Людина — як об´єкт і суб´єкт політики

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Людина як суб’єкт політики.

1.1. Роль особи як суб’єкта політики.

1.2. Політична поведінка, основні типи і види.

Розділ 2. Особа як об’єкт політики.

2.1. Поняття об’єкта політики.

2.2. Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність.

2.3. Значення та риси об’єкта політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Політика здійснюється не лише в інституціоналізованих формах — через державу, політичні партії, громадські організації, айв персоналізованих — рядовими громадянами, політичними лідерами, політичною елітою. За всієї багатоманітності проявів політичного життя в кінцевому підсумку воно є діями конкретних осіб. Тому аналіз політики на рівні суспільства та його структурних елементів — соціальних спільностей, політичних інститутів — має бути доповнений аналізом на рівні особи, її політичної поведінки. При цьому мова має йти про роль у політиці не лише видатних осіб — політичних лідерів, державних діячів тощо, а й рядових громадян, нічим особливо не видатних особистостей.

Вивчення участі особи в політиці, шляхів та засобів реалізації її громадянських і політичних прав є одним із найважливіших завдань політології.

Головними ознаками демократичної форми правління, які відповідають ідеалам суспільно-політичного устрою, є, перш за все, формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно якого інституції влади відіграють обслуговуючу роль. Цьому найбільше відповідає республіканська форма державного правління парламентського або президентського типу. Ознакою демократії є також визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою демократії вважається і переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

Наукова значимість проблеми та її недостатнє вивчення і визначають актуальність теми дослідження.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати сутність людини як об’єкта та суб’єкта політики.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

систематизувати та узагальнити інформацію про суб’єкти та об’єкти політики;
проаналізувати значення та роль людини у політиці;
охарактеризувати людину як головний суб’єкт та об’єкт політики;
зробити необхідні з нашої точки зору висновки щодо цієї проблеми.

Об'єктом дослідженняє суб’єкти та об’єкти політики.

Предмет дослідження– людина як один із суб’єктів та об’єктів політики.

Сучасні способи формування органів влади та державного управління шляхом вільного й загального волевиявлення громадян як суттєві риси демократизму суспільного життя стали безсумнівним досягненням суспільства ХХ ст., однією з головних формальних ознак і підойм справедливого суспільного устрою. Ця норма зафіксована у низці міжнародно-правових документів. Так, ст. 21 Загальної декларації прав людини проголошує:

"Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні.

Воля народу повинна бути підставою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування".

Але, з іншого боку, у сучасному суспільстві зберігається загроза перетворення демократії на охлократію, що означає нехтування законами, зневажання демократичних принципів та процедур, спроби галасом і погрозами впливати на органи влади, на політичних діячів або на громадську думку. Охлократичні "порядки" встановлюються в суспільстві, яке переживає кризу, зміну форми державного правління, в якому послаблюється державно-правове регулювання громадського життя.

"Тріумфом гіпердемократії" називав Хосе Ортега-і-Гассет ситуацію, "коли маси діють безпосередньо, поза законом, нав'язуючи всьому суспільству свою волю й свої смаки… Маси вважають, що вони мають право втілювати у державні закони свої бесіди в кав'ярні".

Справжня демократія є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархістському децентралізму. Це такий стиль соціальних взаємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально брати на себе функції "центру", долати відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли силові методи правління, засновані на майновій нерівності, витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Взагалі, демократія — це не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інституції та установи, а ще й демократично налаштоване громадянство. Демократичні закони та установи не діятимуть, якщо громадянам бракує демократичної свідомості і демократичного менталітету.

Демократія, крім масової участі у виборах і референдумах, означає ще й згоду народу жити в умовах правління існуючої влади, дотримуватися її настанов. Демократичність влади полягає в її відповідності єству демоса.

Все це, однак, не може не породжувати питання про характер влади в демократичному суспільстві та її відносини з громадянським суспільством.

Владі належить особливе місце в політичному житті суспільства і часом саме боротьба за владу або за вплив на неї складають основний зміст політики соціальних суб'єктів, тому що саме через механізм політичної влади, засоби її реалізації можна впливати на суспільні процеси.

Загальновизнано, що влада є необхідною умовою існування будь-якого суспільства і розвитку політичного життя. Вона віддзеркалює об'єктивну потребу в організації, задоволенні вольових прагнень, необхідність у саморозвитку і підтриманні цілісності суспільства.

Саме влада є сполучною ланкою політичної системи, яка визначає її природу і стабільність. Вона є відображенням волі соціальних суб'єктів, а тому здійснюється як обов'язкова, публічна, така, що поширюється на всіх членів суспільства. Завдяки їй забезпечується порядок в суспільстві, тобто приведення поведінки суб'єктів у відповідність до певних суспільно узгоджених норм. Вона відбиває і захищає засадничі інтереси і сукупну волю соціальних суб'єктів, служить засобом реалізації цих інтересів.

Людина кристалізує в собі все, що нагромаджено людством протягом усієї історії. Ця кристалізація відбувається й через залучення до культурної традиції, і через механізм біологічної спадковості. Норми права, моралі, побуту, правила мислення, естетичні смаки тощо, які історично склалися, формують поведінку й розум людини, роблять з неї представника певного способу життя, культури та психології.

Кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов’язки, реалізовувати свої громадянські права — брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. На цьому рівні особа є безпосереднім суб’єктом політичної практики. Тут найяскравіше проявляється природа політики, яка здійснюється звичайними людьми і для людей.

Розділ 1. Людина як суб’єкт політики

1.1. Роль особи як суб’єкта політики

Роль особи як суб’єкта політики визначається і виявляється на соціальному, інституційному і персоніфікованому рівні.

Соціальний рівень. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей — класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть тоді, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов’язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими соціально-економічними чинниками як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об’єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

Інституційний рівень. З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань — політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституційному рівні. І тут її політична діяльність може зумовлюватись самим фактом приналежності до цієї інституції, що, в свою чергу, має свої політичні інтереси та ідеологію, а також тим місцем або посадою, яку вона в ній займає.

Якщо політичне життя сприймати як театр, то стане очевидним той факт, що поряд з головними дійовими особами в політичних виставах бере участь масовка — окремі особи. Визначаючи сутність людини, Аристотель назвав її „політичною твариною”, оскільки тільки людина „здатна до чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. А сукупність всього цього і створює основу сім’ї і держави”[3, 27-28].

