Культурологія: питання до екзамену

1. Визначити поняття культури, об'єкту і суб'єкту культурного розвитку.

2. Обгрунтувати характер, специфіку української культури в контексті європейського культурного розвитку.

3. Проаналізувати італійське мистецтво доби Відродження.

4. Дати оцінку культури східних слов'ян.

5. Обгрунтувати уявлення про спадкоємність культурного розвитку, взаємодію та взаємозв'зки культур.

6. Проаналізувати поняття „філософія культури".

7. Обґрунтувати традиції античності в мистецтві класицизму XVII-XVIII ст.

8. Дати оцінку поняття "античність" і "антична культура".

9. Проаналізувати основні риси культури Київської Русі.

10. Проаналізувати характерні особливості французького імпресіонізму

11. Дати оцінку ролі козацтва у розвитку української культури.

12. Визначити історичну своєрідність розвитку культури епохи Просвітництва.

13. Дати оцінку французькому класицизму XVII ст.

14. Розкрити особливості формування української духовної книги (XV-XVI ст.).

15. Проаналізувати поезію Стародавнього Риму.

16. Дати оцінку абстракціонізму в мистецтві XX ст..

17. Проаналізувати надбання західноєвропейської культури у XX ст.та їх вплив на розвиток національних культур.

18. Розкрити тему козаччини в українському народному малярстві (XV-XVII ст.).

19. Дати оцінку впливу науково- технічної революції на європейську культуру (кінець XIX- поч. XX ст.).

20. Проаналізувати культурні традиції Київської Русі. їх вплив на формування культури слов'янських народів.

20. Визначити стильові ознаки мистецтва рококо.

21. Розкрити особливості розвитку давньоримської культури та її вплив на європейську культуру.

22. Дати оцінку активізація культурних процесів в Україні у 20-ті роки XX ст.

23. Проаналізувати живопис доби бароко.

24. Розкрити особливості середньовічної християнської культури

25. Дати оцінку містобудівницту і визначним архітектурним пам'яткам Київської Русі.

26. Визначити реалізм як творчий метод літератури XIX ст..

27. Проаналізувати Північне Відродження.

28. Дати оцінку визначним пам'яткам української культури XII-XIV ст.: "Молєніє Данила Заточника", Київський і Галицько-Волинський літописи.

29. Охарактеризувати німецький романтизм.

30. Розкрити поняття „масова культура".

31. Проаналізувати творчість І. Котляревського та Т. Шевченка.

32. Визначити добу постмодернізму в європейській культурі.

33. Розкрити значення діяльності Києво — Могилянської Академії для становленя української культури.

34. Проаналізувати творчість Ф. Петрарки.

35. Проаналізувати світову культуру як феномен загальнолюдської єдності.

36. Дати оцінку українським народним думам та пісням XV-XVII ст.

37. Проаналізувати давньогрецьку архітектуру доби класики.

38. Розкрити історичні та політичні передумови формування української етнічної спільноти та її культури (др. пол. XIV-перш. пол. XVI ст.).

39. Розкрити значення національної мови для становлення культури народу.

40. Проаналізувати давньоримську архітектуру.

41. Дати оцінку братським школам та їх ролі у розвитку культури.

42. Проаналізувати архітектуру романського стилю.

43. Дати оцінку творчому доробку Т. Шевченка — основоположника українського реалистичного живопису та графіки.

44. Проаналізувати стильове розмаїття мистецтва XVIII ст.

45. Розкрити характерні риси у країнської культури початку XX ст.

46. Проаналізувати мистецтво доби еллінізму.

47. Розкрити значення синтезу мистецтв у художній культурі романтизму.

48. Розкрити риси імпресіонізму в живопису і музиці XIX ст..

49. Проаналізувати українське мистецтво на початку XX ст..

50. Розкрити вплив ідей Реформації на розвиток європейської культури.

51. Дати оцінку характерним рисам сучасної української культури.

52. Розкрити характерні риси культури Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Вказати на подібність і відмінності.

53. Проаналізувати творчий доробок Лесі Українки.

54. Визначити особливості українського модерну.

55. Проаналізувати культуру первісного суспільства.

56. Визначити характерні риси української барокової культури.

57. Проаналізувати культуру Стародавнього Китаю.

58. Дати оцінку просвітницькій діяльності Івана Мазепи.

59. Розкрити характерні риси абстрактного мистецтв

Список використаної літератури.

1. Визначити поняття культури, об'єкту і суб'єкту культурного розвитку

Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов´язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не просто про обробіток землі, а про «обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою» селянина. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини — у листах Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.), у вислові «культура духу є філософія» йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва («agri cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу» («cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися «природній людині минулого».

Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов´язані з рівнем розвитку культури.

Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.

Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб´єкта.

2. Обгрунтувати характер, специфіку української культури в контексті європейського культурного розвитку

Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

Історія культури українського народу є одним із ланцюгів історії світової культури. Народи сучасного світу формувалися у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, разом з ними формувалися і зростали їх унікальні культури. Не є винятком і українська культура. її особливості великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, сприятливого для землеробства. Українська культура належить до культур східнослов´янського типу, суттєві риси якої поєднують її з культурою інших племен, що у другій половині І тис. н. є. утворили державу Київська Русь. Формування сучасної української культури відбувалося у складних умовах, визначених перебуванням нащадків давніх русичів у складі таких європейських держав, як Литва, Польща, Австро-Угорщина, Румунія й Росія, де, вбираючи досягнення інших народів і зба-гачуючи їх власним надбанням, вона формувалася як унікальне світове явище. Нині, розвиваючись як культура власної держави, культура українського народу вступає в новий етап свого розвитку — культурний ренесанс України XXI ст.

3. Проаналізувати італійське мистецтво доби Відродження

Проторенесанс. Симптоми проторенесансу в образотворчому мистецтві не означали ламання готичної традиції. Часом ці традиції просто сповнювалися більш життєрадісних та світських засад при збереженні старої іконографії та традиційного тлумачення форм. Готичне мистецтво позбавлялося драматичної напруги, ставало граційним, дещо манірним, усміхненим або меланхолійним. Візантійська ікона стала приємно-світською. Саме ця, почасти проторенесансна, почасти готична течія панувала у XIV ст. Особливо вона розквітнула у Сієні та в тих італійських центрах, де міцно утримувалися феодальні норови. Характерний приклад такого мистецтва — образ «Мадонна з немовлям Ісусом та ангелами» Джентіле да Фабріано. Цей розповсюджений в іконописі сюжет у даному творі має цілком умовну композиційну схему. Однак яскраві фарби випромінюють таку чуттєву відраду, а білява мадонна настільки по-життєвому приваблива, що навряд цей твір міг навіювати молитовні настрої.

Розглянемо фрески Капели дель Арена. У цьому монументальному ансамблі вже панує принцип розчленованості і рівноваги. Фрески розміщені рівними рядами й замкнені у прямокутники — майже так, як на розчленованих фасадах проторенесансних споруд. Це картини, написані на стінах. Від картини до картини майстер веде глядача^ через послідовні епізоди історії Христа, починаючи з історії Його пращурів — Йоакима, Анни, Марії. У кожній сцені бере участь кілька діючих осіб. Усі вони вбрані у прості хламиди, що спадають великими складками. Ці особи мають подібний тип обличчя — довгасте, з важким підборіддям і близько розташованими очима. Обстановка, місце дії змальовані дуже скупо: умовними архітектурними павільйонами, що нагадують розсувні декорації на сценічному майданчику. Якщо дія відбувається на тлі краєвиду, цей краєвид нагадує гірки-«лещадки» на російських іконах. Майстер уникає подробиць. Ніяких яскравих спалахів. Світлі, холодні фарби, гладенька фактура. Але в цих простих композиціях, у цих укутаних фігурах є велика людська значущість.

Раннє Відродження. У добу кватроченто вражає щедрість, багатоманітність художньої творчості, що полилася наче з рогу достатку. Архітектура, скульптура і живопис у цю добу переходять з рук ремісників до професійних майстрів. Художник своєю творчістю стверджує свою власну індивідуальність у мистецтві, яке відігравало в цю епоху надзвичайно велику роль: воно йшло попереду науки, філософії й поезії, виконувало функцію універсального пізнання. Ця доба дала взірці об´єднання науки й мистецтва в одній творчій індивідуальності.

Художників високо цінували. Члени родини Медичі були меценатами й справжніми шанувальниками мистецтва, особливо Козімо Медичі та його онук Лоренцо. Римські папи, герцоги, іноземні королі змагалися за честь запрошувати італійських художників до свого двору. Але мистецтво не ставало придворним та не замикалося у гуманістичних гуртках. Воно щедрою хвилею розливалося по життю міст-держав, віддавало себе на загальний огляд і загальний суд.

Зачинателями мистецтва Раннього Відродження вважаються троє митців: Мазаччо, Донателло, Брунеллескі та ін.

Флорентієць Мазаччо — художник мужнього енергійного стилю. Він помер дуже молодим, але встиг зажити слави основоположника живопису кватроченто своїми розписами у капелі Бранкаччі. У цьому ансамблі він досяг небувалого до нього, майже скульптурного відчуття міцних фігур.

До кінця XV ст. в Італії з´являються роботи, що свідчать про розквіт мистецтва. Художники об´єднуються у групи, або «школи», кожна з яких володіла своїми характерними властивостями і створювала твори, з´єднані загальним ідеалом краси.

Прекрасним зразком італійського живопису кінця XV ст. є мініатюра «Голгофа». У ній виявилися всі переваги й недоліки італійської школи, шляхетність композиції, ясна експресія, ретельне виконання фігур з дещо умовними драпіровками, приємний колорит. З іншого боку — відсутність палкого почуття і наївний італійський пейзаж. В мініатюрі також помітне погане знання історії художником, яке позначилося на зображенні римських воїнів і жінок.

Сандро Боттічеллі (справжнє ім´я — Алессандро Філіпепі; 1445—1510) був сучасником Ліппі-батька. У його творчості поширене зображення Мадонни в урочистій обстановці. У картині «Коронування Мадонни» немовля Христос в одній руці тримає гранат, а іншою водить руку Мадонни, яка пише в розгорненій книзі початок пісні-подяки. Троє хлопчиків тримають книгу і чорнильницю, а два ангели піднімають вінець над головою Мадонни.

І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі працювали у першій половині XV ст. у Флоренції. Флорентійська школа XV ст. залишалася провідною. Вона була лабораторією художніх ідей, які підхоплювали й переробляли інші школи. Флоренція, її мистецтво виховали справжніх новаторів — техніків, художників. Вони прагнули наслідувати природу, однак не були простими її копіїстами.

Достатньо лише трьох імен, щоб осягнути значення середньоіталійської культури Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Вони були в усьому неподібні між собою, хоча усі троє сформувалися у лоні флорентійської школи, а потім працювали при дворі меценатів, головним чином пап. їхні долі нерідко перетиналися, вони виступали як суперники, ставилися один до одного вороже. У них були надто різні художні й людські індивідуальності. Але у свідомості нащадків вони уособлюють головні цінності італійського Відродження — Інтелект, Гармонію, Міць.

Леонардо да Вінчі (1452—1519), напевно, більше, ніж будь-якого іншого діяча Відродження стосується поняття homo universale. Ця надзвичайна людина все знала і все вміла — усе, що знали й вміли в його добу; крім того, він передбачив те, про що в його добу навіть і не думали. Так, він обмірковував конструкцію літального апарата і, наскільки можна судити з його рисунків, йому спала на думку ідея гелікоптера. Леонардо був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом і фізіологом, ботаніком… Причому в наукових заняттях він залишався митцем, так само, як в мистецтві залишався мислителем і вченим.

Рафаель Санті (1483—1520) народився в невеликому містечку Урбіно, розташованому на східному схилі Апеннін, де гірські відроги поривчастими уступами спускаються в долину, прилеглу до Адріатичного моря. Містечко мало чим відрізняється від інших італійських містечок, розташованих уздовж усього Апеннінського хребта. Ті ж замки і палаци, вузькі триповерхові будинки з почорнілими черепичними покрівлями, високими трубами і маленькими віконцями.

На одній із вулиць, Конрада дель Монте, дотепер стоїть будинок, який мало чим відрізняється від сусідніх споруд, і на будинку цьому прибитий напис: «У цій халупі 6 квітня 1483 р. народився безсмертний живописець Рафаель. У людських справах Божественний промисел часто в малому створює велике».

Пізні композиції Рафаеля ускладнюються — до Богоматері і Христа приєднується Предтеча, так з´явилися знамениті картини — «Мадонна у зеленому», «Луврська садівниця». Очі в усіх Мадонн опущені вниз і уважно дивляться на Сина. У «Луврській садівниці» краса Богоматері бездоганна, пейзаж і фігури зливаються в чистій гармонії, малюнок суворий. Волосся Мадонни вільними кільцями спадає на плечі, вуха і спину. Обличчя освітлене тим дивним напівсвітлом, яке властиве лише Рафаелю.

Третьою вершиною мистецтва Відродження вважають творчість Мікеланджело Буонаротті. Його довге життя — це низка подвигів, які наче мимоволі творив геній. Він був скульптором, архітектором, живописцем і поетом. Але більше всього і в усьому він залишався скульптором. Його фігури, написані на плафоні Сікстинської капели, можна прийняти за статуї, у його віршах, здається, відчутний різець скульптора. Скульптуру він ставив вище за інші види мистецтва і був у цьому антагоністом Леонардо, котрий понад усе ставив живопис.

4. Дати оцінку культури східних слов'ян

Реміснична та побутова культура східних слов'ян. Знахідки залишків сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства східних слов'ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало значну роль у житті слов'ян.

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще недосконалим. Хоча якість отримуваного металу (криці) була невисокою і потребувала додаткової обробки, проте вона цілком була придатна для виробництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.

З VIII ст. у слов'янських племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, з'являються невеликі виробничі центри. Нова технологія, під впливом алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишались здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім'ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому в давніх українців будівництво будинку, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших; народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки: там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.

Характерним для всіх слов'янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, а й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумов-, но, були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов'ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.

5. Обгрунтувати уявлення про спадкоємність культурного розвитку, взаємодію та взаємозв'зки культур

Художня спадкоємність — це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, що забезпечує збереження художніх надбань, розвиток змісту й розширення сфери мистецтва. Саме спадкоємність забезпечує наступний поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове покоління, завдяки чому має ширший простір для творчості.

Культурі притаманні власні закони функціонування. Під останніми розуміються – сутнісні, стійкі, повторювані відносини, що об’єктивно існують між культуротворчими явищами, процесами які відображають зв’язки між ними, особливості їх функціонування протягом певних періодів та епох існування людства.

Виділяють такі закони:

1. Закон єдності і різноманітності культур. Він стверджує, що культура – здобуток усього людства, вона втілює родову властивість людини і людства. Національні ж культури народів внутрішньо єдині і одночасно самобутні, унікальні. Різноманіття і єдність культури – це об’єктивна реальність.

2. Закон спадкоємності і розвитку культури. Він проголошує, що культура є історичним успадкованим досвідом поколінь людського роду. Спадкоємність – основа розвитку культури, вона є важливою об’єктивною закономірністю.

3. Закон неперервності і безперервності розвитку культури. Культура складна система, яка в своєму розвитку перервна і одночасно безперервна. Кожна історична епоха людства, цивілізація має свій вид культури. Це є свідченням перервності культури. Однак стара культура не знищується. Кожна епоха в розвитку людства наслідує досягнення попередніх культур, поєднуючи їх в систему суспільних відносин. Перервність носить відносний характер. Безперервність – абсолютний.

4. Закон взаємодії і співіснування різних, навіть суперечливих культур. Взаємовплив, співробітництво культур – об’єктивна закономірність.

6. Проаналізувати поняття „філософія культури"

Людина за своєю суттю є істотою творчою. Ще Платон довів невіддільність «еросу» (потяг недосконалого до досконалості, що підносить людину, «немовби щаблями сходів угору») від суті людини. У ній іманентно (лат. immanons — властивий, притаманний) існує «тенденція переступати власні межі» (Б. Паскаль), запал пристрасті піднестися над собою (В. Шекспір). І цей одвічний людський потяг до творення, вдосконалення виявляє себе в універсальному явищі, яким є культура.

Різноманітність виявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історичного буття зумовила широкий спектр різноманітних індивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери суспільства. Поліфонію форм культури доповнює інтенсивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі в житті людей. Культура стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогодення і майбутнього, формою діалогу культур, самодетермінації (самообмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети містять незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єднати в єдине ціле практично неможливо. Водночас людям необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культурна праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не завжди актуально усвідомлюється. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані зі своїм окремим змістом, а носії цих функцій нерідко знають про них лише те особливе, що відрізняє їх одну від одної. Однак кінцева цінність їх дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, світогляду. З огляду на це, щоб набути, усвідомити таку єдність, необхідно осягнути сутність функцій, які репрезентують те спільне, що наявне в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був їхній зміст. Це означає, як справедливо підкреслює В. Віндельбанд, самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається це тільки на рівні філософського мислення, зокрема в царині філософії культури. Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку.

Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Через наявність такої самосвідомості культура стає самоструктуруючим явищем, складові якого не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тільки завдяки філософській рефлексії, осягненню самої себе вона стає для себе самої дійсністю. Та вона реалізує себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої себе, позаяк вона є самоіснуванням свідомості, а свідомість є свідомістю, лише усвідомлюючи сама себе. Тільки у філософії свідомість усвідомлює себе як само себе здійснююче; тільки у філософії досягає вона завершення свого шляху, тільки в ній вона вінчає своє себестановлення, самоздійснення.

У філософії культура протиставляє себе собі, виходить за власні межі, осягає і осмислює себе, але завдяки цьому, як зазначає німецький мислитель Ріхард Кронер (1884— 1974), вона об'єднується з собою, стає для себе поняттям і дійсністю.

Філософія культури (культурфілософія) — термін, запроваджений німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770—1829), — виявляє своєрідну єдність сутнісних засад культурного процесу, інваріанти соціодинамічних моделей, архетипні ситуації, закономірності повторення і перевтілення постійних складових культури. Завдяки філософському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культурного космосу.

7. Обґрунтувати традиції античності в мистецтві класицизму XVII-XVIII ст.

Класицизм повертався до естетичних ідеалів античності. Уявлення про ці ідеали, звичайно, було своє власне, що насправді лише користувалося певними, не завжди правильно витлумаченими, елементами античної естетики, щоб збудувати свою власну естетичну систему. Тому, може, й можна було б назвати «класицизм» «псевдокласицизмом», як це робили деякі історики літератури 19 та початку 20 віку. Але цей вираз «псевдокласицизм» тоді вживали неісторично, бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартність літератури цієї течії: це було неґативне ставлення до певної літературної течії, подібне до ставлення тих самих часів до літератури бароко. Отже, краще цю неісторичну та несправедливу назву «псевдокласицизм» не вживати.

