Критерії ефективності політичних компромісів

Вступ.

1. Політичний компроміс як засіб вирішення політичних криз.

2. Критерії ефективності політичних компромісів.

3. Компроміс як спосіб розв`язання політичних конфліктів в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Консенсус та компроміс стали одним із найбільш популярних політичних брендів XX століття, не тільки в країнах Західної Європи, але й охопили весь пострадянський простір. Сучасний період розвитку багатьох країн постійно змушує їх вирішувати широкий спектр політичних проблем, від якої залежить подальший цивілізаційний хід багатьох регіонів світового простору і дані принципи є основними показниками демократії та глобалізації суспільства. Мова іде про пошук політичного консенсусу між різними, часто ворожими національними, соціальними, політичними силами стосовно основних цінностей, які є базовими для розвитку демократії. Без такої згоди та забезпечення на її основі політичної стабільності не може й бути сподівань про успішне здійснення радикальних структурних реформ. Яскравим прикладом досягнення політичного консенсусу є події 2005 року після “Помаранчевої революції”, коли правляча еліта йде на зустріч опозиції, підписуючи меморандум про співпрацю. Хоча даний меморандум можна вважати “псевдо-консенсус” з аналітичної точки зору, оскільки мова йде в першу чергу про економічні інтереси, а не політичні, ідеологічні чи національні. Звичайно можна дискутувати з даного приводу, але не підлягає сумніву й той факт, що це є показником поступу певною мірою громадянськості. Для того, щоб повноцінно зрозуміти значення, суть та роль консенсусу у політичному житті суспільства і держави, проілюструємо певні політичні моменти в історії українського державотворення 90-х років ХХ століття.

1. Політичний компроміс як засіб вирішення політичних криз

Практика розв’язання політичних конфліктів засвідчує, що воно може відбуватись у трьох основних формах:

– суттєве, але не повне узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін (компроміс);

– їх взаємовигідне примирення (консенсус);

– перетворення протистояння і протиборства на конструктивну взаємодію (співробітництво).

Компроміс – це згода на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів. Співробітництво, що передбачає політичний союз між різнорідними силами. Одна з головних вимог політичного компромісу – забезпечення неможливості ухилятися від його умов і право на критику таких відхилень. Це означає, що в основі компромісу повинні лежати певні політичні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога дотримання компромісних угод на практиці неможлива. Головними умовами є визнання правоти протилежної сторони з певної проблеми, питання.

Компроміс виявляється у намаганні не загострювати ситуації у конфлікті за рахунок взаємних поступок інтересами. Він схожий на співробітництво, але його досягнення відбувається на поверхневому рівні стосунків. Партнери не враховують глибинних потреб, інтересів, а задовольняються зовнішньою стороною поведінки.

Як вважають науковці, найкращою формою подолання розбіжностей у процесі підготовки компромісу є діалог, відкритий обмін думками. З політологічної точки зору, неприпустимими є такі компроміси, що ведуть до втрати політичного впливу однієї зі сторін, або розглядаються однією зі сторін, як слабкість свого партнера і ведуть до вимог повних поступок. Здатність до виважених і необхідних компромісів є однією з передумов життєздатності політичних сил і партій, а засоби досягнення і форми їх реалізації виступають одним з головних критеріїв політичної культури [5, c. 28].

Об’єктивною основою компромісів є непрямолінійний хід суспільно-політичних процесів. Розглянуті під цим кутом зору компроміси виступають засобом досягнення іноді по частинах того, що є недосяжним в цілому. Критеріями політичної ефективності компромісу є збереження на тому самому або на більш високому рівні здатності до політичної діяльності, надання завдяки компромісу нових можливостей для політичних дій, розширення умов ефективної політичної діяльності, припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами і виникнення можливості зосередити політичний потенціал на вирішенні фундаментальних проблем. Зважаючи на це, проблема компромісу завжди конкретна і повинна вирішуватися з урахуванням зазначених критеріїв. Небезпечність компромісу, яка пов’язана з тим, що не враховується іноді, розширений погляд на можливості, пов’язані з компромісом, а також й те, що компроміс може стати засобом обману і політичної бездіяльності. Погляд на компроміс відбиває характер і ступінь зрілості політичних сил і партій. На зміну безкомпромісності, характерній протилежним політичним силам упродовж багатьох десятиріч, поступово приходить розуміння того, що компроміс є формою згоди і домовленості у вирішенні питань, що торкаються долі й інтересів всього суспільства, незалежно від конкретних політичних розбіжностей. Особливо плідними є компроміси, пов’язані із збереженням миру і співробітництва. Згодом ми можемо у цьому переконатися на досвіді країн Західної Європи, які заклали фундаментальні засади в систему досягнення політичної стабільності.