В політиці індивід виступає в якості громадянина. Стати ним він може тільки в процесі спілкування з іншими людьми, політичними і неполітичними інститутами, з суспільством в цілому. Кожне нове покоління застає світ таким, яким його створили батьки. Як воно увійде в цей світ? Як сприйме цінності і звичаї попередніх поколінь, як розпорядиться тим, що дісталось йому в спадщину? Зметуть спадкоємці, як варвари, побудовану до них політичну споруду чи обживуть її кабінети? Ці питання не зайві ні для політичної теорії, ні для політичної практики. Саме вона поставила перед політичною наукою проблему переймання політичного розвитку, особливо актуальну в умовах розширення масштабів політичної участі та залучення в політику все нових прошарків населення. Для забезпечення безперервності політичного розвитку і збереження цілісності суспільства при зміні поколінь слід зрозуміти, як здійснюється передача політичних цінностей і стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, як відбувається становлення політичного суб’єкта.

На ці питання покликана відповісти теорія політичної соціалізації. Американський політолог Парсонс зазначав, що прихід кожного нового покоління можна порівняти з нашестям варварів, і тільки процес соціалізації може забезпечити засвоєння норм співжиття цими пришельцями.

Політична соціалізація — процес залучення особи до участі у виробленні політики.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики проходить певні вікові стадії. Воно починається вже у віці 3-4 років, коли через сім’ю, ЗМІ, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім’ї, часто закладаються політичні норми і цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних відносин у суспільстві потребують певних змін і в моделі сімейних стосунків.

Вторинна соціалізація. Політичне виховання і навчання певною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності і погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь в діяльності дитячих організацій (наприклад, „пласт”)[1, 73-75].

Третій етап. Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов’язувати з періодом життя від 16-18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, і 18-річному віці — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню і роботі.

Четвертий етап. Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40-60 років) на їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погляди і поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде без правил, що порушує його інтеграцію і стабільність. У випадку неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно, по-перше, враховувати вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге, навколишнє соціальне середовище, по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан суспільства, по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості і рівень політичної культури і субкультур, по-п’яте стихійні чинники, навколишнє соціальне середовище[10, 151-153].

Хто така «особа» ? Яке місце посідає це поняття серед однопорядкових з ним «людина», «індивід», «громадянин»? Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття «людина», яким позначається вищий ступінь живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності та культури. Людина — це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина включена в природний зв'язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона звернута до соціального буття з його специфічними закономірностями.

Кожна окрема людина виступає і як неповторна індивідуальність, і як носій певних суспільно значущих рис, тобто виступає і як індивід, і як особистість. Індивід — це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Індивід, який розглядається через його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальних характеристик, — це індивідуальність. Особистість — це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціально зумовленими рисами. Це стійка система соціально значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Як особистість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення, розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як суб'єкта історичного процесу. Терміни «особа» (лат. persona) та «особистість» (лат. personalitas) позначають відповідно індивіда відповідно як суб'єкта відносин і свідомої діяльності та його соціальне і психологічне обличчя і можуть вживатися як синоніми.

Нарешті, кожен індивід є членом якогось суспільства і більш-менш постійно перебуває на конкретній, державно оформленій території, тому є, з одного боку, громадянином певної держави, а з другого — членом тією чи іншою мірою відокремленого від держави громадянського суспільства.

Наука не може дійти до вивчення кожної окремої людини, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі місця й ролі людини в системі політичних відносин таким найбільш прийнятним поняттям є поняття «особа» («особистість»). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб'єкта політичних відносин, політики[9, 264-265].

Роль особи як суб'єкта політики визначається й виявляється на соціальному, інституціональному і персоніфікованому рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей — класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов'язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими об'єктивними соціально-економічними чинниками, як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об'єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об'єднань — політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб'єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов'язки, реалізувати свої громадянські права — брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава — це головний політичний інститут суспільства, через який реалізуються громадянські права його членів.

Персоніфікований рівень політичної суб'єктності особи виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб'єкт політичної практики.

Отже, якщо кінцевими суб'єктами політичних відносин, а значить, і політичної практики є соціальні спільності й передусім класи, то особа є безпосереднім суб'єктом політичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими особами[13, 56-57].

1.2. Політична поведінка, основні типи і види

Як результат вивчення участі людей в політичних процесах сформувалась специфічна галузь політологічних знань — наука про політичну поведінку, що прагне вивчати її за допомогою точних і формалізованих методів: проведення експериментів, анкетних опитувань тощо. Основна схема пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена з психології, де точні методи аналізу поведінки почали застосовуватися раніше. На передній план у політологічних дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого проголосили курс на вивчення конкретної поведінки як у формальних, юридично оформлених, так і в неформальних групах.

Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об'єктом політологічного дослідження мають бути не законодавчі норми та формальні аспекти політичної системи суспільства, не суспільство й політика в цілому, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуаціях, біхевіоризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної, особливо електоральної, поведінки.

Політична поведінка — це будь-яка форма участі у здійсненні влади (впливу на владу) або протидія її здійсненню.

Поширеною є типологія політичної поведінки запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність).

У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;
громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;
громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
громадський, особливо політичний, діяч;
професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом до існування, а й сенсом життя (люди, які живуть „для” політики, або „за рахунок політики”).
політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації и суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;
політична виключеність як результат недосконалості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах та байдужості до їхньої діяльності;
політична апатія як форма не сприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співпраці з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо.
політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню життю суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства думка, що кожен захищає себе сам, і надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу[6, 116-118].

Поняття «політична поведінка» одно-порядкове з такими поняттями, як «політична активність», «політична участь». Найбільш загальним серед них є поняття «політична діяльність», яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах. Поняття «політична активність» наголошує на певній спрямованості політичної діяльності — спрямованості на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні — це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Поняття «політична участь» використовується в політології для позначення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною діяльністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичного поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.

Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією'. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві[7, c. 29-31].

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

— звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

— громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;

— громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

— громадський, особливо політичний, діяч;

— професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

— політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

— виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі; економічних, їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.

— політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

— політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею.

Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу[11, 384-386].

У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи:

лідери — очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;
послідовники — підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах;
активісти — є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток;
лідери думки — справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, — політологічних, правових.

Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінституціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми.

Політичне відчуження — процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.

Більше того, політики виділяють таке явище абсентеїзм — ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах різного рівня.

Суб’єктами політичних дій індивіди виступають не тільки як представники певних соціальних спільностей, члени тих чи інших громадських об’єднань, а й як учасники прямих дій випадкових, тимчасових утворень — зборів, мітингів, демонстрацій, маніфестацій, пікетувань тощо. Залежно від ступеня стихійності виникнення та організованості таких масових утворень вони можуть набувати рис натовпу, політична поведінка якого є різновидом масової поведінки і має свої особливості.

