Культурна політика України в контексті світового культурного прогресу
Категорія (предмет): Культурологія та мистецтвоВступ.
Розділ 1. Сучасний стан культурної політики в Україні в контексті світового культурного прогресу.
1.1. Проблема культурної політики України в контексті європейських країн.
1.2. Аспекти розвитку культурної політики України.
Розділ 2. Проблеми та перспективи культурної політики України.
2.1. Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи, шляхи реалізації.
2.2. Пріоритети культурної політики держави.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності протягом останніх кількох років послідовно намагається реформувати культурну галузь. Ініційовані Комітетом протягом останнього часу парламентські слухання, підтримані ним ініціативи та проекти, співпраця з міжнародними експертами та участь у міжнародних обговореннях – усе це мало на меті не просто виявити локальні, поточні проблеми, а систематизувати всю проблематику галузі і розробити загальну стратегію змін.
Україна, безперечно, є європейською країною з надзвичайно багатими і різноманітними культурними традиціями. Хоча ця країна ще не живе так добре, як їй хотілося б з огляду на європейські стандарти – свідченням цього є низький рівень життя більшості населення та тотальна корупція – за критеріями культурного розмаїття, спадщини та творчого потенціалу з нею можуть зрівнятися небагато країн. Україна історично й культурно є вкрай важливою частиною Європи, невід’ємним компонентом чудової мозаїки європейської культури. Тому в інтересах кожного допомогти створити умови – в Україні і за її межами – в яких її плюралістичні культурні традиції і практики (історичні, фольклорні, етнічні та сучасні) могли б зберігатися, розвиватися і стати доступними для інших.
Досвід країн Європи, особливо останніх двадцяти років, показує, що суттєво допомогти у створенні таких умов може реалістична і виважена культурна політика, яка бере до уваги загальні соціально-економічні процеси в суспільстві і ключову роль, яку культура може й має відігравати в цих процесах.
Сьогодні Україна готова до того, щоб скористатися цим досвідом, а також уроками тих країн Європи, які проходять чи в окремих випадках уже пройшли через жорсткий і часто болючий перехідний період на кшталт того, який нині переживає сама Україна. Крім того, Україна має свій власний досвід і багаті творчі ресурси, які можна використати для розробки культурної політики. Ці ресурси включають не тільки тих чудових професіоналів і консультантів, з якими ми зустрічалися і працювали під час двох поїздок до України, але й багатьох інших, часто молодих (але не завжди!) людей, у яких непідробний інтерес до майбутнього, до ефективної культурної політики та культурного розвитку України поєднується зі свіжістю поглядів, альтруїзмом та прагматичним ідеалізмом, якого часом бракує тим, хто приймає рішення.
Мета роботи та головні завдання. Метою цієї роботи є дослідження сучасного стану культурної політики в Україні в контексті світового розвитку. Для досягнення цієї мети постає ряд завдань:
— дослідити сучасний стан культурної політики в Україні;
— охарактеризувати аспекти розвитку культурної політики;
— розглянути проблеми та перспективи культурної політики в Україні.
Предметом дослідженнявиступає культурна політика України. Об’єктом дослідження є культурна політика України в контексті світового культурного прогресу
Розділ 1. Сучасний стан культурної політики в Україні в контексті світового культурного прогресу
1.1. Проблема культурної політики України в контексті європейських країн
В Радянському Союзі термін «культура» тлумачили як «те, що робить міністерство культури». Те ж, що міністерство культури не «робило», не контролювало чи не фінансувало, «культурою» не було. Радянська спадщина досі відчувається в статичній, вузькій та застарілій офіційній концепції культури. Урядові і державні органи, які задіяні в культурі і витрачають на неї свої ресурси, зусилля і час, тлумачать культуру головне як певні форми спадщини (будівлі, «історична» народна культура, традиційні музеї тощо) та «високої» класичної культури (балет, театр, oпeрa, класична музика тощо; причому всі ці види намагаються чітко розмежовувати). Таке, типове для 19 століття розуміння культури виявляється непридатним для європейської країни, що проводить модернізацію і живе у 21 столітті, коли для культурного здоров’я нації необхідними є поєднання різноманітних соціально-економічних заходів і цілей, стимулювання творчих індустрій і економіки знань та засвоєння нових і синтетичних форм культурного виразу та продукту.
Проблема «напівреформ» і «напівзмін», які багато хто вважає характерними для нинішнього етапу політичного і економічного розвитку України, має безпосередній вплив на культурний сектор і культурну політику країни. Старі практики і методи роботи, типові для «командної економіки», досі зберігаються і домінують, хоча ситуація в Україні і її потреби радикально змінилися. «Найгірше зі старого» стає на заваді «найкращому з нового» і, як наслідок, втрачаються величезні ресурси, зростає розгубленість серед професіоналів, особливо молодших поколінь («нащадків», які народилися в 1970-ті і пізніше), — роль яких надзвичайно важлива для майбутнього країни.
Люди, котрі працюють в культурі та мистецтвах, як правило, більш звичні до експериментів та нових ідей, ніж суспільство в цілому. Завжди націлені на творчий пошук, вони сьогодні мислять так, як решта суспільства буде мислити тільки завтра. Зміни практик і моделей у культурному секторі, якщо ними належно управляти, мають бути меншою проблемою, ніж в інших сегментах суспільства. Тож не буде невиправданим сподіватися, що культурний сектор може взяти на себе лідерство у впровадженні важливих для суспільства змін і стати на передньому краї національної модернізації.
Культурному сектору (тобто працівникам культури з державного, незалежного та приватного сегментів) необхідно увійти в нові відносини чи укласти «договір» з Міністерством культури та іншими державними органами з метою системного вирішення специфічних проблем сектору – завершення реформ і викорінення неадекватних, застарілих практик. Досі для здійснення змін не вистачало одного важливого елемента – наочних експериментів, малих проектів та нових моделей, які можна було б використати для розробки сучасних механізмів, здатних задовольняти нинішні та майбутні потреби України. Для ефективного просування таких експериментів, малих проектів і моделей та їхнього вживлення в «систему» потрібні активна офіційна підтримка і визнання[9, c. 2-3].
Позитивною і зрозумілою рисою «перехідних» держав є бажання знайти законодавче підґрунтя для змін, які відбуваються в їхніх суспільствах. Те, що вони підписують міжнародні конвенції та угоди, які передбачають узгодження національного законодавства з міжнародними нормами, сприймається як свідчення політичної волі цих країн та демократичної зрілості. Однак лакмусовим папірцем успіхів перехідної держави є якість імплементації законодавства, а не кількість ухвалених законів чи охоплених ними питань. Законодавство – не самоціль, а засіб досягнення цілі і в культурному секторі немає сенсу витрачати час і породжувати сподівання на закони, які неможливо виконати чи які не будуть виконувати.