Універсал національної єдності показав, наскільки важливі є точки дотику певних політичних сил у досягненні політичних домовленостей. Першим принципом даного універсалу був той крок, що шануючи волевиявлення українського народу, здійснене у демократичний спосіб на виборах 26 березня 2006 року. І вже через рік у 2007 році, ми бачимо що даний принцип втрачає свій зміст, оскільки домовленості не можуть бути гарантіями досягнення політичного консенсусу. І план дій для забезпечення національної єдності, виписаний у 27 пунктах втрачає свою дієздатність. Це свідчить про те, що не має практичного досвіду в українській політиці щодо підписання і дотримання норм політичного консенсусу і компромісу. Варто звернутись до багатої практики країн Західної Європи, які можуть бути корисними для української політики. Зокрема цікавою і своєрідною є теорія консенсусної демократії, яка має свої постулати.

Отже, досягнення політичного компромісу як практичного втілення політичних відносин відбувається, якщо суб'єкти політики чітко знають об'єкт, предмет політичної незгоди, на вирішення якої спрямовані зусилля, усвідомлюють поступки, розуміють, як досягти їхньої межі, з'ясовують умови, за яких може бути здійснений політичний компроміс.

Політичні компроміси досягаються в основному мирним шляхом. Проте можливі ситуації, які торкаються глибинних основ існування сторін або однієї з них. У таких випадках політичні відносини можуть мати безкомпромісний характер і вирішуватися іншими засобами, іноді шляхом насильства [6, c. 76-77].

2. Критерії ефективності політичних компромісів

Проблема політичної стабільності і конфлікту в суспільстві завжди є актуальною і приваблює широке коло, як науковців, так і практиків. Оскільки стабільність, а особливо конфлікти і напруга — це не тільки каталізатори політичного процесу, але додаткові можливості для модернізації політичної системи у перехідний період.

Політичний компроміс — форма політичних відносин, за яких розв'язання конфлікту і досягнення угоди відбуваються шляхом взаємних поступок сторін. Досягнення політичного компромісу як практичного втілення політичних відносин. Конкуренція в політиці — форма політичних відносин, виражених у змаганні, у процесі здійснення політичної діяльності для досягнення суб'єктами політики поставленої мети.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

Очевидно, що між компромісом і конфліктом немає абсолютних суперечностей. Компроміс означає не закінчення боротьби, а примирення. Дискусійним у визначенні природи солідарного почуття виступає дилема між суспільним обов'язком і особистим інтересом. Особистий інтерес і суспільний обов'язок хоча й рівноправні, все ж не замінюються один одним, але спільно забезпечують ефективність і раціональність солідаризації. Тенденція солідаризації може бути розвинута і гіпертрофована в умовах ізоляції або самоізоляції суспільства або окремих соціальних спільностей, груп тощо. В таких умовах солідаризація стає впливовим джерелом формування конкретних впливових політичних уявлень і переконань, норм і правил поведінки. Разом з тим, солідарність здебільшого показник колективного престижу, аніж реальної близькості. І в солідаризації відіграє значну роль система знаків і символів, що відображають національні стереотипи, в яких члени суспільства можуть пізнати себе тощо. Держава сприяє інтеграції суспільства: встановлює правила і процедури, організує колективні служби і управління суспільством як цілісним організмом, піклується про виховання і утворення громадян, застосовує примушення до порушників тощо. Компроміси, договори і закони довговічні, якщо не носять характеру диктату з боку держави і суспільства [8, c. 18-19].

