Людина як самоорганізована самоуправляєма соціальна система

Вступ.

1. Особливості соціалізації людини.

2. Людина в системі соціально-політичних відносин.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кожна людина є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно оволоділа ролями чоловіка або жінки (статеворольова соціалізація), створила міцну сім'ю (родинна соціалізація), могла б і хотіла компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), була законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т. ін.

Треба мати на увазі, що вимоги до людини в тому або іншому аспекті соціалізації ставить не лише суспільство в цілому, але й конкретні групи і організації. Особливості і функції тих чи інших груп і організацій зумовлюють специфічний і неідентичний характер цих вимог. А зміст вимог залежить від віку і соціального статусу людини, до якої вони ставляться.

Суб'єктом соціалізації людина стає об'єктивно, бо протягом усього життя на кожній черговій сходинці перед нею постають завдання, для вирішення яких вона більш або менш усвідомлено, а частіше не усвідомлено, ставить перед собою відповідні цілі, тобто проявляє свої суб'єктність і суб'єктивність.

Певною мірою умовно можна вирізнити три групи завдань, які вирішує людина на кожному віковому етапі або етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні.

1. Особливості соціалізації людини

Специфічні соціально-культурні завдання постають перед людиною на кожному віковому етапі в процесі участі в житті суспільства. Від неї чекають: а) прилучення до певного рівня суспільної культури, володіння певною сумою знань, умінь, навичок, певного ступеня сформованості цінностей; б) вирішення завдань, пов'язаних з участю в сімейному житті, виробничо-економічній діяльності і т. ін.

Завдання соціально-культурного ряду мають мовби два шари.

В першому — завдання, поставлені людині у вербалізованій формі інститутами суспільства і держави.

В другому — завдання, які сприймаються нею з соціальної практики, характерів, звичаїв, психологічних стереотипів безпосереднього оточення. Причому ці два шари не збігаються між собою й більшою чи меншою мірою суперечать один одному. Крім того, і той, і другий можуть не усвідомлюватися людиною або усвідомлюватися частково, а подеколи тією або іншою мірою спотворено.

Соціально-психологічні завдання — це становлення самоусвідомлення особистості, її самовизначення в актуальному житті і на перспективу, самореалізація і самоствердження, які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Самоусвідомлення особистості можна розглядати як досягнення нею в кожному віці певної міри самопізнання, наявність відносно цілісної «я»-концепції, певного рівня самоповаги і міри самосприйняття. Так, наприклад, перед підлітком стоїть завдання пізнати ті компоненти свого «я», які пов'язані з усвідомленням схожості з іншими людьми і відмінності від них, а перед юнаком — тих, від яких залежить світогляд, визначення свого місця у світі і т. ін.

Самовизначення особистості передбачає віднайдення нею визначеної позиції в різних сферах актуальної життєдіяльності і вироблення планів на різні відрізки майбутнього життя.

Самореалізація передбачає задовільну для людини реалізацію активності в значущих для неї сферах життєдіяльності і (або) взаємостосунків. Водночас треба, щоб успішність цієї реалізації визнавалася і схвалювалася значущими для людини особами. Самореалізація може мати різноманітні форми. Вони можуть бути соціально цінними, соціально корисними, соціально прийнятними, а також асоціальними і антисоціальними.

Самоствердження — досягнення людиною суб'єктивного вдоволення результатом і (або) процесом самореалізації.

Підкреслимо ще раз, вікові завдання — об'єктивні. Для їх вирішення людина ставить (або не ставить) перед собою певні цілі. Залежно від того, наскільки повно і адекватно усвідомлені чи відчуті завдання і від деяких інших обставин, дії людини можуть бути більш або менш адекватні віковим завданням, а також відповідати особистісним ресурсам, потрібним для їхнього досягнення.