Отже, завдання демократичного суспільства полягає не в обмеженні участі мас у політиці, а в мінімізації негативних наслідків цієї участі, особливо у формі стихійних виступів, уникненні деструктивних впливів на політику[12, 384-386].

Розділ 2. Особа як об’єкт політики

2.1. Поняття об’єкта політики

Оскільки людина — мірило всіх речей, рушійна сила політичної активності націй, класів, партій і т. п., вона є первинним не тільки об'єктом, а й суб'єктом політики. Адже з людини починається політичний інтерес, на людину, врешті-решт, виходить політика, визнаючи її благополуччя та громадські свободи, права й обов'язки.

Людина народжується людиною, а особою вона стає тоді, коли набуває здатності самостійно приймати рішення і нести за них відповідальність перед суспільством, тобто, коли вона стає самостійним суб'єктом діяльності. А взаємодія особистостей, їхніх інтересів і визначає зміст політичного процесу.

У країнах з розвинутою демократією суб'єкт-об'єктні відносини здебільшого базуються на тому, що політичні режими в цих державах уже сьогодні намагаються створити максимум необхідного для якнайповнішої реалізації загальновизнаних прав і свобод людини.

Права особи займають одне з центральних місць у політичній науці. Вони являють собою принципи, норми взаємовідносин між людьми і державою. Права особи покликані забезпечити індивідові можливість діяти за своїм бажанням (цю частину прав ще називають свободами) або одержувати певні блага ( це і є власне права).

Сучасне розуміння прав людини бере свій початок в ідеях природного права, які виникли в глибокій давнині. Так, ще софісти (Лікофрон, Антифон, Алкідам) у 5—4 ст. до н. є. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однакові, дані природою права. А саму державу та її закони Лікофрон тлумачив як результат суспільного договору. Значний внесок у концепцію природних прав зробив Арістотель. Він виходив із того, що кожна людина наділена природними правами від народження і що ці права є визначальними в життєдіяльності людини.

Ідея Арістотеля про верховенство природного набула дальшого розвитку в сучасних теоріях прав людини, в тому числі й у концепції правової держави.

А в період феодалізму панувало інше розуміння прав особи. Ідею рівності природних прав усіх людей від народження, навіть правову рівність усіх вільних громадян було відкинуто, і самі права почали тлумачити як привілеї, що їх дарує монарх своїм підданим. Кожній верстві встановлювалися свої права згідно зі службовою ієрархією, і лише в 17 ст. відбулося відродження природного тлумачення прав людини на основі ідей лібералізму. Найвидатніші представники цього напряму суспільно-політичної думки Локк, Гроцій, Монтеск'є, Джеферсон, Сміт, Бентам, Мілль теоретично обґрунтували сучасне розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність і деяких інших прав як природних, невід'ємних прав людини.

Уперше ліберальну концепцію прав людини систематизовано і юридично оформлено в 1776 р. у Вірджинській декларації, яку було покладено в основу Білля про права — перших 10 поправок до Конституції США (ухвалені 1789—1791 pp.), якими гарантовано громадянські права. У тому ж році основоположні права: свобода особи, рівність перед законом, непорушність права власності, суверенність народів, розподіл влади, право на безпеку, було конституційно закріплено у Декларації прав людини і громадянина — документові французької революції. Ці видатні політико-правові акти не втратили своєї актуальності і сьогодні, хоча, звичайно, сучасні уявлення про права особи значно збагачено.

У сучасній політичній думці представлено кілька підходів до визначення прав людини. Це, насамперед, природно-історичний, юридично-позитивістський, а також марксистський підходи.

Природно-історичний підхід базується на тому, що фундаментальні права особи мають позадержавне і позаюридичне походження. Держава може або ж поважати і гарантувати їх, або ж порушувати і придушувати, але відібрати у людини властиві їй від народження основоположні права вона не може.

Юридично-позитивістський підхід заперечує будь-яке позадержавне походження ж^ав людини. Він виходить із раціональної самоцінності права, його незалежності від економічних і соціальних/передумов. Джерелом і гарантом права вважається держава. Право і закон не мають суттєвих відмінностей. Права особи не виділяються із загальної системи права і не мають верховенства відносно прав держави. Самі права громадянина змінюються залежно від державної доцільності та можливостей держави.

Багато в чому тотожним з юридично-позитивістським є марксистський підхід. Він також підпорядковує права державній доцільності, однак виходить не з раціональної самоцінності, а із соціально-економічної, і, насамперед, із класової детермінації права. Право марксизм розуміє як зведену в закон волю панівного класу. При цьому сама постановка питання про права індивіда стає зайвою, оскільки особа тлумачиться як сукупність суспільних відносин. Окрім того, марксизм, і особливо ленінізм, заперечують загальнолюдську природу права, підміняючи загальнолюдські цінності мораллю, що ґрунтується на класовій, партійній доцільності. Це вчення передбачає гармонізацію відносин особи і суспільства, відмирання держави і права, а отже, і непотрібність самого інституту прав людини.

Сьогодні у світовій політичній думці переважає природно-історичне розуміння прав людини.

Найзагальнішою класифікацією прав людини є поділ їх ж негативні і позитивні. Такий поділ прав ґрунтується на фіксації них негативних і позитивних аспектів свободи. Відомо, що негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно особи; у позитивному — як свобода вибору, головне, створення можливостей для виявлення здібностей людини, досягнення нею своєї мети.

Згідно з таким поділом свободи негативні права визначають обов'язки держави та інших людей утримуватися від тих чи інших дій відносно індивіда, відвертати їхнє втручання в його приватне життя. Негативні права — основа індивідуальної свободи.

Типовим прикладом юридичної фіксації цієї групи прав і в цілому негативного підходу до прав людини є Білль про права — перші поправки до Конституції СІІЦ. Так, у першій поправці сказано: "Конгрес не повинен приймати закони, які б встановлювали будь-яку релігію або забороняли вільне віросповідання, обмежували свободу слова або друку, або право народу мирно збиратись і звертатися до уряду з відозвами про припинення зловживань". Термін "не повинен" міститься майже в усіх статтях цього документа. Практично весь зміст Білля про права спрямовано на захист особи від різного роду несправедливих і небажаних зазіхань з боку уряду.

На відміну від негативних прав позитивні права фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надавати громадянинові ті чи інші блага й права, здійснювати певні дії. Це, наприклад, право на освіту, охорону здоров'я, забезпечення достойного життєвого рівня тощо. Реалізувати ці права значно складніше, ніж права негативні, оскільки нічого не робити значно легше, аніж щось робити. Здійснювати позитивні права неможливо без наявності в держави достатніх ресурсів, відсутність яких може гарантувати громадянам лише рівність у злиденності.

