Криза радянської тоталітарної системи та спроби її модернізації у 50-х — на початку 60-х років

Категорія (предмет): Історія України

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в УРСР у 50-х — на початку 60-х років.

2. Десталінізація та економічне реформування.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого “вождя всіх народів”, тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню “великого” Сталіна.

В першу чергу “відлига” цікава нам реконструкцією централізації. Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання “наздогнати та перегнати Захід” вимагало розв’язання рук владі “на місцях”, яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною. Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні “кукурудзяні епопеї” тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.

1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в УРСР у 50-х — на початку 60-х років

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з´їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини… став її жертвою… Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 року у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз´єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв´язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області)[6, c. 224-226].

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов´язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з´їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом´якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 року. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не стосувалася суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв’язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69,1956 р. — 145,1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду ознаки обмеженості та меншовартості[3, c. 206-207].

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях у 1955 —1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов´язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. став Головою Ради Міністрів СРСР.

У1961 р. на XXII з´їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов´язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення До праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; в 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З´явилися перші паростки інакодумства і серед інтелігенції[2, c. 469-471].

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов´язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об´єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук´яненка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю нечисленну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено на тривалі терміни ув´язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об´єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України, дроте на початку 60-х років репресії ще не були масовими.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

Основними причинами усунення М. Хрущова від влади були: неоднозначне сприйняття суспільством критики культу особи Сталіна; радикальні та інтенсивні спроби реформування суспільства, які суттєво торкалися інтересів номенклатури; непослідовність, половинчатість і суперечливість рішень, що дезорієнтували та певною мірою деморалізували суспільство; значне скорочення армії наприкінці 50-х — на початку 60-х років, що викликало невдоволення серед офіцерів та генералів; відчутне погіршення соціально-економічного становища населення; крах базових реформаційних починань (збільшення імпорту зерна, підвищення цін на м’ясо-молочні продукти); формування нового культу — культу особи М. Хрущова.

Кремлівський переворот 1964 р. був, по суті, класичним політичним переворотом — специфічною формою захоплення влади певним політичним угрупованням, що зумовлює докорінні зміни у персональному складі правлячої еліти, але не передбачає трансформації політичної системи суспільства[10, c. 286-288].

2. Десталінізація та економічне реформування

Розширюючи десталінізацію, Хрущов дав згоду на створення в 1954 р. центральної та місцевих комісій щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934-1953 pp.: у 1955 р. — для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з'їздом партії. Пізніше також створювалися інші органи аналогічного характеру. За період з 1954 по 1956 рік Верховною Колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 чоловік, серед них багатьох з тих, що працювали в Україні. Поступово критика злочинів сталінської доби набувала дедалі більшої сили.

Важливим кроком у десталінізації став XX з'їзд КПРС (1956 р.). В ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культу особи Сталіна. Перед делегатами постав новий образ «вождя всіх народів» — жорстокого, малокомпетентного тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і колишніх соратників. І хоча у доповіді не було аналізу фундаментальних причин виникнення та існування культу особи, а зводились вони лише до негативних рис характеру «вождя» та ворожої діяльності капіталістичного оточення і внутрішніх класових ворогів, все ж ця критика помітно вплинула на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. У липні 1956 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», яка чітко розкривала основні підходи хрущовського керівництва до минулого СРСР і пошуки шляхів у майбутньому. Цей момент можна вважати початком звільнення радянського суспільства від деяких його найбільш негативних рис, процесу розгортання часткової лібералізації і демократизації багатьох сфер життя суспільства. Це був початок масової десталінізації, «відлиги» в культурному житті, деякого розширення прав республік і місцевого самоуправління, обмеження русифікації та глибоких змін в економіці. Починається болісний поворот у суспільній свідомості, критичне переосмислення усталених цінностей. Слід підкреслити, що це була і певною мірою боротьба з аморальністю політичного життя в минулому. Комуністи України, її інтелігенція і населення в цілому схвально зустріли новий політичний курс. Більшість розуміла, що нові явища в житті країни і всього світу вимагали глибоких змін. Західні країни вступали в еру тотальної модернізації, що диктувалося науково-технічною революцією. Відчувалося наростання «змагання двох систем» — соціалістичної і капіталістичної, необхідність прискорення економічного поступу, нових кроків у розвитку радянського суспільства, підвищення його життєвого рівня та поглиблення духовності. Однак це була не ліквідація тоталітарної системи, а її реформування, звільнення від елементів надцентралізму, майже повної самоізоляції і духовної скутості. До цього приєднувалися суб'єктивні прагнення частини «середньої» партійно-державної бюрократії потіснити «верхні ешелони влади», захопленої сталінськими «висуванцями», амбіційні намагання «технократів», роль яких швидко зростала у всьому світі у зв'язку з новими економічними явищами. Сталінські «кадри» теж посилювали опір новим реформаторським явищам. Все це створювало досить складну ситуацію в суспільно-політичному, духовному і культурному житті[5, c. 428-430].

