Кредитна система, банки, фондові біржі

Вступ.

1. Формування фінансово-кредитної системи в Україні.

2. Місце фондових бірж у фінансовій системі, сучасний стан та розвиток.

3. Проблеми та перспективи структурної перебудови банківської системи України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

В умовах перехідної економіки, на етапі формування та розвитку ринкових інститутів банківська система України ще сповна не мобілізувала й не реалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв’язаними залишаються проблеми: підвищення рівня капіталізації банків; ефективності функціонування банківської системи та способів оцінювання цієї ефективності; удосконалення державної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній та ефективній діяльності. Відтак банківська система потребує удосконалення, розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи, охарактеризувати банківську систему, запропонувати практичні рекомендації для поліпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у необхідне для економіки та суспільства русло.

Розвиток фінансово-кредитної системи України повинен здійснюватись на основі використання загальних тенденцій та світового досвіду розвитку міжнародного ринку банківських послуг, але з урахуванням вітчизняних особливостей, що характеризують процеси якісного зростання вітчизняних фінансово-кредитних установ.

Формування незалежних національних банківських систем є невід'ємною умовою трансформування перехідних економік. Воно покликане забезпечувати захист національного ринку від руйнівного впливу економічних коливань на світових товарних і грошових ринках, а також політичної дестабілізації як усередині країн, так і поза їхніми межами. Питання формування і функціонування банківської системи України висвітлено у працях українських економістів, таких як Б.П. Адамик, І.В. Іванець, В.Д. Лагутін, О.С. Любунь, А.М. Мороз, П.В. Матвієнко, М.І. Савлук. Проте основна увага приділена загальним параметрам розвитку банківської системи, тоді як на практиці виникають вагомі перекоси та неузгодженості між реальним сектором і банківською системою та значні слабини у трансмісійному механізмі за реалізації монетарної політики.

У зв'язку з цим мета дослідження полягає в розкритті чинників та особливостей формування банківської системи України з використанням надбань світового досвіду і в прямій ув'язці з трансформаційними процесами, що відбуваються в національній економіці. Тому питання функціонування банківської системи будемо розглядати під кутом ефективності проведення монетарної політики загалом і впливу на реальний сектор економіки, на його структурну перебудову, забезпечення переходу до інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку.

1. Формування фінансово-кредитної системи в Україні

Фінансово-кредитна система України значно відрізняється від фінансово-кредитних систем інших країн із перехідними економіками за структурою, зокрема вона характеризується наявністю великої кількості малих недокапіталізованих банків (близько 100), незначною участю іноземного капіталу, недостатньо ефективним обслуговуванням національної економіки (обсяги її кредитування з боку української банківської системи складають до 27 % ВВП). Водночас, з точки зору нормативно-правової бази, система регулювання банківської діяльності в більшості напрямків відповідає стандартам ЄС та законодавству країн ЦСЄ, хоч і потребує подальшого вдосконалення.

Одним із напрямків інтеграції фінансово-кредитних інститутів України має бути активізація їх співпраці з іноземними установами. В Україні вже функціонують комерційні банки з участю іноземного капіталу, проте цей процес має неоднозначний і суперечливий характер. Прогнозується, що найближчим часом ступінь проникнення іноземних структур на фінансово-кредитний ринок України значно збільшиться.

Стабільне законодавство, яке регулює діяльність фінансово-кредитної системи в Україні, – основа її стабільного функціонування, а відтак формування відповідного законодавства – це об’єктивна та актуальна проблема. У сучасних умовах вагомість законодавчого і нормативно-правового забезпечення визначається тим, що держава через застосування правових, бюджетних, монетарних та інших механізмів регулює якісні й кількісні сторони процесу розвитку фінансово-кредитної системи. Здійснюючи регулювання і нагляд у сфері фінансово-кредитних відносин, держава повинна не лише визначати правила реалізації цих відносин, а й прогнозувати їхній розвиток та вплив на соціально-економічний розвиток України.