Сформований на засадах раціоналізму Рене Декарта, класицизм намагався утверджувати високі етичні принципи — обов'язок, героїзм, моральну відповідальність. Класицисти сповідували принципи розумності, порядку, дисципліни, а це зменшувало емоційність, виразність творів. Класицизм збігався з ідеологією французького абсолютизму. У живописі ідеї класицизму найповніше дістали своє втілення у творчості Пуссена. Значним досягненням стала французька класицистична драма Корнеля й Расіна. Своєрідне місце в європейській культурі доби класицизму належить творчості Мольєра.

Попередні етапи розвитку мистецтва сприяли утвердженню в умовах XVII століття реалістичного методу, засобами якого можна було відтворити багатогранність світу. Різні види мистецтва збагачуються новими жанрами, а саме — натюрморт, побутовий жанр, нові аспекти живописці знаходять, зокрема, в розробці пейзажу. Водночас у літературі, живописі, театрі продовжують використовуватися міфологічні та біблійні сюжети. Проте ці сюжети вже мають інше навантаження й виступають як форма, завдяки використанню якої глибше розкриваються найрізноманітніші тематичні колізії: «Йдеться саме про своєрідну міфологічну оболонку, адже трактування образів при цьому може вирізнятися глибокою правдивістю й життєвою повнотою, народженими передусім враженнями з реального буття. Подібна „міфологізація" теми властива творчості багатьох живописців, починаючи з такого сміливого реформатора, як Караваджо, і закінчуючи одним з найвидатніших майстрів доби — Рембрандтом, у сюжетних композиціях якого переважають образи біблійно-міфологічного характеру».

8. Дати оцінку поняття "античність" і "антична культура"

Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури Стародавнього світу. Термін «античний» (від лат. antiquus — давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури з XII ст. до н. є. до V ст. н. є. Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням міста Коринфу у 146 р. до н. е., а римський — під натиском варварів у 475 р. н. є. Історія античної культури — це історія формування, розвитку, розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор´я та суміжних країн у період з III тис. до н. є. до середини V ст. н. е., які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

Передумовою глибокого вивчення й усвідомлення ролі та місця античної культури у світовій історії є її періодизація. Антична культура складає два періоди — це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н. є. до І ст. до н. е., та давньоримська, яка розвивалася в період з VIII ст. до н. є. до V ст. н. є. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої Греції займає окреме місце — вона створила чудові зразки людського генія, що пронизали усі грані людського життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру, архітектуру, живопис і т. ін. Вона дала світові плеяду блискучих імен, таких як драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот і Фукидід, філософи Демокрит, Платон і Аристотель.

Більш як 500 років правив в античному світі Стародавній Рим. За цей час під впливом Греції та Сходу він також створив самобутню культуру, що глибоко проникла в культуру більшості європейських народів. З моменту її падіння пройшло понад півтори тисячі років, однак і дотепер в усій Європі збереглися руїни старовинних міст, дороги, акведуки, залишки старовинних палаців та громадських будівель. Культура Стародавнього Риму продовжує й зараз жити у багатьох сучасних мовах, створених на основі латини, у сучасному праві, в міській європейській архітектурі, у звичаях та традиціях багатьох народів. Таким чином, проіснувавши понад три тисячоліття, антична культура залишила по собі глибокий слід в історії людства.

9. Проаналізувати основні риси культури Київської Русі

Існування Київської Русі охоплює період з IX ст. по 40-і pp. XIII ст. У часи економічного та культурного розквіту давньоруська держава займала територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго-Окського межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали східні слов´яни, що були об´єднані у великі міжплемінні союзи. У давньоруському літописі «Повість минулих літ» вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов´ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, вятичі. Окрім східних слов´ян у межах Київської Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та балтські племена. Політичною формою держави у Київській Русі була ранньофеодальна монархія з елементами феодалізму. Східнослов´янські міжплемінні об´єднання поступово склалися у єдину народність, що була названа «Русь».

Держава являла собою історично важливу, контактну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загальноєвропейську історико-культурну спільність. Вона мала широкі міжнародні зв´язки з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Болгарією, країнами Західної Європи — такими, як Франція, Англія, Данія, Швеція, Норвегія.

Важливе значення для культури Київської Русі мало запровадження християнства. На думку академіка Б. Рибакова, «прийняття християнства поставило Русь на один рівень з передовими державами того часу».

Після укладення ряду договорів особливо зміцніли зв´язки з Візантією, а прийняття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ´я, політичною думкою та культурними досягненнями.

Київська Русь стала своєрідним центром слов´янської культури, яка, у свою чергу, зазнала впливу культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор´я. Вона проіснувала до 40-х pp. XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.

10. Проаналізувати характерні особливості французького імпресіонізму

Імпресіонізм (Impressionism, франц. impression — враження), напрям в живописі, що зародився у Франції в 1860-х рр. і розвиток мистецтва, що багато в чому визначив, 19 століття. Центральними фігурами цього напряму були Сезанн, Дега, Мане, Моне, Піссарро, Ренуар і Сислей, і внесок кожного з них в його розвиток унікальний. Імпресіоністи виступали проти умовностей класицизму, романтизму і академізму, затверджували красу повсякденної дійсності, простих, демократичних мотивів, добивалися живої достовірності зображення, намагалися уловити "враження" від того, що око бачить в конкретний момент.

Художники, які є представниками цього напрямку — Клод Моне, О. Ренуар, К. Пісарро, А. Сіслей, Э. Дега, прагнучи максимально точно виразити свої безпосередні враження від речей, звільнялися від традиційних правил, вони створили новий метод живопису. Суть його полягала в передачі зовнішнього враження світла, тіні рефлексів на поверхні предметів роздільними мазками чистих фарб, що ніби розчиняло форму в навколишньому світло-повітряному середовищі. Імпресіоністичний метод став максимальним вираженням самого принципу мальовничості. Для художника-імпресіоніста важливо не те, що він зображує, а важливо-як зображує. Об'єкт ставав тільки приводом для малювання" зорових задач.

Імпресіоністи обновили колорит, вони відмовилися від темних, земляних фарб, і наносили на полотно чисті, спектральні кольори, майже не змішуючи їх попередньо на палітрі. Для цього вони розклали колір на весь спектр, використовуючи оптичне сприйняття ока, що зливає на визначеній відстані окремі мазки в загальний мальовничий образ. Вони прагнули бути максимально наближеними до того, як той чи інший предмет бачить і сприймає людина.

Для творчого методу імпресіоністів характерна стислість, этюдність. Адже тільки короткий етюд дозволяв точно фіксувати окремі стани природи. Імпресіоністи вважали, що реальність – це мінливі світлові відчуття. Тому що ці відчуття увесь час міняються, художники працювали над тим, щоб уловити ці зникаючі миті. Вони досягали зовсім небачених до цього часу ефектів передачі відблисків, мерехтінь, гри світлотіней, світлих, гармонічних, барвистих співзвучностей. До 80-х, 90-х років художники-імпресіоністи стають винятковими майстрами передачі висвітлення, туману, гри води, неба, хмар і т.д. Основна тема їхньої творчості – Франція – її природа, побут, люди.

11. Дати оцінку ролі козацтва у розвитку української культури

Українське козацтво – складне і багатогранне суспільне явище, яке відіграло надзвичайно важливу роль в історії України та її народу. Саме завдяки козацтву в середині XVII століття була створена суверенна українська держава, яка продовжила державотворчу традицію українського народу. Унікальність України полягає в тому, що це був єдиний край, де козацтво створило свою державу, організовану на козацьких засадах. У другій половині XVII – першій половині XVIII століть Українське козацтво не лише виступало як національні збройні сили, а й було головним чинником збереження української державності. Завдяки впливові козацтва на українську культуру, збереженню козацьких традицій українці і в подальшому, у часи бездержавності, зберегли прагнення до волі і незалежності, а образ козака став уособленням ідеалу чоловіка-воїна, захисника вітчизни.

12. Визначити історичну своєрідність розвитку культури епохи Просвітництва

Доба Просвітництва стала важливою і з погляду становлення й розвитку музичного та оперного мистецтва. Вона поєднала барочний світогляд епохи бароко з ідеологією Просвітництва. Саме тому цей період такий багатий на різноманітність та новаторство музичних тем, форм та засобів музичного вираження. Зокрема, на зміну клавірним інструментам XVII ст. (клавікорд, клавіцимбали, спінет, клавіцетрій, клавесин) у XVIII ст. приходить молоткове фортепіано, що дало можливість значно збагатити структуру музичного твору. Розвиток нових жанрів інструментальної музики, зокрема фортепіанної сонати, пов´язаний з творчістю Г.-Ф. Генделя, а нове вирішення поліфонічного жанру запропонував Й.-С. Бах. Вершиною творчості Баха стали опери "Страсті за Іоаном" та "Страсті за Матфієм", гармонійно поєднавши хорову, органну музику з реалістичністю євангельських образів.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII ст., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Серед них — ідея нації як людської спільноти, що складається історично на основі єдиної території, економічних зв´язків, мови, особливостей культури й характеру.

У Німеччині культура Просвітництва розгорталася на тлі феодальної роздробленості, збереження старих форм життєдіяльності й організації суспільства. Просвітительство за таких умов звернулося до проблем духу, критики, формування теорій і форм відносин людини з природою, суспільством і пізнанням. Хоча епоха Просвітництва тут була у своєму прояві пасивнішою, Німеччина стала батьківщиною багатьох геніальних ідей, насамперед знаменитої класичної німецької філософії, біля джерел якої стояв Імануїл Кант.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Як ідеологічна течія Просвітництва було явищем усеосяжним, таким, що знайшло вираження в різних сферах духовного життя — політиці і соціології, філософії й естетиці, літературі і мистецтві, педагогіці тощо. У кожній з цих сфер проявилася характерна для багатьох просвітителів багатогранність і енциклопедичність, яка продовжує традиції ренесансної культури. Поширені були такі випадки, коли провідні діячі епохи з успіхом виступали як філософи, громадські діячі, учені в різних галузях знань, теоретики мистецтва й письменники. Прикладом може слугувати діяльність Вольтера, Монтеск´є, Гельвеція, Дідро, Руссо — у Франції; Локка, Шефтс-бері, Свіфта, Фільдінга— в Англії; Вінкельмана, Лессінга, Гердера, Міллера, Гете — у Німеччині.

13. Дати оцінку французькому класицизму XVII ст.

Засновником класичного напряму в мистецтві Франції XVII ст. став Школа Пуссен (1594-1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Творчість майстра вважалася вершиною французького класицизму і в майбутньому вплинула на багатьох митців. Однак мистецтво класицизму, виробивши канони, засновані на художньо-естетичних традиціях Н. Пуссена, потребувало їх обов´язкового дотримання. Тому рівень мистецтва класицизму під впливом жорсткої системи вимог почав знижуватись, — оскільки творчий процес перетворився на просте наслідування.

Академія живопису і скульптури (1648) та Академія архітектури (1671) Франції у другій половині XVII ст. повністю регламентували всі види мистецької діяльності й самі перебували під цілковитим контролем королівської влади. Класицизм став офіційним уніфікованим стилем. Він найповніше відповідав ідеалу епохи абсолютизму, "le grand siecle" ("великому віку") Короля-Сонця — Людовика XIV. За його часів у стилі класицизму було зведено Версальський палац з дивовижним парком, Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.

Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої половини XVII ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівня Н. Пуссена. Проте з середини XVIII ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.

Археологічні розкопки Помпеї, розпочаті 1748 p., наукові дослідження з античної культури значно розширювали уявлення про римське мистецтво та сприяли розвитку нового стилю — неокласицизму (від грец. neos — новий і класицизм). Ідейним натхненником неокласицизму став Йоганн Іоахім Вінкельман (1717-1768) — засновник історії мистецтв як науки, автор праць з античного мистецтвознавства, що отримали європейське визнання.

Працями загальнотеоретичного характеру, що вплинули на оформлення стилю, були "Розмови про мистецтво" Ж.-Ж. Руссо, який відстоював засади натуралізму і природності у мистецтві, та трактат "Лаокоон", видатного представника європейського просвітництва, теоретика мистецтва та літературного критика Г.-Е. Лессінга1. Отже, активний пошук ідеалу досконалої людини та суспільства, нова хвиля захоплення історією та культурою античності висунули на перший план суспільно-громадське звучання мистецького твору, його виховний потенціал.

Художнім кредо неокласицизму стало гасло "архітектура, що говорить". У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, геометричні правильні форми, простежувався зв´язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості французького художника Жана-Батіста-Сімеона Шардена (1699-1779). В Італії і Франції та частково в Німеччині неокласицизм існував поряд з рококо. На відміну від класицизму, в моду ввійшло не лише мистецтво Риму, а й Еллади, оскільки в ньому більше тепла, гуманізму, поетичності, патріотизму та героїки. Став популярним англійський ландшафт, до якого не торкнулася рука людини, а не регулярний французький парк.

14. Розкрити особливості формування української духовної книги (XV-XVI ст.).

Книгодрукування в Україні виникло в ХV ст. Результати пошуків ряду вітчизняних і зарубіжних учених довели, що задовго до прибуття І.Федорова до Львова і заснування ним у 1572-1573 роках друкарні та видання 1574 року "Апостола", на західноукраїнських землях існувало книгодрукування.

Історичні документи, віднайдені в Центральному державному історичному архіві у Львові, вказують на існування у цьому місті друкарні Степана Дропана ще в 1460 році.

На галицькій землі друкарство особливо пожвавилось у 70-х роках ХVІ ст. при братських школах і монастирях.

Відчутним осередком українського друкарства була Волинь, зокрема Острозька друкарня, де 1581 року була надрукована Острозька Біблія — перше повне видання всіх книг Священного писання церковнослов'янською мовою.

В друкарнях восьми міст Волині та в п'яти друкарнях Львова і семи міст Галичини за два століття видруковано відповідно 75 і 150 книжкових видань.

З початком ХVІІ ст. могутнім видавничим осередком став Київ, зокрема Києво-Печерська друкарня, першою книгою якої став "Часослов". Серед видань ХVІІ-ХVІІІ ст. — славнозвісний "Лексикон славеноросский" Памви Беринди (1627), історична праця "Синопсис" (1674), "Патерик Печерський" (1656) тощо.

Царизм міцно тримав курс на знищення української мови та літератури.

15. Проаналізувати поезію Стародавнього Риму

На становлення і розвиток римської літератури дуже вплинуло не тільки народну творчість, народна поезія, поширення писемності, але особливо грецька література.

Перші власне літературні твори були твори-наслідувальники. Та й важко було першим римським поетам і письменникам створити оригінальні добутки латинською мовою, на скромному фундаменті народної римської поезії, коли поруч існували найбагатша грецька література, прекрасний епос Гомера, розроблена еллінська міфологія. Не дивно, що першими римськими письменниками були греки, а перші добутки на латині були перекладами з грецького.

Першим римським поетом був Ливій Андроник, грек з міста Тарента (III ст. до н.е.). При взятті Тарента римлянами, він потрапив у полон, був рабом і навчав грамоті дітей свого пана. Згодом він був відпущений на волю і зайнявся літературою. Ливій Андроник перевів на латинську мову «Одиссею» Гомера, він переробляв і переводив на латинь грецькі комедії і трагедії. На замовленням колегії понтификів Ливій Андроник склав гімн на честь богині Юнони. Переклади Лівія Андроника були дуже вільними, це скоріше були переробки оригіналу, що допускають включення нових уривків, зміна імен, нові сцени.

Твору Лівія Андроника, недосконалі і нескладні в літературному відношенні, проте зіграли важливу роль у становленні римської літератури. Вони познайомили римлян з чудовою грецькою літературою, міфологією, з епосом і театром. Ливій Андроник зробив самий важкий, перший крок, він поклав початок римській художній літературі, і в цьому його безсмертна заслуга.

Сучасниками Ливія Андроника були римські поети Невій і Енній. Гней Невій писав трагедії і комедії, запозичаючи сюжети в грецьких авторів, але вплив римського життя в його добутках відчувається набагато сильніше, ніж у Ливія Андроника. Великою заслугою Невія було складання поеми про першу Пунічну війну з коротким викладом попередньої історії Рима. Енній перший описав у віршах всю історію Рима,. розташувавши події по роках.

Якщо Ливій Андроник і Гній Невій писали збій добутку архаїчним сатурничним віршем, то Енній перший ввів в оборот більш благозвучний віршований розмір — звичайний у греків гекзаметр.

16. Дати оцінку абстракціонізму в мистецтві XX ст.

Тенденція відриву мистецтва від зображення реальної дійсності отримала логічне завершення в творах художників-абстракціоністів. Їх роботи відрізнялися повною відсутністю сюжету і композиції. Абстракціонізм вважається одним з найскладніших явищ сучасної культури, оскільки повністю виключає ідейний зміст і образну форму.

Новий напрям в мистецтві отримав назву від латинського слова abstractus, що означає «відвернутий». Полотна, виконані в абстрактному стилі, не користувалися популярністю у широких мас, оскільки картини, хаотично заповнені плямами і лініями, досить важкі для розуміння. Якість такої роботи практично не піддається оцінці. Теоретик абстрактного мистецтва Мішель Сейфор так визначає цей напрям: «Я називаю абстрактним всяке мистецтво, яке не містить ніякого нагадування, ніякого уявлення про реальність». В кінці 40-х років в Європі набув поширення ліричний, або романтичний абстракціонізм. Характерні риси нової течії яскраво виражені в творах німецького живописця Вольса.

Активну участь у формуванні абстракціонізму як напряму брали М. Ларіонов, Р. Делоне, М. Сейфор, голландські художники групи «Стиль». Значний внесок у розвиток теорії і практики абстракціонізму вніс ідеолог групи «Стиль» П. Мондріан, мистецтво якого склалося під впливом ідеалізму і теософії. Зазначимо, що більшість представників абстракціонізму тяжіла до крайнього суб'єктивізму, навіть релігійного містицизму. Завдяки цьому абстракціонізм певним чином підтримувався релігійними колами.

17. Проаналізувати надбання західноєвропейської культури у XX ст. та їх вплив на розвиток національних культур

У 20-х pp. провідні західні держави на певний час вступають у період економічного зростання, створюється Ліга націй (1919)— міжнародна організація, що ставила на меті обмеження озброєнь, боротьбу за мир і безпеку народів. У цей час на Заході зростав рівень життя населення, поліпшувалися умови праці і соціального захисту робітників, зменшувалася кількість масових виступів. На жаль, період соціально-економічної стабільності виявився нестійким. Деяким державам (США, Франція) вдалося подолати кризові явища демократичними засобами. Проте в ряді країн до влади приходять радикально настроєні політики. Фашистська диктатура встановлюється в Італії (Б. Муссоліні, 20-ті pp.), у Німеччині до влади приходять нацисти на чолі з А. Гітлером, в Іспанії розпочинається громадянська війна.