Конкретніше класифікувати права і свободи особи можна відповідно до сфер реалізації їх: природні, політичні, економічні, соціальні та культурні.

Природні права — це невід'ємні права людини, які належать в основному до групи негативних прав: право на життя, свободу й особисту недоторканність; право на захист честі і гідності; на справедливий, незалежний публічний суд, який передбачає захист звинувачуваного; на таємність листування і телефонних розмов; свободу переміщення і вибір місця проживання. До природних прав належить і право людини покидати будь-яку державу, включаючи свою власну, повертатися у свою країну тощо.

У деяких конституціях природні права об'єднано в одну групу з правами політичними. Підставою для такого об'єднання є те, що і природні (іноді їх називають ще громадянськими), і політичні права за своїм характером в основному негативні. Однак таке об'єднання не є виправданим, оскільки головне призначення політичних прав — визначати можливу участь громадян в управлінні державою і в суспільному житті. До політичних прав належать: виборчі права, свобода створення союзів і асоціацій; участь у демонстраціях і зібраннях; право на інформацію; свобода слова, думки, в тому числі свобода друку, радіо, телебачення; свобода совісті та деякі інші.

У державах з тоталітарними режимами широко застосовується так зване дозвільне право, яке по суті використовується органами місцевого управління для відмови громадянам користуватися своїми правами і свободами. Вважається, що одержання згоди на проведення того чи іншого громадсько-політичного заходу буцімто не передбачає обмеження прав і свобод громадян, якщо такий дозвіл пов'язаний лише з реєстраційними обмеженнями, що передбачають дотримання встановлених у державі законів і громадського порядку.

Економічні права покликані забезпечити громадянинові право вільно розпоряджатися основними засобами господарської діяльності: власністю і працею; підприємливістю та ініціативою. Особливе місце серед економічних прав належить приватній власності, оскільки без неї неможливо собі уявити громадянське суспільство й індивідуальну свободу. Будь-яка заборона приватної власності підриває мотивацію ініціативної праці, породжує масову соціальну безвідповідальність і утриманство, веде до тоталітарної дегуманізації суспільства і до зруйнування самої особистості. Тому приватна власність є неодмінною умовою, на якій ґрунтується вся система сучасного господарювання, у тому числі й різні види групової власності: кооперативної, акціонерної тощо.

Право на приватну власність історично передбачає і свободу підприємництва, а також право на вільну працю (вибір виду діяльності, гарантований мінімальний розмір оплати праці тощо).

Соціальні, культурні, а також деякі економічні права, які розглядаються в позитивному значенні, визначають обов'язки держави забезпечити кожному громадянинові мінімум засобів для існування, соціального забезпечення, що необхідні для підтримання людської гідності, задоволення найнеобхідніших соціальних потреб (охорона здоров'я, житло, безпечне навколишнє середовище тощо) і для духовного розвитку (право на освіту, можливість користуватися культурними цінностями, свобода художньої і технічної творчості тощо).

Права людини мають характер індивідуального права. Існує і колективне право, наприклад, право націй на самовизначення, права національних меншин і т.ін. В останні десятиліття міжнародні організації захисту прав людини активно розробляють каталог прав людини, який деталізує і суттєво доповнює права особи.

Права людини стають реальністю лише тоді, коли вони нерозривно пов'язуються з обов'язками людей. До початку другої світової війни у конституціях західних держав обов'язки громадян майже не згадувалися. Сьогодні ж, за невеликим винятком, у всіх конституціях світу поряд з наданими громадянам країни правами і свободами фіксуються і їхні обов'язки. Серед обов'язків, зокрема, записано такі: додержання законів; повага до прав і свобод інших осіб; сплата податків; охорона природи і навколишнього середовища; охорона пам'яток культури тощо. У деяких країнах до важливих обов'язків включено: участь у голосуванні на виборах в органи державної влади, військову повинність. У конституціях окремих держав говориться про обов'язкову працю кожного громадянина держави (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор і деякі інші), виховання дітей (Італія), піклування про своє здоров'я і своєчасне звернення за' медичною допомогою (Уругвай). Правда, відповідальність за невиконання такого роду обов'язків у більшості конституцій не передбачається.

Практична реалізація всього комплексу прав людини — одне з найважливіших завдань на шляху поглиблення гуманізації суспільного розвитку. У межах окремих країн додержання прав особи є необхідною умовою економічного і соціального розвитку, утвердження політики здорового глузду, відвернення згубних тоталітарних та інших експериментів над народами, агресивної внутрішньої і зовнішньої політики.

У міжнародному контексті додержання прав людини — найважливіша гарантія побудови міжнародних відносин на істинно гуманістичних засадах, збереження і зміцнення миру. Існує пряма залежність в окремій країні між повагою до прав людини і зовнішньою політикою цієї країни.

Повага прав особи сприяє зміцненню довіри між народами, створює сприятливу атмосферу для різнобічних людських контактів і співробітництва, вносить у міжнародні відносини моральні засади.

Повага прав кожного представника людського роду є важливим вихідним принципом побудови земної цивілізації на засадах раціональності і гуманізму.

На відміну від суб'єкта, об'єкт політики є підвладною ланкою єдності «суб'єкт — об'єкт політики», однак це не робить об'єкт пасивним, невпливовим. Його активність виявляється в тому, що він обмежує, вимальовує потенційний простір політики, у межах якого діє суб'єкт, і стає елементом регулювання процесу взаємодії між ними. Реалії політичного життя свідчать, що суб'єкт і об'єкт політики часто міняються місцями. Це доводить рухомість політичних відносин «суб'єкт — об'єкт політики». Зміни в них впливають на розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом, сприяють виникненню нових якостей, розширенню цілей. Зміни у функціонуванні суб'єкта і об'єкта політики забезпечують перехід суб'єктно-об'єктної взаємодії у нову систему зв'язків і залежностей. Звідси випливає відносність характеру взаємодії суб'єкта і об'єкта у політиці. Тому між суб'єктом і об'єктом грані не абсолютні. Вони взаємно переходять одне в одне і стають єдністю протилежностей.

Зміст політичної діяльності визначається не тільки метою, яку мають її суб'єкти, але й типом об'єктів, на які спрямовані їх зусилля. Таких основних типів об'єктів політичних дій розрізняють два: політичні інститути (владно-управлінські структури, політичні і правові норми) і суспільно-політичні відносини.