Останнім часом українські банки кардинально розширили масштаби роботи з населенням – якщо юридичні особи практично повністю охоплені банківськими послугами, і зростання масштабів співпраці з ними в основному залежить від росту економіки в цілому, то населення являє собою величезний сегмент клієнтів, який поки що майже не охоплений банками, незважаючи на їхню активну роботу в цьому напрямі. Досвід зарубіжних банківських систем засвідчує, що потенціальні масштаби ринку послуг для населення значно перевищують масштаби всієї існуючої зараз вітчизняної банківської системи. Українські банки роблять лише перші кроки з його освоєння, зокрема, впроваджуючи такі нові для нас послуги, як: недержавне пенсійне забезпечення, іпотечне кредитування, персональні інвестиційні фонди. Важливу роль у зв’язку з цими процесами відіграє диверсифікація: диверсифікація ризиків, диверсифікація ресурсів, диверсифікація активів, диверсифікація регіональної мережі, диверсифікація клієнтської бази, диверсифікація продуктового ряду та ін. Роль регіональної диверсифікації зростає в умовах зростання конкуренції в банківському секторі [10, c. 2-3].

Розглянемо моделі фінансово-кредитного регулювання, які мають відповідати таким вимогам:

· будуватися на теорії фінансового посередництва, тобто вони повинні пояснювати необхідність та доцільність функціонування фінансових посередників;

· моделювати для фінансового посередника виникнення ситуацій на ринку, які можуть спричинити втручання держави у функціонування фінансово-кредитної системи;

· повинні дати відповідь на запитання, чи можна і яким чином запобігти масовому відтоку фінансових ресурсів за допомогою регулятивних заходів;

· пояснити, наскільки ефективними були ці заходи і чи змогли вони виправдати втручання державних регулятивних органів у фінансово-кредитну діяльність.

Ефективність регулювання фінансово-кредитної діяльності значно залежить від того, наскільки чітко визначені завдання, поставлені перед відповідними регулятивно-наглядовими органами, а також наскільки добре ці завдання усвідомлюють органи, які розробляють економічну політику держави та несуть відповідальність за її реалізацію. Відтак основними завданнями регулювання фінансово-кредитної діяльності в Україні повинні бути: підтримка стабільності і надійності функціонування фінансово-кредитної системи з метою сприяння економічному розвиткові; захист інтересів вкладників і кредиторів, які розміщують свої кошти у фінансово-кредитних установах від неефективного управління та шахрайства; створення конкурентного середовища у фінансово-кредитному секторі, найсприятливішого для економічних суб’єктів; забезпечення відкритості (прозорості) політики і діяльності фінансово-кредитної системи як загалом, так і кожної установи зокрема; підтримання необхідного рівня стандартизації та професіоналізму у фінансово-кредитному секторі, забезпечення ефективної діяльності фінансово-кредитних установ і впровадження технологічних інновацій в інтересах споживачів їхніх послуг.

Основою для ефективного державного регулювання фінансово-кредитної діяльності повинна стати розробка Концепції розвитку фінансово-кредитної сфери. Такий документ, окрім аналізу сучасного стану фінансово-кредитної системи, проблем, цілей та пріоритетів її розвитку, повинен містити пропозиції щодо адаптації фінансово-кредитної сфери до європейських стандартів, принципів і напрямів взаємодії з державними органами влади, здійснення інституційної реформи фінансово-кредитного сектора та вдосконалення його архітектури, розвитку фінансових інструментів на ринках капіталу, консолідації депозитарної та біржової систем, посилення надійності функціонування та створення системи розкриття інформації у фінансово-кредитній сфері, податкового стимулювання фінансово-кредитної діяльності, підвищення ефективності регулювання й нагляду у фінансово-кредитній сфері, інтеграції вітчизняної фінансово-кредитної системи у світовий простір та взаємодії з реальним сектором економіки, кадрового забезпечення фінансово-кредитних установ тощо [11, c.40-41].

Практично у всіх країнах реформування структур фінансово-кредитних систем на початковому етапі проходило механічно. Поспішність механічної переорієнтації супроводжувало запізнення перетворень в економіці, що поряд із лібералізацією цін штовхнуло багато країн у глибоку кризу: фінанси були штучно відділені від економіки. Основні проблеми центральних банків, створених на базі колишніх державних, полягали в нерозвинутості банківських структур, нових ринкових грошових систем, в незрілості фінансових ринків.

Реформування банківської системи в Україні стало нагальною проблемою в ході трансформації і розпочалося воно раніше, ніж в інших сферах економіки. Як і інші країни з перехідною економікою, Україна взяла курс на створення дворівневої банківської системи універсального типу.