Новітній час в історії людства — це період, коли наукові відкриття та технічні досягнення не лише поліпшували якість життя, а призводили до глобальних екологічних катастроф, сприяли створенню зброї масового знищення, причому науковці не передбачали трагічних наслідків застосування своїх відкриттів у майбутньому. Нобелівські лауреати П. Кюрі, М. Склодовська-Кюрі, Е. Резерфорд, Н. Бор, досліджуючи питання радіоактивності та відкриваючи нові хімічні елементи, не знали, що колись їхні наукові здобутки перетворяться на жахи Хіросіми і Нагасакі чи Чорнобильську катастрофу.

Глобальними техногенними катастрофами з тяжкими наслідками для навколишнього середовища людство розплачується також за надмірну урбанізацію.

XX століття позначилося також нечуваним геноцидом, гонкою озброєнь, дегуманізацією суспільних відносин. У той же час людина нечувано розширює свій науковий і творчий потенціал, реалізує ідеї, які раніше вважалися фантастичними, а в галузі художньої творчості прагне знайти нові, нетрадиційні форми самовираження. У минулому столітті людство почало усвідомлювати «історію як процес самореалізації людини в культурі».

Отже, західна культура XX ст. розвивалася у тісному зв’язку з політикою, в умовах, коли змінювалися стереотипи людської поведінки з орієнтацією її на діловитість, підприємливість, уміння забезпечити себе і родину матеріальними благами.

Модернізм виявився в усіх галузях художньої творчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі — потік свідомості, в образотворчому мистецтві — заперечення зображальності, у музиці — заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електронна музика), в театрі — відсутність логіки розгортання драматичної дії. Часто формалістичне новаторство для митців ставало самоціллю. З´являються нові жанри: колаж, інсталяція, хепенінг, перформанс тощо. Для модернізму характерні елітарність, відстороненість від масової культури.

Найбільшого поширення модернізм набув у образотворчому мистецтві. Батьківщиною модернізму стала Франція. У Парижі, французькій столиці, на початку XX ст. жило і працювало багато молодих талановитих художників, вихідців з різних країн, які шукали нові шляхи у мистецтві: П. Пікассо, А. Матісс, Ж. Брак, А. Модільяні, М. Шагал, О. Архипенко та ін. Молоді художники влаштовували виставки своїх творів, дискутували з приводу різноманітних художніх течій.

Одним із перших напрямків модернізму на початку XX ст. став фовізм (фр./auves — дикий), для якого характерна кольорова експресія, поєднання яскравих кольорів, декоративність, життєрадісність, пластична деформація предметів. Фовізм як напрям з´явився у 1905 р., коли молоді художники (А. Матісс, А.Марке, Ж. Руо, А. Дерен) виступили з критикою натуралістичної правдоподібності класичного живопису, зокрема імпресіонізму.

Сюрреалізм продовжував розвивати ідеї дадаїзму про підсвідому природу творчості, про заперечення класичної культурної спадщини та естетичних цінностей минулого. Джерелом творчості сюрреалісти вважали не реальну діяльність, а підсвідомість. Філософським підґрунтям цього напряму є фрейдизм. 3. Фрейд (1856— 1939) відкрив підсвідоме як самостійну, незалежну від свідомості основу людської душі. Сюрреалісти були дуже епатажними, протестували проти державних інституцій, сучасної цивілізації, різних політичних течій (комунізму, фашизму). Сюрреалісти повністю підтримували думку про вплив підсвідомого на життя кожної людини. Представниками сюрреалізму були художники А. Бретон, М. Ернст, А. Массон, М. Дюшан, С. Далі, П. Пікассо, письменники Л. Арагон, Е. Іонеско. Один з основоположників сюрреалізму А. Бретон стверджував, що творчість — загадковий процес, який не піддається логічному осмисленню, митець має користуватися лише асоціативними, інтуїтивними методами. Сюрреалістів різних країн єднала ідея соціального бунту.

18. Розкрити тему козаччини в українському народному малярстві (XV-XVII ст.)

Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Всім відомо, що чільне місце в українському народному малярстві посідає картина із зображенням козака-бандуриста.

В цьому образі знайшла відображення визвольна боротьба українського народу. Починаючи з ХVІІІ століття і до кінця ХІХ століття, цей сюжет був найбільш поширеним на території України. Його зображали на кахлях, скринях, на дверях, але найчастіше – на полотні.

Давня традиція і складний шлях розвитку цього улюбленого народного образу . Але при всій узагальненості він дуже близький до життя. Він -воїн, захисник Батьківщини, і в той же час , виконавець дум і пісень, втілював як матеріальну, так і духовну силу народу.

Ця картина чутливо реагувала на всі важливі події. Цей образ ототожнювали з улюбленими героями – Іваном Нечаєм, Семеном Палієм, Максимом Желєзняком.

19. Дати оцінку впливу науково-технічної революції на європейську культуру (кінець XIX- поч. XX ст.)

Науково-технічний прогрес значно підвищує вимоги до культури виробництва, спеціальної і загальноосвітньої підготовки людей, їх культурно-технічного рівня. Він не тільки якісно змінює працю в галузі виробництва, а й участь особистості в управлінні суспільством, вихованні, науково-технічній творчості, художній самодіяльності.

На основі широкого використання новітніх досягнень НТР значного розвитку набула наука, яка дедалі більше інтегрується з виробництвом, перетворюючись у безпосередньо продуктивну силу. її видатними досягненнями стали дослідження космосу, створення нових прогресивних технологій, синтетичних матеріалів із заздалегідь заданими властивостями тощо. Зарубіжні вчені чимало зробили для розвитку атомної електроенергетики, кібернетики, генної інженерії, таких нових наукових напрямів, як кваліметрія, радіоелектроніка, біохімія, математична лінгвістика, космічна медицина.

Вимогам НТР підпорядковується і система освіти, з якої виходять і ті, хто рухає науку, і ті, що на різних рівнях праці й управління реалізують її досягнення заради поступу цивілізації. У другій половині 60—80-х років в США, Японії та в країнах Західної Європи суттєво змінюється організація освіти в напрямі зближення її з наукою і виробництвом. Розроблено концепції безперервної освіти, що дає можливість змінювати професію і фах упродовж всього життя. Інтенсивний обмін досвідом зблизив системи вищої освіти і виробив світовий стандарт якості підготовки студентів. Сфера освіти у цих країнах пріоритетна і для неї виділяються значні кошти. Так, витрати на вищу освіту в США за останні 30 років зросли в 20 разів, тоді як в колишньому Союзі всього в 4;3 раза.

Вища школа у розвинених країнах пріоритет надає не вузькоспеціальній, а загальнонауковій і загальногуманітарній підготовці фахівців, здатних не тільки до виконавчих функцій, а й насамперед до організації та управління, вміння охопити весь процес виробництва, вивчити всі його аспекти. Така підготовка сприяє також вихованню індивіда як активного і вольового суб'єкта, здатного до самостійних зусиль у навчанні. Вона більше відповідає майбутньому розвиткові, ніж просто підготовка висококваліфікованих фахівців. Гуманітарне орієнтована освіта навчає студентів мислити творчо, мати свою думку, а не запам'ятовувати і відтворювати інформацію. В ряді зарубіжних країн студентам не читають лекцій так, як у наших вузах; лекції проводять у формі запитань-відповідей, розігрування конфліктних ситуацій. Найпрестижніші університети Японії — Токійський і Кіотський — відомі власне фундаментальністю й універсальністю, широкою загальноосвітньою підготовкою випускників. Саме такі університети і формують інтелектуальну еліту. Тому не випадково, що в наш час у Японії на одну людину, яка працює руками, припадає понад десять осіб розумової праці.

Науково-технічна революція створює додаткові можливості не лише для підготовки високоосвічених фахівців, а й вдосконалення самої людини. Однак у суспільстві можуть існувати чинники як об'єктивні, так і суб'єктивні, що стримують процес перетворення цієї можливості в дійсність. Для такого перетворення великого значення набувають такі чинники, як історична доля народу, панівний політичний режим, геополітичне становище, наявність свободи і державного суверенітету.

Згадаємо муссолінівську Італію, гітлерівську Німеччину, колишній СРСР, деякі країни Азії й Африки, де в першій половині XX ст. виникли тоталітарні режими. Панування у них диктатури призвело до відчуження людини від власності, влади, духовно-культурних цінностей, супроводилось трагедією зламаних доль, нездійсненних задумів, спустошених душ. Трагічною стала і доля культури, яка перетворилася в засіб ідеологічно-духовного маніпулювання людиною.

Намаганню тоталітарних режимів нівелювати своїх громадян, перетворити їх на «масу», «натовп» підпорядковується система масової пропаганди, яка спрямовується на тотальну морально-психологічну обробку всієї нації. Саме бурхливий розвиток засобів масової комунікації (газети, журнали, радіо, грамзапису, кіно), якому значною мірою сприяло використання новітніх досягнень науково-технічної революції, зумовив значне поширення у другій половині 60—80-х років у ряді зарубіжних країн «масової культури».

На відміну від офіційної культури, підпорядкованої державі, «масова культура» свідомо і вільно пропагує нейтральність, розважальність, натуральне насильство, секс, вивільняючи при цьому людину від витрат розумової енергії, почуттів та волі. Важливим для неї є створення іміджу, ілюзій, вимислів, міфів, які не потребують зусиль для свого сприйняття і компенсують їх світом вигаданих мрій і фантазій. Тому міфологічними героями ряду зарубіжних детективних романів, вестерну, мюзиклу, фільмів-жахів стали супермен, Кінг-Конг, вампір, Спай-дермен — людина-паук, Бетмен — людина-кажан та ін.

У другій половині 60—80-х років «масова культура» значно поширила свій вплив на всю зарубіжну культуру. І в тому, що вона відкрила широкій аудиторії доступ до культурних надбань, культивує ний і мінливий, ліричний і жорстокий, здоровий і хворий, перебував постійному пошуку сенсу життя і вічної істини. Саме це було і є надзавданням сучасного театру.

Тема боротьби за утвердження миру і соціальної справедливості живить творчість і художників-реалістів. Яскраво реалістична течія виявилася, зокрема, в творчості французького карикатуриста і політичного графіка Ж. Еффеля, американського художника Р. Кента, датського політичного карикатуриста Г. Бідструпа. Серед визначних майстрів живопису слід відзначити мексиканського художника А. Сікейроса, який працював над розробкою нових засобів зображення і технічних методів живопису. Ці художники не були байдужими, фальшивими. Вони ніколи не висували перед собою концепцію, а приглядаючись до життя, намагалися зрозуміти або людей, які їх оточують, або самих себе. А згодом, під кінець життя, у них з'являлись концепції. Митець здатен самореалізуватися, коли він проник у життя, прагне зрозуміти людину і щось про неї чи для неї сказати.

У другій половині 60^80-х років розширило можливості художнього сприйняття дійсності зарубіжне кіно. Прогресивний гуманістичний і демократичний зміст притаманний фільмам кінорежисерів М. Антонівні (Італія), А. Пенна, Ф. Коппола (США), Р. Атенборо (Англія), М. Тропа (ФРН) та ін. В їх-кінострічках розкривається проблема прав людини, її буття, значення великої любові. Цій темі присвячений і фільм кінорежисера В. Вендерса «Париж-Техас», який у 1984 р. на Каннському кінофестивалі одержав головний приз — «Золоту пальмову гілку». Тенденцію до добра, злагоди і справедливості виявили і кінофестивалі у Венеції (1986) і Західному Берліні (1987).

Бурхливий розвиток у цей час відеоіндустрії, зумовлений зростанням темпів науково-технічного прогресу, значно послабив монополію кінематографа і поширив можливості для зростання аудиторії масового глядача, особливо молодіжного, в інших видах мистецтва, зокрема музичного.

Прогресивні тенденції відбивало і реалістичне музичне мистецтво Заходу. Гідне місце у скарбниці світової культури зайняли твори таких композиторів, як Б. Бріттен (Англія), І. Стравінський (США) та ін. Характерним у їх творчості є поєднання національно-музичних традицій минулого з сучасними музичними засобами.

20. Проаналізувати культурні традиції Київської Русі. Їх вплив на формування культури слов'янських народів

IX—XIII ст. — це період Київської Русі. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв´язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів.

Досліджуючи художні вироби слов´янського і давньоруського ремесел, археологи давно звернули увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов´янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наруґі, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв´язок із мистецтвом знаменитого "звіриного" стилю скіфів. Аналогічний зв´язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов´янські кам´яні ідоли, виявлені в Подністров´ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох порівняно добре модельовані голови, обличчя, руки і ноги.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов´янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов´янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II—V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов´яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики). Дві версії цієї пам´ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов´язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.

"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

20. Визначити стильові ознаки мистецтва рококо

Батьківщиною нового стилю рококо (від франц. rocaille — мушля), що з´явився на початку XVIII ст., стала Франція. Таку назву цей стиль отримав за манірність, легкість, декоративну театральність, пристрасть до складних вишуканих форм, вигадливих ліній. Він з´явився на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст.

Рококо — суто світський стиль, досить популярний у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. У мистецькому плані "легковажний" рококо був протилежним "важкій урочистості бароко". Довгий час існувала думка, що рококо — це лише відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його. Рококо начебто нагадував про швидкоплинність життя, закликаючи жити лише сьогоднішнім днем, отримуючи всі його насолоди. "Після нас — хоч потоп", — цей вислів Людовика XIV може слугувати гаслом новонародженого стилю рококо і водночас епохи, що вмирала.

У мистецтві рококо відчувається тяжіння до інтимності, камерності, щирості. Воно тісно пов´язане з побутом та прикладним мистецтвом. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, оформленні інтер´єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика виключно еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку сенсу життя.

Передвісником рококо став Анптуан (Жан) Baммo (1684-1721), який створив у мистецтві свій неповторний образ колориту та театральності ("гри в театр"). Але справжнім представником мистецтва рококо вважається "перший художник короля" — Франсуа Буше (1703-1770). У його творчості культура рококо виявилася повною мірою: гедонізм, доведений до фри-вольності, відсутність раціоналізму та конструктивізму. Ф. Буше став об´єктом гострої критики Д. Дідро, проте останній не відмовляв художнику у високій фаховості його картин: "Тріумф Венери", "Купання Діани" тощо. Панно Ф. Буше "Амури", що знаходиться в Музеї мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків, відтворює типові для рококо складні рухи фігур, композиційний ритм, пишні деталі, палітру пастельних кольорів.

21. Розкрити особливості розвитку давньоримської культури та її вплив на європейську культуру

Культура Стародавнього Риму проіснувала з VIII ст. до н.е. н.е. до 476 р. н.е. Майже донедавна її не розглядали як самостійну культуру і не виділяли з античної цивілізації. О. Шпенглер і А. Тойнбі, наприклад, вважали, що римська доба була лише кризовою стадією античної епохи. Однак більшість сучасних вчених стоять на тих позиціях, що Рим створив власну своєрідну та оригінальну культуру зі своєю системою цінностей. Найперше вона проявлялась у пануванні ідеї патріотизму, уособлювалася в богообраності римлян та Риму як найвищої цінності, в громадському обов´язку служити йому всіма силами, в даних долею численних перемогах та світовому пануванні, в суворому дотримані закону і встановленим у мирний час звичаям шанувати богів-покровителів сімей і родів.

Значення римської культури для світової цивілізації важко переоцінити. Ще й зараз більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, системі державного та приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя.

Особливу сторінку в культурному розвитку стародавнього Риму являє період римської імперії. В архітектурному мистецтві за часів імператорського Риму приходить пишність і розкіш. Ідея величі Риму знайшла своє найяскравіше втілення в грандіозних пам´ятках архітектури. Тут малась на увазі політична мета — підкреслити щедрість правителя і зберегти його ім´я в пам´яті потомків. Імператор Август прийняв Рим цегляним, а залишив його мармуровим. Знаменитими спорудами був форум Августа — площа, обнесена муром, з храмом Марса на високому подіумі. При імператорі Веспассіані та Титі у 75-80 pp. н.е. для гладіаторських боїв було збудовано величезний амфітеатр Флавієв, або Колізей (від лат. colosseus — колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Висота триярусної стіни -50 м. Одночасно на арені Колізею могли вести поєдинок 3000 пар гладіаторів, за яким спостерігали 55 тис. глядачів. Зовні амфітеатр був прикрашений колонами доричного, іонічного та коринфського ордеру, розташованих в арках.

Новим словом в архітектурі став "храм усіх богів" — Пантеон, збудований у 118-125 pp. н.е. за наказом імператора Адріана. Перекритий високим куполом діаметром 43,2 м, цей храм вражає ідеальними досконалими пропорціями, а техніка купольного перекриття була перевершена лише в XIX ст. Його архітекторові, Аполлодору, належить ще одна споруда — форум імператора Трояна (103-113 pp. н.е.). У центрі форуму стоїть сорокаметрова колона, від п´єдесталу до капітелі облицьована плитками добутого в кар´єрах Луни мармуру, на якому спіральною стрічкою викладено рельєфи 2500 різноманітних фігур. Рельєфи, що читаються зліва направо, роблять 23 оберти навколо ствола колони, нагадуючи "кадри" сучасних прийомів кінематографії.

На честь перемог імператорів споруджувалися особливі тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена у 81 р. н.е. на честь перемоги імператора над Іудеєю. Поширеними архітектурними спорудами були громадські лазні "терми". На кінець IV ст. налічувалось 12 імператорських терм, що були місцем відпочинку та розваг. Вони могли вміщувати до 1600 чоловік. Одним з "чудес Риму" вважаються терми імператора Каракалли (211-217 pp. н.е.). З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд — місцеві колізеї, амфітеатри і театри, здійснюється будівництво кількаповерхових палаців, терм тощо.

Видатним досягненням образотворчого мистецтва епохи римської імперії є скульптурний портрет. Для нього характерна глибока життєва правдивість та реалістичний метод, вміння передати неповторні індивідуальні риси. Скульптурні портрети 70-90 pp. н.е. відзначаються підкресленою виразністю (портрет імператора Веспассіана). Один з напрямів цього виду мистецтва прагнув до максимальної зовнішньої фізіономічної схожості; інший поєднував римську точність у зображенні рис із засобами узагальнення, в чому проявився вплив елліністичної культури. У цілому римській культурі того періоду притаманне раціональне ставлення до навколишнього світу, поєднане з умінням бачити дійсність у всій її різноманітності.

У портретах, створених у другій половині II ст. н.е., скульптори досягають глибокого психологізму в розкритті душевних почуттів людини. Образ людини в портретному мистецтві Риму знаходить нові риси у II ст. На жаль, зразків високого портретного живопису не збереглось до наших днів. Портрети виконувалися на дерев´яних дощечках, інколи на полотні в техніці темпери та воскового живопису. У пластичному мистецтві до кращих творів цієї епохи належить знаменита кінна статуя імператора Марка Аврелія (бронза, бл. 170 p.).

