних змагань і підтримував українську еміграцію. В роки між двома світовими війнами у Празі постали і активно діяли Український вільний університет, Високий український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, українські мистецька студія, гімназія, історико-філологічне товариство, наукова асоціація, Музей визвольної боротьби України, у Подєбрадах — Українська господарська академія[14, c. 108-109].

Економічна криза завдала серйозного удару по ЧСР. Вузькість внутрішнього ринку, велика залежність від експорту призвели до значного і затяжного спаду виробництва. Найбільше падіння виробництва припадає на 1933 p.: 44% порівняно з 1929 р. Безробітних нараховувалось близько 1 млн. осіб. Щоб вгамувати кризу, уряд отримав надзвичайні повноваження. Під державний контроль було поставлено діяльність 25 концернів, до яких входило 75% підприємств. Була встановлена державна монополія на торгівлю хлібом. Зрештою становище вдалось стабілізувати і забезпечити зростання з 1936 р.

У роки економічної кризи 1929-1933 pp. загострились соціальні, а ще більше національні протиріччя у країні. Райони, де проживала німецька меншина, найбільш постраждали від кризи. Цим вирішив скористатися Гітлер. У Чехії була створена Судето-німецька партія на чолі з К.Генлейном, яка домагалась автономії Судетської області, заселеної переважно німцями. На Німеччину орієнтувалась також словацька національна партія Глінки, що вимагала автономії Словаччини.

На території Карпатської України і Словаччини угорські національні партії виступали за приєднання цих земель до Угорщини. Поряд з ними діяли українські політичні партії, які прагнули автономії для Карпатської України[9, c. 132-133].

1.2. Чехословацька криза перед 12 вересня 1938 р.

На нараді 5 листопада 1937 р. Гітлер поставив на перший план приєднання до Третього райху чехословацьких німців. Ця група населення числом близько 3 мільйонів 200 тисяч проживала в Судетській області. До поразки Австро-Угорщини в 1918 р. вони ніколи не належали до Німецької імперії. Ці німці більш-менш перемішалися з чехами й жили з ними в достатній злагоді. Судетська область була дуже розвинена промислово, і уряд Чехословацької Республіки збудував там потужні укріплення. У німецькій меншині налічувалося кілька політичних партій. Після парламентських виборів 1935 р. перевагу здобула найбільша з них — Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Генляйном (у травні 1935 p. 70% німецьких виборців у Судетах віддали їй свої голоси). Ще у вересні 1937 р. вимоги цієї партії не виходили за рамки чехословацької конституції й стосувалися переважно розв'язання окремих проблем, в яких щодо Судетів було виявлено несправедливість. Як стало відомо з німецьких документів, Судето-німецька партія підтримувала зв'язки з гітлерівцями. Чехословаччина була учасницею двох союзних договорів: із Францією за договором 1924 р. і Локарнським договором 1925 p., які мали однаковий строк дії й передбачали практично автоматичне надання допомоги в разі неспровокованого нападу з боку Німеччини; із СРСР за договором від 16 травня 1935 p., який передбачав надання допомоги тільки якщо Франція дотримається своїх зобов'язань. Зауважимо, що Мала Антанта, до якої разом із Чехословаччиною належали Румунія та Югославія, була спрямована практично тільки проти Угорщини і не діяла в разі німецької агресії. До того ж у 1937 р. Мала Антанта, як ми бачили, дуже ослабла. Ніщо не давало підстав думати, що Франція не виконає своїх зобов'язань. Виступаючи 19 жовтня на з'їзді радикалів, Дельбос підтвердив вірність Франції своїм союзникам. 15—18 грудня він їздив до Праги, марно намагаючись укласти пакт про взаємодопомогу між Францією й Малою Антантою.

Зрозуміло, що аншлюс дуже стривожив Чехословаччину, хоча вночі з 11 на 12 березня Герінг запевнив чеського посла в Берліні Мастного, що введення німецьких військ в Австрію було лише «родинною справою» і що німецькі війська поважатимуть чеські кордони. Однак уже 16 березня Генляйн пообіцяв чітко дотримуватися вказівок німецького посольства в Празі.

21 березня фон Ріббентроп повідомив німецьких послів, що запевнення Герінга не означають збереження цілісності Чехословаччини. 16 березня Генляйн звернувся до всіх судетських німців і закликав їх приєднатися до його партії. 29 березня один із його заступників Ернст Кундт виступив у чехословацькій Палаті депутатів і зажадав повної автономії для Судетів[1, c. 127-129].

Проте по-справжньому криза спалахнула лише наступного місяця. 24 квітня на з'їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді (Кардових Варах) Генляйн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були відновлення повної рівноправності між «німецькою національною групою» й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, які мешкають за межами цієї зони, відшкодування збитків, заподіяних їм після 1918 p., свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. За два дні перед тим, 21 квітня, Гітлер і Кейтель виробили «Зелений план», яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карловарська програма була підготована в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Головне було знати, до якої міри Франція й Англія підтримуватимуть чехословацький уряд. З квітня 1938 р. французький кабінет очолював Едуар Даладьє, а Міністерство закордонних справ — прихильник політики примирення Жорж Бонне. Французькі й англійські політики вважали за небезпечне спрямовувати чехів на опір і рекомендували їм іти на переговори. 28—29 квітня Чемберлен, Галіфакс, Даладьє й Бонне провели зустріч у Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе ще зв'язаним французько-чехословацькою угодою, марно намагався добитись від Англії чіткої спільної гарантії для Чехословаччини, на чому активно наполягав СРСР. Єдиним результатом їхніх розмов стала постанова продовжити переговори на рівні генеральних штабів і звернутися до чехословацького уряду, що й було зроблено 7 травня. Франція й Англія закликали Чехословаччину розпочати прямі переговори з партією Генляйна в дусі порозуміння.

Такі були обставини, за яких вибухнула травнева криза. Цілком імовірно, що її викликало збудження напередодні муніципальних виборів, призначених на 22 травня. В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації німецьких військ не було. Навпаки, в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначалося, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня. Постає питання, чи не вдалися чехи до цього заходу на пораду СРСР, який нібито рекомендував навіть оголосити загальну мобілізацію. Одначе керівник французької військової місії генерал Фоше заявив, що військові заходи перестороги планувалися за узгодженням із французьким урядом. Кризу швидко подолано. Англійський уряд звернувся з енергійним закликом до Німеччини й Чехословаччини. Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі (результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи були скасовані 24 травня. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання «Зеленого плану» не пізніше 1 жовтня. Водночас гарячково провадились роботи зі спорудження «лінії Зігфріда». В наступні місяці французький уряд не раз, зокрема 12 липня, перед візитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпня підтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.

Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію[10, c. 159-160]. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках із Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лиш одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти «джентльменську угоду». Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4—8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Рим — Берлін, а 14 травня Муссоліні задоволено висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.

У вересні переговори не дали кращого результату., Коли Бонне зустрівся в Женеві з радянським (Литвинов) і румунським (Ком-нен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено — з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися — згідно з договором від травня 1935 р. — тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ради Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Андрієн Тьєрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10—15 вересня), і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були в Чехословаччині. Але все це видається дуже сумнівним. Там були лише літаки, постачені чехословацькій армії. І все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польщею про ненапад від 25 липня 1932 p., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готування до можливої війни.

Посол США Вільям Булліт виступив 4 вересня з промовою на мисі Грав, де, зокрема, сказав: «Якщо в Європі спалахне війна, ніхто не може заявити чи передректи, чи будуть у неї втягнені Сполучені Штати». Але з огляду на американську політику ней-тралітету ця позиція — попри всю її розпливчастість — видалася надто чіткою, і 9 вересня президент Рузвельт заявив журналістам: «Промова посла Булліта не є моральним зобов'язанням Сполучених Штатів щодо демократичних держав… Включення Сполучених Штатів у фронт Франція — Великобританія проти Гітлера — це на сто відсотків хибна фантазія газетярів».

Отже, у випадку німецької агресії проти Чехословаччини Франції, можливо, довелося б виступити самій. Та вже 19 липня,— як здається, без відома Даладьє, — Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слід розраховувати на втручання самої Франції[15, c. 114-116].

Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви Англії в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.

Як тільки Рансімен прибув до Праги, його буквально закидала інформацією Судето-німецька партія. Ми не зупинятимемося тут на подробицях спроб провести переговори між урядом і Судетами, оскільки це була внутрішня справа Чехословаччини. Такою ж, зрештою, була й вихідна теза уряду, який хотів би, щоб Судети вели переговори з іншими партіями на засадах рівноправності, а не так, як цього вимагав Генляйн, — тобто з самим урядом, неначе ця партія становила державу в державі. Судети вимагали повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови чехословацької держави на федеративній основі. Прага погоджувалась лише на те, щоб надати їм широку адміністративну автономію, та, зокрема, на те, щоб адміністративною мовою в цьому районі була німецька.

1 вересня напруження різко зросло. Британський уряд доручив Невілові Гендерсонові зажадати від Ріббентропа пояснень щодо військових заходів, до яких удалася Німеччина. Це доручення виконане не було. Того ж дня Гітлер прийняв у Берхтесгадені Гснляйна й сказав йому про «цілковиту гармонію їхніх поглядів». Так Гітлер виходив на сцену власною персоною.

Чехословацький уряд покірно згодився на великі поступки і 5 вересня подав Рансіменові проект документа, в якому задовольнялися сім із восьми карлсбадських пунктів. Цей текст передано Судетам 7 вересня. Того ж таки дня сталися бурхливі інциденти в Моравській Остраві — самісінькому осередку заворушень, явно спровокованих Судето-німецькою партією, яка діяла за німецькими вказівками. Судети твердили, що «празький уряд більше не контролює ситуації», та переговори не припинено: пропозицію уряду прийняли як основу для них, після чого накреслилося деяке затишшя. Всі нетерпляче дожидали великої промови Птлера, з якою той мав виступити 12 вересня на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі[20, c. 128-130].

1.3. Розчленування Чехословаччини (30 вересня 1938 р. — 15 березня 1939 р.)

На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники «політики примирення» називали «справою миру». Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким — не дуже впевнено — пішов Даладьє. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту — тільки подобою, бо майже всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону — Чехословаччину. Ця подоба розв'язання проблеми ґрунтувалася на ілюзії, що Гітлер дотримається підписаних ним договорів і що його претензії обмежаться анексією земель, населених німцями. Навіть якщо така була думка французького й англійського керівництва, її поділяли далеко не всі. В психологічному й стратегічному плані Мюнхен завершував повне руйнування системи французьких альянсів. У малих держав дедалі більше складалося враження, що віднині над ними стоятиме така собі «директорія» чотирьох великих держав, які нав'язуватимуть їм несправедливі ухвали проти їхньої волі. В Німеччині успіх, здобутий Гітлером мирним шляхом, створив йому репутацію непогрішного політика. Нерішуче протиборство генералів зникло майже повністю. Протягом наступних місяців світ стане свідком подій трьох ступенів: підписання англо-німецького й франко-німецького договорів про ненапад, поступове руйнування чехословацької держави й кампанія італійських вимог.

Вранці 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній зазначалося, що питання англо-німецьких відносин має «першорядну вагу» для обох країн і для Європи, що англо-німецька морська угода й Мюнхенська угода становлять найкращий доказ їхнього взаємного прагнення жити в мирі: «Ми рішуче прагнемо того, щоб консультації стали засобом розв'язання будь-якого іншого питання, яке може стосуватися обох наших країн, і далі докладатимемо зусиль, щоб усунути можливі джерела розбіжностей і сприяти в такий спосіб забезпеченню миру в Європі». Ця угода була укладена без консультації з французьким урядом. На Чемберлена чекала тріумфальна зустріч у Лондоні, де він виголосив такі пророчі слова: «Я гадаю, що це мир на всю нашу епоху». Правда, він наткнувся на сильну опозицію в партії консерваторів. Даф Купер подав у відставку з посади першого лорда Адміралтійства, наслідувавши через кілька місяців приклад їдена. Черчілль заявив, шо Мюнхен — це «нещастя першої величини», і передрік ліквідацію Чехословаччини. І у Франції Даладьє не поділяв оптимізму Чемберлена. Він відчував, що Франція втратила багато зі свого авторитету, покинувши напризволяще країну, з якою її зв'язував союзний договір. Сильна «антимюнхенська» течія охопила всі французькі партії. І все ж таки Жорж Бонне виступав за підписання з Німеччиною договору про ненапад на зразок англо-німецького. 18 жовтня призначений послом у Римі Франсуа-Понсе мав останню аудієнцію у Гітлера в Берхтесгадені. Він скористався з цієї нагоди, щоб розпочати переговори про укладення такого договору. Його наступник Кулондр продовжив їх, і 22 жовтня Бонне оголосив, що угоду укладено. 6 грудня Ріббентроп приїхав до Парижа, щоб підписати її. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться шляхом консультацій. Ці дві угоди начебто принесли деяку розрядку. Та не будемо перебільшувати їхнє значення. 7 листопада єврей родом з Польщі Гершель Гриншпан убив третього секретаря посольства Німеччини в Парижі Ернста фон Рата. Ця подія викликала в Німеччині страхітливу антисемітську кампанію, яка так обурила Рузвельта, що він відкликав свого посла (це була горезвісна «кришталева ніч»)[21, c. 89-90].