Перед Україною як сучасною демократичною, соціальною та правовою державою постає проблема розбудови власної фінансової системи. Сформована на сьогодні структура фінансової системи України і концептуальні основи її формування з урахуванням ринкових умов можуть розглядатись як підґрунтя для розробки фінансової доктрини держави, яка повинна визначати вплив держави на керування рухом ВВП у процесі розподілу його вартості [2, c. 25-26].

2. Місце фондових бірж у фінансовій системі, сучасний стан та розвиток

Ринкова економіка неможлива без активно функціонуючого фондового ринку. Тому одним із найважливіших напрямів регулювання розвитку її реального сектора є забезпечення повноцінної діяльності організованого ринку цінних паперів. В Україні його розвиток відбиває протиріччя перехідного періоду, пов'язаного з корінним реформуванням економіки і соціальної сфери. Незважаючи на те що за останні десять років ХХ століття вдалося створити хоча і недостатньо досконалі інфраструктуру і механізми регулювання фондового ринку, сам він у цілому і його організований сегмент, представлений фондовими біржами, зазнають серйозних труднощів, які обумовлені специфікою нинішнього етапу реформування економіки України.

Біржова діяльність — одна з форм організованого ринку, тобто ринку, функціонуючого за певними правилами, записаними у тих чи інших нормативних актах.

Виникнення організованого ринку в різних формах пояснюється потребами розвитку як самого виробництва, так і сфери обігу, яка пов'язує виробників між собою, але найголовніше — з кінцевими споживачами товарів і послуг.

Поняття ринку узагалі містить всю безліч процесів, які відбуваються в рамках даної економічної системи і ґрунтується на міцному фундаменті приватної власності на капітал. Якщо розглядати ринок з позиції конкретної сфери застосування сил, наприклад, біржової діяльності, то під ринком можна мати на увазі тільки певні відносини, пов'язані з процесом купівлі-продажу. У цьому змісті організований ринок — це певні відносини з приводу купівлі-продажу будь-якого виду активів: товарів, послуг, цінних паперів, валюти і т.п.

Залежно від того, який вид активу обертається на організованому ринку, він може мати особливі специфічні риси, хоча будь-якому організованому ринку властиві наступні риси:

1) наявність затверджених правил торгівлі, розрахунків і постачання активів;

2) існування організації, яка керує роботою ринку;

3) концентрація попиту та пропозиції в часі та просторі;

4) регулювання з боку як держави, так і громадських організацій.

Відповідно до сформованої у світі практики центральною ланкою фондового ринку є фондова біржа. Індикатори біржової торгівлі, зокрема динаміка курсів цінних паперів, є надійним орієнтиром для інвесторів. Фондові біржі розвинутих країн зосереджують у собі значну і найвисоколіквіднішу частину ринку цінних паперів. У переважній більшості країн світу їх постійний обіг обумовлює існування стійкого вторинного ринку, що є невід'ємною і характерною ознакою активно діючої фондової біржі [3, c. 75-76].

Цими найважливішими якостями українські фондові біржі поки не володіють. Багаторічна перманентна криза в економіці, сертифікатна приватизація, вкрай низький рівень доходів переважної більшості населення ніяк не сприяли ні створенню повнокровного (у загальноприйнятому у світі розумінні) фондового ринку в цілому, ні розвитку біржової торгівлі цінними паперами і самих фондових бірж зокрема. І хоча фондові біржі активно брали участь у процесах грошового етапу приватизації, їм не вдалося організувати в себе скільки-небудь значний, стійкий і ліквідний вторинний ринок корпоративних цінних паперів.

Низькі доходи фондових бірж України, які є наслідком невеликих обсягів біржового обороту цінних паперів, служать серйозною перешкодою для їхнього технічного переозброєння, яке б відповідало сучасному світовому рівню. З іншого боку, вкрай низька ліквідність фондового ринку робить економічно неефективними великі витрати на створення і функціонування відповідних технічних систем. Далека від оптимальності й сама інфраструктура організованого ринку цінних паперів. Кількість фондових бірж не відповідає реальним обсягам фондового ринку. Біржі зазнають конкуренції, що все загострюється, з боку позабіржової Першої фондової торговельної системи (ПФТС), яка володіє сучасними технологіями і технічними засобами оснащення торгівлі цінними паперами.

У силу цих і ряду інших причин фондові біржі стоять перед загрозою повної втрати своїх позицій на фондовому ринку України, а тому необхідне вироблення стратегії їхнього виживання і розвитку.

