Література та фольклор періоду Запорізької Січі

Категорія (предмет): Літературa

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Література періоду Запорізької Січі.

2. Фольклор періоду Запорізької Січі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

1. Література періоду Запорізької Січі

Доба давньої української літератури позначилася підвищеним інтересом до історії, певною навіть її романтизацією. І це не дивно, оскільки доба козаччини була чи не найяскравішим періодом української історії, часом піднесення національного духу, історичного розквіту, часом мужніх та прекрасних людей.

Запорозька Січ — феноменальне утворення. Це був осередок вільних та мужніх людей, які самі визначали плин свого життя і мету — служіння своєму народові. Козаки були добре підготовленим військом, але їхня незламність в боях та у мирному житті ґрунтувалася не тільки на військовій підготовці, але й на беззаперечній дисципліні, яку вони самі встановлювали і самі ж її дотримувались, на щирій дружбі, яку прийнято називати побратимством: бо друзі дійсно ставали братами, були ладні віддати один за одного життя.

Примітно, що Січ мала велике значення не тільки для розвитку військової справи, але й для розвитку освіти та культури, для утвердження самобутності нашого народу. На Січі створювалися навіть літописи, які фіксували основні історичні події. Ці літописи писали освічені козаки, тож ми можемо довіряти їм, оскільки їх писали люди, які дійсно зналися на тому, про що писали.

З другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв'язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI — середині XVIII ст. Замість простої гармонійності ренесансу в літературній традиції бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність відійшла на задній план, і культура частково повернулася до теоцентризму. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача. Звідси — пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Твори переобмежені мистецькими прикрасами, оригінальними чудернацтвами.

Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галя-товського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

Дуже представницькою і багатою була барокова віршована поезія. Специфіка декоративного віршування полягала у механічному пересуванні з рядка в рядок, з місця на місце вишуканих, урочисто-вагомих слів. Зразок такого стилю — віршований фрагмент І.Величковського:

Яко ниву рясно плоди украшают, Тако дъву красно роди ублажати.

Ниву рясно плоди украшают яко, Дъву красно роди ублажают тако.

Рясно плоди украшают яко ниву Красно роди ублажают тако дъву.

Барокові віршовані канти часто поєднували поважне і величне з земним та жартівливим:

…Бо нам Марія, Діва Пречиста, в убогій шопі зродила Христа, котрому хоч в біді грає Грицько на дуді: гу, гу, гу, гу, гу, гу!

Цікаві вірші-"раки", рядки яких можна читати в обидва боки: Богородиця говорить про свою матір Анну:

Анна пита ми, я мати панна, Анна дар и мні сінь мира данна. Анна ми мати и та ми манна.

Окремі твори описували історичні події: битви під Хотином, Берестечком, Віднем. З-поміж авторів епічної поезії релігійного змісту відомий І.Максимович, автор великої (на 23 тис.рядків) поеми "Богородице Діво" (1707 p.), С.Мокрієвич, відомий як поет-перекладач біблійних текстів. "Дидактичний" (повчальний) епос представлений поемами С.Климовського "О правосудію, правді і бодрости" та "О смиренії височайших".

Значного поширення і популярності набула сатирична віршована література. Широке визнання отримав рукописний збірник поезії Климентія Зінов'єва, куди увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, визискування вбогих людей, прославляв чесну працю хлібороба і ремісника. Зазначимо, що в поезіях К.Зінов'єва багато запозичень із тогочасної розмовної української мови.

Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича "Ярмарок" і "Сповідь" відтворювали колоритні побутові сцени, критикували окремі явища та суспільні недоречності.

Найширшою гілкою барокової літератури стали твори з релігійним забарвленням, церковні проповіді тощо. Теоретиком проповідницької майстерності був Й.Галятовський, автор "Науки або способу зложеня казаня". Великі збірки проповідей "Огородок Марії Богородиці" (1676 р.) і "Вінець Христов" (1688 p.) видав А.Радивиловський. Уславленими проповідниками були єпископи Л.Баранович, автор збірок "Меч духовний" (1666 р.) і "Труби словес проповідних", святий Д.Туптало, С.Яворський, Ф.Прокопович та ін.

Головним завданням ораторсько-проповідницької прози було роз'яснення християнської Догматики і моралі. Проповіді високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям православ'я, прагнення до миру, злагоди та спокою. Одночасно вони викривали людські вади: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, моральну розпусту.

Барокову літературну традицію представляють також дискусійно-полемічні твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л.Баранович, Ф.Сафонович. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, а й філософських, соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як "Бесіда" І.Галятовського, а також "Нова міра старої віри" Л.Барановича.

З середини XVII ст. у літературі почав культивуватися жанр езопівської байки. її вивчали у школах, розповсюджували в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, який виконав історичну роль у процесі становлення нової української літератури.