Оскільки відрізняють різні рівні участі у політичному процесі, тобто не однакові суб'єкти політичної діяльності, то це означає, що існують і різні рівні вияву тих об'єктів, на які ця діяльність спрямована. Першим рівнем є утворення і вдосконалення владно-управлінських структур. Наприклад, створення такої владної структури, як Рада, стало однією з передумов політичного панування комуністичних партій в колишньому СРСР. І навпаки, перехід до демократичних засад політичного устрою неможливий без заміни цих структур іншими. Другий рівень охоплює формування громадсько-політичних організацій і партій шляхом програм, статутів, декларацій тощо, втілення їх у життя, вироблення політичних норм діяльності, які стають політичними нормами у суспільстві. Третій рівень, що є об'єктом впливу суб'єктів політичної діяльності, пов'язаний із законотворчою діяльністю, в першу чергу, з укладанням і вдосконаленням конституції[17, 38-39].

Регулювання суспільних відносин як об'єкта політичної діяльності за своїм змістом може виступати в політичній практиці у двох формах. Перша виявляється у здійсненні або модифікації політичних курсів залежно від існуючих суспільно-політичних умов. Другою формою є регулювання суспільних відносин як таких, тобто тих засад, на яких базується весь політичний механізм. І перша, і друга форми утворюють органічну єдність, бо зміна політичних курсів може призвести або дати поштовх для зміни суспільних відносин, а їх зміна, в свою чергу, неможлива без зміни політичних курсів. І все ж їх треба відрізняти, оскільки в період радикальних суспільних перетворень головним об'єктом є перетворення суспільних відносин, а в звичайний час у центрі уваги знаходиться здійснення або певна модифікація політичних курсів. Отже, об'єктом політики є політичні й соціальні відносини і політичні інститути, що забезпечують функціонування політичної системи суспільства.

Політичні об'єкти можуть бути індивідуальними і колективними за своїм значенням та спрямованістю, внутрішніми та зовнішніми.

2.2. Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність

Як відомо, термін "громадянське суспільство" використовувався у різних значеннях з ХVIII ст. Щоправда, ідеї близькі до його сутнісної основи (стосовно суспільного договору, статусної і моральної рівності людей, контролю за діяльністю влади тощо) були висловлені значно раніше такими відомими філософами й мислителями, як Платон і Аристотель, Н. Макіавеллі і Ж. Боден, Т. Гоббс і Дж. Локк, Г. Гроцій і Спіноза, Ж.-Ж. Руссо і І. Кант, Г. Гегель і ряд інших.

Розгорнуту характеристику громадянському суспільству дав відомий німецький філософ Ф.-Г.-В. Гегель. Загальна ідея "громадянського суспільства" полягала в тому, щоб вивільнити приватне життя, сім'ю і бізнес з-під впливу держави. Індивід при цьому мав отримати свободу віросповідання, повсякденного життя, право на вільну реалізацію своїх майнових (приватновласницьких) інтересів та комерційної діяльності і, разом з тим, отримати підтримку з боку закону, тобто — держави. Громадянське суспільство, писав Гегель, "це відмінність, яка постає між сім'єю і державою, якщо навіть його формування відбувається пізніше як формування держави; бо як відмінність воно ставить попереду державу, яку воно як самостійне має мати перед собою, щоб існувати. Створення громадянського суспільства належить, між іншим, до сучасного світу, який тільки й віддає належне всім визначенням ідеї".

Пізніше гегелівське визначення було доповнене розуміням "громадянського суспільства" як такого, що здатне поставити державу під свій контроль, або ж як таке, в якому можливості громадян щодо реалізації своїх намірів доповнюються (й гарантуються) здатністю держави забезпечити безпеку суспільства загалом і безпеку кожного громадянина зокрема.

Ще один аспект змісту поняття "громадянське суспільство" розгортається через його розуміння як такого, що контролює не лише державу, але й багатства країни, яке унормовує (робить партнерськими) стосунки між суспільством, державою і економікою. У сучасній літературі ці аспекти розглядаються як взаємодоповнюючі. Наголос при цьому робиться на розподілі сфер дії держави та суспільства. Йдеться про те, що громадянське суспільство охоплює весь спектр суспільних відносин, що не пов'язані з функціонуванням державних інститутів. Воно характеризується як система громадян і людських спільнот, що самоорганізуються, зосереджуючись в царині недержавних відносин.

Громадянське суспільство розглядається як об'єднання вільних й рівних громадян, що не є ані державою, ані сім'єю. У такій спільноті громадяни мають права й можливості, виходячи із спільних інтересів та потреб, єднатися в економічній, соціально-політичній та інших сферах. При цьому вони обирають на власний розсуд шляхи досягнення своїх цілей. Центральним стає питання про співвідношення "прав держави" і "прав громадян" ("суверенна держава" — "суверенний народ"), про формування системи стримування і противаг, пошуку балансу між гілками влади, суспільством і державою. Держава не просто "виганялась" зі сфери приватного життя, економіки і сфери духу, а навпаки, ставилась суспільством "під контроль", який здійснюється під кутом зору безпеки громадян при реалізації ними своїх законних прав і свобод.

Досить часто поняття "громадянське суспільство" порівнюють з поняттям "відкрите суспільство", ідея якого була запропонована відомим німецьким філософом і політологом К. Поппером у книзі, що була видана понад півстоліття тому на Заході й нині вже є класикою6. У перші десятиліття існування цієї ідеї "відкрите суспільство" розуміли як певну історичну фіксацію, що пов'язана з ситуацією "холодної війни". Буцімто на Заході суспільство є відкритим, демократичним, вільним, правовим, а в країнах радянського блоку, відповідно, існує "закрите суспільство" — неправове, недемократичне тощо (з усіма негативними ознаками). Але, зрештою, ця "імперія зла" завершила своє існування. А Поппера тим часом на Заході ледь не забули: він уже пішов в історію, став класиком на кшталт Канта чи Гегеля. Західне суспільство захопили інші ідеї. Залишився один з небагатьох прихильників та проповідників цієї ідеї — мільярдер Джордж Сорос, який витрачає багато енергії й коштів на те, щоб ідея не занепала. При цьому він висловлює досить парадоксальну думку про те, що шлях до відкритого суспільства повинні прокласти саме посттоталітарні країни: Росія, Україна. І це саме тому, що вони найбільше віддалені від ідеалів такого суспільства.

Поняття "громадянське суспільство" значною мірою є більш давнім, ніж "відкрите суспільство". І, щоб не плутатись у категоріях, можливо, було більш доцільно говорити про відкритий суспільний устрій на відміну від громадянського суспільства.

