Культурологія. Питання до екзамену

1. Предмет і метод культурології. Завдання культурології

2. Поняття культури. Різноманітні концепції визначення культури.

3. Культура як „друга природа". Співвідношення культури і натури.

4. Культура як світ знаків. Інформаційно-семіотичні концепції культури.

5. Людинотворча сутність культури.

6. Матеріальна і духовна культура, умовність їх розподілу.

7. Феномени духовної культури, їх взаємодія.

8. Функції культури, їх взаємодія.

9. Культура і цивілізація. О.Шпенглер "Закат Європи".

10.Культура як творчість. Специфіка духовного виробництва.

11. Релігія як складова духовної культури людства. Вплив християнства на українську культуру.

12. Культура як детермінант розвитку суспільства. Проблеми виховання моралі в сучасному суспільстві

13.Мистецтво і художня культура. Ортега-і-Гассет X. Дегуманізація мистецтва.

14.Освіта як важлива складова духовної культури людства.

15.Мова як фундамент, умова і засіб розвитку культури.

16.Культура як суспільний феномен. Соціальне наслідування через мову. Бердяєв М. "Філософія нерівності". "Про культуру"

17.Критика культури в західноєвропейських культурологічних концепціях (Ф. Ніцше, О.Шпенглер, З.Фрейд, Х.Ортега-і-Гассет)

18.Плюралізм культур. Локальні культури та їх еволюція. Теорія "культурних циклів" А. Тойнбі

19.Історична типологія культур. Діалог культур "Схід-Захід".

20. Основні періоди та тенденції в розвитку культури.

21.Етнонаціональні характеристики культури. Національна культура, національна мова.

22.Виникнення культури. Культура первісного суспільств.

23. Культура як гра. Й.Гейзінга "Ноmо sapiens. Гра і значення як функції формування культури".

24.Культура Стародавнього Єгипту, її внесок в розвиток світової культури і цивілізації

25.Комплексний характер розвитку мистецтва в Стародавньому Єгипті

26.Культура Межиріччя (Шумера, Вавілонія, Асірія). Шумерське письмо.

27.Культура Стародавньої Індії. Буддизм. Індуїзм..

28.Видатні літературні пам'ятники Стародавньої Індії. Внесок індійських вчених в розвиток світової культури і цивілізації

29.Культура Стародавнього Китаю, її внесок в розвиток світової культури і цивілізації. Конфуціанство.

30. Людина і світ в японській культурі

31.Своєрідність розуміння прекрасного в японській культурі. Синтоїзм..

32.Культура Стародавньої Греції. Релігійно-міфологічні основи в духовній культурі Греції

33.Еволюція культури Стародавньої Греції. Класичний період і еллінізм..

34.Проблема людини в античній культурі Е.Берті. Діалектика як вираз свободи думки і слова.

35.Античне мистецтво, його значення для розвитку Європейської культури.

36.Культура Стародавнього Риму. Система ідеалів і цінностей римлян.

37.Культура Візантії, її вплив на розвиток української культури

38.Культура західноєвропейського Середньовіччя. Роль католицизму в культурі західної Європи.

39.Гуманізм епохи Відродження. Основні риси культури епохи Відродження.

40.Мистецтво епохи Відродження. Генії Відродження.

41.Культура Реформації, її роль в становленні світової культури.

42. Культура Нового часу. Основні стилі мистецтва XVII ст.

43. Культура XVIII ст. Просвітництво. Системи виховання видатних просвітителів (Д.Дідро, Ж-Ж Руссо, Г.Сковорода)

44.Європейська культура XIX ст. Символізм. Реалізм..

45.Ідейні принципи та основні напрями культури модернізму. Гадамер Г.Г. Актуальність прекрасного. Мова і розуміння

46.Постмодернізм. "Елітарна культура", "масова культура". Ліотар Ж.-Ф. Постмодерний стан.

47.Становлення української культури. Особливості її розвитку. Український культурний архетип. К.Юнг. "Психологія і художня творчість".

48.Культура Київської Русі. Українська культура в умовах боротьби за національну незалежність.

49. Основні напрями розвитку культури сучасної незалежної України.

50.Цивілізоване безкультур'я як одне з протиріч сучасного суспільства. Шляхи подолання цього протиріччя.

Список використаної літератури.

1. Предмет і метод культурології. Завдання культурології

Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці XX ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія — це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у вузах. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культурологія — це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними , соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.

Культурологія — це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю.

Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.

2. Поняття культури. Різноманітні концепції визначення культури

Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов'язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не просто про обробіток землі, а про «обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою» селянина. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини — у листах Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.), у вислові «культура духу є філософія» йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва («agri cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу» («cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися «природній людині минулого».

Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов'язані з рівнем розвитку культури.

Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.

Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб'єкта.

3. Культура як „друга природа". Співвідношення культури і натури

Наукове поняття "культура" поширилося у XVIII столітті як протилежне поняттю "натура", тобто природа. Розвиток цієї тенденції привів до того, що культуру почали розуміти як міру соціальності суспільного життя і буття людини, показник рівня розвитку суспільства і людини, ступінь перетвореності первісного, природно — тваринного стану.

По суті, культура — це процес і результат виокремлення людини з природи, створення нової реальності та способу свого існування, так званої "другої природи." У цьому плані змістом культури стає історична зміна природних і соціальних умов життя людини, розвиток людських сил та здібностей, тобто становлення і розкриття сутності людини як у ній самій, так і в усьому багатстві та різноманітті створюваної нею дійсності.

Оскільки сутністю людини та суспільного життя є діяльність, то й аналіз культури головним чином здійснюється шляхом пізнання того, що і як створює людина.

Відповідь на запитання що створює людина розкриває ціннісний вимір культури, міру людського в людині та суспільстві. Це дає змогу оцінити матеріальні та духовні потреби людини, способи їх задоволення, збагнути світ матеріальних та духовних цінностей, у якому вона живе. Через систему суспільних відносин, відтворюваних людьми, можна визначити статус людини, значущість її властивостей і таким чином стимулювання до розвитку або приглушення (наприклад, фізичних чи духовних, особистісних чи колективних, творчих чи репродуктивних та інших) рис культури. У цьому вимірі культура постає як сукупність матеріальних і духовних цінностей, причому не лише вже створених, але і тих, які передбачається створити тепер і в майбутньому для задоволення потреб людини.

4. Культура як світ знаків. Інформаційно-семіотичні концепції культури

Семіотика – загальна теорія знакових систем.

Діяльність — це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, ціле покладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Культура являє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають.

Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значеням».

Ця об'єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбивається у його призначенні, ролі.

Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл Піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків (іл.4).

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви.

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогою оцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних види смислів.

5. Людинотворча сутність культури

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

6. Матеріальна і духовна культура, умовність їх розподілу

У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матеріальна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи матеріальної культури, її предметна форма існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домашнього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних історичних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною предмети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, наукове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Отже, якщо матеріальна культура — це результат перетворюючої природу діяльності людей, то духовна культура — результат духовної діяльності людей. Вона функціонує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної культури розкриває її структура.

Саме вона є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини — почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим виявом і реалізацією духовності людини.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.

Суттєвою ознакою людського в людині є любов, яка з давніх-давен посіла важливе місце в духовній культурі людства. Це можна проілюструвати на прикладі міфології народів світу, релігійної літератури, творів письменників і поетів, художників і композиторів, багатьох філософських трактатів.

7. Феномени духовної культури, їх взаємодія

До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світоглядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура почуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури і мистецтва.

Іншими словами, у структуру духовної культури суспільства необхідно включати: готові результати духовної діяльності; розподіл продуктів духовної діяльності; освоєння (споживання) духовних цінностей, перетворення їх у досягнення кожної людини. Отже, духовна культура є вищим проявом і спрямовуючим чинником у системі цілісної людської культури, оскільки саме вона ціннісно орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, у тому числі сфері матеріального виробництва.

8. Функції культури, їх взаємодія

Культура має власні рівні і закони розвитку та функціонування, які зумовлені її соціальним характером. Створюючи нові культурні витвори в процесі практичної чи теоретичної діяльності, матеріального або духовного виробництва, люди засвоюють знання й досвід, набуті попередніми поколіннями, а потім передають його своїм нащадкам. Законом розвитку культури є її спадковість, а законом функціонування — засвоєння і збереження соціокультурного досвіду та передавання його наступним поколінням.

Найбільш узагальнено в науці виділяють рівні культури за спеціалізованими аспектами її функціонування: професійним (висока, або елітарна, культура), утилітарним (масова, або низька, культура) і непрофесійним (народна, або побутова, культура). Якщо елітарна й особливо побутова культури мають пряму спрямованність щодо збереження духовності і оперують для цього традиційними засобами, то масова культура спирається переважно на новаторські можливості сучасної цивілізації.

Можливий поділ культури за організаційними формами її існування та функціонування, до яких, насамперед, належать держава, церква, школа, сім´я тощо. Культуротвірний зміст їх зводиться до виховання людини, формування всебічно розвиненої особистості та громадянина, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціального прогресу, хоч в історії відомі приклади, коли ці інститути були знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний розвиток.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху. Через культуру, яка об´єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

Наприклад, негативне ставлення до готичного мистецтва в період злету Ренесансу в Італії, заперечення класичного мистецтва і літератури на початку XX ст. в Росії.

Інформативно-трансляційна функція виконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду як від попередніх поколінь до нащадків (за історичною вертикаллю", так і в обміні духовними цінностями між народами (за історичною "горизонталлю"). Вона дає можливість здійснювати культурний обмін між своїми сутнісними силами, неоднаковими як усередині одного покоління, так і між поколіннями. Важливе значення цієї функції полягає в тому, що культура через пам´ять та її втілення в суспільній практиці забезпечує передавання в конкретних предметних формах соціокультурної спадковості людства.

З попередньою функцією тісно пов´язані комунікативна та інтегративна функції культури. Суть комунікативної функції культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових формулах тощо. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші — національний, регіональний або конфесійний. Проте саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв´язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

Інтегративна функція полягає в здатності культури об´єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільності, а народи — в світову цивілізацію. Проте, як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів у сучасному світі має місце тенденція не лише до зближення культур, яке відбувається на підставі типової або функціональної спорідненості, а й зворотній процес -взаємовідштовхування.

Регулятивна, або нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом — черпає свій зміст у релігії й нарешті — у науковому пізнанні, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

9. Культура і цивілізація. О.Шпенглер "Закат Європи"

У значенні «культури» часто вживається поняття «цивілізація». Цивілізація — це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.

Поняття «культура» вживається:

— для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);

— для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);

— для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдіяльності людей;

— як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).

Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.

Поняття «цивілізація» (лат. civilis— громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі — матеріальної культури. У даному випадку — це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).

Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводить до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності, класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.

Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава — це суспільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.

Значення поняття «цивілізація» змінилося у XVIII ст., коли французькі матеріалісти-просвітники стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметний ресурс культури.

Визначний німецький філософ, історик Освальд Шпенглер (1880—1936) розвинув учення про культуру як безліч замкнених «організмів» (єгипетського, китайського, індійського і т. ін.), що виражали «колективну душу народу», яка проходить певний цикл життя, який триває упродовж тисячоліть. На його погляд, органічна культура, умираючи, перероджується на свою супротилежність — цивілізацію, пануючим принципом якої є голий практицизм і раціоналізм. Шпенглер став виразником больових проблем європейської культури. Незважаючи на те, що він не пояснив процес зародження нових культур, він уперше поставив питання, які стали відправною точкою серйозного сучасного дослідження про людину, культуру й цивілізацію.

10.Культура як творчість. Специфіка духовного виробництва

Творчість є атрибутом діяльності лише людського роду. Родовою сутністю людини, його найважливішою атрибутивною властивістю, є предметна діяльність, суть якої – творчість. Однак цей атрибут не характерний людині з народження. У даний період він присутній тільки у виді можливості. Творчість не дарунок природи, а придбане через трудову діяльність властивість. Саме перетворююча діяльність, включення в неї є необхідною умовою розвитку здатності до творчості. Перетворююча діяльність людини, виховує в ньому, суб'єкта творчості, прищеплює йому відповідні знання, навички, виховує волю, робить його всебічно розвитим, дозволяє створювати якісно нові рівні матеріальної і духовної культури, тобто діяти.