Існує потреба створити для працівників культури та тих, хто виконує чи кого стосується нове законодавство, всеохопну систему офіційних каналів обміну інформацією, регулярних брифінгів, а в окремих випадках і навчальних заходів. На веб-сайті Міністерства слід розмістити повний перелік чинних законів щодо культури та довідки про основні положення та практичні наслідки кожного з цих законів. Слід також створити механізм, який би дозволяв Міністерству культури та Верховній Раді визначати та погоджувати перелік пріоритетних проблем, які виникають через те, що закони не працюють. Після цього Міністерство має отримати політичні та фінансові повноваження на вивчення цих проблем та розробку рекомендацій і пропозицій, які передаються на розгляд відповідного комітету Верховної Ради.
Законодавство, яке безпосередньо не стосується культурного сектору може мати такий же потужний вплив, часом незумисне негативний, на культуру й культурний сектор, як і законодавство щодо культури. Визнаючи важливість цього факту, Міністерство та інші державні й урядові органи повинні гарантувати створення ефективних консультативно-юридичних механізмів, здатних впливати на неспеціальне законодавство на етапі його розробки та обговорення. Міністерство культури (в ідеалі – спільно з комітетом Верховної Ради з питань культури) має розпочати серйозні практичні консультації, включно з проведенням фахових досліджень, аби виявити всі чинні і підготовані до ухвалення закони й нормативні акти, які можуть негативно впливати на культуру й культурний сектор.
Міністерству рекомендується вивчити концепції, функції та моделі обстоювання інтересів (advocacy) культурного сектора, які використовуються в інших європейських країнах, включно з тими, які стосуються неспеціального законодавства, і оцінити, чи можуть якісь із них бути використані в Україні[4, c. 3].
В разі обговорення і перегляду офіційного тлумачення культури, а також зміни сфери повноважень Міністерства, мають бути переформульовані й основні його функції. Такими функціями мають бути проведення дискусій про ширше тлумачення культури та вироблення відповідних політичних рішень, консультації, замовляння ринкових та інших досліджень, просування пілотних проектів та нових моделей, забезпечення інформацією стосовно сектора окремих культурно-мистецьких організацій та працівників, розбудова зв’язків між окремими організаціями та працівниками, обстоювання інтересів сектора, сприяння приватному та іншим формам спонсорства, надання нефінансової підтримки своїм клієнтам. Якщо і далі розглядати Міністерство як розпорядника коштів, мікроменеджера дрібних поточних справ, який мусить вирішувати проблеми кожного, то такий підхід не дозволить йому зосередитися на важливих завданнях сучасного європейського міністерства культури – створенні сприятливого середовища для культури та виробленні стратегії розвитку на майбутнє.
В культурному секторі європейських країн (як модерних, так і тих, що модернізуються) існує велика кількість різних типів відносин: між державою і приватним сектором, між державою і «третім» сектором, між урядовими структурами різних рівнів, між різними гравцями на місцевому рівні. В Україні, де існує потреба в нових – формалізованих, прозорих і стандартизованих – механізмах для таких відносин, рекомендується апробувати «договірну» концепцію відносин між гравцями сектора.
Запровадивши чітке й прозоре регулювання відносин, необхідно задіяти величезний потенціал спонсорства та приватних коштів. Існує потреба розробити єдину методологію стимулювання приватних інвестицій і спонсорства, без котрої виникає загроза спотворення проектів чи політики в цілому.
Кризу культурного забезпечення сільських районів, з огляду на обмежений бюджет Міністерства, імовірно, можна вирішити, провівши «репозиціювання» проблеми з власне «культурної» на проблему соціального розвитку місцевих громад та місцевих бюджетів. Це ситуація, де доречно застосовувати до культурної політики підхід «культура і …» і де важливу роль мають відігравати сучасні механізми обстоювання громадських інтересів (modern advocacy).
Конкурентоздатність Європи на глобальному рівні залежить від її можливостей розвивати економіку знань, запроваджувати інновації, стимулювати творчі індустрії, створювати і захищати інтелектуальну власність. Україні необхідно визначитися і розробити узгоджену національну політику в цій галузі.
Україна меншою мірою, ніж слід було б, включена в європейські культурні мережі, дебати, механізми обміну досвідом та розробки культурної політики. Рівень знань про Україну в інших країнах Європи все ще залишається відносно низьким. Необхідно робити ще більше, аби максимізувати можливості професійних контактів і збільшувати їх кількість[1, c. 44-47].
В умовах нової Політики сусідства ЄС з’являються можливості для розширення співпраці і контактів в сфері культури. Раді Європи спільно з Європейською Комісією слід розглянути, чи може вона стати прискорювачем такої співпраці, можливо, використовуючи для цього «Київською ініціативою». Дальшу співпрацю між Україною та Радою Європи слід провадити через «Київську ініціативу».
Багато країн Європи мають цінний досвід вирішення деяких з тих проблем, які нині постали перед Україною. Ефективним засобом ознайомлення з цим досвідом можуть бути цілеспрямовані дослідницькі та навчальні поїздки українських фахівців.
В Україні існує добра воля до співпраці з Європою. Однак через пострадянську систему координат офіційної культурної політики України для побудови таких взаємин від обох сторін потрібне усвідомлення, зокрема на концептуальному рівні, відмінностей між політикою стратегічного розвитку культури (характерною для більшості країн Європи) та політикою прямого управління державною культурою (ця традиція і досі жива в Україні).
Україна може відігравати в Європі велику й важливу роль. Більше уваги необхідно приділяти розвитку контактів і розширенню можливостей для співпраці з сусідами по Чорноморському регіону, Російською Федерацією та іншими країнами Європи[5, c. 586].
1.2. Аспекти розвитку культурної політики України
Звертаючись до питань культурної політики та культурного розвитку в Україні, обов'язково слід бодай коротко висвітлити історичний та геополітичний контекст, який зумовив і зумовлює досі характерні особливості ситуації в цій важливій сфері духовного життя.
Тут, не претендуючи на вичерпність аналізу, передусім слід підкреслити, що сьогочасна українська культура спирається на багатовікову історичну традицію, витоками якої є здобутки таких праслов'янських культур, як-от трипільська та скіфська. Геополітичні особливості зумовили відкритий характер культурних процесів на всьому обширі нинішніх українських земель. Тут проходили великі торгові шляхи «з варяг у греки» і «Європа — Схід» («шовковий шлях»). Відтак на наших землях зустрічалися цивілізаційні світи, народжені передусім православним християнством, а також — католицизмом, іудаїзмом, ісламом.
Сучасна Україна характеризується вельми виразними, подекуди навіть ускладненими регіональними відмінностями. Наявність таких відмінностей зумовлена різкою історичною долею регіонів держави, тривалим і болісним шляхом формування сучасної національної території.
Тривалі періоди розвитку української культури в умовах бездержавності визначили в той період з одного боку незавершеність, неповноту її структури, напівколоніальний характер, але з іншого — її демократизм, орієнтацію на демократичні, низові шари суспільства, так званий «простий народ», його культуру й систему цінностей.
Традиційна етнічна культура (разом з церквою) залишається чи не єдиним дійовим засобом національного самоствердження, фактором не лише й не стільки духовного, а й політичного життя українців. Вона є тією силою, яка об’єднувала їх, сприяла справі національного самовизначення.