У 395 р. відбувся остаточний розподіл Римської імперії на Західну і Східну з центрами у Римі та Константинополі. Західна Римська імперія у 476 р. припинила своє існування. Так відійшла в небуття стара імперія, але стала надбанням історії антична культурна спадщина. Однак "римський міф" в інтерпретації Тіта Лівія виявив надзвичайну живучість. Де в чому схожий на "американську мрію", він по-сучасному виразно показує, як завдяки доблесті, патріотизму, мужності, дисциплінованості та волелюбству громадян маленьке провінційне містечко можна перетворити на світового владику.

22. Дати оцінку активізація культурних процесів в Україні у 20-ті роки XX ст.

На початку XX ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався грунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки — література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда українських митців XX ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. Досвід, надбання і уроки цього Періоду надзвичайно важливі в наш час. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури першої третини століття, в Українському Відродженні слід виділити три періоди: перший період тривав від початку століття до Української національно-демократичної революції (1917); другий — під час доби визвольних змагань (1917-1920); третій — від періоду НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження" (30-і роки XX ст.).

У перший період, особливо з другого десятиріччя XX ст., яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку української культури, яка, спираючись па фундамент класичних надбань XIX ст. прагне до новаторства і європеїзації. У творчості І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, М. Вороного, В. Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму — символізму, неоромантизму, неокласики, експресивності, психологізму. За словами І.Франка, нова генерація прагнула "цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу"1. Поруч з названими, вже досвідченими письменниками дістають визнання молоді — М. Яцків, Г. Чупринка, М. Філянський, Б. Лепкий, М. Рильський, П. Тичина та ін.

Яскраві особистості європейського рівня постають у цей час в українському мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні творчості Олени Кульчицької (1877-1967). Вихованка віденської художньої школи, вона прекрасно володіла технікою олійного живопису, гравюри та офорту.

На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов´язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом — з іншого.

В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів.

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. Спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і об´єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об´єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об´єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об´єднання М. Хвильового (1893-1933), воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін.

23. Проаналізувати живопис доби барокко

Найяскравіше бароко виявилося в католицьких країнах: Італії, Іспанії, Португалії, Фландрії, Чехії, Польщі; дещо менше — у Німеччині, Англії. У Франції та Голландії бароко не відігравало провідної ролі. В Україні бароко знайшло своєрідний та блискучий прояв лише наприкінці XVII — XVIII ст. Відповідно в мистецтві бароко виділяють різні національні школи: італійську, іспанську, фламандську, голландську, французьку, українську тощо.

Видатні майстри XVII-XVIII ст., імена яких пов´язані з характерними для бароко архітектурними спорудами: в Італії — К. Мадерна (1556-1629), Ф. Барроміні (1599-1667), Д.-Л. Берніні (1598-1680); у Франції -Ж. Лемерсьє, Л. Лево (1612-1678), А. Куазевокс( 1640-1720); в Англії-К.Рен( 1632-1723) та ін. Одним з найяскравіших представників барокового мистецтва Італії, законодавцем смаку та моди епохи Бароко був Джованні-Лоренцо (Джан-лоренцо) Берніні. Він не лише видатний зодчий (завершив будівництво та оздоблення Собору св. Петра в Римі і площі перед ним, спорудив численні архітектурні ансамблі), а й неперевершений декоратор та скульптор, який досяг вершин психологічної експресії, пластичності та динаміки форм у мармурі ("Екстаз святої Терези", "Аполлон і Дафна", "Давид", "Викрадення Про-зерпіни"). Д.-Л. Берніні утверджував нові барочні форми в архітектурі Риму, створюючи неповторний святковий образ "вічного міста". Митець уславився і як самобутній портретист, а працюючи в жанрі шаржу, започаткував основи карикатури.

У малярстві видатними представниками культури бароко в Іспанії стали Ель Греко — Д. Теотекопулі (1541-1614), Ф. Рибальта (1551-1628), X. Рибера (1591-1652), Ф. де Сурбаран (1598-1664). Найяскравішою постаттю "золотого іспанського віку" вважається Дієго-Родригес де Сильва Веласкес (1599-1660) та ін. Золотий вік іспанського живопису завершує творчість Баршоломе-Естебана Мурільйо (1618-1682) — одного із засновників, а пізніше президента Севільської художньої академії. Його полотна на біблійні сюжети ("Мадонна з немовлям", "Непорочне зачаття", "Святе сімейство"), як і зображення дітей вулиці ("Хлопчик з собакою", "Продавщиця фруктів" та ін.), принесли художнику європейську славу.

У Музеї мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків (м. Київ) можна ознайомитися з унікальною колекцією картин "золотого віку" іспанської школи, зокрема, з картиною X. де Сурбараиа (сина Ф. де Сурбарана) "Натюрморт з млинком для шоколаду". Твори цього майстра, який помер у ранньому віці, вважаються рідкісними. Цінною знахідкою музею, безперечно, є картина Д. Веласкеса "Портрет інфанти Маргарити", у якій художник зумів тонко, артистично і благородно передати холодну замкненість спадкоємниці престолу і водночас зворушливу незахищеність дитини.

Історико-культурний розвиток фламандської та голландської шкіл ішов різними шляхами, що було пов´язано з буржуазною революцією в Нідерландах. Зокрема, сім провінцій, що звільнилися від іспанського панування, стали називатися Голландією, а південні провінції, що залишались у повній залежності від Іспанії, — Фландрією (сучасна Бельгія). Відповідно і мистецтво XVII ст. розділилося на дві школи: голландську та фламандську. Найвидатнішим представником барокового живопису Фландрії XVII ст. по праву вважається Пітер-Пауль Рубенс (1557-1640). Художник започаткував фламандську школу живопису, що справила величезний вплив на розвиток європейського мистецтва.

Універсалізм творчого обдарування П.-П. Рубенса, титанічна працездатність зближують його з майстрами Відродження. Мистецтво художника — це типовий стиль світського бароко з яскраво вираженими національними особливостями. Для рубенсівських картин характерне життєстверджуюче начало, перевага почуттів, динамізм композицій. У творчості П.-П. Рубенса переважали біблійні та міфологічні сюжети. У цьому жанрі написані картини "Останнє причастя Св. Франциска", "Битва греків з амазонками", "Персей і Андромеда". Він написав достатньо портретів, але йому бракувало психологічного відчуття. Водночас художник зумів у серії портретів зобразити душевні якості близьких йому людей ("Автопортрет з дружиною Ізабеллою Брандт", "Портрет Ізабелли Брандт", "Портрет Єлени Фоурмен" та ін.).

З талановитих учнів П.-П. Рубенса, які примножили славу його школи, слід виділити А. ван Дейка (1599-1641) та Я. Йорданса (1593-1678). Гордістю колекції Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків є полотна майстрів фламандської школи: оригінальний ескіз П.-П. Рубенса "Бог ріки Шельди, Кібелла і богиня Антверпена", Я. Йорданса "Амур і сплячі німфи" та А. ван Дейка "Портрет чоловіка в чорному".

Найвидатнішими представниками голландської школи живопису є Франс Халс (між 1581 і 1585-1666) та Рембрандт Харменс ван Рейн (1606-1669). їх творчість відзначає реалізм та національна самобутність. Підсумком голландської школи живопису став мистецький доробок П. Рембрандта. Його творчість, як і будь-якого геніального художника, вийшла за межі суто голландського малярства. Пензлю майстра належать такі шедеври, як "Флора", "Автопортрет з Саскією", "Виступ стрілкової роти капітана Франса Баннінга Кока ("Нічна варта"), "Даная", "Повернення блудного сина" та ін. Рембрандт став неперевершеним майстром офорту, рівних якому немає у світовому мистецтві.

24. Розкрити особливості середньовічної християнської культури

Культура Середньовіччя отримала часом неадекватну, але досить оригінальну оцінку в творах науковців, літераторів, політичних діячів. Так, ренесансні гуманісти, діячі Просвітництва та літературно-філософської думки XIX ст. вважали Середньовіччя втіленням величі католицизму та примату сліпої віри над розумом, розквіту монархій та станових привілеїв, влади грубої сили й дикості. Натомість романтики (німецькі, англійські, російські, українські вчені, письменники, поети) ідеалізували Середньовіччя як часи Рицарів і Прекрасних Дам. Але найголовнішим надбанням цього часу стало творення нових націй, їхніх індивідуальних мов та культур, що сягали своїм корінням у тогочасну мову міжнаціонального спілкування — латину.

Найхарактерніших рис середньовічна культура набула з X ст. У цей період у суспільстві створюється розвинута соціальна структура: розвиваються міста, а разом з ними — ремесла, торгівля, школи і університети, мистецтво в усіх основних його видах. У культурі Середньовіччя можна виділити релігійно-церковну, світську і народну субкультури.

У період раннього західноєвропейського Середньовіччя культура перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культурологічну роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти.

Основою західноєвропейського середньовічного світогляду було християнство, що визначило основну рису його світогляду та філософії -теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду — теодіцея.

Теодіцея (від франц. theodicee — виправдання Бога; від грец. Theos — Бог та dike -справедливість) — загальний напрям релігійно-філософських доктрин, які намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового зла, виправдати Бога як творця усього сущого всупереч існуванню темних сил.

Згідно з середньовічною християнською доктриною людська особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості — Бога. Тому пізнання людиною Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє спілкування — молитву, сповідь та покаяння. Ранньохристиянський світогляд заклав основу, згідно з якою праця стала розглядатися як обов´язкова риса "нової людини".

Особливе місце серед засновників християнського світогляду належить гіппонському єпископу з Північної Африки Августину Блаженному (354-430). Він був ревним теоретиком Божого вибору "обраних", ідеї двох протилежних один одному "градів" — Божого і людського. Свою головну працю Августин назвав "Сповідь" ("Про Град Божий"). Цей трактат, що визначив настрої не лише всього Середньовіччя, а й нового часу, був настільною книгою освіченої інтелігентної людини протягом тривалого часу.

Створений Августином образ світу, цілісного й досконалого результату божественного творчого акту, не викликав заперечень майже тисячу років. Тільки в XIII ст. Фома Аквінський зробив у ньому певні зміни відповідно до тодішнього стану християнської філософської думки. Ідеї св. Августина в наступні століття надихали багатьох діячів європейської і світової культур, серед яких — Данте Аліг´єрі, Ф. Петрарка, Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстой.

Основи середньовічної схоластики (від грец. scholastikos — шкільний, вчений) та нові критерії інтелектуального життя європейського Середньовіччя заклав Аніцій Матій Торкват Северин Боецій (бл. 480 — бл. 525). Особливе місце в творчості Боеція належить твору "Про втіху філософією", в якому була викладено його філософську систему. Філософські погляди Боеція в цілому характеризуються еклектичністю, вони увібрали в себе вчення Платона, Арістотеля, неоплатонізму й стоїцизму. Боецій намагався виправдати християнські догмати розумом. Завдяки його зусиллям антична духовна спадщина, переосмислена і введена в систему цінностей християнського світогляду, була збережена й загалом без перекручень пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах.

Різнобічною і глибокою за змістом була літературна спадщина Северина Боеція. Він створив навчальні посібники й коментарі з арифметики, геометрії, музики тощо. Надзвичайну увагу філософ приділив розбудові системи середньовічної освіти. Оскільки мовою культури стала латина, він дбав про створення латиномовних підручників з різних галузей знань — арифметики, геометрії, астрономії, музики. Підручники самого Боеція і створені за часів його життя іншими авторами використовувалися для навчання протягом усього Середньовіччя. Ще у XVIII ст. у студентів Оксфорда його праця "Настанови до музики" була настільною книгою.

Перенесення освітніх традицій античності на грунт середньовічної Європи сприяло процесу становлення й розвитку тогочасної системи освіти. У монастирських та соборних школах IX ст., у великих містах Німеччини, Франції та Італії викладання будувалося за схемою "тривіум — квадріум". Деякі з цих шкіл стали провідними центрами схоластичних досліджень та середньовічної культури загалом.

В XI ст. в Італії на базі Болонської юридичної школи відкрито перший університет (1088). Його діяльність сприяла відродженню норм римського права. Тут училися тисячі студентів з усіх куточків Європи. Починаючи з ХІІ ст., університети виникають в інших країнах Європи. Перший англійський університет відкрито в Оксфорді (1167), потім -у Кембриджі (1209). Першим французьким університетом став Паризький університет (1160), що складався з чотирьох факультетів: мистецтв (загальноосвітнього), медичного, юридичного та богословського. У ХШ ст. відкриваються університети в Іспанії (Саламанка), Італії (Неаполь). У XIV ст. засновано Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський та Ерфуртський університети. Наприкінці XV ст. в Західній Європі діяло 65 університетів, більшість із яких засновано із санкції римської курії. Католицька церква підтримувала вищу світську освіту.

Серед архітектурних споруд у романську епоху (Х-ХП ст.) були особливо поширеними рицарський замок, монастирський ансамбль і храм. Під час міжусобних сутичок та воєн кам´яні стіни захищали від нападів. Тому будівлі романської доби зовні були схожими на фортеці: приземкуваті, мали масивні стіни, вузькі вікна, високі вежі.

Романське мистецтво найповніше розкрилося в архітектурі церковних будівель, їхньому живописному та скульптурному оздобленні. Романському храму притаманна сувора, велична краса, він відзначається масивністю й урочистою міццю. Будівлі мали масивні перекриття, кам´яні склепіння, товсті стіни, невеликі віконні отвори. Споруди накривалися черепицею за типом "риб´ячої луски", добре відомою ще римлянам. Вікна спочатку не склили, а переймали різьбленими кам´яними решітками і з метою безпеки розміщували якнайвище над землею. Романська-архітектура — характерний приклад раціонального художнього мислення.

Кам´яне різьблення прикрашало зовнішні стіни соборів. Воно складалося з рослинного та зооморфного орнаменту, зображень казкових чудовиськ, екзотичних тварин, звірів і птахів, що сплітаються шиями або хвостами — мотив запозичений зі Сходу. Інколи вони містили експресивні фігури людей. Статуї на фризах — приземкуваті, а на стовпах та колонах мають видовжені пропорції. В них помітна важкуватість і масивність, порушення пропорцій людського тіла.

Для романського стилю характерна відсутність програми у розміщенні декоративних мотивів — геометричних, "звіриних", біблійних. Одні пояснюють це нестабільністю світоглядної картини, двовір´ям середньовічної доби, інші вважають, що вся фантасмагорична фауна — кентаври, сфінкси, грифони, леви і гарнії не несуть жодного символічного навантаження і мають переважно декоративний характер. Інтер´єр романського храму слабо освітлений. Крім скульптур, він прикрашався мозаїкою та фресками, що не дійшли до нашого часу, за винятком оригінальних за стилем і дивовижних за експресією каталонських фресок, які згодом надихали Ель Греко та молодого П. Пікассо.

25. Дати оцінку містобудівницту і визначним архітектурним пам'яткам Київської Русі

У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: «дитинець», або «днешній град», у якому містилися князівські та боярські двори, «окольний град» у якому проживало міське населення, та «посади», або «кінці», заселені ремісничим і торговим людом.

Важливого значення в економічному та культурному розвитку давньоруської держави набували міста, правила забудови яких були викладені у так званій «Кормчій книзі» — збірнику законів, що включав як давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування.

За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам´яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудови. Споруди будували із дерев´яних зрубів. В основному це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями — перед входом. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх — підкліть, що трохи заглиблювався у землю.

Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах будували гридниці — великі зали для прийомів, а також — поруби (в´язниці для непокірних).

Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура була дерев´яною.

З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. Давньоруські князі розуміли, що храм — це не тільки дім Божий, але і чудова можливість прикрасити та прославити свій стольний град, свою землю і свій народ. Вони будували храми, що за багатством не поступалися царгородським. І це було справою не лише престижу, руські князі щиро вірували у бога, а як відомо — «віра без діл мертва єсть».

У багатьох країнах світу X—XI ст. відзначилися активною будівничою діяльністю грецьких майстрів. Візантійські будівничі традиції позначалися на романській архітектурі Західної Європи. Типи архітектурних споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому зрозуміло, чому саме досвід візантійського будівництва був використаний руськими князями та християнською церквою.

Перші давньоруські храми були дерев´яними, і тому жодної пам´ятки не збереглося. На зміну дерев´яному будівництву у кінці X ст. прийшло кам´яне монументальне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив візантійської культури і поширення християнства.

У давньоруському храмовому будівництві панувала так звана хрестово-купольна конструкція, яка виникла в Малій Азії у сирійців та вірмен і стала визначати особливості константинопольської архітектурно-будівничої школи. За цією системою прямокутне у плані приміщення розділялося стовпами на подовжні нефи. Церква перекривалася куполами і склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах. Перекриття над центральними частинами церкви утворювали рамена просторового хреста, звідки походить і назва конструкції. Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому його зовнішні пропорції мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії з навколишнім середовищем. Краса церкви асоціювалася з її висотою, устремлінням до небес, символом яких був купол.

Кам´яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цем´яночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер´єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращання акустики робили голосники — порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989—996 pp. Вона збудована за загальнохристиянськими правилами в пам´ять про мучеників-християн. У плані це тринефна, хрестово-купольна споруда, інтер´єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була взірцем для багатьох давньоруських культових споруд XI—XII ст. У 1240 р. Десятинна церква була зруйнована ордами Батия; зберігся лише її фундамент.

Храми будуються і як необхідність вшанування подій особистого життя (перемога в битві, чудесне врятування від смерті тощо). Так, з´являються перші церкви в ім´я Василя у Києві, Преображення у Василеві. Будувалися храми в ім´я Софії, що символізувала премудрість Христову і Матері Божої. Такі храми збудовані у Києві, Новгороді та Полоцьку. Ряд соборів присвячені Успінню Богородиці. За архітектурним типом вони походять від Успенського собору Печерського монастиря і зведені у Смоленську, Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані, Володимирі-Волинському, Галичі. Будувалися також храми, що присвячувалися небесному воїнству — архангелу Михаїлу, Святому Феодору Тирону або Стратилату, Андрію. Велика кількість храмів присвячена Богородиці.

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди, як церкву Богородиці у Тмуторокані (1021, не збереглася) та Спаський собор у Чернігові (1036), збудовані князем Мстиславом Володимировичем. Спаський собор у Чернігові зберігся до наших днів майже у первісному вигляді.

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037). Грецькими майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. За типом це п´ятинефний хрестово-купольний храм з хрещатим під-купольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями.

Софійський собор був «руською митрополією», головним храмом давньоруської держави. Він був не тільки релігійним, а й політичним і культурним центром. Тут відбувалися церемонії посадження на великокняжий престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку та скрипторій (майстерню з перекладу та переписування книг). Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру й найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок XI ст. Усередині цього храму панує атмосфера спокою та гармонії. В усьому світі його вважають одним із найблагородніших творінь слов´янського генія. Київський собор св. Софії є пам´яткою світового значення, яка у 1990 р. занесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини.

Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. здійснювалося в Полоцьку, Новгороді, Чернігові.

У другій половині XI ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові кам´яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.

У XII ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше подібна до романської. В інтер´єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам´яток цього періоду належить храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132), Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Юріївсь-ка (1144) у Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (І пол. XII ст.) собори та П´ятницька церква (поч. XIII ст.) у Чернігові, Михайлівська церква у Смоленську (кін. XII ст.) та інші. Вони об´єднані єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою.

26. Визначити реалізм як творчий метод літератури XIX ст.

Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).

Визначальні риси реалізму:

— раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

— правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

— принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

— характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

— конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

— вільна побудова творів;

— превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

— розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).

Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

27. Проаналізувати Північне Відродження

Термін «Північне Відродження» застосовують до культури XV—XVI ст. в європейських країнах, що лежать на північ від Італії. Цей термін досить умовний. Його застосовують за аналогією до італійського Відродження. Але якщо в Італії він мав прямий первинний зміст — відродження традицій античної культури, то в інших країнах пам´яток та спогадів про античну добу було небагато1. Культура Відродження у Нідерландах, Німеччині, Франції та Англії була продовженням готичних традицій. Ця культура просто внутрішньо еволюціонувала у бік «світської».

У культурі Північного Відродження характерна для готичної доби напруга не зникає. Але, з іншого боку, поширюється гуманістична освіта, дедалі відчутнішими стають італійські впливи. Специфіку Північного Відродження становить саме це поєднання самобутніх готичних традицій з впливами італійської культури.

Періодизація гуманізму Північного Відродження. Періодизація гуманізму у цьому історико-культурному регіоні така:

Початок гуманізму — з 30-х pp. XV ст.;

Перший період — спорадичне виникнення вогнищ гуманізму під значним впливом італійського Відродження.

Другий період — з 70-х pp. — створення гуманістичних суспільств на зразок італійських академій й посилення ідей національної єдності.

Третій період — найактивніша боротьба проти схоластики у 20—30-х pp. XVI ст., яка збігалася з початком Реформації. Це знаменувало розкол між гуманістами у залежності від їхньої орієнтації у політичному житті нації.

Четвертий період — ерудитське консервування гуманізму (середина XVI ст. — кінець доби Відродження).

Прагнення до реформування церкви в гуманізмі Північного Відродження. Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен. Літературні процеси, що відбувалися у країнах Північного Відродження, були дуже своєрідні. Наприклад, у Німеччині найпопулярнішим жанром XV—XVI ст. вважалася так звана література про глупоту і дурнів. У цьому жанрі написаний твір одного з найосвіченіших людей Європи — Еразма Роттердамського «Похвала глупоті». Це сатира, спрямована проти «сморідного болота» богословів і невігласів-ченців, пап, хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

28. Дати оцінку визначним пам'яткам української культури XII-XIV ст.: "Молєніє Данила Заточника", Київський і Галицько-Волинський літописи

«Моленіє Данила Заточника» — збірник політичних і життєвих порад новгородському князеві Ярославові Володимировичу (в інших списках — Ярославові Всеволодовичу). Написано цей твір імовірно в XII—XIII ст., проте він зберігся лише у пізніших копіях. Раніше «Моленіє» вважалося проханням гаданого автора Данила Заточника. За новими дослідженнями — це літературна форма. Має багато спільних мотивів з творами давньоукраїнської літератури.

Київський літопис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 рр. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. К. л. складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та ін. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та гол. тема К. л. — Київ і Київ. земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноз. завойовників. До К. л. включено окремі літ. твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та ін. К. л. — твір майже суто світський, церк. питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочас. живої народної з деякими церковнослов'ян. елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів істор. осіб. Найширше представлена загальновжив. і військ. лексика. Привертають увагу описи окр. подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий.

Галицько-Волинський літопис — літопис 13 століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літописподіляється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Від попередніх староруських літописів Галицько-Волинський літопис відрізняється майже повною відсутністю церковної тематики.

29. Охарактеризувати німецький романтизм

Головна соціокультурна передумова появи романтизму як цілісного напряму в культурі криється в наслідках Великої Французької буржуазної революції. Подібно тому, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та світогляд, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого — характерні риси романтичного методу в усіх видах мистецтв.

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузь теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. Французська революція стала важливим стимулом німецької духовної революції, яка розгорталася в кінці 18 – на початку 19 ст. ЇЇ активними учасниками були німецькі діячі культури, особливо письменники. Це стало основою першого періоду німецького романтизму та надало йому всесвітнього значення. Треба також відмітити, що розвиток романтизму проходив у специфічних умовах в країні у той час, яка через роздрібненість та інші причини відставала у розвитку від інших західноєвропейських країн.

Німецький романтизм можна умовно поділити на 4 періоди:

Перший період (1795-1806) пов’язаний з діяльністю Ієнського гуртка та носить назву «універсального романтизму». Література цього періоду позначена тісним зв’язком з філософією ( Фіхте, Шелін ).

Другий період ( 1806-1815 ) В основі другого періоду лежить діяльність Гейдельбергського гуртка ( 1805-1806 рр.). Він складає якісно новий етап розвитку німецького романтизму. Повертається щирий інтерес до народної творчості, тому провідною в цей період стає народно-фольклорна течія.

Третій період (1815-1830) Цей період також називають періодом реставрації. Осередком літературної діяльності стає Берлін. В цей час на пердній план виходить гротескно – фантастичний романтизм і найвидатніший його представник Эрнст Теодор Амадей Гофман (1776—1822). Також до третього періоду можна віднести ранню творчість Генріха Гейне.

Четвертий період (1830 – 1848) Четвертий або пізній період німецького романтизму характеризується величезним розмаїттям літературних груп, тенденцій та течій. Найпомітнішою рисою є звернення до сучасних громадсько-політичних проблем і повний відхід від захоплення минулим нації. На цей період припадає творчість Генріха Гейне.

30. Розкрити поняття „масова культура"

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo — край; від фр. marginal — побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов´язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину — соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчаються, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:

— засоби масової інформації — ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг);

— система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

— індустрія здоров´я (формування іміджу здорового способу життя);

— індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.);

— міжнародна комп’ютерна мережа Internet;

— масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса).

Важко та й не потрібно перераховувати всі напрями індустрії масової культури, бо її продуктів безліч. Який же він, продукт сучасної масової культури?

По-перше, він подається як якісний. Якщо це роман або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов´язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанру в розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок "бальзаківського" віку — мелодрама, для чоловіків — бойовик, для домогосподарок — "мильна опера" (вихід на екрани Заходу перших телевізійних серіалів у 60-х роках супроводила реклама мила та пральних порошків). Хочеш розважитись — комедія, хочеш скинути напруження і стрес трудового дня — трилер (від англійського trill — тремтіти), для інтелектуалів — детектив та кросворд.

По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим. Надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масою, тому в попиті переважно є традиційний реалізм. Так, у живопису серед масового загалу розповсюджуються хрестоматійні твори реалістів XIX ст. та їх послідовників. Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких — ерос, страх, агресивність. Усе це є, безумовно, і у великих класиків, але не в такій примітивній формі, як це тиражується в сотнях сучасних романів та серіалів.

Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність — банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішим, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. kitsch — несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект). У 60 — 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанським смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні кітч став вишуканішим, стилізованішим і водночас агресивнішим (найхарактерніший приклад — сучасна телевізійна реклама), він навіть претендує на один із стилів постмодерністського мистецтва.

У тоталітарному суспільстві, незважаючи на його колективістський характер, справжньої масової культури не існує. Декларована як масова, культура такого суспільства по суті є елітарною, оскільки її створює художня еліта на замовлення політичної верхівки. У такій художній культурі мало уваги приділяється особистим почуттям та індивідуальним інтересам, здебільшого йдеться про колектив та державу. Більшість творів соціалістичного реалізму, що виходили в СРСР масовими тиражами, не користувалися справжнім попитом, проте великий ажіотаж викликала поява окремої продукції західної масової культури (фільм "Тарзан" у кінці 40-х років, мультфільми Уолта Діснея, детективи Агати Крісті).

31. Проаналізувати творчість І. Котляревського та Т. Шевченка

Іван Петрович Котляревський (1769-1838) – талановитий письменник, педагог і громадський діяч, якого Т.Шевченко вважав своїм попередником. Народився у Полтаві, де закінчив семінарію. Він зробив перший крок до створення української національної літератури й педагогіки. У поглядах Котляревського на виховання втілені гуманні риси вітчизняної класичної педагогіки. Він вірив у велику силу виховання. Мету виховання вбачав у підготовці громадян, корисних батьківщині і народу, освічених патріотів.

Перебував на посаді попечителя Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Займаючись педагогічною діяльністю, проявляв себе як гуманіст і демократ. Він приязно ставився до дітей, через твори літератури й мистецтва прагнув виховати у них кращі моральні якості. Його педагогічні думки були пройняті духом народності, формувалися на основі кращих традицій народної педагогіки.

Котляревський був прихильником гармонійного розвитку і всебічного виховання підростаючого покоління. На своїй посаді піклувався про розумове й естетичне виховання, про розвиток у дітей смаку до літератури й мистецтва. Виступаючи з гуманістичних позицій, схвалював гуманні методи впливу на дитину, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз’ясненню матеріалу, цінував особистий приклад та авторитет педагогів у справі виховання.

Цікаві погляди Котляревського стосовно сімейного виховання. Він підкреслював обов’язки батьків перед дітьми, відповідальність за їх майбутнє. В "Енеїді" він гнівно засудив батьків, які недбало ставляться до виховання своїх дітей. У славнозвісній "Енеїді" (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.

Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії.

Народна опера «Наталка Полтавка» займає важливе місце в історії українського музично-театрального мистецтва. З моменту виходу у світ (1819 р.) п´єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» стала улюбленою серед найширших кіл трудящих. Вона успішно витримала випробування часом, не втратила своїх ідейно-художніх якостей до наших днів.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – видатний український письменник, поет, художник, громадський діяч. Народився в с. Моринці на Черкащині. Початкову освіту здобув у дяка, після викупу з кріпацтва навчався у Петербурзькій Академії мистецтв, потім повернувся на Україну. Був активним членом таємної політичної організації Кирило-Мефодіївське Братство, де очолив революційно-демократичну групу. 1847 року Шевченка заарештували і заслали в Оренбурзькі степи рядовим солдатом. Після заслання жив у Петербурзі. Педагогічні погляди Шевченка знайшли місце у його віршах, публіцистичних і художніх творах.

Він вірив у велику силу виховання. У повісті "Близнецы" показав, яка може бути різниця між двома хлопчиками завдяки вихованню. Він змалював образи двох братів-близнюків, один з яких навчався в гімназії та університеті і зробився корисною людиною, а інший виховувався в кадетському корпусі, де з нього витруїли все людське.

З творів Шевченка можна отримати чітке уявлення про його виховний ідеал. Таким ідеалом для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, яка здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Виховному ідеалові Шевченка властива така риса, як працьовитість. Праця повинна займати, на його думку, головне місце в житті людини. У повісті "Капітанша" він писав: "Заздрю і завжди заздритиму тобі, щасливий благородний трудівнику".

Шевченко піддав гострій критиці станову систему освіти в царській Росії. Він вказував на недостатню кількість навчальних закладів на Україні, а з тих закладів, що існували, виходили духовно скалічені молоді люди. У повісті "Княжна" він описав недоліки початкового навчання. Учителями були малограмотні дячки, які вчили за церковними книжками. Навчання зводилось до того, щоб навчити дітей читати релігійні книжки і виховати їх в дусі покори. Таке навчання Шевченко охарактеризував словами "безглузде "тмумну". У творах Тараса Григоровича звучить також критика навчально-виховної практики станових закладів: кадетських корпусів, пансіонів та інститутів шляхетних дівчат.

Шевченко мріяв про справжню народну школу, побудову якої пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства. Народну школу уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками.

Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, підтримував їх матеріально. Його велика заслуга полягає в написанні підручника українською мовою, призначеного для недільних шкіл ("Букваръ Южнорусский", 1861 р.). Підручник відрізнявся від всіх попередніх букварів тим, що ті орієнтувалися на читання незрозумілих складів, а цей мав на меті спочатку навчити літер, а потім вже читати зв’язні тексти. Випустив тиражем у 1000 примірників, всі виручені гроші віддав на недільну школу.

Шевченко збирався написати й інші підручники для недільних шкіл (арифметику, географію, історію України, етнографію). Але його передчасна смерть не дала цього зробити.

Виняткову роль у вихованні дітей відводив сім’ї. З великою симпатією писав про виховання дітей у трудових сім’ях, де матері піклуються про своїх дітей, де наполеглива праця зміцнює людяність у стосунках. Співчутливо зображає селянські вдовині сім’ї, де зберігаються добрі стосунки, незважаючи на злидні. З повагою ставиться до жінки-матері. У повісті "Наймичка" зобразив маму-селянку, яка приховувала своє материнство від сина заради його благополуччя.

Зовсім по-іншому Шевченко змальовує поміщицькі сім’ї, де убога мораль згубно впливала на виховання дітей. Затаврував тих аристократок, які безвідповідально ставляться до виховання своїх дітей. Такою є мати-поміщиця з повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", яку більше цікавить вбрання, ніж власні діти.

Художня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва II половини XIX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном; а кожен твір — «перлина високої лірики» (С. Єфремов) — будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і в живописі, і в графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об´єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.

Ідеї Т. Г. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.

Малярські й графічні твори Шевченка за глибиною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з його пристрасними поезіями. Один із найзначніших живописних творів майстра — «Автопортрет» 1860 р. Цей твір пройнятий психологізмом і високою духовністю, у ньому Шевченко наближається до традицій великого Рембрандта. «Автопортрет» сприймається як пронизлива сповідь людини про її сповнене страждань життя. Творчість Т. Шевченка — художника запліднила українське мистецтво не тільки новими темами й образами, а й новим відношенням до України і її людей.

32. Визначити добу постмодернізму в європейській культурі

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна та його брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського некласичного природознавства сприяє формуванню уявлень про постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупності нелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується концепція виникнення порядку з динамічного хаосу як із потенціальної надскладної впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного, цілісного мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Поступово формується ідея цінності екологічної індустрії, людської якості науки.

У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності — влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталона порядку з "механізму" на "організм", здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу персональних комп'ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об'єднань, єдиних грошових одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб'єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню "зробленість", конструювання, антиієрархічність, об'єктність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.

Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів), гіпертексту (аналог комп'ютерної літератури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування в різних культурних системах, у плюралістичному світі (роман "Ім'я рози" італійця У.Еко, роман "Хазарський словник" серба М.Павича, твори "Роман" і "Норма" росіянина В.Сорокіна). Знаменитий садовий ансамбль "Маленька Спарта" (архітектор Ж.Фінлі) в іронічному синтезі японського саду каменів і європейського романтичного парку з павільйонами та руїнами створює в контексті загального екологізму союз моральності й розважальності, мистецтва й туризму.

33. Розкрити значення діяльності Києво-Могилянської Академії для становлення української культури

Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596-1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія. Були підтверджені, хоч і формально, її давні привілеї: дозволялося включати до навчальних програм курс богослов´я та організовувати внутрішнє життя на засадах самоврядування за зразком вищих навчальних закладів Європи.

За гетьманування Івана Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила 500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов´янських країн, Молдавії. Академія була демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан.

За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики і поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов´я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов´ю; мовам — слов´яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі — класичній грецькій і римській, частково — середньовічній; поетичному і риторичному мистецтву; історії, географії. Лекції викладалися переважно латиною. З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків з Західною Європою художника запліднила українське мистецтво не тільки новими темами й образами, а й новим відношенням до України і її людей.

32. Визначити добу постмодернізму в європейській культурі

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, і академія достойно виконала це завдання.

У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Є. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них — історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Високим науковим рівнем вирізнялися праці лінгвіста-орієнталіста С. Тодорського, автора грецької граматики В. Лащевського. У лекціях Ф. Прокоповича вже помітні паростки нової методології, а в поглядах викладачів з´явились елементи раціоналізму і матеріалістичного сенсуалізму. Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних наприкінці XVII — на початку XVIII ст.

Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму і рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги. Основи виховання молоді розробив Петро Могила, виклавши їх у своїх працях, передусім в "Антології", виданій 1636 р. для молодих колегіантів. На формування виховних ідеалів в академії значний вплив мало запорізьке козацтво.

Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книго-видавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили українські друки. Зокрема, тут знаходилось перше видання Києво-Печерської лаври "Часослов" (1616), багато примірників "Адельфотеса", надрукованого у Львові і привезеного Іовом Борецьким, "Граматика" (1619) М. Смотрицького, "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє" (1627) Памво Беринди та ін. Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди він передав і свою власну бібліотеку.

Бібліотека академії у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. і 1811 р. знищили унікальні джерела з історії та культури України.

Києво-Могилянська академія — заклад європейського рівня. їй належить визначне місце в історії культурних зв´язків України із слов´янськими народами. Історія зберегла свідчення, що тут навчалися росіяни, білоруси, молдавани, болгари, серби, хорвати, греки та ін. Вона підтримувала наукові зв´язки з освітніми центрами Кракова, Константинополя, Магдебурга тощо. Деякі студенти і викладачі академії навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині. Міжнародні зв´язки Києво-Могилянської академії мають важливе значення для оцінки її місця в історії світової культури.

У другій половині XVII ст. — першій половині XVIII ст. відчувався сильний вплив української культури на весь слов´янський ареал. Нові ідеї та погляди, сформовані в Києві та в Лівобережній Україні, орієнтовані на західні зразки, справили істотний вплив на церковно-релігійне, літературне і особливо освітнє життя Росії. Фактично силами української еліти було підготовлено базу для систематичної вищої освіти в російських землях, зокрема стало регулярним викладання поетики, риторики, філософії.

Професори й вихованці академії сприяли поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов´янських і південнослов´янських народів. З їх допомогою формувалася основа, на якій будувались міжслов´янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. У середині XVII ст. до Росії змушені були переїхати ЗО вчених, художників, музикантів. З-поміж них — С. Полоцький, Є. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін., 12 співаків, київські маляри. Вони працювали там учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра І у його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади.

У Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської слов´яно-греко-латинської академії, 95 із 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом впродовж 1701-1762 pp. до Московської академії переїхало 95 вихованців Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії обіймав 21 вчений, з яких 18 — київські книжники. Крім того, з 25 осіб, які були префектами, 23 — з Києво-Могилянської академії.

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. 31 жовтня 1798 p., за ініціативою імператора Павла І, академія втратила свій статус. її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької і Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

34. Проаналізувати творчість Ф. Петрарки

Творчість "короля поетів" Франческо Петрарки (1304-1374) стає вершиною Проторенесансу. За своїм інтелектом, всебічною освіченістю, універсальністю він міг би стояти в першому ряду титанів Високого Відродження.