1.4. Анексіоністські дії Польщі й Угорщини

Підписуючи пакт про ненапад, французький уряд запевнив Польщу й СРСР, що цс не зачепить інших угод Франції. Після Мюнхена ставлення СРСР до Франції різко погіршало: 1 жовтня, їдучи через Париж, Литвинов зустрівся з Бонне й висловився негативно щодо французько-радянської співпраці. Раніше пройшла чутка, що СРСР уповноважив Даладьє представляти його в Мюнхені. «Правда» за 2 жовтня різко спростувала ці інсинуації. Радянський уряд намагався створити враження, що він один ще вірить у колективну безпеку. Чехословацький уряд 21 жовтня повідомив СРСР, що його більше не цікавить пакт 1935 р.

Час, що минув від Мюнхенської конференції до 15 березня 1939 р., став періодом розпаду Чехословаччини. Ми бачили вже, як Німеччина анексувала Судетську область і добилася ухвали щодо проведення плебісцитів в окремих районах. Коли дійшло до діла, міжнародна комісія для визначення кордонів прийняла мало не всі німецькі вимоги. Врешті, жоден із плебісцитів так і не відбувся через відмову чехів. Польща й Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися з ситуації, щоб анексувати Цешинську Сілезію. Денонсувавши в 1937 р. договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв'язала собі руки (за договором денонсація набирала чинності в шестимісячний термін). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Цешина. 21 вересня польський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про меншини й офіційно зажадав передачі йому Цешина. Незважаючи на тиск з боку СРСР (загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до «відвертої й дружньої розмови». Він погоджувався тільки з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався Сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: «Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв'язана в тримісячний термін шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх тут керівників урядів чотирьох великих держав». Ображений тим, що його не запросили до Мюнхена, Бек хотів вирішити питання Сілезії прямими договорами. ЗО вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські війська перетнули Ользу 2 жовтня і увійшли в Цешин. Кордон остаточно визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230 000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді[11, c. 162-164].

Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм Віденським арбітражем (2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12 000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.

А до того ж, Чехословаччина переживала справжній внутрішній розпад. Вже 7 жовтня, того дня, коли почалася демобілізація чехословацької армії, магістр Тісо утворив самостійний словацький уряд. 11 жовтня дістала автономію Підкарпатська Русь, де прем'єр-міністром став Андрій Бродий, якого 26 жовтня замінив підтримуваний німцями Волошин. 19 листопада чехословацька Палата депутатів законодавчо затвердила автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Після того як 5 жовтня Бенеш пішов у відставку, 30листопада президентом республіки був обраний Еміль Гаха, а на чолі уряду замість генерала Сирового став Беран. Призначений ще 5 жовтня міністром закордонних справ германофіл Хвальковський зберіг свій портфель.Німеччині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Гітлер, очевидно, прийшов до цієї ухвали ще в грудні. Лишалося знайти привід. 10 березня, якраз коли британський уряд урочисто заявив, що на європейській сцені все тихо, Гаха розпустив словацький уряд Тісо, поставивши йому за провину те, що він руйнує чехословацьку єдність, і запровадив надзвичайний стан. Одразу ж Тісо звернувся до Птлера і 13 березня виїхав у Берлін. Гітлер примусив Гаху скликати словацький Сейм, а той 40 голосами з 63 зажадав повної незалежності Словаччини. Гітлер викликав президента Гаху в Берлін, де, після вкрай драматичної ночі, вислухавши погрози, що Прагу буде розбомблено, він змушений був підписати документ, яким ставив свою країну під захист Німеччини. Німецькі війська на той час уже вступили в Богемію та в Моравію, а о 9-й годині ранку 15 березня зайняли Прагу. Гітлер пробув у ній наступну ніч і видав прокламацію, в якій заявляв, що Богемія й Моравія протягом тисячоліть були частиною німецького життєвого простору і віднині належатимуть райхові. Він надав їм статус протекторату.

Того ж дня Словаччина проголосила свою незалежність, а 16-го увійшла під протекторат Німеччини. Угорські війська захопили Підкарпатську Русь, утворивши відтак спільний кордон з Польщею. Угорські прикордонники вдерлися до Словаччини, щоб захопити головну Південно-Північну залізницю, яка з'єднувала Угорщину й Польщу через словацьку територію недалеко від Підкарпатської Русі. Дедалі більше сила сприймалась як ефективний засіб розв'язання міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив ненімецьку територію. Кілька днів потому, 22 березня, пред'явлено ультиматум Литві, і вона віддала Німеччині Мемель з прилеглим районом. 23 березня Німеччина й Румунія підписали економічну угоду, основною умовою якої була передача нафтових родовищ в експлуатацію спільним німецько-румунським компаніям[12, c. 154-156].

2. Країни Східної і Південно-Східної Європи у 20-30-ті роки

2.1. Польща в першій половині 20-х років.

Основною тенденцією розвитку країн Східної і Південно-Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія) у 20-30-ті роки став відхід від демократичних процесів і становлення авторитарних режимів. Причинами цього були невирішеність національних, економічних проблем, вплив Німеччини та Італії, боязнь правлячої верхівки більшовицького впливу.

У 1921 р. було прийнято конституцію Польської республіки, в якій проголошувалися демократичні права громадян. Згідно з конституцією, Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президента, який обирався на 7 років, були обмеженими. Закріплювалося привілейоване становище католицької церкви.

У листопаді 1922 р. відбулись перші парламентські вибори, на j яких жодна з партій не набрала більшості голосів. Ці обставини свідчили про слабкість парламентської республіки, що в кінцевому підсумку призвело до перевороту 1926 р. і встановлення pe-j жиму "санації" (оздоровлення).

До політичної нестабільності додавались економічні негаразди і проблема національних меншин.