Існування близько 10 фондових торгових площадок в Україні, кожна з окремою саморегулюючою організацією, що діє самостійно і проводить угоди з цінними паперами за власними правилами, розмежовує фондовий ринок України. Обсяг угод на українському фондовому ринку постійно зростає, але відсутність працюючої системи Delivery Versus Payment на Українських фондових площадках ставить під сумнів величенну обсягу укладених угод і цілком очевидно, що реальний обсяг виконаних угод є меншим, так як за скасування угоди по згоді двох сторін жодна сторона не несе в ніяких втрат, цим самим створюються умови для біржових шахрайств з метою штучного підвищення вартості того чи іншого цінного паперу.

На українському фондовому ринку є лише одна стабільно функціонуюча біржа – фондова біржа ПФТС, операції на якій здійснюються постійно. Питома вага обсягу операції, що здійснюється на ній становить близько 90% від загального обсягу українського фондового ринку. Всі інші фондові площадки або ще тільки виходять на ринок, тобто напрацьовують клієнтську базу або проводять операції час від часу (декілька разів на рік), деякі постійно але на малі суми.

До головних передумов становлення українського ринку цінних паперів можна віднести [1, с. 87]:

1) політичні — проголошення Україною політичної незалежності, прийняття Декларації та в серпні 1991 року Акту проголошення незалежності України, які були закріплені в грудні результатами всенародного референдуму; 2) економічні — перехід України на шлях ринкових перетворень, створення певної законодавчої бази для проведення економічних реформ; 3) соціальні — поява i розширення недержавного сектора господарювання, комерційних структур, насамперед комерційних банків.

Головне завдання фондового ринку полягає, насамперед, у забезпеченні можливості залучення інвестицій на підприємства. Цінні папери відіграють особливу роль у платіжному обігу держави: через них мобілізуються тимчасово вільні фінансові ресурси, які спрямовуються в найефективніші сфери народного господарства.

Виділяють такі функції фондового ринку:

— кредитування економіки;

— забезпечення переливу капіталу між галузями народного господарства;

— доступ до вільного капіталу (заощаджень) суб’єктів господарювання й фізичних осіб;

— залучення капіталу шляхом емітування цінних паперів;

— інформативна функція та інші.

Приватизація та акціонування, розвиток підприємництва і кредитних інститутів вимагають ефективного розвитку грошово-кредитних відносин.

Що стосується ринку цінних паперів в Україні, то від самого початку його створення гостро стоїть питання його ефективного функціонування. І сьогодні фондовий ринок не виконує своїх функцій: не сприяє залученню інвестицій і перерозподілу капіталу [2, с. 28]. Крім того, потребують розв’язання ціла низка проблем, а саме:

— невеликий обсяг і неліквідність;

— низький рівень капіталізації;

— високий ступінь ризиків;

— нестача кваліфікованого персоналу;

— відсутність відкритого доступу до інформації;

— порушення прав інвесторів;

У зв’язку з цим першочерговим завданням є вдосконалення регулятивної системи ринку цінних паперів. Регулятивний аспект, як підтверджує досвід України та інших країн із перехідною економікою, може набувати виняткового значення та бути основою для розвитку фондового ринку. Напрями оптимізації системи регулювання фондового ринку повинні узгоджуватися із загальними принципами й цілями єдиної державної політики на фондовому ринку України та світовим досвідом регулювання ринків капіталів.

На жаль, Україна ще й досі знаходиться далеко від головних потоків капіталу. Спроби ринкових перетворень окремих сторін господарської діяльності, на жаль, не призводять до бажаного результату. Відсутність ефективно діючої інфраструктури, яка забезпечує акумулювання капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери та сприяє раціональному розміщенню фінансових ресурсів, не дає можливості ефективно управляти господарською діяльністю і конкурентно оцінювати вартість виробничих ресурсів. Недосконала система обліку прав власності на майно у поєднанні із відсутністю загальнонаціональних ринків основних ресурсів виробництва робить українську продукцію неконкурентною, а українські підприємства — збитковими.

Вважаємо, що для оптимізації діяльності фондового ринку потрібна масова агітація підтримки вітчизняного фондового ринку, кваліфікованого інформування населення через ЗМІ про можливості інвестування завдяки використанню інструментів фондового ринку. Виходячи з цього, стає очевидним, що чим більше кваліфікованих осіб з питань ринку цінних паперів та фондових бірж, тим вищою та більш якісною ставатиме освіченість у цих питаннях.

