Культура мови, загальна культура людини

Вступ.

1. Поняття літературної мови.

2. Норми літературної мови.

3. Порушення літературних норм.

4. Поняття культури мови.

5. Рівні культури мови.

6. Культура мова — загальна культура людини.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України. Першим літературним твором на чистій народній мові вчені вважають вірш А.Головатого “О Боже наш, Боже, Боже милостивий…” надрукований в 1792 р. гражданським шрифтом на шість років раніше “Енеїди” Котляревського (П.Житецький)[13, с. 211].

Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, освіту, побут людей. Найважливішою ознакою літературної мови є нормативність, тобто вся сукупність норм мови.

Мовні норми – це науково усвідомлені явища мови, її внутрішні закономірності, які описані у вигляді правил, це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Норми фіксуються у словниках, довідниках, підручниках тощо. Першим таким можна вважати лінгвістичне дослідження О.Павловського, написане у 1805 році для Академії наук “Обозрение малороссийского наречия”. Автор конкретно показує лексичне багатство української мови, зазначаючи при цьому, що українська лексика могла б добре прислужитися красномовству. Ця розвідка лягла в основу “Грамматики малороссийского наречия”, що була видрукувана у 1818 році і вважається першим підручником з української літературної мови.

Професор Краківського університету Бандтке: “… малоросійська мова, як така, що не поступається в старшинстві великоросійській, не може бути наріччям останньої” [12, с. 32].

Процес становлення української літературної мови на живій народній основі завершив великий поет, мислитель Т.Шевченко. Він став основоположником нової української літературної мови. Вона сформувалася на основі середньодніпрянських говорів, які раніше від інших і ширше закріплювалися в художніх творах і науковій літературі. Саме на фактичному матеріалі цих говорів створена перша граматика українська О.Павловським. Словник поезії Шевченка нараховує понад 10116, а прози – 20548.

Актуальність.Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу. Звичайно, такий великий народ як ми, українці, не може допустити цього, якщо вважає себе цивілізованою нацією. Ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Воістину справедливі слова О. Гончара: “Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе” [13, с. 89]. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.

Сучасна українська літературна мова – це могутнє знаряддя освіти, культури і взагалі життя українського суспільства. З утворенням України як незалежної держави українська мова визнана державною мовою, що знайшло відображення в Конституції України (стаття 10).

Мета:визначити сутність культури мови та її зв`язок із зальною культурою людини.

Завдання роботи:

• розкритипоняття літературної мови;
• охарактеризувати норми літературної мови та їх порушення;
• поняття культури мови;
• проаналізувати рівні культури мови;
• показати як культура мови пов`язана із зальною культурою людини.

1. Поняття літературної мови

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близькі) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України» [2, с.9].

Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів [3, с. 10].

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Літературна мова — одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Головні ознаки літературної мови — її над діалектний характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, функціонально-стильова розгалуженість. Зміст поняття «літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку цього явища. У період Середньовіччя для багатьох народів Європи літературною мовою, або мовою писемної літератури, була чужа латинська мова; у східних слов’ян роль такої культурної, писемної мови виконувала церковнослов’янська мова, якою створювалася і поширювалася насамперед релігійна література.

Період консолідації нації супроводжується виникненням літературної мови на живій народно розмовній основі. Літературна мова об’єднує представників нації безвідносно до місця їх проживання чи соціального стану. Використання літературної мови в усіх сферах комунікативної практики суспільства (засобах масової інформації, державних установах, у системі освіти, науки, культури, художньо-літературній творчості) забезпечує її поліфункціональний характер.

Літературна мова зазнає свідомого впливу носіїв національної мови, які дбають про дотримання літературних норм, розширення її функцій. Літературна мова — це не лише мова писемних пам’яток, хоча становлення її відбувається саме через писемну практику — рукописні та друковані тексти. Із зростанням консолідуючої функції літературної мови зростає вага її усного різновиду, який поширюється через технічні засоби інформації. Літературну мову не можна ототожнювати з мовою художньої літератури, в якій використовуються позалітературні мовні засоби художнього зображення.

Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові. Завдяки стабільності літературних норм здобутки в галузі господарства, суспільно-політичного, культурного, художньо-естетичного життя нації зберігаються у літературній мові і передаються новим поколінням. Літературна мова чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Літературна мова взаємодіє з іншими формами національної мови, зазнає впливу усної розм. практики, пристосовуючи літературні норми до адекватного вираження думки й почуттів.

Українські писемні пам’ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукраїнською мовою написано юридичні, ділові документи, створено культову (релігійну) літературу. Структуру староукраїнської літературної мови відбито в граматиках і словниках, у численних текстах літописної, історичної літератури, господарчих порадниках, різножанрових художніх творах, у полемічній літературі, шкільних драмах тощо. Нова українська літературна мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою — публіцистичними, науковими, епістолярними творами. Елементи староукраїнської літературної мови перейшли і в нову українську літературну мову, яка сформувалася на середньонаддніпрянській діалектичній основі, але постійно вбирала в себе також виражальні засоби інших українських наріч.

Суспільно-політичні умови, в яких перебував український народ, розділений між Російською та Австро-Угорською імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літературної мови — східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіональними нормами. Східноукраїнська мовно-літературна практика зазнавала впливу російської мови, а західноукраїнська — польської та німецької мов. Об’єднання українських земель у єдиній державі сприяло наддіалектній уніфікації літературної мови, розбудові системи стилістичних, варіантних засобів мовного вираження.

Літературна мова порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з іншими мовами, запозичуючи терміни, розвиваючи жанрово-стильові різновиди. Як наддіалектна форма національної мови літературна мова має розгалужену систему синонімічних рядів, її лексичні багатства відображаються у словниках омонімів, паронімів, у лексиконах іншомовних слів, що приходять у літературну мову через книжні стилі. У зв’язку з тим, що літературна мова зазнає впливу позамовних чинників і процес кодифікації її норм залежить від свідомої орієнтації носіїв літературної мови, закономірними є дискусії про тенденції розвитку, динаміку літературних мовних норм. Головна проблема — співвідношення книжних і розмовних елементів, шляхи демократизації, онароднювання літературної мови, допустимі межі іншомовних впливів тощо.

Поліфункціональна літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стилістичних норм. Кожний період розвитку української літературної мови характеризується різним співвідношенням функціональних стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозмовні джерела, а також переоцінкою критеріїв становлення літературних норм.

У сучасній українській літературній мові літературна норма орієнтується не лише на мовно-художню практику, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоепічних норми літературної мови. Крім того, інформативна сфера вбирає і популяризує лексику всіх функціональних стилів, усталює фразеологію, синтаксис, нейтральні стилістичні варіанти, прийнятні для широкого кола носіїв літературної мови.

Творцем літературної мови виступає загальноосвічений, культурний соціум, причому важлива роль належить мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують, опрацьовують літературне слово.

Вчення про літературну мову розвинулося у 30 — 50-і pp. ХХ ст., коли окреслилося коло теоретичних питань про стабільність і динаміку літературних норм, їх кодифікованість, про функціонально-стильову диференціацію літературної мови, обґрунтування загальнонаціонального характеру літературної мови, про її залежність від мовної ситуації у суспільстві.

Якщо спочатку літературна мова як об’єкт дослідження ототожнювалася з писемною мовною практикою, почасти з мовою художньої літератури, то 50 — 80-і pp. у теорії літературної мови відзначаються увагою дослідників до її усних форм. Розширюється обсяг поняття літературна мова, активізуються соціолінгвістичні методи дослідження варіантів літературної норми, визначення ступеня літературності різних текстів. Опис літературної мови не обмежується констатацією явищ, відображених у літературно-художніх текстах. Дедалі більша увага звертається на вивчення мовних ситуацій, що входять неодмінним компонентом у функціонування літературної мови як носія культурно мовної традиції і як форми соціальної престижності.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

2. Норми літературної мови

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації [1, с. 64].