Таким чином, принцип діяльності, єдність праці і творчості розкривають соціологічний аспект аналізу основ творчості.

Культурологічний аспект виходить із принципу наступності, єдності традиції і новаторства.

Творча діяльність є головний компонент культури, її сутність. Культура і творчість тісна взаємозалежні, більш того взаємообумовлені. Немислимо говорити про культуру без творчості, оскільки воно – подальший розвиток культури (духовної і матеріальний). Творчість можлива лише на основі наступності в розвитку культури. Суб'єкт творчості може реалізувати свою задачу, лише взаємодіючи з духовним досвідом людства, з історичним досвідом цивілізації. Творчість як необхідну умову містить у собі вживання його суб'єкта в культуру, актуалізацію деяких результатів минулої діяльності людей.

Виникаюче у творчому процесі взаємодія між різними якісними рівнями культури висуває питання про взаємозв'язок традиції і новаторства, тому що не можна зрозуміти природу і сутність новаторства в науці, мистецтві, техніку, правильно пояснити характер інновацій у культурі, мові, у різних формах соціальної діяльності поза зв'язком з діалектикою розвитку традиції. Отже, традиція є однієї з внутрішніх детермінацій творчості. Вона складає основу, споконвічну базу творчого акта, прищеплює суб'єкту творчості визначену психологічну установку, що сприяє реалізації тих чи інших потреб суспільства.

11. Релігія як складова духовної культури людства. Вплив християнства на українську культуру

Представники православної культурологічної думки (М. Бердяев, П. Флоренський, Л. Карсавін та ін.) доводять, що культура виникла з релігійного культу. Саме в розвитку релігійності, яка є суттю культурно-історичного процесу, можна врятувати західну цивілізацію, і в цьому аспекті завдання православної або російської культури, на думку Л. Карсавіна, є універсальним і водночас індивідуально-національним.

У протестантській культурології релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей: лише Бог є першоосновою виникнення і розвитку культури. Таку концепцію опрацював німецький теолог П. Тілліх (1886-1965). Культура, на його думку, містить у собі релігійний досвід, тому релігія виступає субстанцією культури, а культура — функцією релігії.

Кризу теперішнього стану культури П. Тілліх визначав у розриві сутнісної єдності релігії і культури. Як у цілковитому підпорядкуванні культури релігією, так і в замкненому стані культури, її повному відособленні ("секуляризації") від релігії мислитель вбачав прояв "демонічного, деструктивного начала". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Шукати Бога треба не в потойбічному світі, а "в глибині людського буття". Лише в синтезі субстанції (релігії) та форми (культури) можлива подальша творча історія людства. Ідеї П. Тілліха лягли в основу екуменічного руху, спрямованого на подолання міжконфесійних відмінностей на засадах християнства. Ідеї культурно-релігійного екуменізму обстоює й німецький соціолог Р. Демоль, який розглядає культуру як прагнення людини до розвитку і підвищення своїх здібностей, як найблагородніший культ її душі, несення служби Бога в самій людині. Він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної моралі.

12. Культура як детермінант розвитку суспільства. Проблеми виховання моралі в сучасному суспільстві

Моральне виховання особистості має на меті формування моральної вихованості, яка передбачає систему моральних знань, умінь, навичок, переконань, поглядів, норм. Завдання морального виховання ми визначили як процес трансформації суспільно значущих норм, принципів, регулюючих взаємовідносини, загальнолюдські моральні цінності в індивідуальні якості й формування на цій основі відповідних моральних якостей.

Важливою ланкою в системі розглянутих принципів є принцип морального виховання в процесі суспільно значущої діяльності. Формування особистішого смислу діяльності зумовлюється збігом мети людини й мети суспільно значущої діяльності, що використовується як виховний засіб, тим, наскільки ця діяльність сприяє досягненню мети, яку ставить перед собою індивід. Водночас слід зазначити, що виховуючі можливості діяльності полягають і в тій системі, яка склалася об'єктивно, відносин, контактів усередині колективу, в які індивід з необхідністю вступає в процесі цієї діяльності.

Якщо ж діяльність не набуває для суб'єкта морального характеру, її виховний потенціал знижується. За повної розбіжності цілей особистості й діяльності, в яку вона включена, можливий і негативний вплив діяльності на моральні якості людини, які в цей час складаються й формуються. Якщо ж змінити вид діяльності неможливо, то це викликає відоме явище — «роздвоєння» моралі, коли головною рисою характеру морального суб'єкта стає лицемірство.

13.Мистецтво і художня культура. Ортега-і-Гассет X. Дегуманізація мистецтва

X. Ортега-і-Гассет, аналізуючи сучасну цивілізацію, вказує на те, що вона заснована на суперечностях, які знаходяться всередині розвитку самої культури. У своїй книзі "Повстання мас" основною суперечністю він показує суперечність між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Обґрунтовуючи виникнення цієї суперечності і розкриваючи її сутність, філософ протиставляє культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. У процесі споживання культурних цінностей народ перетворює справжню культуру на "ширвжиток", тобто масову культуру. Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної розцінюється як наступ "варварства в культурі", або "контркультури".

Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, X. Ортега-і-Гассет протиставляє культурі науку, яка виявилась найбільш стійкою і живучою серед різноманітних видів духовної діяльності людини. її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Усе це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет причину кризи сучасної культури вбачає в суперечностях, по-перше, між її структурними рівнями — високою (елітарною) та масовою (утилітарною) культурою і, по-друге, між самою культурою та наукою, яка серед різноманітних видів духовної діяльності людей виявилася найбільш стабільною та життєздатною.

14.Освіта як важлива складова духовної культури людства

Сьогодні система освіти в Україні перебуває в процесі реформування, змістом якого є перехід від класичної парадигми до некласичної. Класична система освіти та її стандарти сформувалися в Європі в результаті панування культури індустріального суспільства та її найважливішого елемента — науки. А тому характерними ознаками європейської освіти до середини ХХ ст. був саєнтизм, галузева диференціація та утилітарний прагматизм. Класична модель освіти репрезентувала ціннісні орієнтації та ідеали модернізованої індустріальної цивілізації, зокрема її технократичний оптимізм. Освіченою вважали людину, яка засвоїла науково-технічні здобутки цивілізації, збагатила свій розум теоретичним знанням. На всі соціальні проблеми така людина дивилася крізь призму науково-технічного прогресу, вважаючи науку панацеєю в їхньому розв’язанні. Пріоритетний розвиток науки й техніки визначав зміст освіти та відповідну їй професійну стратифікацію.

Саєнтизм та аморальність європейської класичної освіти, на думку П. Сорокіна, виявляються в тому, що горішні поверхи суспільства (владні структури) поповнюються людьми, які демонструють високі інтелектуальні здібності й водночас моральну деградацію: корупцію, демагогію, прагнення поживитися за рахунок інших, сексуальну розбещеність, нечесність, цинізм, «плутократію» [8, с. 415]. Отже, європейська класична освіта в середині ХХ ст. наочно демонструвала свою неспроможність у формуванні освіченої людини як людини інтелігентної. Освічена людина виявилася неінтелігентною. Вона знаюча, компетентна, в усьому керується авторитетом науки і не відчуває потреби в моральних імперативах діяльності.

П. Сорокін першим поставив питання про те, що класична модель освіти вичерпала себе. Спеціаліст замінив освічену людину як цілісну особистість. Для нього наукове знання – універсальна підстава приймати рішення та діяти. Освічена людина стала одномірною і пропагує свою одномірність як взірець досконалості. Це пов’язано з тим, що освіта виявилася неспроможною здійснювати селекцію та готувати освічених людей як інтелігентних. Брак культури виявився в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Криза інтелігентності є свідченням духовної деградації суспільства, руйнуванням елітної страти як провідної верстви нації.

15.Мова як фундамент, умова і засіб розвитку культури

Особливий вимір займають у ціннісній сфері суспільної свідомості такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка). Звільнення людських почуттів та характеру від так званого зоологічного індивідуалізму, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури;

б) різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес;

в) матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості — поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо).

16.Культура як суспільний феномен. Соціальне наслідування через мову. Бердяєв М. "Філософія нерівності". "Про культуру"

Визначний російський релігійний філософ Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) був першим виразником духовного драматизму переломної епохи, коли старі культурні форми стали тісними для подальшого розвитку людства, яке перейшло до створення нових форм і засобів утілення. Він вважав, що людина як вільний творець, стоїть вище культури, тому його творчість обмежують сталі культурні форми. Говорячи про історичну долю Росії, Бердяев покладав надії на «чудо релігійного перетворення життя» як альтернативу сковуючому символізму культури й механічно-бездушному порядку цивілізації.

Виокремлюється й інший тип суспільств, які цей автор визначає як сімейно-родинні. Сферою солідарності і, відповідно, моральної довіри в таких соціумах є сім’я. Економіки цих країн мають розвинені мережі сімейного бізнесу (дрібного і середнього), їм властивий високий рівень державного втручання, спрямований, передусім, на утворення і підтримку великих корпорацій.

Отже, будь-яке запозичення міжнародних стандартів чи позитивного іноземного досвіду реформування і переустрою суспільств «вступає в реакцію» з традиційним укладом народу-реципієнта. Така взаємодія традицій та інновацій може мати декілька наслідків. Найкращим і найоптимальнішим є історичний синтез, коли запозичення поєднується з традиційним укладом. Дещо гіршою є ситуація розколу між традиціоналістським сегментом суспільства і модерністським.

Однак, найнебезпечнішим є історичний випадок цілковитого знищення традицій, їх заміни штучними запозиченими формами політичного, економічного, культурного життя. В цьому випадку, цілковито реформований соціум може отримати формальні інституції демократичної держави, громадянського суспільства і політичної нації, проте, втратити ідентичність, тобто втратити самого себе. Такий соціум не буде життєздатним, підтримуючись винятково силами та культурним впливом держав — об’єктів наслідування, які, переважно, належать до світ-системного ядра, тобто до глобального центру сил, адже, зазвичай, копіюють сильніших та успішніших. Тут спостерігаємо ще одну функцію традиції — функцію самозбереження, коли традиційний уклад відіграє роль культурно-історичної ніші до якої відступає транзитивний соціум в разі провалу реформістсько-модернізаційних зусиль. На жаль, Україна, як і решти країн східноєвропейських теренів, позбавлена такого традиціоналістськи затишного історичного притулку, оскільки часи тоталітарної індустріалізації та «культурної революції» цілковито знищили її традиційний уклад. Інша річ — країни Центральної Азії, які зберегли традиційні форми суспільного побутування і тепер мають історичну нішу та простір для історичного маневру.

17.Критика культури в західноєвропейських культурологічних концепціях (Ф. Ніцше, О.Шпенглер, З.Фрейд, Х.Ортега-і-Гассет)

Австрійський мислитель, лікар-психіатр і невропатолог Зигмунд Фрейд (1856—1939), проаналізувавши відомі концепції культури, вирішив зосередити свої дослідження на самій людині. Він створив новий напрям у психології та медицині, який назвав психоаналізом, принципи його розповсюдив на різні галузі людської культури — міфологію, фольклор, художню творчість, релігію й т. ін. Відкривши в людині несвідоме начало природного походження, яке направляють сексуальні бажання та бажання смерті, Фрейд виявив рушійну силу її творчого потенціалу — сублімацію, тобто використання сексуально-біологічної енергії не за прямим призначенням. Саме вона, на його погляд, і є рушійною силою потягу людини до знань, мистецтва та високого ідеалу.

Аналіз сучасного культурного стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). Піддаючи критиці сучасну «масову культуру», він протиставляє їй «живу» культуру, що є особистим надбанням людини. Конкретні елементи такої культури складають елітарний пласт культурного процесу, що може протистояти «масовій культурі». Важливим елементом людського буття вважає гру німецький філософ Е. Фінк, який ставить її в один ряд із такими поняттями, як смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тваринному світові, бо фантазія як засіб оперування уявленнями притаманна лише людині, яка у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.