"Громадянське суспільство" — це сфера спонтанної самореалізації людей (як у статусі вільних індивідів, так і у вигляді їх добровільних об'єднань у якості громадян), захищена відповідними правовими нормами від будь-яких односторонніх регламентацій їх діяльності з боку держави та її органів. "Самореалізація" у цьому зв'язку трактується нами у дусі сенергетичного "порядку із хаосу" Іллі Пригожина, тобто не як дистанціювання індивіда і соціальних спільнот від держави, а як конституйоване налагодження надійних і доступних для людей каналів взаємодії між ними.

Термін "громадянське суспільство" характеризує переважно саме суспільство на відміну від держави й господарства, а "відкритий суспільний устрій" охоплює як перше, так і друге й третє, що поєдналися певним чином. Громадянське суспільство й правова держава — це два полюси, які не можуть існувати один без іншого. Але центральним, домінуючим все ж таки є поняття "громадянське суспільство". Усі розмови про правову державу в Україні залишаться лише розмовами доти, доки не сформується громадянське суспільство. Але ми поки що маємо в Україні лише деякі елементи такого суспільства. Щоб іти шляхом розвитку останнього, потрібно мати багатовимірні програми, зорієнтовані на просування українського суспільства у напрямку формування в ньому громадянського суспільства, у напрямку формування відкритого суспільного устрою.

Для сучасного українського суспільства вкрай необхідним є адекватне врахування уроків минулого — своїх і чужих.

А досвід минулого свідчить, що будувати громадянське суспільство без участі держави, а тим більш у конфронтації з нею, є справою безперспективною. Держава має виступити "співтворцем" громадянського суспільства, бути в ньому інституцією-партнером, рівноправним учасником діалогу (дискурсу) щодо проблем і суперечностей, шляхів та засобів, ресурсів і перспектив, першочергових і стратегічних напрямів суспільного розвитку. В ході цього дискурсу роль (участь) держави у формуванні громадянського суспільства змінюватиметься. Тенденції цих змін заслуговують окремого розгляду.

Надзвичайно важливим є розуміння складності та суперечливості процесу побудови громадянського суспільства. У цьому контексті можна виділити такі головні позиції:

по-перше: неможливість і навіть небезпечність формування громадянського суспільства "згори" за бажанням або за планом представників влади. Суспільство може дійсно стати громадянським, якщо воно набуде самостійності, матиме свій власний ґрунт та буде пройняте духом свободи. У нас в Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається;
по-друге: перед владою стоїть завдання — формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку громадянського суспільства. І тут без дійсно партнерських стосунків між державою та суспільством не може сформуватись ані потужна держава, ані успішне, багате суспільство, тут потрібний діалог рівних. Але це партнерство передбачає жорстке "опонування владі" з боку громадянських інституцій. Для України та її громадян настав час дійсно великих змін та можливостей і таке співробітництво — між владою та суспільством — може стати вельми продуктивним, воно потрібне нашій державі;
по-третє: наша сучасність, насичена динамічними подіями, потребує відповідальних дій та вдалих рішень, а також — залучення нових людей, ініціатив, кадрів та нових технологій. І тому для нашої країни вкрай необхідною є інтелектуальна мобілізація, потрібні ефективні моделі співробітництва державних і громадянських інституцій.

Отже, можна зазначити, що громадянське суспільство в Україні знаходиться в стадії активного становлення. Іде процес його формування, утворення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. І цей процес буде тривалим і нелегким. А швидкість, повнота й глибина цього процесу залежать від цілого ряду чинників. Передусім йдеться про позицію держави, готовність влади поділитися своїми повноваженнями з суспільством, із тими елементами громадянського суспільства, які щойно з'являються. І це не так просто.

В Україні вже сформувались певні сили, що зацікавлені у діалозі із суспільством та усвідомлюють необхідність створення потужної держави за умов розвитку сильних демократичних інституцій суспільства. Але дуже впливовими в державі є й інші сили. Ці сили представлені, передусім, чиновницьким апаратом, значна частина якого перетворила свої службові крісла на комерційний товар і досить швидко корумпується. Ці сили ніколи не погодяться на встановлення суспільного контролю над їхньою діяльністю. Вони були, є і залишаться найбільш послідовними супротивниками формування громадянського суспільства. Саме корумповане чиновництво несе у собі небезпеку як для розвитку демократичного суспільства, так і для формування сильної держави.

Формування "нової номенклатури" — компетентної, толерантної, демократичної, здатної до діалогу й відкритої полеміки з опонентними (опозиційними) точками зору — є чи не найважливішим завданням сучасної української влади, важливою складовою становлення в Україні повноцінного громадянського суспільства.

2.3. Значення та риси об’єкта політики

Об'єктом може бути будь-яка людська проблема, якщо вона стає загальнозначною, загальноколективною і потребує для свого вирішення колективних дій людей, звернених до влади, мобілізації та організації своїх інтересів. Залежно від конкретного об'єкта обирають різні механізми і засоби для вирішення політичної проблеми, методи і ресурси, ті матеріальні та ідеальні засади, що впливають на ступінь реальності тих або інших політичних дій, — фінансові засоби, наука, знання, стан суспільного середовища, настрої мас, учасників політичного процесу та інші фактори.

Так, у діяльності законодавчо-представницького органу — Верховній Раді України існує чимало нерозв'язаних проблем, які утворюють низку об'єктів політики. Зокрема, викликає численні нарікання існуюча «змішана» (мажоритарно-пропорційна) виборча система. Складною є й процедура оскарження фактів порушення виборчого законодавства. Незважаючи на декларовану відкритість роботи Верховної Ради, періодично створюються навмисні перешкоди у трансляції сесійних засідань, у можливості журналістів бути присутніми на них, не кажучи вже про можливості пересічних громадян безпосередньо спостерігати за тим, як працюють і за що голосують їхні обранці.

Неврегульованим і неконтрольованим залишається процес лобіювання рішень на користь могутніх груп інтересів. Гроші відіграють надто велику роль у політиці та державному управлінні. Ті, в чиїх руках зосереджені значні фінансові ресурси, мають надто великі можливості вирішувати, хто має обійняти місця в парламенті, які питання мають бути обговорені та які рішення прийняті.

Залишається низьким рівень професіоналізму багатьох депутатів, їх відданості суспільним інтересам та їхньої волі до загального добробуту й стабільності в державі.

Зв'язок депутатів з виборцями також не завжди є задовільним, і це залежить як від народних обранців, так і від рівня політичної культури та активності громадян, які обирають своїх представників особисто чи за партійними списками.

Серед різних феноменів суспільно-політичного буття чільне місце посідає такий об'єкт політики, як громадянське суспільство, яке потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави, і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу[5, 54-56].