За 2000–2006 рр. торговий оборот фондового ринку України збільшився з 39,2 млрд. до 492,8 млрд. грн. (у 12,6 раза). При цьому показник, який характеризує роль і місце фондового ринку в економіці країни (відношення його торгового обороту до ВВП), підвищився з 23 до 91,6 % (майже в 4 рази). У той самий період торговий оборот організованого ринку цінних паперів зріс із 2,8 млрд. до 29,5 млрд. грн. (у 10,5 раза), а його відношення до ВВП — з 1,6 до 5,4 % (у 3,4 раза). Разом з тим частка організованого ринку в загальному обсязі угод на фондовому ринку знизилася з 7,1 до 6 %, а частка організованого ринку акцій у відповідному сегменті фондового ринку — з 18,5 до 3,1 %/

97% від загального обсягу торгів приходиться на вторинний ринок цінних паперів. Найбільша питома вага операцій на українському фондовому ринку приходиться на інструменти позики, а саме на облігації підприємств. Лише 0,3% коштів від обсягу фондового ринку, в 2007 році, отримали безпосередньо підприємства. Український фондовий ринок є спекулятивним ринком, що потребує державного контролю за здійсненням операцій і сприянні у формуванні професійної етики посередників [3, c. 84-85].

3. Проблеми та перспективи структурної перебудови банківської системи України

Найбільш досконалими виступають банківські системи розвинених країн. Їх характерними рисами є: високий рівень капіталізації, ефективності; високий рівень розвитку банківських технологій надання відповідних послуг; існування оптимальних умов і методів обслуговування клієнтської бази; пріоритетність довгострокових кредитних та інвестиційних операцій у портфелях комерційних банків; закріплення тенденції до універсалізації, поряд з якою зберігається спеціалізація у банківській справі; розвинена система оцінки ризиків банківської діяльності тощо. Сприятливою для розвитку банківської системи є конкуренція, в основі якої в сучасному банківському бізнесі виступають інформаційні технології, основний елемент банківської конкуренції– автоматизація операцій та послуг. Отже, стабільність банківської системи та ефективність її розвитку також залежить від рівня розвитку економіки, в якій вона функціонує.

На розвиток банківської системи значною мірою впливає діяльність Національного банку України, пов’язана з розробкою та проведенням грошово-кредитної (монетарної) політики. В розділі визначено етапи грошово-кредитної політики НБУ. В основу класифікації покладені основні параметри грошово-кредитного ринку (темп інфляції; рівень облікової ставки НБУ; тенденції валютного курсу; процентні ставки за кредитами та депозитами комерційних банків) та основні показники розвитку банківської системи (обсяг наданих банками кредитів; обсяг залучених банками коштів фізичних і юридичних осіб; обсяг банківського капіталу; фінансовий результат діяльності банків).

Основним завданням сучасного етапу розвитку вітчизняної банківської системи є нарощування обсягів капіталу, оскільки саме капітал складає основу функціонування і розвитку всієї банківської системи, забезпечує її фінансову стійкість, слугуючи джерелом пом’якшення негативних наслідків різноманітних ризиків, яких зазнає банківська діяльність. Банківський капітал розглянуто за основними критеріями його класифікації, способами виміру, функціональним призначенням.

Однією з передумов стало перевищення темпів зростання вимог банків за кредитами над зобов’язаннями за депозитами, що спостерігалось в останні три роки, в результаті чого коефіцієнт забезпечення кредитів депозитами, особливо в іноземній валюті, зменшився з 90% у 2005 р. до 62,4% – у квітні 2008 р. (при цьому співвідношення депозитів до доходів падало ще швидше – з 12% у 2005 р. до 5% – у квітні 2008 р.) [6, c. 10-11].

Донедавна українські банки вирішували цю проблему переважно за рахунок активного використання міжбанківських кредитів та запозичень на зовнішніх ринках. Так, лише за дев’ять місяців 2007 року зовнішня заборгованість банківського сектору збільшилась на 80% і перевищила 25,4 млрд дол. Усього за цей період банки залучили від нерезидентів 11,3 млрд дол., тоді як за 9 місяців 2006 р. – 4,3 млрд дол., або у 2,6 разу менше [15, с. 52]. У результаті, лише 2008 року банківському сектору доведеться погасити зовнішню заборгованість понад 5 млрд дол. Це створює цілком реальну загрозу фінансовій стійкості багатьох українських банків, особливо тих з них, у кого частка зовнішніх запозичень у структурі фондування досягає 50% (в усій банківській системі – 30%).