Розрізняють різні типи норм:

— орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

— графічні (передавання звуків на письмі),

— орфографічні (написання слів),

— лексичні (слововживання),

— морфологічні (правильне вживання морфем),

— синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

— стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

— пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

Норми” це синтеза граматичних праць проф. Синявського. Бо ж появу цієї книги попередили студії цього вченого з нової літературної української мови. Професор Синявський є автором багатьох шкільних підручників, які тисячами примірників розходилися по Україні, що ті підручники виходили багатьма накладами, що не було наукового журналу, де б не появлялися його цікаві розвідки про мову поодиноких письменників (між іншим, цікава праця про Шевченкову мову); що культура українського слова лежала йому дуже на серці, що він був одним із найдіяльніших членів правописної конференції в Харкові 1927 p., конференції, яка не тільки нормувала українську орфографію, але й дала широку основу до нормалізації самої мови, що він і пізніш, після конференції брав жваву участь у нарадах над устаткуванням і мовної і правописної справи, в нарадах, які закінчилися виданням українського академічного правопису 1929 p., котрий і ліг в основу його “Норм”.

Свої “Норми”, які появилися 1931 р. заходами Державного Видавництва “Література й Мистецтво” присвятив автор українському вчительству, виходячи з того цілком справедливо становища, що кому, кому, а вчительству треба такої книжки, що хто, хто, а український учитель повинен норми української літературної мови опановувати. Автор мав таке переконання, що місцем, де в усіх народів найліпше сформовувалася літературна мова, є школа, тим то і книжку свою призначував у першій мірі для школи. Не диво, що після своєї присвяти українському вчительству помістив такий вислів: “Тільки там, де сходяться мовна природа й мовна культура, в школі, остаточно сформується єдина всеукраїнська літературна мова – чиста та красна” [11, с. 114]. Виходить, що автор не вважав іще української літературної мови зовсім уже сформованою, і це й відповідає правді. Правда, в цьому напрямі в нас пророблено за останнє чверть століття дуже багато, а проте про повну нормалізацію літературної мови в нас іще говорити таки не можна. Ще треба багато праці над культурою мови, й то праці – свідомої. Але ж Синявського “Норми” для цієї праці дають дуже багато підстав.

Автор зібрав у своїй книзі не тільки те, що дало саме життя, що дали письменники, але з його твору ясно зарисовуються шляхи, якими праця для повної нормалізації літературної мови йде й далі йтиме. І в цьому велике значення цього твору, і цим і поширяється його призначення. Книжка пригожа не тільки для вчителя, не тільки для людей практики: редактора, письменника, коректора, урядовця і т. д., але й для науковця, і взагалі для всякого, кому дорога культура рідного слова, хто цікавиться розвитком української мови і повного розвитку її собі бажає.

Бо ж хоч це практичний підручник, але – збудований на наскрізь наукових підставах, до того ж деякі його частини, (напр., у складні) автором своєрідно продумані, думки в них наскрізь оригінальні, і всі вони перенесені до книжки з давніших монографічних дослідів ученого (напр., про т. зв. відносні речення, про вживання псевдозайменника, про значення наростків і т. д.), всі вони вказують на вдумливість проф. Синявського і на його глибокий підхід до мовних явищ.

І досліди ці, і добір прикладів, і ясна стилізація т. зв. мовних законів і т. д. залишили свій слід у тих шкільних підручниках, автори яких бралися за їх укладання після того, як “Норм” проф. Синявського не можна було вже ніде дістати. Хто мав у руках ці підручники, хто мав нагоду з них учити, а встиг був іще познайомитися з “Нормами” – тому неважко було це помітити. Але ж добре, що ці автори цілими пригорщами черпали з “Норм”, на цьому справа могла тільки виграти. Не без впливу “Норм” залишилися нові й нові, раз-у-раз переправлювані видання офіціального українського правопису після 1931 року.

3. Порушення літературних норм

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень) [12, с. 77].

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.

Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному стилю.

Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання:

— писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;

— усну – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, – що сприймається як зразок. Мовні норми є обов’язковими для всіх її носіїв.

Наприклад, чергування звуків д – дж, с – ш та інші у дієсловах 1-ї особи однини теперішнього часу:

сидіти – сиджу, ходити – ходжу, писати – пишу, тесати – тешу, текти – течу, пекти – печу є нормативним.

Це одна з морфологічних норм української мови. Мовні норми можна показати такою таблицею:

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока мовна культура є свідченням культури думки. Щоб говорити і писати правильно, треба добре знати всі розділи мовної системи. А щоб говорити в писати добре, треба вміти відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш вдалі доречні мовні засоби – слова, словосполучення, речення [5, с. 44].