Особливість сучасного політичного процесу в Україні — збереження в ньому конфліктів обох типів. Головну небезпеку для стійкого, стабільного розвитку становить наявність системного конфлікту, тобто суперечностей політичних інтересів різноманітних груп у питанні про зміст і мету державного, соціального і економічного розвитку суспільства. Основні суперечності йдуть по лінії, що традиційно називають соціалізмом і капіталізмом. Суть суперечностей полягає в несприйнятті базових цінностей і пріоритетів індивідуального і суспільного розвитку, в основі якого лежить визнання інституту приватної власності, вільного підприємництва і регульованою ринком (тобто попитом і пропозицією) економіки. Сумістити базові розбіжності неможливо, тим більш, що ліві радикальні політичні партії і не прагнуть до такого врегулювання конфлікту, виступають за участь в легальному політичному процесі та визнають компроміс, тобто можливість існування різноманітних форм власності. Якщо ж базові суперечності не вирішуються, то ані консенсусу, ані компромісу не буде, і конфлікти матимуть тенденцію до розвитку в сторону глибоких політичних криз і навіть збройного протистояння. Важлива умова досягнення стабільності в суспільстві — політичний союз всіх політичних ліво- і праворадикальних сил і досягнення консенсусу у вирішенні політичних, соціальних і економічних конфліктів [4, c. 86-88].

3. Компроміс як спосіб розв`язання політичних конфліктів в Україні

Якщо говорити про подальший розвиток демократії в Україні, потрібно прийняти як аксіому декілька тез.

По-перше, суть демократії зводиться не лише до домінування обраної більшості над меншістю (про що безперервно люблять згадувати українські політики) і постійних суперечок, а й до пошуку злагоди (про що ті самі політики люблять згадувати лише в критичних ситуаціях і незмінно хизуються своїм «подвигом» в ім’я суспільного блага).

По-друге, результативність і повноцінність компромісу залежить від того, чи веде він до консенсусу як способу ухвалення політичних рішень і широкої громадянської злагоди. Згадуючи непопулярного нині класика, «є компроміси та компроміси», дійдемо висновку, що всі вони врешті-решт є підтвердженням афоризму про те, що «політика — це мистецтво можливого».

Варто сказати, що в 16-річній історії незалежної України є досить прикладів компромісів як публічних, так і прихованих. Адже саме по собі проголошення незалежності 24 серпня 1991 року було результатом негласного компромісу між частиною партійної еліти та національно-демократичними силами. Більше того, ці взаємні поступки стали підставою для загальнонаціонального консенсусу, коли більшість громадян України на всеукраїнському референдумі підтримало Акт про незалежність [17, с. 17].

Другий, не менш яскравий приклад компромісу, який останнім часом іноді згадують, — дострокові парламентські та президентські вибори 1994 року. Їхнім підсумком стала легітимна й демократична передача влади від одного президента до другого. Події 1994 року значною мірою були переломними в історії країни, заклавши засади політичної системи, яку пізніше назвуть «кучмівською». Не треба забувати, що підставою для цього перелому стали певні суспільні настрої, переконання в тому, що «так далі жити не можна». Саме це прагнення до певного порядку, до певних «правил гри», які хай і не зовсім відповідають ідеалам демократії, проте забезпечують відносну економічну стабільність, дало можливість практично безпроблемного існування цієї політичної системи впродовж десяти років [17, с. 17].

Десятиліття з 1994-го по 2004 рік ще буде об’єктивно оцінено з боку істориків. Нехай ці оцінки будуть суперечливими, однак вони не будуть настільки прив’язані до сучасності. Принаймні авторитарність правління забезпечувала авторитет влади. Сьогодні ми спостерігаємо, швидше, зворотне. Що ретельніше нинішні провідні українські політики запозичують ідеї та копіюють способи ухвалення рішень із тієї епохи, то старанніше вони від неї відхрещуються та клянуться у вірності демократії.

Та повернімося до нещодавніх подій. Чи став компроміс травня 2007 року справжнім, інакше кажучи, чи веде він до політичного і суспільного консенсусу?

Доцільно зазначити один важливий факт, який має особливе значення в українському контексті. Практика укладення компромісних документів між різноманітними політичними силами була характерна для країн Східної Європи в період переходу від тоталітаризму до демократії. Саме вони забезпечили відносно безболісну трансформацію політичних систем, а також проведення радикальних ринкових реформ. Водночас одним із найвдаліших експерти вважають досвід постфранкістської Іспанії, де так звані пакти Монклоа, що їх підписали основні політичні сили як узгоджену програму дій з виведення країни із соціально-економічної та політичної кризи, запобігли небезпечній конфронтації в суспільстві. Основні учасники пактів взяли на себе певні зобов’язання, йшли на поступки. Крім того, еліта свідомо формувала публічну сферу політики й створювала для цього відповідні механізми.