Слід зазначити, що залежність банківського сектору від зовнішніх джерел робить його більш вразливим від криз на світових ринках капіталу. Справді, світова криза, викликана дефолтами за іпотекою у США, призвела до дефіциту в Україні саме «довгих» ресурсів для довгострокового кредитування як населення (іпотека), так і компаній (проектне фінансування).

Виходом із цієї ситуації могло б стати більш активне залучення ресурсів усередині країни (передусім підприємницького сектору, частка якого в зобов’язаннях банків до 2007 р. зростала). Але з посиленням в Україні інфляційних процесів, складається протилежна тенденція – відплив значних засобів із поточних та депозитних рахунків юридичних осіб.

Так, лише за червень 2008 року їх обсяг скоротився на 4% (з 90,5 млрд грн до 86,9 млрд грн).

Це пов’язано з тим, що внаслідок гострого дефіциту гривні та підвищення ставок на кредити компанії все більше змушені використовувати власні засоби для фінансування бізнесу.

Тому в умовах продовження жорсткої монетарної політики банкам не варто сподіватися на збільшення депозитів суб’єктів господарювання як джерела ресурсної бази. Навпаки, слід очікувати подальшого падіння частки корпоративних депозитів. Так, якщо на початок 2008 року засоби компаній становили 21,1% від сукупних зобов’язань банківської системи, то вже на початок травня – 20,8%. Це при тому, що відбулося суттєве зростання відсоткових ставок за гривневими вкладами – із 6% до 9%.

Потенційні резерви зростання капіталу банківської системи України, а саме: 1) злиття та консолідація банків у різноманітні об’єднання тощо; 2) залучення коштів на умовах довгострокового субординованого боргу; 3) приріст капіталу банківської установи шляхом додаткового випуску акцій; 4) акумулювання прибутку минулих і поточного років та його використання для створення різноманітних резервів. Більш перспективним способом швидкого збільшення капіталу в Україні є злиття та консолідація банківських установ.

Необхідною умовою ефективного функціонування та сталого розвитку банківської системи України є зважена та послідовна державна політика в цій сфері. В умовах ринкових перетворень державне планування переважно втрачає адміністративно-командний зміст та набуває форм прогнозування, відбувається перехід від директивного до індикативного та стратегічного програмування [12, c. 29].

Висновки

В Україні обсяги кредитування є недостатніми, причому занадто великою є частка короткострокових кредитів. Низький рівень концентрації фінансового капіталу, недостатня капіталізація та низька якість банківських активів на тлі значних операційних витрат призводять до надмірної маржі, високої ціни послуг та кредитування. Надмірно високі відсоткові ставки за кредитами (при їхній короткотерміновості) є однією з причин того, що більшість підприємств не послуговуються позичковим капіталом, а віддають переваги іншим шляхам поповнення обігових коштів. На думку автора, генеральним напрямком розвитку фінансово-кредитних відносин повинно стати прискорене формування та розвиток великих банків, які були б спроможні обслуговувати кредитні програми національного рівня. З метою збільшення довгострокового кредитування та зменшення вартості кредитів Національному банку необхідно стимулювати залучення комерційними банками іноземних запозичень.

Банківська система України є системою перехідного типу, якій притаманні такі особливості: порушення фінансової рівноваги; надзвичайно велике значення банківського капіталу як основи фінансової стабільності банківської системи; високий рівень взаємозалежності елементів та компонентів системи; недосконала організаційна структура; низька ефективність виконання функцій; розвиток за рахунок екстенсивних факторів; більш динамічний розвиток банківських інститутів порівняно з розвитком підприємств реального сектора економіки.

Визначальний вплив на розвиток банківської системи України має грошово-кредитна політика Національного банку України. Для удосконалення практики грошово-кредитного регулювання в Україні запропоновано забезпечувати стабільність грошового ринку, створення прогнозованої економічної ситуації для всіх суб’єктів економічної системи. У разі недостатньої ліквідності на грошовому ринку та для забезпечення стабільності процентних ставок пропонується активно використовувати механізми рефінансування комерційних банків з боку НБУ через операції РЕПО, ломбардного та облікового кредитування.