Зміни в суспільному житті країни, здобуття Україною незалежності створили умови для дальшого розвитку української культури і культур усіх етнічних груп. Попри серйозні економічні труднощі протягом останніх років вдалося не лише зберегти все найцікавіше в культурній сфері, а й почати роботу по структурному та творчому ЇЇ реформуванню.
Українська Конституція, яку було прийнято влітку 1996 року, реально гарантує свободу мистецької творчості й широкий доступ громадян до всього комплексу культурних надбань народу, без огляду на політичні переконання. Виявом уваги держави до проблем духовного відродження стало ухвалення низки галузевих законодавчих актів, зокрема Законів України про бібліотеки, творчі спілки, музеї, кінематографію, благодійництво. Реалізується конституційна гарантія свободи совісті, як ніколи в Україні йде процес повернення віруючим культових споруд, відродження і будівництво нових храмів, зокрема відновлення таких історико-культурних пам'яток, як Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври тощо.
Було зроблено ряд важливих кроків у справі реформування системи організації культурного життя, визначено пріоритети державної політики в галузі, зроблено максимально можливе для збереження й підтримки центрів духовного життя, розроблено Концептуальні напрями розвитку української культури.
Концепцією визначено, що культура українського суспільства — важливий чинник системи національної безпеки. Вона відіграє вирішальну роль у протистоянні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація, особливо серед молоді. Першорядне значення надається підтримці й розвитку культур національних меншин, всіх етнічних груп, які мешкають в Україні.
Досягнення цих цілей здійснюється шляхом створення ефективних механізмів підтримки і функціонування культурно-мистецької сфери незалежно від форм власності, підпорядкування та правового статусу закладів, підприємств, організацій культури. Поряд з державними структурами та органами місцевого самоврядування ці завдання розв'язують творчі спілки професійних митців, благодійні фонди, національно-культурні товариства, інші культурницькі інституції, що діють у сфері культури[2, c. 6-7].
Можна говорити про те, що протягом останніх років було зроблено важливі кроки в справі формування нової структури культурної сфери, подолання залишків тоталітаризму, розвитку демократичних засад, пріоритетності загальнолюдських цінностей.
В умовах творчої свободи, всупереч господарчій кризі, відбувся помітний розвиток різних жанрів та видів мистецтва, значне пожвавлення театрального, музичного, художньо-виставкового життя. З'явилися численні незалежні театри, приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції. Творчість багатьох українських митців отримала світове визнання. Посилилася увага до збереження національної культурної спадщини. Під охороною держави перебувають 123 тисячі пам'яток історії та культури. Протягом останніх років створено низку нових державних заповідників та музеїв, присвячених постатям та"подіям національної історії, що раніше замовчувалися з ідеологічних причин (як от Гетьмана України Івана Мазепи, відомого історика і першого Президента України Михайла Грушевського та ін.).
В останні роки спостерігалося пожвавлення інтересу до народної творчості, народних традицій, ремесел, обрядів. Саме вони забезпечують безперервність культурних процесів, є тим дорогоцінним джерелом, з якого повниться професіональне мистецтво. Для української культури народна творчість на всіх її етапах мала визначальне значення, оскільки саме в ній чи не найповніше відображення знаходили духовні, естетичні, етичні ідеали українського народу. Народна культура України була і залишається вагомим політичним і духовним чинником, могутньою силою в процесі становлення нашої держави. Тож саме із здобуттям незалежності в Україні спостерігається пожвавлення інтересу до народної творчості, відродження народних традиційних ремесел. Осередками цього процесу стали заклади культури клубного типу, які для значної частини громадян, особливо тих, що проживають у сільській місцевості, часто лишаються єдиними осередками культури. Клубна мережа України на сьогодні охоплює понад 20 тисяч закладів, переважна більшість яких розташована на селі.
Враховуючи особливості етнічної ситуації в нашій державі, приділяється велика увага питанням розвитку культур, мов, традицій національних меншин.
Українці складають 73 відсотки населення і переважають скрізь, окрім Криму. 88 відсотків українців вважають своєю рідною мовою українську. Другою за чисельністю етнічною групою є росіяни (22,1%), зосереджені переважно в містах, особливо Сходу й Півдня України. Значною етнічною групою є євреї, які мешкають переважно у великих містах, протягом останніх років вони відродили мережу шкільництва, культурних товариств, преси.
Помітне місце на етнічній карті нашої держави посідають молдавани, румуни, поляки, німці, греки, болгари, угорці — всього 130 етнічних груп, для яких Україна стала рідним домом, де вони знаходять задоволення своїх національно-культурних потреб.
Права національних меншин в Україні, у тому числі культурні, застережено національним законодавством про національні меншини. За представниками меншин визнано право вільного розвитку їхніх мов (викладання в державних школах здійснюється окрім українською, також російською — в школах з російською мовою викладання навчається майже 40% всіх учнів України, а також польською, румунською, угорською, болгарською, кримськотатарською та мовою іврит)[8, c. 62-67].
В Україні діє майже 1600 аматорських колективів, які пропагують культуру національних меншин, сприяють збереженню їхніх традиційних духовних цінностей. Без перебільшення можна говорити про те, що культура національних меншин відіграє важливу роль у духовному житті нашої держави, її розвиток забезпечує високий рівень злагоди, миру, взаєморозуміння в українському суспільстві.
Окремо хотілося б наголосити на тому значенні, яке ми надаємо культурі, художній творчості в справі інтеграції України в світове демократичне співтовариство. Вважали й вважаємо, що обмін культурними цінностями сприяє кращому взаєморозумінню між народами, забезпечує необхідний рівень міжнародних контактів — політичних, економічних, духовних. Численні виступи українських виконавських колективів, виставки творів з колекцій провідних українських музеїв, експозиції українських художників сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Водночас відбувається активне ознайомлення вітчизняної аудиторії з кращими набутками світового мистецтва, його новими стильовими та жанровими пошуками. Гідно були представлені українські музейні скарби на виставках «Слава Візантії» в США. На минулорічній виставці «Золото степів України» в Люксембурзі побували й мої колеги з багатьох країн Європи. Активізувалася діяльність у сфері культури представництв України в іноземних державах та при міжнародних організаціях. Почався процес створення інформаційно-культурних центрів України в зарубіжних країнах. Для нас стало важливим долучення України до низки міжнародних правових актів у сфері культурного обміну та збереження культурної спадщини.
Ми розглядали культуру в широкому аспекті, найширшому, так би мовити, діапазоні. Розв'язанню цих завдань, безумовно, буде сприяти запропонований міжурядовій конференції ЮНЕСКО проект «Плану дій», який має за мету утвердження гармонії між культурою і розвитком. П'ять основних цілей політики в області культури охоплюють основне коло проблем, які є актуальними як у контексті світових культурних процесів, так і притаманні сучасному українському суспільству.
Ми розуміємо, що найскладнішим і найбільш важливим є втілення їх через політичні дії і законодавчі акти.