Важливе місце у літературній творчості XVII ст. посідають історико-мемуарні твори. Окрім згадуваного вже "Синопсису" (1764 p.), авторство якого приписується І.Пзелю, слід також згадати "Густинський літопис" — працю невідомого автора, переписану монахом Густинського монастиря біля Прилук М.Лосицьким. Події в ньому описуються від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст.

Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на другу половину XVII —першу половину XVIII ст. Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи — "Літопис Самовидця", Г.Грабянки та С.Величка.

Цінною пам'яткою української історіографії другої половини XVII ст. вважаються "Літопис Самовидця", який охоплює історичні події з 1648 р. до 1702 р. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Ромаповський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648— 1654 pp. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р.н.невідомий — 1738 p.), що охоплює історичні події періоду від Б.Хмельницького до обрання гетьманом Г.Скоропадського (1648—1702 pp.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 pp.) "Сказаній о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого" — наймонументальніший твір в українській історіографії і за обсягом, і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С.Величко був вихідцем з козацького роду, освіту здобув у Київській академії, часто називав себе "істинним сином своєї Батьківщини". Працюючи канцеляристом Війська Запорозького, С.Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому змогу створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній українській культурі. С.Величко втратив за цією роботою зір, але справу життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р. На основі історичних Джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральна постать літопису — Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Олександра Великого. С.Величко з любов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б.Хмельницького називає справедливою і святою. Водночас літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б.Хмельницького, яка призвела до жахливого руйнування України. Козацькі літописи зробили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX —XX ст. І.Франко писав, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здатне збудити запал українського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження.

Козацькими літописами цікавився і використовував Т.Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 pp.), Шевченко двічі приїжджав у Москву до О.Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток і мав велике їх зібрання. "Спасибі тобі, — писав поет О.Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!".

Образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С.Величка. Як першоджерело його використовували чимало українських письменників, істориків, починаючи від П.Куліша, М.Костомарова і закінчуючи М.Грушевським та іншими істориками нового часу. Це найцінніший пам'ятник і на честь видатного світоча української культури другої половини XVIII ст.

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень та міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку.

Образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавнього загальноіндоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Певний зв’язок простежується між образами давньоруського князя-волхва XI ст. Всеслав Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка. Міцність та спадкоємність зв’язків козацької міфології з духовною традицією княжих дружин Х-ХІІ ст., що були різновидом ранньосередньовічних ватаг європейських лицарів, вказує на глибокий генетичний зв’язок українського козацтва з військовою лицарською європейською культурою.

2. Фольклор періоду Запорізької Січі

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називаи набатами і тримали їх у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.

Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б.Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Впродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.

Мелодії кантів — багатоголосих пісенних творів — слугували джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на хоровий жанр — партесний концерт.

Значущість обряду обрання старшини в житті запорозької спільноти підкреслюється і у великій кількості фольклорних версій як один з основних елементів історії спільноти: "Треба тоді старшину обрати; обрали і старшину: постановили кошового, писаря, осавулу…" [4, 328], в іншій легенді, записаній на Воронежчині, між хлопцями-пастушками, з яких і пішли запорожці, не було ладу, "От тоді той, дівчин хлопець, і каже: Давайте оберемо отамана, який нами керуватиме" [4, 190]. "…Військо вибере характерника, та й орудує він ним" [1, 9].

Сам процес посвячення у фольклорній пам'яті безпосереднього "реалістичного" відтворення не знайшов, але збереглася "пам'ять" про його архаїчну семантику у легендах про безсмертя (смерть/відродження) або вміння "мінитися як місяць", розповсюджених на Нижній Наддніпрянщині. Цей мотив у регіоні традиційно пов'язаний з іменами тих історичних осіб, що неодноразово проходили посвячення.

Повторне обрання було явищем нечастим, що пояснює можливість мотиву смерті/відродження у "фольклорних версіях" біографії Сірка, який багаторазово переобирався: "так як умре, то його клали у гній і на треті сутки одгрібали та сприскували водою". Процес "нового народження", соціалізації також знайшов відтворення: "Як із першого пузирка сприснули — ожив; з другого сприснули — став дивиться, а з третього сприснули — став і пішов" [2, 177].

Виконання ритуальних дій у традиційний час, пов'язаний із сонячним календарем, загальний збір та згуртування спільноти у запорозькому центрі перед найдовшою ніччю, приуроченість головних ритуалів 1 січня до полудня і завершення дій на Водохреща, ритуальна імітація хаосу та поступова гармонізація світу і соціуму, закріплення дат, топосів та семантики окремих обрядових дій у запорозькому фольклорі свідчать про те, що час новорічних ритуалів не змінювався, а був постійно сакральним часом, зумовленим природним циклом.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

Висновки

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.

Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Список використаної літератури

1. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

2. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

3. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

4. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.

8. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.