У сучасній українській історії теж є такий приклад, хоча, швидше, він належить до розряду негативних. Йдеться, звісно ж, про Універсал національної єдності.

Така пильна увага, яка приділялася, мабуть, і важливим, однак все ж другорядним питанням, наприклад, вступу до НАТО, залишала без відповіді питання головні — як жити далі?

Втім, до подібного формату обговорення спонукав і сам текст Універсалу. З одного боку, у ньому містилися відверто декларативні пункти, які ні до чого не зобов’язують, наприклад, «реформування системи правоохоронних органів відповідно до європейських стандартів» чи «підвищення добробуту громадян, подолання бідності за допомогою ефективного та адресного соціального захисту, справедливе пенсійне забезпечення». З іншого боку — ряд пунктів, яких, по ідеї, у подібному документі не має бути, на кшталт «становлення середнього класу» або пункту про створення Національних центрів боротьби з туберкульозом, ВІЛ/СНІДом, Національного центру серця тощо. Абсолютно зайвим виглядав пункт про налагодження ефективного економічного партнерства з усіма зацікавленими зовнішніми партнерами України, «керуючись інтересами взаємної вигоди» — а як може бути інакше?

Друга причина полягала в тому, що такий компромісний документ, як Універсал, хоч як не дивно, не допускав пошуку консенсусу. Йшлося не про злагоду між партіями та блоками, представленими в парламенті. Вона, як відомо, була відсутня від початку, оскільки БЮТ узагалі відмовився від підписання Універсалу, а комуністи підписали документ із застереженнями.

Значно важливішим завданням для вітчизняних політиків мала стати, з одного боку, ініціатива з пошуку та досягнення суспільного консенсусу в Україні, яку роздирають протиріччя, на підставі вироблення якихось спільних цінностей. З іншого боку — досягнення так званого процедурного консенсусу, який не лише визначив би правила гри між гілками влади, а й передбачав би головне — правила розв’язання конфліктів.

Ні першого, ні другого зроблено не було. Суспільство так і не отримало чіткого сигналу щодо того, які цінності розділяє правляча верхівка країни. Що ж до процедурного консенсусу, то ідея надати Універсалу статус законодавчого акта критики не витримувала. Хто і як виконуватиме декларативний закон, у якому написано: «Бажаємо зробити так, щоб усім було добре»?

Як результат все звелося до банальної легітимізації новоствореної правлячої коаліції.

Та невдача з Універсалом мала й більш глибокі наслідки. Було дискредитовано саму ідею політичної та громадянської злагоди. Хоча Парламентська асамблея Ради Європи в резолюції від 19 квітня відзначала: «Українські лідери поки що були успішні в забезпеченні стабільності та громадянського спокою в країні, що свідчить про наявність внутрішнього потенціалу для подолання кризи. Крім того, позитивним знаком є те, що правоохоронні органи дотепер виконували належним чином свою функцію підтримання громадського порядку і безпеки без прямого залучення до політичної боротьби, і збройні сили зберегли нейтралітет».

Асамблея, як відомо, звернулася до президента, членів парламенту та уряду України із закликом подолати існуючу кризу легітимним, суворо конституційним і мирним способом: «чи то шляхом проведення легітимних дострокових виборів у результаті рішення Конституційного суду України, чи шляхом компромісу».

Знадобилося трохи більше за місяць, щоб переконатися в тому, що точка зору ПАРЄ на внутрішній потенціал була надто оптимістична. Доля рішення Конституційного суду теж відома. А от «компроміс» у підсумку було знайдено…

На жаль, історія знає не лише позитивні приклади компромісів. Так, за допомогою Мюнхенської змови 1938 року, у жертву агресору було віддано Чехословаччину, є приклад пакту Молотова-Ріббентропа. Угода між президентом, спікером і прем’єр-міністром у ніч на Трійцю з того самого розряду.

Ніхто не приховує, що це був вимушений крок із боку кожної зі сторін. Та суть цього «компромісу» — взаємоприйнятна формула, яка дала змогу виконати заповітне бажання президента, — розпустити цей парламент. Безумовно, це була поступка з боку правлячої коаліції в особі спікера та прем’єр-міністра. Та коли кажуть про те, хто виграв чи програв у затяжному конфлікті, чомусь зосереджують увагу на конкретних політичних силах, які зможуть чи не зможуть подолати тривідсотковий бар’єр, зменшити чи збільшити своє представництво в стінах парламенту [17, с. 19-21].