Лише кілька конкретних міркувань про окремі положення «Плану дій». Загалом схвалюючи пропозицію щодо мінімального обсягу бюджетного фінансування культури на рівні 1 відсотка валового національного продукту, хотів би зауважити, що в «Основах законодавства України про культуру» ще в 1992 році наш Парламент встановив рівень фінансування культури у вісім відсотків валового національного продукту. Однак, реальність української економіки перетворила ці сміливі наміри на порожню декларацію. Сьогодні в українському бюджеті на потреби культури відведено 0,7 відсотка, що явно недостатньо.
Тому паралельно до бюджетного фінансування ми робимо наголос на суттєвих податкових пільгах для закладів культури, які нерідко стають надійнішим джерелом їхньої діяльності[14, c. 58-59].
Проблема кризи духовних цінностей (що їх створює і зміцнює лише культура), сьогодні стоїть не лише в Україні. Це проблема якості життя сучасного суспільства в усіх його вимірах. Зрештою, трагедія Чорнобиля була зумовлена не лише технічними помилками, а, передусім, браком культури, підміною моральних, гуманістичних критеріїв — матеріальними у людей, які відповідали за проектування та експлуатацію атомної станції. Тут маємо пряму взаємозалежність. І ніякі саркофаги, ніякі економічні заходи не захистять нас від трагічних наслідків дефіциту культури, не допоможуть, поки не буде забезпечене зростання загального рівня культури.
«Влада культури» має своє, так би мовити, дзеркальне відображення — культуру політичної влади, культуру демократії. Турбує гіпертрофована увага, яка приділяється сьогодні в багатьох країнах копирсанню в брудній білизні політичних діячів. На жаль, сумні приклади цього ми побачили в передвиборчій кампанії, яка щойно пройшла в Україні. Ще більш прикро, що в цих процесах активну участь брали і деякі діячі культури, використовуючи свій суспільний авторитет, як політичну валюту. Маємо замислитись над цією проблемою. Йдеться звичайно не про цензурні обмеження — моральний цензор має жити в душі кожної людини, яка вважає себе культурною. А виховати таку людину — чи не найважливіше завдання будь-якого демократичного суспільства.
Головним завданням державної політики в Україні, ми вважаємо, є забезпечення умов — творчих, правових, фінансово-господарських, адміністративно-управлінських — для збереження й усебічного розвитку української сфери, входження в світовий культурний простір[10, c. 164-167].
Розділ 2. Проблеми та перспективи культурної політики України
2.1. Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи, шляхи реалізації
У квітні 2005 року Президент видав указ про об’єднання Міністерства культури та Державної туристичної адміністрації і створення Міністерства культури і туризму.
Обраний Україною курс на євроінтеграцію та її прагнення до членства в ЄС вплинули як на її культурну політику, так і на політику в соціальній та економічній сферах. В своїй культурній політиці Україна мусить враховувати спільні для країн ЄС ідеї щодо необмеженого доступу громадян до культурного продукту та участі в культурних процесах, культурної ідентичності та різноманіття, культурного громадянства та дипломатії, толерантності і творчості.
Однією з проблем України періоду незалежності є брак ясності у питанні відповідальності за культуру. На кожному рівні за культуру відповідають усі і ніхто зокрема. Політичні рішення приймаються Президентом України (через Управління гуманітарної політики Секретаріату та президентські укази), через Кабінет Міністрів (зокрема Державний комітет з гуманітарних та соціальних питань), через Верховну Раду, де обговорення і законотворчість зазвичай координується Комітетом з питань культури і духовності, і, звичайно ж, Міністерством культури (воно також має свій дорадчий орган – Колегію). Обласні адміністрації, управління культури районних та міських адміністрацій також відповідають за культуру та прийняття рішень. Крим, як автономна республіка в складі України, має своє власне Міністерство культури. В контексті зовнішніх відносин за культуру також відповідає Міністерство закордонних справ. Є ще й представники інтересів української культури – інтелектуали, посадовці, радники, керівники творчих спілок тощо – які через специфіку українського суспільства та особисті зв’язки також мають значний вплив на політику. Результатом цього є безліч законів та декларативних заяв, які в практичному сенсі нічого або майже нічого не дають. Попри заяви політиків щодо важливості розвитку національної культури, весь цей невичерпний потік указів та законів, які не виконуються і які часом просто неможливо виконати, підриває довіру до них з боку професіоналів-практиків і паралізує їхнє бажання діяти.
Позитивною і зрозумілою рисою «перехідних» держав є їхнє прагнення створити законодавче підґрунтя для змін, які відбуваються у їхніх суспільствах. Це належним чином заохочується міжнародними організаціями. Підписання конвенцій та угод, які передбачають відповідні зміни у внутрішньому законодавстві, розглядається як підтвердження політичної волі цих країн та зрілості їх демократії. Безперечно, самі ці країни і європейські організації, членами яких вони є, можуть і повинні цим пишатися. Проблема, однак, полягає в тому, що необхідність творити закони, навіть добре продумані, призводить до того, що політична воля концентрується саме на прийнятті законів, а не на тому, щоб забезпечити їх виконання. Це засадниче питання якісного функціонування держави задля добробуту громадян[12, c. 16-17].
На рівні практичної політики, особливо в культурному секторі, законодавство має бути не самоціллю, а засобом досягнення цілі. Безперечно, золотим правилом у культурному секторі має бути таке: не марнувати час на закони, які не можуть бути виконаними чи не будуть виконуватися. Навіть там, де закони хоча б частково виконуються, це не результат вияву певної політичної чи парламентської волі, а справді якісний приклад функціонування держави і суспільства. Простіше кажучи, саме якісний аспект виконання законодавства, а не кількість прийнятих законів чи охоплених ними питань, є лакмусовим папірцем успіхів перехідної держави.
Чого на даний момент бракує в Україні, так це всеохопної системи офіційних інформаціних каналів, регулярних брифінгів, а в деяких випадках і навчальних заходів для працівників культури та тих, хто виконує чи на кого впливає нове законодавство. Якщо всіх ключових гравців не можна досягти напряму, тоді необхідно створити ієрархічні каскадні структури передачі інформації та призначити відповідальних за ефективне її каскадування. Можна довести, що цим мають займатися не юристи Міністерства культури (які рідко проводять консультації чи брифінги), а люди, здатні побачити, як це діє з погляду практиків та виконавців законів, а не законодавців чи правників.
Загалом, Міністерство має зосередитися на проведенні консультацій з представниками культурного сектора та громадськості, а також замовленні ринкових досліджень і опитувань громадської думки. Існує реальна потреба створити систему вимірювання показників виконання та ефективності всіх основних законів щодо культури. Слід запровадити звітування з цього питання за офіційною формою (можливо, щоквартально). Міністр, у свою чергу, має звітувати (щопівроку?) перед комітетом Верховної Ради з питань культури. Міністр та комітет Верховної Ради повинні (щороку?) розглядати всі проблемні питання та стан виконання законів і, відповідно до практичного значення чи нагальності певної проблеми, погоджувати стратегічний план дій щодо вирішення цих питань. Цей план може включати державні інформаційні кампанії, кампанії в ЗМІ, навчальні програми для ключових гравців, ринкові дослідження та опитування громадської думки.