Отже, на основі здійсненого аналізу можна зробити висновки, що незважаючи на позитивну динаміку, рівень розвитку вітчизняного банківського сектору залишається, за європейськими мірками, відносно низьким. Низька кредитоспроможність переважної частини підприємств-позичальників та домогосподарств, низька капіталізація банків спричинюють надзвичайно високу ризикованість банківської діяльності, ускладнюють підтримку їх ліквідності. Усе це послаблює посередницьку роль і трансформаційну функцію банків і банківської системи в цілому.

Українські банки не здатні належним чином задовольняти попит на позичкові капітали, насамперед з боку суб’єктів реального сектору економіки, які постійно відчувають глибокий дефіцит грошей як платіжних засобів і як капіталу. З іншого боку, всі економічні суб’єкти, в яких з’являються вільні грошові кошти, не можуть їх надійно розмістити і віддають перевагу конвертації в іноземну валюту, інвестуванню в тіньову економіку чи переведенню за кордон.

Глобалізація у фінансовій сфері є об’єктивною закономірністю. Сьогодні неможливо і непотрібно протистояти цим процесам. Навпаки, стратегічним вектором банківської системи України має стати її інтеграція у світовий фінансовий простір. Водночас, збільшення відкритості українських ринків банківських послуг має супроводжуватись адекватною політикою держави щодо зменшення ризиків глобалізації та підтримки вітчизняної банківської системи.

Поки що не можна вести мову про можливість повноцінної інтеграції українського ринку банківських послуг у світовий. Навпаки, активізація приходу іноземного капіталу в банківський сектор України несе загрозу втрати контролю над банківською системою з боку національних інвесторів.

Щоб запобігти цьому, доцільно, з урахуванням світового досвіду, розробити і задіяти механізм підвищення конкурентоспроможності вітчизняної банківської системи, а поки її рівень є відносно низьким – запровадити систему протекціоністських заходів. Зокрема, посилити контроль за діяльністю банків, особливо в напрямі підвищення рівня їх капіталізації, обмежити частку іноземного капіталу в капіталі українського банку на рівні 25%. Необхідно управляти процесами входження іноземних банків на вітчизняний фінансовий ринок, регулювати їхню діяльність у тих напрямах, які відповідають інтересам національної економіки, забезпечують стабільність функціонування вітчизняної банківської системи.

Без цього інтеграція банківського сектору України в систему світових та регіональних фінансових ринків неможлива.

Список використаної літератури

1. Барановський О. І. Стійкість банківської системи України //Фінанси України. — 2007. — № 9. — С.75-87.

2. Бутенко О. Становлення банківської системи в Україні. Проблеми капіталізації // Банківська справа. – 2005. – №6. – С. 23-34.

3. Ватаманюк З.Г. Перспективи розвитку ринку цінних паперів в Україні // Фінанси України. – 2007. – №5. – С. 75–85

4. Воронова Л. Комплексна програма розвитку банківської системи України: стратегія на перспективу //Вісник Національного банку України. — 2001. — № 1. — С.3

5. Гольченко І. Банківська система України у зміцненні конкурентоспроможності регіонів //Національна безпека і оборона. — 2008. — № 4. — C. 32-34

6. Довгань Ж. Капіталізація банківської системи України //Вісник Національного банку України. — 2008. — № 11. — C. 10-14

7. Захарін С.В. Регулювання розвитку інвестиційного ринку // Фінанси України. – 2005. – №7. – С. 98–105.

8. Любкіна О. В. Призначення і сутність фондових цінних паперів // Фінанси України. – 2004. – №5. – С. 156–158.

9. Міщенко В. Ліквідність банківської системи України: сучасний стан, чинники та напрями підвищення регулювання //Вісник Національного банку України. — 2009. — № 1. — C. 34-41

10. Міщенко В. Проблеми капіталізації та консолідації банківської системи України //Вісник Національного банку України. — 2008. — № 10. — C. 2-7

11. Наумов О. Криза банківської системи в Україні. Причини, розвиток, наслідки. //Парламент. — 2008. — № 3. — C. 40-43

12. Пацера М. Світова фінансова криза та її наслідки для банківської системи України //Вісник Національного банку України. — 2009. — № 1. — C. 28-33