12 травня 1926 р. військові під командуванням Ю.Пілсудського почали наступ на Варшаву. У вуличних боях урядові війська зазнали поразки. Переворот підтримувався населенням, яке сподівалось на покращення свого життя. Пілсудський встановив одноосібну владу. Його прихід до влади збігся щ економічною стабілізацією у країні, що дало можливість закріпитись встановленому режиму. Режим "санації" базувався на лавіруванні між різними політичними силами, що не давало опозиції можливості чітко організуватись. Режим "санації" — авторитарний режим на чолі з Пілсудським, який був встановлений в умовах кризи парламентської системи і польської державності.

Економічна криза 1929-1933 pp. зумовила еволюцію режиму вправо. Щоб утриматись при владі, Пілсудський розпочав репресії проти своїх противників і обмежив права парламенту. У 1935 р. була прийнята нова конституція, яка закріпила режим особистої влади.

Після смерті Пілсудського в травні 1935 р. розгорілась боротьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Е.Ридз-Смігли та президентом І.Мосцицьким, яка завершилась компромісом і поділом влади.

Період 1935-1939 pp. у внутрішньому стані був відносно стабільним. Основні події, пов'язані з Польщею, розвивались на зовнішньополітичній арені.

Лідери польської держави заклали при її створенні небезпечний потенціал саморуйнування, загарбавши етнічно непольські території і проводячи щодо них політику полонізації. Це неодмінно породжувало рух опору непольського населення (ОУН на українських землях) і давало можливість сусіднім державам висувати територіальні претензії та підтримувати сепаратистські рухи[8, c. 546-547].

2.2. Угорщина в 20-30-ті роки.

Диктатура Хорті. 14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини в Будапешт вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У січні 1920 р. в країні були проведені вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. прийняли рішення про відновлення у країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехословаччина, Румунія, Югославія). М.Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом з широкими повноваженнями.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов'язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалась 35 тис. чол.

У 1921 р. прихильники монархії двічі спробували підняти заколот з метою відновити на престолі Карла ІУ Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закон, що позбавляв його права на престол. Таким чином, у 1921 р. в Угорщині був встановлений авторитарний режим Хорті, який спирався на систему легальних і таємних союзів і товариств.

У період з 1921 до 1931 pp. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Він припинив терор проти учасників революції, уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії і про звільнення політичних в'язнів. Водночас були обмежені демократичні права і свободи, вводилось відкрите голосування, освітній ценз, створювалась верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х років досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна продовжувала залишатись аграрно-індустріальною. Була проведена часткова аграрна реформа.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. З 1927 р. Угорщина зближується з Італією.

Економічна криза 1929-1933 pp. завдала сильного удару угорській економіці, особливо сільському господарству. У 1931 р. відбулась зміна уряду, який очолив Д.Гембеш. У період його правління (1931-1935) були значно урізані демократичні права: скоротилась кількість виборців; розширені права верхньої палати парламенту; обмежувалась діяльність опозиційних політичних партій. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Перехрещені стріли". У зовнішній політиці був взятий курс на зближення з Німеччиною Відроджувались гасла створення "Великої Угорщини" і реваншу.

У 1936 р. прем'єр-міністром став граф П.Телекі, який продовжив політику зближення з Німеччиною.

У 1938-1939 pp. Угорщина брала участь у розділі ЧСР, приєдналась до Антикомінтернівському пакту.

Граф Телекі, протестуючи проти розділу Югославії, покінчив життя самогубством. На його місце був призначений Л.Бардоші.

6 квітня 1941 р. Угорщина вступила у Другу світову війну здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію.

За період 1938-1941 pp. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини, Карпатську Україну, Трансільванію і частину Югославії[5, c. 171-173].

2.3. Румунія у міжвоєнні роки

У 1919-1920 pp. становище в країні було нестабільним: робітники виступали за 8-годинний робочий день, введення мінімуму заробітної плати; селяни вимагали аграрної реформи. Під тиском виступів населення прагнення робітників були задоволені, а в 1920-1921 pp. був прийнятий закон про аграрну реформу, за яким максимум землеволодіння встановлювався в розмірі 100 га для Бессарабії і 200-500 га для інших районів країни. Надлишки землі передавали селянам за викуп (20% від її вартості).

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько-Вашингтонської системи. З цією метою в 1920-1921 pp. з Польщею, Чехословаччиною і Югославією був укладений військово-політичний союз — Мала Антанта, який орієнтувався на Францію.

Початок 20-х років — це початок стабілізації становища BJ країні. Значним стабілізаційним чинником були позики Англії і Франції румунському уряду. Ці країни також вкладали значні інвестиції у розвиток румунської промисловості, особливо нафтодобувної (контролювали 49%).

До 1927 р. була завершена аграрна реформа, в результаті якої 3млн. га було передано селянам. На 1930 р. землевласники, які мали земельні володіння понад 100 га, складали 15%.

З 1922 до 1928 pp. при владі у країні перебувала Національно-ліберальна партія. Значним здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 p., яка закріпила всі демократичні свободи, але на практиці вони не реалізовувались.

У 1924 р. у Південній Бессарабії відбулося кероване комуністами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської влади і від'єднання Бессарабії. Але воно носило локальний характер і було придушене. Загинуло 3 тис. чол.

Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (Селянська партія). У середині 20-х років розгорілась боротьба за наступника румунського престолу.

Націоналісти і цараністи об'єднались в єдину партію і розпочали рішучу боротьбу з лібералами.

Націонал-цараністська партія прийшла до влади в несприятливий момент: в країні розпочалась економічна криза, яка охопила всі галузі виробництва, крім нафтодобувної. Нараховувалось 600 тис. безробітних. З 1929 р. до 1933 р. змінилось 10 урядів[16, c. 128-131].

У роки кризи виросла популярність правоекстремістських організацій, таких як "Залізна гвардія", які використовували націоналістичні гасла, поєднані з соціальною демагогією. Прикладом для своєї діяльності вони вважали італійських фашистів. Активізувала свою діяльність і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду страйків, що іноді виливались у криваві сутички.

У 1934 р. Румунія почала виходити з кризи. Нездатність парламентськими методами запобігти подібним явищам у суспільстві штовхало правителів до встановлення "влади твердої руки". До влади прийшли "нові ліберали", тісно пов'язані з фінансовими колами і королівською сім'єю. Встановити порядок у країні їм теж не вдалось. Економічна криза 1936-1937 pp. ще більше загострила становище, і на виборах 1937 р. жодна з політичних партій не набрала більшості. При цьому за "Залізну гвардію" голосувало вже 16% виборців. Була прийнята нова конституція, за якою король отримав всю повноту влади, а парламент перетворився в дорадчий орган. Конституцією закріплювались привілеї для румунів.