Використовуючи європейський і місцевий досвід, Міністерство культури має чітко визначити майбутні потреби і розвивати свої можливості відповідно до нових викликів. Це є одним з його ключових завдань. За останнє десятиліття Європа сформулювала кілька ключових принципів своєї культурної політики. У звіті Ради Європи «In from the Margins» (1997) говориться, що більшість європейських країн здійснюють свою культурну політику відповідно до чотирьох ключових принципів:
— сприяння розвитку культурної ідентичності
— сприяння культурному різноманіттю
— сприяння творчості
— сприяння участі у культурному житті[7, c. 35-38].
Реалізуючи свою культурну політику, органи влади (національні, регіональні, місцеві) європейських країн сьогодні демонструють ряд спільних тенденцій:
— вони підгримують культурну діяльність з огляду на притаманну їй цінність вони підтримують культуру як засіб досягнення певних цілей соціально-економічної політики, включно з розвитком громадянського суспільства
— вони визнають вплив культурного сектора як самостійного сектора економіки та важливу взаємодію між неприбутковою діяльністю та культурними і творчими індустріями
— вони заохочують розвиток самоврядних інституцій та мереж
— вони співпрацюють з різними партнерами в державному, приватному та незалежному секторах вони визначають відповідальність органів влади на національному, регіональному та місцевому рівні відповідно до принципу субсидіарності
— вони збалансовано, через гнучкі програми фінансування проектів, реагують на потреби культурних інституцій, заохочуючи творчий розвиток, індивідуальні мистецькі ініціативи та нові методи роботи
Міністерство культури в країнах Європи є не лише головним розпорядником бюджетних коштів — воно має ключові повноваження щодо розробки культурної політики та використання нових аргументів (наприклад, механізмів обстоювання інтересів) на підтримку культури як точки, де фокусуються соціально-економічні інвестиції та заходи щодо розвитку. Для досягнення цих цілей необхідна міжміністерська та міжвідомча кооперація, і відповідальність за її координування покладено на Міністерство культури, чия міжміністерська діяльність зазвичай включає стосунки з Міністерствами фінансів, освіти, науки і технології, закордонних справ, соціальної політики, праці, юстиції, охорони здоров’я, сім’ї і молоді, державної служби і місцевого самоврядування.
Якщо загальноєвропейські тенденції і моделі торкнулися й України, то це означає, що перед Міністерством культури України сьогодні стоять цілковито нові виклики, включаючи:
— як реорганізуватися, щоб змістити акцент в роботі на лідерство і стратегічне мислення
— як сформувати модернізаційну програму і виховати відчуття мети
— як сформулювати національні цілі і політичні орієнтири і запровадити субсидіарність
— як забезпечити професійне обстоювання інтересів, консультації, координування та оцінювання і як використовувати найкращі, часто зовнішні ресурси на контрактній основі
— як співпрацювати з широким колом партнерів на центральному (інші міністерства й відомства), на регіональному і місцевому (муніципалітети, культурні заклади, неурядові та приватні організації), а також міжнародному рівні.
Нова роль, якщо Міністерство на неї погоджується, має відображатися в організаційній структурі, яка передбачає використання горизонтальних і вертикальних зв’язків у виробленні культурної політики і в роботі в цілому.
За нової ролі Міністерства його основні функції можуть включати:
— підтримання ефективних зв’язків з іншими міністерствами та відомствами, робота яких впливає на культуру
— моніторинг та координування участі Міністерства в роботі над законодавством, що має вплив на культуру
— співпрацю з парламентським комітетом з питань культури задля моніторингу, доопрацювання чи просування законопроектів
— підтримання ефективних зв’язків з регіональними та місцевими владами
— моніторинг реалізації культурної політики та забезпечення її регулярного перегляду
— моніторинг потреб та координування навчальної роботи
— налагодження механізму збирання, аналізу та оприлюднення статистики культури
— виявлення та просування «кращих практик» та нових моделей
— визначення потреб Міністерства у проведенні досліджень
Водночас з чіткішим та жорсткішим окресленням сфери повноважень Міністерства має покращитися управління зовнішніми очікуваннями. Зокрема йдеться про припинення деяких заходів Міністерства і зменшення його ролі в інших. Україна не єдина країна, де очікування гравців культурного сектора та громадськості вищі за результати, які здатні забезпечити держава та урядові структури, відповідальні за культуру. Отже, є необхідність активно управляти очікуваннями[11, c. 222-228].
Аргументація на користь змін має проводитися в позитивному контексті. За останні 15 років в культурному секторі України зроблено багато такого, чим можна пишатися. Очевидним успіхом держави і Міністерства культури є те, що, попри неймовірні труднощі, несприятливу економічну й політичну ситуацію, органам, відповідальним за культуру, вдалося зберегти більшу частину інфраструктури. Отже, аргументом на користь змін має бути не те, що стара політика і система є хибними, а те, що вони вже не відповідають запитам майбутнього.
Певна частина культурної спільноти, особливо професіонали молодшого покоління, дещо скептично ставиться до практичної ролі органів управління культурою в задоволенні їхніх очікувань чи у формуванні культури й майбутнього молоді. Таке ставлення часто несправедливе. За іронією долі, це молодше покоління парадоксальним чином саме є частиною згадуваної раніше «радянської спадщини». В Україні багато хто, включаючи й молодих, які, на відміну від старших, не мають страждати атавізмами, — і далі вважає, що держава повинна забезпечувати їх усім, включно з культурою. Коріння цього у ще не зовсім потьмянілому, але вже досить віддаленому радянському минулому, де все, що вважалося культурою («те, що робило Міністерство культури»), повністю фінансувалося державою.
Отже хоча соціально-економічна база в Україні повністю змінилася, ці очікування залишилися, і Міністерство культури часто розглядають як «орган фінансування», який мусить оплачувати все.
Багато українців стверджують, що українська культура насправді ніколи не знала традиції державної підтримки та сприяння, здебільшого перебуваючи в ситуації самозбереження та виживання. Отже, що цікаво з погляду культурної політики, зараз виникла необхідність відійти від психології культурного виживання до нормального, здорового, впевненого й відкритого розвитку національної культури в усьому її різноманітті. Одним із важливих пріоритетів для України є активізація міжнародних контактів уже в якості рівноправної культури, а не додатку до якоїсь іншої культури[3, c. 590].
2.2. Пріоритети культурної політики держави
Питання державної підтримки творчої молоді є надзвичайно актуальним. Процеси демократизації, політичного та економічного реформування, ідеологічного плюралізму відіграють позитивну роль у справі творчого становлення молодих митців, які вільно орієнтуються в складних процесах, характерних для світового культурно-інформаційного простору. Значно розширився діапазон їх творчих пошуків, позбавлених політичної заангажованості, кон'юнктурщини, конформізму. Ці позитивні тенденції вимагають всілякої підтримки і відповідного стимулювання.