За роки незалежності в Україні склалася мережа громадських інститутів, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участі у вирішенні громадських справ. Внаслідок утвердження інституту приватної власності були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є виявом громадянського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльності. З'явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух (у журналістському середовищі і поза ним), спрямований на виправлення ситуації.

Проте громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким мусили би рахуватися владні структури, не стало противагою владі. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), у судово-правовій системі. Покладання на «зв'язки» при захисті особистих інтересів та на «керівництво» при розв'язанні суспільних проблем, так само, як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадянськості в Україні залишається недостатньо розвиненою.

Заважають вкорінені у масовій свідомості стереотипи тоталітарного минулого, у тому числі персоналістські орієнтації більшої частини людей; їх сподівання на те, що порятунок прийде від «сильного лідера» і, як наслідок, — вичікувальна позиція замість громадянської активності. Загалом, можна сказати, що структурні (інституційні) зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні і суспільні інтереси та бути опорою демократії.

Потрібні зусилля як широкого загалу, так і національної еліти, спрямовані на зміцнення інститутів і формування культури громадянського суспільства, отже, до повного переходу громадянського суспільства до цивілізованого стану воно залишається одним із найголовніших об'єктів політики.

Політичне життя суспільства в цілому також є об'єктом політики. Суб'єкт політики прагне внести в нього цілеспрямованість, організованість, забезпечити консолідацію навколо себе, мирне функціонування. Це досягається шляхом урегулювання питань влади, визначення ролі і місця її суб'єктів і механізму владарювання, гармонізації та оптимізації відносин між масами і політичними лідерами, організаційними структурами і силами, що беруть участь у політиці. Об'єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне і партійне, формальне і неформальне урегулювання їхніх зв'язків, принципів функціонування. Організуючи політичне життя, спрямовуючи його відповідно до певних цілей і напряму розвитку, суб'єкт політики формує об'єкт власної політики — політичну систему, її структури — владу, політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну культуру.

Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави, суб'єкт політики будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними системами. Отже, об'єктом політики стають світова політична система, світовий політичний порядок, відносини між політичними системами різних країн світу, а також між їхніми політичними об'єднаннями.

Зміни у розвитку об'єктів політики зумовлюють певні зрушення у функціонуванні суб'єктів політики. Оновлені риси суб'єктів і об'єктів змінюють і зміст зв'язків між ними. Такі зв'язки можуть набирати вигляду координаційних, субординаційних, управлінських тощо. їх розвиненість визначається рівнем розвитку як суб'єкта, так і об'єкта політики. Зміст взаємодії між суб'єктом і об'єктом політики може бути найрізноманітнішим: він може охоплювати формування суспільної думки щодо кандидатів на вибори, формування нової партії, демократизацію політичних відносин, розробку і втілення певних політичних концепцій, удосконалення владних структур тощо. Отже, зміст, структура і характерні особливості політичних відносин, які виникають при цьому, розкривають політичну атмосферу, в якій здійснюється політичний процес[12, 152-153]

Висновки

Соціально-політична активність безпосередньо пов’язана з доцільним, дієвим характером людської діяльності, зі складною системою її біологічних і соціальних потреб та інтересів, з конкретними історичними умовами і можливостями реалізації власних прагнень, мети та ідеалів. З допомогою поняття “соціально-політична активність” ми визначаємо не стільки рівень соціально-політичної дієвості людини, скільки фіксуємо міру її суб’єктної визначеності, як реалізацію її якісних особливостей. Тому соціально-політична активність якнайповніше характеризує соціальну сутність, моральні якості, активну життєву позицію людини. Це елементи єдиного, складного, суперечливого процесу. Людина не може активно діяти в соціально-політичному житті, не сформувавши певної життєвої позиції, і навпаки – життєва позиція, що сформувалася, дає змогу їй зайняти певне соціальне становище і правильно визначити спрямування власних дій, свою особисту мотиваційну структуру (потреби, хист, волю, свідомість тощо). Це, в свою чергу, забезпечує особі можливість врахування вимог, норм суспільства, вияви своєї індивідуальності, самовизначення і самоствердження як суб’єкта відносин.

Значимість відповідальності як якості суб'єктів влади полягає у тому, що вона спонукає їх розвивати й усі інші свої якості у відповідності з найвищими цілями. Слід підкреслити, що державна влада несе не лише юридичну (встановлену законами), але й історичну, політичну і моральну відповідальність. Вона має відповідати за свої справи перед минулим, сучасним і майбутнім поколіннями.

Доводиться, на жаль, констатувати, що ключовою проблемою політичної системи в Україні якраз і є безвідповідальність влади перед народом за виконання функцій управління державою, за результати прийнятих рішень. Дефіцит відповідальності — досить типова риса нашої політики в цілому. Політична практика, зауважує російський дослідник В. Лапкін, яка відкриває верховній владі можливості і фактично штовхає її до того, щоб повноваження зробити максимальними, а відповідальність — мінімальною, виявляється в круговій поруці безвідповідальності влади.

Значною мірою така ситуація пояснюється тим, що у нас відсутня ефективна система постановки суспільством вимог до влади щодо її діяльності. Країні не завадив би Закон про відповідальність вищої влади за стан країни, покликаний визначити головні загальнонаціональні інтереси, критичні показники неефективності їх здійснення, неприпустимі форми, засоби володарювання; межі виявлення особистої відповідальності вищих посадових осіб та інститутів влади за політичні провали і шкоду, завдану цим державі; види відповідальності, механізми її дотриман-ня, а також покарання за безвідповідальність. Центральне місце в ньому, на думку В. Серебрянникова, має бути відведене визначенню параметрів політичної, юридичної, адміністратив-ної відповідальності суб'єктів влади за хід і результати їх управлінської діяльності.

Все це ще раз підтверджує необхідність всебічного реформування політичної системи України, яка має стати "сукупністю державних інститутів, що володіють відносною автономією і відповідають перед суспільством за виконання тих чи інших функцій".

Політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Її єдність і неподільність забезпечують стабільність політичного життя. Але політична і державна діяльність з реалізації влади неоднорідні. Вони виступають у різних формах діяльності — законодавчої, виконавчої або судової. Таким чином, існує проблема розподілу обов'язків між державними органами або розподілу функцій влади. Ця ідея виникла ще у середньовіччі як засіб подолання свавілля монархічних режимів. Такий розподіл розглядався як система "стримувань і противаг", які б гарантували законність і правопорядок у суспільстві. Вперше ідеї щодо розподілу влади знаходимо у працях французького мислителя XVII ст. Ш. Монтеск'є, який, базуючись на гарантіях безпеки громадян від свавілля можновладців і політичній свободі людей, запропонував розділити владу на законодавчу, виконавчу і судову.