Петрарка народився в містечку Ареццо. Його батько, друг Данте, перебував у вигнанні у Франції, куди згодом переїжджає і сім´я. Франческо навчався в університетах Монпелье та Болонському. В тридцятирічному віці здобув славу одного з кращих знавців античності і латини. Велике враження справила на Петрарку поїздка до Рима, де він вивчав античну культуру та розпочав роботу над поемою "Африка" з історії римської держави часів боротьби з Карфагеном. Слава поета в культурних і політичних колах Європи постійно зростала. Відновлюючи давньоримську традицію, шанувальники Петрарки в 1341 p. увінчали його на капітолійському пагорбі лавровим вінком короля поетів. У наступні декілька років вийшли збірки сонетів "Канцоньєре" ("Книга пісень"), де оспівується земне кохання поета до мадонни Лаури, звучать патріотичні мотиви. Петрарка вів усамітнений образ життя інтелектуала, листувався з багатьма відомими політиками Європи, в окремих випадках виконував дипломатичні доручення, перекладав і коментував невідомі манускрипти з творами античних філософів і письменників.

Петрарку справедливо вважають першим європейським гуманістом. Йому не байдужа доля Італії та її народу, який, на думку поета, перебував у жалюгідному стані через неосвіченість та некультурність. Гідність людини повинні становити власні діяння на користь суспільства, заняття науками та освіченість. Ці думки з особливою силою звучать у "Листах до Ціцерона". Своїми співрозмовниками в цьому листуванні Петрарка обирає видатних людей античної епохи, яких так не вистачало в сучасному йому світі.

35. Проаналізувати світову культуру як феномен загальнолюдської єдності

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури, національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, більш складних стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації виступає писемність.

Носіями національної культури стають освічені прошарки суспільства. Національна культура твориться не етносом у цілому, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства — письменниками, філософами, вченими, священниками, митцями.

Співвідношення світової і національної культури — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської культури імена таких відомих мислителів, як Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.), В.І.Вернадський (1863-1945 рр.), А.Швейцер (1875-1965 рр.), Р. Дж. Коллінгвуд (1889-1943 рр.), які вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представляли не менш відомі мислителі, зокрема О.Шпенглер (1880-1936 рр.), А.Тойнбі (1889-175 рр.), які визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

У сучасній культурології розрізняють поняття «етнічна» та «національна культура». Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) і визначається як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури — обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо — позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

36. Дати оцінку українським народним думам та пісням XV-XVII ст.

У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу — історичні пісні та думи. Виникнення дум пов´язане з утворенням козацтва та епічною давньоруською традицією. Думи та історичні пісні-балади, які виконували кобзарі, виховували в народних масах почуття любові до Вітчизни, будили протест проти її ворогів, прославляли боротьбу проти них. Усна поетична творчість відігравала велику роль у формуванні національної свідомості українського народу.

В художньому письменстві переважали літературні твори релігійного характеру: послання, житія святих, «слова» тощо. Визначним літературним твором був «Києво-Печерський патерик». Поряд з життями ченців і розповідями про різні чуда у Києво-Печерському монастирі, в ньому містилося чимало фактів з життя Київської землі. Значного поширення набули збірки житій святих «Четы Мінеї».

37. Проаналізувати давньогрецьку архітектуру доби классики

Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н. є. остаточно визначилися два архітектурних стилі — дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з´являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам´ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон — храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордера. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.

Художні будівлі споруджувалися й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.

У тісному зв´язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Стародавній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.

38. Розкрити історичні та політичні передумови формування української етнічної спільноти та її культури (др. пол. XIV-перш. пол. XVI ст.)

Осмислення історичних передумов формування етнічної структури населення України набуває першочергового значення як концептуальна основа розбудови розвинутого демократичного суспільства.

Україна з давніх давен нашим народом уявлялася як спадкоємиця держави під назвою Руська Земля (або Київська Русь). Таким є закон логіки, це завжди було аксіомою. Гетьман Богдан Хмельницький не випадково сформував ідею про права українців на своє національно-політичне самовизначення і створення самостійної держави в етнічних межах України, а також її спадкоємне право на територіальну і культурну спадщину Руської Землі (Київської Русі). Московський цар Алєксєй Міхайловіч, що мав прізвисько "Тішайший", у свою чергу, одразу ж після Переяславської угоди 1654 р. наказав усім козакам: "хохлы, которые у вас на головах, пострич!". Вірогідно, він мав свої уявлення про історичну спадщину Київської Русі, а етнокультурний символ козацької незалежності розумів як загрозу своїй "великодержавності". З тих часів пройшло три з половиною століття, написано безліч історичних книг, але Росія і досі починає свою історію з території чужої держави, і досі московський імперський менталітет не пускає поважних науковців визнати, що російський етногенез почався не раніше ХІІ ст., і не на теренах України-Русі, а на теренах Москви-ріки.

Отож цей народ, що звик називати себе не інакше, як "старшим братом" всіх слов´ян, якраз виявляється наймолодшим їхнім братом, та й то не дуже й рідним, оскільки включив у себе чи не найбільший відсоток іноетнічних генів.

Єдність етносу тримається насамперед на духовних засадах, сукупності структур колективної свідомості та колективної пам´яті. Расово-етнічні спільноти, що утворилися на основі єдності специфічних рис у культурі, побуті, психології та поведінці людей, зв´язаних історичною спільністю долі, перетворюються, особливо на Заході, у стійкий елемент соціальної структури суспільства. Ось чому західна концепція "етнісіті" вважає етнічний фактор рушійною силою суспільного прогресу.

Пошуки сутності й змісту української національної культури, її структури й генези нині займають одне з чільних місць в сучасних наукових дослідженнях. Однак, часто не розуміють важливого значення етнокультури для становлення сучасної національної культури (через плутанину в термінах, в основному етнос, нація розглядаються з точки зору стереотипів, нав´язаних глобальним мисленням). За такого розуміння етнічного, дослідники приходять до хибних висновків. Наприклад, декларується, що "консервація етнічного як самодостатнього типу суспільних зв´язків веде до атомізації суспільства, розпаду його на самоізольовані частини", наслідки якого нібито можуть "загрожувати самому існуванню держави як цілісності"

39. Розкрити значення національної мови для становлення культури народу

Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелектуальну, волі, почуттів і формою буття. Мова — це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.

Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов'янських племен, що засиляли територію сучасної України, — полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів та ін.

Мовні проблеми нації є актуальними на будь-якому етапі розвитку народу, особливо в поліетнічних державах. З мовними проблемами, як правило, пов´язані проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини. Так приміром, у Російській імперії за час її існування внаслідок політики етноциду кількість народів зі 180 зменшилась до 100. Радянські ж імперіалісти любили порівнювати себе зі Сполученими Штатами Америки, що теж є поліетнічною державою. Однак, ці типи держав не можна порівнювати хоча б тому, що в США проживають еміґранти з усього світу, для яких впроваджувалась англійська мова, а в СРСР — проживало корінне населення зі своїми власними мовами й культурами на своїх автохтонних землях, яким нав´язувалась імперська мова спілкування. Таке явище насильного впровадження єдиної офіційної (чи державної) мови отримало назву — лінґвократія, тобто мововладдя.

Значення національної мови як державотворчого, культурологічного, морально-психологічного, патріотично-виховного чинника висвітлювалося і висвітлюється в працях численних вчених – філософів, лінгвістів, письменників, діячів культури, політиків. Останнім часом становище української мови в Українській державі як державної, рідної широко обговорюється засобами масової інформації.

40. Проаналізувати давньоримську архітектуру

Кінець І—II ст. до н. є. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей — місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найбільшої й найдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13—19 pp. н. є.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галлії.

41. Дати оцінку братським школам та їх ролі у розвитку культури

У визволенні від національного і релігійного гніту українського народу важливу роль відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI-XVII ст. Братства – це організації міського населення, передусім ремісників і купців, які об’єднувалися з метою боротьби проти ополячення та окатоличення українського населення. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успенія. Згодом ці організації розповсюдилися по всій правобережній Україні, були вони і в Білорусі.

Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.

Історичні джерела про перші братські навчальні заклади обмежені. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов’язки дяка та писаря братства. Шкільна кімната знаходилася у братському будинку. У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.

У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому місці – грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу.

На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову.

Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи "Порядок шкільний" 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до дітей визначалось не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Досить серйозні вимоги ставилися до вчителя. Він повинен бути благочестивим, розумним, не п’яниця, не блудник… Всього у статуті нараховується 16 подібних вимог.

Навчання у школі платне, хоч найбіднішим учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити дитину, а також обов’язки батьків по сприянню дітям у навчанні. Кожного тижня призначалися 2-3 чергових учні, які приходили у школу раніше від інших, розтоплювали піч, прибирали, слідкували за поведінкою решти школярів.

У школі був запроваджений учбовий рік, який починався 1 вересня, введені літні канікули (липень-серпень). Влітку навчання розпочиналося о 9 годині ранку, а взимку – дещо пізніше. Навчальний день починався молитвою. Після читання молитви кожний учень відповідав вчорашній урок і показував виконані вдома письмові роботи. Потім починали вивчати новий матеріал. Після обіду учні знову приходили до школи і переписували завдання на наступний день. Тут же в школі вони вивчали задані уроки, опитуючи один одного. Ввечері вдома діти повинні були прочитати вивчений у школі урок перед батьками. У суботу повторювалося все, що було вивчене за тиждень. У цей день учитель більш тривалий час проводив з учнями моральні бесіди.

На початку XVII ст. у Львівській школі, як і в більшості братських шкіл, використовувались елементи класної системи навчальних занять. Учні ділились на групи: одні вчилися розпізнавати букви і склади, інші – читали і вчили напам’ять різні уроки, треті – вчилися пояснювати прочитане і розмірковувати. Цей досвід, очевидно, використав відомий чеський педагог Я.А.Коменський при обґрунтуванні класно-урочної системи навчання.

Спеціалісти прослідковують аналогію між статутом Львівської братської школи та твором Я.А.Коменського "Закони добре організованої школи".

Братські школи відіграли важливу роль у національному відродженні. Вони виховували своїх учнів в дусі патріотизму, любові і поваги до рідної мови, до культури свого народу.

42. Проаналізувати архітектуру романського стилю

Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з X по XIII ст. В той час середньовічні держави були конгломератами окремих, замкнутих і вічно ворогуючих феодів (помість). Тому романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту.

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам´яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами — фресками.

Головні великі будівлі — це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам´яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з XI ст. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості.

Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам´яної монументальної скульптури у формі рельєфу на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури різні за розміром, розміщені в межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, в свою чергу, більші за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, об´ємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.

43. Дати оцінку творчому доробку Т. Шевченка — основоположника українського реалистичного живопису та графіки

Малярська спадщина Тараса Шевченка стала основою розвитку реалістичного образотворчого мистецтва в Україні. Шевченко — художник досконало володів різними жанрами і різною технікою, проте за життя найбільше був поцілований як майстер гравюри.

Ще козачком поміщика Тарас збирав і перемальовував дешеві лубки, що поширювалися в гравюрах на дереві та міді, часто розфарбовані аквареллю. У Петербурзькій Академії мистецтв естампи з робіт Рафаеля, Пуссена та інших видатних митців Західної Європи були зразками для навчання майбутніх художників. Т. Шевченко, як і інші учні Академії, копіював ці роботи. Свою першу гравюру, ілюстрацію до трагедії Шекспіра "Король Лір", він зробив уже 1843 року.

1844 року в Петербурзі Тарас Шевченко видає альбом "Живописная Украйна". Історичне минуле України художник показав у офорті "Дари в Чигрині 1649 року". Зображена вирішальна подія в історії українського народу, коли до Богдана Хмельницького в Чигирин прибули посли від трьох держав: Московії, Польщі й Туреччини із щедрими дарами. Вони чекають рішення козацької ради, під чиє покровительство віддати Україну.

Про традицію сватання як початку весільного обряду розповідає офорт "Старости". Чарівний український краєвид біля Дніпра літнього спекотного дня бачимо в офорті "У Києві". Стародавню пам’ятку архітектури часів Київської Русі — Видубицький монастир, збудований ще в XI столітті в гармонійному поєднанні з навколишньою природою, відтворено в пейзажному офорті "Видубицький монастир у Києві".

В офорті "Судна рада" автор зображує старовинний звичай українського народу громадою з'ясовувати будь-які непорозуміння. Цей твір став одним із найпопулярніших і розповсюджувався в різних копіях невідомих художників.

Солдатській службі, яка тривала 25 років і була страшним лихом для селян, присвячено офорт "Казка" ("Солдат і смерть"). Сюжет запозичено з народної української казки. Покаліченого царською службою солдата, який нарешті повернувся додому, чекає смерть. Але солдатові вже нічого втрачати, він смерті не боїться, жартує з нею. За Цим нібито веселим сюжетом криється гостра сатира на миколаївську солдатчину.

До офортів Т. Шевченко додав Ще й супровідні тексти українською та французькою мовами. Але його творчий задум щодо видання альбому "Живописная Украйна" не був здійснений повністю. До першого й єдиного випуску ввійшло лише шість офортів.

Незважаючи на це, альбом "Живописная Украйна" став значним внеском у розвиток української графіки першої половини XIX століття, яскравим зразком реалізму й народності творчості митця, а Шевченко посів провідне місце серед майстрів офорта.

Арешт і заслання на довгі роки позбавили Тараса Григоровича можливості займатися гравюрою. У неволі він сподівається цілком присвятити себе мистецтву офорта.

До свого щоденника Шевченко занотував, що бути хорошим гравером — значить бути розповсюджувачем прекрасного.

Після повернення до Петербурга в 1857 році Т. Шевченко обладнав гравірувальну майстерню, придбав необхідні інструменти і заходився працювати над офортами. Незабаром з'являються перші роботи, власна жанрова композиція "Дві дівчини" та інтерпретація картини відомого іспанського художника Б. Мурільйо "Свята родина". Вдосконалюючи свою майстерність, Шевченко вивчає офортну манеру великого голландського художника Рембрандта, виконує офорти з його картин, одна з них — "Притча про робітників на винограднику" (1858).

Чіткість зображення у глибоких тінях, творча технічна винахідливість викликали захоплення тогочасних художників. Тараса Григоровича з повагою називали "російським Рембрандтом".

У серпні 1860 року Шевченко подав на виставку, що експонувалася в Академії мистецтв, кілька своїх офортів, серед них "Дуб" за малюнком А. Мещерського, італійський пейзаж з картини М. Лебєдєва, "Вірсавія" з картини К. Брюллова, кілька автопортретів.

44. Проаналізувати стильове розмаїття мистецтва XVIII ст.

На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків — рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо — це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов´язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер´єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

45. Розкрити характерні риси української культури початку XX ст.

XX ст. для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та, незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Початок XX ст. для України був відзначений долученням до загальноросійського визвольного руху. У цей час в Україні намітилася тенденція до підвищення освітнього рівня народних мас, зацікавлення національною історією та культурою, що вивчалися у недільних школах. З´являються народні бібліотеки, просвітницькі товариства, аматорські театральні гуртки. Розвиток промисловості активізував поширення професійно-технічних закладів.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови.

Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри.

Під час революції 1905—1907 pp. в Україні поширюється діяльність «Просвіт», що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність «Просвіт» часто була пов´язана з національно-визвольною боротьбою.

На початку XX ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали «Киевская старина», «Українська хата», «Літературно-науковий вісник».

На Заході України національно свідомі наукові сили об´єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині).

На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам´яток старовини.

Бурхливим було мистецьке життя на початку XX ст. У цей час працюють класики української літератури — І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, письменники молодшої генерації — В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, М. Заньковецька; композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об´єднані навколо журналу «Українська хата» (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.

46. Проаналізувати мистецтво доби еллінізму

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки, яка виділилася з філософії. її центрами стали засновані Александром Македонським міста, насамперед столиці елліністичного Єгипту Александрії, названої а його честь. Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою. Учені, що працювали тут, були на утриманні держави. Матеріальна база наукових досліджень зростала завдяки меценатству.

До наукових надбань елліністичної епохи належить видатна праця Евкліда «Початки» — синтез математичних знань стародавнього світу, роботи Архімеда Сира-кузького з проблем математики й фізики та засновника тригонометрії Аполлонія з Перги та ін. Походи Александра Македонського, зі свого боку, стимулювали розвиток астрономії та географії. Знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовило цілу низку наукових відкриттів. Так, Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, що стала першою в астрономії здогадкою про будову сонячної системи, Ератосфен дійшов до висновку про кулястість Землі і досить точно виміряв довжину її кола, Дікеарх склав карту світу й вирахував висоту багатьох гір Греції. Розширилося пізнання природи та людини. Аристофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Завдяки анатомічним дослідженням відбувалося накопичення медичних знань.

Подальшого розвитку набуває історична наука. Формуються два типи історичних досліджень — це, насамперед, мемуаристика, що більше скидалася на художню прозу. Розрахована на емоційну реакцію читача, вона здебільшого вихваляла особисті заслуги можновладців. Це праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Фелаха. В той же час мають місце об´єктивні й точні дослідження історичних подій: роботи Птоломея І, Ієроніма з Кардії, а також автора «Загальної історії» Полібія. Історична література епохи еллінізму доповнюється також грекомовними історіями інших народів. Це історія Єгипту, написана грецьким істориком Манефоном, історія Вавилону жерця Бероса (Berossos), грецький переклад єврейського П´ятикнижжя (лат. Септуагінта, тобто переклад сімдесяти двох тлумачів, зроблений для царів з династії Птоломеїв). Усе це свідчить про провідну роль грецької мови й культури тих часів.

Особливим досягненням елліністичної культури була поява грецької філології. Зберігання в Александрійській бібліотеці величезної кількості текстів потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики, встановлення авторської редакції, граматичних коментарів, з´ясування авторства та часу написання текстів. Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Аристарх Візантійський та ін. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови. В Александрійській бібліотеці також були зроблені коментарі до творів Гомера, Гесіода й загалом до грецької поезії. У II ст. до н. є. склалася філологічна школа при Пергамській бібліотеці, яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу.