Аби акцентувати увагу нашого суспільства на проблемах творчого становлення талановитої мистецької молоді 2001 року, Міністерством культури і мистецтв було зініційовано проведення в жовтні 2002 року в м. Києві Всеукраїнського форуму творчої молоді.
Ця ініціатива знайшла підтримку на високому державному рівні — 30 жовтня 2001 року вийшло розпорядження Президента України Л. Д. Кучми № 292 «Про проведення Всеукраїнського форуму творчої молоді», яким, зокрема, передбачено формування Державної програми підтримки творчої молоді, проект якої має бути обговорений на Форумі, проведення зборів творчої молоді в регіонах України, а також проведення в рамках Форуму творчих звітів молодих митців, в т. ч. — володарів Грантів Президента України.
Нині Міністерство культури і мистецтв, Міністерство освіти і науки, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерство фінансів, Державний комітет у справах сім'ї та молоді розробляють проект Державної програми,
Згадана Програма має визначити принципи соціальної та матеріальної підтримки молодих митців; обсяги обов'язкового бюджетного фінансування реалізації творчих проектів молодих митців; створення системи післядипломної підтримки випускників мистецьких навчальних закладів, гарантій їх працевлаштування; організацію гастрольних заходів молодих митців — лауреатів конкурсів, фестивалів; проведення Всеукраїнських оглядів творчої молоді; організацію роботи творчих лабораторій, майстерень, семінарів, нарад молодих митців; відновлення системи наставництва провідних діячів культури і мистецтва над творчою молоддю.
Від вирішення цих проблем, створення належних умов для роботи молодих працівників театру і кіно, композиторів, художників, музикантів залежить значною мірою майбутнє української культури, а відтак і якісний рівень духовного, політичного, соціального буття нашого суспільства.
Про посилення уваги держави до проблем творчої молоді свідчать прийняті в останні роки Укази Президента України «Про затвердження положення про порядок надання Грантів Президента України молодим діячам у галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії для створення і реалізації творчих проектів» від 6 лютого 1999 р. № 127, «Про додаткові заходи щодо державної підтримки обдарованої молоді» від 24 квітня 2000 р. № 612, розпорядження Президента України «Про призначення Грантів молодим діячам у галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії» від 16 серпня 1999 р. № 191, доручення Президента України за результатами Всеукраїнських зборів працівників культури від 8 квітня 2000 р. № 1-14/376 та за результатами зустрічі з представниками національних творчих спілок та національних закладів культури від 16 серпня 2001 р. № 11320/2К[13, c. 4].
За роки незалежності внесок творчої молоді у збагаченні духовної культури нашого народу є доволі значним, і нижче я спробую окреслити деякі складові сучасного культурно-мистецького процесу, передусім ті, що стосуються творчого доробку молодих митців.
Розмову про творче становлення молоді варто розпочати з їхньої Alma mater, із становлення мистецької особистості, паростки якої окреслюються спочатку у школі мистецтв, потім набувають більшої рельєфності в училищі або коледжі, а згодом міцніють, загартовуються в інститутах, консерваторіях, академіях, де молоді таланти, набуваючи розкутості, поволі відчувають власну самодостатність, прагнучи підкорення чи не всіх вершин Мистецтва.
Система підготовки кадрів культури і мистецтв дозволяє творчо обдарованій молоді виявити свої здібності, зорієнтуватися у виборі майбутньої професії, отримати ґрунтовні знання та відповідну кваліфікацію, знайти своє місце у суспільстві. Ця система (мережа навчальних закладів від спеціалізованих початкових мистецьких шкіл до вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації) є продуктом тривалого, багаторічного досвіду підготовки мистецьких кадрів, її головним принципом є селективний відбір обдарованої молоді та індивідуальна форма навчання.
Специфікою та перевагою системи мистецької освіти в Україні є те, що в них діти вчаться з 10-річного віку, розвивають творчі задатки та здібності в школах естетичного виховання (музичних, художніх, хореографічних тощо), які мають тісні зв'язки з мистецькими училищами, а також у середніх спеціальних мистецьких школах-інтернатах, що діють при провідних вищих мистецьких навчальних закладах Києва, Львова, Харкова та Одеси і здійснюють навчання за «вузівськими» методиками.
Цілком виправдала себе створена система творчих майстерень та виконавських шкіл, що очолюються визначними діячами мистецтв, на яких покладена відповідальність за якість підготовки молодого митця,
Високий рівень фахової підготовки у навчальних закладах культури і мистецтв дає можливість не лише випускникам, а й багатьом учням та студентам щорічно виборювати на найпрестижніших міжнародних мистецьких конкурсах, фестивалях, виставках нагороди найвищого ґатунку, раз у раз доводячи значний потенціал національного мистецтва.
В складних умовах забезпечення фінансовими, матеріальними та організаційними ресурсами система освіти галузі культури і мистецтва в цілому зберегла свої основні параметри. Обсяги державного замовлення на підготовку фахівців у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації за останні 3 роки збільшилися на 17% в т. ч. на 12% на мистецькі спеціальності. У 2001 році на денну форму навчання було прийнято 1705 студентів, в т. ч. 1135 на спеціальності напряму «Мистецтво». Разом з цим позначилась тенденція до збільшення в цілому конкурсних показників при вступі абітурієнтів до вищих навчальних закладів на ці спеціальності (з 2,5 до 2,8 чол. на місце).
На сьогодні в багатьох випадках неможливо здійснювати працевлаштування випускників вищих навчальних закладів відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р. № 992 у зв'язку з невирішеністю питань щодо забезпечення замовником молодого спеціаліста житлом, належною оплатою праці, іншими соціальними гарантіями.
За останні три роки вищими навчальними закладами III-IV рівнів акредитації здійснено випуск 4164 спеціалістів (денна форма навчання), з них за мистецькими спеціальностями 2745 чол. (43%). Отримали направлення на роботу 2390 чол. (57,5%) в т. ч. за мистецькими спеціальностями -1500 чол. (55%). Слід зазначити, що у 2005 році відсоток розподілених на роботу випускників збільшився і становив 75%, в т. ч. з мистецьких спеціальностей 68%. Показники розподілу випускників вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, що належать до комунальної власності, залишаються стабільними і становлять 81%[6, c. 46-48].
На сьогодні в багатьох театральних і музичних колективах України існує проблема дефіциту висококваліфікованих кадрів акторів драматичного театру, музикантів — випускників вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації; артистів балету — випускників Київського державного хореографічного училища тощо. В той же час спостерігаємо невисокий рівень розподілу зазначеної категорії випускників, що об'єктивно не пов'язано з відсутністю потреби в них на ринку праці.
Як свідчать статистичні дані, працювати в установах культури, що розташовані у сільській місцевості, залишаються лише 25% випускників училищ культури. Причинами цього є відсутність роботи на повну ставку, несвоєчасна виплата заробітної плати, відсутність житла, а нерідко і просто неуважне ставлення до проблем молодого спеціаліста з боку місцевих керівників.