Означені обставини свідчать, що зміст, сутність людини як соціально-політичного суб’єкта, її активне начало може бути пізнане і реалізоване лише через суб’єкт-об’єктні відносини, виключно лише в процесі її предметно-практичної самодіяльності. І, таким чином, лише через ці фактори може бути виражена її соціально-політична активність, рівень якої залежить, передусім, від рівня досконалості цих відносин.

Таким чином, громадянське суспільство — це такий простір соціальної взаємодії, який складається зі сфери особистого, різноманітних об'єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Але громадянське суспільство — це і спроба об'єднати широкий спектр діяльності агентів, незалежних від держави, спрямованих на те, щоб "відсунути" державу і розширити вплив громадянського суспільства.

Підвалинами громадянського суспільства є поділ і різноманітність, механізм стримування та урівноваження. Функціонування його здійснюється, коли встановлюється відносна рівновага між моментом самодіяльності і владної зумовленості поведінки конкретних соціальних суб'єктів, коли вплив центральної влади на життя суспільного організму є гнучким, коли влада та її адресати діють взаємовідповідально і обмежують себе і одне одного в експансіоністських проявах.

Людина може зайняти активну позицію щодо соціального середовища, його умов за певних обставин: по-перше, коли в її свідомості відбилися ці умови як предмет задоволення потреби; по-друге, коли ці умови є для людини життєво важливими, необхідними; і по-третє, коли людина чітко усвідомила, що задовольнити цю потребу вона може тільки шляхом діяльності. Сукупність цих умов і визначає соціально-політичну активність людини.

Отже, соціально-політична активність людини – це результат її свідомості, духовно-моральних якостей, рис, хисту, визначальний особливий характер її діяльності, що виявляє ті або інші зміни в матеріальних і духовних умовах її життя. З цього погляду аналіз поняття “соціально-політична активність” є відносно новим для суспільствознавства. Це означає, що активність має вияв у людському бутті як здатність до свідомих акцій і реакцій, вона характерна для неї як стан чинності (вчинку) і реалізовується на тлі цього стану саме як свідомодіяльна форма самоствердження і самовизначення особистості, соціальної групи, що носить самодіяльний характер в тій або іншій сфері на відміну від звичайної, нормальної (нормативної).

Список використаної літератури

Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.
Антоненко В. Г. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.
Ануфриев Е. А. Субъективные основы и субъекты политики // Социально-полит, журнал. — 1996. — № 4.
Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 1998. — 368с.
Бакун Л. А. Группы в политике (К истории развития американских теорий) // Полис. — 1999. — № 1.
Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
Бебик В. Політологія для політика і громадянина / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2004. — 424с.
Бодуен Ж. Вступ до політології. — К., 1994.
Борисов Л. Политология: Учеб. пособие/ Л. П. Борисов,. -М.: Белые альвы : МП "Исток", 1996. -133 с
Валевський О.Л. Державна політика в Україні. – К., 2001. – 240 с.
Гаджиев К. С. Политическая наука : Учеб. Пособие. — 2-е изд. — М. : Междунар. отношения, 1995. — 400 с.
Гаєвський Б. Сучасна українська політологія: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП). — К., 1999. — 266с.
Герасіна Л. Політологія: Академічний курс: Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Микола Іванович… Панов (ред.кол.). — 2. вид., перероб. і доп. — К. : Видавничий дім "Ін Юре", 2006. — 520с.
Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / В. Ф. Сиренко, В. І. Тимошенко, Т. І. Ковальчук та ін. — К., 1997. — С. 57.
Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.
Задоянчук О. Політологія: опорні конспекти та практикум / Глухівський держ. педагогічний ін-т ім. С.М.Сергєєва-Ценського. Кафедра соціально- економічних дисциплін. — Глухів : ГДПУ ім.С.М.Сергєєва-Ценського, 2000.- Ч. 1 : Політична система суспільства та її основні інститути. — 116с.
Кирилюк Ф. М. Політологія: історія та методологія: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Ф.М. Кирилюк (заг.ред.). — К. : Здоров'я, 2000. — 630с.
Колодій А. Політологія: Підруч. для вищ. закл. освіти / Антоніна Колодій (наук.ред.). — К. : Ельга-Н, 2000. — 582с.
Комарова Э. И. Личность как субъект и объект социального развития // Социально-полит, науки. — 1992. — № 4-5.
Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки: Курс лекцій. — Л. : Кальварія, 2004. — 272с.
Людина як суб’єкт реалізації державної політики в Україні/ Ред. Я. Ю. Кондратьєва; М-во внутр. справ України. -Київ, 2003. -55 с.
Мангейм Джарол Б.Политология. Методы исследования/ Джарол Мангейм, Ричард Рич; Пер. с англ. Т.Л.Ветошкина, Н.И.Лауфер; Общ. ред. и вступ. ст. А.К.Соколова. -М.: Весь мир, 1999. -542 с.
Мясников О. Г. Субъекты политики // Социально-политический журнал. — 1993. — № 5-6.
Нікорич А. Політологія: Навч. посібник:Для студ. техн. вузів усіх спец.. — Х. : НТУ "ХПІ", 2001. — 276с.
Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.
Основи демократії: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Зазаг. ред. А. Колодій. — К.: Вид-во «Ай Бі», 2002.
Панов М. Політологія: Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл.. — 2. вид., перероб. і доп. — К. : Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. — 520с.
Піча В. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.
Політологічний словник : Навч. посіб. для студ. вищ. закл./ За ред. М. Ф. Головатого, О. В. Антонюка; МАУП. -К.: МАУП, 2005. -791 с.
Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.
Політологія : Підручник для студ. вищ. навч. закл./ За заг. ред. І.С.Дзюбка,К.М.Левківського. -К.: Вища школа, 1998. -414 с.
Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -311 с.
Політологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Панов М. 1., ГерасінаЛ. М., Осипова Н. П. та ін. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002.
Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку: Наукові доповіді та статті / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Європейський ун-т (фінанси, інформаційні системи, менеджмент і бізнес) / Ф.М. Кирилюк (відп.ред.). — К. : Видавництво Європейського ун-ту, 2000. — 252с.
Рябов С. Г. Політологічна теорія держави: Посіб. для вузів. — К., 1996. — 240 с.
Санистебан Л. Основы политической науки. — М., 1992.
Українське суспільство: Моніторинг-2000 р. Інформаційно-аналітичні матеріали. — К., 2000.
Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. -Суми: Університетська книга, 2001. -405 с.
Швидак О. Політологія: Практикум/ О. М. Швидак,; М-во освіти України, Ін-т змісту і методів навчання . -К., 1997. -163 с.
Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.