Однак чи не найбільшою проблемою було те, що реформування «сталінської моделі» соціалізму відбувалося за канонами системи, яку створив Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія виконувала вказівки «верхів», зберігаючи в той же час старі ідеологічні шаблони. В Україні процес «десталінізації» проходив повільніше, ніж у центральних районах, оскільки українські керівні кола мали більший досвід «репресивних часів», та й сильнішим був вплив «захисників» старого у зв'язку з громадянською війною у Західній Україні. Тому тон і зміст критики сталінських зловживань минулих років був стриманішим, а зміни торкалися переважно сфери культурного життя. Суперечливість нового політичного курсу, непослідовність десталінізації наочно проявлялися у процесі реабілітації жертв репресій. На кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн чоловік, які перебували на обліку репресивних органів. З них фактично реабілітовано 58% справ. Поза законом залишалася більшість жертв репресій 20 — початку 30-х років, діячі ОУН-УПА. Фактично не були нереабілітовані майже всі, хто так чи інакше пов'язувався із звинуваченнями у «націоналізмі».Паралельно з цим продовжувалися репресії за «антирадянську діяльність». Протягом 1954-1959 pp. в Україні було притягнуто до відповідальності близько 35 тис. чоловік. У 1961 p., коли піднялася нова хвиля засудження злочинів Сталіна і його мумію, за рішенням XXII з'їзду КПРС, винесли із мавзолею, в Україні була репресована група львівських юристів, які вели агітацію за конституційний вихід України зі складу СРСР (Конституція СРСР і УРСР давала таке право). Членів групи (Л. Лук'яненка, І. Кандибу, С Віруна та ін.) звинуватили у «зраді Батьківщини» і засудили на максимальні строки ув'язнення. Продовжувалися також утиски та переслідування членів ОУН-УПА і їхніх сімей.Поряд з непослідовністю політики хрущовського керівництва певну роль у суперечливості його курсу відігравали і опозиційність, спротив, який чинили соратники Сталіна, з вини яких загинула величезна кількість людей в роки репресій. Все більшої гостроти набуває боротьба проти реформ групи, до якої входили члени Президії ЦК КПРС, голова уряду Г. Маленков, його заступник В. Молотов, керівник Держкомітету праці і зарплати Л.Каганович, У січні 1955 р. Г. Маленков був усунутий з посади голови Ради міністрів СРСР, яку зайняв маршал М. Булганін. Але боротьба продовжувалася і досягла свого піку влітку 1957 p., коли сталінська гвардія згуртувалася проти Хрущова і спробувала усунути його від влади. У цій боротьбі керівництво України повністю підтримувало Хрущова. Опозиція була розгромлена, політичний курс на реформи і оновлення — збережений. Після цього преса, члени партійного та радянського керівництва посилили критику не лише культу Сталіна, а й його помічників, у тому числі Кагановича. Вперше прозвучала правда про його ганебну і криваву «діяльність» в Україні, яку називали «чорними днями» для республіки[4, c. 415-418].

Висновки

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво економікою. Від центральних відомств місцевим радам народного господарства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна несподівано отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.

Отже, „відлига” сприяла певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватися на свою протилежність. До того ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

На початку 60-х років становище в СРСР та в УРСР ускладнюється. Плани розвитку сільського господарства майже не виконуються. Особливо загострилася ситуація в 1963-1964 pp., коли неврожай, пов'язаний значною мірою із засухою, поглибив продовольчу проблему. Значно зменшився валовий збір зерна, знизилася продуктивність тваринництва, яке гостро відчувало нестачу кормів. Як наслідок, восени 1963 р. з'явилися довгі черги за хлібом і молоком у багатьох містах країни. Все це призвело до подальшого наростання невдоволення населення.

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.