У зовнішній політиці Румунія дотримувалась союзу з Англією і Францією. Після Мюнхенської угоди вона схилилась до співробітництва з Німеччиною. У червні 1940 р. до СРСР відійшли Бессарабія та Північна Буковина[13, c. 224-226].

2.4. Болгарія на початку 20-х років.

Політика уряду О.Стамболійського. Невдача демократизації країни. У серпні 1919 р. були проведені вибори у Народні збори, на яких перемогли представники лівих сил Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) і Болгарської комуністичної партії (тісних соціалістів), яким і було доручено формування уряду.

Його очолив А.Стамболійський. Він сформував коаліційний уряд з представників БЗНС і правих партій. БКП(т.с) відмовилась взяти участь в уряді. З ініціативи уряду народні збори прийняли закон про покарання винних у національній катастрофі.

На підставі закону було засуджено ряд міністрів з попереднього уряду. Оголошувалось про проведення у країні соціально-економічних реформ, але реально нічого не робилось.

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася чисельність збройних сил, ліквідовувалась загальна військова повинність. Болгарія оплачувала репарації, передавала країнам переможцям велику кількість худоби, а також мала утримувати окупаційні війська.

Підписання договору поставило в опозицію до уряду офіцерський корпус болгарської армії.

Взимку 1919-1920 pp. розпочався страйк залізничників і поштово-телеграфних службовців, які вимагали покращання умов життя і проведення обіцяних реформ. Хоча страйк зазнав поразки, він сприяв перемозі лівих сил на виборах у березні 1920 р. Праві партії визнали себе переможеними.

У березні 1920 р. Стамболійський утворив однопартійний! уряд (БЗНС), який здійснив реформи. Була введена загальна трудова повинність, що допомогло подолати післявоєнну руїну, розпочались аграрні перетворення. Максимум землеволодіння обмежувався 30га. Надлишки конфісковувались і розподілялись між безземельними і малоземельними селянами; вводилась державна монополія на торгівлю зерном; впроваджувались прогресивно-прибутковий податок і податок на прибутки банків, промислових і торговельних підприємств, що викликало невдоволення промисловців[17, c. 152-153].

У зовнішній політиці уряду не вдалось пом'якшити умов Нейського договору, це підривало авторитет уряду.

З кінця 1920 р. починається процес консолідації опозиційних сил, які шляхом перевороту намагаються скинути уряд. Влітку

1922 р. праві партії утворили "Конституційний блок", який об'єднав свої зусилля з Воєнною лігою (організація звільнених з армії офіцерів за Нейським договором). Ці сили спирались на підтримку царя.

В опозицію стала і БКП(т.с), що призвело до розколу лівих сил. Скориставшись сприятливими умовами, в ніч з 8 на 9 червня

1923 p., "Народна змова" і Воєнна ліїа здійснили переворот. Уряд Стамболійського був заарештований, а сам він убитий. До влади прийшов уряд, який очолював лідер "Народної змови" А.Цанков.

Фактично в країні встановилась фашистська диктатура. Події 1923 р. в Болгарії. Лідери Комштерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об'єднавшись з лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройного повстання, яке було намічено на 22-23 вересня 1923 р. Був створений військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим, В.Коларовим і Г.Геновим.

Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27 вересня 1923 р. Урядовим військам вдалося придушити розрізнені виступи. В результаті повстання загинули, або були віддані до суду 20 тис. осіб.

Уряд Цанкова, придушивши повстання, домігся відносної стабілізації режиму, чому сприяла і економічна стабілізація. Цанков, намагаючись знайти соціальну опору режиму, здійснив низки соціальних реформ: були підвищені заробітні плати військовим і службовцям, надані податкові пільги ремісникам, введено соціальне страхування робітників та ін. Але репресивний характер режиму, який посилився після невдалого замаху на царя Бориса III нівелював всі позитивні зрушення.

У січні 1925 р. відбулась зміна уряду. Новий уряд пом'якшив репресії, оголосив амністію. Була дозволена діяльність політичних партій і організацій.

Економічна криза 1929-1934 pp. охопила всі галузі болгарської економіки. Число безробітних досягло 200 тис. осіб. Різко погіршилося матеріальне становище населення.

Криза призвела до перегрупування політичних сил і до нової фази боротьби за владу. Цанков утворив Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. Його конкурентом стала група "Звено", яка орієнтувалась на Англію і Францію. Між БКП і БЗНС відбувся розрив.

У травні 1934 р. виникла урядова криза, якою вирішили скористатися НСР і "Звено". Цанков планував почати похід на Софію на зразок "походу на Рим" Муссоліні. Його випередила група "Звено", яка 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. На чолі уряду став К.Георгієв. У країні була скасована конституція, розпущені Народні збори, заборонені партії і профспілки. Був встановлений державний контроль над банками, який здійснював новоутворений за участю держави банк "Болгарський кредит". Вводилась державна монополія на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. У зовнішній політиці Георгієв пішов на зближення з Англією і Францією, нормалізував стосунки з Югославією і у 1934 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР.

Георгієв прагнув обмежити владу царя. Наприкінці 1935 р. Цар домігся усунення Георгієва від влади і встановив свою особисту владу — монархічну диктатуру. У зовнішній політиці цар орієнтувався на Німеччину і, зрештою, Болгарія була втягнута в Другу світову війну. Однак вона категорично відмовилась взяти участь у війні з СРСР й обмежилась окупацією Македонії і Фракіїл[6, c. 119-120].

2.5. Конституювання Королівства Словенів, хорватів і сербів. Видовданська конституція

Королівство Словенів, хорватів і сербів (СХС) конституювалося як парламентарна монархія. 28 червня 1921 р., в дена святого Вида (Видовдан), Установча скупщина прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, серед них право разом із; скупщиною (парламентом) здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем'єр-міністра, міг ввести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був непідзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни — Народна скупщина складалася з однієї палати і обиралася на чотири роки. Всупереч поділу на національні області, що склався історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства), очолювані великим жупаном, який призначався королем і мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування.

Отже, був закріплений унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі адміністративні посади в країні.