Характерними рисами елліністичного мистецтва були світськість, патетика та інтерес до побутових тем. Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класичної літератури відступили, майже зникли трагедія та ораторська література. Поезія перетворюється на мистецтво для обраних, задовольняючи нахили високоінтелектуальної еліти. Авторами поетичних творів стають переважно учні-філологи, які вносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії. Це твори Аполонія Родоського, Каллімаха та ліричного поета Феокріта Сіракузького — засновника буколічної (сільської) ідилії. В той же час смаки широких верств населення яскраво відбивали мім і комедія. Видатним представником «нової аттичної» комедії був Менандр, який всупереч ідеалістичним поглядам елітної літератури зосередився на відображенні реального життя, характерних персонажів, створюючи справжню комедію характерів. Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педантизм, еротика, в основу сюжетів покладена заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній світ та інтимні переживання людини.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам´ятниками будівельного мистецтва були насамперед культові споруди — храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого у 356 р. до н. є. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Карії Мавсола в Галікарнасі, монументальні вівтарі — Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах. Подальшого розвитку набуває містобудування, прикладом чого стали новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Саме у цей час зодчим вдалося впровадити в життя планову систему міської забудови, розроблену ще у V ст. до н. є. архітектором з Мілету Гіпподамом. Створюється міське середовище, яке однаково задовольняє як вимоги зручності, так і закони естетики. Багато уваги надається житловому та цивільному будівництву. Керуючись грецькими архітектурними нормами, зодчі елліністичної епохи перейняли притаманну Сходові монументальність та розкіш, що виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим рисам архітектури, але у порівнянні з класичною скульптурою мистецький рівень її дещо нижчий. Виникають нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповнювали скульптори Пергама, Александрії, Родосу та Антіохії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об´ємів та засобів виразності. Поряд з класичними зразками з´являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичні персонажі доповнюються скульптурними картинами «гігантомахїі» — боротьби богів, скульптурними групами, жанровими та еротичними сюжетами. З´являється скульптурний портрет.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа: Євтехід Сікіонський, що створив скульптурну групу «Тихе» (богиня долі та щастя), Харес із Лінда — автор гігантської бронзової скульптури бога Геліоса на острові Родос — знаменитий Колос Родоський, що став одним із семи чудес світу.

Найвідоміші пам´ятники патетичного монументалізму — це скульптурні групи на фронтоні храму Самофракії та монументальний фриз велетенського Пергамського вівтаря — наочне втілення родоської скульптурної школи. До цього напряму можна також зарахувати й скульптурну групу «Лаокоон» (Агесандр, Полідор та Афінадор) і «Бик Фарнезе» (Апполоній й Тавріск із Тралл). Традиції Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської («Венера Мілоська»). Мистецтво скульптурного портрета елліністичної епохи представлене також статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній «Камеї Гонзага».

Живопис епохи еллінізму розробляв ті ж самі теми: реалістичний портрет, побутові та еротичні сюжети. Розвивається пейзаж. Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делона, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі.

47. Розкрити значення синтезу мистецтв у художній культурі романтизму

Романтизм (фр. romantisme) — ідейний і художній рух у європейській і американській культурі кінця XVIII — першої половини XIX ст.. Романтизм виявив себе у всіх видах мистецтва, у філософії і гуманітарних науках. Романтизм виникло як протиставлення раціоналізму і бездуховності суспільства, естетиці класицизму і філософії Освіти. В основі романтичного ідеалу — воля творчої особистості, культ сильних пристрастей, інтерес до національної культури і фольклору, тяга до минулого, до далеких країн. Характерна риса романтичного світогляду — гострий розлад між ідеалом і гнітючою реальністю. Романтики шукали взаємопроникнення і синтезу мистецтв, злиття видів і жанрів мистецтва.

У пластичних мистецтвах романтизм найбільше яскраво проявився в живописі і графіку і практично не торкнувся архітектури, уплинувши тільки на садово-паркове мистецтво й архітектуру малих форм, що відбила екзотичні мотиви.

Характерною рисою мистецтва XIX ст. є відсутність єдиної естетичної домінанти — видової, родової, жанрової. У XIX ст. складається, а в XX стає визначальним новий, «децентралізований» тип художньої культури. Останнє велике цілісне утворення — романтизм — починає героїчну, але безуспішну спробу подолання розірваності культури через «динамічний синтез мистецтв». Відтепер розвиток мистецтва характеризується асинхронністю, розмаїтістю стилів, боротьбою протилежних напрямків. Відбувається своєрідна «передислокація» видових і жанрових форм художнього освоєння дійсності. Одні відсуваються на задній план — як, наприклад, архітектура, що не зуміла вирішити дилеми «краса — користь», інші висуваються на авансцену: у романтизмі — поезія і музика, у реалізмі — соціальний роман, і т.д. Це стосується і принципово нових способів художньої творчості, породжених розвитком техніки — фотографії, кіно, реклами і т.д., що сприяють подальшому «обмирщенню» мистецтва в силу більшої схильності до комерціалізації і утилітаризму, ніж традиційні види.

48. Розкрити риси імпресіонізму в живопису і музиці XIX ст.

У 60—70-х pp. XIX ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка дістала назву «імпресіонізм». Цей напрям узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з «оптичною» точністю, уподібнюючи очі художника об´єктиву фотоапарата. Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші відомі майстри не були прийняті журі на офіційну виставку — Салон — у 1863 р. Після цього вони влаштували свій «Салон». На цій виставці був репрезентований славетний «Сніданок на траві» Е. Мане.

Програма імпресіонізму найкраще поставала зі статей Е. Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Золя з презирством говорив про тих, хто вишукує на полотні художника «сюжет», зворушливу або жахливу історію, ідеї та ідеали, і вимагав, щоб художник на полотні відображав своє ставлення до природи, показуючи її такою, «якою він її бачить», бо прекрасне — це життя у своїх нескінченних проявах, мінливих, завжди нових. Митець, як вважав Е. Золя, не зображає історичні події, не втілює думки, він «не вміє не співати», не філософствувати», «він уміє малювати і все». Письменник жадав, щоб гасло правдивості і життєвості, гасло вірності природі і вірності темпераменту художника звучало як гасло «модерності», як гасло реалізму, імпресіонізму чи натуралізму.

Головним у мистецтві імпресіоністів було спіймати і закарбувати враження засобами живопису, створити ілюзію світла й повітря. Для цього імпресіоністи розклали колір на основні складники спектру, намагаючись не змішувати фарби на палітрі і використовуючи оптичне сприймання ока, яке зливає на певній відстані окремі мазки у загальний живописний образ. Вони прагнули максимально передати натуру такою, якою її бачить людина, а людина бачить будь-який предмет у всій його складній взаємодії із світлоповітряним середовищем. Імпресіоністи відкрили або, в усякому разі, утвердили у живописі чудовий світ, змусивши глядача і на оточення дивитися іншими очима. Але, пізнаючи світ реальний, відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. З його живопису зникла не тільки чорна барва, а й чорні сторони життя. Світ імпресіоністичного живопису — це світ святковий, безхмарний. Навіть багнюка виблискує на полотнах як коштовність, засліплюючи і викликаючи захоплення (наприклад низка полотен Моне).

Слід визнати, що в гонитві за враженням, миттєвим і яскравим, імпресіоністи дійшли до того, що картину підмінювали етюдом, а типове — випадковим. їх попередник Курбе зображав звичаї, обличчя епохи, імпресіоністи — тільки зовнішній вигляд. Але в імпресіонізмі — при всіх його втратах, неминучих у кожному новому русі, — було те нове, оригінальне й значуще, що здебільшого визначило дальший розвиток європейського живопису. Імпресіонізм остаточно вивів живопис на пленер, показав колір у всій його чистоті, створив високу досконалу культуру етюду, в якому вражає влучність спостереження, сміливість і несподіваність композиційних вирішень.

Першим представником нового напрямку був Едуард Мане. Однак його відрізняло від інших імпресіоністів те, що він не відмовився від широкого мазка, не препарував, не розкладав, не розчиняв предмети у світлоповітряному середовищі. Але висвітлена палітра, робота на пленері («Аржантей», «Партія у крокет», «У човні»), гостро і точно вловлений рух і різноманітність випадковостей у зображених ним паризьких вулицях і барах (найбільш «імпресіоністичний» «Бар у Фолі-Бержер», де всю трепетність миті художникові вдається передати завдяки тому, що глядач бачить зал відображеним у дзеркалі за спиною гарної барменші) — усе це, безперечно, характерно саме для імпресіонізму.

Каміль Жакоб Пісарро малював тільки пейзажі — Париж та його околиці. Бузкові сутінки, сірий ранок, блакить зимового дня («Бульвар Монмартр»).

Тонкі пейзажі Альфреда Сіслея — «Маленька площа в Аржантеї», «Село на березі Сени», «Повідь у Мерлі» — є малими шедеврами.

Твори П´єра Огюста Ренуара здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму («Бал в Мулен де ла Галлет», «Парасольки», «Бал у Бужівалі»). Ренуар малював в основному жіночу модель: портрети і «ню» — оголену натуру. Його образи позбавлені психологічної глибини, але вони ґрунтуються на гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.

Імпресіонізм виявився плідним і для музики. Що це було природно, підтвердив композитор К. А. Дебюссі такими міркуваннями: «Займаються метафізикою, а не музикою… Ось, на мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво, порівняне зі стихіями, з вітром, небом, морем! Я тільки намагаюсь виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить…». Мистецтвознавці вважають за можливе говорити про імпресіонізм Моріса Жозефа Равеля. Його «Гра води» навіть назвою своєю виказує імпресіоністський характер — та сама пристрасть до безупинного руху і блиску води, що було властиво імпресіоністичному живопису. Серед композиторів, які належать до імпресіонізму, називають іспанця Мануеля де Фалья, італійця Джакомо Пуччіні, англійців Фредеріка Деліуса Сіріла Скотта.

49. Проаналізувати українське мистецтво на початку XX ст.

На рубежі XIX—XX ст. все більше європейських митців відмовляються від традиційних форм виразності і шукають нові естетичні зображальні засоби, відмінні від реалістичних. У цей час виникає велика кількість несхожих між собою художніх напрямів, які прийнято називати терміном «модернізм». Модернізм (фр. moderпе — сучасний, новітній) характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва, відмовою від відтворення чуттєво-конкретної дійсності, предметності світу. Модернізм відмовляється від правдоподібності, відображення реальних узагальнених образів та форм реального життя.

Модернізм — це своєрідна художньо-естетична реакція на економічну, політичну, духовну кризу буржуазного суспільства XX ст.

Зараз у культурології використовуються два поняття — «модерн» і «модернізм». Модерном називають мистецтво кінця XIX — початку XX ст. Хронологічні рамки модернізму — початок XX ст. — 60-і pp. Культуру від 70-х pp. XX ст. до наших днів прийнято називати культурою постмодернізму.

У мистецтві початку XX ст. виникає також авангардизм (фр. avante-garde — передовий загін), що об´єднав найрадикальніші кола модерністів, які прагнули докорінно оновити художню практику, шукали новаторські засоби вираження форми і змісту творів, боролися за все нове у мистецтві.

Модернізм виявився в усіх галузях художньої творчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі — потік свідомості, в образотворчому мистецтві — заперечення зображальності, у музиці — заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електронна музика), в театрі — відсутність логіки розгортання драматичної дії. Часто формалістичне новаторство для митців ставало самоціллю. З´являються нові жанри: колаж, інсталяція, хепенінг, перформанс тощо. Для модернізму характерні елітарність, відстороненість від масової культури.

Російський художник, поляк за походженням К.Малевич (1878—1935), який народився у Києві, став засновником супрематизму — одного з напрямів абстракціонізму, програмним твором цього напряму стала його картина «Чорний квадрат» (1913). Твори супрематизму являють собою комбінації кольорових геометричних фігур (квадрат, трикутник, коло); зображують світ, позбавлений об´ємів і відтінків, звільнений від побутовості. Супрематисти прагнуть знайти досконалу форму, яка, у поєднанні з кольором, є знаковою. Ідеї супрематизму поділяли О. Розанова, Л. Попова, О. Родченко, Е. Лісицький, В. Татлін тощо. На початку 1919 р. К. Малевич переїжджає до Вітебська, працює викладачем у художній школі, якою керував М. Шагал. Тут К. Малевич створює групу «Уновис» («Утвердители нового искусства»), об´єднавши своїх однодумців. Художники-супрематисти працювали в різних галузях і малювали плакати, вивіски, продовольчі картки, створювали рисунки для тканин, декорували будівлі і транспорт. У 1922 р. К. Малевич очолює інститут художньої культури в Петрограді, але ідеї художника не могли втілюватися за умов, коли мистецтво, «стало частиною загальнопролетарської справи» — за словами В. Леніна. Після організації персональної виставки в Німеччині К. Малевич був арештований. Після виходу з ув´язнення Малевич-художник повертається до предметності («Дівчата в полі», «Сінокіс»), але не до реалізму. Для його полотен характерний монументалізм, а постаті без рис обличчя (натомість кольоровий овал)— відгомін сумної тоталітарної епохи, коли особистість пригнічувалася і нівелювалася.

У руслі авангарду розвивався український живопис початку XX ст. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини.

50. Розкрити вплив ідей Реформації на розвиток європейської культури

У реформаційному русі переплелися соціальні й політичні елементи, які змінили вигляд Європи. Лютер наголошував на необхідності релігійного оновлення й відродження до нового життя. Усе висловлювалося у дусі Відродження: з цієї точки зору протестантську Реформу можна розглядати як результат великого й різноманітного ренесансного руху. Лютер звернувся до принципу «повернення до витоків». Усе, що традиційне християнство створювало віками, йому здавалося накипом, штучною конструкцією, важким тягарем.

Поширення реформаційних ідей в Італії. Минуло 20 років з моменту відкритого виступу Лютера, і цей приклад спричинив появу сотні релігійних реформаторів. Престол римського первосвященика заколивався. Від папського престолу відпали Англія, Голландія, Північна Німеччина, Швеція, Швейцарія, Данія й Норвегія. Ідея перетворення католицизму почала знаходити послідовників у П´ємонті, Савойї, у долинах Альпійських гір, на берегах Рейну, у Франції і навіть у Польщі. Ідеї реформації поширилися і в самій Італії: Феррарська герцогиня Рене вчилася богослов´ю в самого Кальвіна. Становище папи стало вкрай загрозливим.

Римський престол у цей час обіймав папа Павло III. З метою визначити стан, у якому перебувала католицька церква, папа призначив особливу верховну комісію. Комісія мала виявити причини занепаду віри, а також накреслити заходи для покращання ситуації. Після ретельного розслідування комісією була подана обширна доповідна записка. У цьому документі були перераховані 28 найголовніших лих, що перетворюють Рим на табір нероб, розпусників і злочинців. Були перераховані й заходи, необхідні, на думку комісії, для виправлення становища: установити сувору цензуру над ганебною поведінкою ченців, ретельно викорінити забобони, що підтримувалися й підсилювалися монастирями; обов´язково припинити торгівлю церковними посадами; звільнити духівництво від обітниці безшлюбності, оскільки позашлюбні статеві стосунки зробилися у церкві повсякденним явищем; докорінно виправити зміст і спрямування університетської освіти, що підривала авторитет церкви; заборонити свавілля при продажу індульгенцій; з метою викорінення хабарництва призначати священикам і капеланам певне утримання.

51. Дати оцінку характерним рисам сучасної української культури

На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В «Основах» зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов´язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері; у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв´язки.

У розділі IV «Основ законодавства про культуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996 р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам´яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності. Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.

На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування, в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об´єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво — більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери — переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму «Освіта України в XXI ст.», Закон України «Про освіту», що передбачають демократизацію та гуманітаризацію освіти.

52. Розкрити характерні риси культури Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Вказати на подібність і відмінності

Антична культура складає два періоди — це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н. є. до І ст. до н. е., та давньоримська, яка розвивалася в період з VIII ст. до н. є. до V ст. н. є. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої Греції займає окреме місце — вона створила чудові зразки людського генія, що пронизали усі грані людського життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру, архітектуру, живопис і т. ін. Вона дала світові плеяду блискучих імен, таких як драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот і Фукидід, філософи Демокрит, Платон і Аристотель.

Більш як 500 років правив в античному світі Стародавній Рим. За цей час під впливом Греції та Сходу він також створив самобутню культуру, що глибоко проникла в культуру більшості європейських народів. З моменту її падіння пройшло понад півтори тисячі років, однак і дотепер в усій Європі збереглися руїни старовинних міст, дороги, акведуки, залишки старовинних палаців та громадських будівель. Культура Стародавнього Риму продовжує й зараз жити у багатьох сучасних мовах, створених на основі латини, у сучасному праві, в міській європейській архітектурі, у звичаях та традиціях багатьох народів. Таким чином, проіснувавши понад три тисячоліття, антична культура залишила по собі глибокий слід в історії людства.

В основі давньогрецької культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах «Іліада» та «Одіссея» завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй «Теогонії» дав систематичний виклад головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини.

Давньоримська культура утворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ — POPULUS ROMANUS.

53. Проаналізувати творчий доробок Лесі Українки

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913) – видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей. Народилася в сім’ї українських інтелігентів у м. Новограді-Волинському на Житомирщині. Через тяжку хворобу (туберкульоз) отримала домашню, але прекрасну освіту. Знала 10 іноземних мов. На формування поглядів Лесі Українки впливав її дядько М.П.Драгоманов.

У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті "Голос однієї російської ув’язненої" піддала критиці систему освіти царської Росії. Росію назвала "бастілією", де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".

У нарисі "Школа" Леся Українка показала відсталість тогочасних народних шкіл, а саме парафіяльних, та тяжке життя народних вчителів. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння. У листі до Драгоманова писала, що якби їй прийшлося вчитися в гімназії, то "гімназія хоч і не зломила б, але все таки пригнітила б її".

Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підручник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на українську мову книгу італійського історика-соціолога А. Лабріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Лесі Українки (1871-1913, "Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криниця" тощо).

54. Визначити особливості українського модерну

Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський) прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму.

Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс». У 20-х pp. ще була певна можливість розвиватися напрямам, започаткованим на початку XX ст. Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський та ін.). Символізм — нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили до інших течій — футуризму, революційно-романтичного напряму.

Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка «Аспанфут»). Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо («Весна», «Степ»). Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму.

55. Проаналізувати культуру первісного суспільства

Через нерівномірність історичного розвитку початок кам´яного віку, як і окремих його епох та періодів, на різних територіях земної кулі не збігається у часі. Якщо в Африці людина з´явилася понад 2 млн років тому, то в Європі — близько 1 млн років тому. Кам´яний вік у Європі закінчився в 3 тис. до н. е., а в аборигенів Південної Азії, Австралії, на островах Тихого океану тривав до Великих географічних відкриттів (середина XV — середина XVII ст.).

Палеоліт, у свою чергу, поділяється на ранній, середній і пізній. Ранній палеоліт складає дві археологічні культури: шельську та ашельську. Середній палеоліт відповідає мустьєрській культурі. Носіями культур раннього палеоліту були Ното habilis (людина уміла), пітекантроп та синантроп. За мустьєрської епохи з´являється новий тип людини — неандерталець. У період пізнього палеоліту, якому відповідають оріньякська, солютрейська та мадленська культури, сформувалася людина сучасного типу — кроманьйонець та гримальді.