18.Плюралізм культур. Локальні культури та їх еволюція. Теорія "культурних циклів" А. Тойнбі

Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації: давньосхідних деспотій, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств. Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних учених, які в основному спираються на концепцію А. Тойнбі, що пояснювала одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосовуючи поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн.

Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975) багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загальну концепцію розвитку культури. Як і Шпенглер, він виходив із того, що у великій кількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них Тойнбі розглядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиною свого божественного призначення. Вважаючи, що людський шлях не визначається божеством, він розкрив альтернативи розвитку культури. Рушійною силою культури Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: «божественне» й «диявольське». На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом «Відповідей» творчого людського духу на «Виклик», що закидає йому природа, а кінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один і той же «Виклик» може бути декілька варіантів «Відповідей».

19.Історична типологія культур. Діалог культур "Схід-Захід"

Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізацій та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації. У житті дуже часто трапляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип — це те, що об´єднує за спільністю ознак в одну групу.

У культурології ряд культурно-історичних об´єктів, пов´язаних спільністю рис, елементів, закономірностями розвитку, також можна типологізувати, поєднуючи у певні типи. Зокрема, в 1958 р. в Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси та ознаки цивілізації. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов´язковою, а необхідність інших нерідко ставиться під сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

Захід був змушений придумати свою міфологію випадковості і персоніфікувати її. Випадковість втілюється в образі богині, що перебуває у вічному русі, “з однієї ногою на колесі” – начебто попередження про те, що випадок можна “схопити” лише на льоту – не міркуючи, не вибираючи, а ніби викрадаючи його. Несподіванка випадку викликає приплив енергії, а ризик веде навіть до подвигу.

Східна думка не цікавиться славою і не піддається романтиці героїзму. Визначений як збіг, випадковість піднімає людину вище самої себе, змушує її йти на те, що є поза її силами.

Випадковість змушує час йти поза нею, робить нечутним його хід: тут з’являється надія, тому що відкривається інший світ. Створюючи шанс прориву, випадковість стає шансом вийти на обрій особистісної свободи, а тому вона надає руху всім можливостям.

20. Основні періоди та тенденції в розвитку культури

Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час. У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм — віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.

Найпоширеніший тип періодизації — лінійна періодизація, під якою розуміють розчленування історико-культурного розвитку на відрізки, коли кожний наступний відрізок безпосередньо виростає з попереднього і має рівне з ним історичне значення. Світова культура поділяється на такі усталені хронологічні відрізки:

· культуру первісного суспільства (від 4 тис. років до н. є.),

· культуру Стародавнього світу (4 тис. до н. е — 5 ст. н. е.),

· культуру Середньовіччя (5-14 ст., див. також Європейська культура Середньовіччя);

· культуру Відродження, або Ренесансу (14—16 ст.);

· культуру Нового часу (кінець 16—19 ст.), що розпадається на три епохи — Реформації (початок 17 ст.), Просвітництва (17—18 ст.) та культуру 19 століття;

· культуру Новітнього часу (кінець 19—20 ст.).

21.Етнонаціональні характеристики культури. Національна культура, національна мова

Налагодження зв´язків у суспільстві, реалізація творчих можливостей кожного індивіда неможлива без потреби у відчутті глибинних коренів. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, що виник з прадавніх часів.

Вперше механізм культурної ідентифікації було розкрито в психологічній концепції 3. Фрейда. Культурна ідентифікація — це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Ідеї "приналежності" або "спільності" і акт ідентифікації з іншими культурами є універсальним ланцюгом, що з´єднує людські утворення. Національна, або як тепер прийнято говорити, етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим даної групи і акцентує ідею "коренів".

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу — міфів, легенд, святинь тощо. Ця культурно-історична спадкоємність у житті етносу досить динамічна і рухлива. Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує національну культурну традицію — власне те, що передається в спадок майбутнім поколінням: побутові звичаї, обряди, національний одяг, місцеву розмовну мову (діалект) і врешті-решт — фольклор, тобто народні пісні і танці, епічні твори тощо.

Базова індивідуальна і групова культурна приналежність до етносу встановлювалась у момент народження людини, а культурні надбання, засвоюючись у потоці життя, не передбачали ні спеціальних зусиль, ні розвиненої індивідуальності. Глибинна людська потреба в культурній ідентифікації зберігалася протягом усього життя людини.

Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати і втілювати в життя; це визначає етнічну ідентичність, тобто сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу, примножуючи надбання матеріальної і духовної культур.

Національна культура тісно пов´язана з релігійною. І національна, і релігійна культури охоплюють знання, навички, вміння, що є провідними в конкретному географічному регіоні, а також ідеї та уявлення, які мають суспільну цінність. Національно-релігійне життя охоплює провідні конфесії. Так, українці віддають перевагу напрямам християнства: православ´ю, католицизму, уніатству, протестантизму. Завдяки демократичній хвилі спостерігається звернення до архаїзмів у вірі та віруваннях, зокрема до язичництва, так званої РУН-віри, а також до таких нетрадиційних релігійних напрямів, як, наприклад, кришнаїзм.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну свідомість, яка охоплює основні компоненти : культуру, мову, звичаї. Усі вони взаємопов´язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню функцію. Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені й унормовані традиційні й культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо.

Історичний взаємозв´язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві елементів сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких складалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регуляторна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

22.Виникнення культури. Культура первісного суспільств

Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку. Сучасний неоеволюціонізм у розумінні культури (Ю. Стюард, Дж. Мйорок). Релігійний еволюціонізм П. Тейяра де Шардена; рефлексія як імпульс виникнення і розвитку культури. Меметика як спрямованість сучасної нееволюційної думки.

Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві — Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності згуртування і об'єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально — перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

Вчені-археологи виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу, які, за традицією, називають віками: кам'яний, мідно-бронзовий, залізний.

Кам'яний вік — найдовший період часу в історії людства. Він тривав від появи людини до початку поширення перших металів — міді, бронзи та ін. Палеоліт поділяється на три основні відрізки часу — палеоліт, мезоліт, неоліт, кожен із них у свою чергу має свої епохи або періоди.

Через нерівномірність історичного розвитку початок кам'яного віку, як і окремих його епох та періодів, на різних територіях земної кулі не збігається у часі. Якщо в Африці людина з'явилася понад 2 млн років тому, то в Європі — близько 1 млн років тому. Кам'яний вік у Європі закінчився в 3 тис. до н. е., а в аборигенів Південної Азії, Австралії, на островах Тихого океану тривав до Великих географічних відкриттів (середина XV— середина XVIIст.).

Палеоліт, у свою чергу, поділяється на ранній, середній і пізній. Ранній палеоліт складає дві археологічні культури: шельську та ашельську. Середній палеоліт відповідає мустьєрській культурі. Носіями культур раннього палеоліту були Ното habilis(людина уміла), пітекантроп та синантроп. За мустьєрської епохи з'являється новий тип людини — неандерталець. У період пізнього палеоліту, якому відповідають оріньякська, солютрейська та мадленська культури, сформувалася людина сучасного типу — кроманьйонець та гримальді.

Ашельська культура (близько 400—100 тис. років тому). Назва її походить від околиці м. Ам'єна (Сент-Ашель) на Півночі Франції. Носії цієї культури жили у печерах та інших захищених місцях, займалися мисливством і збиральництвом, навчилися користуватися вогнем. Для неї характерні кам'яні двобічнооброблені ручні рубила, сокироподібні знаряддя, масивні відщепи й нуклеуси. Пам'ятки ашельської культури були відкриті в Азербайджані, Вірменії, Грузії й Молдові. В Україні — це Королеве й Рокосів на Закарпатті, Житомирська стоянка та Лука-Врубловецька.

Мустьєрська культура (близько 100 (150) — 40 (35) тис. років тому). Назва її походить від печерної стоянки Ле-Мустьє в Північній Франції. Ця культура була поширена в Європі, Азії та Африці. Для неї характерні гостроконечні скребла, виготовлені з каменю. Носії цієї культури — палеонтропи, жили в природних печерах, споруджували заслони і примітивні житла в річкових долинах, добували вогонь. Пам'ятки мустьєрської культури знайдені у Середній Азії (Тешик-Таш), на Кавказі, на Волзі (Волгоградська стоянка). На території України вона представлена пам'ятками Молодовських стоянок (селище Молодове Сокирянського району Чернівецької області), Антонівськими стоянками на Донеччині, а також стоянками Кі-Їк-Коба, Чокурча, Старосіллівська, Шайтан-Коба і Заскальницька у Криму.

Оріньякська культура (близько 20—ЗО тис. років тому). Назва її походить від стоянки, знайденої у печері Оріньяк у Франції. Культура поширена у південних районах Західної Європи, куди населення прийшло зі Сходу. Носії цієї культури жили в природних печерах і спеціально споруджених довгочасних житлах, займалися полюванням і збиральництвом. Для оріньякської культури характерні пластини-ножі, різці, скребки, вістря, проколки. Носіями культури були люди сучасного фізичного типу, що належали до так званих гримальдійців, що жили на ранньому етапі матріархату. До цієї культури відносяться нижні шари Тельманської стоянки на Дону поблизу Воронежа. В Україні це Радомишльська стоянка на Житомирщині, Пушка-рівська І в околицях села Пушкарів Новгород-Сіверського району Чернігівської області, Сюрень Бахчисарайського району в Криму.

Солютрейська культура (близько 20—15 тис. років тому). Назва її походить від печерної стоянки Солютре у Франції. Серед крем'яних знарядь цієї культури знайдені наконечники дротиків листоподібної форми, ножі, крем'яні різці, скребки, проколки і вістря, кістяні наконечники, голки, випрямлювачі, твори первісного мистецтва. Населення належало до людей сучасного типу — кроманьйонців. Вони полювали на мамонтів, північних оленів, диких коней та інших тварин, споруджували довгочасні житла. До пам'яток Солютрейської культури відносяться Костьонки І і Гагарінська стоянки на Дону, Авдеєво на Сеймі, Бердиж на Сожі, Молодове Vна Середньому Дністрі (Україна) та ін.

Мадленська культура (понад 10 тис. років тому) була поширена на території Іспанії, Франції, Швейцарії, Бельгії, Німеччини. Носії цієї культури займалися полюванням, збиральництвом, рибальством. Знаряддя праці виготовлялися з кременю, кістки й рогу. За часів існування культури значного розвитку набуло образотворче мистецтво: скульптура, представлена фігурками з кістки, каменю та бурштину, графіка у вигляді зображень на кістках та виробах з них, а також живопис, твори якого становили розписи фарбами на стінах і стелях печер та великих кістках мамонтів. Люди мадленської культури жили на етапі ранньої матріархальної родової організації. Пам'ятки її на території України становлять Молодове V, Кирилівська стоянка у Києві, Добраничівська стоянка у Яготинському районі Київської області, Межиріцька стоянка у Канівському районі Черкаської області та Мізинська стоянка на Чернігівщині.

Епоха мезоліту (10—7 тис. років тому) характеризується появою макролітів і мікролітів, з'являються лук і стріли, перші кам'яні сокири. Людина приручила собаку. Мезоліту в Європі відповідають Азільська й Тарденуазька культури.

Мідний вік або енеоліт (5 тис. до н. е.) став періодом виникнення та розвитку металургії міді. Першими нечисленними металевими виробами з міді чи свинцю були примітивні прикраси, виготовлені за допомогою холодного кування. Вони з'явилися на Передньому та Близькому Сході ще у часи неоліту. Початок енеоліту в Європі пов'язаний з розвитком гірничо-рудної справи, відливанням металу та виробництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами з каменю, кістки й рогу. Гірничо-металургійний процес здійснювали професійні майстри: гірники, металурги, ковалі-ливарники. З численних копалень Балканського півострова надходили тисячі тонн руди, а виплавлений з неї метал у вигляді зливків або готових виробів шляхом міжплемінного обміну потрапляв у райони, що не мали власної сировини.