Важливо зазначити, що людина усвідомлено чи не-усвідомлено визначає реальність і успішність досягнення тих або інших цілей.Це дозволяє їй, виявивши розходження між своїми потребами (цілями) і об'єктивними можливостями їх реалізації (досягнення цілі), певним чином на це реагувати. Людина може змінювати цілі, шукати реальніші шляхи для їх досягнення, нарешті, самозмінюватися.

Вирішення завдань трьох названих груп є об'єктивною необхідністю для її розвитку. Якщо якась група завдань або суттєві завдання якоїсь групи залишаються невирішеними на тому чи іншому віковому етапі, то це робить соціалізацію людини неповною.

Можливий і такий випадок, коли те або інше завдання, невирішене в певному віці, зовні не позначається на її соціалізації, але через певний період часу (інколи досить значний) воно «виринає», що призводить до мовбито невмотивованих вчинків і рішень, до дефектів соціалізації.

В цілому треба зазначити, що тією мірою, наскільки людина активна у вирішенні об'єктивних завдань, наскільки вона є творцем свого життя (сама ставить перед собою ті або інші цілі), настільки вона може розглядатися як суб'єкт соціалізації.

Людина не тільки об'єкт і суб'єкт соціалізації. Вона може стати її жертвою. Це пов'язано з тим, що процес і результат соціалізації містять у собі внутрішню суперечність.

Успішна соціалізація передбачає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з другого — здатність певною мірою протистояти суспільству, а точніше — частині тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.

Таким чином, можна констатувати, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між ступенем ідентифікації людини з суспільством і ступенем відособлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація передбачає певний баланс між ідентифікацією з суспільством і відособленням у ньому.

Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації — дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.

Будь-яке модернізоване суспільство тією чи іншою мірою продукує обидва типи жертв соціалізації. Але треба мати на увазі таку обставину. Демократичне суспільство продукує жертви соціалізації головним чином всупереч своїм цільовим настановам.

Тоді як тоталітарне суспільство, навіть декларуючи необхідність розвитку неповторної особистості, насправді цілеспрямовано продукує конформістів і, як побічний неминучий наслідок, осіб, які ухиляються від запроваджуваних у ньому норм.

Навіть необхідні для функціонування тоталітарного суспільства люди-творці нерідко стають жертвами соціалізації, бо прийнятні для нього лише як «специ», а не як особистості.

Гострота описаного конфлікту пов'язана як з типом суспільства, в якому розвивається і живе людина, так і зі стилем виховання, характерним для суспільства в цілому, для тих або інших соціокультурних верств, конкретних сімей і виховних організацій, а також з індивідуальними особливостями самої людини.

2. Людина в системі соціально-політичних відносин

Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.

Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві і здійснюваним у системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку.

Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу сутність людини.

Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.

Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.

Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної діяльності.

Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.

Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб’єктом політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.

Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.

Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може статися як така тільки в суспільстві. Історична практика переконливо свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Арістотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.

Взаємовідносини людини й суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як виникло суспільство. Але й дотепер людство не запропонувало однозначної відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від суспільства? І чи існує зворотний вплив? І якщо існує, то якою мірою людина може змінювати суспільне життя?

Для з’ясування цього питання розглянемо три різні концепції, які були запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.

Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії Е. Дюркгейма. Учений підкреслює, що соціальна реальність є автономною щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні уявлення», «індивідуальній свідомості» — «колективну свідомість» і т. п. Це безпосередньо пов’язано з тим, як соціолог розуміє сутність особистості. Для Дюркгейма вона є двоякою реальністю, в якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та індивідуальна. Причому боротьба — головне в даному співіснуванні, соціальне та індивідуальне не доповнюють, а протистоять одне одному.

На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлення», «колективна свідомість» повністю панують над усіма ознаками індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Суспільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальністю, ніж індивід, домінує над ним і створює його, будучи джерелом вищих цінностей.

Висновки

Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.

Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктною реальністю, способом буття якої є людська діяльність. Поняття діяльності поширене в соціальній філософії, використовується як загальнонаукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність — не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.