Шельська культура (300 тис. років тому) — виділена й названа в 60-ті pp. XIX ст. за знахідками кам´яних виробів біля м. Шель поблизу Парижа. Пам´ятки шельскої культури поширені на території Африки, Південної Європи; Південної, Південно-Східної та Середньої Азії, Закавказзя. На території України вони були знайдені біля селища Королеве на Закарпатті. Носії шельської культури, застосовуючи примітивні кам´яні рубила та інші знаряддя праці, займалися збиральництвом, полюванням, вели кочовий спосіб життя, жили у відкритих поселеннях і в природних печерах, користувалися вогнем. Суспільною організацією був первіснообщинний лад на стадії «первісного людського стада». Фізичний тип людей цієї культури — архантропи.

Ашельська культура (близько 400—100 тис. років тому). Назва її походить від околиці м. Ам´єна (Сент-Ашель) на Півночі Франції. Носії цієї культури жили у печерах та інших захищених місцях, займалися мисливством і збиральництвом, навчилися користуватися вогнем. Для неї характерні кам´яні двобічнооброблені ручні рубила, сокироподібні знаряддя, масивні відщепи й нуклеуси. Пам´ятки ашельської культури були відкриті в Азербайджані, Вірменії, Грузії й Молдові. В Україні — це Королеве й Рокосів на Закарпатті, Житомирська стоянка та Лука-Врубловецька.

Мустьєрська культура (близько 100 (150) — 40 (35) тис. років тому). Назва її походить від печерної стоянки Ле-Мустьє в Північній Франції. Ця культура була поширена в Європі, Азії та Африці. Для неї характерні гостроконечні скребла, виготовлені з каменю. Носії цієї культури — палеонтропи, жили в природних печерах, споруджували заслони і примітивні житла в річкових долинах, добували вогонь. Пам´ятки мустьєрської культури знайдені у Середній Азії (Тешик-Таш), на Кавказі, на Волзі (Волгоградська стоянка). На території України вона представлена пам´ятками Молодовських стоянок (селище Молодове Сокирянського району Чернівецької області), Антонівськими стоянками на Донеччині, а також стоянками Кі-Їк-Коба, Чокурча, Старосіллівська, Шайтан-Коба і Заскальницька у Криму.

Оріньякська культура (близько 20—30 тис. років тому). Назва її походить від стоянки, знайденої у печері Оріньяк у Франції. Культура поширена у південних районах Західної Європи, куди населення прийшло зі Сходу. Носії цієї культури жили в природних печерах і спеціально споруджених довгочасних житлах, займалися полюванням і збиральництвом. Для оріньякської культури характерні пластини-ножі, різці, скребки, вістря, проколки. Носіями культури були люди сучасного фізичного типу, що належали до так званих гримальдійців, що жили на ранньому етапі матріархату. До цієї культури відносяться нижні шари Тельманської стоянки на Дону поблизу Воронежа. В Україні це Радомишльська стоянка на Житомирщині, Пушкарівська в околицях села Пушкарів Новгород-Сіверського району Чернігівської області, Сюрень Бахчисарайського району в Криму.

Солютрейська культура (близько 20—15 тис. років тому). Назва її походить від печерної стоянки Солютре у Франції. Серед крем´яних знарядь цієї культури знайдені наконечники дротиків листоподібної форми, ножі, крем´яні різці, скребки, проколки і вістря, кістяні наконечники, голки, випрямлювачі, твори первісного мистецтва. Населення належало до людей сучасного типу — кроманьйонців. Вони полювали на мамонтів, північних оленів, диких коней та інших тварин, споруджували довгочасні житла. До пам´яток Солютрейської культури відносяться Костьонки І і Гагарінська стоянки на Дону, Авдеєво на Сеймі, Бердиж на Сожі, Молодове V на Середньому Дністрі (Україна) та ін.

Мадленська культура (понад 10 тис. років тому) була поширена на території Іспанії, Франції, Швейцарії, Бельгії, Німеччини. Носії цієї культури займалися полюванням, збиральництвом, рибальством. Знаряддя праці виготовлялися з кременю, кістки й рогу. За часів існування культури значного розвитку набуло образотворче мистецтво: скульптура, представлена фігурками з кістки, каменю та бурштину, графіка у вигляді зображень на кістках та виробах з них, а також живопис, твори якого становили розписи фарбами на стінах і стелях печер та великих кістках мамонтів. Люди мадленської культури жили на етапі ранньої матріархальної родової організації. Пам´ятки її на території України становлять Молодове V, Кирилівська стоянка у Києві, Добраничівська стоянка у Яготинському районі Київської області, Межиріцька стоянка у Канівському районі Черкаської області та Мізинська стоянка на Чернігівщині.

Епоха мезоліту (10—7 тис. років тому) характеризується появою макролітів і мікролітів, з´являються лук і стріли, перші кам´яні сокири. Людина приручила собаку. Мезоліту в Європі відповідають Азільська й Тарденуазька культури.

Азільська культура (10 тис. років тому). Назва культури походить від печерної стоянки Мас-д´Азіль у Південно-Західній Франції. її носії займалися полюванням, риболовством та збиральництвом, почали використовувати лук і стріли, приручили собаку. Поряд із знаряддям, характерним для попереднього часу, використовували дрібні кам´яні вироби — мікроліти, а також невеликі гарпуни з рогу оленя. На території України до цієї культури відносять пам´ятки Криму, Придніпров´я та Сіверського Донцю.

Тарденуазька культура (7—4 тис. до н. е.). Назва культури походить від стоянок поблизу містечка Фер-ан-Тарденуа в Північній Франції. Для неї характерні мікроліти, що застосовувалися як вкладки в кістяних і дерев´яних гарпунах, наконечниках списів, стріл, дротиків і ножів. Носії цієї культури полювали на тварин і птахів, застосовуючи лук і стріли, займалися рибальством і збиральництвом. У пошуку засобів для життя вони часто переселялися з місця на місце. Суспільний устрій існував у вигляді матріархату, існували невеликі парні сім´ї. Пам´ятки тарденуазької культури поширені у лісостепових зонах країн Старого світу, особливо у Середземноморському басейні. Вони також відомі на Північному Кавказі, у Закавказзі, у Криму (Мурзак-Коба, Фатьма-Коба та ін.), Нижньому Придністров´ї (Гребенникова стоянка) і Дніпровському Надпоріжжі (Василевські могильники).

Важливим періодом в історії людства був неоліт, який тривав протягом 8— 7 тис. до н. є. у країнах Стародавнього Сходу і від 6 до 3 тис. до н. е. у Європі.

Головною особливістю неоліту був перехід від привласнюючого типу господарства (полювання, рибальство, збиральництво) до відтворюючого (скотарство, землеробство). У період часу від 40 до 35 тис. років до н. є. зароджується людина сучасного типу Homo sapiens. З´являється глиняний посуд, у техніці обробки кам´яних знарядь починають застосовуватися нові прийоми — шліфування, розпилювання й свердління. З´являються перші великі могильники. Неолітичні стоянки й поселення розташовувалися переважно на берегах річок і озер. Стоянки мисливців і рибалок були зазвичай, короткочасними, а поселення землеробсько-скотарських племен — більш тривалими. Інколи житла будували на палях на воді. В культурах Переднього Сходу з´явилися перші укріплені поселення Єрихон, Чатал-Хююк в Малій Азії і мисливсько-рибальські культури— Кампінійська, Ертебелле в Західній Європі, культура ямково-гребінцевої кераміки у лісовій смузі Східної Європи, зокрема на території північно-східної частини Лівобережної України, та ін. Крім того, в Україні відомо кількасот неолітичних стоянок, а також Маріупольський та Деріївський могильники.

Первіснообщинний лад епохи неоліту характеризувався розквітом матріархату. Відбувався процес подальшого формування племен та складання груп племен. Мистецтво цього часу представлено різноманітною і багатою орнаментиковою керамікою, реалістичною скульптурою, наскальними зображеннями.

Мідний вік або енеоліт (5 тис. до н. е.) став періодом виникнення та розвитку металургії міді. Першими нечисленними металевими виробами з міді чи свинцю були примітивні прикраси, виготовлені за допомогою холодного кування. Вони з´явилися на Передньому та Близькому Сході ще у часи неоліту. Початок енеоліту в Європі пов´язаний з розвитком гірничорудної справи, відливанням металу та виробництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами з каменю, кістки й рогу. Гірничо-металургійний процес здійснювали професійні майстри: гірники, металурги, ковалі-ливарники. З численних копалень Балканського півострова надходили тисячі тонн руди, а виплавлений з неї метал у вигляді зливків або готових виробів шляхом міжплемінного обміну потрапляв у райони, що не мали власної сировини.

Основою економіки в епоху енеоліту стало орне землеробство і скотарство, розвивалися ремесла й домобудівництво. Нових рис набуло мистецтво й релігійні уявлення. Складнішою стала суспільна організація — виділилася племінна верхівка. Окремі племена, пов´язані з виробництвом і розповсюдженням міді, нагромадили значні багатства. Тривав процес утворення великих споріднених міжплемінних об´єднань. Унаслідок просування частини населення у Пруто-Дністровське межиріччя тут виникла знаменита трипільська культура, яка згодом поширилася на всю територію Молдови та Правобережної України. Носії трипільської культури підтримували тісні зв´язки зі спорідненими племенами Балкан і Подунав´я, постачаючи одержаний від них метал племенам середньостогівської культури, неолітичної дніпродонецької культури та ін.

У 4 тис. до н. е., після приручення коня, розпочався процес освоєння скотарськими племенами широкої смуги євразійських степів. У Північному Причорномор´ї, на Півдні і Сході від трипільців, мешкали різні групи населення мідного віку, про що свідчать Чаплинський могильник на Дніпропетровщині, археологічні пам´ятки типу нижнього шару Михайлівського поселення у Херсонській області. У Криму й прилеглих районах степу розвивалася кеміобинська культура. В середині 3 тис. тис. до н. є. всю євразійську степову смугу займали племена ямної культури та афанась-євської культури. У той же час на території Північного Причорномор´я відчувався вплив кавказьких культур ранньої пори бронзового віку.

Бронзовий вік був періодом поширення виробів з бронзи, тобто сплаву міді з миш´яком, оловом, рідше — із свинцем та цинком. Перехід від міді до бронзи обумовлювався тим, що бронза була твердіша та легкоплавкіша за мідь. Винайдення бронзи й поширення виробів з неї у різних частинах земної кулі відбувалося не одночасно: в 4 тис. до н. є. бронза вже була відома на території Ірану, Месопотамії, Малої Азії, в Єгипті, в 3 тис. до н. є. — у Середземномор´ї, Індії, протягом 2 тис. до н. є. — у всій Європі та Азії. Виникнення металургійних центрів, поява майстрів з виготовлення бронзових знарядь праці та зброї зумовили виробничу спеціалізацію і прискорили процес другого великого поділу праці — відокремлення ремесла від скотарства і землеробства. Виникнення нових знарядь праці сприяло, у свою чергу, подальшому розвитку орного землеробства й кочового скотарства. Нагромадження цінностей у руках окремих осіб, майнова нерівність призводили до поступового розпаду первіснообщинного ладу.

56. Визначити характерні риси української барокової культури

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII — XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва — досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне — небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського "Всенародне торжество").

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з´явилися будови, позначені рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє їх від бароко західноєвропейського. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев´яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко — це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", того гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету, а той злет невід´ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.

У культурі бароко важливим елементом залишалася спадщина античної літератури, і це знайшло певне відображення в репертуарі видань. Для учнів колегіумів видавалися твори староримських авторів, інколи з науково-допоміжним апаратом. З навчальною метою публікувалися латинською мовою твори Корнелія Непота, Ціцерона, Горація, Лукреція Кара, Вергілія, Теренція Варрони, Плінія Старшого. У кінці XVIII ст. у Галичині з´являються і німецькомовні публікації на античні теми.

Якщо українська книга кінця XVI — першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, властивих тогочасній європейській книжці в цілому.

Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. І коли насильством, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів. Українські маляри продовжили традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і тому стримано ставилися до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов´язана з дерев´яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відзначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев´яних храмах представлений пам´ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).

57. Проаналізувати культуру Стародавнього Китаю

Приступаючи до вивчення культури Стародавнього Китаю, важливо усвідомити, що її здобутки було покладено в основу не тільки середньовічної, а й сучасної китайської культури. Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географічною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців — стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного водою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.

Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія — фіксовані норми поведінки й мислення, що склалися на основі культу древності. Вони були покладені в основу нового типу міської раціональної культури й культури управління, якими повинні були володіти чиновники та державні службовці. На відміну від інших країн, китайські чиновники не були замкненою кастою, адміністративні посади давалися не за шляхетне походження, а за певні заслуги перед державою та в разі успішного складання іспитів.

Важливою рисою стародавньої китайської культури, на відміну від європейської, було не досягнення практичних цілей, а особисте самовдосконалення людини. Конфуціанство та даосизм являли собою скоріше морально-етичні вчення, аніж релігійні вірування. Людина Стародавнього Китаю вважала себе часткою Всесвіту, підпорядкованою загальним законам, тому прагнула не розпоряджатися природою, а вкорінюватися у ній. Навіть сучасний Китай, оволодівши новітніми досягненнями науки, зберіг традиційний тип культури, що гуртує людей в єдине ціле.

Китайська цивілізація з перших років свого існування зробила важливі кроки на шляху самовдосконалення. На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо — традиційний рис з´явився пізніше. З давніх часів китайці використовували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано, в середині II тис. до н. е., вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII—IX ст. китайці першими у світі стали вживати чай, китайський поет Лу Юй навіть написав «Книгу чаю» («Ча цзинь», 760 p.), де виклав систему його правильного приготування, про чай у порошках можна дізнатися з книги китайського каліграфа X століття Цзян Сяна «Ча лу» (1053).

У II тис. до н. е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам´яткою китайської літератури є книга пісень «Шицзин» (XI—VI ст. до н. е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувався про своїх підданих.

Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди — Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, завдяки якій китайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вони або висікалися у скелях, або мали традиційний для Китаю вигляд пагод. Значною мірою китайська буддійська архітектура й скульптура зазнали впливу індійських традицій, оскільки саме в Індії з´явився буддизм. Це обумовлено й тим, що для будівництва храмів і створення статуй часто запрошувалися індійські майстри.

Семитисячну культуру Стародавнього Китаю цілком можна віднести до «вічних цивілізацій», зберігши власну самобутність, вона дала світові компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування і навіть ватерклозет.

Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по-справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу і усвідомлення свого місця в ньому.

58. Дати оцінку просвітницькій діяльності Івана Мазепи

Мазепа — один із найосвіченіших людей свого часу, він одержав блискучу освіту — вчився в Київський академії, і за кордоном. Був людиною глибоко набожною, кохався в мистецтві й літературі, сам писав вірші, і деякі з них згодом стали народними піснями. Гетьман Мазепа визначався як великий книголюб і меценат тогочасних видань. Як книголюб мав він у Батурині власну добірну бібліотеку, в який було багато латинських книг. Книгами обдарував гетьман бібліотеку київської Aкадемії, як також різні церкви і оcoби. Лубенський монастир одержав від гетьмана дві майстерно видані Євангелії, при Вознесенському монастирі Переcoпницьку Євангелію; Степан Яворський подарував ніжинському Благовіщенському монастиреві Євангелію гетьмана Мазепи.

І Мазепа посприяв відкриттю Києво — Могилянської Aкадемії. У 1693 році, ректор колегії Йосиф Кроковський за посередництвом митрополита й гетьмана просив “жалуваної грамоти на удержання прежніх шкіл…, та на мирне навчання в них дітей російських жителів і всяких православної віри ревнителів…” У відповідь на це прохання царі Іван і Петро своєю грамотою з 21 січня 1694 р. дозволяли в заснованих митрополитом Петром Могилою школах при київському Братському монастирі православним префектам, профеcoрам і вчителям навчати не тільки поетики й реторики, але й філоcoфії та богословії слов'яно — руською, грецькою й латинською мовами, застерігаючи при тому, щоб навчання було в православному дусі. На утримання колегії було визначене постійне царське жалування щорічно по 50 рублів і по 50 чверток жита московської міри.

Титул «Aкадемії» вистарав гетьман Мазепа разом із Варлаамом Ясинським і Йосифом Кроковським (з 1694 р.).

У 1703 р. гетьман подарував школі деякий сад на київському Подолі. У 1707 р. затвердив Братському монастиреві право на посідання м. Стайок. Від часів гетьмана Мазепи з військового козацького скарбу йшло щорічно на Aкадемію по 200 карбованців.

Гетьман побудував папірню для чернігівської катедри, що постачала папір для тогочасних видань. У вірші — панегірику говориться про роль гетьмана в організації чернігівської колегії, про те, що саме Мазепі завдячувала чернігівська колегія за свій розквіт.

59. Розкрити характерні риси абстрактного мистецтва

Протягом усього XX ст. культура модернізму тяжіла до абстракції (від лат. abstractio — далеке від дійсності), тобто відсторонення художніх образів від конкретного сюжету, образу, об´єкта. Абстракціонізм як провідна художня течія модернізму остаточно утвердився в західній культурі лише в 40-50-х роках Він і нині залишається напрямом художньої творчості багатьох відомих майстрів. Отже, абстракціонізм — це безпредметне мистецтво, що не містить у собі жодного нагадування про дійсність. Тому його подекуди називають нефігуративним. Розвиток абстрактного мистецтва був відображенням тенденції відчуження митця XX ст. від дійсності, неприйняття її реалій. "Що жахливішим стає світ, то абстрактнішим стає мистецтво", — писав художник П. Клеє. Серед фундаторів абстракціонізму називають імена В. Кандинського (1866-1944), К. Малевича (1878-1935) та нідерландця П. Мондріана (1872-1944).

Василь Кандинський — одна з найшанованіших фігур у культурі модернізму. Людина високої духовності — поет, музикант, художник, знавець історії мистецтва і літератури — він ніколи не поривав з класичною традицією, але вів невтомні пошуки нових засобів спілкування митця з навколишнім світом. Починаючи як символіст, а згодом як експресіоніст, у 1910 р. В. Кандинський остаточно облишив предметне мистецтво. Його теорія абстракції — це не тільки результат наукових досліджень, а й філософія спіритуалізму. Фарби, лінії, кольори, на думку художника, є знаками космосу. Приведені в рух талантом митця, вони, як клавіші, вдаряють по струнах людської душі. Крім підготовки і публікації численних теоретичних трактатів, він багато працював як професор і педагог у різних художніх закладах Німеччини, Росії, Франції.

На відміну від філософа В. Кандинського, Казимир Малевич був справжнім революціонером у мистецтві. У поширенні абстракції він вбачав насамперед необхідність рішучого розриву зі старим світом, утвердження нового справедливого суспільства. У 1915 р. на виставці у Петрограді художник вперше продемонстрував серію полотен, що являли собою комбінації найпростіших геометричних фігур, у тому числі знаменитий "Чорний квадрат на білому тлі". Цей напрям у мистецтві живопису К. Малевич назвав супрематизмом (від лат. supremus — найвищий), тобто перевищенням над усіма попередніми художніми стилями і видами живопису.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.