Національна проблема Королівства СХС (Югославії). У 20-ті роки в Королівстві було проведено аграрну реформу, яка на деякий час послабила гостроту земельного питання. Почала розвиватись промисловість, але країна залишалась аграрною, хоча деякі райони Словенії і Хорватії були економічно відносно розвинутими.

Найбільш гострим питанням для Королівства стала національна великосербська політика, яку проводили король і уряд. Вона призвела до розгортання сепаратистських рухів хорватів, словенців і мусульман, які вимагали зрівняння у правах всіх народів і надання автономії. На чолі сепаратистського руху стояла Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП) з лідером С.Радичем. Надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише на деякий час згладило протиріччя. У 1927-1928 pp. національний конфлікт досяг найбільшої гостроти. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії у скупщині лідер опозиції С.Радич був поранений, а двох інших парламентарів від опозиції було вбито. Загострення національних відносин спонукало короля Олександра до встановлення особистої влади.

6 січня 1929 р. Олександр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалась парламентська монархія, скасовувалась Відовданська конституція, розпускалась Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король брав всю повноту влади у свої руки. В жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.

Одночасно було проведено і адміністративну реформу, за якою країна поділялась на 9 банів і один столичний округ так, щоб у банах сербське населення було домінуючим. Старі етнічні кордони були ліквідовані. Бани призначались королем і підпорядковувались тільки йому.

У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове виробництво скоротилось на половину, а ціни на сільськогосподарську продукцію вдвічі. Крім того, загострились протиріччя у суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набрала інтернаціонального характеру. Хорватські усташі на чолі з Анте Павеличем, що знайшли підтримку Італії, а згодом і Німеччини, вдалися до терористичних актів.

Уряд, намагаючись хоч якось послабити дію кризи, встановив контроль над цінами на сільськогосподарську, продукцію. Але без іноземних кредитів обійтись було неможливо. У 1931 р. Франція надала Югославії значний кредит при умові пом'якшення монархічної диктатури.

Не бажаючи виглядати в очах світової громадськості диктатором, король погодився на конституцію, яка відновила деякі демократичні права і свободи.

У жовтні 1934 р. в Марселі усташі, діючи згідно з розробленим у Німеччині планом "тевтонський меч", вбили короля Олександра і французького міністра закордонних справ. Вбивством двох найбільших прихильників політики колективної безпеки Німеччина домоглася своїх цілей чужими руками. Останніми словами короля були: ^Бережіть Югославію!"[12, c. 86-87]

У зовнішній політиці Югославія дотримувалась союзу з Францією і була членом Малої Антанти і Балканської Антанти (воєнно-політичний союз з Грецією, Румунією і Туреччиною). Найбільш напруженими були відносини з Італією і Болгарією.

Після смерті Олександра королем став його син Петр II (11 років), а регентом — принц Павел.

У 1935 р. уряд очолив М.Стоядінович. Він намагався подолати кризу у національних відносинах. Розуміючи, що для приборкання хорватських сепаратистів потрібно позбавити їх зовнішньої підтримки, він уклав конкордат з Ватиканом, за яким католицька церква (хорвати — католики) отримувала ряд привілеїв. Це призвело до конфлікту між урядом і православною церквою.

У 1937 р. Стоядінович уклав договір з Болгарією та Італією. За Договором Італія припиняла підтримку усташів, Югославія визнавала окупацію Ефіопії і аншлюс Австрії, а після розчленування Чехословаччини заявила про припинення існування Малої Антанти. Але вирішити хорватські питання так і не вдалось. Тоді король надав право формувати уряд Д.Цвєтковичу (лютий 1939 p.).

26 серпня 1939 р. новий глава уряду підписав угоду з лідером хорватського руху В.Мачеком про створення Хорватської само стійної адміністративної одиниці. Пронімецька політика Цвєтковича призвела до приєднання Югославії до Троїстого пакту фашистських держав — Німеччини, Італії та Японії.

27 березня 1941 р. стався переворот. Було усунуто регента принца Павела і уряд Цвєтковича, а Петр II був коронований.

Створювався уряд національної єдності на чолі з Д.Симовичем.

Це був проанглійський державний військовий переворот, підтриманий демократичною опозицією.

Роздратований Гітлер вирішив напасти на Югославію, навіть якби довелося відкласти напад на СРСР. 6 квітня 1941 р. німецькі війська вдерлись на територію Югославії і Греції. 10 квітня Хорватія проголосила свою незалежність. Між Італією і Хорватією був укладений договір, за яким Італія визнавала територіальну цілісність Хорватії, а Хорватія зобов'язувалась не мати флоту і пропускати італійські війська через свою територію. Решта території Югославії була поділена між Болгарією, Угорщиною, Німеччиною та Італією[14, c. 229-230].

3. Польська криза і оголошення війни

3.1. Погрози Польщі з боку Німеччини. Франко-британські гарантії

Найпомітнішим наслідком силових акцій березня 1939 р. стала, очевидно, «революція в англійській політиці» (Гартон-Гарді), «диво», як висловився французький посол Шарль Корбен. Безперечно, реакція Франції й Англії на ці події була чисто словесна. Ми пам'ятаємо, що обидві дали гарантію новим кордонам Чехосло-ваччини. 14 березня Чембсрлен заявив, що ця гарантія діятиме тільки в разі агресії. Але той факт, що президент Гаха звернувся за допомогою до німецьких військ, надавав німецькому вторгненню подоби законності. Та хоча Чемберлен, так само як і Даладьє, не хотів вступати у війну з цього приводу, позиція британського прем'єра мала начисто змінитись. Він нарешті зрозумів, що Гітлер не обмежується в своїх претензіях країнами, де живуть німці за походженням і мовою, а хоче дати своєму народові «життєвий простір», поневоливши при цьому ненімецьке населення. Англійська громадськість відчула потрійний удар: по її демократичних почуттях поваги до прав народів на самовизначення; по її традиційному відчуттю європейської рівноваги, яка відтепер була підірвана в центрі Європи появою 90-мільйонної держави; по її переконаності, що треба бути вірним даному слову,— оскільки Гітлер зайвий раз зрікся взятого на себе чіткого зобов'язання. Виступаючи 17 березня в Бірмінгемі, Чемберлен визнав, що, всупереч його давній думці, домовлятися з Гітлером неможливо. Це прямолінійне визнання призвело до негайних змін у британській позиції. Великобританія прагнула будь-що уникнути війни і відмовлялася брати на себе будь-які зобов'язання щодо країн Центральної чи Східної Європи. Віднині ж вона вважала війну можливою та віддавала їй перевагу перед новою капітуляцією. Вона розпочала з Францією військові переговори, які досі відтягувала. За домовленістю з Францією вона надала гарантії низці країн, що їх вона вважала найбільш уразливими. Найреальніша загроза, безперечно, тяжіла над Польщею.