Нормимови — поняття ширше, ніж літературна норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови (внутрішньомовні чинники розвитку норми мови), взаємодією української мови з іншими мовами, що виявляється у поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писемних стилів, впливом книжної мови і розмовної мови на формування норми мови Процес усталення норми мови відбиває історію розвитку української мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літературної мови.

Розрізняють норму безваріантну (напр., слово земля вимовляють з наголосом на ост. складі) і варіантну (напр., паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у) цвіту).

4. Поняття культури мови

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

— правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

— змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

— послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

— багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

— точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

— виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

— доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету.

Культура мови — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування [11, с. 193].

Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами культури є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головне завдання культури мови — виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичних в оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.

Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова:

рóблю, пи'шу, підéмо зам. роблю', пишý, пíдемо.

Ознакою низької культури мови є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що.

Культура мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця у використанні лексики, граматичних синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають ораторському стилеві емоційності, невимушеності, жвавості.

Висока культура мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки.

5. Рівні культури мови

“Мова — це наша національна ознака, в мові — наша культура, ступінь нашої свідомості… Мова — душа кожної національності, її святощі, найцінніший скарб… І поки живе мова — житиме й народ, якa національність. Не стане мови — не стане й національності: вона розпорошиться поміж дужчим народом” [6, с. 35]. Ці слова були сказані ще на початку 20 сторіччя визначним українським вченим І. Огієнком, палким поборником самобутності і самостійності української мови. Але й нині вони звучать дуже актуально.

„Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об`єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок” [6, с. 35].

В 1989 р., було прийнято „Закон про мови”, який попри всі негаразди дає змогу українській мові посісти належне місце державної мови, що й закарбовано в ст. 10 Конституції України.

Жодне суспільство, на якому б воно рівні не перебувало не можу існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій:

— комунікативна функція — мова – це засіб спілкування людей, нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами;

— індефікаційна функція — кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний „портрет”, мовний „паспорт”, в якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духові, вікові та інші параметри;

— експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини;

— гносеологічна функція мова є своєрідним засобом пізнання світу, пізнаючи мову людина пізнає світ цієї мови;

— мислетворча функція формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислить людина тільки рідною мовою. Процес мислення має суто національну специфіку.

Мова регулює стосунки між людьми, впливає на них. Це виявляється в мовленні, коли виникають певні обставини спілкування. Щоб мовці розуміли один одного, їхнє мовлення повинно бути якісним.

Отже, наша культура мовлення залежить від змісту й послідовності, точності й доречності висловлювання, багатства словника, досконалого володіння умінням поєднувати слова в реченні, будувати різноманітні структури, активно застосовувати норми літературної мови. Тому найголовнішими ознаками культури мовлення є змістовність, послідовність, правильність, точність, багатство, доречність, виразність.

Творячи висловлювання, люди враховують також логічність, ясність, емоційність мовлення. Усі ці ознаки підпорядковують найголовнішій – правильності. Це основна комунікативна якість мовлення.

Правильність мовлення – дуже об’ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб забезпечити правильність мовлення, треба досконало володіти нормами літературної мови. Відомо, що норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення.

Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає типу і стилю мовлення. Отже, щоб говорити правильно, треба добре знати усі розділи української мови та її діючі норми.

6. Культура мови — загальна культура людини

Культура мови безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови.

Культура усної мови — це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. Культура мови — категорія оцінна, але індивідуальні смаки, уподобання мають грунтуватися на суспільній мовній практиці. Основи культури мови закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культурного спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над культурою мови триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання культури мови — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мови передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Культура мови як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична дисципліна залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації.

Культуромовний підхід до літературної писемної практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед інших мов. Культура української мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лексичних норм української мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 1909 рр.) [12, с. 138].

З 20-х pp. ХХ ст. активне обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мови, серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірник «Культура української мови» (1931). Загальнолітературна норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтаксичної, лексичної, правописної норми тощо. Кодифікації літературних норм у 30 — 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування української літературної мови в післявоєнний період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормативних словників сучасної української мови [12, с. 139].