23. Культура як гра. Й.Гейзінга "Ноmо sapiens. Гра і значення як функції формування культури"

Первісне суспільство — найдовший період часу, що знаменував появу людини та перехід її від некультурного стану до культурного. За цей час відбулося зародження людини сучасного типу (homosapiens), утвердження екзогамії, перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого, відокремлення скотарства від землеробства, а поява зародків писемності свідчила про перехід від доісторичних часів розвитку людства до історичних.

Найрозповсюдженішою нині серед культурологічних концепцій є концепція ігрової культури. Найяскравіший її представник — голландський культуролог, історик і філософ-ідеаліст Иоганн Хейзинга (1872—1945). Розвиток культури за його теорією відбувається у процесі гри. Уся культурна творчість — це гра: поезія, музика, художня творчість, мораль і усі можливі форми культури. Різні версії такої концепції мають місце у концепціях інших культурологів. В основу цієї концепції покладено тлумачення мистецтва як гри, тобто спонтанної, незаінтересованої діяльності, яка сама по собі приємна і не має певної мети. Культуротворча властивість гри полягає у тому, що у своїй діяльності з перетворення навколишнього середовища людина «програє» цей діяльний процес у власній уяві. Як вважав Хейзинга, елементи гри присутні в усіх сферах матеріальної культури й визначають зміст її форми — цілі епохи «грають» у пошуки ідеалу та шляхів його здійснення, не створюючи принципово нових орієнтирів.

Аналіз сучасного культурного стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). Піддаючи критиці сучасну «масову культуру», він протиставляє їй «живу» культуру, що є особистим надбанням людини. Конкретні елементи такої культури складають елітарний пласт культурного процесу, що може протистояти «масовій культурі». Важливим елементом людського буття вважає гру німецький філософ Е. Фінк, який ставить її в один ряд із такими поняттями, як смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тваринному світові, бо фантазія як засіб оперування уявленнями притаманна лише людині, яка у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.

24.Культура Стародавнього Єгипту, її внесок в розвиток світової культури і цивілізації

(2900—300 pp. до н. є.) — наочний цьому приклад. Одним з вирішальних факторів розвитку давньоєгипетської цивілізації були природно-географічні умови — це вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельтового оазису, та безплідна пустеля навкруги. Як у давні часи, так і тепер, у родючій частині, що складає лише 3,5 відсотків території, проживало 99,5 відсотків населення. Давньоєгипетська держава виникла в останні століття IVтис. до н. є. На цей час сформувалася ієрогліфічна (священна) та ієратична (спрощена) система писемності, художній канон, релігійні уявлення.

Визначальним фактором давньоєгипетської культури була насичена магією й тотемістичними пережитками релігія. Боги забезпечували впорядковане існування світу, складовою якого була людина. Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Вони вважали, що смерть — це лише тимчасове розлучення душі з тілом, а тому намагалися якнайдовше зберегти його через бальзамування. Фараон для єгиптян як предмет поклоніння був живим божеством. Саме слово «фараон» у перекладі означало «великий дім». Фараон міг брати у потойбічне життя усіх, хто був йому там потрібен, решта відходила у небуття.

25.Комплексний характер розвитку мистецтва в Стародавньому Єгипті

В епоху Старого царства (2755—2255 pp. до н. є.) розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. Перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчатої піраміди, яка отримала назву мастаба, що означає лавка, була побудована для фараона Джосера його верховним сановником, а також архітектором і лікарем славнозвісним мудрецем Імхотепом. За фараонів Хеопса, Хефрена й Мікерина було здійснено будівництво найвеличніших пірамід Єгипту. Так, висота піраміди Хеопса становила 146,5 м, а довжина сторони платформи — 230 м, вона складалася з 2 млн 300 тис. кам'яних блоків середньою масою 2,5 тонни. Точність припасування блоків була такою, що між ними й зараз не можна просунути лезо ножа. З часом будівництво пірамід поступово занепадає, але у Фаюмській оазі, за античними джерелами, було побудовано грандіозну споруду — лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридорів. Це відбувалося уже в епоху Середнього царства (2134—1784 pp. до н. е.), яка несла у собі й інші зміни. Канонічність художнього мислення в образотворчому мистецтві спочатку розвивалася у ритуально-релігійному контексті, наприклад, статуя сидячого фараона втілювала, передусім, священну силу і могутність, а не портретну індивідуальність, зображення простої людини виконувалося схематично — голова та кінцівки зображувалися у профіль, тулуб і очі — в анфас, фігури чоловіків замальовувалися теракотовим кольором, жінок — білим або жовтим. Поступово скульптура втрачає канонічну офіційність, зображення фараонів тепер уже не образи божества, а правителів, стурбованих долею своєї держави. Аналогічні почуття передають скульптурні портрети сановників та нижчих адміністраторів. Таким чином, було започатковано нову мистецько-культурну традицію — художній реалізм. У цю епоху учені обчислили поверхню кулі, сформулювали уявлення про функції мозку в організмі.

Епоха Нового царства (1570—1070 pp. до н. є.) була найвищим піднесенням Єгипту. Самобутнім явищем цього періоду стала так звана «давньоєгипетська Реформація», пов'язана з ім'ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи обмежити владу жерців, він звів складну релігійну систему до культу єдиного бога Атона й узяв собі офіційне ім'я Ехнатон («бажаний Атону»), переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон. Змінився і характер мистецтва: посилилася увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою й насолоди життям. Образи людей стали більш живими й динамічними. Це скульптурні зображення самого Ехнатона та його родини й цариці Нефертіті. Але вже за життя наступника Ехнатона — Тутанхамона жерці повернули свій статус, відновили культ Амона, столицею держави знову стали Фіви. Занепали новаторські тенденції культури.

Таким чином, традиційність, самодостатність і консерватизм давньоєгипетської культури зумовили майже незмінний характер цієї цивілізації протягом трьох тисячоліть її існування.

26.Культура Межиріччя (Шумера, Вавілонія, Асірія). Шумерське письмо

Охоплює 3200—539 pp. до н. е., вона має світове значення, оскільки дала перший поштовх культурним процесам, які були розвинуті іншими народами. Месопотамія (грецька назва Межиріччя) — територія в середній та нижній течії річок Тигр і Євфрат — колиска світової цивілізації. У IV—IIIтисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирійська імперія, Ново-Вавилонська держава. Вивчаючи цей матеріал, варто розглядати їх як чотири хвилі цивілізації.

Досягнення шумерів (IV— кінець IIIтис. до н. е.) у різноманітних галузях культури були виключно високі. Вони винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні системи (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог. Шумери розробили клинописну систему писемності, з якої розвинувся фінікійський, а потім і давньогрецький алфавіт — основа більшості алфавітних систем світу. Наприкінці IIIтис. до н. є. у місті Ур було укладено перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. У Шумері виникає справжня література, представлена передусім найдавнішою епічною поемою «Сказання про Гільгамеша» («Одного, що пізнав усе»), де міститься найдавніший опис всесвітнього потопу — події, що стала елементом біблійної есхатології— релігійного вчення про кінець світу.

27.Культура Стародавньої Індії. Буддизм. Індуїзм

Рання індійська цивілізація сформувалася на півночі Індії у 3 тис. до н. є. її основними центрами були Хараппа та МохенджоДаро, що знаходяться на території сучасного Пакистану. Велике значення для розвитку індійської культури мало розташування Індії на великому шовковому шляху, завдяки чому вона увібрала в себе численні здобутки культур інших народів. Крім того, давньоіндійська держава підтримувала тісні зв'язки з Месопотамією та іншими державами Центральної та Середньої Азії.

У Стародавній Індії існувала велика кількість релігій, що активно взаємодіяли між собою. Поступово на ранніх етапах розвитку виділилися найголовніші: брахманізм, індуїзм та джайнізм, а пізніше — буддизм та іслам.

28.Видатні літературні пам'ятники Стародавньої Індії. Внесок індійських вчених в розвиток світової культури і цивілізації

Вивчення культури Індії стародавніх часів корисне й цікаве ще й тому, що багато її елементів набули розвитку у наступні історичні епохи й дожили до наших днів. Уже на ранніх етапах розвитку в долині ріки Інд процвітала міська культура з високим рівнем будівельної техніки й управління комунальним господарством: плануванням кварталів, ретельно продуманою системою водогону й каналізації, технічно оснащеними басейнами та майже сучасними зручностями в житлових будинках.

Художня культура давньоіндійського суспільства, як і культура інших стародавніх держав, була тісно пов'язана з традиційними для неї релігійними й філософськими системами. Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різних релігійних традицій. Найбільш значними пам'ятками давньоіндійського релігійного живопису вважаються настінні розписи печерного монастиря Аджанга, що представляють собою різноманітні момента з життя Будди, міфологічні теми, сцени з повсякденного життя й палацові сюжети. Усі вони прекрасно збереглися завдяки тому, що індійці добре знали секрети стійких фарб і уміли готувати відповідну грунтовку.

Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу, лише від палацу царя Чендрагупти збереглися окремі фрагменти. Кам'яне будівництво розпочалося тільки у перші віки нової ери.

Буддійські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того часу представлена печерними комплексами, храмами й кам'яними ступами — спорудами, в яких зберігалися реліквії Будди. У цей період було зведено грандіозний печерний храм в Карлі, що має 14 метрів у висоту, 14 метрів у ширину і близько 38 метрів у довжину. Не можна також обійти увагою й храмовий комплекс у місті Еллорі, що будувався декілька віків. Шедеврами індійської архітектури є також індуїстський храм та буддійська ступа у місті Санчі.

Таким чином, задовго до приходу аріїв на території Індостану виникла й процвітала унікальна культура, що стала прототипом пізніших культур.

29.Культура Стародавнього Китаю, її внесок в розвиток світової культури і цивілізації. Конфуціанство

Приступаючи до вивчення культури Стародавнього Китаю, важливо усвідомити, що її здобутки було покладено в основу не тільки середньовічної, а й сучасної китайської культури. Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географічною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців— стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного водою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.

Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н. є. було засновано державу Ся на чолі з імператором по імені Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V— IIст. до н. е., в епоху «Воюючих держав», коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для формування Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Південно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця IIст. н. є.

Велику роль у формуванні китайської культури як у давні часи, так і тепер, відігравала ієрархічність. Моделлю державоустрою були традиційні взаємини у сім'ї: імператор був сином неба, він не тільки гарантував всесвітній порядок, а й вважався батьком усіх китайців, що складали єдину велику сім'ю, священним обов'язком кожного з її членів було свято виконувати свій «синовній» обов'язок.

Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія — фіксовані норми поведінки й мислення, що склалися на основі культу древності. Вони були покладені в основу нового типу міської раціональної культури й культури управління, якими повинні були володіти чиновники та державні службовці. На відміну від інших країн, китайські чиновники не були замкненою кастою, адміністративні посади давалися не за шляхетне походження, а за певні заслуги перед державою та в разі успішного складання іспитів.

Важливою рисою стародавньої китайської культури, на відміну від європейської, було не досягнення практичних цілей, а особисте самовдосконалення людини. Конфуціанство та даосизм являли собою скоріше морально-етичні вчення, аніж релігійні вірування. Людина Стародавнього Китаю вважала себе часткою Всесвіту, підпорядкованою загальним законам, тому прагнула не розпоряджатися природою, а вкорінюватися у ній. Навіть сучасний Китай, оволодівши новітніми досягненнями науки, зберіг традиційний тип культури, що гуртує людей в єдине ціле.

Китайська цивілізація з перших років свого існування зробила важливі кроки на шляху самовдосконалення. На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо — традиційний рис з'явився пізніше. З давніх часів китайці використовували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано, в середині IIтис. до н. е., вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII—IXст. китайці першими у світі стали вживати чай, китайський поет Лу Юй навіть написав «Книгу чаю» («Ча цзинь», 760 p.), де виклав систему його правильного приготування, про чай у порошках можна дізнатися з книги китайського каліграфа Xстоліття Цзян Сяна «Ча лу» (1053).