Коли ухвалювалися відомі постанови в Мюнхені, полковник Бек вирішив скористатися з розділу Чехословаччини. В цьому плані виникли деякі складності з Німеччиною, та Гітлер розпорядився зняти всі проблеми. 19 листопада в розмові посла Ліпського з Ріббентропом наголошувалося на міцності польсько-німецької угоди. Але ще в жовтні сталися інциденти в польських районах з німецькою меншиною. Багато німецькомовних громадян Польщі виїхали до Німеччини. В листопаді німці вислали 15 000 польських євреїв. Крім того, з кінця жовтня Німеччина порушувала питання Данціга. 24 жовтня Ріббентроп запропонував Ліпському повернути вільне місто Данціг Німеччині й побудувати залізницю та автостраду через польський «коридор», надавши їм статус екстери-торіальності. Польща при цьому мала б також вільну гавань у Данцігу та екстериторіальну залізницю, що вела б до цієї гавані. Обидві держави взаємно гарантували б їхні спільні кордони, а пакт 1934 р. про ненапад було б продовжено з десяти до двадцяти п'яти років. У такий спосіб польсько-німецькі відносини стали б такими ж добрими, як і італо-німецькі. Ліпський одразу повернувся до Варшави, щоб поінформувати Бека. Польський керівник визнавав необхідність розглянути проблему Данціга, але категорично відкидав ідею анексії вільного міста Третім райхом. Німецький уряд не став наполягати, і, як ми вже бачили, розмова 19 листопада між Ліпським і Ріббентропом пройшла у вельми дружній атмосфері. Зазначимо, що польський уряд не повідомив французький про ці переговори. Посол Франції Леон Ноель вважав тоді, що треба переглянути франко-польські угоди, щоб усунути з договору про союз від 1921 р. умову щодо його автоматичного виконання[4, c. 401-406].

Водночас Польща зближалася з СРСР. На початку жовтня 1938 р. польський посол у Москві Гржибовський запропонував укласти угоду, щоб поліпшити відносини між обома країнами. Цю угоду підписано 24 листопада і опубліковано через день. В ній підтверджувалося, що пакт 1932 р. про ненапад залишається основою для двосторонніх відносин. Обидві країни заявили про бажання сприяти збільшенню торговельного обміну. Почато торговельні переговори, що завершилися підписанням 10 лютого 1939 р. низки угод.

До подій 15 березня ще не було помітно якихось ознак серйозної кризи. 5 січня Гітлер запросив полковника Бека в Берхтесгаден. Його зустріли там з найвищими почестями, і Гітлер наголошував на спільному для обох країн ворожому ставленні до СРСР. Але він знову висунув проблему Данціга й «коридору», пообіцявши при цьому, що не вирішуватиме її самочинно. Загалом, Бек повернувся задоволений наполовину. Проте він не повідомив французький уряд (так само, як і в жовтні попереднього року) про німецькі вимоги. «Навряд чи можна запасти в більше засліплення, ніж полковник Бек», пише Леон Ноель.

Своєю чергою, Ріббентроп приїхав до Польщі наприкінці січня — це був перший візит керівника німецького Міністерства закордонних справ у цю країну. Була урочисто відзначена річниця січневого договору 1934 р. Ріббентроп зробив спробу залучити Польщу до співпраці проти СРСР з більш-менш чітко висловленою метою захопити Україну. В цьому питанні, як і в питанні про Данціг, він наразився на ввічливу відмову. Незважаючи на це, в своїй промові 30 січня Гітлер ще відзначав німецько-польську дружбу і потім, 2 березня, в розмові з польським послом підтвердив цю позицію[6, c. 151-152].

3.2. Розвиток кризи після 15 березня 1939 р.

Все перемінилося після 15 березня. Розпад Чехословаччини, анексія Підкарпатської Русі Угорщиною та Мемеля Німеччиною створювали для Польщі нові осередки загрози. Вони повною мірою проявилися під час переговорів Ліпського з Ріббентропом 26—27 березня. Від Польщі зажадали вступу до антирадянського блоку, і вимоги щодо Данціга були знову висунуті з посиленою категоричністю. Пройшла чутка, що на 29 березня гауляйтер Форстер намітив у Данцігу путч. На Балтиці німці провели демонстрацію своєї морської сили. 28 березня Юзеф Бек заявив, що скоріше воюватиме, ніж допустить зміну статусу Данціга. Тут слід зауважити: Бек зробив кілька таємних спроб переконати німців, що тільки він здатен підтримувати з ними гарні стосунки попри настрої в його країні.

Гарантії, надані Польщі

31 березня, проконсультувавшись із французьким та польським урядами, Чсмберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантію: «Для того, щоб повністю прояснити позицію уряду Його Величності, поки закінчаться консультації (які провадяться з іншими урядами), я маю вже зараз поінаформувати Палату, що протягом цього часу, у випадку будь-яких дій, які виразно поставлять під загрозу польську незалежність і щодо яких польський уряд визнає життєво необхідним дати відсіч своїми національними силами.

13 квітня французький уряд, зі свого боку, зробив заяву на підтвердження франко-польського союзу. Його позиція була уточнена такою фразою: «Франція і Польща гарантують одна одну безпосередньо й прямо проти будь-якої прямої та непрямої загрози, яка може зачіпати їхні життєві інтереси».

6 квітня, після візиту полковника Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Великобританія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов'язання від 31 березня союзницьким договором. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзекер попередив польського посла Ліпського, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою.