Значна кількість випускників, які отримали кваліфікацію з мистецьких спеціальностей і право на вільне працевлаштування (музиканти, художники), знаходять роботу за фахом.
За умов складної соціально-економічної ситуації в країні одним з пріоритетів стає збереження кадрового потенціалу творчих шкіл, що були сформовані у провідних мистецьких вищих навчальних закладах протягом десятиріч, а також утримання обсягів державного замовлення на підготовку фахівців на досягнутому рівні.
Необхідно також вжити заходів щодо посилення відповідальності підприємств, установ та організацій за забезпечення ними молодим спеціалістам необхідних соціально-побутових умов.
Важливою залишається на сьогодні проблема подальшого скорочення мережі початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів (шкіл естетичного виховання), яких сьогодні нараховується 1488, в тому числі 312 у сільській місцевості. Починаючи з 1995 року припинили діяльність 118 шкіл, з них 77 у сільській місцевості. Найбільшу кількість шкіл закрито у Вінницькій області (14 шкіл), Запорізькій (13), Одеській та Харківській (по 10), Миколаївській, Тернопільській та Херсонській (по 9).
Відповідно відбулося й значне скорочення контингенту учнів у школах естетичного виховання. За 6 останніх років контингент зменшено на 92 тис. 415 учнів, або на 23,7%. Найбільше скорочення відбулося у Миколаївській (48), Черкаській (34%), Волинській та Харківській (31%), АР Крим, Тернопільській та Чернівецькій областях (30%).
Причиною такого стану є, передусім, недостатнє фінансування діяльності шкіл з місцевих бюджетів і, як наслідок, зростання розмірів батьківської платні за навчання дітей. В цій ситуації не можна допустити розв'язання існуючих проблем шляхом переведення шкіл на повне самофінансування, інакше утвердяться своєрідні «елітні» заклади освіти, в яких не буде місця обдарованим дітям з незаможних сімей, тобто для переважної більшості дітей.
Найбільше зменшення контингенту спостерігалося в школах, що розташовані в сільській місцевості, де на 100 учнів, які навчаються у 1-9 класах загальноосвітніх шкіл, тільки одна дитина відвідує таку школу (в містах — із 100 учнів — 5).
За останній рік загальна кількість шкіл скоротилася ще на 13 одиниць, проте у сільській місцевості скорочення мережі не відбулося. В окремих областях вдалося навіть відкрити нові школи: у Донецькій, Луганській, Хмельницькій та Черкаській областях — по одній, в Івано-Франківській –дві[13, c. 5].
З метою підтримки обдарованої молоді, яка навчається в навчальних закладах культури і мистецтв, Мінкультури щорічно надає студентам та аспірантам стипендії Президента України (35), Верховної Ради України (41) та державні стипендії (50).
Окрім цього, 50 учнів середніх спеціалізованих мистецьких шкіл-інтернатів та студентів, які стали переможцями або дипломантами міжнародних мистецьких конкурсів фестивалів, одержують стипендію Президента України для найбільш обдарованих молодих митців України. У 2001 році серед стипендіантів 8 володарів Гран-Прі міжнародних конкурсів, 27 лауреатів перших премій, 21 — других премій, 10 — третіх премій, 30 — дипломантів міжнародних конкурсів, фестивалів, художніх виставок.
Яким же є отой конкретний доробок молодих митців, які після навчання, після періоду мрій і прожектів, перманентного бажання модернізувати канони або зовсім відкидати їх, починають втілювати все це у дорослому мистецькому бутті. Ми можемо тут сміливо констатувати — є вагомі результати, створюються цікаві твори, проекти.
У галузі театрального мистецтва за Грантами Президента України здійснено ряд непересічних сценічних проектів, які зайняли чільне місце в українському театральному процесі.
Каталізатором театрального процесу стали вистави, створені Державним театральним центром Леся Курбаса. Новою формою утвердження у культурно-мистецькому процесі творчості молодих стала співпраця Національного академічного драматичного театру ім. Франка і Гільдії молодих драматургів, коли на конкурсній основі кращі п'єси молодих драматургів будуть здійснюватися молодими режисерами на уславленій сцені франківців. Ініційований Міністерством культури і мистецтв міжнародний фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют» збирає щорічно кращі вистави молодих режисерів, утверджуючи творчий пошук, експеримент. Галузеві літературно-мистецькі премії імені Леся Курбаса та І. П. Котляревського, а також інші моральні та матеріальні стимули спонукають до розвою театральної творчості.
Помітними успіхами позначено наше молодіжне кіно. При Національній спілці кінематографістів України створено громадське молодіжне об'єднання — «Асоціація молодих кінематографістів України» і функціонує виробничо-творче об'єднання молодих кінематографістів «Фреска». За Грантами Президента України тут створено зусиллями молодих кілька повнометражних художніх фільмів, анімаційних стрічок.
Колегією Мінкультури затверджено програму виробництва кінофільмів на 2001-2002 pp., якою передбачено реалізацію проектів молодих кінематографістів в обсязі 8 млн грн. (20% від загальної суми виробництва у поточному році).
Мінкультури є співзасновником ряду міжнародних фестивалів молодих кінематографістів: щорічного широковідомого фестивалю «Молодість», кіно-відеофестивалю «Відкрита ніч», фестивалю студентського кіно «Пролог», відкритого фестивалю дитячого, молодіжного кіно та телебачення «Кришталеві джерела».
При Національній спілці художників України у 1996 році створено «Об'єднання молодих художників і мистецтвознавців», яке нараховує понад 120 митців. Молоді митці — активні учасники щорічних Всеукраїнських художніх виставок. За Грантами Президента України створено ряд полотен, скульптур, графічних серій молодих митців, які увійшли у культурне побутування народу.
У царині музичного мистецтва також за Грантами Президента України створено симфонію та оперу, які зайняли належне місце в сучасному мистецькому потоці.
Молоді композитори пишуть практично у всіх жанрах: камерно-інструментальному, хоровому, оркестровому, кантатно-ораторіальному. Щорічний фестиваль, ініційований Мінкультури, «Форум музики молодих» присвячений виключно музиці композиторської молоді. Уже відбулося 7 фестивалів, які відкрили талановиті імена. У фестивалях «Музичні прем'єри сезону», «Київ-мюзік-фест», «Контрасти», «Два дні, дві ночі» завжди є спеціальні програми з музики молодих. У 1987 р. Мінкультури та Національною спілкою композиторів засновано премію ім. Л. Ревуцького для відзначення молодих композиторів за видатні твори.
В Національній спілці письменників України з 1740 членів НСПУ до 35 років перебуває 252 чол. В останні два роки (2004-2005) в НСПУ практикувались цільові «молодіжні» прийоми до спілки, під час яких НСПУ поповнило 50 чол. віком до двадцяти п'яти років. При спілці діє «Кабінет молодого автора», до якого впродовж року звертається за консультацією до 250-300 осіб.