У IIтис. до н. е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам'яткою китайської літератури є книга пісень «Шицзин» (XI—VI ст. до н. е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувався про своїх підданих.

Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди — Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, завдяки якій китайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вони або висікалися у скелях, або мали традиційний для Китаю вигляд пагод. Значною мірою китайська буддійська архітектура й скульптура зазнали впливу індійських традицій, оскільки саме в Індії з'явився буддизм. Це обумовлено й тим, що для будівництва храмів і створення статуй часто запрошувалися індійські майстри.

Семитисячну культуру Стародавнього Китаю цілком можна віднести до «вічних цивілізацій», зберігши власну самобутність, вона дала світові компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування і навіть ватерклозет.

Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по-справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу і усвідомлення свого місця в ньому. І

30. Людина і світ в японській культурі

Японська культура багато в чому унікальна й дивна, вона насичена контрастами духовного життя. З однієї сторони, дивовижна ввічливість, значно сердечніша й менш церемонна, ніж у Китаї, з іншої — гострий меч самурая, сміливість, відвага й готовність до самопожертвування, які можна порівняти лише із сліпим фанатизмом ісламу. Надзвичайна працелюбність японців співіснує з їх загостреним почуттям честі та обов'язку, глибокої відданості імператорові, сюзерену, вчителю або ж голові фірми, що розквітає.

Для вишуканого Сходу незвичайне навіть почуття у японців прекрасного, що сполучає в собі скромність і простоту, лаконізм та витонченість одягу, вбрання, інтер'єру; уміння звільнятися від суєти повсякденності і знаходити духовне заспокоєння в прекрасній природі, що змодельована в мініатюрі у крихітному дворику з каменями, мохом, джерельцем та карликовими деревцями.

І, нарешті, вражає здатність японців запозичувати й засвоювати, переймати й розвивати досягнення інших народів та культур, зберігаючи при цьому своє, національне, своєрідне.

31.Своєрідність розуміння прекрасного в японській культурі. Синтоїзм

Культура Японії належить до великого кола азіатських культур, тому під час її розгляду слід брати до уваги ряд особливостей. В першу чергу необхідно рахуватися з тим, що традиційна японська культура складалася в значній мірі під впливом буддизму, до того ж вона увібрала в себе досягнення великих культур Азії. Дійсно, Азія єдина й об'єднана; Гімалаї, що навпіл ділять азіатський світ, лише підкреслюють зв'язок таких потужних культур, як китайська та індійська. Арабська культура з її лицарством, персидська поезія, китайська етика, індійське мислення — все свідчить про єдиний давноазіатський світ, життя якого досить барвисте й різноманітне у різних регіонах і який не знає чітких та різких меж. Так, іслам можна описати як конфуціанство у військовому вбранні, у вигляді кінного війська, тоді як буддизм — великий океан ідеалізму, до якого стікаються, подібно до річок, усі системи східноазіатського мислення,— зовсім не підфарбований тільки чистими фарбами великого Гангу; сюди слід приплюсувати й монгольський народ, котрий використав свого генія, щоб внести новий символізм, нову організацію й нові сили у ревносне служіння наповненню скарбниці віри.

Особливо сильний вплив на культуру Японії зробили індійська та китайська цивілізації у різних аспектах: вона поглинула й переробила відповідно до своїх потреб традиції індуїзму, конфуціанства, даосизму, буддизму, надавши їм своїх неповторних рис. Досить нагадати про дзен-буддизм як сугубо японське явище, на відміну від китайського чань-буддизму. У формування своєрідної японської культури значний вклад зробили синтоїзм, буддизм та конфуціанство, тому розглянемо їх детальніше.

Це давня японська релігія і хоча її джерела й донині не встановлені, досліджувачі одностайні в тому, що вона виникла й розвинулася в Японії незалежно від китайського впливу. Синто являє собою від стародавньої міфології, бо в ранньому, добуддійському синтоїзмі мова йде про надприродній світ — світ богів та духів (камі), які здавна шанувалися японцями. Відомо, що джерела синтоїзму походять з глибокої давнини й містять усі притаманні первісним народам форми вірувань та культів — тотемізм, анімізм, магію, культ мертвих, культ вождів тощо. Подібно іншим народам, давні японці надихали всі оточуючі їх явища природи і благо-війно ставилися до посередників із світом духів та богів — магів, ворожбитів і шаманів. І значно пізніше, під впливом буддизму, синтоїстські шамани стали жерцями, які вершили ритуали на честь різних богів і духів у спеціальних храмах.

32.Культура Стародавньої Греції. Релігійно-міфологічні основи в духовній культурі Греції

Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах «Іліада» та «Одіссея» завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй «Теогонії» дав систематичний виклад головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини.

Як і інші народи, стародавні греки поклонялися силам природи, що уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів Стародавнього Сходу уроджене естетичне відчуття стародавніх греків під впливом чудесної природи формували уявлення про богів як людиноподібних істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю без перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів на рівень ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям негативними рисами. Крім численних богів та героїв, уява греків створила велику кількість духів сатир, німф, дріад та ін., що населяли ліси, струмки та поля.

Стародавня Греція або Еллада — це загальна назва групи рабовласницьких держав, що існували на території південної частини Балканського півострова, островах Егейського моря, західному узбережжі півострова Мала Азія, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія. Етнічний склад Стародавньої Греції у III тис. до н. є. був досить строкатий, його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили й асимілювали протогрецькі племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест, Мікени, Тиринф, Пілос та ін. сформувалися на початку II тис. до н. е., в епоху бронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н. є. призвело до розпаду держав і пожвавлення родових відносин. УIX ст. Північну Грецію заселили еолійці, Середню Грецію й Пелопоннес — дорійці, Аттику й острови — іонійці. У VIII— VI ст. у Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства — поліс, що довгі роки був осередком культурного життя не тільки Греції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби демосу з родовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах, або олігархічною, як у Спарті чи на острові Крит. Боротьба полісів за гегемонію у Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії, яка ініціювала створення великої держави — імперії Александра Македонського, що сягала від Дунаю до Інду. Цим було покладено початок елліністичній культурі, основним змістом якої були взаємовпливи та взаємопроникнення грецьких (еллінських) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на її місці нових держав і союзів воєнізованого типу, що змагалися за першість у володінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н. є. перетворилася на римську провінцію під назвою Ахайя.

33.Еволюція культури Стародавньої Греції. Класичний період і еллінізм

Протягом багатьох віків Стародавня Греція не являла собою єдиного цілого ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім небезпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос як порядок, що протистоїть хаосу, це міра як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не обходилися без урочистої ходи або спортивного змагання.

У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п'ять етапів: егейський (крито-мікенський) Ш тис. — XIст. до н. е., гомерівський — ХП—VHIст. до н. е., Архаїчний — VIII—VI ст. до н. е., класичний — Vст. — остання третина IVст. до н. е., елліністичний — остання третина IV—І ст. до н. є. За цей час протог-рецьке населення й давньогрецькі племена, об'єднані загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IVст., становила ядро візантійської культури.

Перша точна дата еллінської історії — 776 р. до н. е., це дата перших Олімпійських ігор, друга — Велика колонізація VIII—VI ст. до н. е., що являла собою широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.

(V—IVст. до н.е.) знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, що прийшла на зміну аристократичній олігархії, несла у собі нові почуття, думки й ідеї. Світорозуміння й світовідчування аристократії було властиві невеликому колу людей, які вважали себе обранцями долі та вищою породою людства. їхні думки й почуття спрямовувалися до героїчних часів крито-мікенської епохи або концентрувалися навколо інтимних переживань. Для століття демократії були характерні інші мотиви. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільш популярних давньогрецьких богів — Афіни, Деметри й Діоніса.

На честь богині Афіни справляли свято панафіній, у якому брало участь усе афінське населення. В образі богині знайшла своє втілення ідея державної централізації, до якої прагнули всі демократичні сили. Панафінії відбувалися кожного четвертого року й тривали шість днів підряд. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зі смолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музичних змагань. Всенародне значення мали й свята на честь Деметри та цілий ряд свят, присвячених богу Діонісу.

(323—30 pp. до н. є.) проходить під знаком кризи традиційних античних цінностей і широкої експансії культурних здобутків далеко за межі країни. Утворення величезної імперії Александра Македонського та її наступників — елліністичних монархій уперше створило умови для всебічної інтеграції протилежних культур Сходу й Заходу. Афіни перетворюються на своєрідний «музей» цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів — Александрії Єгипетської з її уславленою бібліотекою при Мусейоні — «храмі Муз», Антіохії, Селе-вкії, Пергаму — збудованих за регулярним планом велетенських міст із сотнями тисяч різноплемінних жителів.

34.Проблема людини в античній культурі Е.Берті. Діалектика як вираз свободи думки і слова

Антропологам і етнографам давно відомий звичай кочових племен, діючий за необхідності скорочувати свою чисельність. Коли харчів не вистачало, спочатку їх переставали давати старим, потім маленьким дівчаткам, потім маленьким хлопчикам. У періоди голоду їжа діставалася тільки тим, хто її здобував. Умертвіння дітей через нестачу їжі було особливістю способу життя збиральників і мисливців, характерною рисою культури того часу. Новонародженого нерідко вбивали, якщо він народжувався раніше, ніж попередня дитина розпочинала упевнено пересуватися самостійно ( пояснювалося це тим, що жінки змушені були пронести кожну дитину в загальній складності 7-8 тис.км). За оцінкою антропологів, кількість убитих дітей сягала 50% усіх новонароджених.

Культура збиральництва і полювання не знала ще зведення будівель, у ній відсутні засоби комунікації. Але виникає уже певне моральне виробництво: формуються моральні основи людського гуртожитку, необхідно для його виживання. Важливою умовою підтримання життя слід розглядати колективну працю і взаємовиручку, що сприяло виживанню примітивної людини у боротьбі із жорстокою природною стихією.

Рід, плем’я, сім’я, подружжя –ось ті конкретно-історичні форми соціальної організації життя первісної людини, що дали змогу людині вижити.

Головними еволюційними процесами, що супроводжували становлення роду як відмінної від стада спільності, вважаються: виключення кровозмішення і усвідомлення характеру зв’язків, об’єднуючих людей. Найчіткіше таке усвідомлення відобразилося у тотемізмі – вірі в родовий зв’язок роду з тотемом (якимось видом тварин, риб чи рослин) і встановлення цілого ряду табу-заборон на статеві стосунки між кревними родичами.

Преміскуітет (невпорядковані статеві зв’язки) був обмежений накладанням табу на статеві стосунки спочатку між дітьми і батьками, потім рідними братами й сестрами (інцесту). Поступово ендогамні (внутрішньородові) шлюбні союзи були замінені екзогамними ( між чоловіками одного і жінками іншого родів). Це сприяло зміцненню форм соціальної взаємодії між різними родами, що привело пізніше до створення племен і їхніх союзів.

Всередині роду стосунки між чоловіком і жінкою стають стійкішими, що приводить до формування подружжя.

Потім, значно пізніше, процес соціальної диференціації, поява приватної власності приводить до зміцнення подружжя і перетворення його в моногамну сім’ю, що забезпечує різкий стрибок у розвитку людства і перехід до вироблюваної культури.

35.Античне мистецтво, його значення для розвитку Європейської культури

Протягом історичного розвитку стародавні Греція і Рим, при всій різноманітності суспільних відносин та державного устрою в кожній із цих країн, створили багатющу, велику і неповторну культурну спадщину. В історії світової культури вона визначається як антична, греко-римська культура. Культури Греції та Риму — це дві взаємопов´язані, хоч і не тотожні частини одного цілого.

Роль античної спадщини в розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Недаремно античну культуру називають колискою європейської цивілізації. Після періоду середньовічного небуття значної частини античних цінностей вона немов чарівний птах фенікс оживає в переосмисленому вигляді у творах митців Відродження. На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини. Саме поєднання гуманізму, допитливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античного світу одним з провідних духовних надбань людства.

