Культура та її сенс

Вступ.

1. Культура неможлива без …

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма. Може бути й інший наслідок ототожнення мети і сенсу — фанатизм, фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя — розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя.

1. Культура неможлива без…

У сфері духовного життя людиною здійснюється осмислення й вибір ідеалів та цінностей. Проблема духовності — це не тільки окреслення найвищого рівня освоєння людиною свого світу, ставлення до природи, суспільства, до інших і самої себе. Це проблема виходу людини за межі вузькоемпіричного буття, подолання себе «вчорашньої» у процесі поновлення і вдосконалення, сходження особистості до своїх ідеалів, цінностей і реалізації їх на життєвому шляху. Отже, це проблема життєтворчості.

Культурний устрій людського буття відрізняється від того, який існує в життєвому світі, де конкретна людина як така є смисловим центром. Вона тут має безпосередню дійсність свого буття — на відміну від власне культурного життя, кожен момент якого опосередкований поєднанням з людською сутністю. До того ж життєвий світ засвідчує саме буття людини, тоді як культура окреслює цілеспрямовано створювану дійсність. З погляду культури життєвий світ виглядає лише підґрунтям загальнокультурного процесу, нерозрізненим у собі людським існуванням.

Стає зрозумілим: за межі культури ми виходимо не тоді, коли маємо справу з тим, до чого «не торкалася людська рука», а тоді, коли намагаємося осягнути дійсність інакше, ніж у вигляді «звершення людини у своїй власній визначеності» чи «в осмисленні існування через людську сутність». Відмова від мислення на засадах певної метафізичної ідеї виводить нас за її межі. Для цього не потрібно шукати в самій дійсності якісь факти, що їй суперечать. Досить осмислити цю дійсність (у даному разі — людське буття) інакше, виходячи з інших інтелектуальних засад. Поняття «життєвий світ» було залучене саме як така,відмінна від культури й певною мірою протилежна їй основа осягнення змісту і сенсу людського буття[3, c. 59-60].

У складі культурного світу часто виділяють в якості суттєвої його частини галузь духовної культури. Сюди відносяться такі культурні форми, як релігія, мистецтво, філософія, характерною ознакою всіх форм духовної культури є те, що у них на пертому плані знаходиться співвіднесення знань і цінностей. Це не означає, що регулятивні парадигми у духовній культурі відсутні. Проте не важко помітити, що кінцевою межею творчої діяльності у духовній культурі є знання і цінності, тоді як регулятиви відіграють допоміжну роль, виступаючи головним чином як засоби (способи, методи) створення духовних цінностей. Духовна культура включає духовні форми, які орієнтовані на знання і цінності, чи, так би мовити, звернені до когнітивно-ціннісної площини. Отже, духовна культура — це «когнітивно-ціннісний вигляд» культурного просторі,

В культурному просторі виділяється сутність форм культури, які визначають соціальні відношення людей, їх взаємодію у суспільстві. Сюди відносяться моральна, правова, політична культура. Сукупність таких форм утворює галузь культури соціальних відношень або соціальної культури.

Духовна, технічна і соціальна культура — не відокремлені один від одного «сектори» або «частини» культурного простору, вони виступають як «три обличчя культури». В ідеалі ми можемо розглядати і аналізувати їх відокремлено. Проте в реальному світі суспільного життя межа між ними є досить розпливчата і відносна (наприклад, мистецтво — форма духовної культури). Але існує і технічна культура створення, оформлення, поширення творів мистецтва — їх втілення у книгу, архітектурну споруду, театральну виставу. Існує і пов’язана з мистецтвом соціальна культура художнього життя суспільства — державна політика в галузі мистецтва, відношення людей до художньої творчості тощо. Сучасна наука найтіснішим чином переплітається з технікою і складається компонент технологічної культури. Але одночасно вона своїми гуманітарними розгалужєннями входить у галузь духовної культури.

На основі відбитого у культурі соціального досвіду можна виділити різні культурні сценарії. Ми живемо у просторі культури[5, c. 87-88].

Культура пронизує все наше життя у всіх його проявах. Але життя не є само по собі феноменом культури — воно предстає як явище багатополярного світу за межами культурного простору.

Культура не створює життєву енергію людини, вона лише спрямовує її на розумінні цілі і раціонально організує її використання в умовах суспільного життя людини. Потреба жити і діяти — не продукт розвитку культури, а вихідний стимул до її розвитку, біологічне підґрунтя, із якого зростає здатність людини до творення і вдосконалення культури. Культура приборкує прояви природжених тваринних інстинктів людини. Вона накладає на них обмеження і заборони, завдяки яким стає можливим соціальне життя, тобто існування і розвиток суспільства. В суспільстві створюються принципово нові, «надбіологічні» умови збереження і продовження біологічного життя людського роду. Ці умови призводять до утворення різноманітних форм людської діяльності, яких немає і не може бути у тварин. Людська діяльність — це розумна діяльність. А так як сам розум є продуктом культури і формується у кожної окремої особистості у ході залучення до неї, то можна сказати, що уся людська діяльність відбувається на основі засвоєння культури, відбитого у ній соціального досвіду.

Культура програмує життєдіяльність людей і визначає її соціалізовані способи. Кожна окрема особистість живе і діє, вибудовуючи своє індивідуальне життя і діяльність за програмами, які визначаються соціальними умовами і засвоєними особистістю культурними установками.

Отже, культурний простір — це лише начерк, загальний план, що окреслює загальні контури людської поведінки. На мою думку, культура неможлива без моральності суспільства, усвідомлення прогресу та розвитком мистецтва[4, c. 36].

Висновки

Отже, культура — специфічний спосіб існування людини в природі — не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й саме є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже "хитрість розуму" полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно — необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом "висування" людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважити на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсамі. Отже, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

3. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

4. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.