Діяльність наукової і письменницької громадськості в галузі культури мови активізувалася у 60 — 80-і pp. ХХ ст. В 1963 році у Києві відбулася республіканська конференція з питань культури мови, на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання української мови в школах, про звуження функцій української мови в республіці, а отже, й про загальне зниження культури мови. Громадський резонанс мали виступи про культуру мови письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін.

Поширенню орфоепічних норм сучасної української мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лексичні та граматичні норми української мови розглядалися у працях Є. Чак.

В 1972 році в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Інституті української мови НАН України), з 1967 видається збірник «Культура слова». Протягом 70 — 80-х pp. Культура мови постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 — «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 — «Говоримо українською»).

Активізувалася діяльність у галузі культури мови на сторінках газет і журналів, особливо в зв’язку з прийнятим у 1989 році Законом УРСР «Про мови в Українській РСР». Про культуру мови дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб’єктивних заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури.

Елементом культури мови можна вважати словесну духовність, а також її ментальність. Вивчати та аналізувати визначені завдання можна з різних поглядів, але хотілося б звернути увагу на талант письменників, що дійшов до нас у прекрасній можливості вираження Мови через Слово та закликів не соромитись, не цуратись власної культури. Мова – національне надбання. Можна стверджувати, що культура є проявом мовного буття. Поняття “буття” надто широке у своєму визначенні, тому хотілося б зазначити такі напрямки як моральність, закони, звичаї та інші здібності та звички, що притаманні українській нації, підкреслити загальновідомий факт, що тільки за участю людини твориться культура мови і навпаки – слово та мова творять людину.

Людина створює культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці, а також у культурі мови. Щоб досягти багатства в культурі мови, слід вслухатися у живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, користуватися словниками, збагачувати словниковий запас. Багате мовлення – це не тільки засіб передачі й сприймання думок та образів, а й виявлення поваги до людей.

Висновки

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Українська мова — одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. В Україні 72,7 відсотка становлять українці — корінні її мешканці. Кожний народ — творець своєї рідної мови. Для українців рідна мова — мова нашої нації, мова предків, яка зв’язує нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу” [7, с. 29]. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову — це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?" [6, с. 55].

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання — відродження української мови, держави, нації. І виконати його — наш громадянський обов’язок.

Список використаних джерел

1. Глущик С. В.Сучасні ділові папери: Навч. посібник для вищ. та середн. спец. навч. закладів. -К.: А.С.К., 2000, 2002. -397, с.
2. Климова К. Я. Основи культури і техніки мовлення : Навчальний посібник. — К. : Ліра, 2007. — 238, с.
3. Культура фахового мовлення : Навчальний посібник / Ред. Надія Бабич,. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2006. — 495 с.
4. Ладоня І. О. Українська мова: Навчальний посібник для студентів вузів I-II рівнів акредит. -К.: Вища школа, 2001. -157, с.
5. Мацько Л. І.Культура української фахової мови: Навчальний посібник. — К. : Вид. центр "Академія", 2007. — 359 с.
6. Олійник О. Б.Українська мова та література. — К. : Слов'янський клуб, 1996. — 114, с.
7. Олійник О. Б.Світ українського слова. — К. : Хрещатик, 1994. — 416, с.
8. Потелло Н. Я. Українська мова і ділове мовлення: Навчальний посібник. -К.: МАУП, 2002. -254, с.
9. Прохорець В. О. Про культуру російської та української мов. — К., 1982. — 31 с.
10. П’яст Н. Й. Системна організація лексики на позначення матеріальної культури : Монографія. — Вінниця : Універсум, 2006. — 111 с.
11. Сучасна українська літературна мова: Підручник для студентів філолог. спец. вузів. -К.: Вища шк., 1997. -492, с.
12. Сучасна українська мова: Підручник для студ. вузів. -К.: Либідь, 2001. -398, с.
13. Україна: Повна енциклопедія / Авт.-укл. В. М. Скляренко, Т. В. Іовлева, В. В. Мирошнікова, М. О. Панкова, Оформ.кн. Л. Д. Киркач-Осипова. — Харків : Фоліо, 2007. — 462, с.
14. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення. — К.: Вища школа, 1997. -270, с.