Антична спадщина і традиції, їх гуманістичний зміст становили основу передусім культури і мистецтва Візантії та Близького Сходу. Так, в епоху еллінізму в Олександрії склався просвітницький центр, у якому перехрещувалися шляхи грецької і давньосхідної культурних традицій, розвивалися природничі і гуманітарні науки, філософські школи, розквітало високе мистецтво.

Грецька культура сприймалася в наступні століття як неповторний феномен, історичне чудо. Вона створила таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бурхарт мав підстави скати: "Ми бачимо очима греків і розмовляємо зворотами їхньої мови". Саме в Стародавній Греції склалися і утвердились такі фундаментальні соціально-політичні поняття, як громадянська свобода і громадянський обов´язок, людяність, гармонійність розвитку особистості, усвідомлення співвідношення особистого і суспільного.

Грецьке мистецтво і культура — пам´ятки архітектури, скульптури, живопису, література, філософія, театр, музика, художні ремесла – стали невід´ємною частиною світосприйняття і життєдіяльності світового соціуму. Ось чому античне мистецтво є для нас класикою. Воно вічне, не підвладне часові, тому що втілює загальнолюдські цінності. І є людина, яка здатна сприймати прекрасне.

Античність, її культура і мистецтво — вічне, невичерпне джерело ідей, думок, художніх відкриттів. З нього людство в усі часи черпало натхнення до творіння прекрасного. Без цієї невмирущої спадщини неможливо уявити шляхи соціального і духовного прогресу людства, його майбутнє.

36.Культура Стародавнього Риму. Система ідеалів і цінностей римлян

Має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.

Царська епоха в історії Риму позначена розпадом первіснообщинних відносин і зародженням класів й держави в римському суспільстві. Вона закінчується вигнанням царів і переходом влади до обраних посадових осіб. У VI—IIIст. до н. є. Рим поширив своє панування на весь Апеннінський півострів, а з кінця IIIст. до н. є. він стає великою рабовласницькою державою, до складу якої з IIст. до н. є. увійшли території Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії, Переднього Сходу.

У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов'язані побудовою підземного каналу — Великої клоаки (cloacamaxima), а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху — атрію.

Наприкінці І ст. до н. є. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27—14 pp. до н. є.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову столицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об'єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п'яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування. Важливим елементом політики Августа стали ініційовані ним шлюбні закони, що передбачали зміцнення сімейних стосунків та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення. Закон про шлюб 18 р. до н. є. вимагав, щоб чоловік від 25 до 60, а жінка від 25 до 50 років неодмінно перебували у шлюбі, в разі смерті або розлучення чоловік і жінка протягом півтора року повинні були знайти собі пару. Факти подружньої зради розглядалися судом, а винні засуджувалися до заслання на острови й навіть позбавлялися частини майна. Однак, незважаючи на нові закони, міцна сім'я у давньоримському суспільстві була скоріше ідеалом, аніж реальністю. Як і раніше, велику роль при створенні шлюбів відігравали політичні та майнові інтереси. Розлучення й подружня зрада залишалися звичайною справою. Проте жінки вищих станів були самостійні і мали право розпоряджатися своїм майном. Багато з них, отримавши прекрасну освіту, відігравали далеко не другорядну роль у політичному житті. В той же час емансипація жінок мала і зворотний бік — багато злочинів, таких як убивства своїх чоловіків і розпутне життя, стали для багатьох із них нормою.

Кінець І—II ст. до н. є. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей — місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найбільшої й найдосконалішої в епоху античності.

37.Культура Візантії, її вплив на розвиток української культури

Провідна тенденція візантійської культури — це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі.

Еміграція варварів у північно-східну частину Візантії — суттєва риса, яка розділяла стародавні часи від Середньовіччя.

Специфічною рисою візантійської культури є досить високий рівень розвитку дипломатії і військового мистецтва, що зумовлювалось необхідністю відбивати нескінченні набіги зовнішніх ворогів та різними засобами долати кризові явища в суспільстві. У 1453 р. Константинополь захопили турки-османи. Це був кінець візантійської держави, але не кінець тисячолітньої візантійської культури. Ця велика спадщина сублімувалася в національні культури багатьох народів, у тому числі й українського.

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що спирався на традиції язичницького еллінізму, а також на християнство. У Візантії не було глибокого розриву між античністю і Середньовіччям, характерного для Заходу. Візантійська культура увібрала всі знання Стародавнього світу і стала берегинею античної спадщини, творчо впорядкувавши її християнським духом.

Необхідно відзначити і такий суттєвий момент як злет світської архітектури і образотворчого мистецтва у Візантії. Так, у Константинополі за планами палаців Багдада збудовано палац Вріас. Його, як і інші палаци, оточували парки з фонтанами, екзотичними квітами й деревами. Отже, в архітектурі розвивалась світська палацова та паркова культура. Крім того, в Константинополі, Нікеї та інших містах будувалися міські стіни, суспільні й приватні забудови.

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий (мозаїка, фреска) та станковий живопис — ікона, книжкова мініатюра. Найдавніші візантійські мозаїки і храми краще, ніж на візантійській території, збереглися на ґрунті Італії — в храмах та усипальницях Равени (V-VII ст.) й собору св. Марка у Венеції.

Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі. Було створено ряд видатних іконографічних типів, умовних у рисунку й суворих, але глибоко одухотворених у виразі обличчя, формально пристосованих до декорації стін візантійських храмів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку, але одне й друге було оживлене й захоплене впливами азіатського сходу. Вплив останнього особливо помітний у візантійській орнаментиці.

Пам´ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. У стародавньому візантійському богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни, подібні до пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV ст. Візантійська церковна музика справила великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в основу східнослов´янської, зокрема української, церковної музики.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. її значення – в розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації.

38.Культура західноєвропейського Середньовіччя. Роль католицизму в культурі західної Європи

Світова історія людства вченими поділена на періоди — певні проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в розвитку людської цивілізації.

Це такі періоди, як Стародавній світ, Середньовіччя, Новий та Новітній час. Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією стародавнього світу і передує новій історії. Термін «середні віки» (лат. Medium aevum, букв. — середній вік) з'явився в XV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до XV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період (кінець V — перша половина XI ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період (друга половина XI—XII ст.) — час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період (XIV—XV ст.) — час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.

Період Середніх віків займає V—XV ст., в сучасній історичній науці його назвали епохою феодалізму, в рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з'явилися нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура, особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали складатися основні класи капіталістичного суспільства — буржуазія та пролетаріат.

В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн Піренейського, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських країн — Данії, Норвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Східної Римської імперії.

У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної епохи характерним є, з одного боку — жорстока експлуатація селянства та низький, примітивний стан техніки, а з іншого — зростання продуктивних сил, відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних відносин, які завершаться буржуазними революціями в ряді європейських країн.

Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей. Разом з тим християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об'єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у XI ст. на західне та східне християнство.

Період Середньовіччя відділяє від сьогодення багато століть і подій. Але вивчення цієї епохи має велике практичне і теоретичне значення для сучасної науки, а осмислення надбань тогочасного суспільства допоможе нам збагнути свою власну сутність.

39.Гуманізм епохи Відродження. Основні риси культури епохи Відродження

Головна причина того, що визначення «Відродження» поширюється на всю європейську культуру XVст. й частково XVIст., полягає у тому, що спільними були внутрішні тенденції культурного процесу. У цей час повсюдно поширюється нове гуманістичне світосприйняття й зростає самоусвідомлення особистості. Світогляд Відродження був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, у силу й волю людини-героя, у те, що людина — міра всіх речей.

Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм.

Гуманізм Відродження — це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлення всієї повноти величі людини, її здатності осягнути й обернути собі на благо все багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм — це також нове вчення про людину, нова етика, що відігравала головну роль у сфері гуманітарного знання, це й новий науковий метод, який вплинув на розвиток природничих наук. Термін «гуманізм» походить від латинського «humanus» — людяний, людський. Уперше він з'являється у творах римського мислителя й політичного діяча Цицерона, котрий називав гуманізмом вищий культурний і моральний розвиток людських здібностей. Називаючи себе гуманістами, творці нової культури підкреслювали тим самим спрямованість своїх інтересів на вивчення всього, що пов'язане з природою людини і її духовним світом. Від вивчення наук про «божественне» — studiadivinitatis— ренесансні мислителі звернулися до дослідження «людської» сфери. З'явився новий комплекс гуманітарних наук — studiahumanitatis. Крім граматики і риторики, що традиційно вивчалися у середньовічній системі освіти, цей комплекс увібрав у себе нові дисципліни: історію, етику, філософію, поетику, педагогіку. Цими галузями знань почав професійно займатися новий прошарок інтелігенції — гуманісти. Це були поети й філософи, філологи й історики, світські особи і церковнослужителі. Ренесансний гуманізм заявив про велич і високе призначення людини у світі, про право на свободу, щастя, всебічний розвиток і виявлення творчих можливостей; стверджував, що людська гідність визначається не аскетичним умертвінням плоті, не багатством і вельможністю походження, а гуманістичною «вченістю».

40.Мистецтво епохи Відродження. Генії Відродження

Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIVдо XVIст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка. Він вважав, що тільки у громадському житті у повній мірі виявляється суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою».

Реформаторами мистецтва початку Раннього Відродження вважається "флорентійська трійця": художник Мазаччо (1401-1428.), скульптор Донателло (1386-1466), архітектор Брунеллескі (1377-1446).

Велика заслуга Марсіліо Фічіно в тому, що він переклав майже всі праці античного філософа Платона, а згодом і його послідовників — неоплатоників. Фічіно перетворив гуманізм на закінчену філософську систему, заклав основи християнського гуманізму, сутність якого полягала в ототожненні Бога з природою та у творчій активності людини, яка через містичне споглядання на вищих щаблях свого релігійно-духовного розвитку може з´єднуватися з Творцем. "Немає нічого значущого на землі, крім людини, — пише Фічіно, — немає нічого значущого в людині, крім розуму і духовності, досягнувши цього ти перевершиш небеса". Важливим положенням гуманістичної філософії Фічіно є вчення про "Всезагальну релігію", тобто злиття всіх існуючих течій церкви в осягненні Єдиного Бога.

Філософські ідеї Фічіно поділяв видатний художник кінця XV ст. Сандро Боттічеллі (1445-1510). Філософія М. Фічіно і живопис С. Боттічеллі — характерний приклад елітарності, вишуканості культури кінця XV ст., що було передвісником кризи Відродження. У кращих творах С. Боттічеллі, таких як "Весна", "Народження Венерн", бачимо світ мрій, меланхолію, споглядання краси природи та ідеальних людських образів, далеких від реального життя.

Мистецтво в цей період продовжує утримувати провідні позиції в культурі. Твори видатних митців відзначаються тенденціями до синтезу і узагальнення, прагненням до втілення загальнолюдських ідеалів. Головним художнім центром не лише Італії, а й усієї Європи стає Рим — духовна столиця католицького світу. Не започаткувавши власної художньої школи, Рим збирає кращих художників з інших центрів. Видатні архітектори, скульптори, малярі виконують замовлення папи, кардиналів, працюють над оздобленням їх палаців і резиденцій, а також церков, серед яких перше місце належить собору св. Петра.

Центральною постаттю цього часу вважається Леонардо да Вінчі (1452-1519). Коло його інтересів і занять здається безмежним. Залишивши Флоренцію у 40-річному віці, він спочатку пропонує свої послуги міланському герцогу, в листі до якого пише, що може проектувати та будувати мости, фортеці, дальнобійні гармати, бойові кораблі, тунелі, водогони і додає, між іншим, що вміє ваяти скульптури і змагатись будь з ким у мистецтві живопису. Віддаючи живопису пальму першості в "змаганні мистецтв", митець визначав його як універсальну мову втілення розумного начала, що панує в природі.