Робота з молодими проводиться планово. Щороку проходить традиційна нарада молодих письменників. В областях і районних центрах працює 127 творчих молодіжних об'єднань. Протягом десяти років в Україні реалізується мистецький проект Міжнародний літературний конкурс молодих письменників «Гранослов». За його результатами автори-переможці нагороджуються солідними преміями, дипломами, а кращі твори виходять друком накладом 1000-1500 примірників.
Безумовно, творчий здобуток мистецької молоді вагомий і помітний. Але визнаємо, що йдеться про окремі, нехай яскраві, але спорадичні прояви художньої активності молодих. У порівнянні з минулим десятиліттям спостерігається деяке зниження завзятості молодих митців. їх відсоток у творчих спілках доволі незначний, лише 15-16% від загальної кількості спілчан. Стикаючись із складною реальністю творчого життя, молодий митець починає все частіше замислюватись над тим, наскільки обраний шлях служіння мистецтву є престижним, шанованим у суспільстві. Зокрема, серед майстрів режисерського цеху лише 16% молодих режисерів.
Непоодинокі випадки коли молоді митці шукають кращої долі за кордоном.
Причиною такого стану є соціальна незахищеність мистецької професії — актора, режисера, співака, художника, композитора. Існуючі проблеми напружилися на соціальному, організаційному і творчому рівні, і сподіватися на їх вирішення за допомогою одного розпорядчого документу Уряду не доводиться.
Необхідно розпочати послідовну, копітку роботу щодо їх вирішення. І розпочати треба з привертання уваги суспільства до проблем, пов'язаних з творчим становленням мистецької молоді, її самореалізацією у мистецтві, від вирішення яких значною мірою залежить майбутнє української культури. Першим кроком на шляху їх комплексного розв'язання і є прийняття розпорядження Кабінету Міністрів «Про роботу з творчою молоддю», яким передбачено й створення відповідної Програми щодо її державної підтримки, а також розпорядження Президента України щодо проведення Форуму творчої молоді[15, c. 2-3].
Висновки
Однозначно, треба збільшити фінансування на культуру. Але таке збільшення має вести до поліпшення стану культурної сфери, її розвитку. Говорити про розвиток, це говорити про найбільш наболіле. На розвиток коштів бо й не лишається. Але збільшення бюджетного фінансування нічого не вирішить без залучення альтернативних джерел. І в цьому велика роль держави, яка може створити необхідні передумови, регулювання, середовище. Це можуть бути відрахування від лотерей, акцизних зборів, спонсорські кошти, інвестиції. Саме альтернативні джерела фінансування поряд із бюджетними коштами складуть основу для цільових програм підтримки пріоритетних напрямів розвитку культури на середньо- та довгострокову перспективу.
Попри всі зміни, культурні організації і культурна діяльність в Україні здебільшого залишаються державними чи керованими державою не тільки на національному, а й на регіональному та місцевому рівні. Хоча країна, схоже, готова деконструювати і реконструювати чинну модель організацій, управління, фінансування сфери культури та механізм інституалізації культурної діяльності, загальні концепції цих реформ до кінця не зрозумілі. Деконструкція і реконструкція державної культури має здійснюватися через культурну політику, яка враховує важливість демократизації культури і культурного партнерства, та інші засоби, як от активне використання «третього сектору» та приватизація (там, де вона виправдана).
Основою для нинішньої культурної політики в Україні є низка законів і указів, прийнятих за роки незалежності. Ключовими серед них є: «Основи законодавства про культуру в Україні» (1992), «Конституція України» (1996), «Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури» (1997), закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), «Бюджетний кодекс» (2002), «Концепція державної політики в галузі культури» (2005), Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства» (2005). Державне фінансування культури в Україні визначається щорічним законом про Державний бюджет та Бюджетним кодексом. Бюджетний кодекс дуже жорстко регламентує розподіл коштів за основними секторами і коригування видатків може здійснюватися тільки в межах одного сектора, а не між секторами. Відповідно до закону про державний бюджет у розподілі коштів для культури та мистецтв задіяні близько двадцяти міністерств та відомств.
«Концепція державної політики в галузі культури» (2005) пропонує такі пріоритетні заходи:
(a) визначення обсягу державних витрат на культуру відповідно до показників економічного зростання;
(b) перегляд чинного законодавства про культуру і ухвалення нових законів;
(c) розподіл урядових коштів на культуру відповідно до нових стандартів безкоштовного надання основних культурних послуг;
(d) диверсифікування джерел фінансування культури та мистецтв;
(e) заохочення філантропії шляхом податкових стимулів;
(f) стимулювання інвестицій у культурні індустрії шляхом податкових пільг;
(g) створення публічних агентств «витягнутої руки» для розподілу урядових коштів на культуру;
(h) запровадження демократичних принципів громадського контролю та моніторингу фінансування культури;
(i) делегування місцевому самоврядуванню повноважень стосовно культурної політики з метою децентралізації та демонополізації державної системи управління культурою;
(j) приватизація чи передача неприбутковим організаціям державних закладів культури.
Список використаної літератури
1. Акуленко В. За принципом європейської спільності: Охорона культурних цінностей у конвенціях Ради Європи //Політика і час. — 1999. — № 4. — C. 44-49
2. Биструшкін О. Культурна політика в столиці //Українська культура. — 2002. — № 1. — C. 6-7
3. Вечерський В. Державна політика в сфері охорони історико-культурної спадщини //Хроніка 2000. — 1998. — № 27-28. — C. 590-600
4. Гриценко О. Конструктори культурної політики//Українська культура. — 2004. — № 6-7. — C. 3
5. Гриценко О. Культурна політика України: Короткий історичний огляд (IX-XX ст.)//Хроніка 2000. — 1998. — № 27-28. — C. 557-586
6. Кірсанов В. Культура дозвілля як предмет культурної політики/ Кірсанов В. //Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 1. — C. 46 — 48.
7. Карпухин О.И. Национальная культура-основа национальной идентичности в глобализирующемся мире //Социально-гуманитарные знания. — 2006. — № 2. — C. 31-56.
8. Карпухин О.И. Управление процессами формирования культурной политики государства //Социально-гуманитарные знания. — 1999. — № 4. — C. 60-73
9. Корнієнко В. Економічна парадигма в практиці державної культурної політики України //Культура і життя. — 2003. — 2 квітня. — C. 2-3
10. Мамедова Е.В. Культурная политика //Философские науки. — 2000. — № 1 . — C. 163-171
11. Малімон В. Культурна безпека як мета культурної політики держави //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 4. — C. 222-228.
12. Мовчан П. Культурна політика в Україні : пріоритети, принципи та шляхи реалізації //Голос України. — 2005. — 13 травня. — C. 16-17
13. Остапенко Д. Культурна політика:аспекти розвитку //Українська культура. — 1998. — № 6. — C. 4-5
14. Пащенко Є. На шляху до культурного центру //Політика і час. — 2007. — № 2. — C. 58-59
15. Стасюк В. Пріоритет культурної політики держави //Українська культура. — 2002. — № 2. — C. 2-3