Гарантії для інших країн, що зазнають загрози

Франція і Англія дотримувалися думки, що небезпека загрожує не самій тільки Польщі. Укладаючи економічні угоди, Німеччина намагалася прибрати до рук економіку країн Південно-Східної Європи — Югославії, Румунії, Болгарії, Туреччини. ІЗ квітня Франція та Англія у відповідь оголосили, що надають гарантії Румунії та Греції. Через місяць, 12 травня, Англія підписала з Туреччиною декларацію про взаємну допомогу й співпрацю в разі агресії, яка викликала б війну в Середземномор'ї. Переговори Франції з Туреччиною проходили трохи складніше: тут на перешкоді стояла серйозна суперечність — проблема Александретського санджаку. Ця територія розміщена на північному заході Сірії, яка перебувала під французьким мандатом. Туреччина твердила, що цей район населений переважно турками. Насправді, як здається, турків там проживало лише 40%. З 1921 p., коли було підписано франко-сірійський договір, цей санджак користувався окремим режимом. У січні 1937 р. в Женеві пройшли франко-турецькі переговори, і 27 січня санджак отримав новий статус. Йому надавалась автономія, але він належав до сірійської грошової та економічної системи. Перші вибори мали пройти в липні 1938 р. Але в травні тут сталися серйозні інциденти. Для їх урегулювання Франція й Туреччина 4 липня 1938 р. нарешті уклали між собою угоду. За цим документом вибори були відкладені, а порядок у санджаку мали підтримувати по 2500 французьких і турецьких солдатів, а також 1000 місцевих. Ця угода викликала невдоволення Сірії та вірменського населення санджаку. Не задовольняла вона повністю й Туреччину. Отже, коли Франція захотіла заручитися союзом з Туреччиною, їй довелося піти набагато далі. 23 червня 1939 р. укладено нову угоду, за якою Франція віддавала санджак Туреччині. Обидві країни зобов'язалися надавати одна одній допомогу, поки буде підписано франко-англо-турецький союзний договір. Це сталося 19 жотвня 1939 р. після невдачі турецьких переговорів з Москвою, де міністр закордонних справ Туреччини Сараджоглу пробув три тижні. Він відмовився закрити Дарданелли для союзницьких кораблів, як цього вимагала Росія. Однак франко-англо-турецький договір не зобов'язував Туреччину до виступу на боці союзників у разі війни проти СРСР. За секретним протоколом Туреччині надавалася широка свобода у виконанні її зобов'язань[1, c. 236-239].

Висновки

У всіх державах Центрально-Східної Європи серед населення існували стійкі ресентименти, що випливали з об’єктивних історичних особливостей унаслідок постійних анексій, окупацій чи репресій. Захист від німецької та російської загрози підсилював націоналізм, скерований не лише проти тих держав, але одночасно передусім проти оточуючих сусідів. Існування багатьох національних меншин ускладнювало ситуацію. Взаємні стосунки між народами, які заселяли цей регіон, були постійно неприязними, а інколи й ворожими. Постійні прикордонні конфлікти викликали недовіру й унеможливлювали створення політичної спільноти. Після Першої світової війни Центрально-Східна Європа постала у новому вигляді, як низка середніх та малих держав. Це був результат одночасного занепаду цісарства Німецького та Російської імперії, а насамперед Австро-Угорської монархії. Тільки два порівняно великі народи – українці та білоруси – не зуміли використати сприятливої, але дуже короткотривалої кон’юнктури політичної. Відмінний процес відбувся тільки в нададріатичній частині Європи, де довкола Сербії створилася нова, порівняно велика Югославська держава.

Розбіжності інтересів унеможливлювали політичну співпрацю центральноєвропейських держав. Здійснювані спроби інтеграції були малорезультативними. Остерігаючись угорського ревізіонізму, повстала так звана “мала антанта”, яка об’єднала Чехословаччину, Румунію та Югославію. Не відіграла вона, однак, значної політичної ролі. Проект утворення так званого Міжмор’я, яким була зацікавлена Польща, був лише концепцією теоретичною. Країни Центрально-Східної Європи були слабі не тільки економічно, але й ослаблені національними конфліктами, могли існувати тільки у випадку відсутності зовнішньої загрози. Післяверсальська система, яка надала Центрально-Східній Європі нової форми, була коротким історичним епізодом. Рапалло і Локарно були застереженням того, що повинно було відбутися внаслідок натиску Німеччини на схід і експансії Радянського Союзу на захід.

Список використаної літератури

1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.,1995.
2. Земсков И. Дипломатическая история второго фронта в Европе: художня літ-ра/ Игорь Земсков,. — М.: Политиздат, 1982. — 319 с.
3. Исраэлян В. Дипломатия в годы войны (1941-1945): історична література/ В. Л. Исраэлян,. — М.: Междунар. отношения, 1985. — 477 с.
4. История дипломатии. В 5-и томах, тт.3-4. М., 1965,1975.
5. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 1: 1917-1945/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, А. Ю. Борисов и др.; Ред. Иван Кирилин,. — 1986. — 412 с.
6. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 2: 1945-1970/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, И. А. Ахтамзян и др.; Ред. Герман Фокеев. — 1987. — 454 с.
7. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики (1919 — середина 2000-х рр.): метод. рек. до семінар. занять / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / Андрій Іванович Горук (уклад.). — Чернівці : Рута, 2007. — 35с.
8. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с анг. В.В.Львова / Послесл. Г.А. Арбатова. — М., Ладомир, 1997. — 848 с.
9. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття.- Київ: Школяр, 1999.- 255 с.
10. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика.- Київ: ФАДА, ЛТД. – 2001. – 224 с.
11. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 369с.
12. Марущак Микола Йосипович. Історія дипломатії XX століття: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Військовий ін-т при Національному ун-ті "Львівська політехніка". — Л. : Бескид Біт, 2003. — 304с.
13. Протопопов А., Козьменко В.М., Мелманові Н.С., История международных отношений и внешней политики России (1648-2005): Учебник для студентов вузов / Под. ред. А.С. Протопопова. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Аспект Пресс, 2006. -399 с.
14. Салабай В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. ХХ-початок ХХІ ст.: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 368с.
15. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.
16. Системная история международных отношений. / Под ред. А.Д.Багатурова. М., 2000. Т. 1-2.
17. Советская внешняя политика. 1917-1945 гг. Поиски новых подходов.- М.- 2004.
18. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навч. посіб. для студ., аспірантів спец. "Історія", "Історія України", "Політологія", "Міжнародні відносини", "Державне управління". — К. : Либідь, 2004. — 640с.
19. Уткин А. Дипломатия Франклина Рузвельта: громадсько-політична література/ Анатолий Уткин,. — Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 543 с.
20. Філіпенко А. С., Будкін В. С., Бутенко О. В., Вергун В. А., Гуменюк Б. І. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А.С. Філіпенко (відп.ред.). — К. : Либідь, 1992. — 191с.

21. Цветков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. Посібник. — К.: Либідь, 1997.- 232 с.