Найяскравіше, людяніше і життєстверджуюче втілюються ренесансні ідеї у творчості Рафаеля Санті (1483-1520,). Вже в ранніх його творах ми бачимо образи прекрасних мадонн, що уособлюють споконвічний ідеал жіночої вроди. Такими є "Мадонна Конестабіле" (1502), "Заручини Марії" (1504). Однією з вершин творчості майстра є "Сікстинська мадонна", написана в 1515-1519 pp. для церкви св. Сікста в м. П´яченца, звідки ця картина згодом потрапила до Дрезденської галереї. Зворушливий образ мадонни із немовлям можна вважати символом усього ренесансного мистецтва. З тривогою і ніжністю звертає молода жінка свій погляд у майбутнє, вона приносить у світ свою дитину, щоб дарувати людству надію на щастя.

Героїкою боротьби за утвердження нового, вірою в безмежні можливості людини пройнята творчість іншого титана Відродження — Мікеланджело Буонарротг (1475-1564) — видатного скульптора, архітектора, художника і поета. У 1501-1504 pp., перебуваючи на службі у Флорентійській республіці, майстер створив один з найкращих своїх шедеврів — велетенську (заввишки 5,5 м) статую біблійного героя Давида. Мабуть, у жоден з періодів свого життя Мікеланджело не перебував у такій природній згоді із суспільним устроєм рідного міста, тому не дивно, що образ Давида став символом захисника свободи свого народу, символом вільнолюбних, демократичних ідей флорентійців.

Однією з найвизначніших постатей усієї ренесансної культури був німецький художник, гравер, теоретик мистецтва Альбрехт Дюрер (1471-1528). У творчості Дюрера звучать ідеї італійського гуманізму і німецької Реформації. В одних своїх творах він виступає як релігійний містик (гравюра "Вершники апокаліпсису", 1498), в інших — як натураліст-дослідник (акварелі "Трава", "Заєць", 1502-1505), філософ-гуманіст (картина "Чотири апостоли", 1526).

41.Культура Реформації, її роль в становленні світової культури

У реформаційному русі переплелися соціальні й політичні елементи, які змінили вигляд Європи. Лютер наголошував на необхідності релігійного оновлення й відродження до нового життя. Усе висловлювалося у дусі Відродження: з цієї точки зору протестантську Реформу можна розглядати як результат великого й різноманітного ренесансного руху. Лютер звернувся до принципу «повернення до витоків». Усе, що традиційне християнство створювало віками, йому здавалося накипом, штучною конструкцією, важким тягарем.

Традиційне вчення церкви полягає у тому, що людина спасається за допомогою віри й добрих діянь. Лютер відкинув цінність діянь. Віра, на його думку, «виправдовує без всяких діянь». Людина після гріхопадіння Адама настільки збідніла, що сама по собі вже не здатна ні на що. Усе, що людина виробляє для себе, — це жадання — термін, яким Лютер позначив усе, що пов'язано з егоїзмом та себелюбством. Тому спасіння людини залежить тільки від божественної любові, яка дається безкорисливо. Віра полягає у тому, щоб це розуміти й довіритися Господові.

Лютер вважав, що всі знання про Бога та взаємозв'язки «людина — Бог» подані Господом у Святому Письмі. Писання треба розуміти у відповідності до написаного, воно не потребує ані доводів розуму, ані богословських коментарів. Тільки Писання має непогрішимий авторитет, а папи, єпископи, собор і вся традиція перешкоджають розумінню священного тексту. Звідси й заклик Лютера до відмови від церковних таїнств та церковної ієрархії. Будь-яка людина, за твердженням Лютера, може проповідувати слово Боже.

Ядром лютерівського вчення є рішуча відмова від будь-яких цінностей, гуманістичної літератури й філософії. Людський розум — ніщо перед Богом, тому тайна спасіння цілком належить вірі. Ніяке зусилля не спасе людину, крім Божої благодаті й Божого співчуття. Переконання у цьому, на думку Лютера, дарує мир. У цьому аспекті лютерівська позиція є антигуманістичною, оскільки гуманізм як спосіб мислення спирається у першу чергу на свободу волі й людський розум.

42. Культура Нового часу. Основні стилі мистецтва XVII ст.

XVII і XVIII ст. відкрили нову еру в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації — феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції — в Англії (XVII ст.) та Франції (XVIII ст.). Посилилась роль буржуазії в суспільному житті. Вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки тощо. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки, експериментаторство та дослідження.

Культура Західної Європи XVII ст. багато в чому розвивала тенденції, які намітилися ще в попередній період. XVII ст. — це нова структура суспільства, із новими політичними реаліями, новою економікою, новим розумінням світу й людини, новими естетичними смаками. При цьому в кожній країні ці загальні особливості епохи набувають своєрідного характеру.

Релігійні сутички попереднього століття між католицизмом і протестантизмом вибухнули в першій половині XVII ст. великою європейською війною, що тривала 30 років (1618—1648). У цій війні протестантські країни в союзі з католицькою Францією вели війну з Католицькою лігою — Австрією, Іспанією, Баварією, Неаполем і Папою Римським.

Унаслідок цієї війни посилився вплив Франції на всю Європу. Французька мова поступово витісняє з міжнародного спілкування італійську і латинь. Голландія отримує незалежність і величезного значення набуває як торгова країна. Невелике німецьке князівство на сході — маркграфство Бранденбурзьке зі столицею Берлін розширилося і стало називатися королівством Прусія .

У результаті революції в XVII ст. Нідерланди поділилися на дві частини: на Голландію і Фландрію (сучасна Бельгія), що залишилася під владою Іспанії.

Під кінець Тридцятилітньої війни Європу приголомшила звістка про Англійську буржуазну революцію, що розпочалася в 1643 р., а в 1649 р. закінчилася стратою короля Карла І Стюарта. Після перемоги революції при владі на деякий час опинилися пуритани. Пуритани заборонили всі театральні вистави, концерти світської музики, вороже й нестерпно ставилися до будь-якого світського мистецтва.

XVII ст. — не тільки епоха руйнівних війн, революційного потрясіння англійського суспільства, інквізиційних трибуналів Італії й Іспанії (засудження Бруно, Ваніні, Галілея), тиранії Людовіка XIV у Франції. XVII ст. — це і століття науки, багатьох видатних учених, натуралістів, філософів, просвітителів, педагогів, час видатних наукових відкриттів у різних галузях науки. Розвивається раціональний спосіб пізнання. Учені стверджували, що раціональні висновки повинні спиратися на досвід, факт, йти від реального світу речей. Це вік, що приніс європейським народам упорядкованість державного життя, припинення релігійних воєн, осмислення високого поняття громадянськості і громадянського обов'язку.

Значних успіхів досягають медицина, астрономія, механіка, філософія. Німецький астроном Іоганн Кеплер (1571—1630) відкрив закони руху планет; англійський лікар Уільям Гарвей (1578—1657) першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології та ембріології як науки; італійський фізик і математик Еванджеліста Торічеллі (1608—1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології; наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. англійський астроном і геофізик Галілео Галілей (1564—1642) відкрив рух зірок, вичислив орбіти понад двадцяти комет, винайшов телескоп; нідерландський натураліст Антоні ван Левенгук (1632—1723) винайшов мікроскоп з однією лінзою, що давала ефект 150—300-кратного збільшення; англійський експериментатор Роберт Гук (1635—1703) відкрив клітинну будову тканин, а також ртутні термометри, вдосконалив мікроскоп. Учені вдосконалили компас і годинник.

Кінець XVI— перша половина XVIIст. належать до найскладніших періодів в історії європейської літератури й мистецтва. В Англії, Іспанії й Польщі саме в цей період досяг свого розквіту припізнілий Ренесанс.

В Італії ж криза гуманізму й культури Відродження проявилася вже в середині XVIст., і на цьому ґрунті виник маньєризм, який у другій половині XVIст. набув значного поширення й у самій Італії та за її межами.

Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У XVIIIст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва.

43. Культура XVIIIст. Просвітництво. Системи виховання видатних просвітителів (Д.Дідро, Ж-Ж Руссо, Г.Сковорода)

Як ідеологічна течія Просвітництва було явищем усеосяжним, таким, що знайшло вираження в різних сферах духовного життя — політиці і соціології, філософії й естетиці, літературі і мистецтві, педагогіці тощо. У кожній з цих сфер проявилася характерна для багатьох просвітителів багатогранність і енциклопедичність, яка продовжує традиції ренесансної культури. Поширені були такі випадки, коли провідні діячі епохи з успіхом виступали як філософи, громадські діячі, учені в різних галузях знань, теоретики мистецтва й письменники. Прикладом може слугувати діяльність Вольтера, Монтеск'є, Гельвеція, Дідро, Руссо — у Франції; Локка, Шефтс-бері, Свіфта, Фільдінга— в Англії; Вінкельмана, Лессінга, Гердера, Міллера, Гете — у Німеччині.

Віддали свої яскраві таланти відкриттю нових шляхів розвитку людства, культури, літератури — французькі філософи-матеріалісти, письменники — Дені Дідро (1713—1784) й Жан-Жак Руссо (1712—1778). Продовжуючи діяльність Вольтера, Дідро у творах «Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д'Аламбера з Дідро» відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію природних форм дістали широкий суспільний резонанс.

Естетичні погляди Дідро мали надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури. Дідро стверджує об'єктивну основу краси, розглядає мистецтво як діяльність, що не поступається науці в пізнанні, розвиває філософські основи реалізму, приділяє увагу питанням типізації у створенні художнього образу. Вагомий внесок Дідро зробив у європейський роман. Його «Черниця» виступила проти всілякого приниження людської гідності, стала утвердженням суспільної природи людини.

Діяльність Руссо, як і інших представників просвітительського руху, сприяла тому, аби Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною й необхідною частиною.

Література Просвітництва створила такі жанри як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIIIст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Його багатогранна творчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVIIIст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.

Г. Сковорода був талановитим художником слова — байкар і поет. За п'ять років він написав ЗО байок («Харківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству.

У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII—XVIIIст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

На XVIIIст. припадає виникнення нових художніх напрямків — рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVIIIст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIIIст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо — це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов'язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер'єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

44.Європейська культура XIX ст. Символізм. Реалізм

Розвиток реалізму відбувався не одночасно і в різних країнах набував різних форм. Слід також відзначити, що у деяких народів Європи, зокрема в тих, що вели боротьбу за свою національну незалежність, форми критичного реалізму розвинулися у пізніший час. У їхньому мистецтві сильніше звучали мотиви, пов'язані з романтизмом, зі ствердженням національної самобутності, зі зверненням до славних сторінок своєї історії (Чехія, Словаччина, Угорщина, частково Польща). У країнах Південно-Східної Європи, що знаходилися під турецьким ярмом (Болгарія, народи Югославії) або ледве від нього звільнилися протягом першої половини XIXст. (Греція, частково Румунія), перші три чверті століття— це час лише поступового відродження національної культури, її перших кроків.

Провідне місце в літературі реалізму належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В. Г. Бєлінському право говорити про народження «драми у формі повісті і роману».

Найповніше реалізм був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака і Стендаля, в Англії — Ч. Діккенса, в Росії — Л. Толстого, Ф. Достоєвського. Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, а згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.

Для образотворчого мистецтва реалізму 40—60-х pp. показовою є поява творів, що дають конкретний критичний аналіз реальності («Людина з мотикою» французького живописця Мілле, «Каменярі» француза Курбе), і творів, що гротескно-сатирично викривають реальні умови соціального життя (живописні й графічні твори французького художника Дом'є).

Кризові явища в європейській культурі другої половини XIXст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так, реалістична тенденція в літературі і мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від франц. Naturalismeі лат. natura— природа) — напрям у європейському мистецтві останньої третини XIXст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в її соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсякденності. Прихильники цього напряму покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої зумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю. Провідним теоретиком цього напряму був письменник Еміль Золя («Гроші», «Жерміналь»).

Класичним взірцем імпресіонізму та символізму стала творчість Поля Верлена. Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив «трамплін символізму». У першій збірці «Сатиричні вірші» є цикл «Меланхолія», «Офорти», «Сумні пейзажі», а це означає, що пейзаж «олюднюється», наділяється властивостями душі, бо душа запозичує із зовнішнього світу краєвиди, здатні передати (змалювати) її стан.