Набагато менше слів про те, що, розв’язавши таким чином свій конфлікт, Україна, по суті, не лише відмовилася від європейської практика, а й загнала хворобу всередину. Адже жодну з практичних рекомендацій тієї ж ПАРЄ не було виконана.

Згадаймо хоча б деякі важливі тези резолюції. По-перше, необхідність ухвалення базових конституційних законів і продовження роботи над новим проектом Конституції, реформування судової системи.

По-друге, ПАРЄ зазначала, що «повністю пропорційна система із закритими партійними списками та Україна як один виборчий округ, що визначено конституційними поправками 2004 року, не гарантує вибори до парламенту, які представляли б українське суспільство в усьому його розмаїтті» та пропонувала ввести відкриті партійні списки, де виборці могли б висловлювати свої переваги тому чи іншому кандидату, включеному в партійні списки, а також поділити країну на виборчі округи [17, с. 21].

По-третє, на її думку, «чинні положення виборчого законодавства, які регулюють дострокові вибори протягом визначених Конституцією тимчасових рамок (60 днів), є недостатніми і не гарантують відповідних умов для чесних і вільних виборів». ПАРЄ рекомендувала ухвалити зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України».

З усіх рекомендацій був виконано лише один пункт — внесено зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України», який регламентує процедуру дострокових виборів. Зазначимо відразу, закон цей відверто дискримінаційний. У країні, де дотепер залишається важливим не те, як голосують, а те, як рахують, введено норму, за якою склад окружних і дільничних виборчих комісій формують лише ті партії та блоки, які мали свої фракції в парламенті. Решту партій та блоків намагаються поставити в становище «поза грою», оскільки в країні режим правління чотирьох, від сили п’яти партій. Досить сказати, що в положеннях закону присутні терміни «коаліція» та «опозиція». От і виходить, що звичайні вибори — це для всіх, а дострокові — тільки для коаліції з опозицією [17, с. 22].

Та цей закон ухвалив парламент, а підписав президент, отже, це «їх» компроміс та «їх» бачення того, як має розвиватися Україна.

Головне — система виборів за закритими партійними списками залишилася такою, якою була. І це свідчить про те, що основа нинішніх негараздів — квотний принцип розподілу посад — залишився недоторканним. Для вітчизняної верхівки це свого роду священна корова, яка дає можливість використовувати результати перемоги не на благо країни, а на благо своєї кліки.

Квотний принцип уже дається взнаки у формулі «сім на вісім», за якою голосує сформований за цим принципом Центрвиборчком. А що коїтиметься в дільничних і окружних виборчих комісіях?

Дуже ймовірно, що після дострокових виборів виникне нагальна потреба в компромісі, можливо, навіть «історичному». Президент України неодноразово заявляв про те, що після дострокових виборів буде знищена політична корупція і народиться політична культура міжфракційного діалогу.

Проте на яких засадах буде укладено новий компроміс? Чи припускатиме він консенсус, прийняття якихось спільних цінностей, спільних правил гри чи це знову буде розподілом статусного політичного капіталу, тобто посад у владних структурах? І наскільки цей компроміс відповідатиме суспільним настроям?

Судячи із заяв політиків, ніхто з них поки й не замислюється ані про сам можливий компроміс, ані про його принципи. Все навпаки. Кожна з двох протиборчих сторін розраховує на те, що перемога дістанеться саме їй і саме вона формуватиме більшість і уряд, отож — диктувати свою волю переможеним. «А нынче нам нужна одна победа — одна на всех, мы за ценой не постоим».

А в передвиборному арсеналі відсутні ідеї з консолідації суспільства. Замість цього — гра на підвищення передвиборних обіцянок по зарплатах, пенсіях, виплатах на народження дитини плюс кілька технологічних ідей. Проте теза щодо ліквідації депутатської недоторканності чи недоторканності всіх без винятку вищих посадових осіб не спроможна зіграти роль об’єднувального чинника. Як, утім, не може зіграти її і новий проект Конституції, котрий деякі політики пропонують винести на всеукраїнський референдум.

Чому ж замість того, щоб використовувати європейський досвід компромісів, дотримуватись рекомендацій європейських структур, які закликають до діалогу, українські політики воліють вкотре винаходити черговий український велосипед, до того ж такий, що й не спроможний їздити?