Символістами були також бельгійські письменники М. Метерлінк та Е. Верхарн.

До імпресіонізму належить і роман талановитого французького письменника Марселя Пруста, який став реформатором романної форми, — «У пошуках втраченого часу». Природно, що в одному ряду з ескізом, етюдом, ліричною мініатюрою дивує роман, який налічує понад три тисячі сторінок.

45.Ідейні принципи та основні напрями культури модернізму. Гадамер Г.Г. Актуальність прекрасного. Мова і розуміння

Термін модернізм (від франц. moderne — сучасний) більшість дослідників використовує для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх течій у культурі, що існували з кінця XIX ст. принаймні до 50-60років XX ст. (хронологічно його розміщують між імпресіонізмом та постмодерном). Уже на початку XX ст. модернізм почав відтісняти на периферію такі художні течії і стилі, як символізм, модерн (сецесію), неокласику, і став провідною течією в художній культурі ряду Європейських країн — Франції, Італії, Німеччині, Росії). Справжнім розквітом модернізму стали 20-30-ті роки, коли він поширився за межі Європи, насамперед у США. Форми і прийоми модернізму до сьогодні характерні для творчості багатьох митців.

Філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм вдавався до новітніх філософських вчень про ірраціоналістичний волюнтаризм Ф. Ніцше (1844-1900), інтуїтивізм А. Бергсона (1859-1941), психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939), екзистенціалізм Ж.-П.Сартра (1905-1980) та А. Камю (1913-1960).

Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є: визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації; криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ; складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо); визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненутості в колі своїх фантазій, як у "Башті із слонової кістки"; глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що призводить до втрати національних традицій; техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом. Складна і трагічна епоха, якою була Перша світова війна та повоєнний час, приводила в табір модернізму не лише філософів та митців, а й багатьох учених, серед яких можна назвати А. Ейнштейна, Н. Бора, Н. Вінера та ін.

Найяскравіше відобразився модернізм в образотворчому мистецтві. Біля його витоків стоїть геніальний голландський художник Вінсент ван Гог (1853-1890). Творчість ван Гога, його трагічна постать ніби віддзеркалюють саму суть модернізму. Вони справили величезний вплив на всю культуру XX ст. Майстер кольору, людина, яка невтомно і фанатично працювала для мистецтва, був чужий своїм сучасникам. Буржуазна публіка, вихована на академізмі та салонному мистецтві, ігнорувала картини генія. Відомі мистецтвознавці свідчили про порушення в них усіх канонів класики, що виявлялося в надмірному, на їх думку, трагізмі образів, незвично яскравих фарбах, відході від перспективи. Із понад 800 картин, написаних майстром, за життя йому вдалось продати лише одну, та й то за мізерну суму. У стані душевного зламу майстер кінчив життя самогубством, незадовго до якого написав одну з найтрагічніших своїх картин "Автопортрет з відрізаною мочкою вуха". Люди XX ст., вдивляючись у картини ван Гога, ніби знаходять у них відповіді на складні запитання свого часу. На світових аукціонах тільки в 1995 р., за підрахунками нью-йоркського журналу "Арт-нет", кілька картин великого голландця були продані за 45 млн. доларів.

У 20-х роках модернізм став найвпливовішим фактором світового художнього процесу. У творчості митців загострювалися соціальні мотиви, наростав протест проти насильства, війни та мілітаризму, створювались образи, сповнені трагізму, суперечності, експресії та гострого сарказму. В літературі того часу найповніше ці риси виражені в романах Ф. Кафки, Дж. Джойса, поезії Еліота, в музиці — творчість І. Стравінського, Д. Шостаковича, А. Шенберга, А. Вебера, А. Берга та ін.

Яскравою течією модернізму початку XX ст. був фовгзм (від франц. fouves — дикий). Французьким художникам цього напряму — А. Матісу, А. Дерену, М. Вламінку, А. Марке, Р. Дюфі та іншим, яких один із критиків назвав дикими за їх яскравий, незвичний стиль живопису, належить видатна роль у пошуках нових мистецьких прийомів. Вони абсолютизували колорит своїх картин, писали надзвичайно яскравими фарбами, а для підсилення виразності кольору відмовлялися від перспективи, простору, відходили вбік живописної абстракції. А. Матіс, зокрема, одним з перших почав досліджувати вплив інтенсивного кольору і світла на психіку людини. На думку митця, поезії інтенсивності і динамізму якнайкраще відповідав чистий колір, різкі контрасти і швидке виконання картин фовістів.

Протягом усього XX ст. культура модернізму тяжіла до абстракції (від лат. abstractio — далеке від дійсності), тобто відсторонення художніх образів від конкретного сюжету, образу, об´єкта. Абстракціонізм як провідна художня течія модернізму остаточно утвердився в західній культурі лише в 40-50-х роках Він і нині залишається напрямом художньої творчості багатьох відомих майстрів. Отже, абстракціонізм — це безпредметне мистецтво, що не містить у собі жодного нагадування про дійсність. Тому його подекуди називають нефігуративним. Розвиток абстрактного мистецтва був відображенням тенденції відчуження митця XX ст. від дійсності, неприйняття її реалій. "Що жахливішим стає світ, то абстрактнішим стає мистецтво", — писав художник П. Клеє. Серед фундаторів абстракціонізму називають імена В. Кандинського (1866-1944), К. Малевича (1878-1935) та нідерландця П. Мондріана (1872-1944).

46.Постмодернізм. "Елітарна культура", "масова культура". Ліотар Ж.-Ф. Постмодерний стан

Кінець XX ст. рядом дослідників культури визначається як епоха постмодернізму, або постмодерну. У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Очевидно, що розвиток цього феномену ще не завершений. На нашу думку, терміном "постмодернізм" слід користуватися під час аналізу всіх значних явищ культури, що виникли після модернізму (звідси і назва) і внаслідок розвитку модернізму, однак суттєво відрізняються від останнього, водночас не входять повністю до контексту масової культури.

Постмодерн — широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. З одного боку, умонастрій постмодерну несе в собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого, — авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його в широку палітру сучасної культури.

У праці А. Тойнбі "Осягнення історії" постмодерн трактується як кінець західного панування в релігії та культурі. Провідні західні політологи визначають його як наслідок неоконсерватизму, символ постіндустріального суспільства, що знаходить вираз у тотальному конформізмі та естетичному еклектизмі. Більш-менш широкої популярності термін постмодернізму набув після виходу книги Ч. Дженкса "Мова постмодерністської архітектури" (1977). Автор визначив нову течію як відхід від екстремізму та нігілізму, часткове повернення до традицій.

Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння — ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні). У наш час "немає нічого живого та святого", що колись піддавалось модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Найхарактернішим представником сучасної постмодерністської філософської думки є всесвітньо відомий італійський вчений Умберто Еко. У його бестселерах "Ім´я рози", "Маятник Фуко" та інших органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації.

Феноменом другої половини XX ст. стало формування і поширення масової культури. У прямому розумінні — це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною.

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo — край; від фр. marginal — побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

47.Становлення української культури. Особливості її розвитку. Український культурний архетип. К.Юнг. "Психологія і художня творчість"

Швейцарський психолог і філософ Карл Густав Юнг (1875—1961), як і Фрейд, починав працювати лікарем-психіатром. Однак він не зупинився на сексуально-біологічному трактуванні несвідомого, а віднайшов, що типові образи, які з'являлися його пацієнтам у сновидіннях, збігаються із символами світової культури, про які вони не могли знати. Це явище Юнг пояснював як природну силу й назвав його колективне несвідоме, а його первинні форми — архетипами колективного несвідомого. Так, виходило, що колективне несвідоме має культурне походження, але передається у спадщину біологічно. Отже, людині для забезпечення цілісності своєї душі треба не боротися з несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог. Причиною руйнації символів є раціоналізм, що зіпсував здатність людини відповідати божественним символам та ідеям і віддав її «на милість» психічного пекла. «Демони» вириваються з-під контролю ослаблої культури, тому XX ст. стає віком нечуваних психічних епідемій, що маскуються під ідеологічні забарвлення. Отже, європейська культура, щоб відродити втрачену єдність людської душі, повинна докорінно змінитися.

48.Культура Київської Русі. Українська культура в умовах боротьби за національну незалежність

IX—XIII ст. — це період Київської Русі. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв´язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів.

Держава являла собою історично важливу, контактну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загальноєвропейську історико-культурну спільність. Вона мала широкі міжнародні зв'язки з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Болгарією, країнами Західної Європи — такими, як Франція, Англія, Данія, Швеція, Норвегія1.

Важливе значення для культури Київської Русі мало запровадження християнства. На думку академіка Б. Рибакова, «прийняття християнства поставило Русь на один рівень з передовими державами того часу»2.

Після укладення ряду договорів особливо зміцніли зв'язки з Візантією, а прийняття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ'я, політичною думкою та культурними досягненнями.

Київська Русь стала своєрідним центром слов'янської культури, яка, у свою чергу, зазнала впливу культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор'я. Вона проіснувала до 40-х pp. XIIIст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.

Отже, давньоруське мистецтво є однією з найяскравіших сторінок історії художньої культури доби Середньовіччя. Київська Русь відігравала значну роль у світовій історії, а її мистецтво за три століття досягло художніх вершин. Великий вплив на мистецтво Київської Русі мали культури інших народів, особливо Візантії. Разом з тим у скарбницю світової культури багато нового і цінного внесли давньоруські митці. Загалом культурний розвиток Київської Русі IX—XIIIст. знаходився на високому європейському рівні. На жаль, монголо-татарська навала перервала цей яскравий період вітчизняної історії. Але культура Київської Русі в усіх своїх формах і жанрах показала яскраву самобутність і заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього Середньовіччя.

49. Основні напрями розвитку культури сучасної незалежної України

Культурна спадщина і пам´ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам´ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам´ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві — це пам´ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу пареституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов´язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв´язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції — тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах рийку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура — найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв´язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 p., міжнародний фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс молодих виконавців класичної музики "Володимир Крайнев запрошує".

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава Візантії". Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття — характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

50.Цивілізоване безкультур'я як одне з протиріч сучасного суспільства. Шляхи подолання цього протиріччя

Брак культури виявився в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Криза інтелігентності є свідченням духовної деградації суспільства, руйнуванням елітної страти як провідної верстви нації.

Для інтелектуальної еліти характерні, передусім, висока моральність, критичне ставлення до себе, відповідальність та висока вимогливість. Вона є носієм взірців норм та способів життя, що охоплюють усі сфери буття. «Нація не могла б підживлювати свої історичні потреби, якби додержувалася лиш одного типу довершеності. Окрім видатних мудреців та митців, потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і взірцевий робітник, і навіть світовий геній. Так само, якщо не більше, нація потребує видатних жінок. Тривалий брак декотрих із цих кардинальних типів досконалості врешті-решт позначиться на багатовіковому розвиткові національного життя» [7, с. 182].

Інтелектуальну еліту витіснила наукова еліта. Її мета — науково-технічний прогрес, в основі якого – дедалі більша спеціалізація. У Європі, пише Х. Ортега-і-Ґассет, «ми зустрічаємо тип науковця, якого ще не бачила історія. Він з усього того, що повинна знати освічена людина, знає лише одну науку, і навіть у цій науці знає лише ту маленьку ділянку, яку активно досліджує. Він навіть проголошує як чесноту своє незнання всього, що лишається поза його вузькою науковою ділянкою». Виявилося, що «модерна наука, символ і підвалина сучасної цивілізації, дає притулок інтелектуально пересічній людині», яка прекрасно «знає» свій маленький закуток Всесвіту, але не має найменшого поняття про все інше [6, с. 82–83]. Наукове знання для неї вільне від будь-яких ціннісних і моральних обмежень. Наука не відповідає за соціальні наслідки його використання.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.