Не останню роль у цьому, відіграє відсутність стійкої традиції формування широкої суспільної злагоди. Якщо говорити про верхівку, то компроміс в її розумінні зводиться до звичайного розподілу сфер впливу, вирішенню питання про те, чия людина буде прокурором, чия — начальником обласної міліції, чия — начальником податкової. Якщо казати про відносини суспільства і держави, то вони швидше зводяться до формули «держава не чіпає мене (не заважає заробляти гроші, ухилятися від сплати податків тощо), а я не чіпаю державу (за винятком одного разу на п’ять років, коли я йду на вибори)» [17, с. 24].

На такому грунті побудувати міцний будинок демократії, який спирається на фундамент ринкової економіки, неможливо. Окрім того, такий грунт дуже благодатний для вищезгаданих «компромісів на злість».

Компроміс травня 2007 року створив передумови для подальшої корпоратизації та олігархізації української політики, перетворення його на закритий клуб обраних, доступ до якого буде дуже обмежений. І це стане кроком назад у демократизації країни. За цих умов основою для консенсусу стане навіть не міфічний міжфракційний діалог, а елементарний торг за закритими дверима. Громадянам, громадянському суспільству в цьому випадку відведено роль політичних статистів [17, с. 24].

Тому сьогодні дуже важливою є боротьба за демократизацію української політики. Першим кроком на цьому шляху має стати відмова від чинної пропорційної системи. Це може стати підтвердженням того, що ми все ж готові дотримуватись європейських правил гри.

Висновки

Теоретично-практична ситуація досягнення консенсусу і компромісу в західних суспільствах є багатою, як прикладами, так і новими досягненнями. Українське суспільство поки що проходить новий трансформаційний етап свого розвитку і використання нових принципів консенсусу та компромісу є безумовно цінним і важливим в житті нашої держави.

Як показує багата західна практика, що політичний консенсус є необхідним атрибутом для демократизації суспільства та й виступає ознакою розвитку громадянськості. В свою чергу дає можливість подоланню внутрішньополітичних криз та уникненню розколу у суспільстві, сприяє залагодженню соціально-політичних та етнічних конфліктів. Й тому перед українським суспільством стоїть багато завдань і цілей, які потребують не тільки теоретичного осмислення цінності консенсусу і компромісу, але й негайного практичного втілення.

Критеріями ефективності управління політичними конфліктами вважаються: надійність їх прогнозування, запобігання ескалації, утримання в цивілізованих рамках та конструктивне розв’язання. До критеріїв успіху можна віднести: задоволення учасників конфлікту досягнутими домовленостями, створення сприятливих умов для розвитку їх взаємовигідного спілкування, а в кінцевому підсумку – політичну вигоду суспільства, зокрема збереження політичної стабільності та зміцнення національної безпеки.

На завершення підкреслимо необхідність формування в Україні, як і в інших посттоталітарних державах, високої культури управління політичними конфліктами, яка дає змогу швидко і безпомилково знаходити найоптимальніші шляхи і методи, які можуть сприяти розв’язанню конфлікту із врахуванням і максимально можливим задоволенням інтересів усіх конфліктуючих сторін.

Список використаної літератури

1. Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. – К. – 1994. – 167 с.

2. Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретико-методологический анализ). — М., 2000. — 187 с.

3. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. — М., 1999. — 274 с.

4. Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на национальной основе. — М. — 2001

5. Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. — К. — 2004

6. Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й сегодня. — Вьш. 2. — М. — 2000

7. Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию конфликтов. — М. — 2001

8. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. — М. — 2002

9. Иванов Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты й конфликтология. – М. — 2005

10. Коваленко Б. В. Пирогов А. И., Рыжов О. А. Политическая конфликтология: учебное пособие. — М., 2002. – 368 с.

11. Козер Л. Функции социального конфликта. — М., 1984. – 198 с.

12. Конфликты в обществе // Общественные науки. — 2005. — № 1

13. Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера й сегодня. — Вып. 3. — М., 2001

14. Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильства // Генеза. — 2005. — № 3

15. Небоженко В. С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. — К., 1994. — 167 с.

16. Небоженко В.С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. — К., 2004

17. Пазенок В.С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Політика і час. — 2007. — № 17. – с. 17-24

18. Пойченко А. М., Ребкало В. А., Хворостяний О. І. Конфлікт у політичному житті сучасної України: теорія і технологія розв’язання: Навчальний посібник. — К. — 1997. — 232 с.